Розділ 26. Помічаючи спантеличення

Яка фуб моґ. Ґраґ пабавап зінк ватум ґазорк. Чамбл спаз Дж. К. Ролінґ.


Професор Квірел приймав щочетверга з 11:40 до 11:55. Усіх учнів усіх років навчання. Просто постукати у двері коштувало один бал Квірела, а якщо причина візиту, на думку професора, виявлялася не вартою його часу, то можна було втратити ще пʼятдесят.

Гаррі постукав.

Павза. За мить почувся злий голос:

 — Гадаю, можете вже й зайти, містере Поттер.

Гаррі не встиг доторкнутися до ручки, як двері розчахнулися, пронизливо грюкнувши об стіну так, ніби щось зламалося чи в деревині, чи в камінні, чи і там, і там.

Професор Квірел, відкинувшись на стільці, читав підозріло стародавню на вигляд книжку, обгорнуту темно-синьою шкірою, зі срібними рунами на корінці. Він не відірвав очей від сторінок:

 — Я не в доброму гуморі, містере Поттер. А коли я не в доброму гуморі, я не та людина, поруч із якою приємно перебувати. Заради вашого ж блага, швидко залагоджуйте своє питання і йдіть.

Із кімнати сочився холод, немов щось там випромінювало темряву — як лампа, що розсіює світло крізь нещільний абажур.

Це заскочило Гаррі зненацька. «Не в доброму гуморі» аж ніяк не скидалося на точний опис ситуації. Що могло так вивести професора Квірела з рівноваги?..

Ну, друзів не годиться кидати наодинці з їхнім поганим настроєм. Гаррі обережно зайшов до кімнати.

 — Чи можу я чимось допомогти…​

 — Ні, — відрізав професор Квірел, досі не зводячи очей із книжки.

 — Маю на увазі, якщо ви мали справу з ідіотами й хочете поговорити з кимось розумним…​

Запала на диво довга тиша.

Професор Квірел із ляскотом згорнув книжку, що тихо зашипіла й зникла. Він підвів погляд, і Гаррі здригнувся.

 — Гадаю, мені інтелектуальна розмова буде наразі приємною, — зазначив професор Квірел тим самим злим голосом, яким запросив Гаррі ввійти. — Для вас вона навряд чи виявиться такою ж, я попередив.

Гаррі глибоко вдихнув:

 — Обіцяю, що не ображуся, якщо ви нагаркаєте на мене. Що сталося?

Холод у кімнаті посилився.

 — Шестикласник-ґрифіндорець кинув прокляттям в одного з моїх найбільш перспективних шестикласників зі Слизерину.

Гаррі ковтнув слину:

 — Яким саме…​ прокляттям?

Професор Квірел більше не стримував своєї люті:

 — Та кого цікавлять такі дурниці, містере Поттер? Наш друг — шестикласник-ґрифіндорець — не подумав, що це важливо!

 — Ви серйозно? — бовкнув Гаррі, перш ніж устиг припнути свого язика.

 — Ні, я сьогодні в жахливому настрої просто так. Так, я серйозно, дурню! Він не знав. Він справді не знав. Я не вірив, доки аврори не підтвердили за допомогою сироватки правди. Він у шостому класі Гоґвортсу й застосовує високорівневе темне прокляття, не знаючи, що воно робить.

 — Ви ж не маєте на увазі, — уточнив Гаррі, — що він помилився щодо його дії, що він якось прочитав опис іншого закляття…​

 — Він знав лише, що прокляття призначено для ворогів. Він знав, що це все, що він знав.

І цього вистачило, щоб закляття спрацювало.

 — Я не розумію, як щось із таким крихітним мозком тримається на двох ногах.

 — А й справді, містере Поттер.

Запала мовчанка. Професор Квірел схилився вперед, підібрав срібну чорнильницю зі стола й повертів її в руках, роздивляючись, ніби розмірковував, як би то закатувати її до смерти.

 — Шестикласник-слизеринець серйозно постраждав? — запитав Гаррі.

 — Так.

 — Шестикласника-ґрифіндорця виховували маґли?

 — Так.

 — Дамблдор відмовляється його виключати, адже бідолаха не знав?

Стиснені на чорнильниці руки професора Квірела аж побіліли:

 — Ви до чогось ведете, містере Поттер, чи просто стверджуєте очевидне?

 — Професоре Квірел, — авторитетно заявив Гаррі, — усім учням у Гоґвортсі, що росли з маґлами, потрібна лекція з безпеки. Їм варто розказати про настільки сміховинно очевидні речі, що жодному з вихованих чарівниками вони ніколи не спадуть на думку. Не застосовувати заклять, не знаючи їхньої дії, не варити високорівневих зіллів без нагляду в туалеті, причини існування законів для обмеження неповнолітнього чаклунства — самі основи.

