Дж. К. Ролінґ скручується й атакує, непомічена; Орка кружляє, важко зігнувшись.

Дія 3

Драко чекав у невеличкій ніші з вікнами, що він знайшов був поруч із Великою залою. Його нудило.

Розплата буде, ще й чимала. Щойно Драко прокинувся, він зрозумів, що не наважиться зайти до Великої зали на сніданок, бо може побачити там Гаррі Поттера, а що́ трапиться далі — він і гадки не мав.

Почулися кроки.

 — Ось тута, — пролунав голос Вінсента. — Слухай, бос сьогодні не в настрої, тож краще дивися за собою.

Драко живцем здере з цього недоумка шкуру й відішле його облуплену тушу назад, затребувавши натомість якогось розумнішого слугу, наприклад, дохлого щура.

Кроки однієї людини віддалилися, а іншої наблизилися.

Дракова нудота посилилася.

У полі зору зʼявився Гаррі Поттер. Його обличчя не виражало нічого, проте мантія із синьою облямівкою сиділа на ньому якось криво, ніби він надягнув її неправильно…​

 — Твоя рука, — бездумно бовкнув Драко.

Гаррі підняв лівицю, щоб і собі подивитися.

Кисть безвільно теліпалася, немов щось мертве.

 — Мадам Помфрі пообіцяла, що це не назавжди, — тихо мовив Гаррі, — і рука майже повністю відновиться до початку завтрашніх занять.

На мить від таких новин йому полегшало. А потім…​

 — Ти пішов до мадам Помфрі, — прошепотів Драко, збагнувши.

 — Звісно, — відповів Гаррі Поттер, ніби стверджуючи щось очевидне. — У мене ж рука не працювала.

Повільно наростало усвідомлення, яким повним дурнем він був — набагато гіршим за тих старших слизеринців, що з них він кепкував. Драко просто сприймав був за належне, що ніхто не побіжить скаржитися старшим, якщо постраждає від Мелфоєвих рук. Що ніхто не захоче привертати до себе пильну увагу Луціуса Мелфоя, ніколи.

Проте Гаррі Поттер — це вам не маленький заляканий гафелпафець, що старався триматися подалі від гри. Він уже грав у неї, уже привернув батькову увагу.

 — Що́ ще сказала мадам Помфрі? — запитав Драко, поки його душа шугонула десь у пʼяти.

 — Професор Флитвік сказав, що в мою руку поцілили темним катувальним прокльоном, що це вкрай серйозна справа, а моя відмова назвати винного цілковито неприйнятна.

Запала довга тиша.

 — А потім? — Драковий голос тремтів.

 — Я щиро перепросив, — ледь усміхнувся Гаррі Поттер, — через що професор Флитвік вкрай спохмурнів. Тоді я пояснив, що все це й справді дуже серйозна, таємна, делікатна справа і я вже проінформував директора про цей проєкт.

 — Ні! — скрикнув Драко. — Флитвік не проковтне цього просто так! Він запитає Дамблдора!

 — Саме так, — відповів Гаррі Поттер. — Мене негайно привели до кабінету директора.

Драко весь тремтів. Якщо Дамблдор поставить Гаррі Поттера перед Чарверсудом — добровільно чи ні — і змусить Хлопчика-Що-Вижив свідчити під сироваткою правди, що Драко катував був його…​ Надто багато людей любить Гаррі Поттера, батько може програти це голосування…​

Батько міг би переконати Дамблдора не робити цього, проте не задарма. Зовсім не задарма. Тепер гра має правила, більше не можна погрожувати кому завгодно. Але Драко потрапив до Дамблдорових рук із власної волі. І Драко дуже цінний заручник.

Хоча тепер смертежера з нього не буде, тож не такий він уже й цінний, як гадає батько. Ця думка різала його серце не згірш від різальних чарів.

 — І що́ далі? — прошепотів Драко.

