Падма Патіл трохи затрималася на вечері. Було близько о пів на восьму, вона швидко йшла з Великої зали до рейвенкловської башти й навчальних кімнат. Пліткувати було весело, а руйнувати репутацію Ґрейнджер — навіть веселіше, проте це відволікало від навчання. Вона довго відкладала реферат з гербалогії про дерево ломіліалор, що його треба зробити до завтрашнього ранку, і тому вона має завершити його сьогодні ввечері.

Вона саме йшла довгим вузьким камʼяним коридором з купою поворотів, коли пролунав шепіт, ніби просто за її спиною.

 — Падмо Патіл…​

Вона крутнулася на місці з блискавичною швидкістю, миттю вихопила паличку з кишені мантії та вже тримала її в руці. Якщо Гаррі Поттер гадав, що може так легко підкрастися й налякати її…​

Нікого не було.

Падма одразу розвернулася й подивилася в інший бік на випадок, якщо це були чари черевомовлення…​

Але там теж нікого не було.

І знову почулося тихе зітхання: лагідне й небезпечне, в ньому чулося легке шипіння.

 — Падмо Патіл, слизеринко…​

 — Гаррі Поттер, слизеринцю, — сказала вона вголос.

Вона вже десятки разів билася з Поттером та його легіоном Хаосу, і вона знала, що це якимось чином робить Гаррі Поттер…​

…​хоча чари черевомовлення працювали лише в межах прямої видимості, а у звивистому коридорі вона легко бачила повороти попереду й позаду, і там нікого не було…​

…​це неважливо. Вона знала свого ворога.

Пролунало тихе хихотіння, тепер зовсім поряд з нею. Вона обернулася, вказала паличкою на джерело звуку й крикнула «Лумінос!»

Вилетіла червона блискавка світла й вдарилася о стіну, через що та ненадовго засяяла багряним.

Вона й не очікувала насправді, що це спрацює. Гаррі Поттер аж ніяк не міг бути невидимим, не невидимим насправді — на ці чари були неспроможні більшість дорослих, а вона не вірила й десятій частині історій про нього.

Голос-шепіт знову розсміявся, цього разу з іншого боку.

 — Гаррі Поттер стоїть на краю прірви, — прошепотів голос, тепер майже в неї над вухом, — він хитається, але ти, ти вже падаєш, слизеринко…​

 — Не на моїй голові Капелюх кричав «Слизерин», Поттере! — вона позадкувала до стіни, щоб не треба було дивитися собі за спину, та підвела паличку в стійку для нападу.

І знову цей тихий сміх.

 — Останні пів години Гаррі Поттер допомагає Кевінові Ентвіслу та Майклові Корнеру вивчати рецепти зіллів у вежі Рейвенклову. Але це несуттєво. Я тут для того, щоб попередити тебе, Падмо Патіл, а прислухатися чи ні — твоя власна справа.

 — Гаразд, — холодно сказала вона. — Уперед, попереджай мене, Поттере, я тебе не боюся.

 — Колись Слизерин був славетним гуртожитком, — почувся тепер сумніший шепіт. — Слизерин колись був таким гуртожитком, що ти з гордістю вибрала б його, Падмо Патіл. Але щось зіпсувалося, щось пішло не так. Чи знаєш ти, що спотворило Слизерин, Падмо Патіл?

 — Ні, і мене це не турбує!

 — Але мало б турбувати, — проказав шепіт. Тепер видавалося, що він лунає позаду її голови, хоча вона ледве чи не торкалася стіни. — Бо ти досі та дівчинка, що їй Сортувальний Капелюх запропонував той вибір. Невже ти гадаєш, що просто вибрати Рейвенклов достатньо, щоб не бути Пенсі Паркінсон і ніколи не стати Пенсі Паркінсон, хай як схоже на неї ти поводитимешся?