 — Навіщо? — поцікавився професор Квірел. — Нехай ду́рні мруть, перш ніж встигнуть розмножитися.

 — Якщо ви не проти втратити кількох шестикласників-слизеринців разом із ними.

Чорнильниця спалахнула в руках професора Квірела. Вона горіла жахливо повільним і огидним червоно-помаранчевим полумʼям, що шматувало метал, ніби відкушуючи його невеличкими шматками. Срібло плавилося й згорталося, безуспішно намагаючись утекти. Чорнильниця наче кричала із пронизливим металевим скреготом.

 — Гадаю, ви маєте рацію, — професор Квірел покірно усміхнувся. — Я розроблю лекцію, щоб переконатися, що учні маґлівського роду, занадто тупі для цього життя, не прихоплять із собою когось цінного, покидаючи нас.

Чорнильниця й далі кричала й палала в руках професора Квірела. Вона немов стікала дрібними металевими слізьми, що все ще охоплені вогнем падали на стіл.

 — Ви не тікаєте, — зауважив професор Квірел.

Гаррі розкрив рота.

 — Якщо ви збираєтеся сказати, що не боїтеся мене, — застеріг професор Квірел, — не варто.

 — Ви найстрашніша людина з усіх, кого я знаю, — відповів Гаррі, — і однією з головних причин цього є ваш контроль. Я просто не можу уявити, щоб ви комусь зашкодили, не ухваливши свідомого рішення це зробити.

Полумʼя згасло в руках професора Квірела. Він обережно вернув знищену чорнильницю на стіл.

 — Ви мовите такі приємні речі, містере Поттер. Брали уроки з лестощів? Можливо, у містера Мелфоя?

Гаррі зберіг нейтральний вираз обличчя, надто пізно — на секунду — збагнувши, що цим самим підписав своє зізнання. Професор Квірел зважав не на вираз, а на стан розуму, що робив його ймовірним.

 — Зрозуміло. Корисно мати такого друга, як містер Мелфой, він багато чого може вас навчити. Та сподіваюся, що ви не зробили помилки, довіривши йому забагато таємниць.

 — Він не знає нічого такого, що загрожувало б мені, якби стало відомим, — запевнив Гаррі.

 — От і добре, — професор Квірел легенько всміхнувся. — То з чим ви сюди завітали?

 — Гадаю, я завершив із підготовчими вправами з блокології та готовий до занять з інструктором.

Професор Квірел кивнув.

 — Я супроводжу вас до «Ґрінґотсу» цієї неділі, — він спинився на хвильку й усміхнено глянув на Гаррі. — Можемо навіть трохи прогулятися, якщо забажаєте. Мені щойно спало на думку дещо приємне.

Гаррі кивнув, усміхаючись у відповідь.

Вийшовши з кабінету, він почув, як професор Квірел щось мугикає.

Гаррі зрадів, що зміг підбадьорити його.


Тієї неділі в коридорах шепотілося безліч людей, принаймні коли повз них проходив Гаррі.

І багато хто тицяв пальцями.

І лунало чимало дівочого хихотіння.

Це почалося за сніданком, коли хтось поцікавився був, чи чув він новини. Гаррі, обірвавши питання, хутко відповів, що якщо ці новини написала Ріта Скітер, то він волів би їх не почути, а самостійно прочитати статтю.

Виявилося, що в Гоґвортсі не так багато учнів передплачувало «Щоденного віщуна». Ще не викуплені у власників примірники передавалися згідно з якоюсь складною чергою, і ніхто не міг сказати напевно, у кого наразі була газета…​

Тому Гаррі наклав «Квієтус» і взявся їсти, довіривши сусідам за столом позбуватися багатьох, багатьох допитливих носів. Він щосили намагався не зважати на регіт, вітальні усмішки, співчутливі й недовірливі обличчя, нажахані погляди й впущені з рук тарілки, коли новим учням, що спускалися на сніданок, повідомляли новини.

Гаррі аж згоряв від цікавости, але ж не годиться промінювати перше враження від особистого ознайомлення з шедевром на чийсь недоладний переказ.

Протягом наступних кількох годин він виконував домашнє завдання, безпечно сховавшись у валізі й попрохавши спершу сусідів по кімнаті покликати його, якщо хтось таки роздобуде саму газету.

О десятій ранку Гаррі все ще перебував у невіданні, покидаючи Гоґвортс у диліжансі разом із професором Квірелом. Той, впавши в зомбі-режим, сидів попереду праворуч, а Гаррі — позаду ліворуч, забившись так далеко в протилежний кут, наскільки це було можливо. Та лиховісне передчуття однаково не полишало його ні на мить, доки диліжанс торохкотів невеличкою стежкою через незаборонений ліс. Це заважало читати, тим паче що книжка була складна, а Гаррі зненацька захотілося почитати натомість щось із дитячої наукової фантастики.

