Щоб знайти нове життя й Дж. К. Ролінґ!

Від автора. Оскільки зазвичай ця книга описує реальні наукові дані, то додаю попередження: у розділах 22 — 25 Гаррі не розглядає безліч можливостей. Зокрема (і найважливіше) існування багатьох магічних генів, що, однак, розміщуються всі на одній хромосомі (чого не трапилося б природним шляхом, але залишається ймовірність стороннього втручання). У такому разі успадкування здійснювалося б за схемою Менделя, втім, магічна хромосома могла б деградувати внаслідок кросинговеру, обмінюючись ділянками зі своїм немагічним гомологом. (Гаррі читав про Менделя й хромосоми в наукових історичних книжках, проте недостатньо вивчав власне генетику, щоб знати про кросинговер. Ей, йому ж лише одинадцять.) Та попри те, що сучасний науковий журнал зміг би прискіпатися ще до купи речей, усі наведені Гаррі сильні свідчення й справді є сильними свідченнями — інші варіанти малоймовірні.

Дія 2

(Яскраве сонячне проміння лилося крізь зачаровану стелю Великої зали, освітлювало учнів, що сиділи ніби просто неба, мерехтіло в їхніх тарілках і келихах. Свіжі після нічного сну, ті вдихали аромати сніданку й готувалися втілювати хай що там вони собі запланували на неділю.)

Отже. Існує лише одна річ, що робить тебе чарівником.

Якщо подумати, то це не сильно дивувало. Основне завдання ДНК — повідомляти рибосомам, як обʼєднувати амінокислоти в протеїни. Традиційна фізика, що доволі точно описувала цей процес, стверджувала: хай скільки амінокислот зʼєднати в один ланцюг, магії з них ніколи й ніяк не здобудеш.

А втім, усе вказувало на спадковість магії, її повʼязаність із ДНК.

Напевно, не тому, що ДНК обʼєднувала немагічні амінокислоти в магічні протеїни. Найімовірніше, сама собою стрижнева послідовність ДНК взагалі не наділяла людину магією.

Магія зароджувалася деінде.

(За рейвенкловським столом, витріщаючись кудись у далечінь, сидів хлопець. Правицею він несвідомо зачерпував ложкою якусь неважливу їжу, що стояла прямо перед ним. Мабуть, якщо замінити її землею, він цього й не помітив би.)

І з якоїсь причини Джерело Магії звертало увагу на окремий ДНК-маркер в індивідуумів, що більше нічим не відрізнялися від решти звичайних людей, нащадків мавп.

(Власне, кудись у далечінь там витріщалося чимало хлопців і дівчат. Зрештою, це був рейвенкловський стіл.)

Інші логічні роздуми також приводили до цього висновку. Складні механізми у видах, що розмножуються статевим шляхом, завжди загальні для всіх їхніх представників. Якщо ген Б залежить від гена А, то ген А сам собою мусить бути корисним і самостійно поширитися майже на весь генофонд, перш ніж користь від гена Б почне проявлятися досить часто, щоб надати перевагу в пристосованості. Щойно Б охопить весь вид, можна здобути залежну від нього варіацію А*, відтак В, що залежатиме від А* і Б, відтак Б*, що залежатиме від В — і так доки весь механізм не розвалиться, якщо вилучити з нього бодай один елемент. Однак усе це відбувається послідовно — еволюція ніколи не забігає наперед, вона ніколи не сприятиме поширенню Б заздалегідь, сподіваючись, що А стане загальним для всіх пізніше. Еволюція — це простий історичний факт: хай які організми залишать після себе найбільше дітей, саме їхні гени частіше зустрічатимуться в наступному поколінні. А це значить, що кожна частинка складного механізму має стати майже всеохопною, перш ніж розвинуться інші складові, щоб залежати від її присутности.

Тому складні взаємозалежні механізми — могутні й мудровані протеїнові машини, ці рушії життя — завжди загальні у видах, що розмножуються статевим шляхом. Окрім незначної жменьки варіацій за межами цієї взаємозалежної системи, що якоїсь миті пройшли природний добір, коли повільно закладалися основи для подальшого ускладнення. Саме тому всім людським істотам властива однакова будова мозку, однакові емоції, однакові вирази обличчя, повʼязані з цими емоціями. Ці адаптації складні, а отже, мусять бути загальними.

