Повна дезорієнтація — ось як відчувався перехід із платформи девʼять і три чверти до решти Землі, до світу, що його Гаррі колись вважав єдиним справжнім. Люди носили звичайні сорочки й штани замість більш поважних чарівницьких і відьомських мантій. То тут, то там навколо лавок скупчувалося сміття. У носа вдарив різкий забутий запах спаленого бензину. На вокзалі Кінґс-Крос панувала не така радісна атмосфера, як у Гоґвортсі чи на алеї Діаґон. Люди здавалися меншими й наляканішими, вони, мабуть, залюбки проміняли б свої негаразди на боротьбу з темним чарівником. Гаррі захотів накласти «Брудозникс» на грязюку, «Еверто» — на сміття, а якби знав потрібне закляття, то ще й бульбашкоголові чари на себе, щоб не дихати цим повітрям. Але тут він не міг користуватися паличкою…​

Саме так, усвідомив Гаррі, мають почуватися люди, що приїхали до країни третього світу з країни першого світу.

Тільки він щойно покинув нульовий світ — чаклунський, світ очисних чарів і ельфів-домовиків; світ, де мистецтво зцілення й власна магія давали змогу дожити до ста сімдесяти років, перш ніж вік почне брати своє. А це немагічний Лондон, маґлівська Земля, до якої Гаррі тимчасово повернувся. Саме тут мама й тато проживуть до кінця своїх днів, хіба що технології перескочать чарівників у якості життя чи світ зазна́є навіть суттєвіших змін.

Гаррі бездумно крутнув головою й поглянув на невидиму для маґлів деревʼяну валізу, що слідувала за ним. Її кігтисті мацаки швидко підтвердили: так, йому нічого цього не привиділося.

Та була ще одна причина, чому йому сперло в грудях.

Батьки не знали.

Вони не знали нічого.

Не знали…​

 — Гаррі? — покликала струнка білява жінка з бездоганно гладенькою і рівною шкірою, що видавалася значно молодшою за свої тридцять три роки. І Гаррі здивовано збагнув, що це зробила магія. Раніше він не знав ознак, але тепер бачив їх чітко, і хай яке зілля діяло так довго, воно мусило бути неймовірно небезпечним, адже більшість відьом не вдавалося до нього, вони не були в такому відчаї…​

До очей підступили сльози.

 — Гаррі? — гукнув старший на вигляд чоловік, у якого вже почало наростати черевце. Його чорний жилет, накинутий поверх темної зелено-сірої сорочки, видавав у ньому людину, що попри показну академічну недбалість завжди й за будь-яких обставин залишиться професором. Він, безперечно, став би одним із найгеніальніших чарівників свого покоління, якби народився з двома копіями цього гена замість нуля…​

Гаррі підняв руку й помахав їм. Він не міг розмовляти. Геть не міг.

Вони підійшли до нього — не підбігли — неквапливо й гідно. Саме з такою швидкістю рухався професор Майкл Веррес-Еванс, а місис Петунія Еванс-Веррес не мала наміру ходити швидше за нього.

Тато усміхався не дуже широко, та він ніколи й не був величезним смішком. Принаймні Гаррі цього не помічав був, навіть коли батькові давали новий грант чи його студенти влаштовувалися на добрі посади, а кращої нагоди для широкої усмішки годі й просити.

Мама часто кліпала й теж намагалася всміхнутися, та їй це не дуже вдавалося.

 — Отже! — сказав батько, наблизившись. — Уже здійснив якісь революційні відкриття?

Він, звісно, гадав, що жартує.

Невіра батьків ранила не так боляче раніше, коли в нього не вірив ніхто, коли він ще не знав цього відчуття: бути сприйнятим серйозно такими людьми, як директор Дамблдор і професор Квірел. Він раптом усвідомив, що Хлопчик-Що-Вижив існує лише в магічній Британії, що такої людини просто немає в маґлівському Лондоні — лише милий одинадцятирічний хлопчик, що приїхав додому на Різдво.