 — Ми поза дією захисних чарів, містере Поттер, — пролунав голос професора Квірела спереду. — Час виходити.

Професор Квірел обережно зійшов із диліжанса, опанувавши себе. Гаррі ж зістрибнув.

Він саме зацікавився, як вони туди дістануться, аж раптом професор Квірел гукнув: «Лови!» — і кинув бронзовий кнат, що його Гаррі бездумно піймав.

Гігантський невідчутний гак вчепився йому в живіт і сильно смикнув. Він не відчув жодного пришвидшення, а за мить уже стояв посеред алеї Діаґон.

(«Перепрошую, що?» — запитав його мозок.)

(«Ми щойно телепортувалися», — пояснив Гаррі.)

(«Наші пращури з таким не стикалися», — поскаржився мозок і дезорієнтував його.)

Гаррі похитнувся, пристосовуючись до брукованої вулиці після поїздки ґрунтовою стежкою через ліс. Він випрямився, хоч у голові досі трохи паморочилося. Поки мозок намагався розставити все на свої місця, йому здавалося, що метушливі відьми й чарівники трохи погойдувалися, а галас від крамарів — постійно переміщувався.

Ще мить, і позаду Гаррі щось ляснуло. Озирнувшись, він побачив професора Квірела, що стояв за кілька кроків від нього.

 — Ви не проти…​ — почав було Гаррі.

 — Боюся мені…​ — тієї ж миті сказав професор Квірел.

Гаррі зупинився. Професор Квірел — ні.

 — …​треба відійти й дещо організувати, містере Поттер. Як мені докладно розʼяснили, я відповідальний за цілковито все, що з вами трапиться, тому я залишу вас із…​

 — Газетою, — перебив його Гаррі.

 — Перепрошую?

 — Чи будь-де, де можна купити примірник «Щоденного віщуна». Залиште мене там, і буде мені щастя.

Незабаром Гаррі опинився в книгарні, вислухавши дорогою кілька тихих і туманних погроз. Крамареві дісталися менш двозначні погрози — з огляду на те, як він зіщулився і бігав очицями від Гаррі до вхідних дверей.

Якщо книгарня згорить, то Гаррі мусить стояти посеред полумʼя і чекати на професора Квірела.

А тим часом…​

Гаррі швидко огледівся.

Це була доволі невелика й поганенька книгарня. На найближчому з чотирьох стелажів Гаррі побачив лише тонкі й абияк скріплені видання зі зловісними назвами на кшталт «Албанська різанина в пʼятнадцятому сторіччі».

Та спершу найважливіше. Він підійшов до прилавка.

 — Перепрошую, — звернувся Гаррі до крамаря. — Один примірник «Щоденного віщуна», будь ласка.

 — Пʼять серпиків, — відповів той. — Вибач, хлопче, залишилося лише три примірники.

Пʼять серпиків упало на прилавок. Гаррі відчував, що міг би сторгуватися й дешевше, проте наразі йому було ба́йдуже.

Очі крамаря розширилися, видається, він уперше по-справжньому подивився на Гаррі.

 — Ти!

 — Я!

 — Це правда? Ти справді…​

 — Замовкніть! Вибачте, я чекав цілий день, щоб прочитати оригінальну статтю, а не почути чийсь переказ, тож, будь ласка, просто передайте газету, гаразд?

Крамар трохи повитріщався на Гаррі, відтак без жодного слова дістав з-під прилавка складений примірник «Щоденного віщуна» й передав його Гаррі.

Заголовок сповіщав:

ГАРРІ ПОТТЕР

ТАЄМНО ЗАРУЧЕНИЙ

ІЗ ДЖІНЕВРОЮ ВІЗЛІ

Гаррі втупився в газету. Обережно й шанобливо взяв її з прилавка, ніби це була оригінальна картина Ешера, розгорнув і почав читати…​

…​про докази, що переконали Ріту Скітер.

…​і про інші цікаві подробиці.

…​і ще додаткові докази.

Фред і Джордж узгодили ж це спершу із сестрою, правда? Авжеж, узгодили. Стаття супроводжувалася ілюстрацією: Джіневра Візлі, що самотньо зітхає над (як Гаррі розгледів, ретельно придивившись) його власною світлиною. Це ж треба було інсценувати.

Але яким дивом?..

Гаррі сидів на дешевому розкладному стільці й перечитував газету вчетверте, коли професор Квірел, тихенько відчинивши двері, повернувся до крамниці.

 — Перепрошую за…​ що, заради Мерліна, ви читаєте?

