— Романтично? — сказала Герміона. — Вони ж обидва хлопці!

 — Ого, — здивувалася Дафна, — тобто маґли дійсно таке ненавидять? Я гадала, це просто одна з вигадок смертежерів.

 — Ні, — сказала старша слизеринка, що з нею Герміона не була знайома, — це правда, їм доводиться одружуватися таємно, і якщо про це стає відомо, то їх обох спалюють на вогнищі. І якщо ти дівчина, якій це здається романтичним, тебе також спалять.

 — Не може такого бути! — заперечила дівчина з Ґрифіндору, доки Герміона все ще обмірковувала, що на це можна відповісти. — Тоді вже не лишилося б жодної маґлівської дівчини!

Вона продовжувала була мовчки читати, а Гаррі Поттер продовжував намагатися вибачитись. Невдовзі Герміона зрозуміла, що Гаррі усвідомив був, можливо вперше в житті, що зробив щось дошкульне. І що Гаррі, точно вперше в житті, був нажаханий тим, що може втратити її як друга. Вона почувалася а) винною б) стурбованою напрямком розвитку дедалі розпачливіших пропозицій Гаррі. Але вона й досі гадки не мала, яке саме вибачення було доречним. Тому вона сказала, що дівчата Рейвенклову мають проголосувати — і цього разу вона не призначатиме потрібний результат, хоча про це вона не промовилася. Гаррі миттєво погодився.

Наступного дня практично кожна старша за тринадцять років рейвенкловка проголосувала за те, що Драко має кинути Гаррі.

Герміона була трохи розчарована простотою рішення, але воно було очевидно справедливим.

Щоправда, прямо зараз, стоячи одразу біля головних дверей замку в оточенні половини жіночої популяції Гоґвортсу, Герміона починала підозрювати, що коїлися деякі речі, які вона не зрозуміла, і про які, вона відчайдушно сподівалася, жоден з її товаришів-генералів ніколи не чув.

Згори не було видно жодних деталей — лише море очікувальних жіночих облич.

 — Ти й гадки не маєш, до чого це все, чи не так? — голос Драко був задоволеним.

Гаррі прочитав чималу кількість книг, що їх він не повинен був читати, не згадуючи вже кілька заголовків «Базікала».

 — Хлопчик-Що-Вижив запліднив Драко Мелфоя?

 — Добре, ти знаєш, до чого це все. Я гадав, маґли таке ненавидять.

 — Тільки ті, що дурні. Але чи ми не, ем, замалі для цього?

 — Не надто замалі для них, — сказав Драко, та пирхнув: — Дівчата!

Вони мовчки дійшли до краю даху.

 — Тож я роблю це, щоб помститися тобі, — сказав Драко, — але чому ти це робиш?

Розум Гаррі зробив блискавичні розрахунки, зважуючи фактори, чи було ще зарано…​

 — Чесно? Бо я хотів, щоб вона видиралася на крижані стіни, але я не хотів, щоб вона впала з даху. І я, ем, справді почуваюся жахливо через це. Я маю на увазі, що з часом, мабуть, справді почав бачити в ній дружнього суперника. Тож це справжнє вибачення перед нею, не якийсь план чи щось таке.

Була тиша.

А тоді…​

 — Ага, — сказав Драко. — Я розумію.

Гаррі не усміхнувся. Можливо, це була найважча не-посмішка за все його життя.

Драко подивився на край даху й скривився.

 — Це буде значно складніше зробити навмисно, ніж випадково, чи не так.

Друга рука Гаррі вчепилася у дах з рефлекторним жахом. Його пальці біліли на холодному-холодному камені.

Можна свідомо розуміти, що ти випив зілля пірʼячкового падіння. Але зрозуміти це підсвідомо було цілковито іншою справою.

Це було настільки ж страшно, наскільки Гаррі гадав було страшно Герміоні, що й було справедливістю.

 — Драко, — Гаррі було нелегко контролювати свій голос, але рейвенкловські дівчата дали їм сценарій, — Ти маєш мене відпустити!

