Розділ 26. Помічання спантеличення

Яка фуб моґ. Ґраґ пабавап зінк ватум ґазорк. Чамбл спаз Дж. К. Ролінґ.


Прийомні години професора Квірела були з 11:40 до 11:55 ранку четверга. Це для всіх учнів усіх років. Просто постукати в його двері коштувало один бал Квірела, а якщо він вважав, що причина візиту не була варта його часу, то можна було втратити ще пʼятдесят.

Гаррі постукав у двері.

Була пауза. Потім почувся злий голос.

 — Гадаю, ви можете й зайти, містере Поттер.

Ще перед тим, як Гаррі встиг доторкнутися до ручки, двері розчахнулися, вдаривши стіну з пронизливим ляскотом, ніби щось зламалося в деревині, чи камінні, чи й там, і там.

Професор Квірел, відкинувшись на стільці, читав підозріло стародавню на вигляд книжку в обкладинці з темно-синьої шкіри зі срібними рунами на корінці. Його очі не відривалися від сторінок.

 — Я не в доброму гуморі, містере Поттер. А коли я не в доброму гуморі, то я не та людина, поряд з якою приємно бути. Заради вашого ж блага, швидко завершуйте свою справу та йдіть.

Холод сочився з кімнати, ніби там містилося щось, що проливає тьму, як лампи проливають світло, і що не було повністю змальоване.

Це захопило Гаррі зненацька. Не в доброму гуморі, видавалося, неповно описувало ситуацію. Що могло так турбувати професора Квірела?..

Ну, друзів просто так не кидають, коли в них поганий настрій. Гаррі обережно зайшов до кімнати.

 — Чи можу я чимось допомогти…​

 — Ні, — сказав професор Квірел, досі не відводячи очей від книжки.

 — Тобто, якщо ви мали справу з ідіотами й хочете поговорити з кимось розумним…​

Запала на диво довга тиша.

Професор Квірел з шумом зачинив книжку, й вона зникла з тихим шипінням. Тоді він підвів погляд, і Гаррі здригнувся.

 — Гадаю, інтелектуальна розмова буде наразі мені приємною, — сказав професор Квірел тим самим злим голосом, яким запросив Гаррі зайти. — Для вас вона навряд чи буде такою, я попередив.

Гаррі глибоко вдихнув.

 — Обіцяю, що не буду проти, якщо ви гаркатимете на мене. Що сталося?

Холод у кімнаті ніби посилився.

 — Шестикласник-ґрифіндорець застосував прокляття на одному з моїх перспективних учнів, шестикласнику-слизеринці.

Гаррі ковтнув слину.

 — Яке саме…​ прокляття?

І тут професор Квірел припинив стримувати свою лють.

 — Нащо цікавитися такими неістотними питаннями, містере Поттер? Наш друг шестикласник-ґрифіндорець не вважав це важливим!

 — Ви серйозно? — запитав Гаррі перед тим, як встигнув себе зупинити.

 — Ні, я сьогодні в жахливому настрої просто так. Так, я серйозно, дурню! Він не знав. Він дійсно не знав. Я не вірив, доки аврори не підтвердили за допомогою сироватки правди. Він у шостому класі Гоґвортсу й застосовує темне прокляття високого рівня, не знаючи, що воно робить.

 — Ви ж не маєте на увазі, — сказав Гаррі, — що він помилився щодо його дії, що він якимось чином прочитав опис іншого закляття…​

 — Він знав лише, що прокляття треба направити на ворога. Він знав, що це все, що він знав.

І цього було достатньо, щоб закляття спрацювало.

 — Я не розумію, як щось з таким крихітним мозком могло ходити на двох ногах.

 — І справді, містере Поттер, — сказав професор Квірел.

Була пауза. Професор Квірел схилився вперед і підібрав срібну чорнильницю зі стола, повертів її в руках, роздивляючись, ніби розмірковував, як би йому закатувати чорнильницю до смерті.

 — Шестикласник-слизеринець серйозно постраждав? — запитав Гаррі.

 — Так.

 — Шестикласника-ґрифіндорця виховували маґли?

 — Так.

 — Дамблдор відмовляється виключати його, адже бідолашний хлопчик не знав?

Руки професора Квірела аж побіліли на чорнильниці.

 — Ви до чогось ведете, містере Поттер, чи просто стверджуєте очевидне?

 — Професоре Квірел, — авторитетно сказав Гаррі, — усім вихованим маґлами учням у Гоґвортсі потрібна лекція з безпеки. Їм треба розказати про настільки сміховинно очевидні речі, що жодному з вихованих чарівниками не спаде на думку загадати про них. Не застосовуйте заклять, що роблять щось вам невідоме, не варіть високорівневі зілля без нагляду в туалеті, про причину існування законів про неповнолітню магію, про всі базові речі.