 — Скидається на те, — у Гарріному голосі лунало благоговіння, — що деякого містера Артура Візлі закляв був «Імперіусом» смертежер, якого вбив мій батько. Це створило борг родові Поттерів, і мій батько вимагав сплатити його рукою нещодавно народженої Джіневри Візлі. Люди справді тут таке роблять?

 — Не могла ж міс Скітер виявитися такою дурепою, щоб повірити…​

Професор Квірел зненацька затнувся.

Газета в руках Гаррі була повністю розгорнута. Він тримав її вертикально, доки читав, тому професор Квірел зі свого місця міг бачити текст під заголовком.

Його приголомшене обличчя було витвором мистецтва, не гіршим від самої статті.

 — Не хвилюйтеся, — бадьоро сказав Гаррі, — це все липа.

Десь у книгарні зойкнув крамар і з гучним шумом перекинувся стос книжок.

 — Містере Поттер…​ — повільно промовив професор Квірел, — ви впевнені в цьому?

 — Доволі впевнений. Ходімо?

Професор Квірел неуважливо кивнув. Гаррі згорнув газету й вийшов слідом за ним.

До Гарріних вух чомусь не долинав жоден вуличний шум.

Вони йшли мовчки тридцять секунд, доки професор Квірел не заговорив:

 — Міс Скітер перевірила оригінальні записи закритої сесії Чарверсуду.

 — Так.

 — Оригінальні записи Чарверсуду.

 — Так.

 — Мені було б складно таке провернути.

 — Справді? Бо, якщо мої підозри правильні, це зробив учень Гоґвортсу.

 — Це поза межами можливого, — сухо кинув професор Квірел. — Містере Поттер…​ Мені прикро це казати, але ця юна леді очікує на шлюб із вами.

 — Малоймовірно. Процитуючи Дугласа Адамса, неможливе часто має в собі таку цілісність, якої бракує просто малоймовірному.

 — Розумію, — повільно вимовив професор Квірел. — Однак…​ ні, містере Поттер. Нехай це й неможливо, але підроблення записів Чарверсуду я ще здатен уявити. Та аж ніяк не факт, що верховний керівник «Ґрінґотсу» засвідчив своєю печаткою фальшиву угоду про заручини — а міс Скітер особисто її перевірила.

 — Авжеж, — відповів Гаррі, — доволі очікувано, що стільки грошей не могло перейти з рук у руки без верховного керівника «Ґрінґотсу». Скидається на те, що містер Візлі був у боргах і вимагав доплатити десять тисяч ґалеонів…​

 — Десять тисяч ґалеонів за Візлі? Та за такі гроші можна купити доньку шляхетного роду!

 — Перепрошую, але я таки мушу запитати. Люди справді тут таке роблять?

 — Зрідка, — професор Квірел насупив брови. — А після того як нас покинув Темний Лорд, підозрюю, що й взагалі припинили. Припускаю, газета стверджує, що ваш батько просто заплатив?

 — Він не мав вибору, якщо хотів виконати умови пророцтва.

 — Віддайте мені це, — звелів професор Квірел.

Газета вистрибнула з Гарріних рук так швидко, що аж порізала йому палець. Він автоматично поклав його до рота й почав смоктати, вкрай здивовано обернувшись, щоб обуритися професором Квірелом…​

Той стовбичив посеред вулиці. Його очі бігали туди-сюди газетою, що її тримала перед ним невидима сила.

Гаррі дивився з роззявленим від благоговіння ротом, як газета розгорнулася, демонструючи другу й третю сторінки. Зовсім незабаром — четверту й пʼяту. Схоже, що цей чоловік більше не намагався прикидатися простим смертним.

Сплинуло неприємно мало часу, коли газета знову охайно склалася. Професор Квірел взяв її з повітря й кинув, а Гаррі рефлекторно впіймав. Він відновив ходу, і Гаррі автоматично поплентався за ним.

 — Ні, — заявив професор Квірел, — мені теж це пророцтво не здається правильним.

Гаррі кивнув, досі приголомшений.

 — Кентаврів могли заклясти «Імперіусом», — похмуро припустив професор Квірел, — це ще можна зрозуміти. Що магія здатна створити, те магія здатна й зіпсувати, і це не зовсім немислимо, щоб велика печатка «Ґрінґотсу» потрапила не в ті руки. Невимовців міг зіграти хтось за допомогою багатозільної настійки. Як і баварійську провидицю. І якщо докласти достатньо зусиль, то підробити записи Чарверсуду можливо. Ви знаєте хоч щось про те, як це було зроблено?

 — Не маю жодної правдоподібної гіпотези. Знаю тільки, що загальниий бюджет не перевищував сорока ґалеонів.

