Розділ 49. Апріорна інформація

Хлопчик чекає на полянці край незабороненого лісу, біля ґрунтової стежки, що прямує назад до воріт Гоґвортсу в одному напрямку, і кудись у далину в іншому. Неподалік стоїть диліжанс, і хлопчик дивиться на нього з деякої відстані, лише подеколи відвертаючи погляд.

Стежкою віддалік наближається силует: чоловік, вдягнений у професорську мантію, плентається, опустивши плечі, а його туфлі здіймають клубочки пилу.

За півхвилини хлопчик ще раз відвів погляд, а потім продовжив спостерігати за диліжансом. Цього короткого погляду було достатньо, щоб помітити, що плечі чоловіка випрямилися, обличчя посвіжішало, а йшов він не здіймаючи жодної пилинки.

 — Вітаю, професоре Квірел, — не відриваючи погляду від диліжансу сказав Гаррі.

 — Салют, — пролунав виважений голос професора Квірела. — Видається, ви тримаєте дистанцію, містере Поттер. Невже ви побачили в нашому диліжансі щось неприродне?

 — Неприродне? — відгукнувся Гаррі. — Та ні, не бачу нічого неприродного. Природні сидіння, природні колеса, природні здоровезні схожі на скелети крилаті коні…​

Обтягнутий шкірою череп обернувся до нього і оскалив зуби, білі та міцні, у схожій на печеру чорній пащі, наче хотів показати, що Гаррі йому подобався не більше, ніж він Гаррі. Другий чорний шкірястий скелет-кінь закинув голову, ніби іржав, але жодного звуку чутно не було.

 — Це тестрали, і вони завжди тягнули цей диліжанс, — спокійно сказав професор Квірел. Він заліз на переднє сидіння, намагаючись триматись якомога правіше. — Вони видимі лише тим, хто бачив смерть і усвідомив це. Гарний захист від більшості тварин-хижаків. Гм. Припускаю, що першого разу з дементором вашим найстрашнішим спогадом виявилася ніч вашої зустрічі з Тим-Кого-Не-Можна-Називати?

Гаррі похмуро кивнув. Це була правильна здогадка, хоча й помилкові аргументи. Ті, хто бачив Смерть…

 — До речі, чи згадали ви щось цікаве?

 — Так, згадав, — сказав Гаррі. Тільки це і більш нічого. Він був ще не готовий висувати звинувачення.

Професор із захисту посміхнувся однією зі своїх нещирих посмішок і нетерпляче вказав на сидіння.

Гаррі скоротив відстань і, здригнувшись, заліз у диліжанс. Після зустрічі з дементором відчуття невідворотного значно посилилося, хоча перед тим повільно згасало. Найбільша дистанція, яку дозволяли сидіння, більше не здавалася йому анітрохи достатньою.

Потім кістляві коні риссю побігли вперед, і диліжанс поніс їх до зовнішньої межі Гоґвортсу. Тим часом професор Квірел повернуся до свого режиму зомбі, і відчуття невідворотного відступило, хоча й не настільки, щоб його можна було ігнорувати.

З диліжансу було видно як проминав ліс. Дерева віддалялись не так швидко, як під час руху на мітлі або машині. Таке повільне пересування якось розслабляло, подумав Гаррі. Хто точно розслабився, то це професор із захисту, який розвалився на сидінні і пускав слину собі на мантію.

Гаррі й досі не вирішив, що йому можна з’їсти на обід.

Під час пошуків у бібліотеці він не знайшов жодної згадки про чаклунів, що можуть розмовляти з немагічними рослинами або тваринами, окрім змій. Хоча в „Говори та Заклинай‟ Пола Брідлова щось говорилось про напівміфічну відьму, що її прозвали повелителькою летючих білок.

