Розділ 51. Назву приховано, ч.1

Субота.

Гаррі складно було заснути в ніч з пʼятниці на суботу, але він це передбачив був, тому вжив очевидного заходу —  купив зілля сну. А щоб це не було явною ознакою занепокоєння, він вирішив був купити його у Фреда та Джорджа два місяці тому. (Будь готовим! Це похідна пісня бойскаутів…​)

Тому Гаррі добре відпочив, у його капшучку містилося майже все його майно та майже все, що бодай теоретично могло йому стати в пригоді. Насправді, Гаррі навіть досягнув обмеження капшучка на обʼєм. Врахувавши, що йому треба буде зберігати там величезного змі́я, а також хтозна-що-ще, він прибрав деякі з більш громіздких предметів, наприклад, автомобільний акумулятор. Тепер він вже доріс до того, що міг трансфігурувати щось розміром з акумулятор за чотири хвилини рівно, тому це не було серйозною втратою.

Гаррі залишив був фальшфеєр, пальник для газового зварювання та бак для палива, адже не можна трансфігурувати на те, що має згоріти.

(Будь готовим! Доки йдеш життям…​)

„У Мері.‟

Після того, як офіціантка прийняла їхні замовлення, вклонилася та вийшла, професор Квірел використав лише чотири закляття, і вони розмовляли про всіляке не надто важливе: лише обговорювали складну тезу професора Квірела про те, як Темний Лорд прокляв посаду із захисту, і це призвело до занепаду дуелей і до зміни соціальних звичаїв чаклунської Британії. Гаррі слухав, кивав, казав щось розумне, та насправді намагався вгамувати шалений стукіт свого серця.

Тоді офіціантка знову прийшла, цього разу з їжею, і за хвилину вийшла з кімнати. Професор Квірел жестом зачинив двері на замок та почав вимовляти двадцять девʼять чарів для безпеки, цього разу оминувши одне з послідовності містера Бестера, що трохи спантеличило Гаррі.

Професор Квірел завершив створення чарів…​

…​підвівся зі стільця…​

…​перетворився на зеленого змія з блакитними та білими смугами…​

…​і прошипів:

 — Голодний, хлопче? Їж сссвою порцію шшвидко, нам потрібна і ссила, і часс.

Очі Гаррі трохи розширилися, проте він прошипів:

 —  Я добре посснідав, — а тоді він швидко почав пхати локшину собі до рота.

Змій трохи поспостерігав за ним своїми пласкими очима, а потім прошипів:

 — Не бажаю поясснювати тут. Краще сспочатку бути деінде. Треба піти непомітно, безз жодних оззнак, що ми виходили з кімнати.

 — Щоб ніхто не ззміг висстежити насс, — прошипів Гаррі.

 — Ссаме так. Чи довіряєшш ти мені аж так, хлопче? Обміркуй ссвою відповідь. Я просситиму тебе про дещо важливе, і це вимагатиме довіри. Якщо все одно сскажеш „ні‟, краще сскажи „ні‟ зараз.

Гаррі відвів погляд від пласких очей змія, подивився на локшину в соусі, і ще трохи поїв, доки думав.

Професор із захисту був…​ неоднозначною особистістю, і це мʼяко сказано. Гаррі гадав, що зрозумів деякі з його цілей, хоча інші досі були для нього таємницею.

Але професор Квірел збив був з ніг дві сотні дівчат, щоб зупинити тих, хто прикликав Гаррі. Професор Квірел збагнув був, що дементор виснажував Гаррі через його паличку. Він врятував життя Гаррі двічі впродовж двох тижнів.

Що могло означати, що професор із захисту просто зберігав Гаррі на потім, що в нього були приховані мотиви. Насправді, не було сумнівів, що в нього були приховані мотиви. Професор Квірел не робив цього з примхи. Він також забезпечив, щоб Гаррі опанував блокологію, навчив його, як програвати…​ якщо професор Квірел і хотів використати Гаррі Поттера якимось чином, то це використання потребувало сильнішого Гаррі Поттера, а не слабшого. А це й було використанням друга — хотіти зробити його сильнішим, а не слабшим.

І хай подеколи в аурі професора відчувався холод, у голосі чулася гіркота, а в погляді була порожнеча — він сам дозволяв це все побачити, і лише Гаррі.

Гаррі складно було дібрати слів, щоб описати своє почуття спорідненості до професора Квірела, крім як сказати, що він єдиний у чаклунському світі ясно мислив. Рано чи пізно всі інші починали грати у квідич, чи не захищати свої машини часу оболонками, чи вважати смерть своїм найліпшим другом. Рано чи пізно, і зазвичай рано, усі показували, що щось глибоко в їхньому розумі заплуталося. Усі, крім професора Квірела. Цей звʼязок був вищим за якісь борги чи навіть за особисту приязнь — ніби в чаклунському світі існували лише вони вдвох. І нехай професор із захисту іноді здавався дещо страшним чи темним — те саме деякі люди казали й про Гаррі.