 — Добре! — сказав Драко і відпустив руку Гаррі.

Друга рука Гаррі дряпнула дахівку, а тоді, без жодного свідомого рішення з його боку, пальці Гаррі не витримали, і він упав.

Була коротка мить, коли шлунок Гаррі намагався вистрибнути до його горла, а його тіло відчайдушно намагалося зорієнтуватися в умовах відсутності хоч якогось способу це зробити.

Була коротка мить, коли Гаррі відчув, як зілля пірʼячкового падіння почало працювати, сповільнюючи його. Таке відчуття, наче його щось амортизувало, і водночас похитувало.

А тоді щось потягнуло Гаррі, і він прискорився у своєму русі додолу, швидше за гравітацію…​

Рот Гаррі встиг відкритися і почав кричати, доки одна частина його мозку намагалася вигадати щось творче, інша — розрахувати, скільки у нього лишилося часу на творчість, і ще один крихітний закуток мозку підказував, що Гаррі не встигне навіть завершити поточні розрахунки до зіткнення із землею…​

Гаррі відчайдушно намагався контролювати гіпервентиляцію, але вереск дівчат, що тепер лежали купами на землі і одна на одній, йому зовсім не допомагав.

 — Святі небеса, — сказав незнайомий чоловік, що тримав Гаррі на руках. Він був одягнений у зношений одяг і мав ледь помітні шрами на обличчі. — Я уявляв різні обставини, за яких ми колись знову могли зустрітися, але ніколи не очікував, що ти звалишся з неба.

Гаррі згадав останнє, що він бачив, — падаюче тіло.

 — Професор…​ Квірел…​ — спромігся виговорити він.

 — За кілька годин він буде в порядку, — відповів незнайомий чоловік, що тримав Гаррі. — Він просто виснажений. Я б навіть не подумав, що таке можливо…​ він, видається, збив з ніг дві сотні учнів, щоб точно дістати того, хто насилав на тебе прокльони…​

Чоловік лагідно поставив Гаррі на землю, підтримуючи його у вертикальному положенні.

Гаррі обережно збалансував своє тіло і кивнув чоловікові.

Він відпустив, і Гаррі негайно впав на землю.

Чоловік знову допоміг йому підвестися. Він час від часу поглядав на дівчат, що наразі підіймалися з землі, і пересвідчувався, що стоїть між Гаррі і ними.

 — Гаррі, — тихо і дуже серйозно спитав чоловік, — чи є в тебе думки щодо того, яка з цих дівчат могла б хотіти вбити тебе?

 — Не вбивство, — сказав напружений голос. — Проста дурість.

Цього разу на землю мало не впав незнайомий чоловік — на його обличчі читався цілковитий шок.

Професор Квірел сидів на тому місці, де він упав у траву.

 — Святі небеса! — ахнув чоловік. — Вам не варто…​

 — Містере Люпин, ваше занепокоєння недоречне. Жоден чарівник, хай який могутній, не може накласти такі чари самою силою. Для цього треба діяти ефективно.

Втім, професор Квірел не вставав.

 — Дякую вам, — прошепотів Гаррі. — І дякую вам, — він звернувся до чоловіка, що стояв поряд.

 — Що сталося? — спитав чоловік.

 — Я і сам мав би це передбачити, — в інтонаціях професора Квірела відчувалося категоричне несхвалення. — Певна кількість дівчаток намагалася прикликати містера Поттера саме до себе, безпосередньо собі в руки. Імовірно, всі вони вважали, що таким чином лише виявляють турботу.

О.

 — Вважайте це уроком готовності, містере Поттер, — продовжував професор Квірел. — Якби я не наполіг, що під час цієї маленької події мають бути присутніми щонайменше двоє дорослих спостерігачів, і що ми обидва маємо тримати палички напоготові, містер Люпин не був би здатен сповільнити ваше падіння, і ви б отримали тяжкі ушкодження.