Чого Гаррі хотілося, так це розпитати професора Квірела. Та професор був занадто розумним, і це було проблемою. Судячи з того, що сказав Драко, все, що стосувалося нащадка Слизерина, було чималою сенсацією. І Гаррі не був впевнений, що варто дозволяти дізнатися про цю справу комусь іще. Бо тієї ж миті, як Гаррі спитає про парселмову, професор зиркне на нього своїми блідо-блакитними очима і скаже: „Я так розумію, містере Поттер, що ви навчили містера Мелфоя чарам патронуса і випадково заговорили до його змії?‟

І начхати, що самого цього питання недостатньо для визначення правди і формування гіпотези, а тим більше для спростування її апріорної малоймовірності. Професор із захисту все одно якимось чином дійде такого висновку. Гаррі вже подеколи підозрював, що професор Квірел має значно більше відомостей, ніж каже — його попередні припущення були аж занадто вдалими. Інколи він робив свої карколомні висновки, навіть якщо його аргументи були помилковими. Справа була в тому, що Гаррі не розумів хід думок професора Квірела в більшості його припущень. Гаррі хотілося бодай раз піймати професора на чомусь, захопити його зненацька своїми блискучими доводами.


 — Мені супу з зеленої сочевиці з соєвим соусом, — сказав професор Квірел офіціантці. — Щодо містера Поттера, то йому тарілку чилі за сімейним рецептом Тенормана.

Гаррі почувався застигнутим зненацька. Він вже був вирішив обмежитися тільки вегетаріанськими стравами, але у своїх роздумах не врахував, що замовлення робитиме професор Квірел…​ та заперечувати тепер вже було незручно…​

Офіціантка поклонилась їм і зібралася йти…​

 — Ем, перепрошую. А чи містить ця страва мʼясо змій або летючих білок?

Офіціантка навіть бровою не повела, тільки повернулась до Гаррі, похитала головою, ще раз ввічливо вклонилася до нього та пішла до дверей.

(Внутрішні особистості Гаррі насміхалися з нього. Ґрифіндорець робив єхидні зауваження щодо того, що трохи соціального дискомфорту достатньо, щоб схилити його до канібалізму! (цю частину прокричав гафелпафець). А слизеринець похвалив Гаррі за гнучкість моралі, коли дійшло до такої важливої справи, як підтримка його стосунків з професором Квірелом.)

Коли офіціантка зачинила за собою двері, професор Квірел помахом руки замкнув їх на клямку, використав звичайні чотири види чарів для забезпечення конфіденційності розмови і сказав:

 — Яке цікаве запитання, містере Поттер. Чому ви його поставили?

Гаррі зберігав нейтральний вираз обличчя.

 — Нещодавно я досліджував чари патронуса, — сказав він. — Згідно з „Чари патронуса: чародії, що могли і не могли‟, виходить, що Ґодрик не міг, а Салазар — міг. Я був дещо здивований, тож звернувся до вказаного джерела, до „Чотири Життя Сили‟. І тоді виявилося, що Салазар Слизерин, можливо, міг розмовляти зі зміями, — (послідовність у часі і причинно-наслідковий зв’язок це не одне й те саме, і не Гаррі винен, якщо професор Квірел цього не помітить). — Подальші пошуки виявили богиню-мати, що могла розмовляти з летючими білками. Тому я був дещо занепокоєний перспективою з’їсти щось, що гіпотетично могло розмовляти.

І Гаррі спокійно відпив води…​

…​саме тоді, коли професор Квірел сказав:

 — Чи не помилюся я, містере Поттер, якщо припущу, що ви також парселмовець?

Коли Гаррі закінчив кашляти, він поставив склянку з водою назад на стіл. Він не дивився професорові Квірелу в очі, натомість зупинивши погляд на його підборідді.

 — Тож ви здатні провести виманологію крізь мої блокологічні барʼєри.

Професор Квірел широко посміхнувся.

 — Сприйматиму це як комплімент, містере Поттер. Але ні.

 — Я на це більше не куплюся, — сказав Гаррі. — Ви аж ніяк не могли дійти таких висновків на основі цих свідчень.

 — Звісно ні, — спокійно сказав професор Квірел, — я в будь-якому разі збирався спитати вас про це сьогодні, і просто вибрав вдалий момент. Взагалі-то, я підозрював ще з грудня.

 — Грудня? — сказав Гаррі. — Я дізнався вчора!

 — Тож ви не збагнули, що повідомлення Сортувального Капелюха звучало парселмовою?

Професор із захисту знову вибрав вдалий момент. Саме тоді, коли Гаррі пригубив воду, щоб прочистити горло після того, як вдавився вперше.

