Розділ 25. Стримайтеся від пропонування рішень

Щоб знайти нове життя й Дж. К. Ролінґ!

Примітка автора: Оскільки зазвичай наука в цій історії відповідає реальності, я пишу попередження, що в розділах 22-25 Гаррі не розглядає багато можливостей. Одна з найважливіших: магічних генів може бути багато, проте всі вони на одній хромосомі (що не сталося б природно, проте хромосома могла бути штучною). У цьому випадку схема наслідування відповідала б схемі Менделя, проте магічна хромосома все одно могла б деградувати через схрещення хромосом з відповідним немагічним гомологом. (Гаррі читав про Менделя й хромосоми в наукових історичних книжках, проте недостатньо вивчав власне генетику, щоб знати про хромосомне схрещення. Ей, йому ж лише одинадцять.) Втім, хоча сучасний науковий журнал знайшов би ще купу речей, до яких можна прискіпуватися, усе, що Гаррі вважає сильними свідченнями й справді є сильними свідченнями — решта можливостей малоймовірні.


Дія 2:

(Сонце яскраво світило через зачакловану стелю Великої Зали й освітлювало учнів, що сиділи просто неба, мерехтіло в тарілках і піалах, коли, свіжі після нічного сну, вони вдихали аромати сніданку й готувалися до різноманітних планів на неділю.)

Отже. Існувала лише одна річ, що робила тебе чарівником.

Це було передбачуваним, якщо подумати. ДНК переважно казало рибосомам як звʼязувати амінокислоти разом у протеїни. Фізика ніби була цілком спроможна описувати амінокислоти, і хай скільки амінокислот зʼєднати в один ланцюг, фізика стверджувала, що ви ніколи, аж ніяк не отримаєте магії.

Але магія була спадковою, слідувала ДНК.

Відповідно, напевно не ДНК утворювало з немагічних амінокислот магічні протеїни.

Швидше ключова послідовність ДНК взагалі не давала, сама по собі, тобі магії.

Магія зʼявлялася деінде.

(За рейвенкловським столом сидів хлопець, що витріщався в простір, доки його правиця автоматично набирала ложкою неважливу їжу до рота з того, що стояло прямо перед ним. Напевно можна було поставити туди купу землі, і він би не помітив.)

І з якоїсь причини Джерело Магії зважало на окремий маркер ДНК серед індивідуумів, що більше нічим не відрізнялися від інших звичайних людей, нащадків мавп.

(Насправді за столом чимало хлопців і дівчат витріщалися в простір. Це все ж таки був рейвенкловський стіл.)

Інші аргументи теж вказували на той самий висновок. Складні механізми завжди були у всіх індивідуумів видів зі статевим розмноженням. Якщо ген Б залежав від гена А, то А мав бути корисним сам по собі й стати майже всеохопним у генофонді самостійно, перед тим, як Б стане корисним достатньо часто, щоб спричинити перевагу в пристосованості. Коли вже Б ставав всеохопним, то можна отримати варіант А*, що залежатиме від Б, а потім В, що залежатиме від А* і Б, потім Б*, що залежатиме від В, доки весь механізм не розвалиться, якщо вилучити бодай один з них. Проте все це мало відбуватися послідовно — еволюція ніколи не дивилася наперед, еволюція ніколи не почне надавати перевагу Б з розрахунком, що А стане всеохопним пізніше. Еволюція була простим історичним фактом, що хай які організми мали найбільше дітей, саме їхні гени будуть частішими в наступному поколінні. Отже кожна частинка складного механізму ставала майже всеохопною перед тим, як інші частини механізму розвилися, щоб залежати від її присутності.

Тому складні, взаємозалежні механізми — могутні витончені протеїнові машини, що були рушієм життя, завжди були всеохопними у видах зі статевим розмноженням — крім рідкісних не-взаємозалежних варіантів, з яких можна було вибрати в будь-яку мить для повільного подальшого ускладнення. Саме тому всі людські істоти мали однаковий проект мозку, однакові емоції, однакові вирази обличчя, що були зʼєднані з цими емоціями. Ці адаптації були складними, і відповідно мали бути всеохопними.

Якщо магія була такою — великою складною адаптацією з купою потрібних генів, то дитина від чарівника й маґла отримала б лише половину частин машини, а половина машини працює не дуже. А чарівників маґлівскього роду взагалі не існувало б — жодного. Навіть якби кожна частина механізму потрапила до маґлівського генофонду, вони ніколи б не склалися разом в одному індивідуумі в чарівника.