Попри все, мурашки пробігли її спиною та розійшлися всім тілом. Вона чула була й такі історії про Гаррі Поттера, ніби він таємно був виманологом. Але вона все одно стояла прямо і вклала у свій голос усю жовч, на яку була здатна:

 — Слизеринці звернулися до темряви, щоб отримати могутність, як і ти, Поттере. А я так ніколи не вчиню.

 — Але ти поширюєш брудні плітки про невинну дівчину, — прошепотів голос, — хоча це навіть не допоможе тобі досягти жодної власної цілі, ти навіть не подумала про те, що в неї є могутні союзники, що можуть образитися. Це не гордий Слизерин старих днів, Падмо Патіл, не те, чим пишався Салазар, це — гнилий Слизерин. Падма Паркінсон — не Падма Мелфой…​

Вона ще ніколи в житті не була такою переляканою, і вона почала розглядати можливість, що це справді був привид. Хоча вона ніколи не чула, щоб привиди могли ось так ховатися, проте, мабуть, вони просто не робили так зазвичай. Вже не кажучи, що більшість привидів не були такими моторошними — зрештою, вони були просто мертвими людьми…​

 — Хто ти? Кривавий Барон?

 — Коли Гаррі Поттера цькували й били, — шепотів голос, — він наказав усім своїм союзникам утриматися від помсти. Памʼятаєш це, Падмо Патіл? Бо Гаррі Поттер хитається, але ще не впав. Він бореться, він знає, що в небезпеці. А ось Герміона Ґрейнджер не просила такого ж від своїх союзників. Гаррі Поттер злиться на тебе, Падмо Патіл, більше, ніж будь-коли зміг би злитися заради себе…​ а в нього є власні союзники.

Вона затремтіла, знала, що це було видно, і ненавиділа себе за це.

 — Та не бійся, — видихнув голос. — Я не завдам тобі шкоди. Бо, розумієш, Падмо Патіл, Герміона Ґрейнджер справді невинна. Вона не стоїть на краю прірви, вона не падає. Вона не просила союзників утриматися від помсти тобі, бо їй навіть не спало на думку, що хтось може помститися. А Гаррі Поттер чудово розуміє, що якби він завдав тобі шкоди сам чи зробив так, щоб ти зазнала шкоди, навіть заради блага Герміони Ґрейнджер, то вона б з ним більше не розмовляла, доки Сонце не згоріло б, і остання зірка не полишила б нічне небо, — тепер голос став зовсім сумним. — Вона щиро добра дівчина, людина, якою я можу лише мріяти стати…​

 — Ґрейнджер не здатна створити чари патронуса! Якби вона справді була такою хорошою, як вдає…​

 — А ти можеш створити чари патронуса, Падмо Патіл? Ти навіть не наважилися спробувати, бо боялася результату.

 — Це неправда! У мене не було часу, ось і все!

 — Але Герміона Ґрейнджер спробувала, — провадив далі шепіт, — відкрито, перед усіма друзями, і коли магія зрадила їй, вона була здивована й розгублена. Є такі таємниці чар патронуса, про які відомо було лише декільком, і, можливо, тепер лише мені, — мʼякий, тихий сміх. — Обмежмося тим, що це не якась пляма її духу не дає світлу засяяти. Герміона Ґрейнджер не може викликати чари патронуса з тієї саме причини, що й Ґодрик Ґрифіндор, що звів ці стіни, так і не зміг цього.

У коридорі справді похолоднішало, вона в цьому не сумнівалася: ніби хтось застосовував чари холоднечі.

 — Та й Гаррі Поттер — не єдиний союзник Герміони Ґрейнджер, — тепер у шепоті чулися нотки сухого сміху, що раптом налякав її тим, як нагадував професора Квірела. — Філіус Флитвік та Мінерва Макґонеґел, як я розумію, у захваті від неї. Чи не спадало тобі на думку, що коли ці двоє дізнаються про те, що ти робиш з Герміоною Ґрейнджер, ти їм можеш почати подобатися менше? Напевно, вони не втручатимуться явно…​ Але вони можуть трохи баритися з нарахуванням тобі очок гуртожитку, дещо повільніше надавати тобі можливості…​

 — Поттер нажалівся на мене?

