Жінка-труп розплющила очі, мляві запалі кулі вдивлялися в ніщо.

 — Збожеволіла, — пробурмотіла Белатриса різким голосом, — видається, маленька Бела збожеволіла…​

Професор Квірел спокійно та точно проінструктував був Гаррі, як він має поводитися в присутності Белатриси. Що саме треба вдавати, про що треба не забувати.

Тобі здалося доцільним, а може просто веселим, зробити так, щоб Белатриса закохалася в тебе, змусити її служити тобі.

Це кохання не зникне в Азкабані, як стверджував професор Квірел, бо для Белатриси воно не було щасливою думкою.

Вона кохає тебе цілковито й повністю, усією душею. Ти не відповідаєш взаємністю, проте вважаєш її корисною. Вона про це знає.

Вона була найсмертоноснішою твоєю зброєю, ти називав її своєю любою Белою.

Гаррі пригадав ніч, коли Темний Лорд вбив його батьків: холодну втіху, презирливий сміх, цей високий голос смертельної ненависті. Було зовсім нескладно здогадатися, що сказав би Темний Лорд.

 — Сподіваюся, ти не збожеволіла, люба Бело, — сказав крижаний шепіт. — Божевільні не корисні.

Очі Белатриси зблиснули, спробували сфокусуватися на порожньому повітрі.

 — Володарю…​ Я чекала на вас, але ви не прийшли…​ Я шукала вас, проте не знайшла…​ Ви живі…​ — вона тихо бурмотіла ці слова, якщо там і були емоції, Гаррі їх не розчув.

 — Покажи їй ссвоє обличчя, — прошипів змій у ногах Гаррі.

Гаррі відкинув каптур Плаща невидимості.

Відповідальна за керування обличчям частина Гаррі дивилася на Белу без жодних ознак жалю, лише з холодною, спокійною зацікавленістю. (Доки серцевина Гаррі думала Я врятую тебе, я врятую тебе, хай що буде…​)

 — Шрам…​ — пробурмотіла Белатриса. — Ця дитина…​

 — Так вони всі вважають, — вимовив голос Гаррі, і трохи хихикнув. — Ти шукала не там, люба Бело.

(Гаррі спитав був, чому професор Квірел не міг зіграти роль Темного Лорда, а професор Квірел зазначив, що не було жодного розумного пояснення, чому б ним оволоділа тінь Того-Кого-Не-Можна-Називати.)

Очі Белатриси втупилися в Гаррі, вона мовчала.

 — Сскажи шщось парсселмовою, — прошипів змій.

Гаррі обернувся до змія, щоб було зрозуміло, що він розмовляє з ним, і прошипів:

 — Разз два три чотири п’ять шшіссть ссім віссім дев’ять дессять.

Запала мовчанка.

 — Тих, хто не боїться пітьми…​ — пробурмотіла Белатриса.

 — Вона й ззжере, — прошипів змій.

 — Вона й зжере, — прошепотів крижаний голос.

Гаррі не хотів думати про те, як професор Квірел отримав цей пароль. Його розум, що все одно про це розмірковував, припустив, що напевно був задіяний смертежер, тихе звукоізольоване місце, та якась паяльникова виманологія.

 — Ваша паличка, — пробурмотіла Белатриса, — я забрала її з будинку Поттерів та сховала, володарю…​ під надгробною плитою праворуч від могили вашого батька…​ ви тепер вб’єте мене, якщо це все, що вам було потрібно…​ гадаю, я завжди хотіла, щоб ви мене вбили…​ але я тепер не пам’ятаю цього, це напевно була приємна думка…​

Серце Гаррі стислося, це було нестерпно, та…​ та він не міг розплакатися, не міг дозволити патронусу зникнути…​

На обличчі Гаррі промайнуло роздратування, його голос був різким:

 — Годі маячні. Ти йдеш зі мною, люба Бело, хіба що тобі більш до вподоби товариство дементорів.

Лице Белатриси смикнулося від недовгого здивування, проте кінцівки й не поворухнулися.

 — Тобі доведеться її винессти, — прошипів Гаррі до змія. — У неї не лишилося волі на втечу.