 — Навіщо? — запитав професор Квірел. — Нехай дурні мруть перед тим, як встигнуть розмножитися.

 — Якщо ви не проти втратити декількох шестикласників-слизеринців разом з ними.

Чорнильниця загорілася в руках професора Квірела й горіла жахливо повільно, огидне червоно-оранжеве полумʼя роздирало метал й ніби відкушувало невеличкі шматки від неї. Срібло скручувалося під час плавлення, ніби безуспішно намагалося втекти. Чувся металевий пронизливий скрегіт, ніби чорнильниця кричала.

 — Гадаю, ви маєте рацію, — сказав професор Квірел з покірною усмішкою. — Я розроблю лекцію, щоб переконатися, що учні маґлівського роду, що надто тупі, щоб жити, не заберуть з собою когось цінного, коли покидатимуть нас.

Чорнильниця кричала й горіла далі в руках професора Квірела, дрібні кулі металу, не згасаючи, крапали на стіл, ніби чорнильниця плакала.

 — Ви не тікаєте, — зауважив професор Квірел.

Гаррі розкрив рота.

 — Якщо ви збираєтеся сказати, що не боїтеся мене, — сказав професор Квірел, — не треба.

 — Ви найстрашніша людина з усіх, що я знаю, — сказав Гаррі, — і однією з головних причин цього є ваш контроль. Я просто не можу уявити, щоб ви комусь зашкодили, якщо не прийняли свідомого рішення це зробити.

Вогонь у руках професора Квірела згас і він обережно поставив знищену чорнильницю на стіл.

 — Ви кажете такі приємні речі, містере Поттер. Ви брали заняття з лестощів? Можливо, у містера Мелфоя?

Гаррі зберігав нейтральний вираз обличчя, і на секунду надто пізно збагнув, що міг би з тим же успіхом підписати зізнання. Професор Квірел не зважав на те, який у тебе вираз, він зважав на стан розуму, що робив його ймовірним.

 — Зрозуміло, — сказав професор Квірел. — Мати в друзях містера Мелфоя корисно, містере Поттер, і він багато чого може вас навчити, але, сподіваюся, ви не зробили помилки, довіривши йому надто багато таємниць.

 — Він не знає нічого такого, що загрожувало б мені, якби стало відомим, — сказав Гаррі.

 — Вітаю, — сказав професор Квірел з легкою усмішкою. — То в якій справі ви сюди прийшли?

 — Гадаю, я завершив з підготовчими вправами з блокології та готовий до занять з інструктором.

Професор Квірел кивнув.

 — Я супроводжуватиму вас до “Ґрінґотсу” цієї неділі, — він зробив паузу й поглянув на Гаррі з усмішкою. — І ми можемо навіть трохи прогулятися, якщо бажаєте. Мені щойно спало на гадку дещо приємне.

Гаррі кивнув, усміхаючись у відповідь.

Коли Гаррі вийшов з офісу, то почув, що професор Квірел наспівує мелодію.

Гаррі був радий, що зміг підбадьорити його.


У ту неділю купа людей шепотіли в коридорах, принаймні, коли Гаррі повз них проходив.

І багато хто показував пальцем.

І чимало дівочого хихотіння.

Це почалося на сніданку, коли хтось запитав був Гаррі, чи чув той новини. Гаррі швидко перервав його й сказав, що якщо новини були написані Рітою Скітер, то він не хотів їх чути, він хотів сам прочитати статтю.

Тоді виявилося, що мало учнів Гоґвортсу отримували примірники “Щоденного віщуна”, а ті примірники, що їх ще не викупили у власників, передавалися далі якоюсь складною чергою, і ніхто насправді не знав, у кого наразі була газета…​

Тому Гаррі застосував закляття “Квіетус” і пішов снідати, довіривши сусідам за столом позбуватися багатьох, багатьох допитливих учнів. І він як міг не зважав на сміх, привітальні усмішки, співчутливі обличчя, недовіру, страшні погляди та звуки падіння посуду, коли нові люди спускалися на сніданок та дізнавалися.

Гаррі було дуже цікаво, але ж справді не годиться псувати артистичність виконання, почувши лише переповідку.

Наступні декілька годин він виконував домашнє завдання у безпеці валізи після того, як сказав своїм сусідам покликати його, якщо хтось дістане для нього саму газету.

Гаррі досі нічого не знав о десятій ранку, коли покинув Гоґвортс у кареті разом з професором Квірелом, що сидів попереду праворуч, і наразі розпластався в зомбі-режимі. Гаррі сидів у протилежному куті, так далеко, як тільки дозволяла карета — позаду ліворуч. Навіть так, у Гаррі було постійне почуття неминучого, доки карета тряслася невеличким проходом через незаборонений ліс. Через це було дещо важко читати, особливо враховуючи, що матеріал був складним, і Гаррі раптом захотілося почитати натомість одну з дитячих науково-фантастичних книжок…​

 — Ми поза захисними чарами, містере Поттер, — пролунав голос професора Квірела спереду. — Час іти.

