Розділ 36. Різниці статусів

Повна дезорієнтація — ось що ви́кликав перехід з платформи девʼять і три чверті до решти Землі, до світу, що його Гаррі колись сприймав як єдиний справжній світ. Люди носили звичайні футболки й штани замість більш поважних мантій чарівників і відьом. То тут, то там навколо лавок було насмічено. Забутий запах: випари спаленого бензину, що різко відчувалися в повітрі. Настрій вокзалу Кінґс-Крос, менш радісний, ніж Гоґвортсу чи алеї Діаґон. Люди здавалися меншими, більш наляканими, і, напевне, з радістю обміняли б свої проблеми на ворожого темного лорда. Гаррі хотілося застосувати Брудозникс на бруді, Еверто на смітті, і якби він знав закляття, то ще й бульбашкоголові чари, щоб не дихати цим повітрям. Але йому не можна було використовувати паличку, не тут…​

Саме так, вирішив Гаррі, мають почуватися люди, що потрапили до країни третього світу з країни першого світу.

Тільки Гаррі щойно покинув нульовий світ — чаклунський світ, світ очисних чарів та ельфів-домовиків; світ, де мистецтво цілителів та власна магія дозволяли дожити до ста сімдесяти років, перш ніж старість почне відчуватися.

А тут нечаклунський Лондон, маґлівська Земля, до якої Гаррі тимчасово повернувся. Саме тут мама й тато проживуть до кінця свого життя, хіба що технології перевершать рівень життя чаклунів, або у світі відбудуться навіть глибші зміни.

Гаррі бездумно повернув голову й поглянув на деревʼяну валізу, що слідувала за ним, невидима для маґлів. Її щупальця з кігтями швидко підтвердили, що так, він це все не просто вигадав.

Крім того була ще одна причина, чому йому сперло в грудях.

Його батьки не знали.

Вони не знали нічого.

Вони не знали…​

 — Гаррі? — гукнула струнка білява жінка з бездоганно рівною та однотонною шкірою, через яку вона здавалася значно молодшою за тридцять три. І Гаррі з подивом зрозумів, що це справді була магія, він не знав був ознак раніше, але тепер чітко бачив їх. І хай яке зілля тривало так довго, воно мало бути неймовірно небезпечним, адже більшість відьом не робили цього з собою, вони не були в такому розпачі…​

До очей Гаррі підступили сльози.

 — Гаррі? — крикнув старший на вигляд чоловік, в якого почало зʼявлятися пузо, одягнутий з показною академічною недбалістю в чорний жилет наповерх темної зелено-сірої футболки. Він завжди буде професором, хай куди він піде, і безперечно став би одним з найгеніальніших чарівників свого покоління, якби народився з двома копіями цього гена замість нуля…​

Гаррі підняв руку й помахав їм. Він не здатен був розмовляти. Геть не здатен.

Вони підійшли до нього без поквапу: рівною, гідною ходою. Саме з такою швидкістю йшов професор Майкл Веррес-Еванс, і місіс Петунія Еванс-Веррес не збиралася йти швидше.

Усмішка на обличчі тата була не дуже широкою, але тато ніколи не був прибічником величезних усмішок. Принаймні, Гаррі ніколи не бачив ширшої усмішки, навіть коли приходив новий грант, чи коли його студенти отримували посаду, а більшого годі й просити.

Мама часто кліпала, і теж намагалася всміхнутися, але в неї виходило не надто добре.

 — Отже! — сказав його батько, доки підходив. — Вже зробив якісь революційні відкриття?

Звісно тато гадав, що жартує.

Було не так боляче, коли батьки не вірили в нього, але ніхто інший теж не вірив у нього: доки Гаррі не знав, як воно, коли тебе сприймають серйозно такі люди, як директор Дамблдор та професор Квірел.

І саме тоді Гаррі усвідомив, що Хлопчик-Що-Вижив існує лише в чаклунській Британії, що такої людини просто не було в маґлівському Лондоні — лише маленький милий одинадцятирічний хлопчик, що повернувся додому на Різдво.