Якби магія була такою — великою складною адаптацією з купою потрібних генів, — то дитина від чарівника й маґла отримала б лише половину деталей, а половина машини працює не дуже. А чарівників маґлівського роду взагалі не існувало б — жодного. Навіть якби всі потрібні деталі потрапили до маґлівського генофонду, вони ніколи б не склалися разом в одному індивідуумі в чарівника.

Не існувало якоїсь генетично ізольованої спільноти людей, що еволюційно розвинули у своїх мізках хитросплетені магічні секції. Такі складні генетичні механізми в разі схрещування чарівників із маґлами ніколи не відновилися б знову в маґлородцях.

Отже, хай у який спосіб гени робили тебе чарівником, схем складних механізмів у них не містилося.

Це ще одна причина, чому Гаррі припустив був схему Менделя. Якщо магічні гени прості, то навіщо існувати більш ніж одному?

Однак сама магія не здавалася такою простою. Замикальне закляття не давало відчиняти двері й трансфігурувати завіси, ще й чинило опір закляттям «Фініте Інкантатем» і «Алогомора». Надто багато речей зводилося до одного; це можна було назвати орієнтацією на мету — цілеспрямованістю, якщо простіше.

Існувало лише дві відомі причини цілеспрямованої складности. Природний добір, що створював речі на кшталт метеликів. І розумне проєктування, що створювало речі на кшталт автомобілів.

Не схоже було, наче магія — це щось самовідтворювальне. Цілеспрямовано складні закляття не скидалися на метеликів (які були складними для того, щоб виготовляти копії себе), а мали на меті слугувати користувачеві — як автомобіль.

Отже, якийсь розумний розробник створив колись Джерело Магії і звелів йому звертати увагу на окремий ДНК-маркер.

Що наштовхувало на наступну очевидну думку: тут якось причетна «Атлантида».

Гаррі вже розпитував про неї Герміону — ще в потягу до Гоґвортсу, після того як почув був це слово від Драко. Наскільки їй було відомо, знань про Атлантиду, крім самої назви, не лишилося.

Це могло бути лише легендою. Проте цілком можливо, щоб магічна цивілізація — особливо якщо вона існувала до Інтердикту Мерліна — якось примудрилася себе підірвати.

Думки плинули далі: Атлантида була ізольованою цивілізацією, що якось створила Джерело Магії й звеліла йому слугувати лише людям із генетичним атлантидним маркером — кровʼю атлантів.

З цього випливало, що слова й рухи палички не настільки складні, щоб за їхньою допомогою чарівники просто творили магію з нічого. На відміну від трьох мільярдів базових пар людської ДНК, достатньо складних, щоб побудувати людське тіло з нічого; на відміну від компʼютерних програм, що опрацьовували тисячі байтів даних.

Це значило, що слова й рухи палички були лише пусковими приладами, важелями, що вмикали якусь приховану й значно складнішу машину. Кнопками — не схемами.

А як і компʼютерна програма не скомпілюється, якщо припуститися єдиного одруку, так і Джерело Магії не зреагує, якщо не вимовити закляття бездоганно.

Логіка була невблаганною.

І вказувала на єдиний можливий висновок.

Тисячі років тому древні пращури чарівників звеліли Джерелу Магії левітувати речі, тільки якщо хтось скаже…​ «Вінґардіум Левіоза».

Гаррі важко схилився над столом і втомлено підпер чоло правицею.

На світанку штучного інтелекту, коли все тільки-но починалося й ніхто ще не усвідомлював усієї складности цього питання, трапилася показова історія: професор доручив одному зі своїх випускників розвʼязати проблему компʼютерного зору.

Гаррі починав розуміти, як мав почуватися той випускник.

Це могло затягнутися.

Чому закляття «Алогомора» потребувало більших зусиль, якщо це було просто натискання кнопки?

Який дурень вбудував закляття «Авада Кедавра», що спрацьовує лише від ненависти?

Чому безмовна трансфігурація вимагала повного ментального розділення концепції форми й концепції матеріалу?

