Розділ 27. Емпатія

Дж. К. Ролінґ на 87% впевнена, що ви розпадетеся на полумʼя.

Роджер Бе́кон жив у тринадцятому сторіччі, він вважається одним із засновників наукового методу. Дати науковцеві щоденник його дослідів — це ніби дати письменникові ручку, але не Шекспіра, а когось, хто допоміг винайти писемність.


Нечасто випадає нагода побачити, як Гаррі Поттер благає.

 — Бу-у-у-удь ла-а-а-аска-а-а, — скиглив він.

Фред і Джордж знову усміхнено похитали головами.

Обличчя Гаррі Поттера переповнювали стаждання:

 — Але ж я розповів, як мені вдалася витівка з котом Кевіна Ентвістла і як я щезнув Герміонин напій, а про Сортувальний Капелюх, нагадайка чи професора Снейпа я не можу розказати…​

Фред і Джордж, знизавши плечима, повернулися до виходу:

 — Якщо колись розгадаєш, обовʼязково дай нам знати.

 — Ви злі! Обидва ви злі!

Близнюки Візлі щільно зачинили за собою порожній клас і старанно протягом деякого часу посміхалися — раптом Гаррі Поттер міг бачити крізь двері. Однак щойно вони звернули за ріг, як ураз спохмурніли.

 — Не думаю, що здогади Гаррі…​

 — …​наштовхнули на якісь ідеї? — одночасно запитали Фред і Джордж, і їхні плечі поникли.

Флум відмовився був їм допомогти — це останнє, що вони памʼятали про цю справу, хоч і не могли пригадати, з чим саме до нього зверталися…​

Та вони, мабуть, шукали далі й знайшли когось, хто допоміг їм зробити щось незаконне, інакше вони б не погодилися на стирання памʼяті.

Як їм взагалі вдалося впоратися з усім цим лише за сорок ґалеонів?

Спершу вони хвилювалися, що сфабрикували занадто надійні докази й Гаррі таки доведеться одружитися з Джіні…​ однак виявилося, що про це також подбали. Записи Чарверсуду було ще раз змінено й повернуто до первинного стану, зі сховища в «Ґрінґотсі», що охоронявся драконом, зник липовий контракт про заручини — і таке інше. Це доволі лякало. Більшість людей тепер вважала, що з якогось дива «Щоденний віщун» просто вигадав усю цю історію, а наступного дня ще й «Базікало» запопадливо підкинув хмизу, розмістивши на першій сторінці заголовок «ГАРРІ ПОТТЕР ТАЄМНО ЗАРУЧЕНИЙ З ЛУНОЮ ЛАВҐУД».

Фред і Джордж відчайдушно сподівалися: хай кого вони найняли, ця особа все розкаже їм після того, як сплине термін позовної давности. Та наразі це було жахливо. Організувати найвеличнішу витівку у своїй історії — можливо, що найвеличнішу в історії витівок загалом — і не памʼятати як. Божевілля якесь, їм же вдалося вигадати спосіб першого разу, чому ж вони не могли додуматися до нього тепер, знаючи все, що відбулося?

Вони втішалися тільки тим, що принаймні Гаррі не знав про їхнє незнання.

Навіть мама попри очевидний звʼязок із Візлі нічого в них про це не розпитувала. Неважливо, яких заходів тут було вжито, жоден учень і близько на них не спромігся б…​ Крім, можливо, одного, що, згідно з деякими чутками, цілком був на таке здатним, варто йому лише клацнути пальцями. Гаррі допитали були під сироваткою правди — як він їм розповів — і в присутності Дамблдора, що загрозливо зиркав на аврорів. Ті поставили саме стільки питань, щоб дізнатися, що він не робив цього самостійно і не причетний ні до чийого зникнення, відтак ушилися з Гоґвортсу.

Фред і Джордж навіть не знали, чи ображатися їм, що аврори допитували Гаррі Поттера через їхню витівку, однак вираз обличчя Гаррі, якого гризли, ймовірно, ті ж думки, був того вартий.

Не дивно, що Ріта Скітер і редактор «Щоденного віщуна» зникли й, мабуть, вже були в іншій країні. Близнюкам хотілося б мати можливість поділитися з родиною. Тато привітав би їх, гадали вони, тільки спершу мама б завершила їх убивати, а Джіні — палити рештки.

Але все гаразд, колись вони зможуть розповісти татові, а тим часом…​

Тим часом Дамблдор чхнув саме тоді, коли оминав їх у коридорі, і з його кишені випадково випав невеличкий пакунок із двома неймовірно якісними однаковими моноклями для зламування захисних чарів. Близнюки Візлі випробували знахідку в «забороненому» коридорі на четвертому поверсі, швидко гайнувши до магічного дзеркала й назад. Чітко всі сигнальні сітки вони не роздивилися, але з моноклями побачили куди більше, ніж першого разу.

Звісно, вони будуть дуже обережними, щоб їх ніколи не впіймали з цими моноклями, інакше опиняться в кабінеті директора й вислуховуватимуть сувору лекцію і, можливо, погрози виключення.

Як добре, що не всі відсортовані до Ґрифіндору виростають професоркою Макґонеґел.


Гаррі сидів за столом у нічим не прикметній білій кімнаті без вікон навпроти невиразного чоловіка в повністю чорній офіційній мантії.

Кімнату було захищено від стеження: чарівник виконав рівно двадцять сім заклять, перш ніж вимовити бодай «добрий день, містере Поттер». Видавалося на диво доречним, що цей чоловік у чорному намірявся прочитати Гарріні думки.

 — Підготуйтеся, — звелів він безбарвним голосом.

Згідно з Гарріним посібником із блокології, виманологи здобували доступ до людського мозку лише через певні поверхні. Якщо не вдавалося їх захистити, то виманологи проходили крізь них і досягали будь-яких частин розуму, що їх вони самі могли осягнути.

А їх зазвичай було небагато. Скидалося на те, що люди дуже мало розуміли свій розум — тільки на найбільш поверховому рівні. Гаррі замислився був, чи глибокі знання когнітивістики допоможуть йому стати неймовірно могутнім виманологом, проте численні спроби зрештою переконали його знизити очікування щодо таких ідей. Тим паче, що жоден когнітивіст не розумів людей достатньо, щоб самому створити одну.

Опанування протилежного — блокології — вимагало спершу уявити себе кимось іншим, удати це якомога ретельніше, цілковито занурившись в альтернативну особистість. Робити це доведеться не завжди, а лише на початках, щоб знайти свої поверхні. І якщо приділити достатньо уваги, то під час вторгнення виманолога вдавалося відчути його намагання увійти в розум. Основне завдання — подбати про те, щоб виманолог завжди доторкався вигаданої особистости, а не справжньої.

Досягнувши в цьому успіху, можна вдавати когось дуже простого — наприклад, камінь — і призвичаїтися втримувати маску на місці всіх своїх поверхонь. Це був звичайний барʼєр блокології. Навчитися прикидатися каменем було складно, однак пізніше ставало легше. До того ж відкриті поверхні розуму були набагато мілкіші за внутрішній вміст, тому з практикою підтримування барʼєра перетворювалося на фонову звичку.

Досконалі ж блокологи були здатні суттєво випереджати будь-які спроби промацати їхні мізки й блискавично реагувати на запити виманологів, тож ті, пройшовши крізь поверхні, бачили невіддільний від удаваної особистости розум.