 — Дамблдор миттю визначив, що це ти. Він знав, що ми товаришуємо.

Гірше й не придумаєш. Якби Дамблдор не здогадався був, то, можливо, не ризикнув би вдатися до виманології, аби зʼясувати…​ Але якщо Дамблдор знав, хто це зробив…​

 — І? — вичавив із себе Драко.

 — Ми трохи побалакали.

 — І?

 — І я пояснив йому, — вишкірився Гаррі Поттер, — що йому ж краще нічого не робити.

Дракові мізки врізались у цегляну стіну й розлетілися дрібними шматочками. Він просто витріщався на Гаррі Поттера, дурнувато роззявивши рота.

Аж так довго довелося згадувати.

Гаррі знав загадковий секрет Дамблдора — Снейпів важіль впливу.

Тепер Драко ясно собі це уявляв. Суворий Дамблдор, приховуючи жагу, пояснює, яке це страшенно серйозне питання. І Гаррі, що ввічливо наказує йому тримати язика за зубами заради його ж блага.

Батько попереджав був про таких людей — здатних зруйнувати твоє життя й однаково виклика́ти симпатію, що не давала як слід їх ненавидіти.

 — А тоді, — промовив Гаррі, — директор запевнив професора Флитвіка, що це й справді таємна й делікатна справа, про яку його заздалегідь проінформували, і, на його думку, її негайне розвʼязання не допомогло б ані мені, ані будь-кому іншому. Професор Флитвік почав говорити щось про те, що хитрі директорові плани вже перетнули всякі межі, тоді я перебив його й пояснив, що це була моя власна ідея, а не щось, до чого мене примусив директор, тоді професор Флитвік крутнувся на місці й взявся відчитувати мене, тоді директор перервав його й заявив, що Хлопчик-Що-Вижив приречений втрапляти в дивні й небезпечні пригоди, тож буде безпечніше, якщо я робитиму це навмисно, а не чекатиму, доки вони стануться випадково, тоді професор Флитвік звів свої малесенькі ручки догори й тонесенько заверещав на нас обох, що йому начхати, яку кашу ми тут заварили, але доки я в Рейвенклові, такого більше не повториться, інакше він мене звідти викине до Ґрифіндору, де всій цій дамблдорщині й місце…​

Гаррі дуже заважав Драко ненавидіти його.

 — Хай там як, я б хотів залишитися в Рейвенклові, тож пообіцяв професорові Флитвіку, що нічого подібного більше не трапиться, а як трапиться, то я просто назву йому винного.

Гаррін погляд мав би бути холодним. Але не був. У його голосі мала б лунати смертельна погроза. Але не лунала.

І Драко спало на думку начебто очевидне питання, що відразу звело нанівець його настрій.

 — Чому…​ ти не видав мене?

Гаррі підійшов до вікна, де крізь нішу проникало сонячне проміння, і поглянув назовні, на зелені землі Гоґвортсу. Світло осяювало його, його мантію, його обличчя.

 — Чому не видав? — повторив Гаррі й затнувся. — Напевно, просто не міг злитися на тебе. Я знав, що завдав тобі болю першим. Навіть не можу стверджувати, що ми квити, адже те, як я вчинив із тобою, набагато гірше за те, як ти — зі мною.

Драко ніби налетів на ще одну цегляну стіну. Гаррі цілком міг би вимовити все це давньогрецькою, зрозуміліше б не стало.

Його розум понишпорив у пошуках відповідних моделей поведінки й повернувся ні з чим. Це твердження було зізнанням, що не узгоджувалося з Гарріними інтересами. Навіть якщо він намагався зробити Драко своїм відданим слугою, то не мав би казати таке тепер, коли здобув над ним владу. Для цього йому слід було б наголошувати на своїй доброті, а не на тому, якої шкоди він завдав був Драко.

