Розділ 55. Стенфордський Тюремний Експеримент, ч.5

У коридорі з глибокими борознами, що нагадував руїну, хлопчик повільно повз уперед під світлом гасових ламп. Одна його рука була простягнута до нерухомого змі́я, що був його вчителем.

Гаррі уже був лише в метрі від тіла змії, коли вперше відчув його — ніби легкий лоскіт на межі сприйняття.

Хай і таке слабке, але відчуття невідворотного…​

Отже, професор Квірел був живим.

Думка не призвела до жодної радості — лише до чогось на кшталт сухого відчаю.

Гаррі все одно невдовзі впіймають, і хай як він намагатиметься все пояснити, все одно для репутації буде не дуже. Ніхто більше йому не довірятиме, усі вважатимуть його наступним темним лордом, вони не допоможуть йому, коли прийде час битися з Лордом Волдемортом, Герміона зневіриться у ньому, напевно навіть Дамблдор шукатиме іншого героя…​

…​мабуть, вони просто відправлять його додому до батьків.

Він зазнав краху.

Гаррі поглянув на оглушене тіло офіцера поліції на підлозі, на вже суху кров від легких порізів та ударів, вигорілі клапті витончено вишитої червоної мантії.

Гаррі був дурнем. Не треба було оглушувати офіцера поліції, треба було просто наполягати на версії, ніби його викрав професор Квірел…​

Можливо ще не запізно, прошепотів якийсь голос зсередини. Ти ще можеш виправити цю помилку. Аврор тебе бачив, він пам’ятає, що оглушив тебе…​ але якби він помер, якби помер професор Квірел, якби Белатриса померла, то ніхто не зміг би спростувати твою версію…​

Рука Гаррі почала повільно здійматися, його паличка вказала на офіцера поліції і…​

Рука Гаррі завмерла.

У нього виникло непевне відчуття, що він поводився якось нетипово для себе. Ніби він щось забув — щось важливе, але ніяк не міг згадати, що саме.

А. Точно. Він же був з тих, що вірять у цінність людського життя.

Він згадав це зі здивуванням — він не міг пригадати, чому життя інших людей здавалося йому цінним…​

Гаразд, сказала його логічна частина, чому мої погляди відтоді змінилися?

Бо він був у Азкабані…​

І забув знову викликати патронус…​

Будь-яка дія чомусь здавалася страшенним зусиллям, ніби сама думка щось зробити була вантажем, що його було надто складно підняти. Але видавалося, що знову ви́кликати патронус варто, адже він досі відчував перед дементорами страх. І хоч він і не міг пригадати, як воно було — відчувати щастя, але точно знав, що зараз він його не відчуває.

Гаррі підвів руку, рівно виставив перед собою паличку, поставив пальці на початкові позиції.

А тоді заклякнув.

Він не міг…​ пригадати…​ яку щасливу думку він використовував був.

Це було дивно, адже думка була для нього дуже важливою, він справді мав би її згадати…​ щось пов’язане зі смертю? Але що в цьому могло бути щасливого…​

Гаррі тремтів, раніше Азкабан не здавався йому холодним, але тепер він холоднішав щомиті. Усе скінчено, він провалився надто глибоко, він уже ніколи не зможе викликати патронус…​

Можливо, це вплив дементації, а не об’єктивна оцінка ситуації, зазначила його логічна частина — навички, що їх він довів до рефлексу, і вони не потребували жодної енергії, щоб діяти. Вважай страх дементорів когнітивним упередженням. Відчуття безнадії можуть не свідчити про те, що ситуація справді безнадійна. Можливо, усе, про що вони свідчать: дементори поряд. Усі негативні емоції й песимістичні оцінки тепер треба розглядати з підозрою, вважати помилковими, доки не доведено інше.

(Якби хтось спостерігав за хлопчиком, доки той думав, то побачив би за окулярами та шрамом-блискавкою задумливе, спантеличене, спохмурніле обличчя. Рука хлопчика завмерла у початковій позиції для чарів патронуса.)

Присутність дементорів впливає на ту частину тебе, що відповідає за щастя. Якщо ти не можеш отримати щасливий спогад за мнемонічною асоціацією за ключем „щастя‟, можливо, вийде відновити пам’ять в інший спосіб. Коли ти востаннє розмовляв з кимось про чари патронуса?

Цього Гаррі теж не міг пригадати.

На нього нахлинув нездоланний відчай, що був відкинутий його логічною частиною як ненадійний, зовнішній, не-Гаррі. Гнітюче відчуття досі тиснуло на нього, проте його розум міркував далі, це не потребувало багато зусиль…​

Коли ти востаннє розмовляв з кимось про дементорів?

Професор Квірел сказав був, що він вже відчував присутність дементорів, а Гаррі відповів був…​ сказав був професорові Квірелу…​

…​думати лише про зірки, про безтілесний політ космосом, використати цей спогад мов бар’єр блокології навколо всього свого розуму.

