Свист. Цок. Бззз. Дзінь. Вурп. Лясь. Хлюп. Дзелень. У-у. Паф. Дзень. Бульк. Біп. Гуп. Хрясь. Шух. Шшш. Пфф. Жух.

На уроці чарів того понеділка професор Флитвік мовчки передав був Гаррі складений пергамент. У записці було сказано відвідати директора в зручний час так, щоб ніхто не помітив, зокрема Драко Мелфой та професор Квірел. Також йому надали одноразовий пароль від гаргуйля: «вередливий ягнятник». А ще поряд було на диво артистичне зображення професора Флитвіка, що суворо на нього дивився й подеколи кліпав очима. Внизу записки був тричі підкреслений напис: «ТРИМАЙСЯ ПОДАЛІ ВІД НЕПРИЄМНОСТЕЙ».

Тому Гаррі дочекався був кінця уроку трансфігурації, повчився з Герміоною, повечеряв, порозмовляв зі своїми лейтенантами і нарешті, коли годинник показав девʼяту, став невидимим, повернувся до шостої вечора та стомлено поплентався до гаргуйля, рухомих спіральних сходів, деревʼяних дверей, переповненої маленькими химерними штукенціями кімнати та срібнобородого директора.

Цього разу Дамблдор був доволі серйозним, не було звичної усмішки. Та й піжами на ньому були значно темнішого й більш тверезого пурпурового кольору, ніж зазвичай.

 — Дякую, що прийшов, Гаррі, — сказав директор. Старий чарівник підвівся зі свого трону й почав повільно крокувати кімнатою поміж дивних пристроїв. — Насамперед, чи взяв ти з собою записи твоєї вчорашньої розмови з Луціусом Мелфоєм?

 — Записи? — вирвалося в Гаррі.

 — Ну звісно ти все записав…​ — фраза старого чарівника повисла в повітрі.

Гаррі було ніяково. Так, якщо ти щойно ледве виплутався з таємничої розмови з купою багатозначних натяків, що ти їх не розумієш, збіса очевидно, що треба одразу все записати, доки спогади свіжі, щоб спробувати пізніше все збагнути.

 — Гаразд, — сказав директор, — розповідай, що памʼятаєш.

Гаррі присоромлено почав переказувати якомога точніше, і лише приблизно на половині він раптом усвідомив, що нерозумно просто брати й розповідати можливо божевільному директорові все, принаймні не обміркувавши це спочатку, проте Луціус безперечно був поганим хлопцем та противником Дамблдора, тому напевно варто було йому розповісти, крім того, Гаррі вже почав говорити й тепер було запізно намагатися все прорахувати…​

Гаррі чесно завершив переказ.

Протягом розповіді обличчя Дамблдора ставало дедалі задумливішим, а наприкінці його лице здавалося древнім, відчувалася якась суворість.

 — Ну, — сказав Дамблдор. — Тоді пропоную тобі докласти всіх зусиль, щоб спадкоємцеві Мелфоїв не було завдано шкоди. Я вчиню так само, — директор хмурився, його пальці безгучно барабанили по чорнильно-чорній поверхні тареля з написом «Леліел». — Також, гадаю, буде надзвичайно мудро з твого боку відтепер уникати будь-яких контактів з лордом Мелфоєм.

 — Ви справді перехоплювали його сов? — запитав Гаррі.

Директор довго розглядав Гаррі, а потім неохоче кивнув.

Чомусь Гаррі не відчував доречної люті. Напевно, Гаррі просто було дуже легко зараз подивитися на ситуацію з точки зору директора. Навіть Гаррі міг зрозуміти, чому Дамблдор хотів завадити його спілкуванню з Луціусом Мелфоєм. Це не здавалося злим вчинком.

На відміну від директорового шантажу Забіні…​ про що в Гаррі були лише слова Забіні, а Забіні був вкрай сумнівним джерелом. Насправді, важко уявити, чому б Забіні не вигадати історію, що викликала б якнайбільше співчуття з боку професора Квірела…​

 — Моя пропозиція: я не протестуватиму, скажу, що розумію вашу позицію, — сказав Гаррі, — а ви продовжите перехоплювати мої сови, але повідомлятимете мені, від кого вони?

 — Боюся, я перехопив чимало твоїх сов, — спокійно сказав Дамблдор. — Ти знаменитість, Гаррі, і отримував би десятки листів на день, деякі — з далеких країн, якби я не повертав їх.

 — Це, — сказав Гаррі, тепер відчуваючи легке обурення, — вже трохи занадто…​

 — У багатьох листах, — тихо сказав старий чарівник, — тебе проситимуть про те, що ти не здатен здійснити. Я, звісно, не читав їх, а лише повертав назад. Але я знаю, бо теж отримую такі. А ти замолодий, Гаррі, щоб тобі встигали ще до сніданку розбивати серце шість разів, щоранку.

Гаррі втупився у своє взуття. Він мав би наполягати, щоб йому дозволили читати листи та вирішувати самому, проте…​ зазвичай тихий, голос здорового ґлузду зараз дуже гучно кричав на нього.

 — Дякую, — пробурмотів Гаррі.

 — Також я покликав тебе сюди, — сказав старий чарівник, — бо хочу проконсультуватися з твоїм унікальним генієм.

 — Трансфігурація? — здивовано й втішено запитав Гаррі.

 — Ні, іншим унікальним генієм, — сказав Дамблдор. — Скажи мені, Гаррі, яке зло ти міг би вчинити, якби дементору дозволили потрапити на землі Гоґвортсу?

Виявилося, що професор Квірел просив був, чи швидше вимагав, щоб учням дали змогу випробувати свої навички проти справжнього дементора, коли вони вивчать слова й жести чарів патронуса.

 — Професор Квірел не здатен викликати патронуса, — сказав Дамблдор, повільно крокуючи між пристроями. — Що завжди поганий знак. Проте він сам розповів про це й вимагав задіяти зовнішніх інструкторів, що навчатимуть кожного учня, що забажає, чарам патронуса. Він запропонував заплатити їм з власної кишені, якщо я відмовлюся. Це справило на мене глибоке враження. Але тепер він наполягає, щоб ми привели дементора…​

 — Директоре, — тихо сказав Гаррі, — професор Квірел свято вірить у навчання в реалістичних бойових умовах. Бажання привести справжнього дементора цілковито відповідає його персонажеві.