Примарний сміх, сухе «хе-хе-хе».

 — Вважаєш цих двох дурними, глухими й сліпими? — сумніший шепіт. — Вважаєш, що Герміона Ґрейнджер для них не дорогоцінна, що вони не бачать, як вона страждає? Можливо, колись вони були в захваті від тебе, їхньої маленької розумної Падми Патіл, то заради чого ти відкидаєш це?

У Падми пересохло в горлі. Про це вона не подумала, зовсім.

 — Цікаво, а скільком людям ти подобатимешся, Падмо Патіл, на цьому шляху, яким ти тепер ідеш? Невже воно того варте, аби відрізнятися від своєї сестри ще більше? Бути тінню до світла Парваті? Твоїм найглибиннішим страхом завжди було знайти з нею гармонію, чи, радше, відновити гармонію. Але невже заради цього варто завдавати шкоди невинній дівчині — аби бути не такою, як вона? Чи мусиш ти бути злою близнючкою, Падмо Патіл, невже ти не можеш знайти іншу добру мету?

Її серце стукотіло в грудях. Вона…​ вона ніколи про це ні з ким не розмовляла…​

 — Мене завжди цікавило, чому учні цькують одне одного, — зітхнув голос. — Як діти роблять життя складнішим для самих себе, як вони перетворюють школи на тюрми власними ж руками. Чому людські істоти роблять свої власні життя такими неприємними? Я можу дати тобі частину відповіді, Падмо Патіл. Через те, що люди не завдають собі клопоту зупинитися й подумати перед тим, як завдати болю, не уявляють, що вони самі теж можуть зазнати болю, що вони можуть постраждати від власних лихих вчинків. Але ти постраждаєш, о, так, Падмо Патіл, страждатимеш ти, якщо не зійдеш з цього шляху. Ти страждатимеш від такого ж болю від самотності, такого ж болю від страху й недовіри інших, якого ти завдаєш зараз Герміоні Ґрейнджер. Тільки, на відміну від неї, ти на це заслуговуєш.

Паличка тремтіла в її руках.

 — Ти не тоді вибрала сторону, коли пішла до Рейвенклову, дівчинко. Ти вибираєш сторону тим, як живеш, тим, як поводишся з іншими людьми та з собою. Ти робитимеш життя інших яскравішим чи тьмянішим? Ось вибір між Світлом та Темрявою, а не якесь слово, що його вигукнув Сортувальний Капелюх. І найскладніше, Падмо Патіл, не вимовити слово «Світло», найскладніше — вирішити, що є що, і визнати, що ти почала йти не тим шляхом.

Запала тиша. Вона тяглася якийсь час, і Падма зрозуміла, що її відпустили.

Вона ледь не випустила паличку з рук, коли клала її назад до кишені. Падма ледь не впала, коли зробила крок від стіни й збиралася вже йти…​

 — Я не завжди робив правильний вибір між Світлом та Темрявою, — знову почувся шепіт, тепер гучний та різкий, ніби лунав прямо їй у вухо. — Не сприймай мою мудрість як остаточну, дівчинко, не бійся ставити її під сумнів, бо хоч я й старався, та були й невдачі, та ще й які. Але ти кривдиш дійсно невинну, і навіть не заради досягнення якоїсь власної цілі, не для якогось хитрого плану. Ти завдаєш болю лише заради власної втіхи. Я не завжди правильно вибирав між Світлом і Темрявою, проте це безперечно темрява. Ти шкодиш невинній дівчині, і не отримуєш відплати лише через те, що вона надто добра, щоб дозволити своїм союзникам щось зробити з тобою. Я не можу тебе за це покарати, то знай лише, що я зневажаю твій вибір. Ти не гідна Слизерину. Йди й роби домашнє завдання з гербалогії, рейвенкловко!