 — Перепрошую, — сказав Гаррі, його голос тремтів, — я зараз розклеюся й плакатиму, але це не означає, що зі школою щось не так.

Гаррі почав рухатися вперед, а потім зупинився: він ніяк не міг вирішити, обійняти тата чи маму, він не хотів, щоб хтось з батьків відчував образу через те, що Гаррі любить його більше, ніж іншого…​

 — Ти, — сказав його тато, — дуже дурний хлопчик, містере Веррес.

І обережно взяв Гаррі за плечі й підштовхнув його до рук матері, що присіла, сльози вже лилися її щоками.

 — Привіт, мамо, — сказав Гаррі нерівним голосом. — Я повернувся.

І він обійняв її, посеред гулу механічних звуків та запаху спаленого бензину. Гаррі почав плакати, бо знав, що нічого й не могло повернутися, принаймні не для нього.


Небо потемнішало, і на ньому почали зʼявлятися зірки, коли вони прорвалися через різдвяний дорожній рух до міста-університету, що звалося Оксфордом, і припаркувалися біля невеличкого, неяскравого, старого будинку, який їхня родина використовувала для захисту книжок від дощу.

Вздовж короткої мощеної доріжки до вхідних дверей були розташовані горщики з квітами, в яких загоралися тьмяні лампочки (тьмяні, адже вони заряджалися від сонячних панелей впродовж дня) саме коли вони проходили повз них. Найскладнішим було знайти датчики руху, що були водонепроникними й реагували саме на правильній відстані…​

У Гоґвортсі таке робили справжні смолоскипи.

А потім вхідні двері розчинилися, і Гаррі зайшов до їхньої вітальні, часто кліпаючи.

Кожен сантиметр простору вздовж стін займають книжкові шафи. Кожна шафа має по шість полиць і сягає майже стелі. Деякі полиці до краю заставлені книжками у твердій обкладинці: фундаментальні науки, математика, історія тощо. На інших — наукова фантастика в мʼякій обкладинці у два ряди. Під задні підкладено старі коробки з-під серветок або бруски, щоб їх можна було бачити над передніми. Але й цього було замало. Книжки заполонили столи й дивани, книжки лежать невеликими купами попід вікнами.

Дім Верресів був саме таким, як він і памʼятав, тільки книжок побільшало, що теж не відрізнялося від того, що він памʼятав.

А також додалася різдвяна ялинка без жодних прикрас — і це за два дні до Різдва, що на мить здивувало Гаррі, доки він з радістю не зрозумів, що, звісно, його батьки чекали були.

 — Ми прибрали ліжко з твоєї кімнати, щоб поставити більше шаф, — сказав його тато. — Ти ж можеш спати у валізі, так?

 — Сам можеш спати в моїй валізі, — сказав Гаррі.

 — Це нагадало мені, — сказав тато. — То що вони зробили з твоїм циклом сну?

 — Магія, — відповів Гаррі й прожогом кинувся до дверей своєї кімнати на випадок, якщо тато не жартував…​

„Це не пояснення!‟ — вигукнув професор Веррес-Еванс, а Гаррі одночасно крикнув: „Ви використали все вільне місце на моїх книжкових полицях?


Двадцять третього грудня Гаррі скуповував маґлівські речі, що їх він не міг просто трансфігурувати. Його батько мав справи й сказав, що Гаррі доведеться йти пішки чи їхати автобусом, що цілком влаштовувало Гаррі. Деякі продавці техніки питально дивилися на Гаррі, проте він невинно стверджував, що його батько купує щось інше поряд, і він дуже зайнятий, тому відправив його щось придбати (і давав список, що був написаний дорослим на вигляд почерком, що ледь можна було розібрати). Зрештою, гроші — це гроші.

Потім вони разом нарядили різдвяну ялинку, і Гаррі поставив на вершечку крихітну фею, що танцювала (два серпики, пʼять кнатів у „Витівках і пустощах‟).