Професор Квірел різко зупинився й, крутнувшись на місці, обернувся до Гаррі. Його обличчя виражало цілковиту недовіру.

 — За сорок ґалеонів ви наймете компетентного зламувача захисних чарів, що допоможе увійти до будинку, який ви бажаєте пограбувати! Сорок тисяч ґалеонів, можливо, вистачить, щоб заплатити команді найвидатніших професійних злочинців у світі за підроблення записів Чарверсуду!

Гаррі безпорадно знизав плечима:

 — Матиму на увазі наступного разу, коли захочу зекономити тридцять девʼять тисяч девʼятсот шістдесят ґалеонів, просто вибравши правильного підрядника.

 — Я нечасто таке кажу, — виголосив професор Квірел. — Я вражений.

 — Я теж, — підтакнув Гаррі.

 — І хто ж цей дивовижний учень Гоґвортсу?

 — Боюся, я не можу сказати.

На деяке Гарріне здивування, професор Квірел більше нічого не розпитував.

Вони йшли в напрямку «Ґрінґотсу», розмірковуючи. Обидва обовʼязково розглядали завдання принаймні пʼять хвилин, перш ніж визнати свою поразку.

 — Мені здається, — нарешті порушив мовчанку Гаррі, — що ми дивимося на ситуацію не з того боку. Я якось чув історію, як учні прийшли в кабінет фізики, а вчителька показала їм велику металеву пластину поруч із вогнем і попросила обстежити її. Учні виявили, що ближча до полумʼя сторона була холодною, а дальша — теплою. Вона звеліла їм записати свої здогади щодо того, чому так відбувається. І багато хто написав, мовляв, що це через теплопровідність металу, інші — що через рух повітря. Однак ніхто не висловив думку: «Це здається просто неможливим». А справжня відповідь полягала в тому, що вчителька перевернула пластину ще перед приходом учнів.

 — Цікаво. Звучить схоже. Ця історія має якусь мораль?

 — Що сила раціоналіста полягає в здатності більше дивуватися через вигадки, ніж через дійсність. Якщо ви однаково добре пояснюєте будь-який результат, то ви не знаєте нічого. Учні думали, що словами на кшталт «теплопровідність» можна пояснити геть усе, навіть чому металева пластина холодніша біля вогню. Тобто вони не усвідомили свого спантеличення, а це означало, що обман їх дивував не більше, ніж правда. Коли ви говорите про заклятих «Імперіусом» кентаврів, мені однаково здається, що щось тут не так. Я відчуваю, що все ще спантеличений, навіть почувши це пояснення.

 — Гм, — озвався професор Квірел.

Вони йшли далі.

 — Припускаю, — промовив Гаррі, — що замінювати людей їхніми копіями з альтернативних всесвітів неможливо? Ну, ніби це не наша власна Ріта Скітер, яку тимчасово відправили деінде?

 — Якби таке було можливим, — доволі сухо відповів професор Квірел, — хіба б я був досі тут?

Вони майже наблизилися до величезного білого фасаду «Ґрінґотсу», коли професор Квірел сказав:

 — А-а. Аякже. Тепер я розумію. Дайте вгадаю, близнюки Візлі?

 — Що? — Гаррін голос аж повищав на октаву. — Як?

 — Боюся, я не можу сказати.

 — Це нечесно.

 — А я вважаю, що це надзвичайно чесно, — зазначив професор Квірел.

Вони пройшли крізь бронзові двері.


Майже опівдні професор Квірел і Гаррі сиділи за протилежними кінцями довгого й широкого стола в розкішно вмебльованій приватній кімнаті. Уздовж стін там розмістилися закладені подушками диванчики й стільці, повсюди висіли мʼякі гардини.

Вони збиралися пообідати в закладі «У Мері», що його професор Квірел описав як один із найкращих ресторанів алеї Діаґон. Особливо для «деяких цілей», додав він, по-змовницьки стишивши голос.

Ресторан виявився найприємнішим з усіх, у яких бував Гаррі, і він почувався страшенно незручно, що професор Квірел пригощає його обідом.

Перша частина їхньої місії — пошуки інструктора з блокології — завершилася успішно. Професор Квірел, єхидно посміхнувшись, попрохав був Ґрипхука порекомендувати найкращого з йому відомих — і не зважати на витрати, адже платить Дамблдор. Ґоблін посміхнувся у відповідь. Можливо, і Гаррі не стримав посмішки.

А ось друга частина плану завершилася повною невдачею.