Тепер директор дивно дивився на Гаррі.

 — Його персонажеві? — запитав старий чарівник.

 — Тобто, — сказав Гаррі, — це повністю відповідає тому, як професор Квірел зазвичай поводиться…​ — тихо завершив Гаррі. Чому він так це сформулював?

Директор кивнув.

 — Тобто в тебе такі ж здогади, як і в мене. Що це лише привід. Без сумнівів, дуже обґрунтований привід. Ти навіть не знаєш, наскільки. Часто чарівникам, що ніби нездатні застосовувати чари патронуса, раптом все вдається у присутності справжнього дементора: ніколи не могли отримати проблиск світла, аж раптом у них виходить матеріальний патронус. Чому так — ніхто не знає, але це так.

Гаррі насупився.

 — Тоді я справді не розумію, чому ви насторожені…​

Директор безпорадно розвів руки.

 — Гаррі, професор захисту попросив мене провести найтемнішу з усіх істот через браму Гоґвортсу. Я маю бути настороженим. — Директор зітхнув. — Але дементора пильнуватимуть, огорнуть захисними чарами, посадять у міцну клітку, і я сам спостерігатиму за ним весь час — я не можу вигадати, що може піти не так. Але, можливо, я лише не можу уявити собі цього. Тому я питаю тебе.

Гаррі витріщився на директора, роззявивши рота. Він був настільки шокований, що навіть не відчував задоволення від лестощів.

 — Мене? — запитав Гаррі.

 — Так, — відповів Дамблдор з легкою усмішкою. — Я докладаю всіх зусиль, щоб передбачити дії ворогів, щоб зрозуміти їхній лихий розум та передбачити їхні злі думки. Але я ніколи б не вигадав загострити кістки гафелпафців, щоб отримати зброю.

Невже Гаррі ніколи цього не забудуть?

 — Директоре, — стомлено сказав Гаррі, — я знаю, що це звучить не дуже, проте з усією серйозністю: я не злий, я просто дуже винахідливий…​

 — Я не стверджував, що ти злий, — серйозно сказав Дамблдор. — Дехто вважає, що зрозуміти зло — те саме, що стати злом. Але вони лише вдають мудрість. Навпаки: зло — це те, що не знає любові і не наважується уявити любов; зло не може зрозуміти любов, не припинивши бути злом. Я підозрюю, що мені ніколи не досягти твого рівня розуміння розуму темних чаклунів, хоча ти сам розумієш любов. Отже, Гаррі, — Дамблдор пильно дивився на нього. — Якби ти був на місці професора Квірела, яке злодійство ти міг би скоїти, якби обманом змусив мене дозволити допустити дементора на землі Гоґвортсу?

 — Зачекайте, — сказав Гаррі і ніби в тумані поплентався до крісла навпроти стола директора. Цього разу це був не деревʼяний ослінчик, а велике зручне крісло, і Гаррі ніби загорнули в ковдру, коли він сів.

Дамблдор просив його обхитрувати професора Квірела.

Пункт перший: професор Квірел подобався Гаррі значно більше, ніж Дамблдор.

Пункт другий: гіпотеза полягала в тому, що професор захисту запланував щось зле, а в цьому окремому випадку Гаррі мусив допомогти директорові запобігти цьому.

Пункт третій…​

 — Директоре, — сказав Гаррі, — якщо професор Квірел замислив щось, я не впевнений, що зможу обхитрувати його. У нього значно більше досвіду, ніж у мене.

Старий чарівник похитав головою; якимось чином він робив це дуже урочисто, незважаючи на усмішку.

 — Ти недооцінюєш себе.

Ще ніхто ніколи не казав Гаррі такого.

 — Я памʼятаю, — продовжив старий чарівник, — одного юнака, що у цьому самому кабінеті, спокійно та стримано, протистояв вихователю гуртожитку Слизерин і шантажував свого директора, лише заради захисту однокласників. І я вірю, що той юнак кмітливіший за професора Квірела, кмітливіший за Луціуса Мелфоя, і колись він доросте до того, щоб стати рівнею самому Волдемортові. Ось із ким я хотів би порадитися.

Гаррі придушив мурахи, що пробігли його спиною при згадці цього імені, та задумливо й похмуро поглянув на директора.

Як багато він знає?..

Директор бачив був Гаррі, коли ним володіла його темна сторона, коли він занурився у свою темну сторону глибше, ніж будь-коли. Гаррі досі памʼятав, як він, невидимий та після повернення в часі, спостерігав за минулим собою, що протистояв старшим слизеринцям; спостерігав за хлопцем зі шрамом на чолі, що поводився не так, як інші. Ну звісно директор помітив був, що щось дивне коїлося з хлопцем у його кабінеті.

І Дамблдор зробив був висновок, що його хатній герой достатньо кмітливий, щоб рівнятися з призначеним йому долею ворогом — Темним Лордом.

Що було доволі низькою планкою, враховуючи, що Темний Лорд наділив був кожного зі своїх слуг легко видимою темною міткою, а також перерізав весь монастир, що навчав був бойовим мистецтвам, які він хотів опанувати.

Достатньо кмітливим, щоб бути рівнею професорові Квірелу, — це задача геть іншого порядку.

Але також очевидно, що директор не вгамується, доки Гаррі не стане весь холодний та похмурий, та не видасть якоїсь відповіді, що звучатиме достатньо хитро…​ яка краще б не завадила професорові Квірелу викладати захист…​

І звісно Гаррі зануриться у темну сторону, щоб обміркувати все з цього боку, щоб бути чесним, та й про всяк випадок.

 — Розкажіть усе — як дементора приведуть, як його охоронятимуть.

На мить брови Дамблдора здійнялися, а потім він почав розповідати.