 — Так, — прошипів змій, — але не недооцінюй її, вона була найссмертоносснішою з воїнів, — зелена голова попереджально опустилася. — Мене варто було б боятисся, хлопче, навіть якби я був ззморений голодом та на дев’ять дессятих мертвий. Сстережися її, не припусскайсся жодної помилки у ссвоїй грі.

Зелений змій плавно виповз за двері.

Невдовзі зіщулений чоловік з жовтою шкірою та з переляканим обличчям під бородою зайшов у кімнату з паличкою в руці.

 — Володарю? — тремтячим голосом сказав слуга.

 — Роби як було сказано, — прошепотів Темний Лорд крижаним голосом, що був ще жахливішим через те, що надходив з тіла дитини. — І не дозволяй своєму патронусу колихатися. Пам’ятай, якщо я не повернуся, то не буде тобі винагороди, і мине чимало часу, перш ніж твоїй родині дозволять померти.

Вимовивши ці страхітливі слова, Темний Лорд натягнув плащ-невидимку на голову та зникнув.

Зіщулений слуга відчинив двері камери Белатриси, дістав з мантії крихітну голку та штрикнув нею людинку-скелет. Виступила єдина крапля крові, що невдовзі всоталася в невеличку ляльку, що її слуга поклав поряд на підлозі. Тоді він почав читати чари пошепки.

Невдовзі поряд на підлозі виникнув другий живий скелет, що нерухомо лежав. Потім слуга ніби завагався, доки з порожнього повітря не пролунав парселмовою нетерплячий наказ. Тоді слуга вказав паличкою на Белатрису та вимовив слово, і живий скелет, що лежав у ліжку, став голим, а скелет на підлозі одягненим у її вицвілий одяг.

Слуга відірвав невеличку смужку тканини з сукні, що лежала на нібито трупі. А з власної мантії цей переляканий чоловік дістав скляну пляшку з рештками золотої рідини на дні. Цю пляшку він приховав у куті, поклавши зверху вицвілу тканину, що майже зливалася з сірою металевою стіною.

Наступний помах палички підняв людину-скелет з ліжка у повітря, і майже таким саме рухом одягнув її у чорну мантію. Він поклав звичайну на вигляд пляшку шоколадного молока їй у руку, а крижаний шепіт наказав Белатрисі схопити пляшку й почати з неї пити, що та й зробила, на її обличчі досі був лише подив.

Тоді слуга зробив Белатрису невидимою, зробив себе невидимим, і вони пішли. Двері за їхніми спинами зачинилися з клацанням, бо спрацював замо́к, і коридор за дверима знову занурився в темряву. Ніщо не змінилося, крім невеличкої прихованої пляшки в кутку однієї з камер і свіжого трупа, що лежав на підлозі.

Раніше, у закинутій крамниці, професор Квірел сказав був Гаррі, що вони скоять бездоганний злочин.

Гаррі вже збирався процитувати розповсюджене прислів’я, що бездоганних злочинів не існує, але подумав про це дві третини секунди, згадав мудріше прислів’я та стулив пельку посеред речення.

Що, ти гадаєш, ти знаєш і звідки, ти гадаєш, ти це знаєш?

Якщо ти скоїв бездоганний злочин, про який ніхто ніколи не дізнається, то яким чином хтось може знати, що бездоганних злочинів не існує?

І якщо подумати про це таким чином, ставало очевидним, що, напевно, бездоганні злочини скоювали повсякчасно, і судовий слідчий записував це як смерть від природних причин, чи в газеті повідомлялося, що крамниця ніколи не була прибутковою і тому нарешті пішла з бізнесу…​

Коли наступного ранку Белатрису Блек знайдуть мертвою у камері в Азкабані, з якого (як усі знали) ніхто ніколи не тікав, не буде розтину. Ніхто не здивується. Вони просто зачинять за собою коридор, а «Щоденний віщун» надрукує про це некролог наступного дня…​

…​такий бездоганний злочин спланував професор Квірел.

І не професор Квірел усе зіпсував.