Гаррі може не впоратися з цим завданням до випуску з Гоґвортсу. Може все ще працювати над ним, коли йому виповниться тридцять років. Герміона мала рацію; раніше Гаррі не усвідомлював цього насправді, просто виголошував натхненну промову про наполегливість і відданість меті.

Він може взагалі ніколи не розвʼязати цього завдання — таку можливість його розум розглянув зовсім швидко й відразу відігнав, вирішивши, що це вже занадто.

Крім того, якщо протягом перших кількох десятиліть зʼясувати секрет безсмертя, то все буде гаразд.

Який метод використав був Темний Лорд? Якщо подумати, то факт, що Темному Лордові якось вдалося пережити смерть свого тіла, був майже нескінченно важливішим за його спроби поневолення чаклунської Британії…​

 — Перепрошую, — пролунав з-за його спини очікуваний голос, проте вкрай неочікуваним тоном. — Коли вам буде зручно, містер Мелфой ґречно просить вас про зустріч.

Гаррі не похлинувся пластівцями. Натомість він обернувся й окинув поглядом містера Креба:

 — Це я перепрошую. Ти мав на увазі: «Бос має до тебе розмову»?

Здавалося, що містера Креба це не потішило:

 — Містер Мелфой звелів розмовляти належно.

 — Нічого не чую. Ти не розмовляєш належно.

Гаррі повернувся до дрібних синіх кристалічних пластівців і неспішно зʼїв ще одну ложку.

 — Бос має до тебе розмову, — загрозливо почулося з-за спини. — Краще рухайся, поки цілий.

Ось. Тепер усе йшло за планом.

Дія 1

 — Причина? — обличчя старого чарівника не виказувало люті. Хлопець перед ним — жертва, не варто лякати його ще більше. — Ніщо не може виправдати…​

 — Я вчинив із ним ще гірше.

Старий чарівник заклякнув від жаху:

 — Гаррі, що́ ти накоїв?

 — Я обманом змусив Драко повірити, ніби я обманом змусив його взяти участь у ритуалі, під час якого він пожертвував своєю вірою в чистоту крови. А це означає, що він не зможе стати смертежером, коли виросте. Він втратив усе, директоре.

Запанувала довга мовчанка. Порушували її тільки химерні штукенції, що тихо пихкали й свистіли. Та з плином часу ці звуки ставали непомітними й зливалися з тишею.

 — Отакої, — промовив старий чарівник. — Я ж бо як дурень очікував, що ти намагатимешся привести спадкоємця Мелфоїв до спокути, скажімо, показавши йому справжню дружбу й доброту.

 — Ха! Ага, ніби щось таке спрацювало б.

Старий чарівник зітхнув. Це вже занадто.

 — Гаррі. Тобі хоча б спадало на думку, що є щось недоречне в тому, щоб приводити когось до спокути за допомогою брехні й обману?

 — Прямо я не брехав, а оскільки тут ідеться про Драко Мелфоя, то, гадаю, доречно — це саме те слово, — хлопець аж світився самовдоволеністю.

Старий чарівник похитав головою у відчаї:

 — І це наш герой. Ми приречені.

Дія 5

Здавалося, що вимощений грубим каменем довгий вузький тунель, освітлений лише паличкою в руках дитини, тягнувся кілометрами.

Із дуже простої причини: він тягнувся кілометрами.

Була третя ранку. Фред із Джорджем скрадалися таємним переходом, що вів від статуї одноокої відьми в Гоґвортсі до підвалу «Медових руць» — цукерні в Гоґсміді.

 — Як вона? — тихо запитав Фред.

(Не те щоб хтось слухав, просто розмовляти нормальним голосом, скрадаючись таємним переходом, було якось дивно.)

 — Досі барахлить, — відповів Джордж.

 — Обидва чи…​

 — Миготіння знову виправилося. Друге — як завжди.

Карта була надзвичайно могутнім артефактом, здатним за іменем відстежувати кожну розумну істоту в межах школи в реальному часі. Майже напевно її створили тоді ж, коли постав Гоґвортс. А помилки, що почали зʼявлятися, не віщували нічого доброго. Якщо вона зламалася, то, найімовірніше, полагодити її не зможе ніхто, крім Дамблдора.