 — Я довіряю тобі, — прошипів Гаррі.

І змій пояснив перший етап плану.


Гаррі набрав останню виделку локшини та прожував її. Поряд із ним, знову в людській подобі, професор Квірел безтурботно їв суп, ніби нічого особливого щойно не сталося.

Тоді Гаррі проковтнув і одразу підвівся зі стільця. Серце вже калатало в його грудях. Заходи безпеки були буквально найсуворішими з можливих.

 — Ви готові це перевірити, містере Поттер? — спокійно запитав професор Квірел.

Це була не перевірка, проте професор Квірел не скаже цього людським голосом, навіть у цій захищеній від підслуховування кімнаті, навіть з додатковим захистом чарів професора Квірела.

 — Ага, — сказав Гаррі як міг недбало.

Крок перший.

Гаррі скомандував капшучку „плащ‟ , дістав Плащ невидимості, відстібнув капшучок з поясу та кинув його на інший бік стола.

Професор із захисту підвівся, дістав паличку, доторкнувся нею до капшучка та промимрив закляття. Нові чари мали дозволити професорові Квірелу заходити до та виходити з капшучка у формі змія, а також чути, що коїться поза капшучком, коли він буде всередині.

Крок другий.

Доки професор Квірел випрямлявся після того, як схилився над капшучком, і прибирав свою паличку, була мить, коли паличка була спрямована на Гаррі, і тоді він ненадовго відчув, ніби щось проповзло поряд з його часоворотом на грудях, ніби щось моторошне промайнуло зовсім поряд, але не торкнулося його.

Крок третій.

Професор із захисту знову перетворився на змія, відчуття невідворотного ослабло. Змій заповз до капшучка — той сам відкрився, щоб прийняти зелене тіло, а коли знову закрився за його хвостом, то відчуття невідворотного ослабло ще більше.

Крок четвертий.

Гаррі обережно дістав паличку — так, щоб не змінити пози, щоб часоворот не поворухнувся з позиції, у якій професор Квірел закріпив пісочний годинник під оболонкою. Гаррі пробурмотів „Вінґардіум Левіоза‟, і капшучок почав до нього летіти.

Дуже, дуже повільно, згідно вказівок професора Квірела, капшучок летів до Гаррі, що уважно спостерігав, чи не відкриється він. У цьому разі Гаррі мав чарами польоту виштовхнути капшучок геть якомога швидше.

Коли капшучок був у метрі від Гаррі, відчуття невідворотного повернулося.

Коли Гаррі знову припасував капшучок до поясу, відчуття невідворотного стало сильним як ніколи, проте ще не нездоланним, його можна було витримати.

І це незважаючи на те, що професор Квірел був у формі анімага у подовженому просторі капшучка, що висів на поясі Гаррі.

Крок пʼятий.

Гаррі сховав паличку. В іншій руці він досі тримав Плащ невидимості. Тепер Гаррі його одягнув.

Крок шостий.

І ось у кімнаті, що захищена від будь-яких можливих прослуховувань, з особисто підсиленою професором Квірелом безпекою, лише після того, як Гаррі одягнув справжній Плащ невидимості, він занурив руку під сорочку та прокрутив зовнішню оболонку часовороту лише один раз.

Внутрішній пісочний годинник лишився так само закріпленим, а навколо все викривилося…​

Їжа зникла зі стола, стільці гулькнули на своє місце, двері розчахнулися.

У кімнаті Мері нікого не було, як і мало бути. Професор Квірел звʼязався з „У Мері‟ під вигаданим імʼям та запитав, чи буде в цей час кімната вільною — не щоб забронювати, бо скасоване бронювання буде записане, а лише щоб запитати.

Крок сьомий.

Досі під Плащем невидимості, Гаррі вийшов через відчинені двері. Він знайшов шлях вкритими плиткою коридорами „У Мері‟ до добре оснащеного бару, де гостями опікувався сам власник — Джейк. У барі сиділо лише декілька людей, бо був ще ранок — навіть не ланч, і невидимому Гаррі довелося чекати біля дверей декілька хвилин, прислухатися до шуму голосів та булькання алкоголю, доки двері не відчинились назустріч величезному добродушному ірландцю, і тоді Гаррі тихо висковзнув одразу після того, як той пройшов.

Крок восьмий.

Гаррі йшов деякий час. Уже далеченько від „У Мері‟ Гаррі звернув з алеї Діаґон у менший провулок. Наприкінці цього провулку стояла затемнена крамниця, що їй всі вікна вікна було зачаровано у непрозоро-чорний.

Крок девʼятий.

 — Риба меч диня друг, — сказав Гаррі пароль замку, і той відчинився.