 — А втім, — Гаррі майже зашепотів, — будь ласка, не роби такого більше. Це було боляче, і я не впевнений, що зможу пробачити таке вдруге. Навіть не впевнений, що зможу захотіти пробачити.

Драко просто не міг второпати. Гаррі що, намагався з ним дружити? Він же не настільки тупий, щоб вірити, ніби це досі можливо після Дракового вчинку.

Можна бути комусь другом і союзником, чого Драко й намагався був досягти з Гаррі, або знищити комусь життя й не залишити жодного вибору. Але і те, і те водночас — неможливо. Проте збагнути, що́ ще Гаррі міг мати на меті, ніяк не вдавалося.

Тоді йому сяйнула дивна думка — дещо, про що Гаррі торочив був учора без упину: «Перевір це».

«Науковець у тобі вже прокинувся, і навіть якщо ти ніколи не навчишся використовувати свою силу, ти завжди…​ шукатимеш…​ як…​ перевірити…​ свої…​ погляди…​». Ці зловісні Гарріні слова, що переривалися судомними ковтками повітря, все лунали в Драковій голові.

Якщо Гаррі прикидався другом, який каявся через те, що випадково завдав комусь болю…​

 — Ти все це спланував! — Драко навіть спромігся на звинувачувальний тон. — Ти вчинив так не через злість, ти хотів цього!

«Дурень, — скаже Гаррі Поттер, — звісно, я це спланував, і тепер ти мій».

Гаррі звернув обличчя до Драко й насилу вичавив із себе:

 — Вчора все відхилилося від плану. Я планував навчити тебе, чому завжди краще знати правду, а вже потім ми мали спробувати разом відкрити правду про кров і прийняти її, хай якою б вона виявилася. Вчора я…​ поквапився.

 — Завжди краще знати правду, — холодно повторив за ним Драко. — Наче ти зробив мені послугу.

Гаррі кивнув, чим зовсім зірвав йому дах:

 — А якщо Луціусові, як і мені вчора, спаде на думку, що проблема криється в малій кількості дітей у сильніших чарівників? Він може почати платити найсильнішим із них, щоб ті заводили більше дітей. Власне, якби теорія чистоти крови була істинною, то саме це Луціус і мав би робити: розвʼязувати проблему зі свого боку, де він у змозі негайно щось змінити. Драко, зараз ти єдиний Луціусовий друг, здатний втримати його від марнотратства, адже ти єдиний, хто знає справжню причину й може передбачити справжні наслідки.

Йому подумалося, що Гаррі Поттер зростав у настільки химерному місці, що тепер нагадував радше якесь магічне створіння, а не чарівника. Драко просто не міг вгадати, що́ Гаррі скаже чи втне далі.

 — Чому? — запитав Драко. Додати болю від зради до свого голосу було зовсім нескладно. — Чому ти вчинив так зі мною? Яким був твій план?

 — Ну, ти Луціусовий спадкоємець, а Дамблдор гадає — вір чи ні, — що я належу йому. Ми можемо вирости й продовжити їхню битву. А можемо діяти інакше.

 — Ти хочеш, — повільно перетравлював це Драко, — зіштовхнути їх у смертельній битві, відтак захопити владу, коли вони обидва виснажаться.

Невимовний страх стиснув йому груди. Він мусить спробувати зупинити це, за будь-яку ціну…​

Але Гаррі захитав головою:

 — О небо, ні!

 — Ні?..

 — Ти б на таке не погодився, і я теж. Це наш світ, ми не хочемо його нищити. Але уяви, скажімо, що Луціус вважатиме, ніби таємна спілка — це твій інструмент і ти на його боці, а Дамблдор вважатиме, що таємна спілка — це мій інструмент і я на його боці. На думку Луціуса, ти перетягнув мене й Дамблдор вірить, ніби таємна спілка моя, а на думку Дамблдора, я перетягнув тебе й Луціус вірить, ніби таємна спілка твоя. Відповідно, вони обидва допомагатимуть нам, але лише так, щоб інший не помітив.

