Розділ 38. Смертний гріх

Ясне сонечко, ясне повітря, ясні обличчя учнів і їхніх батьків, чиста бруківка платформи девʼять і сімдесят пʼять сотих. Зимове сонце низько зависло в небі о дев’ятій годині сорок пʼять хвилин ранку пʼятого січня 1992 року. Деякі молодші учні носили шарфи й рукавички, проте більшість була лише в мантіях. Зрештою, вони чарівники.

Відійшовши від посадкової платформи, Гаррі зняв шарф і пальто, відкрив відділ валізи й закинув туди зимові речі. Він деякий час постояв там на кусючому січневому морозі, просто щоб відчути, як воно. Тоді дістав чарівницьку мантію й натягнув її.

Насамкінець Гаррі дістав паличку. На нього напосідали думки про батьків, яких він щойно поцілував на прощання, про світ, чиї проблеми він залишав позаду…​

 — Термос, — промовив Гаррі з дивним почуттям провини за неминуче.

Тіло наповнилося теплом.

І Хлопчик-Що-Вижив повернувся.

Гаррі позіхнув і потягнувся, не відчуваючи наприкінці канікул майже нічого, крім апатії. Зранку йому не хотілося читати підручники чи навіть якусь серйозну наукову фантастику. Хотілося зайняти мізки чимось суто розважальним…​

Ну, таке нескладно знайти, якщо готовий розпрощатися з чотирма кнатами.

Крім того, якщо єдиним конкурентом корумпованого «Щоденного віщуна» був «Базікало», то там цілком могли зʼявлятися справжні новини, замовчувані першою газетою.

Гаррі поплентався до тієї ж газетної ятки, що й минулого разу, роздумуючи, чи вдасться «Базікалу» перевершити попередній заголовок.

Із наближенням Гаррі продавець заусміхався, як зненацька його лице змінилося, коли він помітив шрам.

 — Гаррі Поттер? — крамар аж рота роззявив.

 — Ні…​ — Гаррі глипнув на картку з іменем, прикріплену до чоловікових грудей, — містере Дуріан, лише неймовірна імітація…​ — і затнувся, наткнувшись очима на верхню частину складеного «Базікала».

НАЛИГАНА ПРОВИДИЦЯ ВИБОВКУЄ ТАЄМНИЦІ:

ТЕМНИЙ ЛОРД ПОВЕРТАЄТЬСЯ,

На мить він намагався не виказувати емоцій, доки не усвідомив, що відсутність ошелешення також може бути досить промовистою.

 — Перепрошую, — сказав Гаррі.

Його голос лунав дещо занепокоєно, і він навіть не знав, чи видає це щось також. Не знав, якою була б реакція, якби він нічого не знав. Гаррі забагато часу провів зі слизеринцями й уже починав забувати, як приховувати таємниці від звичайних людей. Чотири кнати стукнули по прилавку.

 — Один примірник «Базікала», будь ласка.

 — О, не варто, містере Поттер! — квапливо вигукнув крамар, махаючи руками. — Це, не зважайте, просто…​

Газета пролетіла повітрям і вдарила Гаррі по пальцях. Він розгорнув її.

НАЛИГАНА ПРОВИДИЦЯ ВИБОВКУЄ ТАЄМНИЦІ:

ТЕМНИЙ ЛОРД ПОВЕРТАЄТЬСЯ,

ДРАКО МЕЛФОЙ ОДРУЖУЄТЬСЯ

 — Це безкоштовно, для вас, тобто…​

 — Ні, — заперечив Гаррі, — я однаково збирався купувати.

Чоловік забрав монети, а Гаррі вернувся до читання.

 — Божечки, — промовив він за пів хвилини, — шість ковтків віскі, і провидиця налигується так, що вибовкує найрізноманітніші таємниці. Маю на увазі, хто б міг подумати, що Сіріус Блек і Пітер Петіґру — це насправді одна людина?

 — Не я.

 — Тут навіть є світлина, де вони вдвох разом, щоб ми знали, хто насправді таємно одна людина.

 — Ага, — підтакнув крамар. — Чудово замаскувалися, чи не так?

 — А ще мені таємно шістдесят пʼять років.

 — Я не дав би вам і половини цього, — привітно запевнив продавець.

 — А ще я заручений із Герміоною Ґрейнджер, і Белатрисою Блек, і Луною Лавґуд, а ще, звісно, із Драко Мелфоєм…​

 — Оце так весіллячко буде.