А віддавати Карту Дамблдорові близнюки Візлі не збиралися. Цим вони завдали б жахливої образи мародерам — чотирьом невідомим, яким вдалося вкрасти частину охоронної системи Гоґвортсу (що, мабуть, була творінням самого Салазара Слизерина) і перетворити її на інструмент для учнівських витівок.

Хтось вважав би це неповагою.

Хтось вважав би це злочином.

Близнюки Візлі свято вірили, що якби про це дізнався Ґодрик Ґрифіндор, то він схвалив би.

Брати йшли далі й далі, переважно мовчки. Близнюки Візлі розмовляли один із одним, коли продумували нові витівки чи коли хтось із них знав щось невідоме другому. Інакше сенсу в розмовах було небагато. Якщо вони володіли однаковою інформацією, то здебільшого мали однакові думки й ухвалювали однакові рішення.

(У давнину існувала традиція, згідно з якою одного з магічних близнюків вбивали відразу після народження.)

Зрештою Фред і Джордж вилізли до запорошеного підвалу, захаращеного бочками й полицями з дивними інгредієнтами.

Вони взялися чекати. Вчинити якось інакше було б неввічливо.

Невдовзі худий чоловік у чорній піжамі, позіхаючи, спустився сходами, що вели до підвалу.

 — Здоров, хлопці, — привітався Амброзій Флум. — Не чекав на вас сьогодні. Невже запаси скінчилися?

Фред і Джордж вирішили, що розмовлятиме Фред.

 — Не зовсім, містере Флум, — сказав той. — Ми сподівалися, що ви нам допоможете з дечим…​ цікавішим.

 — Ну, хлопці, — гнівно виголосив Флум. — Сподіваюся, ви не розбудили мене лише для того, щоб я вкотре нагадав: я не продам товарів, через які вам світять справжні неприємності. Принаймні доки вам не виповниться шістнадцять…​

Джордж мовчки дістав щось із мантії і передав це Флумові.

 — Ви це бачили? — запитав Фред.

Флум подивився на вчорашній випуск «Щоденного віщуна» й насуплено кивнув. Заголовок «НАСТУПНИЙ ТЕМНИЙ ЛОРД?» супроводжувався зображенням хлопчика; камері якогось учня вдалося спіймати його обличчя з невластиво холодним і нещадним виразом.

 — Навіть від Мелфоя я такого не чекав, — гаркнув Флум. — Цькувати хлопця, ще й одинадцятирічного! Розмолоти й пустити на шоколад, от що з цим чоловіком треба зробити!

Фред і Джордж одночасно кліпнули. За Рітою Скітер стоїть Мелфой? Гаррі Поттер про це не попереджав…​ а це мусило означати, що той сам не знав. Він ніколи не став би вплутувати їх, якби знав…​

Фред і Джордж перезирнулися. Ну, Гаррі не обовʼязково знати, доки вони не покінчать із завданням.

 — Містере Флум, — тихо промовив Фред, — Хлопчику-Що-Вижив потрібна ваша допомога.

Флум поглянув на них.

Зітхнув.

 — Гаразд. Чого ви хочете?

Дія 6

Полюючи на смачну здобич, Ріта Скітер не надто зважала на метушливих комашок, що заполонили решту всесвіту. Тому вона ледь не зіткнулася з лисуватим юнаком, коли той заступив їй дорогу.

 — Міс Скітер, — цей голос лунав занадто жорстоко й холодно для такого молодого обличчя. — Яка приємна зустріч.

 — Геть із дороги, гультіпако! — накинулася на нього Ріта, спробувавши його обійти.

Чоловік так бездоганно повторив її рухи, що здавалося, ніби жоден із них взагалі не ворухнувся — просто вулиця трохи посунулася, доки вони стояли на місці.

Ріта примружилася:

 — Та ким ти себе уявив?

 — Як необачно, — сухо відповів той. — Було б мудро запамʼятати обличчя смертежера під прикриттям, що навчає Гаррі Поттера, як стати наступним темним лордом. Зрештою, — лиха посмішка, — навряд чи ви б захотіли випадково зустрітися з такою людиною на вулиці, особливо після того, як облили її брудом у газеті.

Ріті знадобився деякий час, щоб скласти його слова докупи. І це Квірін Квірел? Якийсь надто молодий і надто старий водночас. Якщо не зважати на жорстокий і зверхній вираз, то на лице йому можна було дати років тридцять пʼять — сорок. І в нього вже випадає волосся? Він що, не може оплатити цілителя?