На другому занятті з захисту, у п’ятницю, ось коли професор Квірел показав йому зірки, а потім знову на Різдво.

Нескладно було згадати їх — пекучі точки білого на тлі абсолютної чорноти.

Гаррі згадав величезну хмаристу хвилю Чумацького Шляху.

Гаррі згадав спокій.

Частина холоднечі на кінчиках його рук і ніг ніби відступила.

Він щось сказав був уголос у день, коли вперше викликав чари патронуса, він міг згадати звуки цього речення, хоч відчуття й здавалися незбагненними…​

…​Моя думка була про цілковите невизнання смерті, як природного порядку.

Чари справжнього патронуса потребують думки про цінність людського життя.

…​Але є інші життя, що досі живуть, і за які варто боротися. Твоє життя, моє життя, життя Герміони Ґрейнджер, усі життя на Землі, і всі життя поза нею, які треба обороняти й захищати.

Та ідея всіх убити…​ то був не справжній він, то була дементація…​

Відчай — лише впливом дементорів.

Де є життя, є надія. Аврор досі живий. Професор Квірел досі живий. Белатриса досі жива. Я досі живий. Власне, ніхто ще не помер…​

Тепер Гаррі міг уявити Землю — синьо-білу кулю посеред поля зірок.

…​і я їм не дозволю!

 — Експекто Патронум!

Він вимовив ці слова невпевнено, і коли знову з’явилася людська фігура, вона була неяскравою — місячне світло замість сонячного, біле замість срібного.

Та вона повільно набирала силу, доки Гаррі ритмічно дихав та відновлював себе. Давав час світлу витіснити пітьму з його розуму. Згадував речі, які він ледь не забув, і підживлював цими спогадами патронус.

Навіть коли світло знову сяяло яскравим сріблом, затьмарювало проміння гасових ламп та повністю вигнало холоднечу, кінцівки Гаррі все одно тремтіли. Ще трохи і він зазнав би поразки.

Гаррі глибоко вдихнув. Гаразд. Час знову розглянути ситуацію, тепер, коли його думки більше не зазнають штучного песимістичного впливу дементорів.

Гаррі обміркував ситуацію.

…​вона досі здавалася доволі безнадійною, якщо чесно.

Це вже був не нездоланний відчай, проте Гаррі досі було кепсько, якщо висловитися делікатно. Він не наважувався занурюватися в темну сторону, а саме в неї була здатність лускати задачі такого рівня складності мов горішки. Його темна сторона б зверхньо розсміялася від самої думки здатися лише через те, що він втратив професора Квірела й був покинутий в глибинах Азкабану, а також його бачив офіцер поліції. Звичайний Гаррі не був здатен легко давати собі раду з такими ситуаціями.

Але крім як рухатися далі все одно не було варіантів. Неможливо вигадати чогось більш безґлуздого, ніж здаватися ще до того, як програв.

Гаррі роззирнувся довкола.

Тьмяні гасові лампи освітлювали сірий металевий коридор. На стінах, підлозі й стелі були глибокі порізи — деякі виплавлені. Будь-хто з першого погляду збагне, що тут була битва.

Професор Квірел легко б усе полагодив, якби…​

Тоді відчуття зради вдарило Гаррі з повною силою.

Чому…​ чому він…​ чому…​

Бо він лихий, тихо та сумно сказали ґрифіндорець і гафелпафець. Ми попереджали.

Ні! з відчаєм подумав Гаррі. Ні, це не тримається купи, ми збиралися скоїти бездоганний злочин, аврора треба було забуттятнути, коридор полагодити, було ще не запізно, але СТАЛО б запізно, якби він помер!

Але професор Квірел насправді й не збирався скоїти бездоганний злочин, пролунав подумки безжальний голос слизеринця. Він хотів, щоб злочин помітили. Він хотів, щоб усі дізналися, що хтось убив аврора та організував утечу Белатриси Блек з Азкабану. Він приготував якісь свідчення, якісь докази того, що ти брав у цьому участь, щоб шантажувати тебе. І ти б назавжди належав йому.

Від цієї думки патронус Гаррі ледь не згаснув.

Ні…​ подумав Гаррі.

Так, сумно відповіли інші його три частини.

Ні. Це все одно безґлуздя. Професор Квірел мав знати, що я постану проти нього, щойно побачу, як він убив аврора. Що я навіть можу взяти й зізнатися в усьому Дамблдорові, сподіваючись, що вийде переконати в правді — що мене обдурили. І…​ хіба для шантажу вбивство аврора проти моєї волі справді достатньо додавало до того, що я з власної волі допомагав Белатрисі втекти з Азкабану? Значно хитрішим було б тримати докази моєї участі в цьому злочині, і вдавати з себе мого союзника якомога довше, приберегти шантаж доки той стане потрібним…​

Раціоналізація, сказав слизеринець. То навіщо ж професор Квірел це зробив?