Гаррі не збагнув до цієї миті. Це стало очевидним, щойно професор Квірел це озвучив. Звісно, професорка Макґонеґел навіть сказала йому не говорити до змій, коли хтось може його побачити. Але він думав, що вона має на увазі не бути поміченим, поки розмовляєш до якихось статуй або архітектурних витворів у Гоґвортсі, що виглядають як змії. Подвійна ілюзія прозорості: він думав, що розуміє її, вона — що він її зрозумів…​ але як, чорт забирай…​

 — Тож, — сказав Гаррі, — ви застосували виманологію на мені під час мого першого заняття із захисту, бо хотіли дізнатися, що сталося із Сортувальним Капелюхом…​

 — Тоді б я не дізнався про це у грудні, — професор Квірел відкинувся на спинку крісла й посміхнувся, — Ця задача не з тих, які ви могли б вирішити самостійно, тож я просто відкрию вам відповідь. Під час зимових канікул мою увагу привернув запит директора до закритої судової колегії щодо перегляду справи містера Рубеуса Геґріда, що відомий вам як ключник і охоронець дичини у Гоґвортсі. Його було звинувачено у вбивстві Ебіґейл Міртл у 1943 році.

– О, звісно ж, — сказав Гаррі, — тепер абсолютно очевидно, що я парселмовець. Професоре, що, заради всіх повзучих змій…​

 — Іншим підозрюваним за цією справою був монстр Слизерина, легендарний мешканець Таємної кімнати. Саме тому дехто вирішив повідомити мене про цей факт, і тому він настільки привернув мою увагу, що я витратив значну суму на хабар і вивчив деталі справи. Містер Геґрід насправді невинний, містере Поттер. До смішного очевидно, що невинний. Відтоді, як Невіла Чемберлена конфунднув Ґріндевальд, а повісили це на Аманду Нокс, Геґрід — найбільш несправедливо засуджений правовою системою чаклунської Британії очевидець. Директор Діпіт спонукав учня-маріонетку звинуватити містера Геґріда, бо Діпіту потрібен був цап-відбувайло, на якого можна було б звалити вину за смерть міс Міртл. А наша дивовижна система правосуддя погодилась, що цього цілком достатньо для того, щоб розпорядитися виключити містера Геґріда зі школи та зламати його паличку. Нашому поточному директору достатньо надати докази досить вагомі, щоб ініціювати повторне розслідування справи. Тепер, коли Дамблдор тисне на важелі замість Діпіта результат передбачуваний. Містер Мелфой не має конкретних причин боятися виправдання містера Геґріда, тож він буде чинити супротив, доки це йому нічого не коштуватиме, тільки для того, щоб це обійшлося коштовніше Дамблдорові, який вочевидь має на меті доведення справи до кінця.

Професор Квірел відпив ковток води.

 — Але я відхиляюся від теми. Новий доказ, який директор обіцяє надати — це висвітити приховане до того закляття на Сортувальному Капелюсі, що воно, як він сам виявив, звертається лише до слизеринців, що є парселмовцями. Таким чином Дамблдор аргументує, що у 1943 році Таємну кімнату цілком імовірно було відчинено. Це приблизно той проміжок часу, коли Той-Кого-Не-Можна-Називати, відомий парселмовець, відвідував Гоґвортс. Доволі сумнівна логіка, та судова колегія може вирішити, що цього достатньо, щоб поставити провину містера Геґріда під питання. Якщо вони, звичайно, впораються сказати це, зберігаючи серйозний вираз обличчя. І тепер ми підійшли до головного питання: як директор виявив це приховане закляття на Сортувальному Капелюсі?

Професор Квірел посміхався награною посмішкою.

 — Що ж, припустімо, що серед учнів цього року був парселмовець, потенційний спадкоємець Слизерина. Ви маєте визнати, містере Поттер, що чітко виділяєтесь, якщо брати до уваги екстраординарних людей. І якщо я спитаю себе, до думок якого новенького слизеринця найімовірніше вторгнеться директор, прицільно шукаючи спогади про його сортування, що ж, в цьому випадку, ви виділяєтеся ще більше, — посмішка зникла. — Тепер ви бачите, містере Поттер, не я був тим, хто зазіхнув на ваші думки. Проте я не вимагатиму вибачень. Не ваша провина, що ви повірили у Дамблдорові заяви про повагу до вашого ментального простору.

 — Мої щирі вибачення, — сказав Гаррі, підтримуючи обличчя безвиразним.