Усередині крамниці також панувала темрява; відчинившись, двері ненадовго пропустили світло, яке встигло освітити велику порожню кімнату. Як казав професор із захисту, тут раніше працювала крамниця меблів, та вона збанкрутіла, приміщення відійшло кредиторові, який його досі не продав. Стіни були пофарбовані в простий білий колір, на деревʼяній підлозі були подряпини, і їй бракувало поліролю, а у задній стіні були лише одні зачинені двері. Колись тут роздивлялися були товар, але тепер тут було катма на що дивитися.

Двері клацнули за спиною Гаррі, і темрява перетворилася на абсолютну чорноту.

Крок десятий.

Гаррі дістав паличку та сказав „Лумос‟. Кімнату освітило біле сяйво. Гаррі зняв капшучок з поясу (відчуття невідворотного трохи посилилося, коли він доторкнувся до капшучка пальцями) та обережно відкинув його в інший бік кімнати (відчуття невідворотного майже повністю зникло). Тоді він водночас зняв Плащ невидимості та прошипів: „Ззроблено‟.

Крок одинадцятий.

З капшучка висунулася зелена голова, а невдовзі виповзла й решта метрового тіла змі́я. За мить змій перетворився на професора Квірела.

Крок дванадцятий.

Гаррі тихо чекав, доки професор Квірел повторить тридцять чарів.

 — Гаразд, — спокійно сказав професор Квірел, коли завершив з цим. — Якщо хтось досі за нами спостерігає, то ми все одно приречені, тому я говоритиму прямо й у людській подобі. Парселмова нелегко мені дається, адже я ані нащадок Салазара, ані справжня змія.

Гаррі кивнув.

 — Отже, містере Поттер, — сказав професор Квірел. Він пильно дивився на Гаррі, його сині очі здавалися темними при світлі палички. — Ми наодинці, ніхто нас не бачить, і я маю поставити вам важливе питання.

 — Уперед, — сказав Гаррі, його серце забилося частіше.

 — Якої ви думки про уряд чаклунської Британії?

Гаррі очікував не зовсім цього, але чогось такого, тому відповів:

 — Ґрунтуючись на моїх обмежених знаннях, я б сказав, що і міністерство, і чарверсуд здаються мені дурними, корумпованими та злими.

 — Правильно. Ви розумієте, чому я питаю?

Гаррі глибоко вдихнув та подивився прямо в очі професорові Квірелу, і не відводив погляд. Гаррі нарешті зрозумів був, яким чином отримувати неймовірні висновки з жалюгідних свідчень: треба знати відповідь заздалегідь, і він вигадав відповідь ще тиждень тому. Треба було лише трохи її пристосувати…​

 — Ви хочете запросити мене до таємної організації, де купа таких цікавих людей, як ви, — сказав Гаррі, — і одна з цілей цієї організації — реформувати чи скинути уряд чаклунської Британії. І так, я з вами.

Ненадовго запала тиша.

 — Боюся, я очікував не такого розвитку розмови, — сказав професор Квірел. Кутки його губ трохи смикалися. — Я лише збирався попросити допомоги з чимось надзвичайно зрадницьким і незаконним.

Прокляття, подумав Гаррі. Втім, професор Квірел не заперечив цього…​

 — Я слухаю.

 — Спочатку скажіть, — сказав професор Квірел, і тепер у його голосі не було ані краплі легковажності, — чи готові ви прийняти таку просьбу, містере Поттер? Ще раз кажу, якщо ви відмовите в будь-якому разі, то зробіть це зараз. Якщо лише цікавість змушує вас не робити цього, приструньте її.

 — Зрадництво й незаконність мене не хвилюють. Мене хвилюють ризики, і результат має їм відповідати. Проте я не можу повірити, щоб ви йшли на ризик легковажно.

Професор Квірел кивнув.

 — Маєте рацію. Я страшенно зловживаю нашою дружбою а також довірою до мене, як до вчителя Гоґвортсу…​

 — Можете пропустити цю частину, — сказав Гаррі.

Кутки губ професора Квірела знову смикнулися, а потім повернулися на місце.

 — Тоді я її пропущу. Містере Поттер, іноді ви граєте в гру: брешете правдою, граєте словами, щоб приховати справжнє значення на видноті. Я також маю репутацію людини, яка це полюбляє. Проте навіть якщо я лише розповім вам про те, чого я сподіваюся з вами сьогодні досягти, містере Поттер, ви збрешете про це. Ви прямо брехатимете, без вагань, без гри слів чи натяків. І ворогові, і найближчому другові. Ви брехатимете Мелфою, Ґрейнджер і Макґонеґел. Ви розмовлятимете, завжди й без вагань, саме так, як ви б розмовляли, якби нічого не знали, незважаючи на свою честь. Так має бути.

Тиша тяглася деякий час.