І Гаррі з надією — він знав, що частково ним керує жага заперечити дійсність, і насправді цей прийом призначений для іншого — Я помітив, що я спантеличений.

Запала внутрішня тиша. Жодна з його частин не знала, що можна додати.

І Гаррі продовжив оцінювати свою ситуацію середнього рівня безнадійності.

Чи треба було переоцінити ймовірність того, що Белатриса була лихою?

…​місії це не стосувалося жодним чином. Те, що Белатриса наразі лиха було даністю. Зробили її такою катуваннями, виманологією та жахливими ритуалами з невинної дівчини, чи вона була такою з власної волі, ніяк не впливало на поточну ситуацію. Ключовим фактом було те, що доки Белатриса вважала Гаррі Темним Лордом, вона підкорятиметься йому.

Це вже один ресурс. Проте Белатриса була змореною голодом та на дев’ять десятих мертва.

О, я почуваюся трохи краще, як дивно…​

Белатриса сказала була це своїм зламаним голосом, після безконтрольного сяяння патронуса Гаррі.

Гаррі спало на думку, і він не зміг би до пуття пояснити, чому це спало йому на думку, можливо він просто навигадував це, проте…​ йому здавалося ймовірним, що давно забране дементорами втрачалося назавжди. Але те, що дементори забрали були нещодавно, чари справжнього патронуса могли повернути. Ніби різниця між спорожнілою склянкою та зниклою непотрібною склянкою. Відповідно, Белатриса відновила те, що втратила впродовж приблизно тижня. Жодних щасливих спогадів — їх з’їли роки тому. Але хай яку силу й магію з неї висмоктали протягом тижня, можливо, вона відновила. Ніби вона відпочивала тиждень і знову накопичувала магію…​

Гаррі поглянув на тіло змі́я, що був професором Квірелом.

…​можливо накопичила достатньо для Інервації.

Якщо, звісно, будити професора Квірела взагалі було розумним.

Частина відчаю повернулася до Гаррі від цієї думки. Він не міг довіряти професорові Квірелу, не знав, чи буде мудрим розбудити його, не після того, що щойно сталося.

Спокійно, звернув до себе думку Гаррі й поглянув на тіло аврора на підлозі.

Також Белатриса може бути здатна на чари пам’яті.

Принаймні, це буде першим кроком. Це не зовсім порятунок усіх з Азкабану, і аврори знатимуть, що сталося щось дивне, навіть тіло Белатриси може викликати достатньо підозр, щоб зробити автопсію. Проте це було кроком.

…​і чи справді буде аж так складно вибратися з Азкабану? Якщо вони дістануться верху Азкабану достатньо швидко — перед тим, як цей аврор мав відзвітувати, перед тим, як хтось помітить, що його немає, то вони зможуть просто вилетіти крізь отвір, що його створив був професор Квірел, і відлетіти достатньо далеко, щоб активувати летиключ, що був у Гаррі. (І професор Квірел, і Гаррі мали летиключі — кожен був достатньо потужним, щоб перемістити двох людей зі змією чи без. Як і з подвійно прихованим відходом з „Кімнати Мері‟, професор Квірел у своїх планах продумав стільки заходів додаткової безпеки, що вразив навіть Гаррі.)

Белатриса могла понести професора Квірела у подобі змі́я — Гаррі не наважувався його торкатися чи левітивувати.

Гаррі розвернувся й хутко підійшов до Белатриси, що чекала на сходах. Він відчував приплив сил. Видавалося, у нього не такий уже й поганий план, і не можна було марнувати час на нескінченні обмірковування.

Що робити з професором Квірелом, та і, якщо вже про це, з Белатрисою після того, як летиключ перенесе їх туди, де вони мали передати Белатрису психіатричному цілителю…​ ну, Гаррі подумає про це коли прийде час. Напевно, Гаррі доведеться обморочити цілителя, щоб той щось зробив…​ і це буде до дідька непросто зробити, Гаррі навіть не знав, чого він хотів, але йому й Белатрисі треба рушати негайно.

Головна перешкода, як здалося Гаррі, коли він прокрутив весь свій план в уяві, виникне, коли вони дійдуть до даху. За оригінальним планом професор Квірел мав крадькома під дією невидимості конфунднути датчики, що слідкували за повітряним простором навколо Азкабану, щоб тим на вхід надходили нескінченно повторювані останні п’ять хвилин. Професор Квірел сказав був, що не може розілюзнити патронус Гаррі, а якщо його вимкнути, то дементори помітять, що Белатриси немає, і повідомлять аврорів…​

Думка Гаррі заклякла.

Подеколи фраза „от лайно‟ нездатна була гідно описати ситуацію.


Руки Лі не тремтіли, незважаючи на адреналін, коли він відчинив ґрати, за якими була щезальна шафа, що зв’язувала Азкабан з кімнатою під суворою охороною в глибинах Відділу Дотримання Магічних Законів. (Звісно, це була одностороння щезальна шафа. Захисні чари дозволяли декілька швидких шляхів до Азкабану, кожен з вкрай обмеженим доступом, і жодного швидкого шляху з Азкабану.)

