Розділ 56. СТЕ, задача умовної оптимізації ч.6

Тихими, на щастя тихими були металеві двері наступного рівня. Чи то за ними нікого не було, чи то вони страждали тихо, а може вони кричали, але в них уже не було голосу, чи вони просто тихо бурмотіли щось у темряві…​

Я не впевнений, що мені вдасться, подумав Гаррі, і він не міг винити у цій безнадії дементорів. Нижче було ліпше, нижче було безпечніше. Його план потребував часу, а аврори певно вже спускалися вниз. Але якщо Гаррі доведеться спокійно й з рівним диханням пройти повз ще одні металеві двері, то він може з’їхати з ґлузду. Якщо йому доведеться залишити частинку себе за кожними дверима, то невдовзі від нього нічого не залишиться.

Кіт з місячного сяйва з’явився поряд та приземлився поряд з патронусом Гаррі. Гаррі ледь не скрикнув, що не пішло б на користь його ролі в очах Белатриси.

 — Гаррі! — почув він голос професорки Макґонеґел. Він ще ніколи не чув, щоб вона була такою стривоженою. — Де ти? З тобою все гаразд? Це мій патронус, відповідай!

Різким зусиллям Гаррі очистив розум, настроїв горло, напустив спокою, змінив особистість, ніби бар’єр блокології. Це потребувало декількох секунд, і він відчайдушно сподівався, що професорка Макґонеґел не помітить цього завдяки затримкам зв’язку, і не менш відчайдушно він сподівався, що патронуси не були здатні розповісти про те, що коїться навкруги.

Невинний голос маленького хлопчика вимовив:

 — Я в „У Мері‟, професорко, на алеї Діаґон. По правді, саме зараз іду до туалету. Щось сталося?

Кіт стрибнув у нікуди, і Белатриса почала тихо хихикати, це був сухий схвальний сміх. Вона швидко замовкла, коли Гаррі зашипів.

За мить кіт повернувся й промовив голосом професорки Макґонеґел:

 — Я негайно вирушаю тебе забрати. Нікуди не йди. Якщо ти не поряд з професором із захисту, не повертайся до нього, нічого нікому не кажи, я буду в тебе, щойно зможу!

І яскравий кіт розтанув у стрибку вперед.

Гаррі поглянув і запам’ятав час, щоб після того, як він усіх звідси витягне, і професор Квірел знову закріпить часоворот, він зміг повернутися в часі й бути в туалеті „У Мері‟ вчасно…​

Знаєш, сказала та частина його мозку, що розв’язувала задачі, є якась межа кількості обмежень, які можна накласти на задачу, доки вона не стане справді неможливою, ти це знаєш?

Це мало бути неважливим, і насправді таким і було, це й поряд не стояло зі стражданнями будь-якого з в’язнів Азкабану, і втім Гаррі не міг відволіктися від думки: якщо його план не призведе до того, що його заберуть з „У Мері‟, ніби він ніколи нікуди й не виходив, і якщо професор із захисту не видаватиметься цілковито невинним у жодній і будь-якій шкоді, то професорка Макґонеґел його вб’є.


Її команда готувалася відгризти черговий шматок території спіралі „В‟: здіймала щити й сканувала перед тим, як скасувати щити позаду. Амелія тарабанила пальцями по стегну в роздумах, чи варто порадитися із загальновідомим експертом. Якби ж він не був таким…​

Амелія почула знайомий тріск полум’я і вже знала, що вона побачить, якщо обернеться.

Третина її аврорів крутнулися на місці й направили палички на старого чарівника у серпастих окулярах та довгою срібною бородою, що з’явився прямо посеред них з яскравим червоно-золотим феніксом на плечі.

 — Не стріляти! — багатозільна настоянка легко змінювала обличчя, але підробити переміщення за допомогою фенікса було б значно складнішим — захисні чари дозволяли це як один зі швидких шляхів до Азкабану, але швидких виходів не існувало.

Стара відьма й старий чарівник витріщалися одна на одного довгу мить.

(Водночас Амелія розмірковувала, хто з її аврорів надіслав йому звістку. З нею було декілька колишніх членів Ордену Фенікса. Вона намагалася згадати, чи траплялося, щоб горобець Емелайн чи кіт Енді були відсутні серед яскравих створінь. Але вона знала, що це марно. Це навіть міг бути не хтось з її людей — старий лис часто знав речі, які він жодним чином не міг знати.)

