Дошкульний січневий вітер завивав навколо широких голих камʼяних стін, що розмежовували матеріальні кордони замку Гоґвортс. Він видавав дивне різнорівневе свистіння й шепотіння, коли дув повз зачинені вікна й камʼяні башти. Нещодавній сніг майже повністю здуло, але подекуди траплялися присталі до каменю клаптики розталого і знову замерзлого снігу, які виблискували, віддзеркалюючи сонячне світло. Здалека, мабуть, видавалося, що Гоґвортс миготить сотнями очей.

Раптовий порив змусив Драко здригнутися й спробувати ще сильніше притиснути своє тіло до каменю, що було неможливим. На дотик камінь був наче лід, на запах також. Якийсь відверто безґлуздий інстинкт запевняв, що його от-от здує із зовнішньої стіни Гоґвортсу, і що найкращим способом запобігти цьому було безпорадно рефлекторно смикатися і, можливо, виблювати.

Драко дуже старався не думати про порожнечу висотою у шість поверхів під собою. Натомість, він намагався зосередитися на думці про те, як вбиватиме Гаррі Поттера.

 — Ви знаєте, містере Мелфой, — недбало сказала молода дівчина поряд із ним, — якби провидець сказав мені, що колись я висітиму на стіні замку, тримаючись лише кінчиками пальців і намагаючись не дивитися вниз та не думати, як голосно волала б мама, якби мене бачила, то я гадки б не мала, як таке може статися, але знала б, що це провина Гаррі Поттера.

Раніше:

Двоє союзних генералів переступили через тіло Лонґботома. Їхні чоботи стукотіли підлогою майже в бездоганному унісоні.

Тепер між ними й Гаррі був лише один солдат — хлопець зі Слизерину на імʼя Семюель Клеймонс. Він стискав свою націлену вгору для підтримання призматичної стіни паличку так міцно, що на руці побіліли кісточки. Дихання хлопця було пришвидшеним, але обличчя демонструвало ту саму холодну рішучість, що світилася в очах його генерала, Гаррі Поттера. Поттер стояв за призматичною стіною, у тупиковому коридорі, таємничо тримаючи руки за спиною. Позаду нього було відчинене вікно.

Битва була до безґлуздя важкою, враховуючи те, що вони мали чисельну перевагу два до одного. Вона мала б бути простою, Армія Драконів і Полк «Сонечко» з легкістю зливалися разом під час тренувань. Вони боролися між собою достатньо довго, щоб справді гарно вивчити одне одного. Мораль була на висоті, бо обидва війська знали, що цього разу бʼються не лише заради власної перемоги, а за світ, вільний від зрадників. Незважаючи на здивовані протести обох генералів, солдати обʼєднаного війська наполягли були на тому, щоб називати себе «Драміонин Армолк Дранечко», і створили для себе нашивки із зображенням усміхненого обличчя, увінчаного полумʼям.

Але всі солдати Гаррі зачорнили свої розпізнавальні знаки — навіть не фарбою, а наче випалили свої уніформи в тому місці — і боролися на верхніх поверхах Гоґвортсу з відчайдушним шаленством. Холодна лють, що її Драко іноді бачив у Гаррі, наче просочилася у його солдатів, і вони билися так, наче це було не грою. Гаррі використав усі до останнього трюки зі свого репертуару. По підлозі й сходах були розкидані крихітні металеві кульки (Ґрейнджер ідентифікувала їх як «кулькові вальниці»), які, доки їх не прибереш, робили пересування неможливим. А військо Гаррі, яке вже практикувало координоване використання чарів польоту, переносило своїх людей повітрям, прямо над перешкодами, які вони створили…​

Приносити в гру пристрої ззовні заборонялося, але можна було трансфігурувати що тобі заманеться під час гри, головне дотримуватися правил безпеки. І це було просто несправедливим, коли тобі доводилося битися із хлопцем, якого виховали вчені, який знав про такі речі, як кулькові вальниці, і скейтборди, і еластичні троси.