Дементора транспортуватиме до Гоґвортсу трійка аврорів, кожного з них Дамблдор особисто знає, і всі троє здатні застосовувати матеріальні чари патронуса. Біля межі земель Гоґвортсу їх зустріне Дамблдор та пропустить через захисні чари…​

Гаррі запитав, чи вхід тимчасовий, чи постійний, — тобто чи зможе хтось просто привести того ж дементора наступного дня.

Вхід тимчасовий (відповів Дамблдор зі схвальним кивком). І розʼяснення продовжилися: дементор буде в клітці з титану — не трансфігурованого, а викуваного насправжки. З часом дементор перетворить цей метал на порох, та не за один день.

Учні чекатимуть своєї черги подалі від дементора, за двома матеріальними патронусами, що їх повсякчасно підтримуватимуть двоє з трьох аврорів. Дамблдор чекатиме біля клітки з дементором зі своїм патронусом. Кожен учень окремо наближатиметься до дементора, Дамблдор розвіюватиме свій патронус, учень робитиме спробу виконати власні чари патронуса, і якщо учневі це не вдасться, то Дамблдор поверне свій патронус доки учень не зазнав незворотної шкоди. Колишній чемпіон дуелей професор Флитвік також буде присутнім, доки учні будуть поряд, — просто для додаткової безпеки.

 — Чому лише ви будете поряд із дементором? — запитав Гаррі. — Тобто, чи не варто поставити поряд ще й одного аврора…​

Директор похитав головою.

 — Вони не витримають такого частого впливу дементора — я багато разів розвіюватиму свій патронус.

Якщо з патронусом Дамблдора щось станеться, доки хтось з учнів поряд із дементором, третій аврор створить матеріальний патронус та відправить його захистити учня…​

Гаррі так і сяк намагався щось вигадати, проте не бачив вад у безпеці.

Тому він глибоко вдихнув, занурився глибше в крісло, заплющив очі та пригадав:

І це буде…​ пʼять очок? Ні, хай навіть десять очок із Рейвенклову за нахабство.

Тепер холод прибував повільніше, менш охоче — Гаррі останнім часом не звертався до своєї темної сторони…​

Гаррі довелося пригадати все перше заняття з зіллів, доки його кров не охолола до чогось на кшталт смертельно кришталевої ясності.

І тоді він подумав про дементора.

І все було очевидним.

 — Дементор — лише для відволікання уваги, — сказав Гаррі. Він не приховував холоду в голосі, адже саме цього Дамблдор очікував та бажав. — Велика, помітна загроза, але зрештою прямолінійна, від неї легко захиститися. Отже доки вся ваша увага буде прикута до дементора, справжній задум розгортатиметься деінде.

Дамблдор трохи повитріщався на Гаррі, а тоді повільно кивнув.

 — Так, — сказав директор. — І мені здається, що я знаю, від чого відволікатимуть мою увагу, якщо професор Квірел бажає зла…​ Дякую, Гаррі.

Директор досі витріщався на Гаррі, щось дивне було в цих древніх очах.

 — Що? — дещо роздратовано запитав Гаррі, адже холод досі циркулював його венами.

 — У мене є інше питання до цього юнака, — сказав директор. — Я дуже давно про це міркую, але досі не можу цього збагнути. Навіщо? — в його голосі ледь було чутно біль. — Навіщо комусь зумисно перетворюватися на чудовисько? Навіщо чинити зло заради зла? Чому Волдеморт?

Жух, бззз, цок; дзінь, паф, хлюп…​

Гаррі здивовано втупився в директора.

 — Звідки мені знати? — запитав Гаррі. — Я що, маю магічно розуміти Темного Лорда, бо я герой, чи що?

 — Так! — вигукнув Дамблдор. — Моїм власним головним ворогом був Ґріндельвальд, і його я справді добре розумів. Ґріндельвальд був моїм темним дзеркалом — людиною, якою я так легко міг би стати, якби тільки піддався спокусі вірити, що я хороша людина, а отже завжди маю рацію. Для загального блага — це було його гасло. І він щиро в це вірив, навіть коли роздирав усю Європу, мов поранений звір. І його я зрештою переміг. Але слідом зʼявився Волдеморт, щоб знищити все, що я захищав був у Британії, — тепер біль було ясно чути в його голосі, і ясно видно на обличчі. — Він скоював злочини гірші за найгірші Ґріндельвальдські, жахіття заради жахіття. Я пожертвував усім лише щоб стримувати його, і я досі не розумію — навіщо! Навіщо, Гаррі? Навіщо він це робив? Він не мій призначений ворог, а твій. Тому якщо в тебе є бодай якісь здогади, будь ласка, поділися ними! Чому?

Гаррі втупився у власні руки. По правді, Гаррі ще не досліджував Темного Лорда, тому наразі він зеленого поняття не мав. Але чомусь йому здавалося, що директор хотів почути не це.

 — Можливо, забагато темних ритуалів? Спочатку він гадав, що скористається лише одним, проте для цього довелося пожертвувати частиною добра в собі, через що інші темні ритуали йому здавалися більш прийнятними, тому він використовував дедалі більше темних ритуалів з позитивним зворотним звʼязком, доки не став неймовірно могутнім чудовиськом…​

 — Ні! — тепер голос директора переповнювало страждання. — Я не вірю в це, Гаррі! Має бути щось іще!

З чого б це? подумав Гаррі, але не сказав уголос, бо було ясно, що директор вважав, що всесвіт — це казочка з сюжетом, а великі трагедії траплялися лише через відповідно великі значущі причини.

 — Перепрошую, директоре. Темний Лорд зовсім не нагадує мені моє темне дзеркало. Я не вважаю анікрапельки спокусливим прибивання шкір родини Єрмі Вібла до стіни у відділі новин.

 — Невже в тебе зовсім немає для мене мудрості? — запитав Дамблдор. У його голосі відчувалася просьба, ледь не благання.