Суворий контроль був, по-своєму, зізнанням, як і піт, що стікав його скронею. Хоча він не вважав, що професор із захисту сприйме це як свідчення. Професор Квірел просто подумає, ніби Гаррі нервується, бо його викрили як спадкоємця Слизерина, а не через те, що професор Квірел може збагнути, що Гаррі навмисно видав таємницю Слизерина…​ що тепер не здавалося таким вже розумним вчинком.

 — Тож, містере Поттер, якісь успіхи в пошуках Таємної кімнати?

Ні, подумав Гаррі. Та, щоб підтримувати можливість правдоподібного заперечення, потрібно інколи ухилятися від відповіді, навіть коли нема чого приховувати…​

 — З усією повагою, професоре Квірел, але якби у мене були якісь успіхи, мені не надто очевидно, що я повинен вам про це розповідати.

Професор Квірел знову відпив води зі склянки.

 — Тоді, містере Поттер, я відверто розповім, що я знаю чи підозрюю. По-перше, я вірю, що Таємна кімната існує, як і монстр Слизерина. Перед тим, як смерть міс Міртл було виявлено, минули години, хоча захисні чари повинні були негайно сповістити директора. Тому вбивство було скоєне або директором Діпітом, що сумнівно, або якоюсь сутністю, якій Салазар Слизерин надав більше повноважень у своїх захисних чарах, ніж навіть директору. По-друге, я підозрюю, що всупереч популярній казочці, призначення монстра Слизерина було не у позбавленні Гоґвортсу учнів маґлівського роду. Він не міг би взяти силою, якщо тільки не був могутнім настільки, щоб перемогти директора Гоґвортсу та всіх вчителів. Кілька таємничих убивств призвели б лише до закриття школи, що майже сталося у 1943, або до створення нових захисних чарів. То навіщо, містере Поттер, існує монстр Слизерина? Якій меті він насправді служить?

 — Гмм…​ — погляд Гаррі впав на його склянку з водою; він намагався думати. — Щоб вбити кожного, хто пробрався до кімнати, але не повинен був…​

 — Монстр настільки сильний, щоб перемогти команду магів, які прорвались крізь найкращі чари, що Салазар розмістив над своєю кімнатою? Навряд.

Гаррі відчував на собі тиск.

 — Ну, кімната називається Таємною, то може у монстра є якась таємниця, або він і є таємниця? Якщо вже на те пішло, то що ще таємне у тій Таємній кімнаті? — Гаррі не вів ретельних пошуків інформації за цією справою, частково тому, що в нього склалося враження, ніби ніхто нічого не знає…​

Професор Квірел посміхався.

 — Чому ж просто не записати ці таємниці?

 — Гммм…​ — сказав Гаррі. — Бо якщо монстр говорив парселмовою, то забезпечено, що лише справжній нащадок Слизерина зможе почути таємницю?

Налаштувати захисні чари кімнати на фразу, сказану парселмовою, доволі легко. Навіщо все ускладнювати і створювати монстра? Створити істоту, що може жити віками, не могло бути легкою справою. Ну ж бо, містере Поттер, це ж очевидно! Що то за таємниці, що може розповісти один живий розум іншому, але що їх не записати?

Прозріння прийшло до Гаррі разом зі сплеском адреналіну, що пришвидшив його серцебиття і подих.

 — О.

Салазар Слизерин був справді хитрим. Хитрим настільки, що зміг знайти спосіб обійти інтердикт Мерліна.

Потужні чаклування не можуть бути передані за допомогою книжок або привидів. Але якщо створити довговічну істоту з достатньо хорошою пам’яттю…​

 — Мені здається цілком імовірним, — сказав професор Квірел, — що Той-Кого-Не-Можна-Називати почав свій шлях до влади дізнавшись таємниці, що їх зберіг монстр Слизерина. Що втрачені знання Салазара є джерелом надпотужної магії Відомо-Кого. Звідси мій інтерес у Таємній кімнаті, і у справі містера Геґріда.

 — Зрозуміло, — сказав Гаррі.

І якщо він, Гаррі, зміг би знайти Салазарову Таємну кімнату…​ то всі загублені знання, що стали надбанням Лорда Волдеморта, належатимуть також і йому.

Так. Саме так і має розвиватися сюжет.