 — Перепрошую, — Гаррін голос тремтів, — я зараз розклеюся й розплачуся, але це не означає, що зі школою щось не так.

Гаррі почав рухатися вперед і спинився: ніяк не міг вирішити, обійняти тата чи маму, не хотів, щоб хтось із батьків образився, тому що він любить когось одного більше за другого…​

 — Ти дуже дурний хлопчик, містере Веррес, — промовив тато й, взявши Гаррі за плечі, обережно підштовхнув його до рук матері, що присіла, вмиваючись слізьми.

 — Привіт, мамо, — нерівно сказав Гаррі. — Я вернувся.

І обійняв її посеред гулу механічних звуків і запаху спаленого бензину. Гаррі заплакав, адже знав, що нічого більше не повернеться, а тим паче він сам.

Зірки вже загорялися на цілковито темному небі, коли вони нарешті прорвалися крізь заповнені різдвяні дороги до міста-університету, що звалося Оксфордом, і припаркувалися біля невеличкого й скромного старого будинку його родини, який призначався для захисту книжок від дощу.

Уздовж короткої брукованої доріжки, що вела до вхідних дверей, розміщувалися горщики з квітами й маленькими лампочками, які тьмяно засвітилися (бо працювали від сонячних панелей, що заряджалися протягом дня), саме коли вони проходили повз. Найскладніше було знайти водонепроникні датчики руху, що запускалися з правильної відстані…​

У Гоґвортсі таке робили справжні смолоскипи.

А потім вхідні двері розчахнулися, і Гаррі, часто кліпаючи, зайшов до вітальні.

Усі стіни до сантиметра заставлено книжковими шафами. Вони мають по шість полиць і майже сягають стелі. Деякі полиці вщерть заповнили книжки у твердій обкладинці: фундаментальні науки, математика, історія тощо. На інших вишикувалась у два ряди наукова фантастика в мʼякій обкладинці. Під задні підкладено старі коробки з-під серветок і бруски, щоб їх також можна було роздивитися. Але й цього було замало. Книжки заполонили столи й дивани, книжки лежать невеликими купами попід вікнами.

Дім Верресів був саме таким, яким він його запамʼятав, тільки книжок побільшало, що теж не відрізнялося від образу в його памʼяті. Додалася також різдвяна ялинка, на якій не було жодної прикраси, хоча до Різдва залишилося лише два дні. На мить Гаррі здивувався, відтак у грудях розлилося тепле відчуття: звісно, батьки чекали на нього.

 — Ми прибрали ліжко з твоєї кімнати, щоб там помістилося більше книжкових шаф. Ти ж зможеш спати у своїй валізі, правда? — запитав тато.

 — Ти зможеш спати в моїй валізі, — відповів Гаррі.

 — До речі, про спання. То що́ вони зробили з твоїм циклом сну?

 — Магія, — Гаррі прожогом кинувся до своєї кімнати на випадок, якщо тато не жартував…​

 — Це не пояснення! — вигукнув професор Веррес-Еванс.

І Гаррі водночас закричав:

 — Ви використали все вільне місце на моїх книжкових полицях?

Двадцять третього грудня Гаррі скуповував маґлівські речі, що їх він не міг просто трансфігурувати. Батько мав справи й сказав, що йому доведеться йти пішки чи добиратися автобусом, і Гаррі це цілком влаштовувало. Деякі продавці техніки запитливо на нього дивилися, проте він невинно стверджував, що його тато неподалік і дуже зайнятий купівлею інших речей, тому доручив був йому придбати тут дещо (вручав список, написаний дорослим і ледь розбірливим почерком), а гроші — це гроші, зрештою.

Потім вони разом прикрасили різдвяну ялинку, і Гаррі встановив на вершечку крихітну фею-танцівницю (два серпики й пʼять кнатів у «Витівках і пустощах»).