Гаррі відірвався від газети й любʼязно сказав:

 — Знаєте, коли я вперше почув, що Луна Лавґуд божевільна, мені було цікаво, чи справді вона така, чи просто записує, хихочучи, усі ці нісенітниці навмання. Пізніше, прочитавши другий заголовок «Базікала», я вирішив, що вона не може бути божевільною: це ж скільки треба докласти зусиль, щоб такого навигадувати, таке не робиться випадково. Знаєте, що я думаю тепер? Вона таки несповна розуму. Нормальні люди такого не фантазують. Коли твоя голова починає уявляти такі речі, щось у ній мусило бути ґрунтовно не так ще до того!

Продавець витріщився на нього.

 — Серйозно, — не вгавав Гаррі. — Хто читає цю маячню?

 — Ти, — відповів чоловік.

Гаррі відійшов, щоб почитати газету.

Столик неподалік, де вони з Драко сиділи перед його першою поїздкою цим потягом, він проігнорував. Не хотілося спокушати долю — раптом усе повториться.

Проблема була навіть не в тому, що, згідно з «Базікалом», його перший тиждень у Гоґвортсі тривав пʼятдесят чотири роки. А в тому, що, на скромну Гарріну думку, заплутувати його життя ще більше було цілковито зайвим.

Тому він знайшов невеличкий залізний стілець деінде — далеко від натовпу й періодичного приглушеного ляскання, з яким являлися батьки з дітьми, — і сів почитати «Базікало», щоб перевірити, чи є там якісь замовчувані новини.

Крім очевидної маячні (хай допоможе їм небо, якщо хоч щось із цього не було вигадкою), газета містила чимало нікчемних романтичних пліток, але нічого по-справжньому важливого, якби виявилося правдою.

Гаррі саме читав про запропонований міністерством закон, що мав на меті заборонити всі шлюби, коли…​

 — Гаррі Поттер, — пролунав шовковий голос, від якого в Гарріній крові завирував адреналін.

Він підвів погляд і втомлено відповів:

 — Луціус Мелфой.

Наступного разу треба вчинити розумніше: зачекати на маґлівській частині вокзалу Кінґс-Крос до десятої пʼятдесят пʼять.

Луціус ввічливо кивнув головою, від чого його довге біляве волосся розсипалося по плечах. При собі він знову тримав той самий лакований чорний ціпок. Щось у тому, як його пальці стискали держак у формі срібної змії, безмовно говорило, що це смертельна зброя, нічого схожого на «я спираюся на це від слабкости». На обличчі не проступало жодної емоції.

Обабіч нього двоє чоловіків невпинно роззиралися навкруги, опустивши затиснуті в кулаках палички. Вони рухалися мов єдиний чотириногий і чотирирукий організм — старші Креб і Ґойл; Гаррі навіть міг би вгадати, хто з них хто, але не бачив у цьому сенсу. Вони були лише Луціусовими додатками, двома найправішими пальцями його лівої ноги, так би мовити, не більше.

 — Перепрошую, що турбую вас, містере Поттер, — промовив той мʼякий, шовковий голос. — Проте ви не відповіли на жодну з моїх сов, і я подумав, що іншої нагоди зустрітися з вами мені може не випасти.

 — Я не отримував від вас жодної сови, — спокійно пояснив Гаррі. — Припускаю, що їх перехоплював Дамблдор. Та й навіть якби отримав, то однаково не відповів би, хіба що через Драко. Спілкуватися з вами напряму без його відома означає для мене знехтувати нашою дружбою.

«Будь ласка, іди геть, будь ласка, іди геть».

Старший Мелфой блиснув на нього своїми сірими очима:

 — То он яку гру ви затіяли…​ Що ж, пограймо трохи. Навіщо ви підштовхнули свого доброго друга, мого сина, до публічного союзу з цією дівчинкою?

 — О, — легковажно кинув Гаррі, — це ж очевидно, хіба ні? Співпрацюючи з Ґрейнджер, Драко зрозуміє, що маґлородці, зрештою, теж люди. Ва. Ха. Ха.

Губи Луціуса ледь-ледь склалися в якусь подобу усмішки:

 — Так, це скидається на один із планів Дамблдора. Але ним не є.

 — А й справді. Це частина моєї гри з Драко, а не результат дій Дамблдора, більше мені ні́чого вам повідомити.

 — Облишмо ці забавки, — сірі очі старшого Мелфоя раптом посуворішали. — Якщо мої підозри правильні, цим ви однаково не підіграли Дамблдорові, містере Поттер, у жодному разі.

Ненадовго запанувала тиша.

 — То ви здогадалися, — холодно промовив Гаррі. — Скажіть мені, коли саме?