 — Сер! — сказав чоловік, певно, Люпин. — Не варто казати такі речі хлопчикові!

 — Хто це…​ — почав Гаррі.

 — Єдина окрім мене людина, що мала змогу наглядати, — відповів професор Квірел. — Познайомтеся з Ремусом Люпином, що він тимчасово прибув сюди, щоб проінструктувати учнів щодо чарів патронуса. Хоча я чув, що ви двоє вже зустрічалися.

Гаррі спантеличено вивчав чоловіка. Він би запамʼятав це обличчя, вкрите ледь помітними шрамами, і цю дивну, лагідну посмішку.

 — Де ми зустрічалися? — спитав Гаррі.

 — У Ґодриковій Долині, — сказав чоловік. — Я замінив чимало твоїх підгузків.

За тимчасовий кабінет містер Люпин мав невеличку кам’яну кімнату з невеличким дерев’яним столом. Гаррі не бачив, на чому містер Люпин сидів, але припустив, що це був невеличкий стілець на кшталт того, що стояв перед столом. Гаррі також припустив, що містер Люпин не затримається у Гоґвортсі надовго, чи не надто користуватиметься цим кабінетом, тож він сказав був ельфам-домовикам уникати клопоту. Якщо хтось не хоче турбувати ельфів-домовиків, це дещо каже про цю людину. Зокрема те, що вона з Гафелпафу. Наскільки Гаррі було відомо, Герміона була єдиною не гафелпафкою, яка турбувалася щодо завдання клопоту ельфам-домовикам. (Сам Гаррі вважав її занепокоєння нерозумним. Хай хто створив ельфів-домовиків, він, вочевидь, був невиразно злим. Але це не означало, що Герміона чинила добре тепер, відмовляючи розумним створінням у тяжкій праці, задля втіхи якою їх було створено.)

 — Будь ласка, сідай, Гаррі, — тихо сказав чоловік. Його офіційна мантія була низької якості, не подрана, але помітно протерта з плином часу, так, що прості лагоджувальні чари вже не діяли. Найкраще її стан характеризувало слово зношена. Але незважаючи на це, у ньому відчувалася гідність, яку не можна здобути завдяки гарному коштовному вбранню. Яка просто не поєднувалася з гарними мантіями, а була ексклюзивною власністю зношених. Гаррі чув був про смиренність, але ніколи раніше не зустрічався з цим явищем — лише з самозадоволеною скромністю людей, які хотіли, щоб інші її помітили, і вважали це частиною свого стилю.

Гаррі сів на невеличкий дерев’яний стілець перед столом містера Люпина.

 — Дякую, що прийшов, — сказав чоловік.

 — Ні, це я вам дякую, за те що врятували мене, — відповів Гаррі. — Повідомте мене, якщо вам колись знадобиться зробити щось неможливе.

Чоловік, видається, вагався.

 — Гаррі, чи можу я…​ поставити тобі особисте запитання?

 — Ви безперечно можете. У мене теж є до вас чимало запитань.

Містер Люпин кивнув.

 — Гаррі, чи твої названі батьки добре до тебе ставляться?

 — Мої батьки, — сказав Гаррі. — У мене їх четверо: Майкл, Джеймс, Петунія та Лілі.

 — А, — сказав містер Люпин. І потім знову, — А.

Він здивовано кліпав очима.

 — Я…​ радий це чути. Дамблдор не сказав жодному з нас, де ти живеш…​ Я боявся, що він міг вирішити, що ти повинен мати злих названих батьків, чи щось на кшталт…​

Гаррі не був впевнений у тому, що занепокоєння містера Люпина не було слушним, враховуючи їхню першу зустріч із Дамблдором, але все закінчилося достатньо добре, тому він вирішив промовчати.

 — А як щодо моїх…​ — Гаррі підшукував слово, що не ставило б їх вище чи нижче…​ — інших батьків? Я хочу знати, ну, все.