Гаррі не дозволялося брати гроші зі свого сховища без присутности директора Дамблдора чи іншого представника школи, а професорові Квірелу ключа не надали. Гарріні маґлівські батьки такими повноваженнями не володіли, адже були маґлами — тобто прав мали приблизно стільки ж, скільки діти чи кошенята: милі створіння, яких не можна прилюдно катувати, інакше заарештують, а втім, вони не люди. Деякі неохочі винятки було зроблено для батьків маґлородців, які в обмеженому сенсі людьми визнавалися, проте назва́ні мама й тато Гаррі до цієї юридичної категорії не належали.

Скидалося на те, що чаклунський світ розглядав його фактично як сироту. А це значило, що до випуску з Гоґвортсу він перебував під опікою директора чи його представників зі шкільної системи. Гаррі міг дихати без дозволу Дамблдора, але лише доки той окремо цього не заборонить.

Гаррі поцікавився був, чи може він просто пояснити Ґрипхукові, як диверсифікувати свої вклади, щоб ті не лежали просто купами золота в його сховищі.

Ґрипхук нерозуміюче втупився в нього й запитав, що значить «диверсифікувати».

Скидалося на те, що банки нічого не інвестували. Банки зберігали ваші золоті монети в безпечних сховищах за річну платню.

У чаклунському світі не існувало поняття ринку. Чи акціонерного товариства. Чи корпорації. Лише родинні підприємства, що фінансувалися з коштів у особистих сховищах.

Позичали гроші багатії — не банки. Хоча «Ґрінґотс» міг засвідчити угоду (за платню) і сприяти дотриманню її умов (за куди більшу платню).

Добрі багатії позичали гроші друзям і не квапили з поверненням боргу. Погані вимагали відсоток.

Вторинного ринку позик не існувало.

Злі багатії вимагали принаймні 20% на рік.

Гаррі підвівся, відвернувся й поклав голову на стіну. Відтак поцікавився, чи потрібен дозвіл директора, щоб створити власний банк.

На цьому професор Квірел його обірвав — їм, мовляв, уже час обідати — і швидко потягнув розгніваного Гаррі через бронзові двері до алеї Діаґон і приємного ресторану «У Мері», де на них чекала заброньована кімната. Власниця здавалася приголомшеною, побачивши професора Квірела в товаристві Гаррі Поттера, проте провела їх до кімнати без зайвого слова.

Професор Квірел нарочито проголосив, що оплатить рахунок, явно насолоджуючись виразом на Гарріному обличчі.

 — Ні, — сказав він офіціантці, — меню нам не потрібне. Я буду сьогоднішню фірмову страву з пляшкою кʼянті, а містер Поттер — діріколевий суп на перше, тарелю кульок рупу на друге й мелясовий пудинг на десерт.

Офіціантка, вбрана хоч і в стриману й офіційну, однак куди коротшу за звичайну мантію, з повагою вклонилася й вийшла, зачинивши за собою двері.

Професор Квірел махнув рукою в напрямку дверей, і клямка засунулася.

 — Зверніть увагу на клямку зсередини. Це місце, містере Поттер, відоме як «Кімната Мері». Її захищено від усіх магічних методів підглядання — і я маю на увазі всіх. Сам Дамблдор не в змозі дізнатися, що тут відбувається. «Кімнату Мері» використовують два типи людей. Перші підтримують недозволені стосунки. А другі мають цікаве життя.

 — Он як, — сказав Гаррі.

Професор Квірел кивнув.

Гаррі вичікувально привідкрив рота:

 — Яке ж це, мабуть, марнотратсво — просто сидіти тут, обідати й не робити нічого особливого.

Професор Квірел широко всміхнувся й дістав паличку, вказавши нею на двері:

 — Звісно, люди, що ведуть цікаве життя, вживають ретельніших застережних заходів, ніж ті, що крутять романи. Я щойно нас запечатав. Ніщо тепер не проникне в кімнату чи з неї, наприклад, крізь щілину під дверима. І…​

Він вимовив щонайменше чотири різні закляття, жодне з яких Гаррі не впізнав.

 — Взагалі, навіть цього недостатньо, — зазначив професор Квірел. — Якби ми робили щось по-справжньому важливе, то обовʼязково мали б застосувати ще двадцять три перевірки. Якби, скажімо, Ріта Скітер знала чи здогадалася про наш візит сюди, теоретично вона могла б зачаїтися десь тут під істинним Плащем невидимости. Чи в якійсь крихітній формі, якби була анімагом. Існують способи перевірити навіть такі рідкісні можливості, проте вдаватися до них усіх — це такий клопіт. А втім, я вагаюся, чи все ж не виконати їх, просто щоб не подавати вам поганого прикладу?

Він почав постукувати пальцем по щоці, ніби замислився.

 — Усе гаразд, — запевнив Гаррі, — я розумію і запамʼятаю.

Хоч і дещо розчарувався, що вони не збиралися робити нічого по-справжньому важливого.