Драко не мусив прикидатися, що йому відняло мову.

Якось тато взяв його на пʼєсу «Трагедія Лайта» — про надзвичайно розумного слизеринця Лайта, що вирішив очистити світ від зла за допомогою древнього персня, здатного вбити будь-кого, чиє обличчя й імʼя знав його власник. Йому протистояв інший надзвичайно розумний слизеринець — злодій Лолайт, що завжди носив маскування, приховуючи своє справжнє обличчя. Драко захоплено скрикував і плескав у всіх правильних місцях. Пʼєса завершилася сумно, що страшенно його розчарувало; батько лагідно на це зазначив, що слово «трагедія» в назві недарма.

Потім він запитав, чи зрозумів Драко, чому вони пішли були на цю пʼєсу.

Щоб навчити його бути хитрим, як Лайт і Лолайт, коли він виросте. Так припустив був Драко.

Батько заявив, що Драко не міг помилятися сильніше, і звернув його увагу: хоча Лолайт дуже хитро приховував обличчя, не існувало жодної причини відкривати Лайтові своє імʼя. Відтак взявся розносити майже кожну частину пʼєси, а Дракові очі все ширшали й ширшали. Насамкінець батько сказав, що такі сюжети завжди нереалістичні, адже якби письменник знав, що насправді робитиме хтось настільки розумний, як Лайт, то сам би спробував захопити світ замість писати про це пʼєси.

Тоді батько розповів йому про правило трійки: жоден план, що потребує дотримання більш як трьох різних умов, ніколи не спрацює в реальному житті. І пояснив, що оскільки лише дурень вдасться до найскладнішого можливого плану, то справжньою межею є дві умови.

Зараз Драко просто не міг дібрати слів, щоб описати невимовно колосальну непридатність цього грандіозного задуму. Втім, саме такої помилки можна припуститися, якщо не мати наставників, вважати себе дуже розумним і навчатися плетіння інтриг із пʼєс.

 — Отже, — озвався Гаррі, — як тобі мій план?

 — Винахідливий…​ — протягнув Драко. Запевняння в геніальності й захопливі охання зумовили б підозри. — Гаррі, можна питання?

 — Звісно.

 — Чому ти купив Ґрейнджер дорогий капшучок?

 — Щоб показати, що не тримаю зла, — миттєво відповів Гаррі. — Хоча я також очікую, що протягом наступних кількох місяців їй буде незручно відмовляти, коли я звертатимуся до неї з невеличкими проханнями.

Саме тоді Драко зрозумів, що Гаррі справді намагався бути його другом.

Він зробив проти Ґрейнджер хитрий хід, навіть, можливо, геніальний. Влаштуй усе так, щоб ворог тебе не підозрював і почувався по-дружньому тобі зобовʼязаним, і зможеш добитися від нього потрібних дій, просто попросивши. Для Драко цей шлях був закритий — його опонент ставився б до нього надто недовірливо. Але не для Хлопчика-Що-Вижив. Тому першим кроком його плану було подарувати ворогові щось дороге. Драко й не подумав би про таке, проте це могло спрацювати…​

Для Гарріних ворогів його плани спершу могли здаватися туманними, навіть дурними. Однак варто було збагнути плин його думок, як у них зʼявлявся сенс. І ставало зрозуміло, що він намагається завдати тобі шкоди.

А те, як Гаррі поводився з Драко зараз, сенсу не мало.

Адже бути Гарріним другом означало, що той намагатиметься дружити в чужий, незбагненний маґлівський спосіб, навіть якщо це могло знищити все твоє життя.

Тиша затягнулася.

 — Я знаю, що страшенно знехтував нашою дружбою, — нарешті порушив мовчанку Гаррі. — Але зрозумій мене, будь ласка: я просто хотів, щоб ми знайшли правду разом. Чи зможеш ти таке пробачити?