Додайте ще надзвичайний інтелект Гаррі і кілька магічних дослідів, і ще кілька маґлівських ракетних установок. І тоді це буде гра цілковито в одні ворота. А саме цього Гаррі й хотів.

Гаррі широко посміхався, дуже злою усмішкою. Нова програма дій: знайти у Гоґвортсі все, що хоч трохи нагадує змій, і спробувати заговорити до цього. Почати з того, що вже було спробувано, але цього разу використовувати парселмову. І зробити так, щоб Драко впустив тебе до слизеринського гуртожитку…​

 — Не захоплюйтесь занадто, містере Поттер, — сказав професор Квірел. Його обличчя стало безвиразним. — Продовжуйте думати. Що сказав Темний Лорд монстру Слизерина на прощання?

 — Що? — здивувався Гаррі. — Як хтось із нас взагалі може про це дізнатися?

 — Уявіть собі сцену, містере Поттер. Дозвольте вашій уяві заповнити прогалини. Монстр Слизерина — мабуть якийсь величезний змій, тож тільки парселмовець може заговорити до нього — закінчив ділитися знаннями, якими він володіє, з Тим-Кого-Не-Можна-Називати. Він передає останнє благословення від Салазара і попереджає його, що Таємна кімната має залишатися зачиненою, доки наступний нащадок Слизерина не доведе свою здатність відкрити її. І той, хто стане Темним Лордом киває і каже…​

 — Авада Кедавра, — Гаррі раптом стало зле.

 — Правило дванадцять, — тихо сказав професор Квірел. — Ніколи не залишай джерело своєї сили там, де ще хтось може його знайти.

Погляд Гаррі впав на скатертину, яка тепер була розшита невеселими візерунками квітів і тіней. Якось це було…​ занадто сумно, щоб уявляти. Слизеринський змій хотів лише допомогти Лорду Волдеморту, а Лорд Волдеморт просто взяв і…​ було у цьому щось нестерпно печальне. Ким треба бути, щоб зробити таке із живим створінням, яке пропонує лише дружбу…​

 — Ви насправді вважаєте, що Темний Лорд міг…​

 — Так, — безвиразно сказав професор Квірел. — Той-Кого-Не-Можна-Називати залишив за собою чіткий слід із мертвих тіл, містере Поттер. І я сумніваюся, що він знехтував конкретно цим. І якщо там були будь-які артефакти, що їх можна забрати, то Темний Лорд так і зробив. У Таємній кімнаті ще могло лишитись щось варте уваги, і той, хто знайде це, покаже себе справжнім спадкоємцем Слизерина. Але не занадто на це сподівайтесь. Я підозрюю, що все, що ви знайдете — це мовчазні залишки монстра Слизерина.

Якийсь час вони сиділи у тиші.

 — Я можу й помилятися, — сказав професор Квірел. — Все ж таки, це лише здогадка. Але я хотів вас попередити, містере Поттер, щоб ваше розчарування не було надто гірким.

Гаррі кивнув.

 — Хтось може навіть пожалкувати про свою перемогу у віці немовляти, — сказав професор Квірел з кривою усмішкою. — Якби Відомо-Хто був живий, ви могли б переконати його поділитись деякими знаннями з вашої спадщини — від одного нащадка Слизерина іншому.

Посмішка скривилася ще більше, неначе він висміював очевидну неможливість сказаного.

Примітка собі, подумав Гаррі з деяким холодком і озлобленістю, зробити все, щоб дістати свій спадок з голови Темного Лорда, так чи інакше.

Вони ще мовчки посиділи. Професор Квірел дивився на Гаррі, наче чекав запитання.

 — Що ж, — сказав Гаррі, — якщо вже про це мова, то чи можу я запитати, як ви гадаєте, чи вся ця парселмова насправді…​

У двері постукали. Професор Квірел попереджально здійняв палець догори, потім відчинив двері помахом руки. Офіціантка несла величезну тацю з їхньою їжею з такою легкістю, ніби та нічого не важила (а так мабуть і було). Вона подала професорові Квірелу його тарілку зеленого супу і склянку кʼянті, як завжди. А перед Гаррі поставила тарілку тонко нарізаного м՚яса, змоченого у густому на вигляд соусі, і ще його звичайну склянку содової із солодким сиропом. Потім вона вклонилася, зумівши зробити це так, ніби це жест щирої поваги, а не проста формальність, і пішла.