А ба́йдуже. Жучок має час і місце, де потрібно бути. Вона щойно отримала анонімне повідомлення, що мадам Боунз зацікавилася одним зі своїх молодших помічників. Якби Ріта зуміла це довести, то на неї чекав би солодкий бонус — у списку жертв мадам Боунз посідала одне з чільних місць. Інформатор стверджував був, що Боунз і молодий помічник обідатимуть в одній особливій і дуже популярній для певних речей кімнаті «У Мері». У захищеній від усіх шпигунських приладів кімнаті, як зʼясувалося, однак не від гарненького синенького жучка, що міг умоститися на стіні…​

 — Геть із дороги! — гаркнула Ріта й спробувала відштовхнути Квірела. Їхні руки ледь торкнулися, коли він ухилився, і Ріта похитнулася, зустрівши своїм кулаком саме лише повітря.

Квірел закотив лівий рукав мантії, демонструючи їй руку:

 — Дивіться. Чорної мітки немає. Я б хотів, щоб ваша газета опублікувала спростування.

Ріта не стримала здивованого сміху. Та ж очевидно, що ніякий він не смертежер. Інакше газета ніколи не опублікувала б статті.

 — І не мрій, гультіпако. Котися звідси.

Квірел якусь мить витріщався на неї.

Відтак посміхнувся.

 — Міс Скітер. Я сподівався знайти якісь переконливі аргументи. Втім, я вже бачу, що не зможу відмовити собі в задоволенні просто розчавити вас.

 — Не ти один. А зараз геть із дороги, гультіпако, а то я покличу аврорів і тебе заарештують за перешкоджання журналістській діяльності.

Квірел легко вклонився їй і пройшов повз.

 — Прощавай, Ріто Скітер, — пролунало позаду.

Рушивши вперед, Ріта ледве почула, як чоловік щось наспівував, віддаляючись.

Ніби це могло її налякати.

Дія 4

 — Вибачте, але я не з вами, — промовив Лі Джордан. — Мені комфортніше на рівні гігантського павука.

Хлопчик-Що-Вижив сказав був, що має важливе завдання для Ордену Хаосу, щось вагоме й таємне, суттєвіше й складніше за їхні звичайні витівки.

Після чого виголосив натхненну, проте дещо туманну промову. Про те, яких вершин могли б досягнути Фред, Джордж і Лі з їхнім приголомшливим потенціалом, варто тільки навчитися бути дивнішими. Наповнювати життя людей цілковитим безґлуздям, а не просто несподівано звалювати їм на голови щось на кшталт відер із водою, прилаштованими над дверима. (Фред і Джордж зацікавлено переглянулися — такого вони ще не робили.) Гаррі Поттер нагадав їм про витівку з Невілом (із каяттям зазначивши, що Сортувальний Капелюх присоромив був його за неї), яка змусила хлопця сумніватися, чи при своєму він розумі. Той мав почуватися так, ніби раптом потрапив до альтернативного всесвіту. Саме так усі почувалися були, побачивши, як просить вибачення Снейп. Саме в цьому полягала справжня сила витівок.

«Ви зі мною?» — прокричав був Гаррі Поттер.

 — Ні, — заперечив Лі Джордан.

 — Ми з тобою, — запевнив Фред чи Джордж, адже не було жодного сумніву, що Ґодрик Ґрифіндор погодився б.

Лі Джордан сумно посміхнувся, підвівся й пішов із безлюдного коридору, зачарованого «Квієтусом», де тривала зустріч чотирьох членів Ордену Хаосу, що всілися в змовницькому колі.

Три члени Ордену Хаосу перейшли до справи.

(Сумувати не варто. Фред і Джордж все ще співпрацюватимуть із Лі над витівками рівня гігантського павука. Вони почали називати це Орденом Хаосу лише для того, щоб завербувати Гаррі Поттера. Коли Рон розповів був їм, який той дивний і злий, близнюки вирішили врятувати Гаррі, показавши йому справжню дружбу й доброту. На щастя, це більше не здавалося потрібним. Хоча вони не зовсім були в цьому впевнені…​)

 — Отже, — розпочав один із близнюків, — до чого це все?