У такий спосіб можна було ввести в оману навіть найкращих виманологів. Якщо досконалий блоколог робив вигляд, що опускає свої барʼєри, то не існувало жодного методу дізнатися, чи правда це. Що ще гірше — ви не могли знати напевне, чи перед вами досконалий блоколог. Вони зустрічалися нечасто, проте сам факт їхнього існування означав, що повністю довіряти виманології не варто.

Ось таке сумне підтвердження того, наскільки мало людські істоти розуміли одна одну, наскільки поверхово будь-який чарівник міг зануритися в глибини мозку: можна обдурити найкращих телепатів, видавши себе за когось іншого.

А втім, саме прикидаючись людським істотам вдається одна одну зрозуміти. Ніхто не прогнозує поведінки людей, моделюючи кожен окремий із сотень трильйонів синапсів їхнього мозку. Попросіть найкращих соціальних маніпуляторів на світі збудувати штучний інтелект із нуля, і ті лише здивовано на вас поглянуть. Щоб передбачити дії когось іншого, потрібно звеліти своєму мозкові діяти так само, потрібно стати на чиєсь місце. Щоб уявити ймовірні вчинки розлюченої людини, ви активуєте механізм люті власного мозку — і результат цього процесу буде вашим прогнозом. Яким саме є цей нейронний механізм люті всередині? Хтозна. Найкращі соціальні маніпулятори на світі, як і найкращі виманологи, можуть і гадки не мати, що таке нейрони.

Все, що виманолог міг зрозуміти, блоколог міг вдати. В обох випадках спрацьовував один і той самий маневр, забезпечений, імовірно, однаковим нейронним механізмом — єдиним набором контрольних схем, який переналаштовував власний мозок, щоб вдати модель чийогось іншого.

Отже, у змаганні між телепатичним наступом і телепатичним захистом впевнену перемогу здобував захист. Інакше весь чаклунський світ — навіть, можливо, уся Земля — був би зовсім іншим місцем…​

Гаррі глибоко вдихнув і зосередився. На його обличчі вигравала легка усмішка.

Ну нарешті. Хоч у чомусь відділ загадкових сил не обділив Гаррі.

Пропрацювавши майже місяць, Гаррі — радше з примхи, а не обґрунтованого передчуття — вирішив був зануритися в холодну злість і спробувати ще раз виконати вправи з блокології. На той момент він уже майже облишив усі надії, та цей підхід однаково видавався вартим зусиль…​

Гаррі впорався з усіма найскладнішими вправами з посібника протягом двох годин і наступного дня сповістив професора Квірела, що він готовий.

Виявилося, що його темній стороні напрочуд добре вдавалося прикидатися іншими людьми.

Гаррі згадав, як вперше занурився у свою темну сторону, використавши цей спогад як спусковий гачок…​

Северус зробив павзу. Видавалося, він був доволі задоволеним собою. «І це буде…​ пʼять очок? Ні, хай навіть десять очок із Рейвенклову за нахабство».

Гарріна усмішка похолоднішала, він оглянув чоловіка в чорній мантії, який вважав, що збирається прочитати його розум. І перетворився на когось зовсім іншого, когось, хто здавався доречним у цій ситуації.

…​Він сидів за столом у нічим не прикметній білій кімнаті навпроти невиразного чоловіка в повністю чорній офіційній мантії.

Кімбол Кінісан оглянув загорнутого в чорну мантію чоловіка, який вважав, що збирається прочитати розум лінзмена другого ступеня з Галактичного патруля.

Сказати, що Кімбол Кінісан був впевненим у результаті, було б применшенням. Його тренував наставник Аризії, наймогутніший розум цього й будь-якого іншого всесвіту, а простий чарівник навпроти побачить тільки те, що сірий лінзмен зволить йому показати…​

Розум хлопчика, що його він зараз удавав, невинного дитяти на імʼя Гаррі Поттер.

 — Я готовий, — знервовано промовив Кімбол Кінісан, точнісінько так, як це зробив би одинадцятирічний хлопчик.

 — Леґіліменс.

Павза.

Загорнутий у чорну мантію чарівник моргнув, ніби побачив щось настільки приголомшливе, що навіть його очі розширилися.

 — Хлопчик-Що-Вижив має загадкову темну сторону? — запитав він уже не таким безбарвним голосом.

Гарріні щоки повільно почервоніли.

 — Ну, — обличчя чоловіка знову стало цілковито незворушним. — Перепрошую. Містере Поттер, знати свої переваги — це добре, однак це не те саме, що шалено їх переоцінювати. Можливо, вам справді до снаги опанувати блокологію в одинадцять років, і це вражає. Я гадав був, що містер Дамблдор знову вдає божевільного. Ваш талант до дисоціації настільки сильний, що я здивувався, не знайшовши жодної іншої ознаки жорстокого поводження. Із часом ви зможете стати досконалим блокологом, проте є суттєва різниця між цим і очікуванням, що ви встановите успішний барʼєр з першого ж разу. Це просто сміховинно. Чи відчули ви щось, коли я читав ваші думки?

Гаррі похитав головою, тепер уже сильно почервонівши.

 — Тоді наступного разу приділіть більше уваги. Мета — не створити ідеальне зображення на першому ж занятті. Мета — вивчити свої поверхні. Підготуйтеся.

Гаррі спробував знову прикинутися Кімболом Кінісаном, спробував приділити більше уваги, проте думки його спуталися, а в памʼяті зненацька почали зринати речі, про які краще б не згадувати.

Ох, оце він зганьбиться.

Гаррі стиснув зуби. Принаймні інструктора забуттятнуть після заняття.

 — Леґіліменс.

Павза…​


…​Він сидів за столом у нічим не прикметній білій кімнаті без вікон навпроти невиразного чоловіка в повністю чорній офіційній мантії.

Це була їхня четверта зустріч, вечір неділі. Заплативши вдосталь грошей, можна організовувати заняття коли заманеться й не зважати на концепцію вихідних.

 — Добрий день, містере Поттер, — привітався телепат безбарвним голосом, виконавши повний набір захисних заклять.

 — Добрий день, містере Бестер, — втомлено відповів Гаррі. — Чому б нам відразу не покінчити з початковим шоком?

 — Вам вдалося мене здивувати? — запитав чоловік із легким зацікавленням. — Ну гаразд, — він спрямував паличку на Гаррі, втупившись йому в очі. — Леґіліменс.

За якусь мить загорнутий у чорну мантію чарівник відскочив, ніби його вразило електричним струмом.

 — Темний Лорд живий? — вичавив він. Його погляд ошаленів: — Дамблдор стає невидимим і пробирається до дівчачих спалень?

Гаррі зітхнув і поглянув на годинник. Минуло приблизно три секунди…​

 — Отже, — чоловікові не зовсім вдалося відновити свою беземоційність. — Ви щиро вірите, що відкриєте таємні закони магії та станете всемогутнім.

 — Саме так, — спокійно підтвердив Гаррі, не відриваючи погляду від годинника. — Я настільки самовпевнений.

 — Цікаво. Здається, Сортувальний Капелюх вважає, що ви станете наступним темним лордом.