Останні слова скидалися на гучне шипіння, майже зміїне, і Падма втекла. Вона бігла коридорами, ніби за нею гналися смертефалди; вона бігла, незважаючи на правила про біг у коридорах; не зупинилася, навіть коли проминала інших учнів, що з подивом на неї дивилися; бігла, аж доки дісталася дверей до рейвенкловської вежі. Серце калатало їй в грудях, коли двері запитали її:

 — Чому сонце світить вдень, а не вночі?

Лише з третьої спроби вона змогла дати звʼязну відповідь, а коли двері відчинилися, вона побачила…​

…​декількох дівчат та хлопців, молодих та дорослих, і всі вони витріщалися на неї, а в одному кутку за пʼятикутним столом були Гаррі Поттер, Майкл Корнер та Кевін Ентвісл. Вони теж підвели погляд з підручників.

 — О Мерліне! — вигукнула Пенелопа Клірвотер, підводячись з диванчика. — Що сталося, Падмо?

 — Я, — вона затиналася, — я, я чула…​ привида …​

 — Це ж був не Кривавий Барон, га? — запитала Клірвотер. Вона дістала паличку й за мить тримала склянку, а після «Аґваменті» — склянку з водою. — Ось, випий, присядь…​

Падма вже хутко йшла до пʼятикутного стола. Вона подивилася на Гаррі Поттера, що дивився на неї спокійним та серйозним поглядом, навіть дещо сумним.

 — Ти це зробив! — сказала Падма. — Як…​ ти…​ як ти смієш!

Раптом у вітальні Рейвенклову запала тиша.

Гаррі лише дивився на неї.

А тоді запитав:

 — Чи можу я тобі чимось допомогти?

 — Не заперечуй, — голос Падми тремтів, — це ти підіслав того привида, він сказав…​

 — Я серйозно, — сказав Гаррі. — Чи можу я тобі чимось допомогти? Принести тобі їжі, дістати газованої води, допомогти з домашнім завданням чи щось таке?

Усі витріщалися на них.

 — А що? — запитала Падма. Вона не знала, що ще сказати, вона не розуміла.

 — Бо деякі з нас стоять на краю прірви, — сказав Гаррі. — А важливо те, що ти робиш для інших людей. Дозволь мені допомогти тобі з чимось, Падмо, будь ласка.

Вона витріщилася на нього, і зрозуміла тієї миті, що він отримав власне попередження, таке саме, як і вона.

 — Я…​ Мені треба написати шість дюймів про ломіліалор…​

 — Зажди хвильку, я збігаю до себе, принесу все для гербалогії, — сказав Гаррі. Він підвівся з-за пʼятикутного стола, подивився на Ентвісла та Корнера. — Вибачте, хлопці, побачимося пізніше.

Вони нічого не сказали — лише витріщалися разом з усіма іншими у вітальні, доки Гаррі Поттер ішов до сходів.

І коли він тільки-но почав підніматися, він сказав:

 — І щоб ніхто не надокучав їй питаннями, хіба що вона захоче про це розмовляти. Сподіваюся, усі зрозуміли?

 — Зрозуміли, — сказали більшість першокласників та деякі старші учні, і багато з них були доволі налякані.

І вона розмовляла про купу всього з Гаррі Поттером, не лише про дерево ломіліалор — навіть про свій страх повернутися до гармонії з Парваті, хоча про це вона ще ніколи ні з ким не розмовляла. Проте примарний союзник Гаррі вже все одно про це знав. А Гаррі дістав зі свого капшучка якісь дивні книжки й позичив їй на умовах абсолютної секретності, і сказав, що якщо вона їх зрозуміє, то це змінить те, як вона думає, і вона вже ніколи не повернеться до гармонії з Парваті…​

О девʼятій, коли Гаррі сказав, що має йти, було зроблено лише половину реферату.