Зло трапляється, подумав Гаррі, воно нічого не означає й не вчить нас нічому, крім як не бути злими? Темний Лорд, напевно, просто був егоїстичним вилупком, і йому було начхати, кому він робить боляче, — ідіотом, що його зрештою спіткали наслідки дурних помилок, яких він легко міг би уникнути. За нещастями цього світу не криється доля. Якби Гітлерові дозволили були вступити в школу архітектури, як той і хотів, то вся історія Європи змінилася б. Якби ми жили в якомусь усесвіті, де жахливі речі трапляються лише з поважних причин, то вони би взагалі не траплялися.

Але директор нічого з цього, очевидно, не хотів чути.

Старий чарівник стояв за маленькою дивною штуковиною, що скидалася на замерзлий дим, і досі дивився на Гаррі сповненим розпачу й очікування поглядом.

Ну, казати щось мудре було нескладно. Насправді, це було значно простіше, ніж бути розумним, адже не треба було казати чогось неочікуваного чи робити відкриття. Треба було просто запустити програмне забезпечення мозку з пошуку шаблонів та видати кліше за допомогою будь-якої глибинної мудрості, що ти її вже чув.

 — Директоре, — урочисто сказав Гаррі, — я б не хотів визначати те, хто я є, за своїми ворогами.

Якимось чином навіть посеред усього цього цокання й дзижчання запанувало щось на кшталт тиші.

Вийшло якось більш глибинно мудро, ніж Гаррі збирався.

 — Можливо, ти дуже мудрий, Гаррі…​ — повільно сказав директор. — Хотілося б мені…​ визначати те, хто я є, за своїми друзями, — біль у його голосі став навіть сильнішим.

Розум Гаррі поквапом шукав щось іще глибинно мудре, щоб помʼякшити силу неумисного удару…​

 — Чи, можливо, — більш лагідно сказав Гаррі, — недруг створює ґрифіндорця, як друг створює гафелпафця, а прагнення створює слизеринця. А також завжди, кожного покоління саме загадка створює науковця.

 — Страшну долю ти пророкуєш моєму гуртожитку, Гаррі, — сказав директор. Біль не полишав його голос. — Але тепер, коли ти про це сказав, гадаю, мене й справді переважно створили мої вороги.

Гаррі втупився у свої руки на колінах. Можливо, варто було просто замовкнути, доки все виходить.

 — Але ти відповів на моє питання, — мʼякіше сказав Дамблдор, ніби сам до себе. — Я мав зрозуміти, що відповідь крилася в Слизерині. Заради його прагнення, усе для його прагнення. А яким воно було, я знаю, хоча не чому…​ — деякий час Дамблдор витріщався в простір, потім випростався й знову сфокусувався на Гаррі.

 — А ти, Гаррі, — сказав директор, — ти називаєш себе науковцем? — в його голосі чулося здивування з нотками несхвалення.

 — Вам не до вподоби наука? — трохи втомлено запитав Гаррі. Він сподівався був, що Дамблдор виявить більше прихильності до маґлівських речей.

 — Гадаю, вона корисна для тих, у кого немає паличок, — спохмурнівши сказав Дамблдор. — Але вона здається мені дивним вибором для того, щоб визначити себе. Невже наука важливіша за любов? За доброту? За дружбу? Чи через науку ти захоплюєшся Мінервою Макґонеґел? Чи наука змушує тебе піклуватися про Герміону Ґрейнджер? Чи до науки ти звернешся, коли намагатимешся запалити вогник тепла в серці Драко Мелфоя?

Знаєте, найсумніше, що вам напевно здається, що ви щойно видали якийсь неймовірно мудрий фінальний аргумент.

Так, тепер треба сформулювати заперечення, щоб воно теж звучало неймовірно мудро…​

 — Ви не з Рейвенклову, — зі спокоєм та гідністю сказав Гаррі, — і, можливо, тому ніколи не замислювалися, що повага до правди та її пошук протягом кожного дня свого життя також можуть бути виявом доброчесності.

Директор здійняв брови. А потім зітхнув.

 — Як ти став таким мудрим так рано? — голос старого чарівника був сумним. — Можливо, це стане тобі в нагоді.

Лише коли треба справити враження на древніх чарівників, що надто високої думки про себе, подумав Гаррі. Насправді, він був трохи розчарований довірливістю Дамблдора. Не те щоб Гаррі збрехав, але на Дамблдора надто вже сильне враження справила здатність Гаррі формулювати думки так, що вони звучали глибокими, замість того, щоб використовувати просту мову, як вчинив Річард Фейнман зі своєю мудрістю…​

 — Любов важливіша за мудрість, — сказав Гаррі. Просто щоб спробувати знайти межі безсоромно очевидних кліше, складених методом пошуку за шаблоном без жодного аналізу, які готовий витримати Дамблдор.

Директор поважно кивнув та сказав:

 — Дійсно.

Гаррі підвівся з крісла й витягнув руки. Ну, тоді я краще піду любити щось, це має допомогти мені перемогти Темного Лорда. Наступного разу, коли ви попросите моєї поради, я просто обійму вас…​

 — Сьогодні ти мені дуже допоміг, Гаррі, — сказав директор. — Залишилося лише одне питання, яке я б хотів поставити цьому юнакові.

Чудово.

 — Скажи мені, Гаррі, — сказав Дамблдор (і цього разу в його голосі чулася лише спантеличеність, хоча в очах досі був натяк на біль), — чому темні чарівники так сильно бояться смерті?

 — Ем, вибачайте, проте тут я підтримую темних чарівників.

Шух, шшш, дзелень; вурп, лясь, хлюп…​

 — Що? — вигукнув Дамблдор.

 — Смерть — це погано, — сказав Гаррі, відкинувши мудрість заради точності спілкування. — Дуже погано. Надзвичайно погано. Боятися смерті — ніби боятися величезного монстра з отруйними іклами. Це насправді вкрай розумно, а не свідчить про психологічний розлад.

Директор витріщався на нього, ніби він щойно перетворився на кицьку.

 — Гаразд, — продовжив Гаррі, — скажу це так. Ви хочете померти? Бо якщо так, то існує така маґлівська штука як «Гаряча лінія порятунку»…​

 — Коли прийде час, — тихо сказав старий чарівник. — Не раніше. Я не намагатимусь ані наблизити цей день, ані відмовитися від цього, коли настане час.