Албус Дамблдор ввічливо схилив голову перед Амелією.

 — Сподіваюся, я тут не заважаю, — спокійно сказав чарівник. — Ми ж усі на одному боці, хіба ні?

 — Побачимо, — суворо сказала Амелія. — Ти тут, щоб допомогти нам впіймати злочинців, чи для захисту злочинців від наслідків їхніх дій?

Чи збираєшся ти завадити заслуженому Поцілунку для вбивці мого брата, старий лисе? Амелія чула, що Дамблдор порозумнішав наприкінці війни, переважно через нескінченне бурчання Дикозора, але повернувся до свого дурного милосердя, щойно знайшли тіло Волдеморта.

Десятки маленьких білих та срібних точок — віддзеркалення сяйливих тварин — мерехтіли в серпастих окулярах старого чарівника.

 — Моя жага не допустити втечі Блек навіть більша за твою, — сказав він. — Ми мусимо зробити все, щоб вона не покинула в’язницю живою, Амеліє.

Амелія не встигла заговорити, навіть висловити неочікувану вдячність, а старий чарівник змахнув довгою чорною паличкою, і з’явився палаючий срібний фенікс. Він певно був яскравішим за всі їхні патронуси разом. Вона вперше бачила, щоб це закляття виконували безмовно.

 — Накажи всім своїм аврорам скасувати свої патронуси на десять секунд, — сказав старий чарівник. — Що не знайде пітьма, може знайти світло.

Амелія різко кинула наказ офіцерові з комунікацій, та повідомить усіх аврорів через дзеркала́, передасть команду виконати прохання Дамблдора.

На це пішло кілька секунд, а потім запанувала неприємна тиша. Жоден з аврорів не наважувався заговорити, а Амелія впорядковувала думки. Ми мусимо зробити все, щоб вона не покинула в’язницю живою…​ Албус Дамблдор не міг перетворитися на Бартеміуса Кравча без вагомої причини. Якби він збирався їй розповісти чому, він би вже це зробив. Але це точно був недобрий знак.

І все одно приємно знати, що цю проблему вони вирішуватимуть разом.

 — Зараз — залунав хор з дзеркал, і всі патронуси зникли, крім палаючого срібного фенікса.

 — Чи залишився ще один патронус? — запитав старий чарівник явно в яскравої істоти.

Яскрава істота схилила голову — кивнула.

 — Можеш його знайти?

Срібна голова знову кивнула.

 — Чи запам’ятаєш ти його, якщо він зникне й знову з’явиться?

Останній кивок від палаючого фенікса.

 — Усе зроблено, — сказав Дамблдор.

 — Готово, — за мить пролунало з кожного дзеркала.

Амелія здійняла паличку й почата вичакловувати патронус. (Хоча з вовчою посмішкою на обличчі це потребувало додаткових зусиль — думати про те, як Сьюзен вперше поцілувала її у щоку, а не розмірковувати про ймовірну долю Белатриси Блек. Цей інший Поцілунок і справді був щасливою думкою, але не такою, що її можна використати для чарів патронуса.)


Вони навіть не дісталися кінця цього коридору, а патронус Гаррі ввічливо — ніби в школі — здійняв руку.

Гаррі швидко міркував. Питання було в тому, як…​ ні, це теж було очевидно.

 — Видається, — сказав Гаррі холодним, трохи веселим голосом, — що хтось сказав цьому патронусові передати повідомлення лише мені.

Він хихикнув.

 — Ну що ж. Перепрошую, люба Бело. Квіетус.

Срібний гуманоїд одразу заговорив власним голосом Гаррі:

 — Є інший патронус, що шукає цей патронус.

 — Що? — вигукнув Гаррі. А тоді, без марнування часу на роздуми про те, що коїться, — Ти можеш його заблокувати? Не дати себе знайти?

Срібний гуманоїд заперечно похитав головою.


Не встигла Амелія й інші аврори завершити чари патронуса, як…​

Палаючий срібний фенікс полетів, справжній червоно-золотий фенікс рушив за ним, а старий чарівник спокійно пішов слідом швидким кроком. Він тримав довгу паличку внизу в руці.

Щити навколо території аврорів розійшлися перед старим чарівником мов вода, і закрилися, коли він пройшов, ледве чи захвилювавшись.

 — Албусе! — крикнула Амелія. — Що це ти робиш?

Але вона вже знала.

 — Не йдіть за мною, — суворо сказав старий чарівник. — Я здатен захистити себе, та не здатен захистити інших.

