Гаррі, що тримав чашку чаю правильно — саме так, як професорові Квірелу довелося продемонструвати тричі, зробив невеличкий, обережний ковток. Аж з протилежного кінця довгого, широкого стола, що був розташований в центрі кімнати Мері, професор Квірел зробив ковток зі своєї чашки. У нього це вийшло значно природніше й елегантніше. Сам чай мав якусь назву, що її Гаррі не міг навіть вимовити, чи принаймні щоразу, як Гаррі намагався був повторити китайські слова, професор Квірел виправляв його, доки Гаррі не здався.

У Гаррі вийшло минулого разу так розташуватися, щоб кинути оком на чек, і професор Квірел дозволив йому це.

Перед тим йому захотілося випити пирсконаду.

І навіть після цього попередження Гаррі все одно був шокований до глибини душі.

А смакував цей напій усе одно як, ну, чай.

Гаррі тихо муляла підозра, що професор Квірел знав про це й навмисно купував сміховинно дорогий чай, що його Гаррі не цінував, просто щоб подражнити його. Мабуть, професор Квірел сам не дуже полюбляв цей чай. Можливо, нікому насправді не подобався цей чай, його єдиною властивістю була сміховинно висока ціна, що змушувала жертву почуватися невдячною. Насправді, цілком можливо, що це був просто звичайний чай, тільки його замовляли особливим кодом, і тоді в чек записували липову гігантську ціну…​

Обличчя професора Квірела було перекошеним та задумливим.

 — Ні, — сказав він, — вам не варто було розповідати директорові про вашу бесіду з лордом Мелфоєм. Будь ласка, спробуйте думати швидше наступного разу, містере Поттер.

 — Вибачте, професоре Квірел, — присоромлено сказав Гаррі. — Але я все одно не розумію.

Подеколи в присутності професора Квірела Гаррі відчував себе самозванцем, що лише вдавав, ніби він хитрий.

 — Лорд Мелфой — опонент Албуса Дамблдора. Принаймні зараз. Уся Британія — їхня шахівниця, усі чарівники — їхні фігури. Дивіться: лорд Мелфой погрожує відкинути усе, забути про свою гру, щоб помститися вам, якщо з містером Мелфоєм щось станеться. Відповідно, містере Поттер?..

Минуло чимало довгих секунд, доки Гаррі не збагнув, проте було ясно, що професор Квірел не збирався більше давати підказок, та Гаррі цього й не хотів.

Тоді розум Гаррі нарешті побачив звʼязок, і він насупився.

 — Дамблдор вбиває Драко, робить усе так, щоб видавалося, ніби це зробив я, і Луціус жертвує своєю грою проти Дамблдора, щоб помститися мені? Це…​ не схоже на стиль директора, професоре Квірел…​

Гаррі згадав схоже попередження від Драко, що змусило було Гаррі сказати те ж саме.

Професор Квірел знизав плечима й ковтнув чаю.

Гаррі теж ковтнув чаю, вони посиділи в тиші. Скатертина на столі мала дуже спокійний візерунок: спочатку здавалася простою тканиною, проте якщо дивитися достатньо довго, чи довго сидіти тихо, то можна було побачити відблиски неясних сплетінь квітів; штори в кімнаті теж змінили візерунок в тон, і мерехтіли, ніби колихалися від слабкого вітерцю. Цієї суботи професор Квірел мав настрій поміркувати, як і Гаррі, а кімната Мері, здавалося, не оминула увагою цей факт.

 — Професоре Квірел, — раптом запитав Гаррі, — чи існує загробне життя?

Гаррі старанно добирав був слова цього питання. Не чи вірите ви в загробне життя?, а просто чи існує загробне життя? Те, у що люди справді вірять зовсім не видається їм поглядами. Люди не кажуть «я дуже вірю, що небо блакитне!», вони кажуть просто «небо блакитне». Ви сприймаєте свою внутрішню мапу світу, ніби світ такий і є…​

Професор захисту знову підніс чашку до губ перед тим, як відповісти. Його лице було задумливим.

 — Якщо існує, містере Поттер, то чимало чарівників змарнували купу зусиль на пошуки безсмертя.

 — Це не є відповіддю, — зазначив Гаррі. Він уже навчився помічати такі речі під час розмов з професором Квірелом.

Професор Квірел поставив чашку на блюдце з різким тоненьким брязком.

 — Деякі з цих чарівників були в міру розумні, містере Поттер, отже ви можете зробити висновок, що існування загробного життя не очевидне. Я й сам досліджував це питання. Існує багато історій такого плану, що їх природно могли породити страх та надія. Серед звітів, що їхня правдивість не підлягає сумнівам, ідеться лише про те, що може створити просте чаклунство. Існують деякі пристрої, що нібито дозволяють спілкування з мертвими, проте вони, гадаю, лише демонструють зображення з розуму: результат неможливо відрізнити від памʼяті, бо це і є памʼять. Уявні духи не розповідають жодних таємниць, що вони знали за життя, і не кажуть нічого, про що вони могли б дізнатися після смерті такого, що не було б уже відомо тому, хто поставив питання…​

 — І саме тому воскресальний камінь не є найціннішим магічним артефактом у світі, — сказав Гаррі.