Не існувало якоїсь генетично ізольованої долини людей, що натрапили на еволюційний шлях, який привів до утворення витончених магічних секцій мозку. Такі складні генетичні механізми в разі схрещення чарівників з маґлами ніколи не виникли б знову в маґлородцях.

Отже хай яким чином гени робили з тебе чарівника, але в них не було схем складних механізмів.

Це ще одна причина, чому Гаррі передбачав був, що мала місце схема Менделя. Якщо магічні гени не були складними, то навіщо існувати більш ніж одному?

І втім сама магія видавалася доволі складною. Закляття для замикання дверей не давало відчиняти двері і не давало трансфігурувати завіси і чинило опір закляттям „Фініте Інкантатем‟ та „Алогомора‟. Багато всього для досягнення однієї речі: це можна було назвати орієнтацією на мету, чи якщо простіше, цілеспрямованістю.

Існувало лише дві відомих причини цілеспрямованої складності. Природній добір, що створював речі на кшталт метеликів. І розумне проектування, що створювало речі на кшталт машин.

Не було схоже, щоб магія була чимось, що себе відтворює. Закляття були цілеспрямовано складними, проте не як метелики — складними для того, щоб робити копії себе. Закляття були складними для того, щоб слугувати користувачу, як машина.

Отже якийсь розумний розробник створив Джерело Магії й сказав йому приділяти увагу окремому маркеру ДНК.

Наступна очевидна думка була якось повʼязана зі словом „Атлантида‟.

Гаррі вже питав був про це Герміону — ще на потязі до Гоґвортсу після того, як почув слово від Драко — і згідно з її знаннями, нічого крім самого слова не було відомо.

Це могло бути лише легендою. Але також здавалося реалістичним, щоб цивілізація користувачів магії, особливо тих, що жили перед Забороною Мерліна, впоралася себе підірвати.

Хід думок вів далі: Атлантида була ізольованою цивілізацією і якимось чином створила Джерело Магії й наказала йому слугувати лише людям з генетичним атлантичним маркером — кровʼю Атлантиди.

За цією логікою слова, що їх вимовляли чарівники, й рухи палички не були достатньо складними, щоб створити ефекти закляття самостійно — на відміну від трьох мільярдів базових пар людського ДНК, що й справді були достатньо складними, щоб побудувати людське тіло з нічого; на відміну від того, як компʼютерні програми приймали тисячі байтів даних.

Отже слова й рухи палички були лише спусковими механізмами, важелями, що тягнули за ниточки якоїсь прихованої значно складнішої машини. Кнопками — не схемами.

І, як і компʼютерна програма не скомпілюється, якщо припуститися єдиного одруку, так і Джерело Магії не реагуватиме, якщо не вимовити закляття бездоганно.

Логіка була непохитною.

І з цього був єдиний можливий висновок.

Тисячі років тому древні пращури чарівників сказали були Джерелу Магії левітувати речі лише якщо ти казав…​

„Вінґардіум Левіоза‟.

Гаррі важко схилився над столом і втомлено підпер чоло правицею.

Була така історія часів зародження штучного інтелекту, коли все тільки-но почалося й ніхто ще не усвідомив, що проблема складна. Про професора, що доручив одному зі своїх випускників розвʼязати задачу компʼютерного зору.

Гаррі починав розуміти, що той випускник мав почувати.

Це могло затягнутися.

Чому закляття „Алогомора‟ потребувало більших зусиль, якщо це було просто натискання кнопки?

Хто був достатньо дурним, щоб вбудувати закляття „Авада Кедавра‟, що його можна було використовувати лише за допомогою ненависті?

Чому безсловесна трансфігурація вимагала повного ментального розділення концепції форми й концепції матеріалу?

Гаррі може не впоратися з цією задачею до випуску з Гоґвортсу. Він може й досі працювати над нею, коли йому буде тридцять років. Герміона не помилялася була: раніше Гаррі не усвідомлював цього насправді. Він просто вимовляв промову про цілеспрямованість, що мала надихати.

Розум Гаррі швидко розглянув можливість того, щоб насправді усвідомити, що він може взагалі ніколи не розвʼязати цієї задачі, а потім вирішив, що це вже занадто.