Професор Квірел обережно зійшов з карети, опанувавши себе. Гаррі же зістрибнув.

Гаррі саме зацікавився, яким чином вони туди дістануться, як професор Квірел сказав “Лови!” і кинув йому бронзовий кнат, що його Гаррі бездумно піймав.

Гігантський невідчутний гак зачепив Гаррі за живіт та смикнув його з силою, тільки не було жодного відчуття прискорення, і ось вже за мить Гаррі стояв посеред алеї Діаґон.

(Перепрошую, що? запитав його мозок.)

(Ми щойно телепортувалися, пояснив Гаррі.)

(Цього не траплялося в середовищі пращурів, поскаржився мозок Гаррі й дезорієнтував його.)

Гаррі похитнувся — його ноги призвичаювалися до брукованої вулиці після ґрунту лісного коридору, яким вони переміщувалися. Він випрямився, хоч у нього досі трохи паморочилося в голові: йому здавалося, що метушливі відьми й чаклуни трохи погойдувалися, а галас від продавців ніби весь час переміщувався, доки його мозок намагався розставити все на свої місця.

Ще мить і за спиною Гаррі в декількох кроках почувся звук смоктання й хлопок, і коли Гаррі озирнувся, там вже був професор Квірел.

“Ви не проти…​” — сказав Гаррі, а професор Квірел водночас почав: “Боюся, мені…​”.

Гаррі зупинився. Професор Квірел — ні.

 — …​треба відійти й запустити один процес, містере Поттер. Як мені докладно розʼяснили, я відповідальний за абсолютно все, що з вами станеться, тому я залишу вас з…​

 — Газетою, — сказав Гаррі.

 — Прошу?

 — Чи будь-де, де я можу купити примірник “Щоденного віщуна”. Залиште мене там і я буду щасливим.

Незабаром Гаррі доставили до книгарні, дорогою він почув декілька тихих неясних погроз. А продавець отримав менш неясні погрози, судячи з того, як він зіщулився, і як його очі зиркали то на Гаррі, то на вхід.

Якщо книгарня згорить, то Гаррі мав чекати там посеред пожежі, доки не повернеться професор Квірел.

Тим часом…​

Гаррі швидко огледівся.

Книгарня була доволі маленькою й низькосортною: видно було лише чотири шафи, і на найближчій Гаррі бачив лише тоненькі, погано зроблені книжки зі зловісними назвами на кшталт “Різанина Албанії в пʼятнадцятому сторіччі”.

Передусім головне. Гаррі підійшов до прилавку продавця.

 — Перепрошую, — сказав Гаррі. — Один примірник “Щоденного віщуна”, будь ласка.

 — Пʼять серпиків, — сказав крамар. — Вибач, хлопче, у мене залишилося лише три.

Пʼять серпиків упали на прилавок. Гаррі відчував, що міг би збити декілька пунктів з ціни, проте наразі йому було байдуже.

Очі продавця розширилися, видається, він вперше справді подивився на Гаррі.

 — Ти!

 — Я!

 — Це правда? Ти дійсно…​

 — Замовкніть! Вибачте, я чекав цілий день, щоб прочитати оригінальну статтю, а не почути від когось переказ, отже, будь ласка, просто передайте газету, гаразд?

Крамар трохи повитріщався на Гаррі, а потім без жодного слова дістав з-під прилавку й передав Гаррі складений примірник “Щоденного віщуна”.

Заголовок був таким:

ГАРРІ ПОТТЕР

ТАЄМНО ЗАРУЧЕНИЙ

З ДЖІНЕВРОЮ ВІЗЛІ

Гаррі втупився в газету.

Потім взяв її з прилавку, охайно, шанобливо, ніби це була оригінальна картина Ешера, розгорнув її й почав читати.

…​про докази, що переконали Ріту Скітер.

…​і про інші цікаві подробиці.

…​і ще додаткові докази.

Фред та Джордж узгодили ж це спершу з сестрою, правда? Так, звісно узгодили. Там була світлина Джіневри Візлі, що самотньо зітхала над, як міг бачити Гаррі, його власним портретом. Це ж треба було інсценувати.

Але яким дивом?..

Гаррі сидів у дешевому розкладному стільці й перечитував газету вчетверте, коли двері тихенько відчинилися, і професор Квірел повернувся до крамниці.

 — Перепрошую за…​ що заради Мерліна ви читаєте?