 — Нелегке завдання, — містер Люпин протер чоло рукою. — Що ж, почнімо з початку. Коли ти народився, Джеймс був такий щасливий, що цілий тиждень, варто йому було торкнутися палички, як вона починала світитися золотим. І навіть після того, щоразу як він тримав тебе, чи бачив тебе у Лілі на руках, чи просто думав про тебе, це траплялося знову…​

Час від часу Гаррі дивився на свій годинник і бачив, що промайнуло ще тридцять хвилин. Він почувався трохи винним через те, що Ремус пропускає вечерю. Сам Гаррі просто повернеться назад на сьому вечора. Але цього було недостатньо, щоб зупинити жодного з них.

Нарешті Гаррі набрався відваги, щоб поставити вирішальне запитання, доки Ремус був на середині розширеного екскурсу у дива Джеймсового квідичу, і Гаррі не зміг знайти сили зупинити його більш прямолінійно.

 — І тоді, — очі Ремуса сяяли, — Джеймс виконав потрійне оборотне піке Муланні з додатковим переворотом! Натовп просто збожеволів, навіть деякі гафелпафці аплодували…​

Гадаю, це треба було бачити, подумав Гаррі. Не те що це допомогло б.

 — Містере Люпин?

Мабуть, чоловік помітив щось у голосі Гаррі, тому що він зупинився посеред речення.

 — Чи цькував мій батько інших? — спитав Гаррі.

Ремус довго дивився на Гаррі.

 — Якийсь час. Він переріс це доволі швидко. Звідки ти таке почув?

Гаррі не відповів. Він намагався видумати щось правдиве, що відверне підозри, але думав недостатньо швидко.

 — Облиш, — позіхнув Ремус. — Я здогадуюсь, хто це був.

Вкрите ледве помітними шрамами обличчя скривилося від осуду.

 — І як можна таке каза…​

 — Чи були в мого батька якісь пом’якшувальні обставини? Бідна родина чи щось таке? Чи він був просто…​ поганцем від природи?

Холодним?

Ремус відкинув волосся рукою — перший знервований жест, який Гаррі у ньому помітив.

 — Гаррі, ти не можеш судити свого батька на підставі того, що він робив ще хлопчиком!

 — Я хлопчик і я суджу про себе.

Ремус двічі кліпнув очима.

 — Я хочу знати чому, — сказав Гаррі. — Я хочу зрозуміти, бо з моєї точки зору видається, що для такого немає жодного можливого виправдання! — голос Гаррі трохи тремтів. — Будь ласка, скажіть мені, чому він зробив це, навіть якщо це звучатиме погано.

Щоб я не втрапив у таку саму пастку, хай що воно є.

 — Це просто те, що робили ґрифіндорці, — Ремус говорив повільно й неохоче. — І…​ тоді я так не думав, я гадав, що все інакше, але…​ мабуть, Блек насправді затягнув Джеймса у це…​ Блек так хотів показати всім, що він проти Слизерину, бачиш, ми всі хотіли вірити, що кров не диктувала долю…​

 — Ні, Гаррі, — сказав Ремус. — Я не знаю, чому Блек пішов за Пітером, замість того, щоб тікати. Видавалося, що Блек влаштовував трагедію заради трагедії того дня, — голос чоловіка зривався. — Не було жодного натяку, жодного попередження, ми всі думали…​ тільки подумати, що він збирався…​ — голос Ремуса обірвався.

Гаррі плакав. Він нічого не міг з собою поробити, чути це від Ремуса було болісніше за все, що Гаррі колись відчував. Гаррі втратив двох батьків, яких він не пам’ятав, знав лише з розповідей. Ремус Люпин втратив всіх чотирьох своїх найкращих друзів менш ніж за двадцять чотири години. І для втрати останнього з них, Пітера Петіґру, не було жодних причин.

 — Мені й досі іноді боляче думати, що він в Азкабані, — Ремус вже майже шепотів. — Я радий, Гаррі, що смертежерів не можна провідувати. Це дозволяє мені не почуватися винним через те, що не роблю цього.