 — А ви знаєте, як тяжко я працюю, щоб не стати ним, і бачили, що ми вже мали довгу дискусію про те, чи бажаєте ви навчати мене блокології, і зрештою вирішили робити це, тож чи не могли б ми вже покінчити з усім цим?

 — Гаразд, — промовив чоловік рівно шість секунд потому, саме так, як і минулого разу. — Підготуйтеся, — він спинився на хвильку й замріяно сказав, — хоч я хотів би запамʼятати цей фокус із золотом і сріблом.

Гаррі зауважив, що його добряче тривожить, наскільки відтворюваний плин думок демонстрували люди, якщо повернути їх до тих самих умов і впливати на них тими ж самими стимулами. Це розвіювало ілюзії, що їх вправний редукціоніст і не мав би мати.


Гаррі був у поганому гуморі, коли наступного ранку в понеділок прогупав із класу гербалогії. Поруч із ним ішла сповнена обурення Герміона.

Інші діти залишилися всередині: дещо повільно збирали речі й захоплено торохкотіли про перемогу Рейвенклову в цьогорічному другому матчі з квідичу.

Виявилося, що вчора після обіду одна дівчина протягом тридцяти хвилин сновигала на мітлі й упіймала якогось величезного комара. Це не єдине, що сталося під час матчу, проте інші факти були несуттєві.

Гаррі пропустив був цю захопливу спортивну подію, тому що мав заняття з блокології, а ще власне життя. Потім він уникав будь-яких розмов у вежі Рейвенклову (ну хіба закляття «Квієтус» і магічні валізи не чудові), а снідати пересів за ґрифіндорський стіл.

Однак уникнути гербалогії Гаррі не міг, а рейвенкловці розмовляли про це перед, після й під час уроку, аж доки він не відірвав був погляду від дитинчати фуркота, якому саме змінював підгузок, і гучно не оголосив, що дехто тут намагається дізнатися щось про рослини, а сничі на деревах не ростуть, тож чи не могли б усі, будь ласочка, заткнутися про квідич. Усі присутні ошелешено на нього витріщилися, крім Герміони, що мала такий вигляд, ніби хотіла зааплодувати, і професорки Спраут, що нагородила його очком для Рейвенклову.

Очком для Рейвенклову.

Одним очком.

Сім ідіотів на своїх ідіотських мітлах грали у свою ідіотську гру й заробили сто девʼяносто очок для Рейвенклову.

Виявилося, що квідичні очки додавалися безпосередньо до загальних очок гуртожитків. Інакше кажучи, упійманий золотий комар дорівнював 150 очкам гуртожитків.

Гаррі навіть уявити не міг, що́ йому доведеться зробити, щоб здобути сто пʼятдесят очок гуртожитку. Крім як, ну знаєте, врятувати сто пʼятдесят гафелпафців, чи вигадати пʼятнадцять ідей, не гірших за захисні оболонки для машини часу, чи винайти тисячу пʼятсот творчих способів убивства, чи бути Герміоною Ґрейнджер цілий рік.

 — Треба їх повбивати, — запропонував Гаррі Герміоні, що йшла поруч, оточена такою ж ображеною атмосферою.

 — Кого? Квідичну команду?

 — Я мав на увазі всіх, хто будь-як і будь-де на Землі причетний до квідичу, проте так, почати можна з рейвенкловської команди.

Герміона несхвально підібгала губи:

 — Гаррі, ти ж знаєш, що вбивати людей погано?

 — Так.

 — Добре, просто уточнюю. Можемо почати з ловчині. Я прочитала кілька детективів Агати Крісті — є ідеї, як заманити її на потяг?

 — Двоє учнів планують убивство, — пролунав сухий голос. — Який жах.

З-за найближчого рогу широкими кроками вийшов чоловік у злегка забрудненій мантії та з масним волоссям, що неохайно спадало на плечі. Він ніби випромінював смертельну небезпеку, наганяючи на думки про неправильно змішані зілля, випадкові падіння й людей, що помирали в ліжках із, як постановили б аврори, природних причин.

Гаррі бездумно затулив собою Герміону. Він почув, як та в нього за спиною набрала повітря, а за мить промайнула повз і стала перед ним.

 — Тікай, Гаррі! — вигукнула вона. — Хлопці не мають бути в небезпеці.

Северус Снейп безрадісно посміхнувся:

 — Дотепно. Я потребую хвилинки твого часу, Поттере, якщо ти можеш відірватися від загравання з міс Ґрейнджер.

Герміона раптом розхвилювалася. Вона обернулася до Гаррі й розкрила рота, затнувшись у розпачі.

 — О, та не хвилюйтеся, міс Ґрейнджер, — шовковисто протягнув Северус. — Обіцяю повернути вашого кавалера неушкодженим, — його посмішка здиміла. — Тепер ми з Поттером підемо й порозмовляємо особисто, наодинці. Сподіваюся, ви розумієте, що вас не запрошено, та про всяк випадок: вважайте це наказом професора Гоґвортсу. Певен, що така гарна маленька дівчинка, як ви, не порушить його.

Северус розвернувся й рушив назад за ріг:

 — Поттере, ти йдеш?

 — Ем, — Гаррі звернувся до Герміони. — А можна я просто піду, а ти вигадаєш, що я мав сказати, щоб ти не хвилювалася й не ображалася?

 — Ні, — Герміонин голос тремтів.

З-за рогу почулося, як засміявся Северус.

Гаррі схилив голову.

 — Вибач, — тихо промовив він. — Правда.

І пішов за майстром-зіллєваром.


 — Отже, — почав Гаррі. Лунали тільки кроки двох пар ніг, довших і коротших, що ступали випадковим камʼяним коридором. Майстер-зіллєвар пересувався швидко, проте не настільки, щоб Гаррі відставав, і, наскільки той міг застосувати концепцію напрямків до Гоґвортсу, рухалися вони подалі від велелюдних місць. — До чого це все?

 — Гадаю, ви не в змозі пояснити, чому ви вдвох планували вбивство Чо Чанґ? — сухо поцікавився Северус.

 — Гадаю, — сухо відрізав Гаррі, — це ви як офіційний представник шкільної системи Гоґвортсу не в змозі пояснити, чому впіймати золотого комара вважається академічним досягненням, вартим ста пʼятдесяти очок гуртожитку?

 — Ти ба, — на обличчі Северуса промайнула усмішка, — а я вважав вас проникливішим. Ви справді не здатні зрозуміти своїх однокласників, Поттере, чи вони вам настільки не до вподоби, що й не намагалися? Якби квідичний рахунок не додавався до кубку гуртожитків, то система очок взагалі нікого не цікавила б. Це перетворилося б на просто дивакувате змагання між учнями на кшталт вас і міс Ґрейнджер.

На диво вдала відповідь, що вразила Гаррі й змусила його мозок повністю прокинутися.

Озираючись назад, не було нічого дивного в тому, що Северус розумів своїх учнів, по-справжньому добре їх розумів. Зрештою, він читав їхні думки.

І…​

Посібник стверджував, що успішні виманологи зустрічаються вкрай рідко, рідше за досконалих блокологів, адже мало кому вистачало ментальної дисципліни.

«Ментальної дисципліни?».