 — Коли прочитав вашу відповідь на невеличку промову професора Квірела, — білявий чоловік похмуро захихотів. — Спершу я спантеличився, адже здавалося, що це було невигідно особисто вам. Знадобилося кілька днів, щоб зрозуміти, кому ваші слова стали в пригоді, і нарешті все прояснилося. Як і те, що ви слабкий. У дечому принаймні.

 — Як кмітливо, — Гаррі звучав так само холодно. — Але, можливо, ви помиляєтеся щодо моєї вигоди.

 — Можливо, — у шовковому голосі забриніла сталь. — Справді, саме цього я й боюся. Ви втягнули мого сина в дивні ігри, суті яких я не можу розкусити. Така поведінка недружня, і ви не можете не очікувати мого занепокоєння!

Луціус сперся на свій ціпок обома побілілими руками, а його охоронці раптом напружилися.

Якийсь внутрішній голос переконував Гаррі, що виказувати зараз страх, дозволивши Луціусові побачити, що його можна залякати, буде вкрай поганою ідеєю. До того ж вони однаково були на велелюдній залізничній станції.

 — Це так цікаво, як на мене, — Гаррі й собі додав сталі в голос, — що ви вважаєте, ніби я можу щось виграти, зашкодивши Драко. Але це неважливо, Луціусе. Він мій друг, а друзів я не зраджую.

 — Що? — ошелешено прошепотів Луціус.

А тоді…​

 — Гості, — попередив один із посіпак, старший Креб, як припустив Гаррі з його голосу.

Луціус випростався й обернувся, несхвально зашипівши.

Наближався переляканий, проте сповнений рішучости Невіл, що слідував за високою жінкою. На її обличчі не виднілося ані крихти страху.

 — Мадам Лонґботом, — привітався Луціус із кригою в голосі.

 — Містере Мелфой, — не менш крижаним тоном відповіла жінка. — Набридаєте нашому Гаррі Поттерові?

Смішок, що вихопився в Луціуса, пролунав якось дивно гірко.

 — О, заледве. Прийшли захистити його від мене, чи не так? — біловолосий чоловік обернувся до Невіла. — А це, певно, вірний лейтенант містера Поттера, останній нащадок Лонґботомів, самопроголошений Невіл із Хаосу. У які дивини котиться наш світ. Інколи мені здається, що він геть збожеволів.

Гаррі гадки не мав, як на це реагувати, а Невіл видавався спантеличеним і настраханим.

 — Сумніваюся, що це світ збожеволів, — сказала мадам Лонґботом. Її голос став насмішкуватим: — Щось ви не в доброму гуморі, містере Мелфой. Промова нашого любого професора Квірела відвернула від вас кількох союзників?

 — Він доволі вправно звів наклеп на мої здібності, та це могло подіяти лише на тих дурнів, які вірять, що я справді був смертежером, — незворушно виголосив Луціус.

 — Що? — бовкнув Невіл.

 — Я був під впливом прокляття «Імперіус», юначе, — втомлено заявив Луціус. — Темний Лорд міг навіть не починати вербувати чистокровні родини без підтримки роду Мелфоїв. Я опирався, тож він просто змусив мене. Його власні смертежери дізналися про це лише опісля, тому я й ношу цю хибну мітку. Та в дійсності вона мене не зобовʼязує, адже справжньої згоди я не давав. Деякі смертежери досі вважають мене своїм лідером, і заради миру в нашій країні я дозволяю їм вірити в це, щоб контролювати їх. Проте я не був настільки дурним, щоб підтримувати того горезвісного пройдисвіта з власної волі…​

 — Не зважайте, — зловтішно порадила мадам Лонґботом Гаррі й Невілові. — Він тепер змушений прикидатися до кінця життя, боячись ваших свідчень під сироваткою правди.

Луціус повернувся до неї спиною і знову звернувся до Гаррі:

 — Чи не попросите цю стару каргу піти, містере Поттер?

 — Аж ніяк, — сухо сказав Гаррі. — Я волію мати справи з представниками роду Мелфоїв мого віку.

Запала тривала тиша. Сірі очі свердлили Гаррі.

 — Ну звісно…​ — протягнув Луціус. — Який же я дурень. Увесь цей час ви просто вдавали, що гадки не маєте, про що йдеться.

Гаррі безмовно зустрів його погляд.

Луціус підняв свій ціпок на кілька сантиметрів і гупнув ним об землю.

Світ зник за сірою пеленою, усі звуки вщухли, у всенькому всесвіті залишилися тільки Гаррі, Луціус Мелфой і ціпок із держаком у формі зміїної голови.