 — Здавалося б, — сказав Гаррі з благоговінням, — що на деякого містера Артура Візлі наслав закляття “Імперіус” смертежер, якого вбив мій батько, створивши таким чином борг родові Поттерів, що його мій батько вимагав сплатити шлюбом нещодавно народженої Джіневри Візлі. Люди справді тут таке роблять?

 — Та не може бути, щоб міс Скітер була такою дурепою, щоб повірити…​

Раптом професор Квірел затнувся.

Газета в руках Гаррі була повністю розгорнута. Він тримав її вертикально, доки читав, тому професор Квірел зі свого місця міг бачити текст під заголовком.

Шок на обличчі професора Квірела був витвором мистецтва, що не поступався якістю самій газеті.

 — Не хвилюйтеся, — бадьоро сказав Гаррі, — це все липа.

Десь у крамниці пролунав зойк крамаря. І звук падіння стосу книжок.

 — Містере Поттер…​ — повільно сказав професор Квірел, — ви впевнені в цьому?

 — Доволі впевнений. Ходімо?

Професор Квірел кивнув, він здавався неуважним, і Гаррі згорнув газету й вийшов слідом за ним.

З якоїсь причини тепер Гаррі не чув жодного шуму вулиці.

Вони йшли серед тиші тридцять секунд, доки професор Квірел не заговорив.

 — Міс Скітер перевірила оригінальні записи закритої сесії Чарверсуду.

 — Так.

 — Оригінальні записи Чарверсуду.

 — Так.

 — Мені було б складно таке провернути.

 — Справді? Бо, якщо мої підозри правильні, то це зробив учень Гоґвортсу.

 — Це поза межами можливого, — сухо сказав професор Квірел. — Містере Поттер…​ Мені прикро інформувати вас, що на вас чекає шлюб з цією молодою леді.

 — Але це малоймовірно. Процитую Дугласа Адамса: неможливе часто має таку цілісність, якої бракує просто малоймовірному.

 — Розумію вас, — повільно сказав професор Квірел. — Але…​ ні, містере Поттер. Може це й неможливо, але я можу уявити підробку записів Чарверсуду. А щоб найвищий менеджер “Ґрінґотсу” завірив печаткою свого офісу свідоцтво про підробну угоду про заручення просто неможливо уявити, а міс Скітер сама перевірила цю печатку.

 — Дійсно, — сказав Гаррі, — доволі очікувано, що стільки грошей не могли перейти з рук у руки без найвищого менеджера “Ґрінґотсу”. Видається, містер Візлі був у боргах і вимагав додаткової плати в десять тисяч ґалеонів…​

 — Десять тисяч ґалеонів за Візлі? Та за такі гроші можна купити доньку шляхетного роду!

 — Перепрошую, — сказав Гаррі. — Але мені справді потрібно запитати, люди дійсно тут таке роблять…​

 — Зрідка, — похмуро сказав професор Квірел. — І, підозрюю, не після того, як нас покинув Темний Лорд. Гадаю, згідно з газетою, твій батько просто заплатив?

 — У нього не було вибору. Жодного вибору, якщо він хотів задовольнити умови пророцтва.

 — Віддайте мені це, — сказав професор Квірел, і газета вистрибнула з рук Гаррі так швидко, що аж порізала йому палець.

Гаррі автоматично поклав палець до рота й почав його смоктати. Він був вкрай здивований і обернувся, щоб обуритися професором Квірелом…​

Професор Квірел зупинився посеред вулиці, його очі бігали туди-сюди газетою, що її тримала перед ним невидима сила.

Гаррі дивився з роззявленим від благоговіння ротом, як газета відкрилася, щоб показати другу й третю сторінку. Зовсім незабаром четверту й пʼяту. Скидалося на те, що цей чоловік відкинув маскування звичайного смертного.

І після неприємно короткого часу папір охайно знову згорнувся. Професор Квірел взяв газету з повітря й кинув її Гаррі, що рефлекторно її піймав. Потім професор Квірел знову почав іти, і Гаррі автоматично поплентався за ним.

 — Ні, — сказав професор Квірел, — мені теж це пророцтво не здається правильним.

Гаррі кивнув, досі приголомшений.

 — На кентаврів могли накласти закляття “Імперіус”, — похмуро сказав професор Квірел, — це можна зрозуміти. Що магія може створити, то магія може зіпсувати, і це не зовсім немислимо, щоб велика печатка “Ґрінґотсу” потрапила не в ті руки. Невимовців міг зіграти хтось за допомогою багатозільної настійки. Як і баварійську провидицю. І якщо докласти достатньо зусиль, то підробити записи Чарверсуду можливо. Ви хоч щось знаєте про те, як це було зроблено?

 — У мене немає жодної правдоподібної гіпотези. Але я знаю, що це було зроблено із загальним бюджетом сорок ґалеонів.