«Ґрінґотс» охоче обміняв був ґалеони на паперові банкноти, але не схоже було, щоб існував простий спосіб перетворити купу золота на неоподатковані й непідозрілі маґлівські гроші на рахунку в швейцарському банку. Це завдало серйозного удару по його плану: вкласти більшість самовкрадених монет у міжнародні індексні фонди й «Беркшир-Гетевей» із розумним співвідношенням 60:40. Наразі Гаррі лише трохи диверсифікував свої активи, коли, задіявши часоворот і Плащ невидимости, прокрався був нишком на заднє подвірʼя, щоб закопати сто золотих ґалеонів. Він завжди-завжди-завжди мріяв це зробити.

Частину двадцять четвертого грудня професор Веррес-Еванс читав Гарріні книжки й розпитував. Більшість із запропонованих ним дослідів були непрактичними, принаймні наразі; а з решти Гаррі поставив уже майже всі. («Так, тату, я перевірив, що станеться, якщо дати Герміоні неправильні вказівки до вимови закляття й не попередити, що щось змінено, це був мій найперший дослід, тату!»).

Зрештою батько відірвався від «Магічних настоянок і зіллів» і з сумішшю спантеличення й огиди на обличчі поцікавився, чи має все це хоч якийсь сенс, якщо бути чарівником. Гаррі відповів, що ні.

На цім слові тато проголосив магію ненауковою.

Приголомшений Гаррі не розумів, як так можна: вказати на частину дійсности й назвати її ненауковою. Видається, тато вважав, що конфлікт між його переконаннями й всесвітом — це проблеми всесвіту.

(З другого боку, чимало фізиків дивилося на квантову механіку як на щось дивне замість того, щоб вважати її нормальною, а себе — дивними.)

Гаррі також показав мамі набір цілителя, що він купив був для їхнього дому, хоча більшість зіллів не спрацює на татові. Мама втупилася в аптечку поглядом, що змусив Гаррі запитати, чи купувала колись її сестра щось схоже для дідуся Едвіна й бабусі Елейн. Та далі мовчала, і він квапливо припустив, що їй, мабуть, просто ніколи не спало таке на думку. І втік із кімнати.

Лілі Еванс, мабуть, просто не спало таке на думку, і це було сумно. Гаррі знав, що інші люди схильні уникати болючих думок — зі схожих причин, чому ніхто не кладе добровільно рук на розжарену плиту. Гаррі починав підозрювати, що більшість чарівників маґлівського роду дуже швидко починала уникати роздумів про своїх родичів, які однаково помруть задовго до того, як їм виповниться сто років.

Гаррі, звісно, не збирався цього допустити.

А коли почало сутеніти, вони поїхали на різдвяну вечерю.

Після Гоґвортсу будинок уже не вражав розмірами, але за мірками сина визнаного професора, що проживав у Оксфорді, він, безсумнівно, був величезним. Два цегляні поверхи виблискували в променях призахідного сонця, а одне височенне вікно простягалося куди далі, ніж годилося б, — певно, за ним була величезна вітальня.

Гаррі глибоко вдихнув і натиснув на дзвоник.

 — Любий, можеш відчинити? — почулося здалеку, і залунали повільні кроки.

Двері розчахнулися, явивши привітного румʼяного чоловіка з пухкими щоками й рідким волоссям. Його синя сорочка на ґудзиках злегка тріщала по швах.

 — Докторе Ґрейнджер? — швидко заговорив батько, перш ніж той устиг щось сказати. — Я Майкл, це Петунія і наш син Гаррі. Їжа в магічній валізі, — він невпевнено вказав кудись за собою (не зовсім у правильному напрямку).

 — Так, заходьте, будь ласка, — Лео Ґрейнджер підійшов на крок і забрав пляшку вина з простягнутих професорових рук. — Дякую, — пробурмотів він, відійшов і запросив їх до вітальні. — Сідайте, і, — погляд униз на Гаррі, — всі іграшки внизу в підвалі, певен, що Гермі зараз спуститься, перші двері праворуч, — жест у бік коридору.