Гаррі довелося ковтнути кілька разів, перш ніж він зміг заговорити.

 — Чи можете ви розказати мені про Пітера Петіґру? Він був другом мого батька, і мені здається, що я маю знати, маю пам’ятати…​

Ремус кивнув, його очі також блищали від вологи.

 — Гадаю, Гаррі, якби Пітер знав, що так все скінчиться…​ — голос чоловіка стих. — Пітер боявся Темного Лорда більше за нас усіх, і якби він знав, чим це все скінчиться, не думаю, що він би погодився. Але Пітер знав про ризик, Гаррі, і він знав, що ризик був реальним, що це може статися. І все одно залишився на боці Джеймса та Лілі. Увесь час у Гоґвортсі я дивувався, як це Пітер не потрапив до Слизерину, чи можливо Рейвенклову, бо він так обожнював таємниці. Він не був здатний противитися їм, вишукував усілякі речі про людей, речі, які вони хотіли б приховати…​ — обличчя Ремуса ненадовго скривилося. — Але він не використовував ці таємниці, Гаррі. Він просто хотів знати. А коли тінь Темного Лорда накрила все собою, і Пітер став поряд із Джеймсом та Лілі й використав свої здібності задля гарної справи, я зрозумів, чому Капелюх відіслав його до Ґрифіндору, — голос Ремуса зробився невтримним і гордим. — Легко стояти поряд із друзями, якщо ти герой, наче Ґодрик, хоробрий і сильний, такий, якими на думку людей мають бути ґрифіндорці. Але якщо Пітер боявся більше за кожного з нас, чи не робить це його найбільш відважним?

 — Робить, — Гаррі майже задихався. — Якщо ви можете, містере Люпин, якщо ви маєте час, є ще дехто, кому, на мою думку, варто почути історію Пітера Петіґру. Першокласник на ім’я Невіл Лонґботом.

 — Хлопчик Аліси та Френка, — голос Ремуса став сумним. — Розумію. Це тяжка історія, Гаррі, але я можу розповісти її знову, якщо ти гадаєш, що це йому допоможе.

Гаррі кивнув.

Вони помовчали.

 — Чи були в Блека хоч якісь незавершені справи з Пітером Петіґру? Будь-що, що змусило б його шукати містера Петіґру, навіть якщо це не було питанням життя чи смерті? Може, якась таємниця, що її знав містер Петіґру, а Блек хотів дізнатися чи, навпаки, приховати?

Щось промайнуло в очах Ремуса, але старший чоловік потрусив головою.

 — Нічого такого.

 — Це означає, що щось таки є.

Крива посмішка знову з’явилася під попелястими вусами.

 — А в тобі є щось від Пітера. Це неважливо, Гаррі.

 — Я рейвенкловець, я не маю навіть намагатися опиратися спокусі таємниць. І, — серйозніше сказав Гаррі, — якщо заради цього Блек дав себе впіймати, то я все ж таки гадаю, що це було важливо.

Ремусу, видавалося, було доволі незручно.

 — Гадаю, я можу сказати тобі, коли ти будеш дорослішим, але Гаррі, це й справді неважливо! Просто дещо з часів школи.

Гаррі не знав, що саме йому натякнуло. Можливо, щось у тоні знервованого голосу Ремуса, чи те, як він сказав коли ти будеш дорослішим, спричинило раптовий стрибок інтуїції Гаррі…​

 — Взагалі-то, гадаю, я вже зрозумів, вибачте.

Ремус здійняв брову.

 — Справді? — дещо скептично запитав він.

 — Вони були коханцями, чи не так?

Запала незручна тиша.

Ремус повільно кивнув.

 — Колись. Дуже давно. Сумний роман, що завершився великою трагедією. Принаймні, так нам усім здавалося, коли ми були молодими, — на його обличчі було чітко видно нещасливе збентеження. — Але я гадав, що це давно вже в минулому, поховане під дорослою дружбою, аж до того дня, коли Блек вбив Пітера.