Лі відійшов подалі, направив паличку на шафу, вимовив закляття „Гармонія Нектере Пасус‟. І секунди не минуло…​

Двері шафи розчахнулися з тріскотом, і в кімнату широким кроком зайшла широкоплеча відьма з квадратною щелепою й коротесеньким сивим волоссям. На ній не було жодних ознак її статусу, не було коштовностей чи інших прикрас — лише звичайна мантія аврора була визнана гідною її: директор Амелія Боунз, голова Відділу Дотримання Магічних Законів, за чутками єдина відьма у ВДМЗ, що могла перемогти Дикозора Муді в чесному бою (не те щоб хтось з цих двох зазвичай бився чесно). Лі навіть чув, як подейкували, що Амелія могла являтися всередині ВДМЗ, і певно випадки на кшталт цього породжували такі чутки — тривогу він здійняв не більш як п’ятдесят секунд тому.

 — У повітря, негайно! — гарикнула вона через плече трійці аврорів-жінок, що йшли за нею з поліцейськими мітлами, напевно їм усім було замало місця там, де вони чекали, доки Лі не активує щезальну шафу. — Мені потрібно більше спостерігачів у повітрі! І не забувайте підтримувати чари антирозілюзнення!

Тоді вона обернулася до нього.

 — Доповідайте, авроре Лі! Чи відомо нам уже, як вони проникли всередину?

Ще одна трійця аврорів з мітлами матеріалізувалася з щезального кабінету та хутко вийшла, доки Лі ще не встигнув почати відповідь.

За ними вийшла трійця чаклунів-бойовиків у повному спорядженні.

Потім ще одна трійця чаклунів-бойовиків.

І ще одна з мітлами.


Чахле тіло Белатриси Блек нерухомо лежало на сходах, коли Гаррі туди дістався. Її очі були заплющеними, і коли Гаррі спитав холодним високим шепотом, чи вона не спить, відповіді не було.

Недовгий напад паніки зупинила думка, що напевно професор Квірел просто оглушив її, щоб вона не чула, як зіщулений слуга Темного Лорда раптом перетворився на гартованого злочинця, а потім на експерта з бойової магії. І це було добре, бо інакше вона б почула, як Гаррі вимовив „Експекто Патронум‟.

Гаррі відкинув каптур Плаща, вказав паличкою на Белатрису, та якомога лагідніше прошепотів „Інервація‟.

Судячи з того, як смикнулося тіло Белатриси, Гаррі не вдалося досягти потрібного рівня лагідності.

Запалі темні очі розплющилися.

 — Люба Бело, — сказав Гаррі холодним, високим голосом. — На жаль, у нас виникли невеликі складнощі. Чи достатньо сил ти відновила для дрібної магії?

По деякому часі бліда голова Белатриси кивнула.

 — Дуже добре, — сухо сказав Гаррі. — Я не вимагатиму, щоб ти йшла без допомоги, люба Бело, проте, на жаль, ти мусиш йти.

Він вказав на неї паличкою й вимовив „Вінґардіум Левіоза‟.

Гаррі зменшив потік сили до рівня, що його він зможе підтримувати довгий час, і цього все одно було достатньо, щоб підняти дві третини її ваги. Вона була…​ худою.

Повільно, ніби вперше за довгі роки, Белатриса Блек підвелася на ноги.


Амелія широким кроком зайшла до кімнати для чергування, аврор Лі зі своїм срібним бобром йшли слідом. Вона скористалася була своїм часоворотом, щойно почула про тривогу, і витиснула з додаткової години все можливе для підготовки бойових сил. Неможливо створювати петлю часу всередині Азкабану — майбутнє Азкабану не може взаємодіяти з його минулим, тому вона не могла прибути перед тим, як ВДМЗ отримав повідомлення, проте вона могла прибути вчасно…​

Її очі втупилися в труп, що не мав плащу й видавався вкрай мертвим, і зависнув поза вікном.

 — Де Белатриса Блек? — владно запитала Амелія, вона не виказувала жодного страху перед створінням страху.

Але навіть її кров на мить захолола, коли труп розтулив губи та пробулькотів:

 — Не знаю.


Гаррі спостерігав, тепер знову повністю невидимий, як Белатриса повільно схилилася, підняла паличку професора Квірела (Гаррі не наважувався її торкнутися) та повільно випрямилася знову.

Тоді Белатриса направила паличку на змі́я і сказала рівним голосом, хоч і шепотом: „Інервація‟.

Змій не ворухнувся.

 — Спробувати ще раз, володарю? — прошепотіла вона.

 — Ні, — сказав Гаррі. На мить йому стало зле, та він опанував себе. Гаррі вирішив був начхати на все й спробувати розбудити професора Квірела, коли зрозумів, що дементори напевно вже попередили аврорів. Його високий, холодний голос провадив далі без жодної затримки, — як гадаєш, ти здатна на чари пам’яті, люба Бело?