Гаррі ненадовго втупився в нього, цілковито усвідомлюючи, що не дає батькам пройти.

 — Іграшки? — радісно повторив Гаррі високим голосом, широко розплющивши очі. — Обожнюю іграшки!

Мама позаду нього набрала повні груди повітря, і Гаррі широкими кроками зайшов у будинок, спромігшись не гупати надто сильно.

Зсередини вітальня виявилася такою ж великою, якою здавалася зовні. З масивної склепінчастої стелі звисала гігантська люстра, а щоб пронести крізь двері різдвяну ялинку, довелося, мабуть, добряче поламати голову. Нижні гілки було продумано й ретельно декоровано червоними, зеленими й золотистими візерунками з новим блакитним і бронзовим дощиком, а ті, що до них могли дотягнутися лише дорослі, неохайно й абияк закидано електричними гірляндами й зливою блискіток. Коридор тягнувся й тягнувся, доки не впирався в кухонні шафки й деревʼяні сходи з блискучими металевими поручнями, що вели на другий поверх.

 — Божечки! — вигукнув Гаррі. — Який великий будинок! Сподіваюся, я тут не заблукаю!

Вечеря наближалася, і докторка Роберта Ґрейнджер дедалі більше нервувалася. Індичка й печеня — їхній внесок — уже готувалися в духовці. Решту страв мали принести гості — родина Верресів, що всиновила хлопчика, якого звали Гаррі. Також відомого в чаклунському світі як Хлопчик-Що-Вижив. А ще першого хлопчика, якого Герміона назвала «милим» чи бодай помітила.

Верреси стверджували були, що Герміона — єдина дитина Гарріної вікової групи, на чиє існування їхній син хоч якось реагував.

І нехай думати про таке було ще трохи зарано, та обидві пари не могли позбутися передчуття, що в недалекому майбутньому залунають весільні дзвоники.

Тож вони вирішили відсвяткувати Різдво — як завжди — з родиною її чоловіка, а Святвечір — з імовірними майбутніми родичами їхньої доньки.

У двері подзвонили, але вона саме поливала індичку, тому підвищила голос і прокричала:

 — Любий, можеш відчинити?

Крісло і той, хто в ньому сидів, коротко скрипнули, відтак її чоловік загупав і розчахнув двері.

 — Докторе Ґрейнджер? — швидко заговорив старший чоловік. — Я Майкл, це Петунія і наш син Гаррі. Їжа в магічній валізі.

 — Так, заходьте, будь ласка, — відповів її чоловік і приглушено подякував, прийнявши, мабуть, якийсь подарунок. — Сідайте, і, — Лео перейшов на штучно піднесений голос, — усі іграшки внизу в підвалі, певен, що Гермі зараз спуститься, перші двері праворуч.

Почувся радісний дитячий голос:

 — Іграшки? Обожнюю іграшки!

Хтось зайшов у дім.

 — Божечки! — вигукнув той самий радісний голос. — Який великий будинок! Сподіваюся, я тут не заблукаю!

Роберта всміхнулася й закрила духовку. Щось у тому, як Герміона описувала в листах Хлопчика-Що-Вижив, її непокоїло. Звісно, там не було жодної згадки, з якої можна було б припустити, що Гаррі Поттер небезпечний, нічого схожого на темні натяки в книжках, що їх вона купила була буцімто для Герміони під час поїздки до алеї Діаґон. Дочка взагалі мало що розповідала: лише що Гаррі розмовляв так, ніби зійшов зі сторінок якоїсь книжки, і що їй доводилося навчатися старанніше, ніж будь-коли, аби випереджати його. Та скидалося на те, що Гаррі Поттер був звичайнісіньким одинадцятирічним хлопцем.