Крім того, якщо він добереться до безсмертя протягом перших декількох десятиліть, то все буде гаразд.

Який метод використав Темний Лорд? Якщо подумати, то той факт, що Темному Лордові якимось чином вдалося пережити смерть свого тіла був майже нескінченно важливішим за той факт, що він намагався захопити чаклунську Британію…​

 — Перепрошую, — сказав з-за його спини голос, якого він очікував, проте вкрай неочікуваним тоном. — Коли вам буде зручно, містер Мелфой ґречно просить вас про зустріч.

Гаррі не похлинувся пластівцями. Він натомість обернувся й перед ним був містер Креб.

 — Це я перепрошую. Хіба ти не хотів сказати „Бос хоче потеревенити з тобою‟?

Здавалося, це не потішило містера Креба.

 — Містер Мелфой сказав розмовляти як належить.

 — Я тебе не чую. Ти не розмовляєш, як належить.

Гаррі обернувся до своєї тарелі з дрібними синіми кристалами пластівців й неспішно зʼїв ще одну ложку сніданку.

 — Бос хоче потеревенити з тобою, — почувся загрозливий голос з-за спини. — Краще ходімо, якщо піклуєшся про свою шкуру.

Ось. Тепер все йшло за планом.


Дія 1:

 — Причина? — запитав старий чарівник. Він не виказував люті на обличчі. Хлопець перед ним був жертвою, і його зовсім не треба було лякати ще більше. — Ніщо не може виправдати…​

 — Я з ним вчинив ще гірше.

Старий чарівник заклякнув від жаху.

 — Гаррі, що ти накоїв?

 — Я обманом змусив Драко вважати, що я обманом змусив його взяти участь у ритуалі, що вимагав у пожертву його віру в чистоту крові. А це означає, що він не зможе стати смертежером, коли виросте. Він втратив усе, директоре.

У офісі запанувала тиша, що її порушували лише тихе пихкання й свистіння маленьких дивних штуковин, яке за деякий час починало сприйматися як відсутність звуків.

 — Отакої, — сказав старий чарівник, — я й справді почуваюся дурнем. А я то очікував, що ти намагатимешся привести до спокути спадкоємця Мелфоїв, скажімо, показавши йому справжню дружбу й доброту.

 — Ха! Ага, ніби це могло б спрацювати.

Старий чарівник зітхнув. Це вже занадто.

 — Скажи мені Гаррі. Тобі хоча б спадало на думку, що є щось негармонійне в тому, щоб приводити до спокути когось за допомогою брехні й обману?

 — Я все зробив без прямої брехні, і оскільки тут ідеться про Драко Мелфоя, то гадаю ви хотіли сказати гармонійно.

Хлопець явно був задоволеним собою.

Старий чарівник похитав головою у відчаї.

 — І це наш герой. Ми всі приречені.


Дія 5:

Здавалося, що довгий вузький тунель з грубого каменю без жодного джерела світла крім дитячої палички, тягнувся кілометрами.

Причина цього була проста: він тягнувся кілометрами.

Була третя ранку, і Фред з Джорджем розпочали свій шлях таємним проходом, що вів від статуї одноокої відьми в Гоґвортсі до підвалу „Медових руць‟ — крамниці солодощів у Гоґсміді.

 — Як вона? — тихо запитав Фред.

(Не те щоб хтось слухав, просто дивно було розмовляти нормальним голосом, коли йдеш таємним ходом.)

 — Досі барахлить, — сказав Джордж.

 — Обидва, чи…​

 — Пульсуючий знову виправився. Другий — як завжди.

Карта була надзвичайно могутнім артефактом. Вона була здатна відстежувати кожну розумну істоту в межах школи у реальному часі за імʼям. Майже безсумнівно її створили разом з постанням Гоґвортсу. Те, що почали зʼявлятися помилки, було не добре. Вірогідно, ніхто крім Дамблдора не зміг би її полагодити, якби вона зламалася.

А близнюки Візлі не збиралися показувати Карту Дамблдорові. Це була б жахлива образа мародерів — чотирьох невідомих, яким вдалося вкрасти частину системи охорони Гоґвортсу — щось, що напевно створив сам Салазар Слизерин — і перетворити це на інструмент для витівок учнів.

Хтось вважав би це неповагою.

Хтось вважав би це злочином.