Гаррі суворо насупився.

 — Видається, у вас не надто сильна жага жити, директоре!

 — Гаррі…​ — у голосі старого чарівника почала відчуватися безпорадність. Він підійшов був до місця, де його біла борода опустилася в акваріум з прозорого скла та повільно почала набувати зеленого кольору знизу вгору, а директор і не помітив. — Гадаю, я недостатньо ясно висловився. Темні чарівники не палко бажають жити. Вони бояться смерті. Вони не намагаються дотягнутися до світла сонця, а тікають від ночі до нескінченно темніших печер, що їх вони самі й створюють, без місяця та зірок. Вони жадають не життя, а безсмертя. І їх воно так манить, що вони готові принести в жертву навіть власні душі! Ти хочеш жити вічно, Гаррі?

 — Так, і ви теж. Я хочу прожити ще один день. Завтра я теж захочу прожити ще один день. Відповідно, я хочу жити вічно, доведено індукцією на цілих додатних числах. Якщо ви не хочете помирати, то це означає, що ви хочете жити вічно. Якщо ви не хочете жити вічно, це означає, що ви хочете померти. Одне або інше…​ Не переконав, так?

Дві культури витріщилися одна на одну понад величезну прірву відсутності спільної мови.

 — Я прожив сто десять років, — тихо сказав старий чарівник (діставши свою бороду з акваріума та струшуючи забарвлення). — Я бачив та зробив чимало речей, надто багато з яких я бажав би не бачити й не робити. І втім я не жалкую, що я живий, бо спостерігати, як мої учні дорослішають, — це задоволення, що ще не почало мені набридати. Але я не бажаю дожити до того, щоб почало! Що ти б робив із вічністю, Гаррі?

Гаррі глибоко вдихнув.

 — Зустрітися з усіма цікавими людьми у світі, прочитати всі хороші книжки та написати щось навіть краще, відсвяткувати десятий день народження свого першого онука на Місяці, відсвяткувати сотий день народження свого прапраправнука на кільцях Сатурну, дізнатися найглибші й остаточні закони природи, зрозуміти природу свідомості, дізнатися, чому взагалі щось існує, відвідати інші зірки, відкрити прибульців, створити прибульців, зустріч з усіма на вечірці з іншого боку Чумацького Шляху, коли ми дослідимо його цілком, зустріч з усіма, хто народився на Старій Землі, щоб подивитися, як нарешті згасне Сонце, а ще я хвилювався щодо втечі із всесвіту перед тим, як у всесвіті скінчиться негативна ентропія, проте тепер я значно оптимістичніший, адже дізнався, що так звані закони фізики — це лише необовʼязкові настанови.

 — Багато з цього я не зрозумів, — сказав Дамблдор. — Але маю спитати: ти справді так сильно бажаєш цих речей, чи лише переконуєш себе в цьому, щоб переконати себе, що не стомишся, тікаючи й тікаючи від смерті.

 — Життя — це не визначений список речей, що їх треба зробити перед тим, як буде дозволено померти, — впевнено сказав Гаррі. — Це життя, треба просто жити далі. Якщо я не робитиму цих речей, то лише через те, що знайду щось цікавіше.

Дамблдор зітхнув. Він стукотів пальцями по годиннику. З кожним доторком цифри змінювалися на незрозумілі написи, а стрілки ненадовго змінювали позиції.

 — У малоймовірному випадку, якщо мені буде дозволено затриматися до ста пʼятдесяти, — сказав старий чарівник, — навряд чи я буду проти. Але двісті — це вже забагато, щоб було добре.

 — Ну так, — сказав Гаррі дещо сухо, адже подумав про своїх батьків та відведений їм вік, якщо Гаррі чогось із цим не зробить, — підозрюю, директоре, що якби ви виросли в культурі, де люди звикли жити чотириста років, то померти в двісті здавалося б вам так само трагічно зарано, як, скажімо, у вісімдесят, — Гаррі сильно виділив останнє слово.

 — Можливо, — примирливо сказав старий чарівник. — Я б не хотів померти раніше за своїх друзів чи жити після них усіх. Найважчий час — це коли всі, кого ти любив найбільше, пішли раніше за тебе, але інші живуть, і заради них ти маєш залишатися…​ — Дамблдор сфокусував очі на Гаррі, він став дещо сумним. — Не оплакуй мене гірко, Гаррі, коли прийде мій час. Я буду з тими, за ким вже довго сумую, на нас чекає ще одна цікава пригода.

 — О! — вигукнув Гаррі, раптом збагнувши. — То ви вірите у загробне життя. А мені здалося, що в чарівників немає релігії?

У-у. Біп. Гуп.

 — Як ти можеш не вірити? — ошелешено запитав директор. — Гаррі, ти ж чарівник! Ти бачив привидів!

 — Привиди, — сухо сказав Гаррі. — Ви про ті штуки, що, як портрети, зберігають спогади й поведінку, проте не свідомість чи життя, які випадково вбудовуються в найближчий матеріал вибухом магії під час насильницької смерті чарівника…​

 — Я чув цю теорію, — різко сказав директор. — Її повторюють чарівники, що плутають цинізм із мудрістю, що гадають, ніби зневажати інших — те саме, що підносити себе. Це одна з найдурніших ідей, що я чув за сто десять років! Так, привиди не навчаються та не ростуть, адже їм тут не місце! Душі мають йти далі, для них не залишилося життя тут! Навіть якщо забути про привидів, як щодо завіси? Як щодо воскресального каменя?