Від прокляття, яке Амелія крикнула йому вслід, здригнулися навіть її власні аврори.


Це нечесно, нечесно, нечесно! Є межа кількості обмежень, які можна накласти на задачу, доки вона не стане справді неможливою!

Гаррі притлумив непотрібні думки, проігнорував втому, і змусив свій розум розглянути нові вимоги, він мав думати швидко, використати адреналін для жвавого розгляду ланцюжків логіки без вагань, а не витрачати його на відчай.

Щоб місія була успішною,

(1) Гаррі мав скасувати свій патронус.

(2) Белатриса мала бути схованою від дементорів після того, як патронус буде скасовано.

(3) Гаррі мав не піддаватися дії дементорів після того, як патронус буде скасовано.

…​

Якщо я впораюся з цим, сказав мозок Гаррі, то хочу тістечко, а якщо ти зробиш задачу навіть трохи складнішою, і я маю на увазі бодай крапельку складнішою, то я вилізаю з твого черепа та їду на Таїті.

Гаррі зі своїм мозком розглянули задачу.

Азкабан століттями був неприступним, бо неможливо було сховатися від погляду дементорів. Отже, якщо Гаррі винайде інший спосіб сховати Белатрису від дементорів, то він ґрунтуватиметься на його наукових знаннях або на тому, що дементори були смертю.

Мозок Гаррі запропонував очевидний спосіб завадити дементорам бачити Белатрису: припинити її існування, тобто вбити її.

Гаррі привітав свій мозок за швидку роботу, і сказав продовжувати пошук.

Убий її та поверни до життя, було наступною пропозицією. Використай „Фріґідейро‟, щоб охолодити Белатрису до такої температури, щоб вся активність мозку зупинилася, а потім підігрій її за допомогою „Термос‟. Людей, що потрапили в дуже холодну воду успішно оживляли за півгодини без жодних ознак пошкодження мозку.

Гаррі обміркував це. Белатриса може не вижити через виснаження. І це може не завадити смерті бачити її. І йому буде складно віднести холодну непритомну Белатрису далеко. І Гаррі не міг пригадати, яка саме температура тіла мала бути не смертельною, а тимчасово зупиняти мозок.

Це була ще одна чудова швидка ідея, проте Гаррі сказав мозкові продовжувати розмірковувати над…​

…​способами приховати її від смерті…​

Гаррі насупився. Десь він чув був про таке…​

Однією з обовʼязкових якостей могутнього чаклуна є відмінна памʼять, казав був професор Квірел. Ключем до загадки часто є щось, що ви прочитали двадцять років тому в старому манускрипті, чи ексцентричний перстень, що ви його побачили на пальці людини, яку зустрічали лише одного разу…​.

Гаррі зосередився як міг, та не міг згадати. Крутилося на язиці, та не міг згадати. Тому він сказав підсвідомості продовжувати спроби згадати, а сам зосередив увагу на іншій проблемі.

Як захистити себе від дементорів без чарів патронуса?

Директор багаторазово скасовував свій патронус за декілька кроків від дементора впродовж одного дня, і від цього був лише стомлений. Як директор цього досягнув? Чи здатен на таке й Гаррі?

Це могло бути пов’язано лише з випадковими генами, тоді Гаррі буде непереливки. Але якщо припустити, що в задачі було рішення…​

То найочевиднішою відповіддю було те, що Дамблдор не боявся смерті.

Дамблдор справді не боявся смерті. Дамблдор чесно, щиро вірив, що смерть — ще одна цікава пригода. Вірив у це до нутра кісток, а не лише як у зручні слова, що допомагали позбутися когнітивного дисонансу — не просто вдавав мудрість. Дамблдор вирішив, що смерть — це правильний, природний порядок. І хай який крихітний страх залишився в ньому, дементорам потрібен був довгий час і присутність поряд, щоб виснажити його за допомогою цієї маленької вади.

Цей шлях був для Гаррі неможливим.

А тоді Гаррі подумав про іншу сторону монети, очевидне зворотне питання:

Чому я настільки вразливіший за решту? Інші учні не падали, щойно між ними й дементором не залишалося патронуса.