Коли вона вийшла, професор Квірел знову здійняв палець, закликаючи до тиші, а потім витяг паличку.

Тоді професор Квірел почав виконувати низку замовлянь, що їх Гаррі впізнав, і аж затамував подих. Це була та сама послідовність і той самий порядок, які використовував містер Бестер — повний набір з двадцяти семи заклинань, що їх виконують перш ніж обговорювати щось надзвичайно важливе.

Якщо розмова про Таємну кімнату не вважалася важливою…​

 — Тепер деякий час нас не потривожать. Чи здатні ви зберегти таємницю, містере Поттер? — запитав професор Квірел, коли закінчив чарувати: тридцять заклять, три з яких Гаррі ніколи не чув.

Гаррі кивнув.

 — Важливу таємницю, містере Поттер, — сказав професор Квірел. Його погляд був цілеспрямованим, а обличчя серйозним. — Таку, що потенційно може заслати мене в Азкабан. Перед тим як відповісти, подумайте про це.

Якийсь час Гаррі навіть не розумів, чому це питання повинне бути складним, зважаючи на його зростаючу колекцію таємниць. Тоді…​

Якщо через цю таємницю професор Квірел може потрапити в Азкабан, це означає, що він скоїв щось незаконне…​

Мозок Гаррі провів кілька розрахунків. Хай яка була ця таємниця, професор Квірел не вважав, що його незаконні дії зіпсують враження Гаррі щодо нього. Не було жодної переваги у тому, щоб її не почути. І якщо таємниця й справді викривала щось про професора Квірела, то знати її було в інтересах Гаррі, навіть за умови що він пообіцяв нікому не розказувати.

 — Ніколи не мав великої поваги до влади, — сказав Гаррі. — Включно з законодавчою і виконавчою. Я зберігатиму вашу таємницю.

Гаррі не попіклувався спитати, чи викриття таємниці було варте тої небезпеки, на яку наражав себе професор Квірел. Професор із захисту не був тупим.

 — Тоді я маю перевірити, чи ви справді є нащадком Салазара, — сказав професор Квірел, і встав з крісла. Гаррі також піднявся зі свого крісла. Він діяв радше рефлекторно та інстинктивно, аніж за наміром.

Риси професора розплилися, змістились, різко змінились…​

Гаррі в паніці мало не відскочив назад, в останню мить передумав, і так і залишився розмахувати руками, намагаючись не впасти. Хвиля адреналіну пройшла тілом.

В іншому кінці кімнати похитувався змій висотою з метр, яскраво зелений, обрамлений рясним біло-блакитним. Гаррі недостатньо володів змієзнавством, щоб впізнати вид. Але він знав, що „барвиста‟ означає „отруйна‟.

Доволі іронічно: постійне відчуття невідворотного відступило, коли гоґвортський професор із захисту перетворився на отруйного змія.

Гаррі ковтнув слину і сказав:

 — Вітаю — е, хсссс, ні, е, здрасстуйте.

 — Шщо ж, — прошипів змій. — Ти сскажешш, я чую. Я сскажу, ти чуєшш?

 — Так, я чую, — прошипів Гаррі. — Ти шщо, анімаг?

 — Очевидно, — прошипів змій. — Тридцять четверте з тридцяти ссеми правил: сстати анімагом. Уссі розумні люди сстають, якшщо можуть. Тому таке рідкіссне.

Очі змія були пласкі та глибоко посаджені, з чорними контурами зіниць на темно-сірому тлі.

 — Це найбезпечнішший сспоссіб вессти розмову. Розумієшш? Іншші нашших сслів не ссприймають.__

 — Навіть якшщо вони анімаги-змії?

 — Лишше якшщо забажає нашщадок Сслизерина, — змій видав декілька коротких шиплячих звуків, що їх мозок Гаррі переклав як злі смішки. — Сслизерин не дурний. Анімаги-змії — не те ссаме, шщо парсселмовці. Це було б сслабким міссцем у ссхемі.

Це напевно доводило, що парселмова була особистою магією, а змії не були розумними створіннями зі своєю мовою, яку можна вивчити…​

 — Я не зареєсстрований, — прошипів змій. Темні плями його очей дивились прямо на Гаррі. — Анімаги повинні реєсструватиссь. Караєтьсся двома роками увʼязнення. Ти триматимешш таємницю, хлопчику?