 — Дуже добре, — професор Квірел сперся на спинку крісла й широко всміхнувся. — Ви як слід сьогодні попрацювали, містере Поттер. Впевнений, що основна ідея належала вам, навіть якщо виконання ви доручили комусь іншому. Не думаю, що ми колись ще почуємо про Ріту Скітер. Луціус Мелфой не зрадіє її невдачі. Якщо їй вистачить клепки, то вона втече з країни, щойно збагне, що її обдурили.

Гаррі стало зле:

 — За Рітою Скітер стояв Луціус?..

 — О, а ви не знали? — запитав професор Квірел.

Гаррі не роздумував був, що трапиться з Рітою Скітер опісля.

Узагалі.

Аніскілечки.

Але ж її звільнять з роботи, ну звісно. У неї цілком можуть бути діти в Гоґвортсі, а тепер усе стало гірше, набагато гірше…​

 — Луціус її вбʼє? — ледь чутно промовив Гаррі. Десь у його голові на нього волав Сортувальний Капелюх.

Професор Квірел сухо посміхнувся:

 — Якщо вам раніше не доводилося мати справи з журналістами, повірте мені на слово: світ трохи яскравішає щоразу, як хтось із них помирає.

Гаррі конвульсивно підстрибнув зі свого стільця. Він мав знайти Ріту Скітер і попередити її, доки не стало запізно…​

 — Сядьте, — різко звелів професор Квірел. — Ні, Луціус її не вбʼє. Втім, він уміє добряче псувати життя своїм недостатньо старанним служкам. Міс Скітер втече й почне життя спочатку під новим імʼям. Сядьте, містере Поттер. Наразі ви нічого не можете вдіяти й мусите дечого навчитися.

Гаррі повільно сів. Розчароване й роздратоване обличчя професора Квірела зупинило його успішніше, ніж слова.

 — Подеколи, — різко зауважив професор Квірел, — я непокоюся, чи не змарновано на вас ваші геніальні слизеринські мізки. Повторюйте за мною. Ріта Скітер була мерзенною, огидною жінкою.

 — Ріта Скітер була мерзенною, огидною жінкою, — послухався Гаррі. Йому було незручно це казати, проте інших можливих дій не існувало — жодної.

 — Ріта Скітер намагалася знищити мою репутацію, проте я втілив геніальний план і першим знищив її репутацію.

 — Ріта Скітер кинула мені виклик. Вона програла, а я виграв.

 — Ріта Скітер була перешкодою для моїх майбутніх планів. І я не мав вибору, крім як розібратися з нею, якщо хочу втілити свої плани.

 — Ріта Скітер була моїм ворогом.

 — Неможливо досягти чогось у житті, якщо не мати можливости перемагати ворогів.

 — Я сьогодні переміг одного зі своїх ворогів.

 — Я гарний хлопчик.

 — Я заслуговую на особливу винагороду.

 — А-а, — протягнув професор Квірел, що великодушно посміхався протягом останніх кількох фраз, — бачу, мені вдалося привернути вашу увагу.

А й правда. Гаррі хоч і почувався, ніби йому щось навʼязали — ні, не просто почувався, думку йому таки навʼязали, — він не міг заперечити, що після цих слів і усмішки професора Квірела йому полегшало на душі.

Професор Квірел повільно й нарочито значуще засунув руку в мантію і дістав…​ книжку.

Гаррі ще не бачив жодної книжки, схожої на цю: краї та кути видавалися неправильними, через що в мозку спливало словосполучення «грубо обтесаний», ніби її видобули з якоїсь книжкової шахти.

 — Що це? — видихнув Гаррі.

 — Щоденник.

 — Чий?

 — Однієї відомої людини, — професор Квірел широко всміхався.

 — Добренько…​

Професор Квірел посерйознішав:

 — Містере Поттер, щоб стати могутнім чарівником, необхідно мати бездоганну памʼять. Щось прочитане двадцять років тому в старому манускрипті чи ексцентричний перстень на пальці людини, з якою ви зустрічалися лиш раз, часто можуть виявитися ключем до загадки. Я розповідаю це, щоб пояснити, як мені вдалося пригадати цю річ і прикріплений до неї ярлик уже після того, як значно пізніше я зустрів вас. Розумієте, містере Поттер, протягом свого життя я проглянув чимало приватних колекцій особистостей, що, гадаю, не зовсім заслуговували на свою власність…​

 — Ви її вкрали? — недовірливо уточнив Гаррі.

 — Саме так. Власне, зовсім нещодавно. На мою думку, ви оціните цю річ значно краще, ніж паскудний чоловічок, який зберігав її, лише щоб вихвалятися її раритетністю перед своїми не менш паскудними друзями.

Гаррі просто роззявив рота.