Професор Квірел різко зупинився й крутнувся на місці, щоб обернутися до Гаррі. На його обличчі була цілковита недовіра.

 — На сорок ґалеонів можна найняти компетентного зломщика захисних чарів, щоб відкрити вхід до будинку, що ви бажаєте пограбувати! На сорок тисяч ґалеонів, можливо, можна найняти команду найвидатніших професійних злочинців у світі, щоб вони підробили записи Чарверсуду!

Гаррі безпорадно знизав плечима.

 — Я нечасто таке кажу, — промовив професор Квірел. — Я вражений.

 — Я теж, — сказав Гаррі.

 — І хто ж цей неймовірний учень Гоґвортсу?

 — Боюся, я не можу сказати.

Гаррі трохи здивувався, але професор Квірел не наполягав.

Вони йшли в напрямку будівлі “Ґрінґотс”, розмірковуючи. Вони обидва обовʼязково розглядали задачу принаймні пʼять хвилин перед визнанням своєї поразки.

 — У мене відчуття, — нарешті сказав Гаррі, — що ми дивимося на це під неправильним кутом. Я якось чув історію про учнів, що прийшли в кабінет фізики, і вчителька показала їм велику металеву пластину поряд з вогнищем. Вона наказала їм обмацати металеву пластину, і вони відчули, що метал ближче до полумʼя холодний, а далі — теплий. І вона сказала їм записати свої здогади з приводу того, чому так відбувається. І багато учнів написали “через те, як метал проводить тепло”, інші “через рух повітря”, але ніхто не сказав “це здається просто неможливим”. А справжньою відповіддю було те, що вчителька ще перед приходом першого учня розвернула пластину.

 — Цікаво. Звучить схоже. Чи є якась мораль у цієї історії?

 — Що сила раціоналіста в здатності бути більш спантеличеним вигадками, ніж реальністю. Якщо ви однаково добре пояснюєте будь-який результат, то у вас немає жодних знань. Учні думали, що як використати фрази на кшталт “через провідність тепла”, то можна пояснити що завгодно, навіть якщо металева пластина холодніша біля вогню. Тобто вони не усвідомили, які вони спантеличені, а це означало, що обман їх спантеличує не більше, ніж правда. Якщо ви кажете мені, що на кентаврів наклали закляття “Імперіус”, мені все одно здається, що щось тут не так. Я відчуваю, що я все одно спантеличений, навіть після того, як почув це пояснення.

 — Гм, — сказав професор Квірел.

Вони пішли далі.

 — Я так розумію, — сказав Гаррі, — що неможливо справді міняти людей з їхніми копіями з альтернативних всесвітів? Ну, ніби це не наша власна Ріта Скітер, і її тимчасово відправили деінде?

 — Якби таке було можливим, — доволі сухо сказав професор Квірел, — хіба я б досі був тут?

І коли вони майже підійшли до величезного білого фасаду будівлі “Ґрінґотсу”, професор Квірел сказав:

 — А. Ну звісно. Тепер я розумію. Спробую здогадатися, близнюки Візлі?

 — Що? — запитав Гаррі, його голос піднявся на октаву. — Як?

 — Боюся, я не можу сказати.

 — …​Це нечесно.

 — А я вважаю, що це надзвичайно чесно, — сказав професор Квірел, і вони пройшли крізь бронзові двері.


Був майже полудень. Професор Квірел сидів у голові стола, а Гаррі — з протилежного боку. Вони були в розкішно обставленій окремій кімнаті з диванчиками, що були наповнені подушками, і стільцями вздовж стін, а також там повсюди висіли мʼякі занавіски.

Вони збиралися пообідати у закладі “У Мері”, що, за словами професора Квірела, був одним з найкращих ресторанів алеї Діаґон, особливо для, він змовницьки стишив голос, для деяких цілей.

Це був найприємніший ресторан з усіх, в яких Гаррі бував, і його справді гризло, що професор Квірел пригощав його обідом.

Перша частина їхньої місії — пошуки інструктора з блокології — завершилася успішно. Професор Квірел зі злою посмішкою сказав був Ґрипхукові порекомендувати найкращого з відомих і не зважати на витрати, адже Дамблдор усе сплачує. Ґоблін посміхнувся був у відповідь. Можливо й Гаррі не стримав посмішки.

А ось друга частина плану завершилася повною невдачею.

Гаррі не дозволялося брати гроші зі свого сховища без присутності директора Дамблдора чи присутності іншого представника школи, а професорові Квірелу не надали ключа. Маґлівські батьки Гаррі не могли надати дозволу, адже були маґлами, а маґли мали приблизно стільки ж юридичних прав, скільки діти чи кошенята: вони були гарнюсінькими, отже якщо прилюдно їх катувати, то вас заарештують, проте вони не були людьми. Неохоче були зроблені деякі поступки з визнання батьків маґлородців людьми в обмеженому сенсі, проте прийомні батьки Гаррі не належали до цієї юридичної категорії.