Близнюки Візлі свято вірили, що якби про це дізнався Ґодрік Ґрифіндор, то він схвалив би.

Брати йшли далі й далі, переважно в тиші. Близнюки Візлі розмовляли один з одним, коли продумували нові витівки, чи коли один з них знав щось, чого не знав другий. Інакше в цьому не було сенсу. Якщо в них була однакова інформація, то, переважно, в них були однакові думки й вони приймали однакові рішення.

(У старі часи, коли народжувалися близнюки-чаклуни, було традицією вбивати одного з них одразу після народження.)

З часом Фред та Джордж вилізли до запорошеного підвалу, що в ньому були розкидані бочки й стелажі з дивними інгредієнтами.

Фред та Джордж чекали. Було б неввічливим робити щось інше.

Невдовзі худий чоловік у чорній піжамі, позіхаючи, спустився сходами, що вели до підвалу.

 — Привіт, хлопці, — сказав Амброзій Флум. — Не чекав на вас сьогодні. У вас вже скінчилися запаси?

Фред та Джордж вирішили, що розмовлятиме Фред.

 — Не зовсім, містере Флум, — сказав Фред. — Ми сподівалися, що ви нам допоможете з чимось значно…​ цікавішим.

 — Ну, хлопці, — гнівно сказав Флум. — Сподіваюся, ви не розбудили мене лише для того, щоб я знову сказав вам, що не продам вам товарів, через які у вас можуть бути справжні проблеми. Принаймні доки вам не виповниться шістнадцять…​

Джордж без жодного слова дістав дещо з мантії й передав це Флумові.

 — Ви це бачили? — запитав Фред.

Флум подивився на вчорашній випуск „Щоденного віщуна‟ й сердито кивнув. На сторінці був заголовок „НАСТУПНИЙ ТЕМНИЙ ЛОРД?‟ й зображення молодого хлопця, що його якийсь учень сфотографував з невластиво холодним і нещадним виразом обличчя.

 — Навіть від Мелфоя я такого не чекав, — гаркнув Флум. — Переслідувати хлопця, коли йому лише одинадцять! Цього чоловіка треба розмолоти й пустити на шоколад!

Фред та Джордж одночасно кліпнули очима. За Рітою Скітер стояв Мелфой? Гаррі Поттер не попередив був їх…​ що безперечно означало, що Гаррі не знав. Він ніколи не вплутував би їх, якби знав…​

Фред та Джордж перезирнулися. Ну, Гаррі не треба знати, доки завдання не виконано.

 — Містере Флум, — тихо сказав Фред, — Хлопчику-Що-Вижив потрібна ваша допомога.

Флум поглянув на них.

Потім зітхнув.

 — Гаразд, — сказав Флум, — чого ви хочете?


Дія 6:

Коли Ріта Скітер полювала на смачну здобич, вона не звертала уваги на метушню мурах, з яких складалася решта всесвіту, тому вона ледь не зіткнулася з плішивим юнаком, що заступив їй дорогу.

 — Міс Скітер, — сказав чоловік надто жорстоким і холодим голосом для когось з таким молодим обличчям. — Яка приємна зустріч.

 — Геть з дороги, гультіпако! — кинула Ріта й спробувала його обійти.

Чоловік так бездоганно повторив її рухи, що здавалося, ніби жоден з них взагалі не поворухнувся — просто вулиця трохи посунулася, доки вони стояли на місці.

Ріта примружила очі.

 — Та ким ти себе уявив?

 — Як нерозумно, — сухо сказав чоловік. — Було б мудро запамʼятати обличчя смертежера під прикриттям, що навчає Гаррі Поттера, як стати наступним темним лордом. Зрештою, — лиха посмішка, — навряд чи ви б захотіли випадково зустрітися з такою людиною на вулиці, особливо після того, як обливали її брудом у газеті.

Ріті знадобився деякий час, щоб згадати, про що він. Це Квірін Квірел? Він здавався надто молодим і надто старим водночас: за обличчям, якщо прибрати жорстокий та зверхній вираз, йому можна було дати тридцять пʼять — сорок. І в нього вже випадало волосся? Він що, не міг дозволити собі цілителя?