„Ґрінґотс‟ без проблем обміняв був ґалеони на паперові гроші, але, видається, не існувало простого способу обміняти велику кількість золота на неоподатковані, непримітні маґлівські гроші на швейцарському рахунку. Це завдало серйозного удару по плану Гаррі вкласти більшість самовкрадених грошей у розумну суміш з 60% міжнародних індексових фондів та 40% „Berkshire Hathaway‟. Наразі Гаррі розподілив був свої активи лише трохи: він нишком вийшов уночі під Плащем невидимості та під дією часовороту закопав сто золотих ґалеонів у подвірʼї. Усе одно він завжди-завжди-завжди хотів це зробити.

Частину двадцять четвертого грудня професор Веррес-Еванс читав книжки Гаррі й ставив питання. Більшість з пропонованих батьком дослідів були непрактичними, принаймні наразі; більшість з решти Гаррі вже провів. („Так, тату, я перевірив, що станеться, якщо дати Герміоні змінену вимову закляття, і вона не знатиме, змінили її чи ні — це був мій найперший дослід, тату!‟).

Наостанок батько спантеличено запитав, підвівши переповнений огидою погляд від „Магічні настоянки та зілля‟, чи все це було зрозумілим, якщо ти чаклун; і Гаррі відповів, що ні.

Після чого тато проголосив, що магія — ненаукова.

Гаррі досі не оговтався від ідеї вказати на частину дійсності й назвати її ненауковою. Видається, тато вважав, що якщо є конфлікт між його припущеннями й всесвітом, то зі всесвітом щось не так.

(Але з іншого боку, чимало фізиків вважало квантову механіку дивною замість того, щоб вважати квантову механіку нормальною, а себе дивними.)

Гаррі також показав мамі аптечку цілителя, що він купив був для збереження в їхньому домі, хоча більшість зіллів не спрацюють на таті. Мама втупилася в аптечку, через що Гаррі запитав, чи купувала була колись сестра мами щось таке для дідуся Едвіна та бабусі Елейн. Мати продовжила мовчати, а він квапливо сказав, що їй просто певно ніколи не спадало таке на думку. І, нарешті, втік з кімнати.

Лілі Еванс напевно справді просто не спало це на думку, і це було сумно. Гаррі знав, що в решти людей була схильність не-думати про болючі теми, так само, як у них була схильність не класти з власної волі руки на розжарену плиту. І Гаррі почав підозрювати, що більшість чаклунів маґлівського роду дуже швидко починали не-думати про свою родину, що все одно помре, коли їм ще й сотні років не буде.

Гаррі, звісно, не збирався такого допустити.

А тоді прийшов пізній вечір двадцять четвертого грудня, і вони поїхали на святковий обід.


Будинок був величезним. Не за мірками Гоґвортсу, але за мірками того, що можна отримати, якщо твій батько — визнаний професор, що хоче жити в Оксфорді, без сумніву. Два поверхи цегли відбивали світло сонця, що вже заходило, вікна над вікнами, і одне височенне вікно здіймалося значно вище, ніж мало б скло — це певно величезна вітальня.

Гаррі глибоко вдихнув та натиснув на дзвоник.

Почувся далекий вигук „Любий, можеш відкрити?‟

Після чого почулися повільні кроки.

Тоді двері відчинилися, і за ними був привітний чоловік з товстими рожевими щоками та рідким волоссям. На ньому була синя сорочка, що явно була трохи замалою.

 — Докторе Ґрейнджер? — швидко запитав батько Гаррі перед тим, як він встиг щось казати. — Мене звати Майкл, це — Петунія і наш син Гаррі. Їжа в магічній валізі, — і тато невпевнено вказав кудись за собою — насправді не зовсім у напрямку валізи.

 — Так, заходьте, будь ласка, — сказав Лео Ґрейнджер. Він підійшов на крок й забрав пляшку вина з простягнутих рук професора Веррес-Еванса, пробурмотівши „дякую‟, а потім відійшов та запросив їх до вітальні. — Сідайте. І, — він поглянув вниз на Гаррі, — всі іграшки внизу в підвалі, Гермі точно зараз туди спуститься — перші двері праворуч, — і він вказав на коридор.