 — Мій син — це моє серце, — промовив старший Мелфой, — єдине й останнє, що хвилює мене в цьому світі. І ось вам моя дружня засторога: зашкодите йому, і я присвячу решту свого життя помсті. Та допоки він у безпеці, я бажаю вам успіхів у ваших починаннях. А оскільки ви мене більше нічого не просили, то і я вас нічого не проситиму.

Сіра пелена розвіялася, явивши розлючену мадам Лонґботом, що вже встигла дістати паличку. Старший Креб не давав їй пройти.

 — Як ви смієте! — прошипіла вона.

Луціус повернувся до старшого Ґойла, крутнувши темною мантією та білявим волоссям:

 — Повертаємося до маєтку Мелфоїв.

Тричі ляснуло, і вони розʼявилися.

Запала тиша.

 — О небеса, — порушила мовчанку мадам Лонґботом. — Що це все було?

Гаррі безпорадно знизав плечима й подивився на Невіла, чий лоб вкрився крапельками поту.

 — Дуже дякую, Невіле, — сказав Гаррі. — Я дуже ціную твою допомогу, Невіле. А зараз, гадаю, тобі краще присісти, Невіле.

 — Так, генерале.

Невіл майже гепнувся на бруківку замість того, щоб підійти до одного зі стільців поруч із Гаррі.

 — Ви добряче змінили мого онука, — зауважила мадам Лонґботом. — Дещо я схвалюю, однак не все.

 — Надішліть мені список усіх бажаних і небажаних змін, — попрохав Гаррі. — Я подумаю, що можна зробити.

Невіл застогнав, але промовчав.

 — Так і зроблю, юначе, дякую, — пирхнула мадам Лонґботом. Вона стишила голос: — Містере Поттер…​ Промова професора Квірела — це те, що наша нація мала почути вже дуже давно. Не можу сказати того ж про ваш коментар до неї.

 — Я візьму це до уваги, — мʼяко запевнив її Гаррі.

 — Щиро на це сподіваюся, — мадам Лонґботом обернулася до свого онука. — Я ще потрібна, щоб…​

 — Можеш іти, бабусю, — обірвав її Невіл. — Цього разу я впораюся сам.

 — Ось це я схвалюю.

Пролунав ляскіт, і вона зникла немов та мильна бульбашка.

Двоє хлопців трохи посиділи в тиші.

Першим заговорив зморений Невіл:

 — Ти збираєшся виправити всі зміни, які вона схвалює, так?

 — Не всі, — невинно відповів Гаррі. — Просто хочу переконатися, що не псую тебе.


Драко видавався вкрай схвильованим. Він постійно озирався, хоча вони — як сам Драко наполіг був — спустилися в Гарріну валізу й відгородилися справжніми квієтусними чарами тиші, а не просто барʼєром для розмивання звуків.

 — Що́ ти наговорив батькові? — випалив Драко, щойно «Квієтусом» відсікло всі звуки платформи девʼять і три чверти.

 — Я…​ слухай, можеш розповісти, що він сказав тобі, перш ніж відправити тебе до школи? — запитав Гаррі.

 — Що я маю негайно його повідомити, якщо здасться, що ти мені погрожуєш. Що я маю негайно його повідомити, якщо якісь мої дії можуть загрожувати тобі! Батько вважає тебе небезпечним, Гаррі. Хай що ти наплів йому сьогодні, це налякало його! Лякати мого батька — це погана ідея!

«От прокляття…​».

 — Про що́ ви розмовляли? — вимогливо допитувався Драко.

Гаррі стомлено відкинувся на спинку складаного стільця на дні підвального рівня його валізи:

 — Знаєш, Драко, фундаментальне питання раціональности звучить як «що, я гадаю, я знаю і звідки, я гадаю, я це знаю?». Але існує також смертний гріх раціональности — прямо протилежний цьому тип мислення. Як у давньогрецьких філософів. Вони поняття не мали, що коїться, тому просто ходили й говорили, мовляв, усе є вода чи все є вогонь, однак ніколи не питали себе: «Заждіть-но, навіть якщо все справді є вода, звідки я можу про це знати?». Їх не цікавило, чи мають вони докази на користь саме цієї можливости з-поміж усіх інших мислимих, докази, яких не існувало б у разі неправдивости їхньої теорії…​

 — Гаррі, — Драко ледве стримувався, — про що́ ти розмовляв із батьком?

 — Гадки не маю, власне, тому дуже важливо, щоб я не взявся просто вигадувати…​

Гаррі ще не чув, щоб Драко видавав настільки високі й нажахані верески.

Ліцензія Creative Commons CC-BY-NC-SA 4.0