Адреналін вже переповнював кров Гаррі, його серце калатало в грудях, у цій темній збанкрутілій крамниці. Професор Квірел завершив був пояснення, і тепер Гаррі тримав в одній руці крихітну галузку, що була ключем. Ось воно: цього дня, цієї миті починалося справжнє життя Гаррі. Його перша справжня пригода, його перший прорив у підземелля, перший скинутий ним злий уряд, його перший порятунок принцеси з замку. Гаррі мав би бути наляканішим, обережнішим, проте натомість відчував лише, що вже час, і давно вже був час ставати гідним людей, про яких він читав у книжках, починати свій шлях перетворення на того, ким він завжди знав, що стане, — на героя. Зробити перший крок у напрямку до Кімбола Кінісана, капітана Пікара, Лайона-О з Тандери і точно не Рейсліна Маджере. З ранкових мультфільмів мозок Гаррі знав, що коли дорослішаєш, маєш отримати неймовірну могутність та врятувати всесвіт. Ось таку модель поведінки мозок Гаррі прийняв для дорослішання, а Гаррі вже дуже хотів почати дорослішати.

І якщо шаблонний сюжет вимагав, щоб герой втратив частину своєї невинності під час першої пригоди, то принаймні зараз, у цю мить, доки він досі невинний, йому здавалося, що вже давно час пережити цей біль. Ніби скинути одяг, що для нього замалий, чи як нарешті перейти на наступний рівень гри після нескінченних одинадцяти років третього етапу, другого рівня гри в Супер Маріо.

Гаррі прочитав був достатньо книжок, щоб розуміти, що цей ентузіазм невдовзі зникне, тому насолоджувався ним, доки міг.

Пролунав ляскіт, і щось поряд з Гаррі зникло, і час для героїчних думок скінчився.

Гаррі переломив галузку рукою.

Коли летиключ активувався, Гаррі ніби гак зачепив за живіт, і цього разу смикнув його значно сильніше, ніж коли вони переміщувалися між Гоґвортсом та алеєю Діаґон…​

…​його відпустило посеред оглушливого грому та зливи. Його вдарило водою по обличчю, волога вкрила окуляри, і на мить його засліпило, світ став невиразним, і він почав падати вниз до далеких бурхливих хвиль океану.

Він прибув дуже-дуже-дуже високо над безкраїм Північним морем.

Через неочікувану люту бурю Гаррі ледь не випустив з рук мітлу, що її дав йому професор Квірел, а це було б невдалим рішенням. Лише за секунду Гаррі опанував себе і одним плавним рухом повернувся на мітлі назад.

 — Я тут, — пролунав незнайомий голос з порожнього повітря над ним.

Голос був низьким та грубим, і належав жовтуватому довговʼязому бородатому чолов’язі, у якого багатозільнувся професор Квірел перед тим, як розілюзнити себе й свою мітлу.

 — Я тут, — відгукнувся Гаррі з-під Плаща невидимості. Сам він не пив багатозільної настоянки. Чуже тіло перешкоджало магії, а Гаррі могла знадобитися вся його магія, хай як її було мало. Тому, згідно з планом, Гаррі мав бути невидимим майже весь час, а не використовувати багатозільну настоянку.

(Жоден з них не називав іншого на імʼя. Бо впродовж незаконної місії імен не називають, навіть якщо ти невидимий і висиш над нічим не примітним клаптиком Північного моря. Цього просто не роблять. Це було б по-дурному.)

Гаррі, старанно вхопивши мітлу однією рукою, доки вітер та дощ завивали навкруги, підвів паличку, яку він тримав не менш старанно, та імпервіуснув окуляри.

Потім, уже з чистими лінзами, Гаррі роззирнувся довкола.

А навколо був вітер та дощ, у найкращому разі пʼять градусів за Цельсієм. Гаррі вже був під дією чарів тепла, бо застосував їх просто щоб вийти на вулицю в лютому, проте вони аж ніяк не могли витримати несамовитих крапель. Дощ був дошкульнішим за сніг — робив вогкою будь-яку відкриту поверхню. Плащ невидимості робив тебе всього невидимим, проте не огортав тебе всього і, відповідно, не захищав від дощу. Ніщо не перешкоджало потоку води заливати його обличчя, шию, заливати футболку, а також рукави мантії, вилоги штанів та взуття. Волога не обминула жодного клаптику тканини, що була на ньому.