Гаррі ненадовго втупився в нього, хоча розумів, що заблокував батькам вхід.

 — Іграшки? — вимовив Гаррі радісним, високим голосом з широко розплющеними очима. — Обожнюю іграшки!

Позаду нього мама набрала повітря в груди, та Гаррі хутко зайшов у будинок, йому навіть вдалося не надто сильно гупати ногами по підлозі.

Вітальня анітрохи не поступалася його уяві: з величезної склепінчастої стелі звисав гігантський канделябр, в кімнаті була різдвяна ялинка, що її можна було пронести крізь двері лише за допомогою неймовірної винахідливості. Нижні яруси дерева були охайно прикрашені візерунками червоного, зеленого й золотого, подеколи під блакитним чи бронзовим дощиком. Яруси, що до них могли дотягнутися лише дорослі, були неохайно, випадково закидані електричними гірляндами та зливою блискіток. Коридор ішов далі, доки не впирався у кухонні шафки та деревʼяні сходи з блискучими металевими поручнями, що вели на другий поверх.

 — Господи! — вигукнув Гаррі. — Оце так великий будинок! Сподіваюся, я тут не заблукаю!


Доктор Роберта Ґрейнджер нервувалася дедалі більше з наближенням вечері. Індичка й печеня — їхній власний внесок у сумісну зустріч, уже готувалися в духовці. Решту страв мали принести їхні гості — родина Верресів, що всиновила хлопчика на імʼя Гаррі. Також відомого в чаклунському світі як Хлопчик-Що-Вижив. І також першого хлопця, якого Герміона назвала „милим‟ чи насправді бодай помітила.

Верреси казали були, що Герміона — єдина дитина вікової групи Гаррі, на чиє існування їхній син хоч якось реагував.

І, можливо, ще трохи зарано про таке думати, проте обидві пари не могли позбутися передчуття, що в недалекому майбутньому задзвенять весільні дзвоники.

Тому хоч вони й проведуть Різдво, як і завжди, з родиною її чоловіка, вони вирішили провести Святвечір з можливими майбутніми родичами їхньої доньки.

Залунав дверний дзвоник, але вона саме поливала індичку, тому вона підвищила голос і прокричала: „Любий, можеш відкрити?‟

Почувся стогін крісла та того, хто в ньому сидів, а потім її чоловік важкими кроками підійшов до дверей та розчахнув їх.

 — Докторе Ґрейнджер? — почула вона швидкий голос старшого чоловіка. — Мене звати Майкл, це — Петунія і наш син Гаррі. Їжа в магічній валізі.

 — Так, заходьте, будь ласка, — сказав її чоловік, після чого почулося приглушене „дякую‟ — напевно він прийняв якийсь подарунок. — Сідайте, — тоді Лео перейшов на тон штучного захоплення. — І всі іграшки внизу в підвалі, Гермі точно зараз туди спуститься — перші двері праворуч.

Потім почувся радісний дитячий голос: „Іграшки? Обожнюю іграшки!‟

Вона почула, як хтось зайшов у дім, а потім тим самим радісним голосом:

 — Господи! Оце так великий будинок! Сподіваюся, я тут не заблукаю!

Роберта закрила духовку, всміхаючись. Вона трохи непокоїлася була щодо того, як Герміона описала в листах Хлопчика-Що-Вижив. Звісно, її дочка не казала нічого, що свідчило б про те, що Гаррі Поттер був небезпечним. Жодних темних натяків, як у книжках, що вона купила була нібито для Герміони впродовж їхньої поїздки до алеї Діаґон. Її дочка взагалі мало чого розповіла: лише що Гаррі розмовляв, ніби він вийшов з книжки, і що Герміоні доводилося навчатися старанніше, ніж будь-коли, аби випереджати його. Але, видавалося, що Гаррі Поттер був звичайнісіньким одинадцятирічним хлопцем.