 — Та якщо ви не схвалюєте моїх дій, містере Поттер, то, гадаю, ви не зобовʼязані приймати цей особливий подарунок. Хоча, звісно, я не завдаватиму собі клопотів, щоб викрадати її назад. То як воно буде?

Професор Квірел перекидував книжку з руки в руку, через що Гаррі мимоволі стривожено потягнувся до неї.

 — О, не переймайтеся деяким неакуратним користуванням, — заспокоїв його професор Квірел. — Цей щоденник можна кинути у вогнище — він і тоді залишиться неушкодженим. Хай там як, я чекаю на ваше рішення.

Професор Квірел, посміхаючись, мимохідь підкинув книжку в повітря й знову впіймав її.

«Ні», — заперечили ґрифіндорець і гафелпафець.

«Так, — наполіг рейвенкловець. — Яку частину слова „книжка‟ ви двоє не зрозуміли?».

«Частину про крадіжку», — нагадав гафелпафець.

«Та облиш, — відмахнувся рейвенкловець, — ти ж не пропонуєш відмовитися й решту життя роздумувати, що ж це було».

«Здається, що з утилітарного погляду підсумковий результат позитивний, — втрутився слизеринець. — Сприймайте це як економічну транзакцію, що призводить до вигоди від торгівлі, тільки без торгівлі. Крім того, ми нічого не крали й ніхто не виграє, якщо професор Квірел залишить книжку собі».

«Він намагається перетягти тебе на Темну сторону!» — заверещав ґрифіндорець, а гафелпафець впевнено кивнув.

«Не будь наївним маленьким хлопчиком, — сказав слизеринець, — він намагається навчити тебе бути слизеринцем».

«Ага, — підхопив рейвенкловець. — Хай хто володів цією книжкою, це напевно був смертежер чи ще хтось такий. Вона належить нам».

Гаррі роззявив рота й так і застиг із виразом внутрішньої боротьби на обличчі.

Професор Квірел видавався щиро собою задоволеним. Збалансовуючи рукою книжку, яку розмістив кутиком на одному пальці, він втримував її вертикально й мугикав якусь просту мелодію.

Пролунав стук у двері.

Книжка зникла під мантією професора Квірела. Підвівшись зі стільця, він рушив до дверей, як раптом похитнувся й вдарився об стіну.

 — Усе гаразд, — запевнив професор Квірел набагато слабшим голосом, ніж зазвичай. — Сядьте, містере Поттер, це просто запаморочливе закляття. Сядьте.

Гаррі стиснув край стільця, не знаючи, що слід зробити, що можна зробити. Він не міг навіть наблизитися до професора Квірела, якщо не хотів боротися з цим лиховісним передчуттям.

Професор Квірел випростався й, дещо важко дихаючи, відчинив двері.

Офіціантка ввійшла з тацею їжі. Доки вона роздавала тарілки, професор Квірел повільно вернувся за стіл. Та, коли офіціантка вклонилася й пішла, він уже сидів рівно й знову всміхався.

А втім, цей короткий епізод — хай-там-що-це-було — переконав Гаррі. Він не смів відмовитися, не після стількох труднощів, яких зазнав був професор Квірел.

 — Добре, — погодився Гаррі.

Професор Квірел застережливо підняв палець, потім знову дістав паличку, замкнув двері й повторив три з тих заклять, що звучали раніше. Він дістав книжку з мантії та кинув Гаррі, а той ледь не впустив її у свій суп.

Гаррі зиркнув на нього з безпомічним обуренням. Так не годиться чинити з книжками, зачарованими чи ні.

Він розгорнув книжку з властивою йому інстинктивною обережністю. Надто товсті аркуші на дотик не нагадували ані маґлівський папір, ані чаклунський пергамент. А сторінки були…​

…​порожні?

 — Я маю дивитися на…​

 — Ближче до початку, — порадив професор Квірел.

Гаррі (знову з природженою обережністю, якої він не міг уникнути) перегорнув багато сторінок назад.

Нотатки явно робилися від руки, і розібрати їх було вкрай складно, проте Гаррі здалося, що слова можуть бути латинськими.

 — Що це? — запитав він.

 — Це, — відповів професор Квірел, — записи про магічні досліди маґлородця, що так і не потрапив до Гоґвортсу. Він знехтував листом і ставив власні невеличкі випробування, однак без палички ніколи з ними далеко не просунувся. Гадаю, що імʼя на ярлику матиме для вас більше значення, ніж для мене. Це, Гаррі Поттере, щоденник Роджера Бе́кона.

Гаррі ледь не знепритомнів.

На стіні біля того місця, об яке вдарився професор Квірел, виблискували розчавлені рештки гарного синього жука.

Ліцензія Creative Commons CC-BY-NC-SA 4.0