Видавалося, що в очах чаклунського світу Гаррі був фактично сиротою. Відповідно, директор Гоґвортсу чи його представники зі шкільної системи були опікунами Гаррі, доки той не завершить навчання. Гаррі міг дихати без дозволу Дамблдора, але лише доки той окремо не заборонить це.

Тоді Гаррі запитав був, чи може він просто сказати Ґрипхукові, як розподілити свої вклади зі стосів золота з його сховища.

Ґрипхук нерозуміюче втупився в нього й запитав, що він має на увазі, “розподілити”.

Видається, банки не робили вкладів. Банки зберігали ваші золоті монети в безпечних сховищах за річну платню.

Чаклунський світ не мав поняття ринку. Чи про акціонерні товариства. Чи корпорації. Існував лише родинний бізнес, що зберігав гроші в особистих сховищах.

Позичали гроші багатії — не банки. Хоча “Ґрінґотс” міг бути свідком — за платню, і міг сприяти поверненню боргу — за значно більшу платню.

Добрі багатії позичали гроші друзям, і дозволяли повернути коли завгодно. Погані багатії вимагали відсоток.

Другого ринку позик не існувало.

Злі багатії вимагали принаймні 20% на рік.

Гаррі підвівся, відвернувся й поклав голову на стіну.

Тоді Гаррі запитав, чи потрібен дозвіл директора, щоб створити власний банк.

Тоді професор Квірел його перервав, сказавши, що їм вже час обідати, швидко провів розгніваного Гаррі через бронзові двері, алеєю Діаґон, і до гарного ресторану під назвою “У Мері”, де на них чекала заброньована кімната. Видавалося, власник був шокований тим, що з професором Квірелом був Гаррі Поттер, проте довів їх до кімнати без зайвого слова.

Далі професор Квірел нарочито проголосив, що оплатить рахунок, і він явно насолоджувався виразом обличчя Гаррі.

 — Ні, — сказав офіціантці професор Квірел, — нам не потрібно меню. Я буду сьогоднішню фірмову страву з пляшкою кʼянті, а містер Поттер буде дірікольний суп на перше, на друге тарелю кульки рупу і мелясовий пудинг на десерт.

Офіціантка, вбрана в мантію, що хоч і була суворою й офіційною, але була значно коротшою за звичайну, з повагою вклонилася й пішла, зачинивши за собою двері.

Професор Квірел махнув рукою в напрямку дверей і клямка зачинилася.

 — Зверніть увагу на клямку зсередини. Ця кімната, містере Поттер, відома під назвою “Кімната Мері”. Так сталося, що вона захищена від всіх магічних методів підглядання, і я маю на увазі всіх. Сам Дамблдор не може дізнатися, що тут відбувається. “Кімнату Мері” використовують два типи людей. Перші беруть участь у недозволених стосунках. А другі мають цікаве життя.

 — Справді, — сказав Гаррі.

Професор Квірел кивнув.

Гаррі трохи розтулив вуста від очікування.

 — Тоді просто сидіти тут, їсти обід і не робити нічого особливого було б марнотратством.

Професор Квірел широко всміхнувся, потім дістав паличку й вказав нею на двері.

 — Звісно, — сказав він, — ті, що мають цікаве життя застосовують ретельніші запобіжні заходи, ніж люди, що крутять романи. Я щойно нас запечатав. Тепер ніщо не може проникнути в кімнату чи з неї — наприклад, крізь щілину під дверима. І…​

Потім професор Квірел вимовив не менш ніж чотири різних закляття, жодне з яких Гаррі не впізнав.

 — Навіть цього насправді недостатньо, — сказав професор Квірел. — Якби ми робили щось дійсно важливе, то обовʼязково треба було б застосувати ще двадцять три перевірки. Якщо, скажімо, Ріта Скітер знала б чи здогадалася, що ми прийдемо сюди, то вона б теоретично могла бути в цій кімнаті під справжнім Плащем Невидимості. Або вона могла б бути анімагом з якоюсь дрібною формою. Є перевірки, щоб виключити навіть такі рідкісні можливості, проте виконувати їх усіх було б клопотом. І все одно я вагаюся: можливо варто все одно їх виконати, просто щоб не привчати вас до поганого?

І професор Квірел почав постукувати пальцем по щоці, ніби замислився.

 — Усе гаразд, — сказав Гаррі, — я розумію, і я запамʼятаю.

Хоча він був дещо розчарований, бо вони не збиралися робити нічого дійсно важливого.