Вона дісталася вхідних дверей, коли її дочка несамовито злетіла зі сходів з такою швидкістю й тупотінням, що це явно було небезпечно. Герміона стверджувала була, що відьми більш стійки до падінь, але Роберта не була впевнена, що вона в це вірить…​

Роберта вперше оглянула професора та місіс Веррес. Вони здавалися доволі знервованими, як і хлопець з легендарним шрамом на чолі. Він повернувся до її доньки та сказав значно нижчим голосом:

 — Радий зустрічі в цей чудовий вечір, міс Ґрейнджер, — він випростав руку за спину, ніби пропонував своїх батьків на срібному тарелі. — Дозвольте представити, мій батько — професор Веррес-Еванс, моя матір — місіс Петунія Еванс-Веррес.

Доки Роберта стояла з відвислою щелепою, хлопець обернувся до своїх батьків та сказав, знову веселим дитячим голосом:

 — Мамо, тату, це Герміона! Вона дуже розумна!

 — Гаррі! — прошипіла її дочка. — Припини!

Хлопець крутнувся до Герміони.

 — На жаль, міс Ґрейнджер, — серйозно сказав хлопець, — нам доведеться піти у вигнання в лабіринти підвалу. Покиньмо їх та їхні дорослі розмови, що без сумніву ширятимуть у далекій височині над нашими дитячими інтелектами, та продовжимо нашу дискусію щодо наслідків проективізму Гʼюма для трансфігурації.

 — Вибачте, будь ласка, — сказала її дочка дуже впевненим тоном, схопила хлопця за лівий рукав та потягла його коридором — Роберта безпорадно спостерігала, як вони пройшли повз неї, хлопець весело помахав їй рукою…​ а потім Герміона затягнула хлопця в підвал та грюкнула за собою дверима.

 — Я, ем, прошу вибачення за…​ — невпевнено сказала місіс Веррес.

 — Перепрошую, — сказав професор зі схвальною усмішкою, — Гаррі дещо сильно реагує на такі речі. Але, гадаю, він має рацію щодо того, що нам не буде цікаво їх слухати.

Він небезпечний? хотіла запитати Роберта, але промовчала й спробувала вигадати більш непримітні питання. Її чоловік поряд хихикав, ніби це все його розсмішило, а не налякало.

Найжахливіший темний лорд в історії намагався був убити цього хлопця, і від нього залишилася лише обгоріла оболонка поряд з дитячим ліжком.

Її можливий майбутній зять.

Влітку Роберті дедалі менше подобалася ідея віддати свою доньку у відьми — особливо коли вона прочитала була книжки, зіставила дати й усвідомила, що її матір-чаклунка, напевно, була вбита під час Ґрінделвальдського терору, а не померла під час пологів, як завжди стверджував її батько. Проте професорка Макґонеґел не обмежилася єдиним візитом, і заходила знову, щоб „подивитися, як справи в міс Ґрейнджер‟. І Роберта не могла стримати думки, що якби Герміона сказала, що батьки завдають їй клопоту щодо відьомської карʼєри, то їх якось виправлять…​

Роберта вичавила найкращу свою усмішку, і зробила все можливе, щоб поширити вдаваний дух Різдва.


Стіл був значно довшим, ніж треба шести людям — е, чотирьом людям та двом дітям — проте всю його довжину вкривали якісні білі скатертини з льону, а посуд носили на зайвих вишуканих тарелях. Вони хоча б були з нержавіючої сталі, а не зі справжнього срібла.

Гаррі було дещо складно зосередитися на індичці.

Розмова, звісно, йшла про Гоґвортс. І Гаррі було очевидно, що його батьки сподівалися, що Герміона обмовиться й розкаже про шкільне життя Гаррі більше, ніж Гаррі вже їм розповів був. І або Герміона розуміла це, або вона просто автоматично уникала всього, що може викликати проблеми.

Отже в Гаррі все було гаразд.

Але, на жаль, Гаррі припустився був помилки: він надсилав совою своїм батькам різноманітні цікаві факти про Герміону, про які вона не розповідала власним батькам.

На кшталт того, що вона генерал війська в їхніх факультативних заняттях.