 — Сюди, — промовив голос під дією багатозільної настоянки, і навпроти мітли Гаррі засяяла цятка зеленого світла, а ще за мить цятка метнулася в якомусь напрямку, що з точки зору Гаррі нічим не відрізнявся від інших.

Гаррі рушив за нею крізь сліпучий дощ. Подеколи він губив її — цю дрібну зелену цятку — але щоразу, коли таке траплялося, він гукав, і кількома секундами потому цятка знову з’являлася навпроти нього.

Коли Гаррі призвичаївся до руху цятки, та прискорилася, і Гаррі вичавив з мітли всю можливу швидкість та рушив за нею. Дощ шмагав його сильніше, Гаррі гадав, що якщо твоє лице обстрілюють дробом, то відчуття мають бути саме такими. Але окуляри лишалися прозорими та захищали його очі.

Лише за кілька хвилин на повній швидкості мітли Гаррі побачив за дощем величезну тінь, що височіла віддалік над водою.

І відчув далеке відлуння порожнечі, що ширилася від місця, де чигала Смерть, омивала розум Гаррі та розходилася навколо нього, ніби хвиля, що розбивається об камінь. Цього разу Гаррі знав свого ворога, і його воля була незламною та сповненою світла.

 — Я вже відчуваю дементорів, — пролунав грубий голос багатозільненого Квірела. — Я цього не очікував, не на такій відстані.

 — Думайте про зірки, — намагався перекричати далекий грім Гаррі. — Звільніться від будь-якої злоби, не допускайте нічого негативного — думайте лише про зірки, про те, як це — відчувати себе безтілесною сутністю серед зірок. Тримайте цю думку мов бар’єр блокології навколо всього свого розуму. Дементорам буде складно проникнути крізь це.

На деякий час запала мовчанка, потім почулося слово «цікаво».

Зелена цятка здійнялася, і Гаррі трохи нахилив мітлу вгору, щоб летіти слідом, хоча через це мав потрапити до скупчення туману — хмари, що висіла над водами.

Невдовзі вони зависли над і трохи збоку від величезної трикутної металевої будівлі, що загрозливо маячила далеко внизу. Сталевий трикутник був порожнім всередині, а не суцільним, це була будівля з трьох товстих стін і без центральної частини. Аврори-охоронці розташовувалися у верхньому рівні з південної сторони, як сказав був професор Квірел, і були під захистом своїх патронусів. Законний вхід до Азкабану був у південно-західному куті даху. Ним вони, звісно, не скористаються. Натомість вони використають коридор, що йшов прямо під північним кутом будинку. Професор Квірел спуститься першим, проб’є діру в стелі та захисних чарах поряд з північним краєм кута, і створить ілюзію над дірою.

В’язнів тримали у ребрах будівлі, на поверхах відповідно до злочинів. Внизу, у центрі та глибині Азкабану розташовувалося гніздо більш ніж сотні дементорів. Періодично туди кидали купи землі, щоб підтримувати рівень, адже матерія безпосередньо поряд з дементорами розкладалася на порох і перетворювалася на ніщо…​

 — Зачекай одну хвилину, — сказав грубий голос, — швидко рушай за мною, і обережно проходь.

 — Є, — тихо відповів Гаррі.

Цятка зникла, і Гаррі почав лічити: раз раз тисяча, два раз тисяча, три раз тисяча…​

…​шістдесят раз тисяча, і Гаррі пірнув, вітер під час спуску верещав навколо, а він летів униз до грандіозної металевої конструкції, туди, де він міг відчувати, як тіні смерті чекали на нього, висмоктували світло та випромінювали порожнечу, а металева конструкція ставала дедалі більшою. Пласкою й невиразною була величезна зловісна сіра форма, крім єдиного підвищення-коробки у південно-західному кутку. Північний кут був рівнесенький, отвору, що його створив професор Квірел, зовсім не було видно.

Гаррі різко вирівняв мітлу, коли наблизився до північного кута. Він взяв більший запас, ніж вважав би достатньо безпечним на уроках польотів, проте ненабагато більший. Щойно він зупинився, він почав знову спускатися, цього разу повільно, до кінчика північного кута, що скидався на твердий дах.