 — Ну гаразд, — сказав професор Квірел. Він сперся на спинку крісла й широко всміхнувся.  — Ви добре попрацювали сьогодні, містере Поттер. Я впевнений, загальна думка була вашою, навіть якщо ви доручили комусь виконання. Не думаю, що ми колись ще почуємо про Ріту Скітер. Луціус Мелфой не буде задоволеним її невдачею. Якщо вона розумна, то втече з країни, щойно збагне, що її обдурили.

Гаррі стало зле.

 — За Рітою Скітер стояв Луціус?..

 — О, ви цього не знали? — запитав професор Квірел.

Гаррі не думав був, що станеться з Рітою Скітер після цього.

Узагалі.

Ані крапельки.

Але ж її звільнять з роботи, ну звісно її звільнять. У неї цілком можуть бути діти в Гоґвортсі, а тепер усе було гірше, значно гірше…​

 — Луціус її вбʼє? — ледь чутно запитав Гаррі. Десь у його розумі на нього гучно кричав Сортувальний Капелюх.

Професор Квірел сухо посміхнувся.

 — Якщо ви не взаємодіяли раніше з журналістами, повірте мені на слово, що світ стає трохи яскравішим щоразу, як хтось з них помирає.

Гаррі підстрибнув зі свого стільця конвульсивним рухом. Він мав знайти Ріту Скітер та попередити її, доки не стало запізно…​

 — Сядьте, — різко сказав професор Квірел. — Ні, Луціус її не вбʼє. Але Луціус вміє зробити життя вкрай неприємним для тих, хто йому погано прислужився. Міс Скітер втече й почне життя спочатку під новим імʼям. Сядьте, містере Поттер. Наразі ви нічого не можете вдіяти, і маєте дечого навчитися.

Гаррі повільно сів. На обличчі професора Квірела було розчарування й роздратування. Це зупинило Гаррі успішніше, ніж слова.

 — Подеколи, — різко сказав професор Квірел, — я непокоюся, чи не змарновано на вас ваш геніальний слизеринський розум. Повторюйте за мною. Ріта Скітер була мерзенною, огидною жінкою.

 — Ріта Скітер була мерзенною, огидною жінкою, — сказав Гаррі. Йому було незручно це казати, проте інших можливих дій не існувало — жодної.

Ріта Скітер намагалася знищити мою репутацію, проте я виконав геніальний план і першим знищив її репутацію.

 — Ріта Скітер кинула мені виклик. Вона програла, а я виграв.

 — Ріта Скітер була перешкодою для моїх майбутніх планів. І в мене не було вибору, крім як розібратися з нею, якщо я хочу втілити свої плани.

 — Ріта Скітер була моїм ворогом.

 — Неможливо досягти чогось у житті, якщо не мати можливості перемагати ворогів.

 — Я сьогодні переміг одного зі своїх ворогів.

 — Я гарний хлопчик.

 — Я заслуговую на особливу винагороду.

 — А, — сказав професор Квірел, що великодушно посміхався протягом останніх декількох фраз, — як я бачу, мені вдалося привернути вашу увагу.

Це було правдою. І хоча Гаррі почувався, ніби йому навʼязали щось — ні, це було не просто почуття, йому навʼязали думку — він не міг заперечити, що сказавши ці слова й побачивши усмішку професора Квірела, йому стало справді ліпше.

Професор Квірел повільно й нарочито значуще занурив руку в мантію та дістав…​

…​книжку.

Вона не була схожа на жодну книжку, яку бачив Гаррі: краї та кути були неправильної форми, на думку спадало словосполучення “грубо обтесаний”, ніби книжку видобули з книжкової шахти.

 — Що це? — видихнув Гаррі.

 — Щоденник, — сказав професор Квірел.

 — Чий?

 — Однієї відомої людини, — професор Квірел широко всміхався.

 — Добренько…​

Професор Квірел посерйознішав.

 — Містере Поттер, однією з обовʼязкових якостей могутнього чаклуна є відмінна памʼять. Ключем до загадки часто є щось, що ви прочитали двадцять років тому в старому манускрипті, чи ексцентричний перстень, що ви його побачили на пальці людини, яку зустрічали лише одного разу. Я кажу це, щоб пояснити, як мені вдалося згадати цю річ і причеплене до неї оголошення після того, як я вас зустрів значно пізніше. Розумієте, містере Поттер, за час свого життя я переглянув чимало приватних колекцій, що належать особистостям, які, гадаю, не зовсім заслуговують мати те, що вони мають…​

 — Ви вкрали її? — недовірливо запитав Гаррі.

 — Саме так. Насправді, зовсім нещодавно. Я вважаю, що ви оціните цю річ значно більше, ніж дрібний підлий чоловічок, що зберігав її лише для того, щоб справляти враження на своїх не менш підлих друзів її рідкісністю.