 — Саме так, — сказав професор Квірел, — хоча я б не відмовився від можливості випробувати його, — на його обличчі була суха, тонка усмішка, а в очах щось холодне й далеке. — Ви розмовляли про це й з Дамблдором, як я розумію.

Гаррі кивнув.

Штори тепер набули дещо блакитного забарвлення, а на скатертині ледь виднівся новий візерунок: сплетіння витончених сніжинок.

 — Директор може бути дуже переконливим, містере Поттер, — спокійно сказав професор Квірел. — Сподіваюся, він не переконав вас.

 — Господи, ні, — сказав Гаррі. — Не обдурив мене навіть на секунду.

 — Сподіватимуся, що ні, — досі вкрай спокійним тоном сказав професор Квірел. — Я б і справді засмутився, якби зʼясував, що директор переконав вас знехтувати своїм життям заради якогось дурного плану, сказавши, ніби смерть — це ще одна цікава пригода.

 — Мені здається, що насправді директор і сам у це не вірить, — сказав Гаррі та знову ковтнув чаю. — Він запитав мене, що ж я можу робити з вічністю, видав звичайний аргумент, ніби це нудно, і не бачив у цьому жодного протиріччя з твердженням про безсмертну душу. Насправді, він прочитав мені довгу лекцію про те, як погано жадати безсмертя, перед тим, як заявити, що в нього безсмертна душа. Мені не вдається уявити, що коїться в його голові, але навряд чи в нього справді є модель себе, що продовжує нескінченно існувати в загробному житті…​

Видавалося, в кімнаті запанував холод.

 — Ви вважаєте, — пролунав голос, що скидався на лід, з іншого боку стола, — що Дамблдор насправді не вірить у те, у що стверджує. Що він не вдавався до компромісів зі своїми принципами, а ніколи їх і не мав. Чи не стали ви вже циніком, містере Поттер?

Гаррі опустив очі й поглянув на чашку.

 — Трохи, — сказав Гаррі своєму можливо-неймовірно-високої-якості напевно-сміховинно-дорогому китайському чаю. — Безперечно мене починає трохи дратувати…​ хай там що коїться в головах у людей.

 — Так, — відповів крижаний голос. — Мене теж це дратує.

 — Чи існує якийсь спосіб змусити людей припинити це робити? — запитав Гаррі свою чашку.

 — І справді, існує певне корисне закляття, що розвʼязує цю задачу.

Гаррі з надією підвів погляд та побачив холодну-холодну посмішку на лиці професора захисту.

Тоді Гаррі збагнув.

 — Я маю на увазі крім «Авада Кедавра».

Професор захисту розсміявся. Гаррі — ні.

 — Хай там як, — квапливо сказав Гаррі, — я достатньо швидко зметикував, що не варто пропонувати найочевиднішу ідею про воскресальний камінь Дамблдорові. Чи бачили ви колись камінь з лінією всередині кола всередині трикутника?

Смертельна холоднеча ніби відступила, згорнулася в себе, і повернувся звичайний професор Квірел.

 — Не пригадую, — сказав він за деякий час, задумливо нахмурившись. — Це і є воскресальний камінь?

Гаррі відсунув чашку та намалював на блюдці символ, що він його бачив був всередині свого плаща. Гаррі не встигнув навіть дістати свою паличку, щоб застосувати чари польоту, а блюдце вже покірно полетіло над столом до професора Квірела. Гаррі справді хотів вивчити ці безпаличкові фокуси, проте це, як виявилося, було далеко за межами його навчальної програми.

Професор Квірел деякий час вивчав чайне блюдце Гаррі, потім похитав головою. За мить блюдце попливло назад до Гаррі.

Гаррі поставив чашку назад на блюдце, мимохідь помітивши, що намальований ним символ зникнув.

 — Якщо вам трапиться камінь з таким символом, — сказав Гаррі, — і він дозволяє спілкуватися із загробним життям, дайте знати. У мене є декілька питань до Мерліна чи будь-кого, хто був у Атлантиді.

 — Не сумніваюся, — сказав професор Квірел.

Тоді професор захисту підняв свою чашку знову та відхилив її так, ніби хотів допити все до останньої краплі.

 — До речі, містере Поттер, боюся, мені доведеться перервати сьогоднішнє відвідування алеї Діаґон. Я сподівався що…​ але неважливо. Обмежмося цим: дещо інше потребує моєї уваги по обіді.

Гаррі кивнув, допив власний чай, а потім підвівся одночасно з професором Квірелом.

 — Останнє питання, — сказав Гаррі, коли плащ професора Квірела піднявся з гачка та полетів до професора захисту. — Магія панує у всесвіті, і я більше не довіряю своїм здогадам, як колись. Отже, ваш власний найкращий здогад, без зайвого оптимізму, чи ви вірите в загробне життя?

 — Якби вірив, містере Поттер, — сказав професор Квірел, одягнувши свій плащ, — чи був би я досі тут?