Спускатися крізь ілюзорну стелю, доки ти невидимий, було доволі дивним відчуттям, а потім Гаррі опинився в металевому коридорі, що його освітлювало тьмяне оранжеве світло. Як збагнув Гаррі після здивованого погляду, освітлення забезпечували старомодні гасові лампи з газожаровими сітками…​

…​бо магія згасне, її з часом висмокче присутність дементорів.

Гаррі зліз з мітли.

Тепер подих порожнечі відчувався сильніше, ніби він розтікався навколо Гаррі, проте не торкався його. Вони були далеко, проте їх було багато — рани цього світу. Гаррі міг би вказати на них із заплющеними очима.

 — Виклич ссвого патронусса, — прошипів змій з підлоги. Він видавався швидше безкольоровим, ніж зеленим, у цьому тьмяному оранжевому освітленні.

Гаррі відчув утому в голосі — навіть у парселмові. Гаррі цьому здивувався — професор Квірел казав був, що анімаги у формі тварин були значно менш уразливими для дементорів. (Гаррі припустив, що з тієї саме причини, з якої патронуси були тваринами.) Якщо професорові Квірелу було так кепсько у формі змія, то що ж з ним коїлося, коли він був у формі людини, що давало змогу використовувати магію?..

Гаррі вже здійняв руку з паличкою.

Це буде початком.

Навіть якщо це буде одна людина, якщо він міг врятувати від пітьми лише одну людину, і він ще не був достатньо могутнім, щоб телепортувати всіх в’язнів Азкабану до безпеки й спопелити трикутне пекло до ґрунту…​

Все одно це почин, це початок, це був перший завдаток за все, чого Гаррі збирався досягти протягом життя. Годі чекати, годі лише сподіватися, годі обіцянок, усе починається тут. Тут і зараз.

Гаррі змахнув паличкою у тому напрямку, де далеко внизу чекали дементори.

 — Експекто Патронум!

І засяяла фігура гуманоїда. Він не був яскравим мов сонце, як раніше…​ напевно через те, що Гаррі все ж таки не вдалося припинити думати про інших в’язнів та їхні камери — про тих, кого він не збирався зараз рятувати.

Втім, це напевно на краще. Гаррі треба буде підтримувати патронус довгий час, тому напевно ліпше не робити його надто яскравим.

Від цієї думки патронус ще трохи згаснув; а потім ще, бо Гаррі старався вкладати в нього трохи менше своєї сили, доки нарешті блискучий гуманоїд сяяв лише трохи яскравіше за найяскравішого патронуса-тварину, і Гаррі відчув, що спроби притлумити його далі можуть призвести до того, що той просто зникне.

 — Він сстабільний, — прошипів Гаррі та почав згодовувати мітлу капшучку. Він не випускав палички з рук, і слабкий постійний потік від нього компенсував невеличкі втрати від патронуса.

Змій перетворився на довговʼязого жовтуватого чоловіка, що тримав в одній руці паличку професора Квірела та мітлу в іншій. Жовтуватий чоловік похитнувся, коли з’явився, і ненадовго сперся на стіну.

 — Чудово виконано, хіба що крапельку повільно, — пробурмотів грубий голос. Звична для професора Квірела сухість чулася й у цьому голосі, хоч і не пасувала ані голосу, ані похмурому виразу цього обличчя з густою бородою. — Тепер я їх взагалі не відчуваю.

За мить мітла щезла під мантією чоловіка. Тоді він підвів паличку та доторкнувся своєї голови, і зі звуком, ніби розбилося яйце, знову зникнув.

У повітрі розквітла слабка зелена цятка, і Гаррі, досі окутаний Плащем невидимості, пішов слідом.

Якби хтось дивився на цю сцену, то зміг би побачити лише як зелена цятка пливе повітрям, а яскравий срібний гуманоїд йде за нею.

Вони йшли вниз, вниз, вниз, проминали гасову лампу за лампою, а подеколи величезні металеві двері. Вони спускалися Азкабаном у цілковитій тиші. Професор Квірел створив був якийсь бар’єр, крізь який він сам міг чути, що коїться довкола, але жоден звук не виходив назовні й жоден звук не доходив до Гаррі.

Гаррі не вдалося зупинити свій розум від питання навіщо тиша, а також від відповіді на це питання. Він уже знав відповідь на якомусь безсловесному рівні, і саме очікування цієї відповіді спричинило безплідні спроби не думати про це.