Тепер Гаррі просто роззявив рота.

 — Але якщо вам мої дії здаються неправильними, містере Поттер, гадаю, ви не зобовʼязані приймати свій особливий подарунок. Хоча, звичайно, я не обтяжуватиму себе зворотним викраданням. То як воно буде?

Професор Квірел перекидав книжку з руки в руку, через що Гаррі мимоволі з тривогою простягнув руки.

 — О, — сказав професор Квірел, — не хвилюйтеся про дещо грубе користування. Цей щоденник можна кинути у вогнище і він залишиться неушкодженим. Хай там як, я чекаю на ваше рішення.

Професор Квірел, посміхаючись, мимохідь підкинув книжку в повітря й знову впіймав її.

Ні, сказали ґрифіндорець і гафелпафець.

Так, сказав рейвенкловець. Яку частину слова “книжка” ви двоє не зрозуміли?

Частину про крадіжку, відповів гафелпафець.

Ой, облиш, — сказав рейвенкловець, ви ж не можете всерйоз пропонувати відмовитися й провести решту життя в роздумах, що ж це було.

Здається, підсумковий результат позитивний з утилітарної точки зору, сказав слизеринець. Вважайте це економічною транзакцією, що призводить до виграшу від торгівлі, тільки без торгівлі. На додачу, ми нічого не крали і ніхто не виграє, якщо професор Квірел залишить книжку собі.

Він намагається перетягти тебе на Темну сторону! заверещав ґрифіндорець, а гафелпафець впевнено кивнув.

Не будь наївним маленьким хлопчиком, сказав слизеринець, він намагається навчити тебе Слизерину.

Ага, сказав рейвенкловець. Хай хто володів цією книжкою, він напевно був смертежером чи кимось таким. Вона належить нам.

Гаррі розкрив рота та так його й залишив — на його обличчі було видно боротьбу.

Професор Квірел, задавалося, щиро насолоджувався собою. Він тримав книжку кутком на одному пальці й балансував рукою, щоб вона залишалася вертикальною, та наспівував невеличку мелодію.

Роздався стук у двері.

Книжка зникла під мантією професора Квірела, він підвівся зі стільця. Професор Квірел почав йти до дверей…​

…​і раптом похитнувся та вдарився об стіну.

 — Усе гаразд, — пролунав голос професора Квірела, що звучав значно слабше, ніж зазвичай. — Сядьте, містере Поттер, це просто запаморочливе закляття. Сядьте.

Гаррі стиснув край стільця, він не знав, що слід зробити, що він міг зробити. Гаррі навіть не міг підійти до професора Квірела близько, якщо не хотів боротися з цим відчуттям невідворотного…​

Професор Квірел випрямився і, хоча він трохи важко дихав, відчинив двері.

Офіціантка зайшла з тацею з їжею. Доки вона розподіляла тарілки, професор Квірел повільно повернувся до столу.

Але коли офіціантка вклонилася й пішла, професор Квірел вже сидів прямо й знову всміхався.

І все одно цей короткий епізод хай-там-що-це-було переконав Гаррі. Він не міг відмовитися, не після того, як професор Квірел пішов був на такі труднощі.

 — Так, — сказав Гаррі.

Професор Квірел застережливо підняв палець, потім знову дістав паличку, знову замкнув двері й повторив ті самі три закляття, що й раніше.

Далі професор Квірел дістав книжку з мантій та кинув її Гаррі так, що він ледь не впустив її у свій суп.

Гаррі зиркнув з безпомічним обуренням на професора Квірела. Так не роблять з книжками, зачаклованими чи ні.

Гаррі розгорнув книжку з невідʼємною, інстинктивною обережністю. Сторінки здавалися надто товстими, з не схожою ані на маґлівський папір, ані чаклунський пергамент текстурою. А текст був…​

…​відсутній?

 — Чи маю я бачити…​

 — Подивіться ближче до початку, — сказав професор Квірел, і Гаррі (він знову нічого не міг вдіяти — з невідʼємною обережністю) перегорнув багато сторінок назад.

Літери явно були написані від руки, і їх було вкрай важко прочитати, але Гаррі здалося, що слова можуть бути латинськими.

 — Що це? — запитав Гаррі.

 — Це, записи про магічні дослідження маґлородця, що не відвідував Гоґвортс. Він відповів відмовою на лист, і проводив свої власні невеличкі дослідження, що ніколи не просунулися далеко без палички. З опису на оголошенні, я гадаю, що його імʼя має для вас більше значення, ніж для мене. Це, Гаррі Поттере, щоденник Роджера Бекона.

Гаррі ледь не знепритомнів.

Біля того місця стіни, об яке вдарився професор Квірел, приховалися блискучі розчавлені рештки гарного синього жука.