Роздоріжжя, на якому перетнулися два шляхи. Тільки з одного з них він зможе звернути пізніше, якщо передумає…​

 — Гадаю, я розумію, що́ ти намагався зробити, — збрехав Драко. — Тож так.

Гарріні очі засяяли, голос помʼякшав:

 — Я дуже радий чути це, Драко.

Двоє учнів стояли в ніші: Гаррі досі під самотнім сонячним променем, а Драко — в тіні.

Драко з жахом і відчаєм усвідомив: хай яка страшна доля чигала на Гарріних друзів, той мав тепер стільки можливостей йому погрожувати, що ворогувати з ним було навіть гірше.

Напевно.

Мабуть.

Ну, його ворогом він завжди встигне стати…​

Він приречений.

 — Отже, — сказав Драко. — Що́ далі?

 — Навчаємося знову наступної суботи?

 — Сподіваюся, наступне заняття не буде схожим на попереднє…​

 — Не хвилюйся, не буде. Ще декілька таких субот, і ти станеш кращим за мене, — засміявся Гаррі.

Драко не поділяв його веселощів.

 — О, і доки ми тут, — Гаррі соромʼязливо всміхнувся. — Знаю, що зараз невдалий час, та, власне, я хотів порадитися стосовно дечого.

 — Давай, — відповів Драко, досі роздумуючи над попередньою фразою.

Гаррін погляд напружився:

 — Я витратив на цей капшучок майже все золото, що зумів поцупити зі свого сховища в «Ґрінґотсі»…​

Що.

 — …​і ключ у Макґонеґел чи, можливо, вже в Дамблдора, а я саме зібрався запустити план, що потребуватиме деяких коштів. Хотів запитати, чи знаєш ти якийсь метод дістатися свого…​

 — Я позичу тобі гроші, — цілковито рефлекторно злетіло з Дракових губ.

Гаррі здавався здивованим, проте приємно здивованим:

 — Драко, ти не мусиш…​

 — Скільки?

Гаррі назвав суму, і Драко не зовсім вдалося приховати свій шок. Це були майже всі кишенькові гроші, виділені йому батьком на рік. У нього залишиться лише кілька ґалеонів…​

Драко подумки дав собі копняка. Варто лиш написати батькові, пояснивши, що грошей немає, бо йому вдалося позичити їх Гаррі Поттерові, і той надішле особливу записку з привітанням золотими чорнилами, гігантською шоколадною жабою, якої вистачить на два тижні, і вдесятеро більше ґалеонів на випадок, якщо Гаррі Поттерові знадобиться ще.

 — Це забагато, чи не так, — промовив Гаррі. — Вибач, я дарма попросив…​

 — Перепрошую. Я — Мелфой, знаєш. Просто здивувався, що ти захотів так багато.

 — Не хвилюйся, — весело відказав Гаррі Поттер. — Це ніяк не загрожує інтересам твоєї родини, просто один мій злий задум.

 — Тоді без проблем, — кивнув Драко. — Хочеш забрати гроші прямо зараз?

 — Звісно.

Коли вони покинули нішу й вирушили в напрямку підземель, Драко не стримав цікавости:

 — Якщо не секрет, для якого плану це потрібно?

 — Ріта Скітер.

Драко подумав на себе дуже погані слова, проте відмовлятися було запізно.

Дорогою до підземель Драко почав збирати думки докупи.

Ненавидіти Гаррі Поттера не вдавалося. Той справді намагався дружити — просто він божевільний.

Однак це не причина відмовитися від помсти чи бодай відкласти її.

Драко роздивився навколо, перевіривши, чи є хтось поблизу. Їхні голоси, звісно, лунатимуть розмито, проте додаткова обережність ніколи не завадить.