Ні, це неважливо. У неї був час і місце, де треба бути жучком. Вона щойно отримала анонімне повідомлення, що мадам Боунз зацікавилася одним зі своїх молодших помічників. За це Ріта отримала б солідний бонус, якби змогла довести це — мадам Боунз була однією з перших у списку жертв. Інформатор сказав, що Боунз і молодий помічник обідатимуть у спеціальній кімнаті „У Мері‟ — дуже популярній кімнаті для певних речей. Кімнаті, що, як вона виявила, була захищена від усіх приладів для підслуховування, проте не від гарного синього жучка, що міг примоститися на одній зі стін…​

 — Геть з дороги! — сказала Ріта й спробувала відштовхнути Квірела. Рука Квірела ледь торкнулася її руки, коли він ухилився, і Ріта похитнулася від того, що її поштовх зустрів лише повітря.

Квірел закотив лівий рукав мантії й показав ліву руку.

 — Дивіться, — сказав Квірел, — Чорної мітки немає. Я б хотів, щоб ваша газета опублікувала спростування.

Ріта не стримала здивованого сміху. Ну звісно він не був справжнім смертежером. Газета ніколи не опублікувала б статтю, якби був.

 — І не мрій, гультіпако. Котися звідси.

Квірел мить витріщався на неї.

Потім посміхнувся.

 — Міс Скітер, — сказав Квірел. — Я сподівався знайти щось, що вас переконає. Втім, я вже бачу, що не зможу відмовити собі в задоволенні просто розчавити вас.

 — Багато хто вже намагався. А тепер геть з дороги, гультіпако, або я покличу аврорів і тебе заарештують за перешкоджання журналістиці.

Квірел легко вклонився їй та пройшов повз.

 — Прощавай, Ріто Скітер, — пролунав його голос за її спиною.

Коли Ріта продовжила просування вперед, вона ледве почула, що чоловік щось наспівував, доки віддалявся.

Ніби таке могло її налякати.


Дія 4:

 — Вибачте, я пас, — сказав Лі Джордан. — Я більш полюбляю стиль гігантського павука.

Хлопчик-Що-Вижив сказав був, що в нього важливе завдання для Ордену Хаосу, щось важливе й таємне, більш значне й складне, ніж їхні звичайні витівки.

А потім Гаррі Поттер захопився своєю промовою, що надихала, проте була дещо туманною. Промовою про те, що Фред, Джордж і Лі мали приголомшливий потенціал, якби ж то вони тільки навчилися бути дивнішими. Щоб робити життя людей нереальним, а не просто дивувати їх якимись еквівалентами відер з водою над дверима. (Фред та Джордж зацікавлено переглянулися — такого вони ще не робили.) Гаррі Поттер нагадав їм про витівку з Невілом — про яку його засоромив Сортувальний Капелюх, як зазначив з каяттям Гаррі, — але це змусило Невіла сумніватися у своєму розумі. Невіл мав почуватися так, ніби його раптом перенесли до альтернативного всесвіту. Саме так всі почувалися, коли побачили як вибачається Снейп. Саме це була справжня сила витівок.

Ви зі мною?‟ — крикнув був Гаррі Поттер, і Лі Джордан відповів: „ні‟.

 — Можеш на нас розраховувати, — сказав Фред, чи може Джордж, адже не було жодних сумнівів, що Ґодрік Ґрифіндор відповів би „так‟.

Лі Джордан сумно посміхнувся, підвівся й пішов з безлюдного коридору, що був під дією закляття „Квіетус‟, де чотири члени Ордену Хаосу зустрілися були й всілися в змовницьке коло.

Три члени Ордену Хаосу перейшли до справи.

(Все було не так сумно. Фред та Джордж все одно співпрацюватимуть з Лі над витівками гігантського павука, як і завжди. Вони почали називати це Орденом Хаосу лише для того, щоб привабити Гаррі Поттера, після того, як Рон розповів був їм про те, який Гаррі дивний та злий, Фред та Джордж вирішили були врятувати Гаррі, показавши йому справжню дружбу й доброту. На щастя, це більше не здавалося потрібним — хоча вони не зовсім були в цьому впевнені…​)

 — Отже, — сказав один з близнюків, — про що йдеться?

 — Ріта Скітер, — сказав Гаррі. — Ви знаєте, хто це?

Фред та Джордж похмуро кивнули.

 — Вона почала про мене розпитувати.

Це були погані новини.

 — Можете здогадатися, чого я від вас хочу?

Фред та Джордж дещо спантеличено перезирнулися.