Десь за цими величезними металевими дверима кричали люди.

Срібний гуманоїд коливався — яскравішав та тьмянішав — щоразу, як Гаррі про це думав.

Гаррі було сказано застосувати на собі бульбашкоголові чари. Щоб він не відчував жодних запахів.

Весь ентузіазм та героїзм уже зникли, як Гаррі й очікував, хоча він гадав, що це станеться пізніше. А сталося це перед першими ж металевими дверима, повз які вони пройшли. Кожні металеві двері були замкнені величезним замко́м, звичайним немагічним металевим замко́м, що не зупинив би й першокласника Гоґвортсу — якби в того була його чарівна паличка й змога використовувати магію, а в’язням цього бракувало. Як роз’яснив професор Квірел, ці металеві двері вели не до окремих камер, а до коридору з декількома камерами. Це якимось чином трохи допомагало — знати, що не кожні двері вели до вʼязня, що чекав за ними. Натомість за ними могло бути більшеодного вʼязня, що зменшувало емоційний вплив. Так само, як одне дослідження показало, що люди жертвували більше грошей на порятунок однієї дитини, ніж на порятунок восьми дітей, хоча в обох випадках просили однакову суму…​

Гаррі було дедалі важче не думати про щось інше, і щоразу, як у нього не виходило, світло патронуса колихалося.

Вони підійшли до місця, де прохід повертав ліворуч, — біля кута трикутної будівлі. І знову вони йшли металевими сходами, черговим маршем, знову вони спускалися вниз.

Усього лише вбивць не саджали в найнижчі камери. Завжди було, куди спуститися, завжди залишалося ще жахливіше покарання, якого варто боятися. Хай як низько ти пав, уряд чаклунської Британії завжди мав щось гірше, чим можна тобі погрожувати.

Але Белатриса Блек була смертежеркою, що вселяла більше страху за всіх, крім самого Лорда Волдеморта. Вродлива й смертоносна чародійка, непохитно вірна своєму господарю. Вона була, якщо таке взагалі можливо, навіть більш садистською та злою, ніж Відомо-Хто, ніби намагалася перевершити свого господаря…​

…​це про неї знали всі, це всі вважали правдою про неї.

Але перед тим, як сказав професор Квірел, перед дебютом найжахливішої прислужниці Темного Лорда, була собі в Слизерині дівчинка, була тихою, переважно проводила час наодинці, нікому не шкодила. Уже після з’явилася вигадані історії про неї, змінені заднім числом спогади (Гаррі добре знав дослідження на цю тему). Проте тоді, доки вона відвідувала школу, найталановитішу відьму Гоґвортсу всі вважали чемною дівчинкою (як сказав був професор Квірел). Її нечисленні друзі вкрай здивувалися, що вона приєдналася до смертежерів, і ще більш здивувалися, що вона приховувала так багато пітьми за тією сумною, мрійливою усмішкою.

Такою колись була Белатриса — найперспективнішою відьмою свого покоління — перед тим, як Темний Лорд викрав та зламав її, розбив на друзки та зібрав знову, прив’язав до себе на глибшому рівні темнішими за «Імперіус» методами.

Десять років Белатриса служила Темному Лордові, убивала тих, кого він казав убити, катувала тих, кого він казав катувати.

А потім нарешті Темного Лорда було переможено.

Та жахіття для Белатриси не припинилося.

Десь всередині Белатриси досі міг бути хтось, хто кричав, кричав весь цей час, хтось, кого психіатричний цілитель зможе повернути. А може й ні — професор Квірел не міг знати напевно. Але в будь-якому разі вони могли…​

…​принаймні вони могли витягти її з Азкабану…​

Белатрису Блек посадили в камеру найнижчого рівня Азкабану.

Гаррі було складно не уявляти, що він побачить, коли дістанеться її камери. Белатриса мала спочатку майже не боятися смерті, якщо вона досі жива.

Вони спустилися ще одним маршем сходів, ще трохи наблизилися до Смерті та Белатриси, Гаррі міг чути лише стукіт їхнього невидимого взуття. З гасових ламп лилося тьмяне оранжеве світло, слабка зелена цятка повільно летіла, блискуча фігура йшла за нею, її срібне світло подеколи змінювало інтенсивність.