Белатриса трохи помовчала, а потім невпевнено відповіла:

 — Гадаю так, володарю.

 — Знищ останні півгодини пам’яті аврора, — наказав Гаррі.

Він трохи вагався був, чи варто надати якісь пояснення, обмірковував, що́ він скаже, якщо Белатриса спитає, чому вони просто не вб’ють аврора. У цьому випадку Гаррі пояснить, що вони вдають інше угрупування, а тоді скаже їй замовкнути…​

Та Белатриса просто направила паличку на аврора, мовчки стояла так деякий час, і нарешті прошепотіла „Забуттятус.

Тоді вона похитнулася, проте не впала.

 — Дуже добре, моя люба Бело, — сказав Гаррі й злегка розсміявся. — А також я попрошу тебе понести цю змію.

І знову жінка нічого не сказала, не вимагала жодних пояснень, не спитала, чому Гаррі чи вочевидь-невидимий слуга, що керує патронусом, не могли цього зробити. Вона лише попленталася туди, де лежав довгий змій, повільно схилилася, підняла його та закинула його на плече.

(Крихітна частинка Гаррі зазначила, що було дуже зручно мати посіпаку, що просто виконує накази без жодних питань, і навіть встигла подумати, що легко може звикнути мати посіпаку на кшталт Белатриси, доки на цю частку розуму не загорланила вкрай обурена решта.)

 — За мною, — наказав хлопчик посіпаці, і вони пішли.


У кімнаті для чергування стало тісно. Дуже тісно — ще трохи й стало б важко дихати. Хоча навколо самої Амелії був вільний простір. Якщо для того, щоб дихати, треба було потіснити директорку Боунз, то краще вже не дихати.

Амелія поглянула на Ору, що вертіла в руках дзеркало аврора Маккаскера.

 — Спеціалістко Вейнбах, — гримнула вона, і молода відьма здригнулася. — Є якийсь зв’язок із дзеркалом Однорука?

 — Жодного, — знервовано відповіла Ора, — його…​ тобто воно має бути заблокованим, не знищеним, а обережно заблокованим, бо воно не здійняло тривоги, але лінія зв’язку настільки відсутня, ніби воно зламане…​

Амелія не змінилася в лиці, хоча та її частина, що вже оплакувала Однорука, стала трохи сумнішою та значно злішою. Сім місяців, йому залишилося лише сім місяців до відставки після сторіччя служби. Вона пам’ятала його ще енергійним молодим аврором, дуже давно, і всю свою кар’єру він служив ВДМЗ з бездоганною вірністю, принаймні коли це справді мало значення…​

Когось за це спалять.

Дементор досі висів за вікном, даремно відкидаючи тінь остраху на всі їхні дії. Істота могла лише булькотіти про відсутність знань чи взагалі не відповідати на питання на кшталт „Белатриса Блек втекла?‟, „Чому ви не можете її знайти?‟, „Як вони переховуються?‟. Амелія почала хвилюватися, чи не встигли злочинці вже втекти, коли…​

 — Ми знайшли отвір на даху над спіраллю „В‟! — крикнув хтось з-за дверей. — Досі відкритий, чари, що запобігають тривозі, досі активні!

Губи Амелії вишкірилися, ніби вони були щелепами вовка, що збирався їсти.

Белатриса Блек досі була в Азкабані.

В Азкабані Белатриса Блек і залишиться навічно.

Вона хутко підійшла до вікна і, тепер ігноруючи дементора, поглянула догори, щоб на власні очі перевірити, як мітли патрулюють небо. Вона не могла з цієї точки бачити все небо, проте встигла помітити, як пролетіли десять мітел, і вже цього має бути достатньо, щоб спіймати будь-кого. Хоча вона все одно збиралася відправити у повітря всі мітли, які зможе. Її аврори мали найшвидші спортивні мітли на ринку — „Німбус-2000‟. Її людей не спіткають невдачі у погонях.

Амелія відвернулася від вікна й спохмурніла. У кімнаті вже був сміховинний натовп, двом третинам цих людей не треба було тут перебувати, їм просто хотілося бути ближче до центру подій. Якщо й було щось, чого Амелія терпіти не могла, то це людей, що робили те, що їм хотілося, замість того, що потрібно.

 — Гаразд, увага! — гарикнула Амелія. — Годі тинятися тут, беріть під варту верхній рівень кожної спіралі! Саме так, — сказала вона у відповідь на здивовані погляди, — усіх трьох! Вони могли пробити тунель крізь підлогу чи стелю, щоб перейти до іншої, якщо ви самі не здогадалися! Ми спускатимемося рівень за рівнем, доки не спіймаємо їх! Я беру на себе спіраль „В‟, Скрімджере, на тобі „Б‟, — вона затнулася, згадавши, що Дикозор звільнився минулого року, кому вона могла…​ — Шеклболте, на тобі спіраль „А‟, беріть з собою лише найсильніших бійців! Перевіряйте кожну камеру на своєму шляху, зазирайте під ковдри, застосовуйте повний набір чарів виявлення в кожному коридорі! Ніхто не вийде з Азкабану, доки злочинців не спіймають, ніхто! І…​

Всі здивовано поглянули на Амелію, коли її голос затихнув.