 — Ти хочеш, щоб ми підкинули їй найцікавіші з наших цукерок?

 — Ні, — сказав Гаррі. — Ні, ні, ні! Це ідеї гігантського павука! Ну ж бо, що б ви зробили, якби почули, що Ріта Скітер шукає на вас компромат?

Так все стало очевидним.

На обличчях Фреда та Джорджа повільно розповзлися усмішки.

 — Розпустили б чутки самі, — відповіли вони.

 — Саме так, — сказав Гаррі, широко всміхаючись. — Проте це мають бути не просто якісь чутки. Я хочу навчити людей ніколи не вірити тому, що газети кажуть про Гаррі Поттера, так само, як маґли не вірять нічому, що в газетах пишуть про Елвіса. Спочатку я гадав завалити Ріту Скітер таким потоком чуток, що вона не знатиме, чому вірити, але тоді вона просто нависмикує ті, що здаватимуться правдоподібними й поганими. Отже я від вас хочу, щоб ви створили про мене липову історію і якимось чином змусили Ріту Скітер повірити в неї. Але вона має бути такою, що потім всі знатимуть, що це липа. Ми хочемо обдурити Ріту Скітер та її редакторів, але потім мають зʼявитися докази, що це все було неправдою. І звісно — враховуючи ці вимоги — історія має бути якомога сміховиннішою, та все одно її мають надрукувати. Ви розумієте, чого я від вас хочу?

 — Не зовсім…​ — повільно сказав Фред чи Джордж. — Ти хочеш, щоб ми вигадали історію?

 — Я хочу, щоб ви зробили це все, — сказав Гаррі Поттер. — Вибачте, я наразі дещо заклопотаний, і ще я хотів би мати змогу чесно сказати, що гадки не мав, що таке станеться. Здивуйте мене.

На мить на обличчях Фреда та Джорджа зʼявилася дуже зла посмішка.

Потім вони знову стали серйозними.

 — Але ж Гаррі, ми насправді не знаємо, як щось таке зробити…​

 — То дізнайтеся, — сказав Гаррі. — Я у вас впевнений. Не цілковито впевнений, але якщо ви не можете такого зробити, то скажіть мені про це, і я попрошу когось іншого, чи зроблю все сам. Якщо у вас є справді гарна ідея — і щодо сміховинної історії, і як переконати Ріту Скітер та її редакторів надрукувати її — тоді не вагайтеся й втілюйте її. Але не робіть чогось посереднього. Якщо ви не можете вигадати чогось потрясного, просто скажіть про це.

Фред та Джордж занепокоєно переглянулися.

 — Я не можу нічого вигадати, — сказав Джордж.

 — Я теж, — сказав Фред. — Вибач.

Гаррі витріщився на них.

А потім Гаррі почав пояснювати, як треба міркувати.

Подейкували, що на це треба більше за дві секунди, сказав Гаррі.

За жодних обставин не треба оголошувати будь-що неможливим, казав Гаррі, доки ви не дістали годинник і не подумали про це принаймні пʼять хвилин, за його хвилинною стрілкою. Не пʼять хвилин фігурально, а пʼять хвилин за справжнім годинником.

Більш того, казав Гаррі, його голос був категоричним і він сильно стукав рукою по підлозі, ви не починаєте з негайного пошуку рішень.

Тоді Гаррі занурився в пояснення щодо якогось досліду, що його провів хтось на імʼя Норман Маєр, хто працював якимось організаційним психологом, і він попросив два набори груп з розвʼязання задач розібратися з завданням.

Задача, сказав Гаррі, була про трьох робітників, що виконували три завдання. Молодший працівник хотів просто виконувати найлегше з завдань. Старший працівник хотів регулярно змінювати завдання, щоб не нудьгувати. Експерт з ефективності рекомендував дати молодшому робітникові найлегше завдання, а старшому — найскладніше, що буде на 20% продуктивніше.

Одному набору груп з розвʼязання задач дали інструкцію „Не пропонуйте рішення, доки не обговорите задачу якомога докладніше без таких пропозицій‟.

Другому набору груп з розвʼязання задач не давали жодних інструкцій. І ті люди вчинили природно й відреагували на задачу негайними пропозиціями рішень. І люди привʼязалися до цих рішень й почали їх захищати, сперечатися щодо відносної важливості свободи та ефективності тощо.