А коли Гаррі зупинився, озирнувся та сказав, що він вважає, що вона гідна Слизерину, вона цілу хвилину пишалася цим, доки не зрозуміла, що́ їй щойно сказали, та хто́ це сказав.

Коли Падма спустилася до сніданку наступного ранку, вона побачила, що Менді її побачила й шепотить щось сусідкам за рейвенкловським столом.

Вона побачила, що одна дівчинка підвелася з лавки та йде до неї.

Минулого вечора Падма раділа, що в них різні спальні. Але тепер, коли вона про це подумала, так було ще гірше: так їй доведеться зробити це в присутності всіх.

Але, хоч Падма й спітніла, вона знала, що має зробити.

Дівчина підійшла ближче…​

 — Вибач.

 — Що? — запитала Падма. Це мала бути її репліка.

 — Вибач, — повторила Герміона Ґрейнджер. Вона казала це гучно, щоб усі інші теж почули. — Я…​ я не просила Гаррі це робити, і я на нього розізлилася, коли дізналася, і змусила пообіцяти, що він ніколи не робитиме такого з будь-ким, і я не розмовлятиму з ним тиждень…​ Мені справді, справді прикро, міс Патіл.

Поза Герміони Ґрейнджер була напруженою, її обличчя було напруженим, і можна було побачити піт на її лиці.

 — Ем…​ — вимовила Падма. Наразі всі її думки переплуталися…​

Вона кинула оком на рейвенкловський стіл, де один хлопець спостерігав за ними суворим поглядом, а його руки були стиснуті в кулаки на колінах.

Раніше:

 — Я ж сказала тобі поводитися приязніше! — верещала Герміона.

Гаррі спітнів. Герміона ще ніколи не кричала на нього, і у порожньому кабінеті було доволі гучно.

 — Я…​ але…​ але я поводився приязно! — запротестував Гаррі. — Я фактично привів її до спокути, Падма йшла хибним шляхом, і я її з нього врятував! Я напевно змінив усе її життя на краще! Крім того, якби ти чула оригінальну версію того, що пропонував зробити професор Квірел…​ — а тоді Гаррі збагнув, що він каже, і закрив рота секундою пізніше, ніж було варто.

Герміона вхопилася за пасма свого каштанового волосся — такого жесту Гаррі ще в неї не бачив.

 — Що він пропонував? Убити її?

Професор захисту пропонував був, щоб Гаррі знайшов усіх ключових впливових учнів серед свого та інших років, і спробував отримати контроль над усією мережею пліток Гоґвортсу. Він також зазначив, що це все одно корисний і цікавий виклик для будь-якого справжнього слизеринця, що відвідує Гоґвортс.

 — Нічого такого, — швидко сказав Гаррі, — він просто запропонував, загалом, щоб я отримав вплив на людей, що розповсюджують чутки, а я вирішив, що приязніше буде просто напряму проінформувати Падму про значення того, що вона робить, та про можливі наслідки її дій, а не погрожувати їй чи щось таке…​

 — Ти вважаєш, що нікому не погрожував? — тепер Герміона тягнула себе за волосся.

 — Ем…​ Можливо, їй здалося, що їй трохи погрожують, але, Герміоно, якщо людині здається, що щось їй зійде з рук, то вона це зробить, і начхати, як сильно це шкодить іншим, якщо не шкодить їй самій. Якби Падма вважала, що для неї не буде жодних наслідків через поширення брехні про тебе, то звісно вона б просто робила це далі…​

 — І ти гадаєш, що не буде жодних наслідків через твої дії?

Раптом Гаррі стало дуже зле.

Він ще ніколи не бачив Герміону такою розлюченою.

 — Що тепер про тебе думають інші учні, Гаррі? А про мене? «Якщо Гаррі не сподобається, що я кажу про Герміону, то він нацькує на мене привидів.» Ось що ти хочеш, щоб вони думали?