Гаррі збирався знищити смерть, покінчити з нею, якщо зможе. Він збирався жити вічно, якщо вийде. Він на це справді сподівався, думка про смерть не викликала в нього відчаю, смерть не здавалася неминучою. Він не був з тих, хто сліпо чіпляється за власне життя. Насправді, йому довелося докласти зусиль, щоб не спалити все своє життя для захисту інших від смерті. Чому ж тіні смерті мали таку владу над Гаррі? Йому не здавалося, що він аж так боїться.

Чи це Гаррі від початку раціоналізував? І це він потайки боявся смерті настільки, що перекручував власні думки, був винен у тому, у чому звинувачував був Дамблдора?

Гаррі обміркував це, змусив себе не ігнорувати таку можливість. Ця версія була неприємною, проте…​

Проте…​

Проте неприємні думки не завжди були істинними, і ця не видавалася правильною. Ніби в ній було зерно правди, проте воно було не там, де стверджувала гіпотеза…​

І тоді Гаррі збагнув.

О.

О, тепер я розумію.

Насправді боїться…​

Гаррі спитав свою темну сторону, що та думає про смерть.

І патронус Гаррі заколихався, потьмянів, ледь не зникнув тієї ж миті через хвилю несамовитого, волаючого жаху, схлипувань, невимовного страху, готовність зробити що завгодно, аби не помирати, відмовитися від будь-чого, аби не помирати. Його темна сторона втрачала здатність на нормальні думки, на нормальні відчуття в присутності цього цілковитого жаху, не могла дивитися у прірву неіснування так само, як не могла дивитися прямо на Сонце, вона перетворювалася на сліпу нажахану істоту, що хотіла лише знайти темний закуток, заховатися там і не думати про це більше…​

Світло срібної фігури досягло рівня місячного, і тремтіло, мов свічка, що гасне…​

Усе гаразд, подумав Гаррі, усе гаразд.

І уявив, ніби він заколисує свою темну сторону мов налякану дитину у своїх руках.

Правильно й доречно боятися, бо смерть жахлива. Не приховуй свого переляку, не соромся його, носи його мов медаль за відвагу, відкрито серед білого дня.

Це було дивно — відчувати, ніби ти розділився навпіл, одночасно усвідомлювати думки, що намагалися заспокоїти, і думки темної сторони про незбагненність і чудакуватість звичайних думок Гаррі. Чого його темна сторона ніколи не очікувала у зв’язку зі своїм страхом смерті, так це прийняття, похвали й пропозиції про допомогу…​

Ти не маєш боротися наодинці, тихо сказав Гаррі своїй темній стороні. Решта мене підтримує тебе в цьому. Я не дозволю собі померти, і не дозволю померти своїм друзям. Ані тобі-собі, ані Герміоні, ані мамі з татом, ані Невілові, Драко чи будь-кому, це моє бажання захистити…​ Він уявив крила з сонячного світла, ніби крила патронуса, які той розгорнув був, і накрив ними це перелякане дитя.

Патронус знову пояскравішав, світ навколо Гаррі крутнувся, чи може це розум Гаррі обертався?..

Візьми мене за руку, подумав та уявив Гаррі, йди зі мною, і ми зробимо це разом…​

Розум Гаррі похитнувся, ніби його мозок зробив крок ліворуч, або всесвіт зробив крок праворуч.

І в яскраво освітленому коридорі Азкабану, де гасові лампи затьмарювало рівне непохитне світло гуманоїдного патронуса, невидимий хлопчик стояв з дивною усмішкою на обличчі, і лише трохи тремтів.

Гаррі якимось чином знав, що він щойно досягнув чогось важливого, більш значущого, ніж просто підвищив свою витривалість у присутності дементорів.

На додачу, він ще й згадав. Хай як кумедно, але допомогло саме те, що він розмірковував про смерть як антропоморфну істоту. Тепер Гаррі згадав, що саме, подейкують, може приховати когось від погляду самої Смерті.


У коридорі Азкабану швидка хода чарівника раптом спинилася. Бо яскрава срібна істота, що вела його, завмерла була у повітрі — з розпачем змахувала крилами. Сяючий білий фенікс нахилив голову, озирнувся, ніби був спантеличеним. А потім поглянув на свого господаря й з жалем похитав головою.

Без жодного слова чарівник розвернувся й хутко пішов туди, звідки прийшов.