Перший набір груп з розвʼязання завдань — ті, кому дали інструкцію спочатку обговорити проблему, а потім розвʼязувати її, — з набагато більшою ймовірністю знаходили рішення дати молодшому працівнику найлегше завдання, а іншим двом людям регулярно змінювати решту завдань, що, за даними експерта, було поліпшенням на 19%.

Починати з пошуку рішень — це робити все абсолютно в неправильному порядку. Як починати обід з десерту, тільки погано.

(Гаррі також цитував когось на імʼя Робін Дауес, ніби що важче задача, то більше людей намагалися розвʼязати її негайно.)

Отже Гаррі збирався залишити цю задачу на Фреда та Джорджа, вони розглянуть питання з усіх точок зору й розпочнуть мозковий штурм будь-яких бодай трохи придатних ідей. Вони не намагатимуться прийти до справжнього рішення, доки не завершать з цим, хіба що вони справді вигадають щось приголомшливе в процесі, у цьому випадку вони запишуть цю ідею, щоб потім повернутися до неї. І він не хоче чути від них нічого на кшталт у нас не вийшло нічого вигадати принаймні тиждень. Дехто десятиліттями намагався дещо вигадати.

 — Є питання? — запитав Гаррі.

Фред та Джордж витріщилися один на одного.

 — У мене немає.

 — У мене теж.

Гаррі слабо кахикнув.

 — Ви не поцікавилися своїм бюджетом.

Бюджетом? подумали вони.

 — Я міг би просто назвати вам суму, — сказав Гаррі. — Проте, гадаю, це більш вас надихне.

Руки Гаррі сховалися під мантією й дістали звідти…​

Фред та Джордж ледь не впали, хоча вони вже сиділи.

 — Не витрачайте заради того, щоб витратити, — сказав Гаррі. На камʼяній підлозі навпроти них мерехтіла цілковито неймовірна кількість грошей. — Витрачайте лише якщо цього потребує потрясність. Але на те, чого вимагає потрясність, витрачайте без вагань. Якщо щось залишиться, просто повернете потім. Я довіряю вам. О, і десять відсотків з цього — ваші, незалежно від того, скільки ви витратите…​

 — Ми не можемо! — верескнув один з близнюків. — Ми не беремо за таке гроші!

(Близнюки ніколи не брали гроші за щось незаконне. Без відома Амброзія Флума вони продавали всю його продукцію з нульовою надбавкою ціни. Фред та Джордж хотіли мати змогу засвідчити — якщо треба, то під сироваткою правди — що вони не йшли на злочин заради прибутку, а просто надавали суспільні послуги.)

Гаррі похмуро на них поглянув.

 — Але ж я прошу вас серйозно попрацювати. Дорослому б заплатили за щось таке, і це все одно вважалося б послугою другові. Не вийде просто найняти людину для такого завдання.

Фред та Джордж похитали головами.

 — Гаразд, — сказав Гаррі. — Я просто куплю вам дорогі подарунки на Різдво, а якщо ви повернете їх мені, то я їх спалю. Тепер ви навіть не знаєте, скільки я на них витрачу, крім, очевидно, того факту, що я на них витрачу більше, ніж якби ви просто взяли гроші. І я куплю вам ці подарунки у будь-якому разі, тож подумайте про це перед тим, як казати мені, що ви не можете вигадати нічого потрясного.

Гаррі підвівся, усміхаючись, почав йти, доки Фред та Джордж сиділи, роззявивши рота від подиву. Він пройшов декілька кроків, а потім обернувся.

 — О, і останнє. Хай що ви робитимете, не вплутуйте професора Квірела. Він не полюбляє публічності. Знаю, що набагато легше змусити людей вірити в дивні речі про професора із захисту, ніж про будь-кого іншого, і вибачте, що так заважаю вам, але, будь ласка, не вплутуйте в це професора Квірела.

Потім Гаррі обернувся й зробив ще кілька кроків далі…​

Озирнувся востаннє й мʼяко сказав:

 — Дякую.

І пішов.

Запала довга мовчанка, коли він пішов.

 — Отже, — сказав один.

 — Отже, — сказав другий.

 — Професор із захисту не полюбляє публічності, чи не так.

 — Гаррі не надто добре нас знає, чи не так.

 — Ні, не знає.

 — Ми не витрачатимемо на це його гроші, звісно.