І от дійшло до цього.

Ті солдати союзних військ, хто вижив, загнали останні залишки війська Гаррі Поттера у глухий кут коридору.

Візлі і Вінсент одночасно напали на Лонґботома, рухаючись разом так, наче тренувалися тижнями, а не годинами. І все одно Лонґботому якимось чином вдалося поцілити в них обох, перш ніж упасти самому.

І тепер залишалися тільки Драко, Ґрейнджер, Падма, Семюель і Гаррі, а судячи з вигляду Семюеля, його призматична стіна не мала довго протягнути.

Драко вже націлив свою паличку на Гаррі, чекаючи на те, що призматична стіна впаде сама, — не було потреби витрачати Прокльон пробивного свердла. Падма націлила свою паличку на Семюеля, Ґрейнджер — на Гаррі…​

Гаррі все ще ховав руки за спиною і ні у кого не цілився. Він дивився на них, а обличчя його було наче вирізьблене з льоду.

Це могло бути блефом. Але, скоріше за все, не було.

Запала коротка, напружена тиша.

І тоді Гаррі заговорив.

 — Тепер я лиходій, — холодно сказав молодий хлопець, — і якщо ви гадаєте, що лиходіїв так легко прикінчити, подумайте ще раз. Якщо побʼєте мене, коли я борюся серйозно, я залишуся побитим. Але якщо програєте — ми повторимо це знову наступного разу.

Хлопець дістав руки з-за спини, і Драко побачив, що на Гаррі були вдягнені дивні рукавиці, які туго кріпилися до його запʼясть стяжками. Кінчики пальців були зроблені зі своєрідного сіруватого матеріалу.

Генерал Сонечка ахнула від жаху поряд із Драко, і він, навіть не запитуючи, вистрілив Прокльоном пробивного свердла.

Семюель скрикнув і похитнувся, але стримав стіну. І якщо Падма чи Ґрейнджер зараз вистрілять, це призведе до знесилення власних військ настільки, що вони можуть просто програти.

 — Гаррі! — вигукнула Ґрейнджер. — Ти ж це не серйозно!

Гаррі вже почав рухатися.

І коли він вистрибнув у відкрите вікно, вони почули його холодний голос.

 — Переслідуйте мене, якщо наважитеся.

Льодяний вітер завивав навколо них.

Драко вже починав відчувати втому у руках.

…​Як виявилося, Гаррі вчора дбайливо продемонстрував Ґрейнджер як саме трансфігурувати рукавички, що наразі були на ньому вдягнені. У них використовувалося дещо під назвою «щетинки гекона». Він також показав як приклеїти трансфігуровані клаптики цього матеріалу до їхнього взуття на рівні пальців. А потім Гаррі й Ґрейнджер, у невинній дитячій грі, спробували трохи полазити по стінах і стелі.

До того ж, вчора Гаррі спорядив Ґрейнджер загалом точнісінько двома порціями зілля пірʼячкового падіння, щоб вона носила їх з собою у капшучку — «про всяк випадок».

Не те щоб Падма пішла б з ними. Вона не була божевільною.

Драко обережно віддер свою праву руку, простягнув її так далеко, як міг, і знову шльопнув нею об камінь. Поряд із ним Ґрейнджер зробила те саме.

Вони вже випили зілля пірʼячкового падіння. Це було на межі порушення правил гри, але зілля не активується, доки хтось із них не впаде. Тому доки вони не падають, вони не використовують заборонений предмет.

Професор Квірел спостерігав за ними.

Вони були у повній, цілковитій, абсолютній безпеці.

А от Гаррі Поттер помре.

 — Цікаво, навіщо Гаррі це робить, — задумливо сказала генерал Ґрейнджер. Вона повільно віддерла кінчики пальців однієї руки від стіни. Звук, що його видав липкий матеріал, лунав ще деякий час, а її рука пристала назад до стіни майже одразу після того, як відірвалася.