Гаррі розкрив рота, проте не знайшов слів, він просто…​ просто не подумав про це, насправді…​

Герміона потяглася й схопила книжки, що вона їх туди гепнула раніше.

 — Я не розмовлятиму з тобою тиждень, і я скажу всім, що не розмовлятиму з тобою тиждень, і я скажу всім, чому, і, можливо, це частково виправить те, що ти зробив. А за тиждень я…​ я вирішу, що робити, гадаю…​

 — Герміоно! — тепер вже Гаррі кричав від розпачу. — Я хотів допомогти!

Дівчина обернулася й подивилася на нього, хоча вже відчинила двері до кімнати.

 — Гаррі, — сказала вона, крім злості в її голосі чулося легке тремтіння. — Професор Квірел засмоктує тебе в темряву, чесно, я серйозно, Гаррі.

 — Це…​ це не він, він не це пропонував, це був просто я…​

Тепер Герміона ледь не шепотіла.

 — Якось ти підеш з ним на обід, а повернеться лише твоя темна сторона, а може ти й узагалі не повернешся.

 — Я обіцяю, що я повернуся з обіду.

Він сказав це бездумно.

Герміона відвернулася й хутко пішла, грюкнувши дверима за собою.

Віртуозно зіграв на законах драматичної іронії, йолопе, зазначив внутрішній критик Гаррі. Тепер ти помреш цієї суботи, твоїми останніми словами буде «Герміоно, пробач», а вона завжди шкодуватиме про цей свій останній грюк дверима…​

Ой, замовкни.

Коли Падма присіла поряд з Герміоною за сніданком, та голосно — так, щоб інші чули — сказала, що привид розповів їй те, що їй було важливо почути, і Гаррі Поттер вчинив був правильно, дехто став боятися менше, а дехто — значно більше.

Після цього люди справді менше казали гидких речей про Герміону, принаймні серед першокласників, принаймні публічно, де Гаррі Поттер міг про це почути.

Коли професор Флитвік запитав Гаррі, чи був він відповідальним за те, що сталося з Падмою, а Гаррі відповів «так», професор Флитвік сказав йому, що він винен два дні відпрацювань. Навіть якщо це був лише привид, і Падма не постраждала, це все одно була неприйнятна поведінка для рейвенкловця. Гаррі кивнув та сказав, що розуміє, чому професор Флитвік мусить це зробити, і не сперечається. Та враховуючи, що це, видається, справді виправило Падму, чи не вважав професор Флитвік, не для протоколу, що Гаррі вчинив правильно? А професор Флитвік деякий час мовчав, ніби справді обмірковував це, а тоді сказав урочисто писклявим голосом, що Гаррі треба навчитися нормально спілкуватися з іншими учнями.

І Гаррі не міг стримати думки, що такої поради він ніколи не почує від професора Квірела.

Також Гаррі не міг стримати думки, що якби він вчинив так, як радив професор Квірел, по-слизеринськи — використав суміш позитивних та негативних стимулів, щоб явно керувати Падмою та іншими пліткарями, — то Падма б про це не розповідала, і Герміона ніколи б не дізналася…​

…​і тоді Падма б не прийшла до спокути, вона б залишилася на хибному шляху, і сама б зрештою через це страждала. І Гаррі жодним чином не брехав Падмі, коли був невидимим під дією часовороту та використовував чари черевомовлення.

Гаррі досі не був певен, чи діяв єдиним правильним чином, чи одним з правильних. Герміона не помʼякшила свого вироку не розмовляти з ним — хоча вона багато розмовляла з Падмою. Це було неприємніше, ніж Гаррі очікував, — повернутися до самотнього навчання. Ніби його мозок вже почав забувати довготреновану навичку бути на самоті.

Дні до суботнього обіду з професором Квірелом тягнулися дуже, дуже повільно.