 — Звісно, ні. Це було б неправильно. Ми обробимо професора із захисту окремо.

 — Ми зробимо так, щоб декілька ґрифіндорців написали Скітер і сказали…​

 — …​що його рукав якось піднявся під час заняття з захисту, і вони побачили Чорну мітку…​

 — …​і що він напевно навчає Гаррі Поттера різноманітним жахливим речам…​

 — …​і що він найгірший професор із захисту з усіх навіть у Гоґвортсі, що в нього не просто не виходить нас навчати, а що він все робить неправильно, повністю протилежно до того, як має бути…​

 — …​наприклад, стверджує, що смертельне закляття можна застосовувати лише за допомогою любові, через що воно стає доволі непридатним.

 — Це мені подобається.

 — Дякую.

 — Готовий закластися, що професорові з захисту це теж сподобалося б.

 — У нього є почуття гумору. Він би не називав нас так, як називає, якби в нього не було почуття гумору.

 — Але чи ми справді зможемо виконати завдання Гаррі?

 — Гаррі сказав обговорити питання перед тим, як спробувати знайти відповідь, тож зробімо це.

Близнюки Візлі вирішили, що Джордж буде захопленим, а Фред сумніватиметься.

 — Воно все якось не узгоджується, — сказав Фред. — Він хоче, щоб було достатньо сміховинно, щоб усі сміялися зі Скітер й знали, що це неправда, але хоче, щоб Скітер повірила в це. Ми не можемо зробити й те, і те одночасно.

 — Нам доведеться сфабрикувати якісь докази, щоб переконати Скітер, — сказав Джордж.

 — Це було рішення? — запитав Фред.

Вони обміркували це.

 — Можливо, — сказав Джордж, — але я не думаю, що треба аж так строго до цього підходити, а ти?

Близнюки безпорадно знизали плечима.

 — Отже, тоді липові докази мають бути достатньо гарними, щоб переконати Скітер, — сказав Фред. — Чи можемо ми таке зробити самостійно?

 — Ми не маємо робити це самостійно, — сказав Джордж і вказав на купу грошей. — Ми можемо найняти інших для допомоги.

Обличчя близнюків стали задумливими.

 — Тоді бюджет Гаррі може швидко вичерпатися, — сказав Фред. — Це купа грошей для нас, але не купа грошей для когось на кшталт Флума.

 — Можливо, люди даватимуть знижку, якщо знатимуть, що це для Гаррі, — сказав Джордж. — Але найважливіше, насамперед, щоб хай що ми зробимо, воно було неможливим.

Фред моргнув.

 — Що ти маєш на увазі, неможливим?

 — Таким неможливим, щоб у нас не було неприємностей, бо ніхто не повірить, що ми могли таке зробити. Таким неможливим, що навіть Гаррі почне сумніватися. Воно має бути нереальним, має змусити людей сумніватися у власному розумі, воно має бути…​ краще за Гаррі.

Очі Фреда були широко розплющеними від подиву. Таке іноді між ними траплялося, хоч і не часто.

 — Але чому?

 — То були витівки. То все були витівки. Пиріг був витівкою. Нагадайко був витівкою. Кіт Кевіна Ентвісла був витівкою. Снейп був витівкою. Ми майстри витівок у Гоґвортсі, ми що впадемо на спину й здамося без бою?

 — Він Хлопчик-Що-Вижив, — сказав Фред.

 — А ми близнюки Відзі! Він кинув нам виклик. Він сказав, що ми можемо зробити щось, як він. Але готовий закластися, що він впевнений, що ми ніколи не зробимо щось так само добре, як він.

 — Він правий, — сказав Фред, що дещо нервував. Близнюки Візлі подеколи не погоджувалися навіть коли в них була однакова інформація, проте завжди в таких випадках їм це здавалося неприродним, ніби принаймні один з них робив щось не так. — Ми ж про Гаррі Поттера. Він може робити неможливе. Ми — ні.

 — А ось і можемо, — сказав Джордж. — І ми маємо бути більш неможливими, ніж він.

 — Але…​ — сказав Фред.

 — Так вчинив би Ґодрік Ґрифіндор, — сказав Джордж.

Це все вирішило, і близнюки повернулися назад до…​ хай що було для них звичним режимом.

 — Гаразд, тоді…​

 — …​подумаймо про це.