Злочинці винайшли якийсь спосіб приховати Белатрису Блек від дементорів.

Це мало б бути неможливо.

Від цього в неї холола кров, від усвідомлення цього. Це скидалося на…​

Амелія глибоко вдихнула, і продовжила промову тоном категоричного наказу.

 — І коли ви впіймаєте їх, зробіть збіса все, щоб переконатися, що це справді вони, а не наші люди, що їх змусили прийняти багатозільну настоянку. Будь-кого, хто поводиться дивно, перевіряйте на Імперіус. Завжди залишайтеся в полі зору інших. Не думайте, що як хтось в уніформі аврора, то він друг, якщо не впізнає́те обличчя.

Вона обернулася до спеціаліста зв’язку.

 — Передай мітлам. Якщо одна мітла почне летіти геть без жодної причини, половина з них має переслідувати її, а решта хай продовжують патрулювати. І змініть гармоніки на всьому, що можна — можливо, вони вкрали наші ключі.

Тоді знову звернула погляд на решту кімнати.

 — Є підстави підозрювати кожного аврора, що в нього залишилася родина, якій можна погрожувати.

Вона побачила, як обличчя посуворішали, побачила, як молодші аврори здригнулися, і знала, що вони зрозуміли.

Але про всяк випадок сказала це вголос.

 — Сьогодні в нас продовження старої Чаклунської Війни. Лише через те, що Відомо-Хто помер, смертежери не забули його фокусів. А тепер виконуйте!


Невидимий Гаррі йшов у тиші освітленим гасовими лампами сірим коридором. За ним йшла Белатриса та срібна фігура. А він намагався вигадати план поліпше.

Спочатку, коли він збагнув був, що аврори напевно вже знали, та ще й що професор Квірел не прокинеться…​

У його голові на секунду не було жодної думки.

І так і не з’явилося, проте він наказав Белатрисі спускатися вниз, щоб виграти якомога більше часу. Аврори, як гадав Гаррі, почнуть з верхнього рівня й перевірятимуть рівень за рівнем. У аврорів був час: вони могли рухатися повільно й з максимальною обережністю. Вони знали, що в їхньої здобичі немає виходу.

Гаррі не міг вигадати жодного виходу.

Доки не запитав себе ну, а якби це була лише гра військ, що б зробив генерал Хаосу?

Тоді відповідь надійшла миттєво.

А тоді Гаррі подумав але якщо все аж так просто, чому ніхто раніше не тікав з Азкабану?

Тоді він усвідомив можливу проблему. Гаразд, і як генерал Хаосу впорався би з цим?

Тоді генерал Хаосу зробив додаток до свого першого плану.

Це був…​

Це був ґрифіндорський, найбожевільніший план з усіх, які Гаррі будь-коли…​

Тому тепер він намагався вигадати ліпший план, що не потребував, щоб йому дуже пощастило.

Ой які ми вередливі, сказав ґрифіндорець. А хто ще мить тому скаржився, що в нас узагалі немає плану? Радій, що ми взагалі маємо план, містере Тепер-Нам-Усім-Кінець.

 — Володарю, — затинаючить прошепотіла Белатриса, коли вони спускалися черговим маршем сходів, — я повертаюся до своєї камери, володарю?

Гаррі думав про інше, тому йому потрібен був деякий час, щоб сприйняти ці слова, а потім ще мить, щоб вгамувати жах, а Белатриса продовжувала говорити.

 — Ліпше…​ благаю, володарю, ліпше вже померти, — сказала вона. А тоді, ще тихішим шепотом, ледь чутно, — але я повернуся до камери, якщо треба, володарю…​

 — Ми не повертаємося до твоєї камери, — автоматично прошипів голос Гаррі. На його обличчі не було жодних проявів його справжніх емоцій.

Ем…​ сказав гафелпафець. Ти справді щойно подумав "`Ти маєш працювати на мене, я тебе цінуватиму?`"

Навіть камінь відреагував би на таку відданість, подумав Гаррі. Навіть якщо я отримую її через помилку, я не можу не…​

Вона вірна вбивця й кат Темного Лорда, теоретично вона віддана через те, що невинну дівчину розібрали до гвинтика й використали як запчастини, щоб створити її, сказав гафелпафець. Чи ти забув?

Якщо хтось виявляє таку відданість мені, навіть через помилку, частина мене не може не відчути щось. Темний Лорд мав бути…​ лихим видається недостатньо сильним словом, він мав бути порожнім…​ щоб не цінувати її відданості — штучна вона чи ні.

Найліпші частини Гаррі не мали на це відповіді.

А тоді Гаррі почув його.