 — Ріта Скітер, — пояснив Гаррі. — Знаєте таку?

Фред і Джордж похмуро кивнули.

 — Вона розпитує про мене.

Кепські новини.

 — Спробуєте здогадатися, чого я від вас хочу?

Фред і Джордж дещо спантеличено перезирнулися:

 — Підкинути їй деякі з наших цікавеньких цукерок?

 — Ні. Ні, ні, ні! Це ідеї рівня гігантського павука! Ну ж бо, що́ б зробили ви, якби почули, що Ріта Скітер копає бруд на вас?

Рішення стало очевидним.

На обличчях Фреда й Джорджа повільно розповзлися усмішки:

 — Розпустили б чутки самі.

 — Саме так, — Гаррі широко всміхнувся. — Та потрібні не просто які-небудь чутки. Я хочу навчити людей ніколи не вірити газетним пліткам про Гаррі Поттера — так само, як маґли не вірять газетним пліткам про Елвіса. Спершу я гадав розпустити стільки чуток, щоб Ріта Скітер не знала, чо́му вірити, але тоді вона просто вхопиться за найбільш правдоподібні й мерзенні. Отже. Я хочу, щоб ви створили про мене липову історію і якось змусили Ріту Скітер повірити в неї. Але так, щоб потім усі дізналися, що це липа. Ми хочемо обдурити Ріту Скітер і її редакторів, але потім мають зʼявитися докази брехні. Звісно, з огляду на всі ці вимоги історія має бути якомога сміховиннішою, та однаково побачити світ. Ви розумієте, чого я від вас хочу?

 — Не зовсім…​ — повільно протягнув Фред чи Джордж. — Ти хочеш, щоб ми вигадали історію?

 — Щоб ви усе це взяли на себе. Вибачте, наразі я дещо заклопотаний, до того ж хотів би мати змогу чесно сказати, що й гадки не мав, що таке станеться. Здивуйте мене.

На мить обличчя Фреда й Джорджа розтягнулися в дуже злих посмішках.

І знову посерйознішали:

 — Але ж ми й справді не знаємо, як щось таке втнути…​

 — То дізнайтеся. Я вірю у вас. Не на всі сто, але якщо це вам не до снаги, то так і скажіть: я попрошу когось іншого чи зроблю все сам. Якщо маєте справді вдалу ідею — і сміховинну історію, і як переконати Ріту Скітер із редакторами надрукувати її, — повний вперед. Але не треба нічого посереднього. Якщо не вдається вигадати щось потрясне, просто скажіть про це.

Фред і Джордж занепокоєно переглянулися.

 — Нічого не спадає на думку, — зізнався Джордж.

 — Мені теж, — підхопив Фред. — Вибач.

Гаррі витріщився на них.

Відтак почав пояснювати, як треба міркувати.

Як відомо, на це треба більше, ніж дві секунди, стверджував Гаррі.

Ніколи не оголошуйте нічого неможливим, перш ніж дістанете годинник і як слід про це подумаєте, доки хвилинна стрілка не відлічить пʼять хвилин. Не фігуральних, а справжніх пʼять хвилин, згідно з годинником.

Ба більше (наполегливо переконував Гаррі, сильно стукаючи рукою по підлозі), починати з негайного пошуку рішень не варто.

Гаррі узявся пояснювати дослід, що його поставив деякий Норман Маєр — хтось, кого називали організаційним психологом. Він звернувся із задачею до двох окремих груп людей, що спеціалізувалися на розвʼязуванні проблем.

Як розповів Гаррі, задача була про трьох працівників, що виконували різну роботу. Новачок хотів просто робити щось найлегше, а досвідчений працівник — регулярно змінювати діяльність, щоб не нудьгувати. Експерт із ефективности рекомендував доручити новачкові найлегше завдання, а досвідченому — найскладніше, що мало збільшити продуктивність на 20%.

Одній групі з розвʼязання проблем дали інструкцію: «Не пропонуйте рішення, доки не обговорите ситуацію якомога докладніше, не висловлюючи припущень щодо ймовірного виходу з неї».