 — Так, — прошипів Гаррі. — Ніколи не видам.

Змій завмер, наче шокований, а потім знову почав хитатись.

 — Ми прийдемо ссюди через ссім днів. Принесси плашща, шщоб пройти непоміченим. Принесси піссковий годинник, щоб рухатиссь крізь часс…​

 — Ти знаєшш? — Гаррі був шокований. — Як…​

Знову ці короткі шиплячі звуки, що були перекладені як сардонічний сміх. — Ти приходишш на моє першше заняття, поки шще на іншшому. Бʼєшш ворога пирогом. Дві кулі пам`яті…​

 — Нехай, — прошипів Гаррі. — Дурне питання. Забув, шщо ти розумний.

 — Даремно забув, — сказав змій, анітрохи не ображено.

 — Піссковий годинник обмежено, — сказав Гаррі. — Не можу сскорисстатись до девʼятої вечора.

Змій смикнув головою — зміїний кивок.

 — Чимало обмеженнь. Тільки ти можешш сскорисстатиссь, не можна вкрассти. Не може переноссити іншших людей. Гадаю, змія у капшшучку перенессе. Думаю, можливо тримати годинник нерухомо у шшкарлупі, не потурбувавшши охоронні чари, і прокрутити шшкарлупі навколо. Перевіримо за ссім днів. Про подальшші плани не сскажу. Ти не сскажешш нічого, нікому. Жодного знаку, шщо ти чогоссь очікуєшш. Жодного. Розумієшш?

Гаррі кивнув.

 — Сскажи парсселмовою.

 — Так.

 — Зробишш, як я ссказав?

 — Так, але, — Гаррі видав якісь вібруючі звуки — так його мозок переклав роздумливе «Емм» на зміїну, — Я не обіцяю робити те, про шщо ти шще не ссказав…​

Змій здригнувся, що мозок Гаррі переклав як гнівливий погляд.

 — Звіссно ні. Обссудимо вссе іншше під часс насступної зусстрічі.

Розплиття й зміщення рис пройшли в зворотному порядку, і перед Гаррі знову був професор Квірел. Лише на мить здалося, що він хитається у ритмі змія, а його очі холодні та пласкі. Потім він випрямився і став людиною.

Відчуття невідворотного повернулося.

Крісло професора Квірела з усього маху кинулося до нього, і він сів.

 — Не бачу причин марнувати їжу, — сказав він, взявши в руки виделку, — хоча зараз я би більше вподобав живу мишу. Розумієте, неможливо повністю розплутати звʼязки між тілом та свідомістю…​

Гаррі поволі сів і почав їсти.


 — Тож лінія Салазара не перервалася разом з життям Відомо-Кого, — сказав професор Квірел за деяких час. — Здається, між нашими шановними учнями вже поширюються чутки про те, що ви „темний‟. Цікаво, що б вони сказали, якби знали про це.

 — Або, якби вони знали, що я знищив дементора, — знизуючи плечима сказав Гаррі. — Гадаю, вся ця буря у склянці вляжеться до того часу, коли я знову зроблю щось цікаве. Хоча у Герміони є деякі проблеми, і я саме хотів поцікавитися, чи ви можете чимось допомогти.

Професор із захисту зʼїв кілька ложок супу мовчки, а коли знов заговорив, його голос був навдивовижу неемоційний.

 — Ви й справді піклуєтеся про ту дівчинку.

 — Так, — тихо сказав Гаррі.

 — Припускаю, саме тому вона мала змогу витягнути вас зі стану дементації?

 — Більш-менш, — сказав Гаррі. Судження було правильним саме по собі, але не точним. Не те щоб його дементованому „я‟ була важлива Герміона — воно просто здивувалося.

 — У мене не було таких друзів, коли я був вашого віку, — той самий неемоційний голос. — Мені цікаво, ким би ви стали, якби були самотнім?

Гаррі не встиг себе зупинити і здригнувся.

 — Ви маєте бути їй вдячні.

Гаррі кивнув. Все ще не точно, але правильно.

 — Тоді от що я зробив би у вашому віці, якби мені було для кого це робити…​