 — Отже, — почав він. — Я тут подумав. Коли ми приведемо новаків до таємної спілки, вони мають вважати нас рівними. Інакше вистачить лише одного з них, щоб вибовкати план батькові. Ти вже це продумав, так?

 — Звісно.

 — Чи будемо ми рівними?

 — Боюся, що ні, — відчувалося, що Гаррі намагався помʼякшити відповідь і звучати не так зверхньо, однак не дуже успішно. — Вибач, Драко, проте ти ще навіть не знаєш, що́ означає слово «Баєсівська» у Баєсівській таємній спілці. Ти муситимеш навчатися місяцями, перш ніж ми зможемо прийняти когось іще, і це лише для того, щоб тобі вдалося гідно вдати, начебто ми рівні.

 — Бо я знаю замало науки, — Драко старанно втримував свій голос безвиразним.

Гаррі похитав головою:

 — Проблема не в твоєму незнанні окремих наукових фактів на кшталт дезоксирибонуклеїнової кислоти. Це не стало б на заваді нашій рівності. Проблема в тому, що ти не опанував методів раціональности — глибших таємних знань про те, як усі ці відкриття було здійснено. Я спробую навчити тебе, але освоїти їх значно складніше. Подумай, чого ми досягнули вчора. Так, ти зробив свій внесок. Проте керував процесом тільки я. Ти відповів на деякі питання. Я ставив їх усі. Ти допомагав штовхати. Напрямок тримав лише я. А без методів раціональности, Драко, неможливо скерувати таємну спілку в потрібному напрямі.

 — Ясно, — дещо розчаровано протягнув Драко.

Гаррін голос ще більше помʼякшав:

 — Я старатимуся поважати твою обізнаність у людській всячині, Драко. Проте й ти маєш поважати мою обізнаність, і немає просто жодного шансу, що тобі вдасться дорівнятися до мене в питаннях керування таємною спілкою. Минув лише один день, відколи ти став науковцем, ти знаєш один секрет про дезоксирибонуклеїнову кислоту й не опанував жодного методу раціональности.

 — Розумію.

І Драко не збрехав.

«Людська всячина». Захопити владу в таємній спілці, напевно, не буде навіть складно. А потім він убʼє Гаррі Поттера про всяк випадок…​

Зринули спогади: як жахливо він почувався вчора, знаючи, що Гаррі десь кричить.

Драко подумав ще декілька поганих слів.

Гаразд. Він не вбиватиме Гаррі. Його виховали маґли, він же не винен, що здурів. Натомість Гаррі житиме далі, просто щоб Драко міг заявити йому, що це все для його ж власного блага, що насправді він має бути вдячним…​

Із раптовою насолодою Драко усвідомив: це й справді було для його блага. Гаррі помре, якщо спробує здійснити свій план — водити Дамблдора й батька як кота за ниткою.

Так навіть краще.

Драко зруйнує всі його мрії — так само, як із ним вчинив був Гаррі.

Драко скаже йому, що це заради його ж блага, і це буде цілковитою правдою.

Драко здобуде владу над таємною спілкою й силами науки, щоб очистити чаклунський світ, і тоді батько пишатиметься ним не менше, ніж якби він став смертежером.

Злі плани Гаррі Поттера буде зруйновано, а сили добра візьмуть гору.

Бездоганна помста.

Хіба що…​

«Просто вдай, що вдаєш із себе науковця», — порадив був йому Гаррі.

Драко не вистачало слів, щоб описати, що саме не так із Гарріною головою (адже він ніколи не чув про такий термін, як глибина рекурсії), однак міг здогадатися, які схеми з цього випливали.

Хіба що саме цього Гаррі й добивається: виклика́є в нього такі думки як частину якогось навіть грандіознішого задуму, у якому Драко втрапить прямо в пастку, якщо спробує зруйнувати поточний план. Гаррі може навіть знати, що цей план нездійсненний, і покладати на нього єдину мету — спонукати Драко зірвати його…​

Ні. Як близько до безумства. Мусить існувати межа. Навіть сам Темний Лорд не будував настільки хитромудрих замислів. Це неможливо в справжньому житті — лише в батькових казочках на ніч, у яких дурні́ гаргуйлі своїми діями завжди сприяли героєві замість перешкоджати йому.

