Розділ 23. Віра у віру

Усі хочуть камінь, щоб обмотати струну навколо Дж. К. Ролінґ.


 — А Дженет була сквибкою, — завершив портрет низенької молодої жінки в капелюсі із золотою облямівкою.

Драко записав. Наразі він набрав лише двадцять вісім імен, але вже настав час повертатися до Гаррі.

Довелося просити інші портрети допомогти з перекладом: англійська добряче змінилася. Втім, закляття для першого року, описані найстарішими з них, страшенно скидалися на ті, яких навчали сьогодні. Драко впізнав десь половину, а решта не здавалася анітрохи могутнішою.

Хворобливе передчуття зростало з кожною відповіддю, аж доки він, не маючи більше сил його терпіти, не пішов натомість ставити іншим портретам дивне питання Гаррі Поттера про подружжя сквибів. Перші пʼятеро не знали жодного такого; зрештою Драко попрохав був їх поцікавитися у своїх знайомих, а ті щоб розпитали їхніх знайомих — лиш тоді йому вдалося знайти людей, готових визнати свою дружбу зі сквибами.

(Першокласник зі Слизерину пояснив, що працює над важливим проєктом разом із рейвенкловцем, який запевнив, що їм потрібна ця інформація, і втік, не пояснивши навіщо. Чим здобув чимало співчутливих поглядів.)

Драко повільно плентався коридорами Гоґвортсу. Він мав би бігти, проте не міг зібрати сил. На нього напосіли думки: що він не хоче нічого про це знати, не хоче бути причетним, бути відповідальним, краще залишити це на Гаррі Поттера — хай він усе владнає, якщо магія згасає…​

Проте Драко знав, що це неправильно.

Прохолода слизеринських підземель, сірість камʼяних стін — зазвичай йому подобалася ця атмосфера, проте зараз вона занадто нагадувала про згасання.

Повернувши дверну ручку, він побачив Гаррі Поттера, що вже чатував на нього всередині у своєму плащі з каптуром.

 — Стародавні закляття для першого класу. Що ти зʼясував? — спитав він.

 — Не сильніші за нинішні.

 — Трясця, — Гаррі Поттер із силою гепнув по столу. — Зрозуміло. Мій власний досвід завершився невдачею. Є така річ, як Інтердикт Мерліна, — Драко ляснув себе по лобі, зрозумівши, — що не дозволяє нікому опановувати могутні закляття з книжок. Навіть якщо знайти й прочитати нотатки якогось видатного чарівника, вони здаватимуться нісенітницею: знання має переходити тільки від живого розуму до живого розуму. Я не виявив жодного сильного закляття, до якого ми маємо інструкції, але не можемо більше накладати. Та й хто стане завдавати собі клопоту й усно передавати закляття, що їх неможливо навчитися зі старих книжок, якщо ті однаково припинили працювати? Вдалося зібрати дані про подружжя сквибів?

Драко почав передавати пергамент, але Гаррі Поттер підняв руку:

 — Закон науки. Спершу я розповідаю теорію та прогноз, а потім ти показуєш дані: так ти знатимеш, що я не припасовую теорії до твоїх даних, знатимеш, що вона справді передбачила результати заздалегідь. Це однаково потрібно тобі розʼяснити, тому ліпше зробити це перед тим, як ти покажеш мені дані. Таке правило. Тож надягай плащ і сідай.

Гаррі Поттер сів за стіл, усіяний клаптиками паперу. Драко дістав зі своєї сумки плащ, надягнув його й сів навпроти, здивовано їх роздивляючись. Вони розміщувалися двома рядками, у кожному з яких було приблизно по двадцять аркушів.

 — Таємницею крови, — серйозно почав Гаррі Поттер, — є дещо під назвою дезоксирибонуклеїнова кислота. Цього не вимовляють, коли поблизу є не науковець. Дезоксирибонуклеїнова кислота — це рецепт, що вчить твоє тіло рости: дві ноги, дві руки, низький чи високий, карі очі чи зелені. Вона цілком матеріальна, її можна побачити через мікроскоп — це як телескоп, тільки для розглядання дуже маленьких, а не далеких речей. І цей рецепт завжди містить по дві копії всього — на випадок, якщо одна з них зламається. Уяви собі два довгі рядки аркушів, що розміщуються завжди по двоє в будь-якому місці в рядку. Коли ти вирішиш завести дітей, твоє тіло випадково вибере один аркуш із кожної пари, так само вчинить тіло матері — і дитина дістане по два аркуші для кожного місця в рядку. Дві копії всього: одна від матері, одна від батька; твої діти візьмуть від тебе один випадковий аркуш для кожної пари.