Вона дісталася вхідних дверей, коли її дочка несамовито протупотіла сходами, шурхнувши вниз із очевидно небезпечною швидкістю. Герміона запевняла була, що відьми краще витримують падіння, але Роберта сумнівалася, чи вірить вона в це…​

Роберта вперше поглянула на професора й місис Веррес. Ті видавалися доволі знервованими, як і хлопець із легендарним шрамом на чолі. Він повернувся до її доньки й промовив значно нижчим голосом:

 — Радий зустрітися цього чудового вечора, міс Ґрейнджер, — він випростав руку за спину, ніби пропонував своїх батьків на срібному тарелі. — Дозвольте відрекомендувати: мій батько — професор Веррес-Еванс, моя матір — місис Петунія Еванс-Веррес.

Доки Роберта стояла з відвислою щелепою, він обернувся до своїх батьків і вигукнув, знову перейшовши на веселий дитячий голос:

 — Мамо, тату, це Герміона! Вона дуже розумна!

 — Гаррі! — прошипіла її дочка. — Припини!

Хлопець крутнувся до Герміони й серйозно відповів:

 — На жаль, міс Ґрейнджер, на нас чекає заслання в підвальні лабіринти. Облишмо ж їх із їхніми дорослими розмовами, що, безсумнівно, витатимуть ген-ген у височіні, недосяжній нашим дитячим мізкам, і відновімо нашу дискусію щодо наслідків проєктивізму Гʼюма для трансфігурації.

 — Вибачте, будь ласка, — впевнено виголосила дочка, схопила хлопця за лівий рукав і потягла його коридором.

Роберта безпорадно спостерігала, як вони пройшли повз неї, хлопець весело помахав їй рукою…​ Герміона затягнула його в підвал і грюкнула за собою дверима.

 — Я, ем, прошу вибачення за…​ — невпевнено почала місис Веррес.

 — Перепрошую, — професор схвально всміхнувся, — Гаррі дещо сильно реагує на такі речі. Але, гадаю, він має рацію — нам не буде цікаво їх слухати.

«Він небезпечний?» — хотіла дізнатися Роберта, але промовчала й спробувала вигадати прийнятніші питання. Поруч хихотів її чоловік, ніби все це його розсмішило, а не налякало.

Найжахливіший темний лорд в історії намагався був убити цього хлопця, і від нього залишився лише обгорілий кістяк біля колиски.

Її ймовірний майбутній зять.

Влітку Роберта дедалі менше схилялася до ідеї дозволити доньці навчатися чарів, особливо коли почитала книжки, зіставила дати й усвідомила, що її матір-чарівниця, напевно, загинула під час Ґріндельвальдського терору, а не померла під час пологів, як завжди стверджував її батько. Проте одним візитом професорка Макґонеґел не обмежилася й заходила знову, щоб «подивитися, як справи в міс Ґрейнджер». Роберта не могла позбутися думки, що якщо Герміона обмовиться, мовляв, батьки стоять на заваді її відьомської карʼєри, то про це якось подбають…​

Роберта натягнула на обличчя найкращу зі своїх усмішок і доклала всіх зусиль, щоб поширити вдаваний дух Різдва.

Стіл був куди довший, ніж потрібно шістьом людям — тобто чотирьом людям і двом дітям, — проте повністю застланий прегарною скатертиною з білого льону. Подавати страви на вишуканих тарелях також було зайве, та принаймні вони були з нержавійної сталі, а не справжнього срібла.

Гаррі ніяк не міг зосередитися на індичці.

Розмова, звісно, звернула на Гоґвортс, і Гаррі чітко бачив: його батьки сподівалися, що Герміона обмовиться й розкаже про Гарріне шкільне життя більше, ніж він сам їм уже розповів. І Герміона або розуміла це, або просто автоматично уникала всього, що могло зумовити проблеми.

Отже, Гаррі був у безпеці.

Однак він, на жаль, припустився був помилки, коли совиною поштою повідомляв своїм батькам різноманітні цікаві факти про Герміону, про які та не розповідала власним батькам.

Що вона генералка війська на позакласних заняттях, наприклад.