Гаррі зібрав був низку історій про чоловіка, що постійно лютував на заняттях і зривався на маленьких дітях. Однак цей самий чоловік, почувши від Гаррі, що Темний Лорд досі живий, зреагував миттєво й бездоганно — як хтось, хто анічогісінько не підозрював. Цей чоловік пересувався Гоґвортсом із виглядом убивці, випромінюючи небезпеку…​ чого жоден справжній вбивця не робитиме. Справжні вбивці мають скидатися на безпомічних службовців, аж доки когось не вбʼють. Він був вихователем гордовитого й шляхетного гуртожитку Слизерин і носив заплямовану зіллями й інгредієнтами мантію, яку можна було б за дві хвилини почистити закляттям.

Гаррі помітив, що він спантеличений. І його оцінка небезпечности вихователя Слизерину злетіла до небес.

З огляду на все Дамблдор вважав, що Северус належить йому, і ніщо цьому не суперечило. Для учнів майстер-зіллєвар залишався «страхітливим, проте не знущався з них», як і було обіцяно. Тому спершу Гаррі припустив, що це стосується внутрішніх справ братерства. Якщо Северус планував був зашкодити йому, то, звісно, не звернувся б до Гаррі перед Герміоною, очевидицею, коли міг просто зачекати, доки той опиниться на самоті.

Гаррі тихо закусив губу.

 — Я колись знав хлопця, що щиро обожнював квідич, — промовив Северус Снейп. — Він був повним дурбецалом. Як ми й очікували б — ви і я.

 — До чого це все? — повільно повторив Гаррі.

 — Терпіння, Поттере.

Северус повернув голову й ковзнув своєю скрадливою ходою крізь просвіт у коридорній стіні до меншого й вужчого проходу, що вів кудись геть. Гаррі рушив за ним, гадаючи, чи не розумнішим було б просто втекти.

Повернувши ще раз, вони зупинилися біля глухого кута — просто порожньої стіни. Якби Гоґвортс було збудовано, а не створено — чи викликано, чи народжено абощо, — то архітекторові довелося б вислухати від Гаррі кілька теплих слів про марнування ресурсів на коридори, що нікуди не ведуть.

 — Квієтус, — сказав Северус, а також ще декілька речей.

Гаррі сперся на стіну, склав руки на грудях і спостерігав за його обличчям.

 — Дивитеся мені в очі, Поттере? Ваші заняття з блокології навряд чи просунулися досить далеко, щоб ви могли заблокувати виманологію. Проте, можливо, якраз достатньо, щоб помітити спробу. Оскільки я не знаю напевно, то не ризикуватиму, — чоловік ледь посміхнувся. — Гадаю, те ж саме можна сказати й про Дамблдора. Ось чому тепер ми трохи порозмовляємо.

Гарріні очі мимоволі розширилися.

 — Почнімо з того, — Северусові очі блистіли, — що я хотів би взяти з вас слово нікому не розповідати про цю бесіду. Для решти школи ми обговорювали ваше домашнє завдання із зіллєваріння. Повірять вони в це чи ні — неважливо. Для Дамблдора й Макґонеґел — я зловживаю довірою Драко Мелфоя і повідомляти більше жоден із нас не вважає правильним.

Гаррін мозок спробував обчислити всі можливі наслідки й підтексти цього, та йому забракло оперативки.

 — Ну? — запитав майстер-зіллєвар.

 — Гаразд, — повільно погодився Гаррі. Складно уявити, як розмова, про яку не можна нікому розповідати, може сковувати більше, ніж її відсутність, адже в такому разі переповісти зміст однаково не вдасться. — Обіцяю.

 — Якось у кабінеті директора ви заявили, — Северус пильно його розглядав, — що не терпітимете знущань чи кривд. Тож тепер мені цікаво, Поттере, наскільки ви схожі на свого батька?

 — Якщо йдеться не про Майкла Веррес-Еванса, то відповідь така: я дуже мало знаю про Джеймса Поттера.

Северус кивнув, ніби сам собі:

 — Є один слизеринець-пʼятикласник. Хлопець на імʼя Лесат Лестранж. Його цькують ґрифіндорці. А мої засоби впливу на такі ситуації…​ обмежені. Ви в змозі йому допомогти, мабуть. Якщо забажаєте. Я не прошу про послугу й нічого не буду вам винен. Це просто нагода, і ви можете чинити з нею як заманеться.

Гаррі витріщився на Северуса, поринувши в роздуми.

 — Думаєте, чи не пастка це? — Северус ледь помітно всміхнувся. — Не пастка. Це випробування. Вважайте це цікавістю з мого боку. Проте проблеми Лесата справжні, як і мої власні складнощі з втручанням.

У цьому полягала проблема, коли інші люди знали тебе як славного хлопця. Навіть знаючи, що вони знають, ігнорувати приманку не вдавалося.

А якщо його батько теж захищав учнів від хуліганів…​ неважливо, чи знав Гаррі, чому Северус йому розповів. На душі йому потепліло тільки від цієї думки, він пишався й просто піти геть уже не міг.

 — Гаразд. Розкажіть мені про Лесата. Чому його ображають?

 — Гадаєте, — усмішка зникла з лиця Северуса, — є причини, Поттере?

 — Може, і ні, — тихо зауважив Гаррі. — Але мені спало на думку, що він міг зіштовхнути зі сходів якусь незначну бруднокровку.

 — Лесат Лестранж, — холодно виголосив Северус, — син Белатриси Блек, найбільш фанатичної та лихої слуги Темного Лорда, визнаний позашлюбний син Рабастана Лестранжа. Невдовзі після смерти Темного Лорда Белатрису, Рабастана та його брата Родольфуса впіймали за катуванням Аліси й Френка Лонґботомів. Усі троє довічно в Азкабані. Лонґботоми збожеволіли від тривалого впливу «Круціатусу» й донині перебувають у відділі для невиліковних лікарні Святого Мунґо. Чи вагома це причина для знущань, Поттере?

 — Зовсім ні, — все ще тихо відповів Гаррі. — А сам Лесат не зробив нічого поганого, наскільки вам відомо?

Легка усмішка повернулася на Северусове обличчя:

 — Лесат не святіший за інших. Але він не штовхав бруднокровок зі сходів, принаймні я про це ніколи не чув.

 — І не бачили в його розумі, — уточнив Гаррі.

Від Северуса повіяло холодом:

 — Я не порушував його ментального особистого простору, Поттере. Натомість я не стримувався стосовно ґрифіндорців. Він просто зручна ціль для їхніх невеличких розваг.

Холодна хвиля гніву прокотилася Гарріною спиною, і йому довелося нагадати собі, що Северус може й не бути надійним джерелом інформації.

 — І ви вважаєте, що втручання Гаррі Поттера, Хлопчика-Що-Вижив, може виявитися ефективним.

 — Саме так, — підтвердив Северус Снейп і розповів, де й коли ґрифіндорці планували свою наступну невеличку забавку.


Посередині третього поверху Гоґвортсу з півдня на північ простягається головний коридор. Приблизно в центрі від нього відгалужується короткий коридор, що за кільканадцять кроків повертає під прямим кутом, складаючись у формі літери «Г», і ще за кільканадцять кроків завершується широким яскравим вікном, з якого відкривається вид на оповиті мрякою східні землі Гоґвортсу. Якщо стояти коло вікна, то не чути нічого, що відбувається в головному коридорі, а до головного коридору не долинає ані звуку від вікна. Якщо вам здається це дивним, то ви замало пробули в Гоґвортсі.