Друга група не дістала жодної вказівки. І ті люди зреагували цілком природно: поставши перед проблемою, почали негайно пропонувати рішення. Вони привʼязалися до своїх висновків і почали їх захищати, сперечатися щодо відносної важливости свободи супроти ефективности тощо.

Перша група (котра мала інструкцію спершу обговорити проблему, а потім розвʼязувати її) з набагато більшою ймовірністю доходила рішення: дати новачкові найлегше завдання й регулярно перерозподіляти решту роботи між іншими двома працівниками. Згідно з даними експерта, це мало поліпшити продуктивність на 19%.

Починати з пошуку рішень — це робити все цілковито навпаки. Як починати обід із десерту, тільки погано.

(Гаррі також процитував якогось Робіна Довза, мовляв, що складніша проблема, то ймовірніше, що люди намагатимуться розвʼязати її негайно.)

Тож Гаррі збирався доручити це завдання Фредові з Джорджем, а ті розглянуть його з усіх боків і розпочнуть мозковий штурм будь-яких бодай трохи придатних ідей. І доки не покінчать із цим, то не намагатимуться дійти справжнього рішення, хіба що вигадають щось грандіозне в процесі — у такому разі ідею варто записати, щоб повернутися до неї опісля. І він не хоче чути від них нічого на кшталт «нам не вдалося ні до чого додуматися» принаймні тиждень. Дехто десятиліттями намагається до чогось додуматися.

 — Є питання? — уточнив Гаррі.

Фред і Джордж витріщилися один на одного.

 — У мене немає.

 — У мене теж.

Гаррі слабо кахикнув:

 — Ви не поцікавилися своїм бюджетом.

«Бюджетом?» — подумали вони.

 — Я міг би просто назвати суму. Проте, гадаю, це надихне вас більше.

Гарріні руки сховалися під мантією і дістали звідти…​

Фред і Джордж ледь не впали, хоч і так уже сиділи.

 — Не витрачайте, просто щоб витратити, — настановив Гаррі. Навпроти них на камʼяній підлозі мерехтіла просто сміховинна купа грошей. — Лише якщо цього потребуватиме грандіозність — у такому разі не стримуйтеся. Якщо щось залишиться, просто повернете потім, я вам довіряю. О, і десять відсотків із цього ваші, незалежно від того, скільки піде на…​

 — Ми не можемо! — верескнув один із близнюків. — Ми не беремо грошей за таке!

(Близнюки ніколи не заробляли на чомусь незаконному. Амброзій Флум цього не знав, та всю його продукцію вони продавали без жодної націнки. Фред і Джордж хотіли мати змогу засвідчити — якщо треба, то й під сироваткою правди, — що вони не спекулянти, а просто надають суспільні послуги.)

Гаррі похмуро на них поглянув:

 — Але ж я прошу вас як слід попрацювати. Дорослому за щось таке заплатили б, і це однаково вважалося б дружньою послугою. Для такої справи людей просто так не наймають.

Фред і Джордж похитали головами.

 — Гаразд, — здався Гаррі. — Я просто куплю вам на Різдво дорогі подарунки, і тільки спробуйте від них відмовитися — я їх спалю. Так ви навіть не знатимете, яку суму я на них витрачу, крім, очевидно, того факту, що більшу, ніж якби ви просто взяли гроші. І подарунки я куплю в будь-якому разі, тож памʼятайте про це, перш ніж казати, що не можете вигадати нічого грандіозного.

Гаррі з усмішкою підвівся й рушив було геть, доки Фред і Джордж сиділи, пороззявлявши роти від подиву. Зробивши кілька кроків, він обернувся.

 — О, і останнє. Хай що ви задумаєте, не вплутуйте професора Квірела. Він не полюбляє публічности. Знаю, що набагато легше змусити людей вірити в дивні речі про професора захисту, ніж про будь-кого іншого, і вибачте, що так заважаю вам, але, будь ласка, не вплутуйте сюди професора Квірела.

Гаррі розвернувся й зробив ще кілька кроків…​

Озирнувся востаннє й мʼяко промовив:

 — Дякую.

І пішов.

Запала довга мовчанка.

 — Отже, — озвався один.

 — Отже, — відгукнувся другий.

 — Професор захисту не полюбляє публічности, чи не так?

 — Гаррі не надто добре нас знає, чи не так?

 — Ні, не знає.