Її матір явно тривожилася, тож Гаррі швидко обірвав своїх батьків і спробував пояснити, що учні застосовували лише приголомшувальні закляття, за ними постійно спостерігав професор Квірел, а завдяки магічним лікам безліч речей тільки звучали страхітливо, насправді все було значно безпечніше; на цих словах Герміона сильно копнула його під столом. На щастя, тато (Гаррі мусив визнати, що на дечому той знався краще за нього) авторитетно проголосив, що він анітрохи не хвилюється, адже немислимо, щоб дітям дозволили робити щось небезпечне.

Утім, не це заважало Гаррі насолоджуватися вечерею.

Жаліючи себе, швидко стикаєшся з проблемою: бачиш когось, кому куди гірше.

Доктор Лео Ґрейнджер спитав був, чи та гарна вчителька, якій сподобалася Герміона, професорка Макґонеґел, давала їй купу очок у школі. Герміона просто щиро всміхнулася й відповіла: «Так».

Гаррі ледве стримався, щоб не вказати холодно, що професорка Макґонеґел нізащо не зробила б жодного учня в Гоґвортсі своїм улюбленцем і що Герміона діставала купу очок, тому що заробляла кожне з них — кожнісіньке.

Іншим разом Лео Ґрейнджер висловив думку, що Герміона дуже розумна і могла б вступити до медичної школи й стати зубною лікаркою, якби не все це відьомство.

Герміона знову всміхнулася й швидко кинула на Гаррі попереджальний погляд, тож він не заявив, що Герміона могла б також стати всесвітньо відомою науковицею. А ще не поцікавився в Ґрейнджерів, чи вважали б вони тако само, якби замість доньки в них народився син, чи перевершити своїх батьків бодай у чомусь було б неприйнятним для будь-якої їхньої дитини.

Але Гаррі швидко наближався до точки кипіння.

І починав відчувати куди більшу вдячність до свого батька, адже той завжди докладав усіх зусиль, щоб Гаррі розвивався як вундеркінд, завжди заохочував його прагнути більшого й ніколи не применшував жодного синового досягнення, навіть якщо бачив у вундеркінді лише дитину. Невже ось у такому домі він опинився б, якби мама одружилася з Верноном Дурслі?

А втім, Гаррі робив, що міг.

 — Вона справді обганяє тебе на всіх предметах, крім польотів на мітлах і трансфігурації? — запитав професор Майкл Веррес-Еванс.

 — Так, — вимушено спокійно відповів Гаррі, відрізаючи черговий шматок різдвяної індички. — На всіх, до того ж із серйозним відривом.

За інших обставин Гаррі визнав би це менш охоче — саме тому він досі не наважився сказати про це батькові.

 — Герміона завжди вчилася в школі доволі добре, — вдоволено зазначив доктор Лео Ґрейнджер.

 — Гаррі був на національних змаганнях! — вигукнув професор Майкл Веррес-Еванс.

 — Любий! — втрутилася Петунія.

Герміона хихотіла, від чого її ситуація з Гарріного погляду кращою аж ніяк не здавалася. Герміону це начебто не турбувало — ось це й турбувало Гаррі.

 — Я не соромлюся програвати їй, тату, — саме зараз Гаррі говорив правду. — Я розповідав, що вона вивчила напамʼять усі наші підручники ще до першого дня навчання? І так, я це перевірив.

 — Це вона…​ е…​ завжди так робить? — запитав професор Веррес-Еванс Ґрейнджерів.

 — О, так, Герміона завжди все запамʼятовує, — докторка Роберта Ґрейнджер радісно всміхнулася. — Вона знає напамʼять кожен рецепт із моєї кулінарної книги. Мені її дуже бракує, коли я готую.

Батько, судячи з виразу його обличчя, поділяв принаймні частину Гарріних почуттів.

 — Не хвилюйся, тату, — озвався Гаррі, — тепер вона отримує всі можливі додаткові книжки й матеріали. Її вчителі в Гоґвортсі знають, що вона розумна, на відміну від її батьків!