Четверо хлопців у мантіях із червоними облямівками сміються, а хлопець у мантії із зеленою облямівкою кричить і несамовито чіпляється руками за край відчиненого вікна, доки четвірка робить вигляд, ніби намагається виштовхнути його. Це, звісно, лише жарт, та й падіння з такої висоти чарівника не вбʼє. Просто невинна розвага. Якщо вам здається це дивним…​

 — Що ви робите? — пролунав голос шостого хлопця.

Четвірка в облямованих червоним мантіях здивовано розвернулася, а хлопець у мантії із зеленою облямівкою відсахнувся якнайдалі від вікна й впав на підлогу, вмиваючись слізьми.

 — О, — сказав найгарніший з хлопців із полегшенням, — це ти. Гей, Лессі, знаєш, хто це?

Не почувши жодної відповіді від хлопця на підлозі, що намагався стримувати схлипування, він заніс ногу для копняка…​

 — Припини! — закричав шостий хлопець.

Хлопець у мантії з червоною облямівкою похитнувся, так і не завершивши удару:

 — Ем, а ти знаєш, хто це?

Шостий хлопець дивно дихав:

 — Лесат Лестранж, — відповів він, важко хапаючи повітря, — і він нічого не зробив моїм батькам. Йому було пʼять років.


Невіл Лонґботом витріщався на чотирьох величезних пʼятикласників-хуліганів, що стояли прямо перед ним, і щосили намагався не затремтіти.

Йому слід було просто відмовити Гаррі Поттерові.

 — Чому ти захищаєш його? — здивувався красунчик. У його голосі зʼявилися перші агресивні нотки: — Він слизеринець. І Лестранж.

 — Він хлопець, що втратив батьків, — промовив Невіл Лонґботом. — І я знаю, як це.

Він гадки не мав, звідки взялися ці слова. Звучало аж надто круто — як щось, що сказав би Гаррі Поттер.

Втім, він і далі тремтів.

 — Та хто ти взагалі такий? — красунчик уже закипав.

«Я Невіл, спадкоємець шляхетного й найдавнішого роду Лонґботомів…​».

Та вимовити цього він не міг.

 — Гадаю, він зрадник, — озвався хтось із решти ґрифіндорців.

Невілові раптом стало зле. Він так і знав, так і знав. Гаррі Поттер помилився. Хулігани не зупиняться лише тому, що Невіл Лонґботом накаже їм зупинитися.

Красунчик наблизився на крок, інші троє послідували за ним.

 — То он воно що, — Невіл і сам здивувався, наскільки рівно лунав його голос. — Лесат Лестранж чи Невіл Лонґботом — вам начхати.

Лесат Лестранж скрикнув зі свого місця на підлозі.

 — Зло — це зло, — гаркнув той, що вже встрягав раніше. — І якщо зло є серед твоїх друзів — ти теж зло.

Четвірка зробила ще крок.

Лесат хитаючись підвівся на ноги. Із посірілим обличчям він мовчки зробив декілька кроків уперед і сперся на стіну. Його очі не відривалися від рогу коридору — виходу.

 — Друзів, — повторив Невіл. Його голос дещо повищав: — Так, я маю друзів. Один із них — Хлопчик-Що-Вижив.

Двоє ґрифіндорців збентежилися. Красунчик і оком не змигнув.

 — Гаррі Поттера тут немає, — загрозливо зауважив він, — а якби був, йому б не сподобалося, що Лонґботом захищає Лестранжа.

Ґрифіндорці підійшли ще на крок. Лесат за їхніми спинами скрадався вздовж стіни, вичікуючи нагоди.

Невіл ковтнув слину, підняв правицю й приклав великий палець до вказівного.

Заплющив очі, бо Гаррі Поттер змусив його пообіцяти не підглядати.

Якщо це не спрацює, він більше ніколи нікому не повірить.

Хоч як це дивно в таких обставинах, та його голос не тремтів.

 — Гаррі Джеймсе Поттер-Еванс-Веррес. Гаррі Джеймсе Поттер-Еванс-Веррес. Гаррі Джеймсе Поттер-Еванс-Веррес. За борг, що ти винен мені, і владою твого справжнього імені я викликаю тебе, я відкриваю тобі шлях, я велю тобі — постань переді мною.

Невіл клацнув пальцями.

І розплющив очі.

Лесат Лестранж витріщався на нього.

Четверо ґрифіндорців витріщалися на нього.

Красунчик загигикав, чим вивів решту з оціпеніння:

 — Гаррі Поттер що, мав вийти з-за рогу чи як? Оу-у. Схоже, що когось тут підставили.

Він загрозливо наблизився до Невіла ще на крок.

Троє прибічників подріботіли за ним.

 — Кгем, — кахикнув Гаррі Поттер з-за їхніх спин, спираючись на стіну біля вікна в глухому куті коридору, куди аж ніяк не прошмигнути непоміченим.

Якщо спостерігати за людьми, що кричать, завжди так приємно, то Невіл майже міг зрозуміти, як стають хуліганами.

Гаррі Поттер покрокував уперед і зупинився між Лесатом Лестранжем та іншими. Він холодно оглянув хлопців у облямованих червоним мантіях, зупинивши погляд на красунчику-ватажку:

 — Містере Карле Слоупер, ситуація, як на мене, цілком зрозуміла. Якщо Лесат Лестранж колись і скоїв бодай якесь зло, а не просто народився не в тих батьків, то вам цей факт не є відомим. Якщо ж це не так, містере Слоупер, раджу негайно мене проінформувати.

Невіл побачив страх і благоговіння на обличчях інших хлопців. Він і сам це відчував. Гаррі стверджував був, що він просто втне фокус, але як йому це вдалося?

 — Але ж він Лестранж, — повторив ватажок.

 — Він хлопець, що втратив батьків, — голос Гаррі Поттера ще більше похолоднішав.

Цього разу всі три інші ґрифіндорці здригнулися.

 — Отже, — провадив далі Гаррі Поттер. — Ви переконалися, що Невіл не хоче, щоб невинного хлопця мучили від імені Лонґботомів. Це на вас не вплинуло. Якщо я запевню, що Хлопчик-Що-Вижив також вважає, що ви чините неправильно, що ваші сьогоднішні дії — це жахлива помилка, чи змінить це щось?

Ватажок підійшов на крок до Гаррі. Решта не рушила за ним.

 — Карле, — звернувся хтось із них, ковтнувши слину, — нам краще піти.

 — Подейкують, що ти станеш наступним темним лордом, — ватажок втупився в Гаррі.

Той посміхнувся:

 — А ще подейкують, що я таємно заручений із Джіневрою Візлі й існує пророцтво, що ми завоюємо Францію, — посмішка зникла. — Оскільки ви рішуче налаштовані на силове розвʼязання проблеми, містере Карле Слоупер, дозвольте прояснити. Облиште Лесата в спокої. Я знатиму, якщо ви цього не зробите.

 — Отже, Лессі тобі нажалівся, — холодно кинув ватажок.

 — Звісно, — сухо відповів Гаррі Поттер, — а також розповів, що ти робив сьогодні після уроку чарів у відлюдному місці, подалі від сторонніх очей, з однією гафелпафкою з білою стрічкою у волоссі…​

Ватажок здивовано роззявив рота.