Після багатьох спусків вони опинилися в коридорі, що завершувався не сходами, а останніми металевими дверима, і зелена цятка зависла навпроти них.

Серце Гаррі трохи заспокоїлося, доки вони спускалися в глибини Азкабану без жодних подій. Але тепер воно знову калатало. Вони були на дні, до тіней смерті було рукою подати.

Замок тихо клацнув, коли професор Квірел його відімкнув.

Гаррі глибоко вдихнув та пригадав усе, що сказав йому професор Квірел. Складно буде не достатньо точно зіграти потрібну роль, щоб обдурити Белатрису Блек, — складно буде водночас утримувати патронус…​

Зелена цятка зникла, і за мить з’явився метровий змій, більше не невидимий.

Гаррі штовхнув металеві двері невидимою рукою, і вони повільно й зі скреготом трохи розчинилися — лише трохи, і він зазирнув усередину.

Він побачив коридор, що завершувався кам’яною стіною. Всередині не було жодного освітлення, крім того, що надходило від патронуса Гаррі. Цього було достатньо, щоб він побачив у коридорі зовнішні ґрати восьми камер, проте він не міг побачити, що всередині. Важливішим, втім, було те, що він не міг побачити, чи є хтось у самому коридорі.

 — Нічого не бачу, — прошипів Гаррі.

Змій кинувся вперед, хутко поплазував підлогою.

За мить…​

 — Вона ссама, — прошипів змій.

Залишся, звернув Гаррі думку до патронуса, і той став навпроти дверей, ніби охороняв їх. Гаррі штовхнув двері ще раз, щоб ширше їх прочинити, і зайшов усередину.

У першій камері, яку побачив Гаррі, був засохлий труп, шкіра була сірою та поцяткованою, у деяких місцях було видно кістки, очей не було…​

Гаррі заплющив очі. Він досі міг це зробити, бо був невидимим, він нічому не шкодив, заплющивши очі.

Він про це вже знав, він читав був про це на шостій сторінці підручника трансфігурації: у Азкабані залишалися доки не спливав строк ув’язнення. Якщо перед тим ти помирав, то тебе тримали мерцем. Якщо строк був довічний, то твоє тіло просто лишали в камері, доки камера не стане потрібною, а тоді просто кидали тіло до ями дементорів. Але побачити це все одно було шоком, цей труп колись був особистістю, когось просто залишили там…​

Світло в кімнаті заколихалося.

Спокійно, звернув Гаррі думку до своєї серцевини. Професорові Квірелу не піде на користь, якщо патронус зникне через його сумні думки. Так близько до дементорів професор Квірел може просто впасти й померти. Спокійно, Гаррі Джеймсе Поттер-Еванс-Веррес, спокійно!

З цією думкою Гаррі знову розплющив очі — не можна було марнувати час.

У другій камері був лише скелет.

За ґратами третьої камери він побачив Белатрису Блек.

Щось цінне й незамінне всередині Гаррі вигоріло мов трава на сонці.

Зрозуміти, що жінка не скелет, а її голова — не череп, можна було лише за текстурою шкіри, що все одно відрізнялася від кістки, хай якою білою та блідою Белатриса стала у темряві, у своєму самотньому очікуванні. Чи то її погано годували, чи то все, що вона з’їдала, висмоктували тіні смерті: її очі ніби запали під повіками, губи здавалися надто зсохлими, щоб стулитися над зубами. Колір вивітрився з колись чорної матерії, в якій вона потрапила до тюрми, ніби дементори висмоктали і його. Цей одяг певно колись був відвертим, але тепер висів на скелеті й показував лише зморшкувату шкіру.

Я її рятую, я її рятую, я її рятую, несамовито повторював Гаррі подумки, знов і знов, мов застосовував блокологію, бажав, щоб патронус не зникнув, щоб залишився й захистив Белатрису від дементорів…​

У серці, у внутрішній серцевині, Гаррі зберіг увесь жаль та співчуття, бажання врятувати її від пітьми. Срібне проміння, що лилося крізь прочинені двері, пояскравішало від цієї думки.

А інша його частина, ніби він просто дозволив іншій частині розуму робити щось звичне, і не треба було навіть приділяти цьому уваги…​

Холодний вираз запанував обличчям Гаррі, невидимим під каптуром.

 — Привіт, моя люба Белло, — промовив крижаний шепіт. — Сумувала за мною?