На останніх словах він підвищив голос попри те, що всі вже звертали до нього голови, витріщаючись, а Герміона ще раз його копнула. Гаррі знав, що все зіпсував, проте це вже було занадто, зовсім занадто.

 — Звісно, ми знаємо, що вона розумна, — сказав Лео Ґрейнджер. Видно було, що його починає обурювати дитина, яка так нерозважливо підвищила голос за їхнім столом.

 — Та ви й поняття зеленого не маєте, — у Гаррін голос просочувався крижаний холод. — Ви думаєте, як це мило, що вона читає купу книжок, правда? Ви бачите бездоганний табель і думаєте, як це добре, що вона відмінниця. Ваша дочка — найталановитіша відьма свого покоління і найяскравіша зірка Гоґвортсу. Колись, докторе й докторко Ґрейнджер, історія памʼятатиме вас тільки завдяки тому факту, що ви її батьки!

Герміона, що спокійно підвелася й підійшла до нього, вибрала саме цю мить, щоб схопити Гаррі за рукав сорочки й висмикнути його зі стільця. Гаррі не опирався, але й далі викрикував ще гучніше, доки Герміона тягла його геть:

 — Цілком можливо, що за тисячу років зубних лікарів памʼятатимуть тільки завдяки тому факту, що зубними лікарями були батьки Герміони Ґрейнджер!

Роберта втупилася вслід дочці, що з терплячим виразом на юному обличчі щойно виволочила Хлопчика-Що-Вижив із кімнати.

 — Мені страшенно прикро, — професор Веррес втішено всміхнувся. — Але не хвилюйтеся, будь ласка, Гаррі завжди так розмовляє. Ну хіба вони вже не схожі на подружжя?

Страхітливо схожі.

Гаррі наготувався був вислухати від Герміони сувору лекцію. Однак, затягнувши його до підвалу й зачинивши за ними двері, вона обернулася…​ усміхаючись. Щиро, наскільки Гаррі міг судити.

 — Не треба, Гаррі, будь ласка — мʼяко сказала вона. — Нехай це й дуже мило з твого боку. Усе гаразд.

Гаррі просто дивився на неї.

 — Як ти це витримуєш? — запитав він. Гаррі мусив говорити тихо, адже батькам це чути було зайве, тому додав голосу кілька тонів замість гучности. — Як ти це витримуєш?

 — Бо саме такими й мають бути батьки? — знизала плечима Герміона.

 — Ні, — тихо й наполегливо заперечив Гаррі, — не мають, мій батько ніколи не підводить мене…​ ну, підводить, але не так…​

Герміона здійняла один палець, і Гаррі чекав, спостерігаючи, як вона добирає слова.

 — Гаррі…​ — заговорила вона по деякому часі. — Професорка Макґонеґел і професор Флитвік добре до мене ставляться, бо я найталановитіша відьма свого покоління і найяскравіша зірка Гоґвортсу. А мама й тато не знають цього, і ти ніколи не зможеш до них це донести, та вони однаково мене люблять. Тобто все саме так, як має бути: у Гоґвортсі й удома. А оскільки вони мої батьки, містере Поттер, ви не маєте права голосу, — на її обличчі знову засяяла загадкова усмішка, як за обідом. Вона тепло подивилася на Гаррі: — Це зрозуміло, містере Поттер?

Гаррі напружено кивнув.

 — Добре, — Герміона нахилилася й поцілувала його в щоку.

Розмова щойно відновилася, як до них долинуло далеке верещання:

 — Гей! Ніяких поцілунків!

Два та́ти розреготалися, а обидві однаково нажахані мами водночас підхопилися з-за стола й помчали до підвалу.

Коли дітей привели назад, Герміона холодно запевняла Гаррі, що більше ніколи його не поцілує, а той розлючено відповідав, що швидше Сонце зотліє дощенту, ніж він підпустить її достатньо близько, щоб спробувати.

Тобто все було саме так, як мало бути, і всі вернулися на свої місця, щоб завершити різдвяну вечерю.