Гаррі стояв струнко й прямо, він відчував, як його омиває страх, і відчував страх навколо. Мабуть, ці хвилі порожнечі розмивали якусь крихітну його частину, неспинно билися об нього, мов об нерухомий камінь. Але його руки не були холодними, і магія не покинула його. З часом ці хвилі можуть достатньо розмити його, щоб знищити його, просочитися крізь хай яку маленьку його частинку, що досі ховалася від смерті замість того, щоб використовувати цей страх як спонукання для боротьби. Але на такий результат потрібен час, особливо коли тіні смерті далеко й не зосереджені на ньому. Він залагодив ваду, тріщину, розлам у собі, і зірки яскраво палахкотіли в його розумі, величезні й позбавлені страху, блискучі серед холоду й темряви.

Будь-хто інший побачив би лише хлопчика, що стояв сам у погано освітленому металевому коридорі, та дивну усмішку на його обличчі.

Бо Белатриса Блек та змій навколо її шиї були приховані Плащем невидимості, однією з трьох Смертельних реліквій, яка, подейкують, може приховати власника від погляду самої Смерті. Відповідь на цю загадку було забуто, а Гаррі її заново знайшов.

І тепер Гаррі знав, що захист Плаща не був простою невидимістю розілюзнення, цей Плащ ховав тебе, а не просто робив невидимим, тебе під ним було так само неможливо побачити, як незнаючий не міг побачити тестрала. І Гаррі також знав, що символ Смертельних реліквій всередині Плаща було намальовано кровʼю тестрала, і саме це надавало Плащу цю можливість, дозволяло боротися з дементорами на їхньому рівні й блокувати їх. Це скидалося лише на здогад, але певний здогад, знання прийшло до нього, щойно він розвʼязав загадку.

Белатриса досі була прозорою під Плащем, проте вона більше не була прихованою від Гаррі. Гаррі знав, що вона там. Тепер вона була для нього такою ж очевидною, як тестрали. Бо Гаррі лише позичив свій Плащ, а не віддав його. Він збагнув та опанував Смертельну реліквію, що передавалася з покоління в покоління Поттерів.

Гаррі поглянув прямо на невидиму жінку, і сказав:

 — Чи впливають на тебе дементори, Бело?

 — Ні, — сказала жінка мʼяким, заінтригованим голосом, і додала, — Проте володарю…​ ви…​

 — Якщо ти скажеш щось дурне, це мене роздратує, — холодно сказав Гаррі. — Невже тобі здається, що я пожертвую собою заради тебе?

 — Ні, володарю, — відповіла прислужниця Темного Лорда. У її голосі чулося здивування, чи, можливо, благоговіння.

 — За мною, — холодно прошепотів Гаррі.

І вони продовжили свій шлях униз. Темний Лорд дістав з глибин капшучка тістечко та зʼїв його. Якби Белатриса спитала, Гаррі сказав би, що це для шоколаду, проте вона не спитала.


Старий чарівник широким кроком повернувся до аврорів, срібний та червоно-золотий фенікси тепер були позаду нього.

 — Ти…​ — почала ревіти Амелія.

 — Вони скасували патронус, — сказав Дамблдор. Старий чарівник ніби й не підвищував голос, проте його спокійні слова якимось чином заглушили її власні. — Тепер я не можу їх знайти.

Амелія заскреготіла зубами, відклала чимало уїдливих зауваг на потім, і обернулася до офіцера звʼязку.

 — Передай у кімнату для чергування, щоб дементора знову спитали, чи відчуває він Белатрису Блек.

Спеціаліст звʼязку передала повідомлення дзеркалом, а за кілька секунд зі здивуванням підвела погляд.

 — Ні…​

Амелія вже подумки кляла все на світі.

…​проте вони бачать когось іншого на нижніх рівнях — не вʼязня.

 — Добре! — кинула Амелія. — Скажіть дементору, що дюжині його родичів дозволено зайти в Азкабан та схопити цього невідомого і будь-кого, хто з ним поряд! І якщо вони побачать Белатрису Блек, то мають Поцілувати її негайно!

Амелія обернулася й вовком подивилася на Дамблдора, готова до суперечки з ним. Проте старий чарівник лише з легким сумом на неї поглянув, і не сказав ані слова.


Аврор Маккаскер передав наказ директорки трупу, що висів за вікном.

Труп наділив його такою смертоносною посмішкою, що аврор ледь не розпався на частини, а тоді полетів униз.

Невдовзі дюжина дементорів піднялася зі свого звичайного місця в центральній ямі Азкабану й попрямували назовні, до стін величезної металевої споруди, що височіла над ними.

Вони пройшли крізь отвори в основі Азкабану — найтемніші з усіх створінь почали свій марш жаху.