 — Гаразд, — сказав Гаррі, стараючись не втратити спокій. — Знаєте, коли я потрапив сюди, коли я зійшов з потяга з Кінґс-Крос — я не маю на увазі вчора, я про вересень — коли тоді я зійшов з потяга, директоре, я ще ніколи не бачив привидів. Я не був готовий до привидів. Тому коли я їх побачив, директоре, я скоїв дещо справді дурне. Я зробив поспішні висновки. Я вирішив, що загробне життя існує, вирішив, що ніхто насправді не помер, що з кожним з людського роду, кого ми втратили були, насправді все ж таки все гаразд, вирішив, що чарівники вміють розмовляти з людьми, що пішли з життя, що потрібне просто правильне закляття, щоб викликати їх, що чарівники здатні на це. Я вирішив, що можу зустріти своїх батьків, що померли заради мене, і сказати їм, що я дізнався про їхню жертву й почав називати їх мамою й татом…​

 — Гаррі, — прошепотів Дамблдор. До його очей підступили сльози. Він зробив крок уперед…​

 — А тоді, — кинув Гарі, тепер лють нестримно сповнювала його голос, холодна лють від того, що всесвіт так влаштовано, і через те, що він сам припустився такої дурості, — я запитав Герміону, і вона сказала, що вони лише післязображення, що їх викарбувала в камінні замку смерть чарівника, ніби силуети, що можна побачити на стінах Хірошіми. А я мав би здогадатися! Я мав би здогадатися й навіть не питати! Я не мав вірити в це навіть тридцять секунд! Бо якби в людей були душі, то не було б пошкоджень мозку, якби душа могла б розмовляти навіть коли мозку зовсім не залишилося, то яким чином пошкодження лівої півкулі мозку призводить до нездатності розмовляти? І професорка Макґонеґел, коли розповіла мені про те, як померли були мої батьки, вона не поводилася, ніби вони просто поїхали на довгий час в іншу країну, ніби вони емігрували до Австралії в дні парусних кораблів, — а люди поводилися б саме так, якби справді знали, що смерть — це просто піти кудись, якби в них були серйозні свідчення про загробне життя, а не просто вигадки, щоб втішати себе. Усе було б інакшим: було б неважливо, що всі когось втратили були на війні, це було б трохи сумно, проте не жахливо! А я вже бачив, що люди в чаклунському світі поводяться не так! Тому мав би не припускатися такої помилки! І тоді я зрозумів, що мої батьки справді померли, і втрачені назавжди й навіки, що від них нічого не залишилося, що в мене ніколи не буде можливості зустрітися з ними, а…​ а інші діти вирішили, що я плачу, бо боюся привидів…​

Лице старого чарівника було сповнене жаху, він відкрив рота, щоб заговорити…​

 — То розповідайте мені, директоре! Розкажіть усе про докази! Але не смійте перебільшувати нічого ані на грам, бо якщо ви знову дасте мені хибну надію, а я потім дізнаюся, що ви збрехали чи прикрасили щось навіть трошки, то я ніколи вам цього не пробачу! Що за завіса?

Гаррі підняв руки та витер щоки, а скляні штучки в офісі припинили вібрувати через цей викрик.

 — Завіса, — сказав старий чарівник, його голос злегка тремтів, — це велика камʼяна арка, її зберігають у відділі таємниць. Це брама до країни мертвих.

 — І звідки про це відомо? — запитав Гаррі. — Не розповідайте мені, у що ви вірите, розповідайте мені, що ви бачили!

Фізичним проявом барʼєра між світами була велика камʼяна арка, стара та висока, з гострим вершечком. Прохід між каменями закривала чорна пошарпана завіса, що скидалася на поверхню ставка. Вона завжди колихалася через нескінченний прохід душ в один бік. Якщо стояти поряд із завісою, то можна почути, як кличуть голоси померлих, завжди пошепки, ще от-от і зрозумієш слова, і голоси ставали дедалі гучніші й чисельніші, якщо намагатися розчути, бо вони старалися щось сказати. Але якщо слухати надто довго, то підеш зустрітися з ними, і щойно ти торкнешся завіси, вона засмокче тебе, і більше про тебе ніколи нічого не буде відомо.

 — Це навіть не цікава підробка, — сказав Гаррі. Тепер його голос був спокійнішим, адже ніщо не давало надію й не було чому розізлити його, коли надії розвіються. — Хтось побудував камʼяну арку, створив чорну поверхню посередині, що колихається та усуває все, що її торкнеться, і наклав чари, щоб вона шепотіла та гіпнотизувала людей.

 — Гаррі…​ — доволі стурбовано сказав директор, — я можу сказати тобі правду, проте якщо ти відмовляєшся її чути…​

Також нецікаво.

 — Що таке воскресальний камінь?

 — Я б не казав тобі, — повільно промовив директор, — якби не страх через те, до чого може призвести ця твоя невіра…​ тож слухай, Гаррі, будь ласка, почуй…​

Воскресальний камінь був однією з трьох легендарних смертельних реліквій, як і плащ Гаррі. Воскресальний камінь міг викликати душі померлих…​ повертати їх до світу живих, хоча не такими, як вони були. Кадмус Певерел використав камінь, щоб повернути свою втрачену кохану з мертвих, проте її серце залишалося з мертвими, а не у світі живих. І з часом він збожеволів через це та вбив себе, щоб дійсно знову бути з нею…​

Гаррі з усією повагою підняв руку.

 — Так? — неохоче запитав директор.

 — Очевидний дослід, щоб перевірити, чи воскресальний камінь справді викликає мертвих, чи лише створює проекцію з розуму користувача, — це поставити питання, відповідь на яке вам невідома, а мертвій особі відома, і щоб цю відповідь можна було перевірити в цьому світі. Наприклад, викликати…​

Тоді Гаррі затнувся, бо цього разу його мозкові вдалося випередити язика на один крок, і він не назвав перше імʼя та перший тест, що спав йому на думку.

 — …​мертву дружину та запитати в неї, де вона залишила загублену сережку чи щось таке, — завершив Гаррі. — Хтось проводив такі досліди?

 — Воскресальний камінь втрачено вже століття тому, Гаррі, — тихо сказав директор.

Гаррі знизав плечима.

 — Ну, я вчений, і завжди готовий бути переконаним. Якщо ви справді вірите, що воскресальний камінь викликає мертвих…​ то маєте вірити, що такий дослід пройде успішно, так? Чи відомо вам щось про те, де знайти воскресальний камінь? Одна смертельна реліквія до мене потрапила за вкрай таємничих обставин, і, ну, ми обидва знаємо, що трапляється далі згідно з ритмом світу.