 — І-і-і-і-і, — запищав котрийсь із ґрифіндорців, розвернувся на місці й вибіг із поля зору. Тупотіння швидко віддалилося й затихло.

І їх лишилося шестеро.

 — А-а, — протягнув Гаррі Поттер, — нас покинув трохи розумний парубок. Іншим раджу повчитися в Бертрама Кірка, доки у вас не виникли, скажімо, проблеми.

 — Ти погрожуєш на нас настукати? — запитав красунчик-ґрифіндорець. Він намагався звучати грізно, але голос його тремтів: — Зі стукачами трапляються погані речі.

Інші два ґрифіндорці почали повільно відступати.

 — Ой, та що ти таке кажеш, — засміявся Гаррі Поттер. — Ти справді намагаєшся мене залякати? Мене? От чесно, невже ти вважаєш себе страшнішим за Перегрина Дерика, Северуса Снейпа чи, до речі, Відомо-Кого?

На цім слові здригнувся навіть ватажок.

Гаррі Поттер підняв руку, наготувавши пальці, і всі три ґрифіндорці відстрибнули.

 — Ні! — скрикнув один із них.

 — Бачите, — сказав Гаррі Поттер, — зараз я клацну пальцями, і ви станете частиною страх якої кумедної історії, що її переповідатимуть з нервовим сміхом сьогодні за вечерею. Але річ у тім, що люди, яким я довіряю, постійно відмовляють мене від такого. Професорка Макґонеґел стверджує, що я завжди шукаю легкий шлях, а професор Квірел — що мені треба навчитися програвати. Памʼятаєте, як я дозволив слизеринцям мене побити? Можемо повторити. Можете деякий час мене цькувати, я можу це дозволити. Та от пригадуєте ту частину, коли я попросив багатьох, багатьох своїх шкільних друзів нічого з цим не робити? Цього разу ми її пропустимо. Давайте. Цькуйте мене.

Гаррі Поттер зробив крок уперед, широко розвівши руки в запрошувальному жесті.

Ґрифіндорці зламалися й побігли. Невілові довелося швидко відступити вбік, щоб його не збили з ніг.

Запала тиша, що тривала, доки тупотіння не віддалилося й трохи опісля.

І їх лишилося троє.

Гаррі Поттер глибоко вдихнув, потім видихнув:

 — Фух. Як ти там, Невіле?

 — Усе гаразд, — пискнув Невіл. — Це було справді круто.

На обличчі Гаррі Поттера заграла усмішка:

 — Ти теж був доволі крутим, знаєш.

Невіл знав, що цими словами Гаррі Поттер намагався лише підбадьорити його, та на душі йому однаково потепліло.

Гаррі обернувся до Лесата Лестранжа…​

 — Усе гаразд, Лестранже? — запитав Невіл, перш ніж Гаррі встиг розкрити рота.

Він не очікував, що колись у житті вимовить таку фразу.

Лесат Лестранж повільно повернувся й втупився в Невіла. Він більше не плакав, та залишки сліз блистіли на його напруженому обличчі.

 — Гадаєш, ти знаєш, як це? — запитав Лесат високим голосом, зриваючись на крик. — Гадаєш, ти знаєш? Мої батьки в Азкабані, і я намагаюся не думати про це, але вони завжди нагадують мені, їм здається, що це чудово, що моя мати там у холоді й темряві з дементорами, які висмоктують з неї життя. Я хотів би бути як Гаррі Поттер — його батьки принаймні не страждають, а мої страждають постійно, щодня й щосекунди. Я хотів би бути як ти — ти можеш хоча б іноді бачити своїх батьків, ти хоча б знаєш, що вони тебе любили. Якщо мати колись мене й любила, то дементори вже зʼїли й цю думку…​

Невіл широко розплющив очі від здивування. Такого він не очікував.

Лесат обернувся до Гаррі Поттера, в чиїх очах світився жах. Він кинувся перед ним на підлогу, припав головою до землі й прошепотів:

 — Допоможіть мені, володарю.

Запанувала жахлива тиша. Невіл не міг вигадати жодного доречного слова, як і Гаррі, з огляду на його відверто приголомшене обличчя.

 — Кажуть, що ви можете все. Благаю, благаю, мій володарю, витягніть моїх батьків з Азкабану — я назавжди стану вам вірним слугою, моє життя буде вашим, як і моя смерть, тільки благаю…​

 — Лесате, — Гаррін голос звучав надламано, — Лесате, я не можу, я правда не можу такого зробити, це все лише дурні витівки.

 — Неправда! — у відчаї вигукнув Лесат. — Я сам бачив, історії правдиві, ви можете!

Гаррі ковтнув слину:

 — Лесате, я все це влаштував разом із Невілом, ми все спланували заздалегідь — спитай його!

Так і було, хоч Гаррі й не пояснив, як він утнув хоч щось із цього…​

Лесат, не встаючи з підлоги, звернув до них своє мертвотно бліде обличчя. Він майже заверещав, у Невіла аж вуха заболіли:

 — Бруднокровчий син! Ти міг би її витягти, але не станеш! Я впав на коліна й благав, а ти однаково не допоможеш! Я дарма й сподівався — ти Хлопчик-Що-Вижив, ти вважаєш, що там їй і місце!

 — Я не можу! — у Гарріному голосі лунало не менше відчаю, ніж у Лесатовому. — Річ не в тому, чого я хочу. Я не маю влади!

Лесат підвівся на ноги, плюнув Гаррі під ноги, обернувся й пішов геть. Звернувши за ріг, він пришвидшився. Коли його кроки майже затихли, Невілові здалося, що він почув схлипування.

І їх лишилося двоє.

Невіл подивився на Гаррі.

Гаррі подивився на Невіла.

 — Овва, — тихо сказав той. — Щось він не здавався дуже вдячним, що ми його врятували.

 — Він гадав, що я можу йому допомогти, — хрипко пояснив Гаррі. — Вперше протягом багатьох років у нього зʼявилася надія.

Невіл ковтнув слину:

 — Вибач, — зрештою промовив він.

 — Шо? — неабияк спантеличився Гаррі.

 — Я не подякував, коли ти допоміг мені…​

 — Все, що ти мені тоді наговорив, було щирою правдою — до останнього слова, — відповів Хлопчик-Що-Вижив.

 — Ні, — заперечив Невіл, — не було.

Вони водночас згідливо обмінялися короткими й сумними усмішками.

 — Я знаю, що все це було не по-справжньому, — порушив мовчанку Невіл. — Я б нічого такого не зробив, якби не ти, але дякую, що дозволив мені прикидатися.

 — Та годі вже, — Гаррі відвернувся від Невіла й витріщився у вікно на гнітючі хмари.

Невілові подумалося дещо геть сміховинне:

 — Ти ж не почуваєшся винним через те, що не можеш витягти Лесатових батьків із Азкабану?

 — Ні, — запевнив Гаррі.

Минуло кілька секунд.

 — Так, — виправився він.

 — Дурень, — сказав Невіл.

 — Знаю.

 — Невже тобі так потрібно буквально робити будь-що, про що тебе попросить будь-хто?

Хлопчик-Що-Вижив знову поглянув на Невіла:

 — Робити? Ні. Почуватися винним, що не роблю? Так.