 — Я спитаю в нього про це, щойно вбʼю його.

Дивовижно, як багато в них двох, виявляється, було спільного.

Драко був не дуже налаштований на розмови у цю мить, але видавив відповідь крізь зціплені зуби.

 — Можливо, помста. За побачення.

 — Невже, — сказала Ґрейнджер. — Аж через стільки часу.

Чмак. Шльоп.

 — Як це мило з його боку.

Чмак. Шльоп.

 — Гадаю, я знайду якийсь насправді романтичний спосіб йому віддячити.

Чмак. Шльоп.

 — А за що він мститься тобі?

Чмак. Шльоп.

Крижаний вітер завивав навколо них.

Можливо, комусь здається, що мати тверду поверхню під ногами безпечніше.

Але якщо ця поверхня — нахилений вкритий грубими дошками дах, що має на собі значно більше льоду, ніж камʼяні стіни, а ще й треба бігти ним з великою швидкістю…​

То на нього чекає страшне розчарування.

 — Лумінос! — крикнув Драко.

 — Лумінос! — крикнула Ґрейнджер.

 — Лумінос! — крикнув Драко.

 — Лумінос! — крикнула Ґрейнджер.

Віддалена постать ухилялася й видиралася, ні на мить не спиняючи бігу, і жоден постріл не влучив. Але вони наближалися.

А потім Ґрейнджер послизнулася.

Оглядаючись назад, ставало зрозуміло, що це було неминуче. У реальному житті неможливо бігти вкритими льодом нахиленими дахами з великою швидкістю.

Так само неминуче, бо в голові Драко не встигла промайнути жодна думка, він крутнувся й схопив Ґрейнджер за правицю. Він впіймав її, але вона вже повністю втратила рівновагу. Вона падала й тягнула Драко за собою, усе сталося так швидко…​

Драко відчув сильний болісний удар, коли вся його вага та частина ваги Ґрейнджер опустилася на дах. І якби Ґрейнджер впала трохи ближче до краю, вони могли б впоратися, але натомість її тіло знову відхилилося, її ноги зісковзнули, а її друга рука відчайдушно вхопилася за дах…​

Так і вийшло, що Драко до побіління міцно вчепився за руку Герміони, доки інша її рука відчайдушно стискала край покрівлі, а носки його черевиків впивалися у крайку черепиці.

 — Герміоно! — здалека пролунав вереск Гаррі.

 — Драко, — прошепотіла Ґрейнджер, і Драко поглянув униз.

Це могло бути помилкою. Під нею було чимало повітря. Нічого окрім повітря. Вони були на краю даху, що випинався з головної камʼяної стіни Гоґвортсу.

 — Він прийде допомогти мені, — прошепотіла дівчина, — але спочатку він луміносне нас обох, немає жодних сумнівів. Ти маєш мене відпустити.

Це мала б бути найпростіша річ у світі.

Вона була всього лише бруднокровкою, всього лише бруднокровкою, всього лише бруднокровкою!

Це навіть не завдасть їй шкоди!

…​Мозок Драко не прислухався ні до чого, що Драко йому наразі говорив.

 — Зроби це, — прошепотіла Герміона Ґрейнджер, її очі палали, і в них не було й натяку на страх, — зроби це, Драко, ти можеш перемогти його сам, ми маємо перемогти, Драко!

За звуком було зрозуміло, що Гаррі біг до них.

Та годі, будь раціональним…​

Голос в голові Драко звучав жахливо схоже на голос Гаррі, коли той його вчив.

…​ти, нарешті, дозволиш мозку керувати твоїм життям?

Наслідки, 1:

Дафні Ґрінґрас доводилося докладати зусиль, щоб не втручатися, доки Мілісент Булстроуд переповідала цю історію у дівчачій вітальні Слизерину (затишне прохолодне місце у підземеллях під Гоґвортським озером — повз вікна плавали риби, а дивани були великими і зручними). Здебільшого через те, що, на думку Дафни, ця історія вже була ідеальною, і не потребувала жодних покращень від Мілісент.