Дамблдор витріщився на Гаррі.

У відповідь Гаррі не відводив свого погляду від директора.

Старий чарівник накрив чоло рукою та пробурмотів: «Це божевілля.»

(Гаррі якимось чином вдалося зупинити свій сміх.)

Тоді Дамблдор сказав Гаррі дістати з капшучка Плащ невидимості та подивитися під каптур на його внутрішню сторону. Гаррі роздивлявся сріблясту тканину, доки не побачив слабко намальований багряним, що скидався на засохлу кров, символ смертельних реліквій: трикутник з колом всередині та лінію, що їх обох розділяла.

 — Дякую, — ввічливо сказав Гаррі. — Я обовʼязково зверну увагу, якщо якийсь камінь буде так позначено. Чи є у вас іще якісь свідчення?

Видавалося, Дамблдор ніяк не міг на щось наважитися.

 — Гаррі, — підвищеним тоном сказав старий чарівник, — ти йдеш небезпечною дорогою. Не знаю, чи варто це тобі казати, проте я маю зіштовхнути тебе з цього шляху! Гаррі, як зміг би Волдеморт пережити смерть свого тіла, якби не мав душі?

Саме тоді Гаррі збагнув, що існувала лише одна людина, що розповіла професорці Макґонеґел, що Темний Лорд досі живий. І цією людиною був схиблений директор їхньої божевільні під назвою школа, і він вважав, що світом правлять кліше.

 — Гарне питання, — сказав Гаррі після нетривалих внутрішніх дебатів щодо того, що робити далі. — Можливо він винайшов якийсь спосіб відтворити силу воскресального каменя, проте заздалегідь відвантажив у нього повну копію стану свого мозку. Чи щось таке, — раптом Гаррі почав дуже сумніватися, чи він шукав пояснення чомусь, що справді сталося. — Взагалі-то, чи не могли б ви одразу розказати мені все, що вам відомо про те, як вижив Темний Лорд, та що треба зробити, щоб убити його?

Якщо він взагалі існує поза заголовками «Базікала».

 — Тобі не обдурити мене, Гаррі, — сказав старий чарівник. Тепер його обличчя видавалося справді древнім, з більшою кількістю зморшок, ніж мали б дати самі роки. — Я знаю істинну причину цього питання. Ні, я не читаю твої думки — немає потреби. Твоє вагання видає тебе! Ти шукаєш таємниці безсмертя Темного Лорда, щоб застосувати її для себе!

 — Помиляєтеся! Я хочу дізнатися таємницю безсмертя Темного Лорда, щоб використати її для всіх!

Цок, хрясь, фззз…​

Албус Персіваль Вулфрик Браян Дамблдор стояв у своєму кабінеті та витріщався на Гаррі з відвислою щелепою.

(Гаррі подумки поставив галочку навпроти понеділка, бо йому вдалося цілковито винести комусь мозок, а день ще не завершився.)

 — І якщо це незрозуміло, — сказав Гаррі, — то під усіма я маю на увазі і маґлів теж, а не лише всіх чарівників.

 — Ні, — сказав старий чарівник, хитаючи головою. Він підвищив голос. — Ні ні, ні! Це божевілля!

 — Ва ха ха! — сказав Гаррі.

Лице старого чарівника ледь стримувало злість та тривогу.

 — Волдеморт украв книжку, з якої він вивідав свій секрет. Її не було на місці, коли я спробував її знайти. Але дещо я знаю, і принаймні це я скажу тобі: його безсмертя створено за допомогою жахливого та темного ритуалу, чорнішого за найчорніший! Мірта, бідолашна мила Мірта померла заради цього; його безсмертя вимагало жертви, воно вимагало вбивства…​

 — Ну, очевидно, я не збираюся розповсюджувати метод безсмертя, що вимагає вбивати людей! Це ж зіпсує всю ідею!

Запанувала здивована тиша.

Злість повільно покинула обличчя старого чарівника, хоча тривога не зменшилася.

 — Ти не використовуватимеш ритуалів, що вимагають людських жертв.

 — Не знаю, за кого ви мене приймаєте, директоре, — холодно сказав Гаррі, тепер уже в ньому здіймався гнів, — але не забуваймо: це я хочу, щоб люди жили! Я хочу всіх урятувати! Це ви вважаєте, що смерть чудова і всім варто померти!

 — Я розгублений, Гаррі, — сказав старий чарівник. Він знову крокував своїм дивним кабінетом. — Я не знаю, що сказати, — він підібрав кришталеву кулю, що ніби містила руку, охоплену полумʼям, та подивився в неї із сумом. — Лише скажу, що ти мене вкрай неправильно зрозумів…​ Я не хочу, щоб усі померли, Гаррі!

 — Ви лише не хочете, щоб хтось був безсмертним, — сказав Гаррі з помітною іронією. Видавалося, елементарні логічні тавтології на кшталт Усі x: Померти(x) = Не існує x: Не померти(x) були поза міркувальними здібностями наймогутнішого чарівника у світі.

Старий чарівник кивнув.

 — Тепер я боюся менше, проте досі дуже непокоюся за тебе, Гаррі, — тихо сказав він, його зморшкувата, проте досі сильна рука поставила кришталеву кулю на місце. — Бо страх смерті — це гірка річ, хвороба душі, що викривляє й псує людей. Волдеморт — не єдиний темний чарівник, що пішов цим сумним шляхом, хоча, боюся, він зайшов далі, ніж будь-хто інший.

 — І ви вважаєте, що ви не боїтеся смерті? — запитав Гаррі, навіть не приховуючи недовіру.

Обличчя старого чарівника було спокійним.

 — Я не бездоганний, Гаррі, але, гадаю, я прийняв свою смерть як частину себе.