Ця ціна вимірювалася часткою душі Гаррі.

 — Перед тим, як розповісти…​ Чи можете ви хоча б сказати, чи потреба справді нагальна?

 — Дехто найстрашеннішим чином потребує вашої допомоги, — просто відповів професор Квірел, — і ніхто крім вас не в змозі допомогти.

Знову запала тиша, але цього разу нетривала.

 — Гаразд, — тихо сказав Гаррі. — Розповідайте мені про нашу місію.

Темну мантію професора із захисту було важко відрізнити від тіні на стіні, що її відкидав силует, який блокував світло з палички Гаррі.

 — Звичайні чари патронуса, містере Поттер, захищають від страха дементора. Але дементори все одно можуть бачити вас і знають, де ви. На відміну від ваших чарів патронуса. Вони засліплюють дементорів, а то й якось сильніше на них впливають. Те, що я бачив під плащем навіть не дивилося у ваш бік, коли ви його вбивали. Ніби воно забуло про ваше існування, навіть під час смерті не згадало про вас.

Гаррі кивнув. Це було цілком очікувано, якщо боротися з дементором на рівні його справжнього існування, а не на рівні антропоморфізму. Смерть, можливо, і останній ворог, але не розумний ворог. Коли людство знищувало віспу, віспа не відбивалася.

 — Містере Поттер, центральне відділення „Ґрінґотсу‟ захищене усіма можливими закляттями, які знають ґобліни. І все одно траплялися успішні пограбування сховищ. Що чаклунство може створити, те чаклунство може й зруйнувати. Але ніхто ще не втікав з Азкабану. Ніхто. На кожні чари є античари, існує метод обійти будь-які захисні чари. Чому ж тоді нікого ніколи не рятували з Азкабану?

 — Бо Азкабан має щось нездоланне, — сказав Гаррі, — щось таке жахливе, що ніхто не може це перемогти.

Це було ключовим елементом їхньої бездоганної системи безпеки, мало бути. Нічого людського. Сама смерть охороняла Азкабан.

 — Дементорам не до вподоби, коли в них забирають їжу, — сказав професор Квірел. Тепер його голос став холодним. — Вони знають, коли хтось намагається. Там більше, ніж сто дементорів, і вони можуть розмовляти з охоронцями. Усе просто, містере Поттер. Для могутнього чарівника не складно проникнути в Азкабан, і не складно з нього вийти. Доки не намагаєшся забрати з собою щось, що належить дементорам.

 — Але дементори не нездоланні, — сказав Гаррі, і він міг викликати патронуса за допомогою цієї думки тієї ж миті. — Ніколи не вірте в це.

 — Памʼятаєте, як воно було, коли ви зустрілися з дементором першого разу і зазнали невдачі? — дуже тихо запитав професор Квірел.

 — Я памʼятаю.

І тоді раптом Гаррі стало зле, він знав, до чого все йде. Мав би й раніше здогадатися.

 — В Азкабані є невинна людина, — сказав професор Квірел.

Гаррі кивнув. У нього в горлі стояв клубок, проте він не заплакав.

 — Той, про кого мова, не був під дією імперіуса, — сказав професор із захисту, його темну мантію було видно як силует на тлі більшої тіні. — Є надійніші методи зламати волю, ніж імперіус, якщо є час на тортури, виманологію та ритуали, про які я не розповідатиму. Не можу сказати, як я про це дізнався, як я дізнався про бодай щось з цього, не можу навіть натякнути про це навіть вам, доведеться мені довіритися. Але в Азкабані є людина, що ніколи не хотіла служити Темному Лордові, і роками страждала у найжахливішому холоді й темряві, які тільки можна уявити, та не заслуговувала жодної хвилини з цього.

Гаррі збагнув у раптовому осяянні, його рот поспішав вимовити це ледве не раніше за те, як формувалися його думки.

Без жодного натяку, без жодного попередження, ми всі подумали…​

 — Людина на імʼя Блек, — сказав Гаррі.

Запала мовчанка. Бліді сині очі втупилися у нього.

 — Ну, — сказав професор Квірел по деякому часі. — Ось тобі й плани не казати вам імʼя, доки ви не погодитися на місію. Я б спитав, чи не читаєте ви мої думки, якби це не було просто неможливо.

Гаррі нічого не сказав, проте здогадатися було доволі просто, якщо вірити в процеси сучасної демократії. Найочевиднішим кандидатом у невинні був той, хто не отримав суду…​

 — Я безперечно вражений, містере Поттер, — сказав професор Квірел. Його лице було суворим. — Але це серйозна справа, і якщо інші могли якимось чином дійти тих самих висновків, я маю про це знати. Отже скажіть мені, містере Поттер, як, заради Мерліна, Атлантиди й порожнечі між зірками, ви здогадалися, що мова йде про Белатрису?