 — І що тоді? — затамували подих Флора і Гестія Керроу.

 — Генерал Ґрейнджер подивилася на нього, — драматично продовжувала Мілісент, — і сказала: «Драко! Ти маєш мене відпустити! Не хвилюйся щодо мене, Драко, обіцяю, зі мною все буде добре!». І що, ви думаєте, тоді зробив Мелфой?

 — Він сказав «Ніколи!» — скрикнула Шарлотта Віланд, — і схопив її ще міцніше!

Всі дівчата, окрім Пенсі Паркінсон, кивнули.

 — Ні! — сказала Мілісент. — Він її кинув. А потім він підскочив і вистрілив у генерала Поттера. Кінець.

Запала шокована тиша.

 — Не можна так робити! — сказала Шарлотта.

 — Вона бруднокровка, — розгублено відповіла Пенсі, — звісно він відпустив!

 — Що ж, тоді Мелфою взагалі не варто було її хапати! — парирувала Шарлотта. — А як він вже її схопив, то повинен був тримати! Тим більше перед обличчям неминучої загибелі.

Трейсі Девіс, що сиділа поруч із Дафною, схвально кивала.

 — Не бачу жодних причин чому, — сказала Пенсі.

 — Це тому, що в тобі немає ані краплі романтики, — відповіла Трейсі. — До того ж, не можна просто так кидати дівчат. Хлопець, що отак кинув дівчину…​ може кинути будь-кого. Він може кинути тебе, Пенсі.

 — Що ти маєш на увазі, кинути мене? — сказала Пенсі.

Дафна більше не могла себе стримувати.

 — Ну, знаєш, — загадково почала Дафна, — одного дня ти сидиш собі за нашим столом, їси сніданок, а наступної миті Мелфой вже відпускає тебе, і ти падаєш з верхівки Гоґвортсу! Ось що!

 — Точно! — підхопила Шарлотта, — він кидальник відьом!

 — Знаєте, чому впала цивілізація атлантів? — сказала Трейсі. — Бо хтось на кшталт Мелфоя кинув її, ось чому!

Дафна притишила голос.

 — А що як…​ що як це Мелфой насправді винен у тому, що Герміона, тобто генерал Ґрейнджер, послизнулася? Що як він збирається зробити так, щоб всі учні маґлівського роду спіткнулися і впали?

 — Ти маєш на увазі?.. — ахнула Трейсі.

 — Точно! — Дафна додала голосу драматизму. — Що як Мелфой…​ Нащадок Слизькорину?

 — Наступний темний кидалорд! — сказала Трейсі.

Ця фраза була надто гарною, щоб її можна було залишити між собою. За вечір вона вже розлетілася Гоґвортсом, а наступного ранку стала головним заголовком «Базікала».

Наслідки, 2:

Герміона того вечора навмисно прийшла до їхньої звичайної класної кімнати завчасно, щоб коли туди зайде Гаррі, вона вже сиділа собі у кріслі, спокійно читаючи книжку.

Якщо існував якийсь спосіб, у який двері можуть скрипіти вибачально, то так вони й скрипнули.

 — Ем…​ — прозвучав голос Гаррі Поттера.

Герміона продовжувала читати.

 — Я, ем, так би мовити, вибачаюся. Я не хотів, щоб ти справді впала з даху чи щось таке…​

Насправді це був доволі цікавий досвід.

 — Я, е…​ у мене мало досвіду у вибаченнях, я впаду на коліна, якщо ти хочеш, чи куплю тобі щось коштовне, Герміоно-я-не-знаю-як-мені-вибачитися-за-це-що-я-можу-зробити-просто-скажи!

Вона продовжувала мовчки читати книжку.

Не те щоб вона мала бодай якесь уявлення, як Гаррі може вибачитись.

Наразі їй просто було цікаво, що станеться, якщо вона деякий час продовжуватиме просто читати книжку.