Він був тихим, але сильнішав щокроку.

Далекий, невиразний жіночий голос.

Гаррі автоматично нашорошив вуха, щоб розчути слова.

 — …​будь ласка, не…​

 — …​не хотіла…​

 — …​не помирай…​

Розум Гаррі збагнув, кого він чує, тієї ж миті, як він зрозумів, що він чує.

Бо професор Квірел більше не підтримував тишу, а Азкабан, насправді, не був тихим.

Слабкий жіночий голос повторював:

 — Ні, я не хотіла, будь ласка, не помирай!

 — Ні, я не хотіла, будь ласка, не помирай!

Він гучнішав з кожним кроком Гаррі, тепер можна було почути емоції в словах: жах, жаль, відчай…​

 — Ні, я не хотіла, будь ласка, не помирай!

…​бо найгірші спогади жінки повторювалися знову й знову…​

 — Ні, я не хотіла, будь ласка, не помирай!

…​вбивство, через яке її відправили до Азкабану…​

 — Ні, я не хотіла, будь ласка, не помирай!

…​де за вироком дементорів вона мала дивитися на те, як її жертва вмирає, вмирає і знову вмирає в нескінченному циклі. Її мали посадити в Азкабан нещодавно, судячи з сили життя в її голосі.

Тоді Гаррі спало на думку, що професор Квірел проходив повз ці двері, чув ці звуки, і не виказав анікраплі занепокоєння. Гаррі б назвав це беззаперечним доказом зла, якби він сам не мовчав у присутності Белатриси, не тримав дихання рівним, хоча всередині нього все волало, волало й волало.

Патронус пояскравішав, не безконтрольно, але яскравішав з кожним кроком Гаррі вперед.

Він пояскравішав ще, коли Гаррі й Белатриса спускалися сходами, вона перечепилася, а Гаррі подав їй свою лівицю з-під Плаща, незважаючи на відчуття невідворотного через близькість змі́я навколо її шиї. Вона здивувалася, проте прийняла допомогу й нічого не сказала.

Це допомогло Гаррі — бути в змозі допомогти Белатрисі — проте цього було недостатньо.

Не могло бути достатньо, коли він бачив величезні металеві двері в центрі коридору цього рівня.

Не могло бути достатньо, коли вони підійшли ближче, і жінка замовкла, бо патронус був поряд, і їй більше не треба було проживати знову свої найгірші спогади.

Добре, сказав його внутрішній голос. Це перший крок.

Кроки Гаррі неминуче наближали його до металевих дверей.

І…​

Тепер відчини двері…​

…​Гаррі йшов далі…​

Що це ти робиш? Повернися й витягни її звідси!

…​йшов далі…​

Врятуй її! Що ти робиш? Вона страждає ТИ МУСИШ ЇЇ ВРЯТУВАТИ!

Летиключ Гаррі міг перемістити двох людей, лише двох, плюс-мінус одну змію. Якби в них був і летиключ професора Квірела…​ проте не було, він був у людської подоби професора Квірела, і не було жодного способу отримати цей летиключ…​ Сьогодні Гаррі міг врятувати лише одну людину, і лише одна людина була на найнижчому рівні Азкабану, найстрашеннішим чином потребувала його допомоги…​

 — НЕ ЙДИ! — почувся крик з-за металевих дверей. — Ні-ні-ні, не йди, не забирай його, не-не-не…​

У коридорі сяяло світло, і воно стало яскравішим.

 — Благаю, — схлипував жіночий голос, — благаю, я вже не можу згадати імен своїх дітей…​

 — Сядь, Бело, — сказав Гаррі, якимось чином йому вдалося сказати це холодним шепотом. — Я маю з цим розібратися.

Бела не встигла й сісти, а чари польоту зменшилися й зникли. Вона скидалася на темний скелет у яскравому повітрі.

Я помру, подумав Гаррі.

Повітря й далі яскравішало.

Зрештою, він не безперечно помре.

Це була ймовірність смерті, та хіба ж не існували речі жахливіші за ймовірність смерті?

Повітря й далі яскравішало, більший патронус почав формуватися навколо нього, срібну людську фігуру вже було ледь видно в палаючому повітрі — цей вогонь підтримувало життя Гаррі.

Якщо я знищу дементорів, то навіть якщо виживу, вони знатимуть, що це був я…​ я втрачу підтримку, програю війну…​

Та ну? сказав внутрішній голос, що підганяв його. Після того, як ти знищиш усіх дементорів Азкабану? Гадаю, це радше доведе твоє право на звання Світлого Лорда, тож ВРЯТУЙ ЇЇ ВРЯТУЙ ЇЇ ТИ МАЄШ ВРЯТУВАТИ ЇЇ…​

Фігуру гуманоїда вже неможливо було розрізнити.

Коридор було не видно.

Тіло Гаррі залишалося невидимим під Плащем.

Він був лише безтілесною точкою серед нескінченного срібного світла.