Матір Герміони була явно занепокоєна, і Гаррі швидко обірвав своїх батьків та зробив усе можливе, щоб пояснити: використовувалися лише оглушні закляття, професор Квірел завжди за ними спостерігав, і через чаклунське лікування багато що було значно безпечнішим, ніж здавалося, — тоді Герміона сильно пнула його під столом. На щастя, батько (що, як Гаррі мав визнати, був краще за нього в деяких речах) з професійною впевненістю проголосив, що він анітрохи не хвилювався, адже неможливо уявити, щоб дітям дозволяли робити щось небезпечне.

Втім, Гаррі складно було насолоджуватися вечерею не через це.

…​проблема з жалінням себе полягає в тому, що завжди швидко знайдеться хтось, кому значно гірше.

Доктор Лео Ґрейнджер спитав був, чи та гарна вчителька, якій подобалася Герміона, професорка Макґонеґел, давала їй купу очок у школі.

Герміона просто сказала „так‟, ніби з щирою усмішкою.

Гаррі не без зусиль вдалося стриматися й не зазначити, що професорка Макґонеґел ніколи не була помічена в несправедливості до жодного учня Гоґвортсу, і що Герміона отримувала купу очок, адже заробила кожен-кожнісінький з них.

Ще Лео Ґрейнджер поділився своєю думкою, що Герміона дуже розумна й могла б піти до медичної школи та стати дантистом, якби не все це відьомство.

Герміона знову всміхнулася, швидко поглянула на Гаррі, через що він не заявив, що Герміона також могла б стати міжнародно відомим науковцем, і не запитав, чи спало б це Ґрейнджерам на думку, якби в них народився син замість доньки, або для їхніх нащадків у будь-якому разі досягти чогось більшого, ніж спромоглися вони, було неприйнятним.

Проте Гаррі швидко наближався до точки кипіння.

А також ставав значно більш вдячним за те, що його батько завжди робив усе можливе, щоб підтримати розвиток Гаррі як вундеркінда і завжди заохочував його хотіти більшого і ніколи не применшував жодного з його досягнень, навіть якщо вважав вундеркінда лише дитиною. Невже він опинився би в такому домі, якби мама одружилася з Верноном Дурслі?

Втім, Гаррі робив що міг.

 — Вона справді перевершує тебе в усіх предметах, крім їзди на мітлах та трансфігурації? — запитав професор Майкл Веррес-Евас.

 — Так, — відповів Гаррі зі змушеним спокоєм, доки відрізав собі черговий шматок різдвяної індички. — У всіх і з серйозним відривом.

За інших обставин Гаррі б менш охоче це визнав — саме тому він досі не зібрався сказати про це батькові.

 — Герміона завжди вчилася в школі доволі добре, — задоволено сказав доктор Лео Ґрейнджер.

 — Гаррі змагається на національному рівні! — вигукнув професор Майкл Веррес-Еванс.

 — Любий! — сказала Петунія.

Герміона хихикала, та це геть не заспокоювало Гаррі щодо її ситуації. Видається, це не турбувало Герміону, а це турбувало Гаррі.

 — Я не соромлюся програвати їй, тату, — сказав Гаррі. Саме зараз це було правдою. — Чи казав я, що вона запамʼятала всі наші підручники ще до першого дня занять? І так, я це перевіряв.

 — Це…​ а…​ звичайно для неї? — запитав професор Веррес-Еванс Ґрейнджерів.

 — О,так, Герміона завжди запамʼятовує речі, — відповіла доктор Роберта Ґрейнджер з радісною усмішкою. — Вона знає на памʼять кожен з рецептів у моїй кухарській книзі. Мені її дуже не вистачає, коли я готую.

Судячи з виразу обличчя тата, він відчував принаймні частину того, що відчував Гаррі.

 — Не хвилюйся, тату, — сказав Гаррі, — тепер вона отримує всі можливі додаткові книжки й матеріали. Її вчителі в Гоґвортсі знають, що вона розумна — на відміну від її батьків!