Доки Гаррі говорив, його пальці бігали між клаптиками паперу. Він вказував на один аркуш у парі, коли казав «від матері», потім на другий, коли казав «від батька». Розповідаючи про випадковий вибір, Гаррі діставав із мантії кнат і підкидав, відтак дивився на монету й вказував на верхній клаптик паперу. Усе без затримок у промові.

 — Далі. Коли йдеться про щось на кшталт зросту — низького чи високого, — у рецепті є багацько місць, що роблять невеличкий внесок. Якщо високий тато одружиться з низькою мамою, дитина матиме якісь аркуші з написом «високий», а якісь — із написом «низький»; така дитина зазвичай вдасться середнього зросту. Але не завжди. Якщо пощастить, їй може дістатися багато «високих» аркушів і мало «низьких», і тоді вона виросте доволі високою. Може бути високий батько з пʼятьма «високими» аркушами й висока матір із пʼятьма «високими» аркушами — і їхня дитина отримає всі десять і виросте вищою за них обидвох. Розумієш? Кров — це не бездоганна рідина, вона не змішується бездоганно. Дезоксирибонуклеїнова кислота складається з багатьох маленьких шматочків — наче наповнити склянку камінцями, а не водою. Ось чому дитина не завжди є чимось середнім між її батьками.

Драко слухав, роззявивши рота. Як, заради Мерліна, маґли це все зʼясували? Вони могли бачити рецепт?

 — Далі, — сказав Гаррі Поттер. — Припустімо, що, як і зі зростом, існує купа невеличких місць у рецепті з написом «магія» або «не магія». Маєш вдосталь «магічних» аркушів — ти чарівник, багато — могутній чарівник, надто мало — маґл, а якщо щось посередині — то сквиб. Відповідно, нащадки двох сквибів переважно також будуть сквибами, але іноді може пощастити: дитина збере більшість татових і маминих «магічних» аркушів, яких вистачить, щоб стати чарівником, хоч і не дуже сильним, імовірно. Якщо спершу існувало багато могутніх чарівників, які одружувалися одне з одним, то вони б залишилися могутніми. Та якщо почати одружуватися з ледь магічними чарівниками маґлівського роду чи сквибами…​ розумієш? Кров не змішується бездоганно, це радше склянка, наповнена камінцями, а не водою, просто тому, що саме так і працює кров. Подеколи ще траплятимуться могутні чарівники, коли їм пощастить і вони отримають багато «магічних» папірців. Проте вони не будуть такими сильними, як найвеличніші чарівники давнини.

Драко повільно кивнув. Він ніколи не чув такого пояснення раніше. Було щось дивовижно прекрасне в тому, наскільки точно воно все описувало.

 — Але, — не зупинявся Гаррі. — Це лише одна з гіпотез. Припустімо, натомість існує єдине місце в рецепті, що робить людину чарівником. Тільки одне місце, де аркуш має напис «магія» або «не магія». І існують дві копії всього — завжди. Отже, є лише три можливості: обидві копії мають напис «магія»; одна має напис «магія», а друга — «не магія»; обидві копії мають напис «не магія». Чарівники, сквиби й маґли. Дві копії — і ти можеш виконувати закляття, одна — можеш користуватися зіллями й магічними приладами, жодної — буде складно навіть дивитися на магію. Чарівники маґлівського роду насправді народжуються не в маґлів, а у двох сквибів — у батьків, кожен із яких має одну магічну копію, проте виріс у маґлівському світі. А зараз уяви, що відьма одружується зі сквибом. Кожна дитина обовʼязково отримає один «магічний» аркуш — неважливо, котрий із них вибереться випадково, вони обидва «магічні». Проте, як і з підкинутою монетою, половина дітей візьме від тата «немагічний» аркуш, а половина — «магічний». Коли відьма одружується зі сквибом, результатом буде не багато слабких дітей-чарівників. Половина з них буде чарівниками й відьмами, приблизно настільки ж могутніми, що і їхня мати, а половина — сквибами. Бо якщо існує лише одне місце в рецепті, що робить тебе чарівником, то магія не схожа на склянку з перемішаними камінцями. Тоді це єдиний магічний камінчик — чародійський камінь.

Гаррі розклав три пари папірців у два ряди. На одній парі він написав «магія» та «магія», на іншій — «магія» лише на одному аркуші, а третю залишив порожньою.

 — У такому разі, — мовив Гаррі, — або ти маєш два камені, або ні. Або ти чарівник, або ні. Могутніми чарівниками стають ті, хто старанніше навчається й більше вправляється. І якщо чарівники слабшають з покоління в покоління — не тому, що закляття втрачаються, а тому, що вони більше не можуть їх застосовувати…​ Можливо, причина в неправильній їжі чи чомусь такому. Проте якщо ситуація поступово погіршується впродовж восьми сторіч, то це може означати, що сама магія покидає наш світ.