Невілові було складно дібрати слова:

 — Після смерти Темного Лорда Белатриса Блек стала буквально найлихішою людиною в усьому світі, і це ще до того, як потрапила в Азкабан. Вона закатувала моїх тата й маму до божевілля, бо хотіла дізнатися, що трапилося з Темним Лордом…​

 — Я знаю, — тихо обірвав його Гаррі. — Я розумію, але…​

 — Ні! Не розумієш! Вона мала для цього причину, адже обоє моїх батьків були аврорами! Це й поряд не стояло з найгіршими її вчинками! — Невіловий голос тремтів.

 — А втім, — Хлопчик-Що-Вижив втупився в щось далеке-далеке, недоступне Невілові. — Можливо, існує неймовірно розумне рішення, що всіх порятує, і будуть усі жити довго й щасливо; якби я був досить розумним, то вже вигадав би його…​

 — У тебе проблеми, — виголосив Невіл. — Ти гадаєш, що маєш бути тим, ким тебе вважає Лесат Лестранж.

 — Так, це доволі точно описує ситуацію. Щоразу, як чую слізну молитву, на яку не можу відповісти, я почуваюся винним, що я не Бог.

Невіл не зовсім це зрозумів, проте…​

 — Звучить недобре.

 — Я усвідомлюю, що маю проблему, — зітхнув Гаррі, — і знаю, що з нею робити, гаразд? Я працюю над цим.


Гаррі дивився, як Невіл пішов.

Звісно, Гаррі не розповів, що саме треба зробити.

Якнайшвидше стати Богом, очевидно.

Невілові кроки віддалялися й невдовзі затихли.

І він лишився один.

 — Кгем, — пролунав голос Северуса Снейпа прямо за ним.

Гаррі легенько скрикнув, за що відразу ж себе зненавидів, і повільно обернувся.

Високий чоловік із масним волоссям у заплямованій мантії спирався на стіну саме так, як це робив нещодавно Гаррі.

 — Чудовий плащ-невидимка, Поттере, — протягнув майстер-зіллєвар. — Це багато що пояснює.

От лайно.

 — І, мабуть, я забагато часу провів у компанії Дамблдора, проте не можу не поцікавитися: чи не той це самий Плащ невидимости?

Гаррі миттєво перетворився на когось, хто ніколи не чув про Плащ невидимости й був саме настільки розумним, наскільки, на Гарріну думку, його вважав Северус.

 — О, можливо, — відповів він. — Якщо це так, впевнений, ви знаєте, що з цього випливає?

 — Ви й гадки не маєте, про що я, чи не так, Поттере? — зарозуміло сказав Северус. — Доволі незграбна спроба щось вивідати.

(Професор Квірел зазначив був під час їхнього обіду, що в разі обговорення небезпечної теми Гаррі вкрай потрібно краще приховувати стан свідомости, а не просто зберігати безвиразне обличчя, і пояснив про обман першого рівня, другого рівня тощо. Отже, якщо Северус справді сприймав Гаррі за гравця першого рівня, що робило самого Северуса гравцем другого рівня, то Гаррін хід третього рівня досягав успіху; або ж Северус був гравцем четвертого рівня й хотів, щоб Гаррі вважав, що його обман вдався. Гаррі усміхнено запитав був, на якому рівні грає професор Квірел, на що той, теж усміхнувшись, відповів: «На один рівень вище за вас».)

 — Значить, ви спостерігали весь цей час, — зауважив Гаррі. — Розілюзнення, здається, так це називається.

Снейп ледь усміхнувся:

 — З мого боку було б дурістю бодай трохи ризикувати, що з вами щось станеться.

 — А ще ви хотіли побачити результати випробування на власні очі. Отже, чи схожий я на свого батька?

Чоловік якось дивно посумнішав, і цей вираз здавався чужорідним на його обличчі:

 — Я б радше сказав, що ви схожі…​

Северус затнувся й витріщився на Гаррі.

 — Лестранж назвав вас бруднокровчим сином, — повільно промовив він. — Схоже, вам це не дуже дошкулило.

Гаррі насупив брови:

 — Не за цих обставин, ні.

 — Ви щойно йому допомогли, — його очі не відривалися від Гаррі. — А він кинув це вам у лице. Звісно, таке просто так не вибачають?

 — Він щойно пройшов через болісну ситуацію. Та й бути врятованим першокласниками — навряд чи це потішило його самолюбство.

 — Гадаю, пробачити йому було доволі легко, — голос Северуса звучав незвично, — бо Лестранж нічого для вас не значить. Просто якийсь дивакуватий слизеринець. Можливо, якби ви дружили з ним, то такі слова розгнівали б вас куди більше.

 — Якби ми були друзями, це стало б ще однією причиною пробачити йому.

Запала довга мовчанка. Хоч Гаррі й не міг цього пояснити, він відчував, як повітря наповнила страшенна напруга, ніби вода все здіймалася, здіймалася й здіймалася.

Северус усміхнувся. Раптом він знову здавався розслабленим, і вся напруга зникла.

 — Ви дуже легко пробачаєте, — Северус усе ще всміхався. — Гадаю, цього вас навчив ваш назва́ний батько, Майкл Веррес-Еванс.

 — Радше його колекція наукової фантастики й фентезі. Взагалі, ця колекція — ніби мій пʼятий батько. Я прожив життя всіх персонажів з усіх своїх книжок, і вся їхня велична мудрість витає в моїй голові. Гадаю, десь там був хтось схожий на Лесата, хоча не можу сказати, хто саме. Нескладно було поставити себе на його місце. І це мої книжки навчили мене, що́ треба робити в таких ситуаціях. Хороші хлопці пробачають.

Северус трохи посміявся:

 — Боюся, я не дуже знаюся на тому, що роблять хороші люди.

Гаррі подивився на нього. Власне, це було доволі сумно.

 — Можу позичити вам кілька творів із хорошими людьми, якщо хочете.

 — Я хочу попросити вашої поради стосовно дечого, — недбало змінив тему Северус. — Я знаю іншого слизеринця-пʼятикласника, його теж цькували ґрифіндорці. Він упадав за вродливою дівчиною маґлівського роду, і якось, коли з нього знущалися, вона саме опинилася неподалік і спробувала його врятувати. Він обізвав її бруднокровкою, і це поклало кінець їхнім стосункам. Він вибачався, багато разів, проте вона ніколи йому не пробачила. Чи маєте ви якісь здогади: що він міг би сказати чи зробити, щоб здобути прощення, яке ви дали Лестранжу?

 — Ем, з огляду тільки на цю інформацію я не впевнений, що він був головною причиною. Я б порадив йому не зустрічатися з кимось настільки нездатним пробачати. Припустімо, вони б одружилися, уявляєте, що творилося б у їхньому домі?

Ненадовго запала тиша.

 — О, але вона вміла пробачати, — здивувався Северус. — Ба більше, опісля вона стала зустрічатися з тим самим хуліганом. Скажіть, чому вона пробачила кривдникові, але не скривдженому?

 — Ну, — знизав плечима Гаррі, — ризикну припустити, що це тому, що кривдник зробив дуже боляче комусь іншому, а скривджений хлопець — трохи боляче, але їй, і вона відчувала, що це якось набагато складніше пробачити. Чи будьмо відвертими: був хуліган гарним? Чи, коли вже на те пішло, багатим?