 — Егем. Розумієте, є така маленька штука під назвою когнітивний дисонанс, чи по-простому «виноград ще зелений». Якщо людей бити по голові палицею раз на місяць, і ніхто з цим нічого не може вдіяти, то невдовзі зʼявляються найрізноманітніші філософи, що вдаватимуть мудрість, як ви кажете: вони знайдуть усілякі неймовірні переваги того, що їх бʼють по голові раз на місяць. Наприклад, це робить вас витривалішим, чи робить вас щасливішим у ті дні, коли ви не отримуєте палицею по голові. Але якщо знайти когось, кого не бʼють, і запитати в нього, чи бажає він приєднатися заради всіх цих неймовірних переваг, вони відмовляться. І якби вам не треба було помирати, якби ви виросли десь, де ніхто ніколи навіть не чув про смерть, і я розповів би вам, яка це неймовірно чудова неперевершена ідея, щоб люди старішали та припиняли своє існування, то, а як інакше, ви б відправили мене до притулку для людей з проблемами з головою! То чого ж комусь може спасти на думку щось настільки дурне як «смерть — це добре»? Бо ви боїтеся смерті, бо насправді ви не хочете помирати, і ця думка така болісна, що ви вигадуєте раціоналізації, щоб притлумити біль, щоб не треба було про це думати…​

 — Ні, Гаррі, — сказав старий чарівник. Його обличчя було добрим, його рука занурилася в ставок, що тихо музикально дзеленчав від порухів пальців. — Хоча я розумію, чому ти так вважаєш.

 — Хочете зрозуміти темних чарівників? — запитав Гаррі, тепер його голос був твердим та суворим. — Тоді знайдіть у собі ту частину, що тікає не від смерті, а від страху смерті, що вважає страх таким нестерпним, що готова дружньо обійняти смерть та заснути поряд з нею, намагається зʼєднатися з ніччю, щоб вважати себе господаркою прірви. Ви вибрали найжахливіше зло та назвали його добром! Достатньо лише трохи змінити цю частину, щоб почати вбивати невинних та називати це дружбою. Якщо ви готові вважати, що смерть ліпше за життя, то ваш моральний компас можна перекрутити у будь-якому напрямку…​

 — Гадаю, — сказав Дамблдор, струшуючи краплі води з руки, що призводило до звуку крихітних дзвоників, — що ти розумієш темних чарівників дуже добре попри те, що ти не один з них, — це було сказано цілковито серйозно і без тіні звинувачення. — Але твоє уявлення про мене, боюся, глибоко хибне.

Тепер старий чарівник усміхався. І в його голосі чувся сміх.

Гаррі намагався не занурюватися в холод ще глибше. Звідкілясь у його розумі зʼявилася гарячкова лють та відраза до зверхності Дамблдора, до усього цього сміху, що старі мудрі ду́рні використовували замість аргументів.

 — Кумедно, знаєте, а я гадав, що це з Драко Мелфоєм буде настільки складно розмовляти, але він, натомість, у дитячій невинності виявився в сотню разів сильнішим за вас.

На лиці старого чарівника промайнуло здивування.

 — Що ти маєш на увазі?

 — Я маю на увазі, — злобно кинув Гаррі, — що Драко справді серйозно розглянув свої погляди і сприйняв мої слова, а не просто пустив їх повз вуха, посміхаючись з легкою зверхністю. Ви такий старий та мудрий, ви навіть не помічаєте моїх слів! Я вже не кажу про розуміння, навіть не помічаєте!

 — Я вислухав тебе, Гаррі, — сказав Дамблдор, тепер більш поважно, — але слухати не завжди означає погоджуватися. Забудьмо про наші розбіжності в поглядах; що саме, ти вважаєш, я не розумію?

Що якби ви справді вірили у загробне життя, то ви б пішли до лікарні Святого Мунґо та вбили б батьків Невіла — Алісу та Френка Лонґботомів, щоб вони перейшли до своєї ще однієї цікавої пригоди, а не дозволили б їм затримуватися тут у пошкодженому стані…​

Гаррі ледве-ледве вдалося втриматися й не сказати цього вголос.

 — Гаразд, — холодно сказав Гаррі. — Тоді я відповім на ваше перше питання. Ви цікавилися, чому темні чарівники бояться смерті. Вдайте, директоре, ніби ви справді вірите в душі. Вдайте, що будь-хто може пересвідчитися в існуванні душ будь-коли, вдайте, що ніхто не плаче на похоронах, бо вони знають, що ті, кого вони люблять, досі живі. Тепер, чи можете ви уявити знищення душі? Роздирання її на шматки, щоб нічого не залишилося для ще однієї цікавої пригоди? Уявляєте, як це буде жахливо, найжахливіший злочин за всю історію всесвіту? Що ви б зробили, щоб запобігти цьому? Бо ось що таке смерть насправді — анігіляція душі!

Старий чарівник розглядав його сумними очима.

 — Гадаю, я справді тепер розумію, — тихо сказав він.

 — Га? Розумієте що?

 — Волдеморта, — сказав старий чарівник. — Нарешті я його розумію. Бо якщо вірити, що світ справді такий, то маєш вірити, що у світі немає справедливості, що його зіткано з темряви. Я спитав тебе, навіщо він став чудовиськом, і ти не зміг навести мені причини. Але якби я міг запитати його, гадаю, відповідь була б «Чом би й ні?»

Вони стояли й незмигно дивилися один одному в очі: старий чарівник у мантії та хлопчик зі шрамом у формі блискавки на чолі.

 — Скажи мені, Гаррі, чи станеш ти чудовиськом?

 — Ні, — сказав хлопець зі сталевою впевненістю.

 — Чом би й ні? — запитав старий чарівник.

Хлопчик стояв дуже струнко, з високо й гордо піднятим підборіддям, та сказав:

 — У законах природи, директоре, немає справедливості. У рівняннях руху не існує множника чесності. Всесвіт ані злий, ані добрий, йому просто байдуже. Зіркам байдуже, сонцю, небу. Але й гаразд! Нам не байдуже! У світі є світло, і це ми!

 — Цікаво, ким ти станеш, Гаррі, — сказав старий чарівник. Його голос був лагідним, його сповнювала дивна цікавість та жаль. — Достатньо цікаво, щоб мені хотілося жити, аби побачити це.

Хлопець іронічно вклонився та пішов. Дубові двері грюкнули за його спиною.