Він підвищив голос на останні пʼять слів, і вже коли всі тільки почали обертатися до нього, а Герміона знову пнула його, Гаррі знав, що все зіпсував. Проте це вже було занадто, зовсім занадто.

 — Звісно ми знаємо, що вона розумна, — сказав Лео Ґрейнджер, відчувалося, що він образився на дитину, що наважилася підвищити голос за їхнім столом.

 — Та ви й гадки не маєте, — сказав Гаррі, тепер в його голосі почав відчуватися льодяний холод. — Ви лише гадаєте, що вона читає купу книжок і це мило, так? Ви бачите бездоганний табель і гадаєте, що це добре, що вона відмінно вчиться в класі. Ваша дочка — найталановитіша відьма свого покоління й найяскравіша зірка Гоґвортсу. Колись, докторе та докторко Ґрейнджер, той факт, що ви — її батьки буде єдиною причиною, чому вас памʼятатиме історія!

Герміона, що спокійно підвелася та підійшла до нього, вибрала саме цю мить, щоб схопити футболку Гаррі за рукав та витягти його зі стільця. Гаррі дозволив це, але доки Герміона тягла його геть, він продовжував дедалі гучніше:

 — Цілком можливо, що за тисячу років той факт, що лише через те, що батьки Герміони Ґрейнджер були дантистами, значення слова „дантист‟ не забудуть!


Роберта зі спокоєм на обличчі дивилася на те місце, куди її дочка щойно притягла Хлопчика-Що-Вижив з кімнати.

 — Мені страшенно прикро, — сказав професор Веррес із задоволеною усмішкою на обличчі. — Проте не варто хвилюватися, Гаррі завжди так розмовляє. Ну хіба вони вже не схожі на подружжя?

Найстрашнішим було те, що схожі.


Гаррі підготувався до суворої лекції від Герміони.

Але після того, як Герміона затягла його в підвал та зачинила за ним двері, вона обернулася…​

…​і всміхалася. Наскільки міг сказати Гаррі — щиро.

 — Будь ласка, не треба, Гаррі, — мʼяко сказала вона. — Навіть якщо це дуже мило з твого боку. Усе гаразд.

Гаррі витріщився на неї.

 — Як ти це витримуєш? — запитав він. Він розмовляв тихо, бо не хотів, щоб почули батьки, але підвищив тон замість гучності. — Як ти це витримуєш?

Герміона знизала плечима й сказала:

 — Бо саме такими й мають бути батьки?

 — Ні, — тихо й напружено сказав Гаррі, — не мають, мій батько ніколи не підводить мене…​ ну, підводить, але не так…​

Герміона здійняла один палець, і Гаррі чекав, спостерігав, як вона добирає слова. По деякому часі вона сказала:

 — Гаррі…​ Професорка Макґонеґел та професор Флитвік добре до мене ставляться, бо я — найталановитіша відьма свого покоління та найяскравіша зірка Гоґвортсу. А мама й тато не знають цього, і ти ніколи не зможеш до них це донести, але вони все одно мене люблять. Тобто все саме так, як має бути: у Гоґвортсі й удома. А оскільки вони мої батьки, містере Поттер, ти не маєш права голосу, — на її обличчі знову сяяла таємнича усмішка, як за обідом, вона тепло подивилася на Гаррі. — Це зрозуміло, містере Поттер?

Гаррі напружено кивнув.

 — Добре, — сказала Герміона, нахилилася й поцілувала його в щоку.


Тільки-но вони знову почали розмову, як почувся далекий високий скрик:

Гей! Жодних поцілунків!

Два та́ти розреготалися, а дві мами водночас підвелися з-за стола з однаковим жахом на обличчях та хутко побігли до підвалу.

Коли дітей привели назад, Герміона льодяним тоном казала, що ніколи більше й не збиралася цілувати Гаррі, а Гаррі розлючено казав, що Сонце швидше догорить і перетвориться на холодне вугілля, ніж Гаррі дозволить їй наблизитися до себе достатньо близько, щоб спробувати.

Що означало, що все було саме так, як мало бути, всі вони знову сіли, щоб завершити різдвяну вечерю.