Ще одна павза.

 — Так і так, — відповів Северус.

 — Ось вам і причина. Я, звісно, ще не підліток, проте з книжок знаю про певний тип дівчат, що обуряться через єдине слово від простого чи бідного юнака, а втім, якось завжди знайдуть у собі сили пробачити багатієві чи красунчикові всі його вибрики. Інакше кажучи, вона була поверховою. Передайте цьому хлопцеві, що вона його не варта, нехай забуде про неї й живе далі, а наступного разу звертає увагу на дівчину з багатим внутрішнім світом, а не просто гарненьку.

Северус мовчки втупився в Гаррі. Очі його блистіли, усмішка зівʼяла, а обличчя хоч і смикалося, однак так і не повернулося.

 — Ем, — Гаррі вже починав дещо нервуватися, — я, звісно, не маю жодного власного досвіду в цьому, але гадаю, що так сказав би мудрий радник із моїх книжок.

Далі мовчанка й далі виблискують очі.

Напевно, саме час змінити тему.

 — Отже, — промовив Гаррі, — чи склав я ваше випробування, хай у чому воно полягало?

 — Гадаю, між нами більше не буде розмов, Поттере, і з вашого боку було б надзвичайно мудро ніколи не згадувати цієї.

Гаррі кліпнув:

 — Чи не могли б ви пояснити, що я зробив неправильно?

 — Ви образили мене. І я більше не довіряю вашій кмітливості.

Захоплений зненацька Гаррі витріщився на Северуса.

 — Однак наміри ви мали якнайкращі, тож і я дам вам щиру пораду у відповідь, — голос Северуса Снейпа лунав бездоганно рівно. Ніби струна, що попри величезний тягар, прикріплений посередині, зберігає майже бездоганно горизонтальний натяг завдяки мільйонам тон напруги, прикладених до обох кінців. — Сьогодні ви ледь не померли, Поттере. У майбутньому ніколи не діліться з кимось своєю мудрістю, якщо не знатимете цілковито точно, про що саме кожен із вас розмовляє.

Нарешті в Гарріних мізках усе склалося докупи.

 — Це ви були…​

Гаррі закрив рота, щойно до нього дійшло про «ледь не помер». На дві секунди запізно.

 — Так, — підтвердив Северус, — був.

І жахлива напруга знову заполонила кімнату, ніби вони опинилися під водою на дні океану.

Гаррі не міг дихати.

«Програй. Негайно».

 — Я не знав, — зашепотів він. — Виба…​

 — Ні, — одним-єдиним словом обірвав його Северус.

Гаррі завмер посеред тиші й подумки несамовито перебирав варіанти. Северус стояв між ним і вікном — прикро, адже падіння з такої висоти чарівника не вбʼє.

 — Ваші книжки зрадили вас, Поттере, — Северус досі звучав так, ніби його голос витримував мільйони тонн напруги. — Вони не розповіли того єдиного, що вам треба знати. З історій не можна дізнатися, як це — втратити близьку людину. Такого ніяк не зрозуміти, окрім як відчути самому.

 — Мій батько, — прошепотів Гаррі. Це був найліпший здогад — єдиний, здатний його врятувати. — Мій батько намагався захистити вас від хуліганів.

Примарна посмішка розтягнула Северусове обличчя, і він рушив до Гаррі.

І пройшов повз.

 — Прощавайте, Поттере, — Северус не озирнувся. — Віднині нам ні́чого сказати один одному.

А біля рогу чоловік зупинився і, не обертаючись, заговорив востаннє:

 — Ваш батько був тим самим хуліганом, і аж до сьогодні я не міг збагнути, що в ньому бачила ваша мати.

Він пішов.

Гаррі обернувся й підійшов до вікна, поклавши тремкі руки на підвіконня.

«Ніколи не давай нікому мудрих порад, хіба що цілковито точно знаєш, про що ви обоє розмовляєте. Затямив».

Він трохи повитріщався на хмари й мжичку. Вікно виходило на східні землі, був полудень, тож якщо сонце й виднілося з-за хмар, то Гаррі однаково не міг його бачити.

Руки вже не тремтіли, проте груди йому стисло, ніби їх обхопили металеві лещата.

Отже, його батько був хуліганом.

А мати — поверховою.

Може, вони подорослішали пізніше. Добрі люди, як-от професорка Макґонеґел, були про них високої думки. Цілком можливо, що не лише через їхнє героїчне мучеництво.

Звісно, така собі розрада, коли тобі одинадцять, ось-ось станеш підлітком і цікавишся, яким підлітком можеш стати.

Як жахливо.

Як сумно.

Яке в Гаррі жалюгідне життя.

Дізнатися, що його біологічні батьки не були бездоганними, ну як же так, і тепер йому конче треба посумувати й побути через це глибоко нещасним.

Напевно, варто пожалітися Лесатові Лестранжу.

Гаррі читав був про дементорів. Їх оточували холод, темрява й страх, вони висмоктували всі щасливі думки, а коли таких більше не лишалося, у памʼяті зринали найгірші спогади.

Він міг уявити себе на місці Лесата: знати, що твої батьки в Азкабані довічно, у місці, з якого ніхто ніколи не втікав.

А Лесат уявляв себе на місці своєї матері — у холоді, темряві, посеред страху, наодинці зі своїми найгіршими спогадами, навіть уві сні, щодня й щосекунди.

На мить Гаррі уявив, що це його власні мама й тато в Азкабані, що це їхнє життя висмоктують дементори, всотують їхні щасливі спогади та їхню любов до нього. Лише на мить — перш ніж його уява спалила запобіжник і розпочала аварійне вимкнення, звелівши йому більше ніколи цього не уявляти.

Чи правильно чинити так із будь-ким, навіть із другою найлихішою людиною у світі?

«Ні, — відповіла мудрість Гарріних книжок, — якщо існує якийсь інший спосіб, який завгодно, то ні».

І хіба що чаклунська судова система була не менш бездоганною за чаклунські вʼязниці — а це звучало вкрай малоймовірно, зважаючи на обставини, — то десь у Азкабані скніла зовсім невинна людина, мабуть, навіть не одна.

Гаррі до горла підступив клубок, в очах забриніли сльози, йому захотілося телепортувати всіх вʼязнів Азкабану кудись у безпеку й викликати вогонь із небес, щоб знищити це жахливе місце дощенту. Але він не міг, бо не був Богом.

І Гаррі згадав, як професор Квірел сказав під сяйвом зірок: «Іноді, коли цей зіпсутий світ здається мені особливо мерзенним, я запитую себе: може, десь удалині існує якесь місце суто для мене…​ Однак зірки дуже, дуже далеко…​ Цікаво, які сни я б побачив, заснувши так надовго…​».

Саме зараз цей зіпсутий світ здавався особливо мерзенним.

І Гаррі не міг зрозуміти слів професора Квірела, їх могли б вимовити прибульці, чи штучний інтелект — щось, що створено настільки інакше, що мозок Гаррі не міг працювати у відповідному режимі.

Не можна покидати рідної планети, доки на ній існувало таке місце, як Азкабан.

Потрібно лишитися й боротися.

Ліцензія Creative Commons CC-BY-NC-SA 4.0