А поруч із Драко йшов Гаррі — з усмішкою на обличчі й думками про еволюційне походження людського розуму.

Колись, перш ніж люди більш-менш зрозуміли, як працює еволюція, вони висловлювали всілякі дикі припущення на кшталт «людський розум еволюціонував, щоб ми могли винаходити кращі знаряддя праці».

Нісенітниця, адже варто було лише комусь одному з племені винайти знаряддя, як воно ставало доступним решті; знання переходило б до інших племен і слугувало їхнім нащадкам ще сотні років. Чудово з погляду наукового прогресу, проте не еволюції: винахідник не здобував серйозної переваги пристосованости — не лишав після себе набагато більше дітей, ніж усі інші. Лише переваги у відносній пристосованості могли збільшити відносну поширеність гена в популяції й вивести якусь рідкісну мутацію до тієї межі, за якою вона ставала універсальною і зʼявлялася в усіх. А геніальні винаходи не були поширеними настільки, щоб забезпечити постійний тиск добору, необхідний для просування мутації. Якщо людей з їхніми пістолетами, танками та ядерною зброєю порівняти з шимпанзе, то це наштовхувало на очевидний здогад: інтелект виник для створення технологій. Очевидний, проте неправильний.

Перш ніж люди більш-менш зрозуміли, як працює еволюція, вони висловлювали всілякі дикі припущення на кшталт «клімат змінився, племена мусили мігрувати, тож люди розумнішали, щоб розвʼязувати нові проблеми, які поставали перед ними».

Але ж мозок людських істот учетверо перевищував за розмірами мозок шимпанзе. Люди витрачали на його живлення двадцяту частину всього свого метаболізму й були сміховинно розумнішими за всі інші види. Таке не траплялося через те, що довкілля трохи підвищувало складність своїх проблем; у такому разі організми трохи розумнішали б, щоб розвʼязувати їх. А мозок гігантського невідповідного розміру свідчив про якийсь безконтрольний еволюційний процес, щось, що вимагало більшого й більшого тиску, без упину.

І вчені сьогодення мали доволі гарний здогад, що це був за безконтрольний еволюційний процес.

Гаррі якось прочитав був відому книжку «Політика шимпанзе». Вона описувала, як дорослий шимпанзе Люїт протистояв старому альфі Єроєнові, заручившись підтримкою молодого шимпанзе Ніккі. Той не втручався напряму в бої між Люїтом і Єроєном, але заважав прибічникам останнього приходити йому на допомогу: відвертав їхню увагу щоразу, як відбувалися сутички між Люїтом і Єроєном. З часом Люїт переміг і став новим альфою, а Ніккі — другим за впливом.

Втім, зовсім скоро Ніккі утворив союз із переможеним Єроєном, скинув Люїта й став новим новим альфою.

Це вражало: як мільйони років гуманоїди намагалися перехитрити одне одного — невпинні еволюційні перегони озброєнь, що стимулювали нарощування ментальних можливостей.

Бо, ну знаєте, людина б точно передбачила, що так і станеться.

А поруч із Гаррі йшов Драко, приховуючи усмішку й обмірковуючи свою помсту.

Колись, нехай і минуть роки, проте колись Гаррі Поттер дізнається, що означає недооцінювати Мелфоїв.

Науковець у ньому прокинувся за один день. Гаррі стверджував був, що цього не мало трапитися протягом місяців.

Але, звісно ж, Мелфой стане могутнішим науковцем, ніж будь-хто інший.

Отже, Драко опанує всі методи раціональности Гаррі Поттера, а коли настане слушна мить…​