 — Ми не витрачатимемо на це його гроші, звісно.

 — Звісно, ні. Це було б неправильно. Візьмемося до професора захисту окремо.

 — Влаштуємо, щоб якісь ґрифіндорці написали Скітер і повідомили…​

 — …​що якось на уроці захисту в нього закотився рукав, і вони побачили Чорну мітку…​

 — …​і що він напевно навчає Гаррі Поттера усіляких жахіть…​

 — …​і що навіть у Гоґвортсі ніхто не пригадає гіршого професора захисту, що йому не просто не вдається нас навчати, а що він усе робить неправильно, взагалі не так, як має бути…​

 — …​наприклад, стверджує, що смертельне прокляття спрацьовує лише від любови, через що стає доволі непридатним.

 — Це мені подобається.

 — Дякую.

 — Готовий закластися, що професорові захисту це теж сподобалося б.

 — Він має почуття гумору. Він би не називав нас так, як називає, якби не мав почуття гумору.

 — Але чи справді Гарріне завдання нам по зубах?

 — Гаррі радив обговорити питання, перш ніж шукати відповідь, тож почнімо з цього.

Близнюки Візлі вирішили, що Джордж буде всім захоплюватися, а Фред — критикувати.

 — Тут нічого не тримається купи, — сказав Фред. — Він хоче чогось настільки абсурдного, щоб усі висміювали Скітер і не йняли їй віри, але й щоб Скітер на це клюнула. І те, і те водночас зробити неможливо.

 — Доведеться сфабрикувати для Скітер якісь переконливі докази, — висловив думку Джордж.

 — Це було рішення? — запитав Фред.

Вони обміркували це.

 — Можливо, — відповів Джордж, — але не думаю, що нам треба аж так прискіпуватися, правда?

Близнюки безпорадно знизали плечима.

 — Тоді липові докази мають бути достатньо якісними, щоб переконати Скітер, — зауважив Фред. — Нам вдасться таке самотужки?

 — Не конче самотужки, — Джордж вказав на купу грошей. — Можемо найняти допомогу.

Обличчя близнюків охопила задума.

 — Це може швидко зʼїсти Гаррін бюджет, — зазначив Фред. — Це купа грошей для нас, але не для когось на кшталт Флума.

 — Можливо, люди даватимуть знижку, якщо знатимуть, що це для Гаррі, — припустив Джордж. — Та найважливіше: хай що ми зробимо, це мусить бути неможливим.

 — «Неможливим»? — Фред моргнув. — Що́ ти маєш на увазі?

 — Настільки неможливим, що ми не вскочимо в халепу, бо ніхто не повірить, що ми на таке здатні. Настільки неможливим, що навіть Гаррі почне сумніватися. Це має бути нереальним, має змусити людей сумніватися, чи при своєму вони розумі, має бути…​ кращим за Гаррі.

Фред широко розплющив очі від подиву. Таке між ними іноді траплялося, хоч і нечасто.

 — Але чому?

 — То були витівки. То все були витівки. Пиріг був витівкою. Нагадайко був витівкою. Кіт Кевіна Ентвістла був витівкою. Снейп був витівкою. Ми найкращі витівники в Гоґвортсі, ми що, складемо лапки й здамося без бою?

 — Він Хлопчик-Що-Вижив, — нагадав Фред.

 — А ми близнюки Візлі! Він кинув нам виклик. Він заявив, що ми можемо зробити щось так, як він. Але готовий закластися: він упевнений, що ми ніколи не зробимо щось так само добре, як він.

 — Його правда, — Фред дещо нервував. Близнюки Візлі подеколи не погоджувалися, навіть коли володіли однаковою інформацією, проте це завжди здавалося чимось неприродним, ніби принаймні один із них чинив якось неправильно. — Ми ж говоримо про Гаррі Поттера. Він здатен на неможливе. Ми — ні.

 — А ось і здатні, — заперечив Джордж. — І маємо стати ще неможливішими за нього.

 — Але…​ — вихопилося у Фреда.

 — Так вчинив би Ґодрик Ґрифіндор, — виголосив Джордж.

Це поставило крапку в суперечці, і близнюки повернулися до…​ хай що було для них нормою.

 — Гаразд, тоді…​

 — …​подумаймо про це.