Гаррі відчував, як життя покидає його, живить закляття. Десь далеко він відчував, що тіні смерті злякалися.

Я збирався досягти більшого, ніж це…​ Я збирався битися з Темним Лордом, об’єднати чаклунський та маґлівський світи…​

Піднесені цілі були такими далекими, такими абстрактними у порівнянні з благаннями про допомогу однієї жінки. Не було безперечним, що Гаррі колись вдасться зробити щось важливіше, ніж оцей вчинок тут і зараз.

І з тим, що могло стати його останнім подихом, Гаррі подумав:

Є й інші дементори, напевно інші Азкабани…​ якщо я збираюся це зробити, то маю бути ближче до центральної ями, таким чином буде потрібно менше мого життя, що збільшить імовірність того, що я виживу для знищення інших дементорів…​ навіть якщо припустити, що це оптимальний вчинок, тут і зараз — неправильні час і місце для цього вчинку. НЕ ТУТ І НЕ ЗАРАЗ!

Що? обурено запитали інші його частини, й заходилися шукати контраргумент, що його не існувало…​

Світло повільно згасало до звичайного рівня, доки Гаррі зосередився на єдиному беззаперечному факті, єдиній очевидній істині, що вони не були в оптимальному місці, зараз не могло бути правильним часом…​

Світло повільно згасало.

Частина життя Гаррі повернулася до нього.

Частина була втрачена як випромінювання.

Але в Гаррі залишилося достатньо, щоб стояти на ногах і підтримувати яскравість срібної людської фігури. І коли він підвів руку з паличкою й прошепотів „Вінґардіум Левіоза‟, магія слухняно допомогла Белатрисі підвестися. (Адже не магію він витрачав, магія ніколи й не живила його чари патронуса.)

Присягаюся, подумав Гаррі, тримаючи дихання якомога рівніше в присутності Белатриси, хоча сльози стікали його невидимими щоками, Присягаюся своїм життям, своєю магією, своїм мистецтвом раціоналіста, присягаюся всім, що дороге мені та всіма своїми щасливими спогадами, я даю клятву, що колись я покінчу з цим місцем. Будь ласка, будь ласка, хай мене пробачать…​

І вони вдвох пішли далі, доки вбивця з-за дверей кричала й благала, щоб хтось повернувся й врятував її.

Він мав би витратити більше часу, мав би провести якусь церемонію на спогад про свою жертву — жертву частиною себе. Проте Белатриса була поряд, тому Гаррі просто йшов без затримки, нічого не казав, дихав рівномірно.

Тому Гаррі йшов далі, залишивши частину себе позаду. Він знав, ця його частина завжди скнітиме тут. Навіть після того, як Гаррі колись повернеться з декількома чаклунами, що спроможні на чари справжнього патронуса, і вони разом знищать тут усіх дементорів. Навіть якщо він розплавить трикутну будівлю й спопелить острів до такого рівня, що води моря зімкнуться над ним, і не залишиться жодної ознаки того, що це місце колись існувало. Навіть тоді Гаррі не поверне собі цю частину.


Зграя створінь світла припинили витріщатися вниз і продовжили крокувати металевим коридором, ніби нічого й не сталося.

 — Саме так було минулого разу? — кинула директорка Боунз авророві Лі.

 — Так, мем, — відповів молодий аврор.

Директорка наказала запитати дементорів ще раз, чи ті можуть знайти ціль, і без подиву сприйняла негативну відповідь за декілька секунд.

Емелайн Венс стражденно вирішувала, що їй робити.

Вона вже не була членом Ордену Фенікса, бо його розпустили після завершення останньої війни. Але впродовж війни — вона знала, вони всі знали — директор Кравч тихо схвалював був їхню неофіційну битву.

Директорка Боунз не була Кравчем.

Але зараз вони полювали на Белатрису Блек, що була смертежеркою, і її точно рятували інші смертежери. Патронуси поводилися дивно — усі яскраві створіння зупинялися й витріщалися вниз, а потім поверталися до своїх господарів. І дементори не могли знайти свою ціль.

Їй здавалося, що надзвичайно доречно порадитися з Албусом Дамблдором.

Чи може варто просто запропонувати директорці Боунз звернутися до Дамблдора? Але якщо директорка Боунз досі не зв’язалася з ним…​

Емелайн деякий час вагалася, напевно надто довго, але зрештою наважилася. До біса все, подумала вона. Ми всі на одній стороні, і маємо триматися купи, подобається це директорці Боунз чи ні.

Від цієї думки її срібний горобець приземлився їй на плече.

 — Тримайся позаду, охороняй наш тил, — тихесенько пробурмотіла Емелайн, ледве розтуляючи губи, — дочекайся, доки ніхто не дивитиметься прямо на тебе, а тоді знайди Албуса Дамблдора. Якщо він буде не сам, дочекайся, доки він залишиться сам. І скажи йому: „Белатриса Блек тікає з Азкабану, а дементори не можуть її знайти.‟