Він розклав інші дві пари папірців у два ряди й дістав перо. Невдовзі в кожній парі був один порожній папірець і один із написом «магія».

 — І ось ми підходимо до мого передбачення, — виголосив Гаррі. — Що трапляється, коли одружуються два сквиби. Монетка підкидається двічі. Може випасти аверс і аверс, аверс і реверс, реверс і аверс або реверс і реверс. Отже, у чверті випадків маємо два реверси, у чверті — два аверси, і в половині — реверс і аверс. Те ж саме відбувається, коли одружуються два сквиби. Чверть їхніх дітей отримає «магію» / «магію» і буде чарівниками. Чверть — «не магію» / «не магію» і буде маґлами. А половина народиться сквибами. Це дуже стара й дуже класична закономірність. Її відкрив Ґреґор Мендель, якого не забули, і це стало першим натяком на те, як насправді працює рецепт. Будь-хто, кому відомо бодай щось про науку крови, миттю розпізнає цю закономірність. Результат не завжди точний, як і з монеткою, яку підкинули сорок разів по двічі: не обовʼязково випаде саме десять пар аверсів. Але сім чи тринадцять чарівників із сорока дітей — це вже переконливе свідчення. Ось дослід, який я попросив був тебе поставити. А тепер подивімося на твої дані.

Драко не встиг і оком змигнути, як Гаррі Поттер уже вихопив у нього пергамент.

Йому пересохло в горлі.

Двадцять вісім дітей.

Він не памʼятав точного числа, проте не сумнівався, що приблизно чверть із них була чарівниками.

 — Шість чарівників із двадцяти восьми дітей, — підрахував за мить Гаррі Поттер. — Ну, що маємо, те маємо. І вісім сторіч тому першокласники навчалися заклять, не могутніших за нинішні. Твій і мій досліди вказують на одне й те саме.

У кабінеті запала довга тиша.

 — Що тепер? — прошепотів Драко, який ще ніколи в житті не відчував такого жаху.

 — Це ще не остаточно. Мій дослід не вдався, памʼятаєш? Мені потрібно, щоб ти розробив інше випробування, Драко.

 — Я, я…​ — Драковий голос обірвався. — Я не можу, Гаррі, це для мене занадто.

 — Так, ти можеш, — люто втупився в нього Гаррі, — адже мусиш. Я про це вже думав, коли зʼясував про Інтердикт Мерліна. Драко, чи є можливість споглядати силу магії безпосередньо? У якийсь спосіб, не повʼязаний ніяк із кровʼю чарівників чи закляттями?

Драко анічогісінько не спадало на думку.

 — Будь-що, що впливає на магію, впливає й на чарівників, — роздумував уголос Гаррі. — Проте ми не можемо відрізнити, у чому причина: у чарівниках чи в магії. На що ще, окрім чарівників, впливає магія?

 — На магічні створіння, звісно, — майже автоматично відповів Драко.

 — Драко, — повільно всміхнувся Гаррі Поттер, — це геніально.

«Одне з тих тупих питань, що його ставлять лише виховані маґлами».

Дракове хворобливе передчуття посилилося ще більше, коли він усвідомив, що це значить — якщо магічні створіння й справді слабшають. Вони знатимуть напевно, що магія згасає, і якась його частина вже була цілковито переконана, що саме це вони й зʼясують. Драко не хотів цього чути, не хотів знати…​

Гаррі Поттер уже подолав пів шляху до дверей:

 — Ну ж бо! Тут неподалік є портрети, просто попросимо їх знайти когось старого й одразу про все дізнаємося! Ми в плащах, якщо хтось нас побачить, то просто втечемо! Ходімо!


Відповідь не забарилася.

Це був широкий портрет, проте троє людей однаково ледве на ньому поміщалися. Там був загорнутий у чорну тканину чоловік середнього віку з дванадцятого сторіччя; він розмовляв із сумовитою молодою жінкою з чотирнадцятого сторіччя, чиє настовбурчене волосся наче статична електрика зарядила; та розмовляла зі статечним премудрим старцем із сімнадцятого сторіччя із золотою краваткою-метеликом; а вже його вони могли зрозуміти.

Вони розпитували про дементорів.

Вони розпитували про феніксів.

Вони розпитували про драконів, тролів та ельфів-домовиків.

Гаррі насуплено зазначив був, що істоти, які потребували найбільше магії, могли просто повністю вимерти, і запитав про наймогутніших відомих їм магічних створінь.

У переліку не виявилося нікого незнайомого, крім якихось темних істот, що називалися мозкодерами; перекладач запевнив, що їх цілковито винищив був Гарольд Ші. Та й ті не здавалися дуже страшними, поряд із дементорами й близько не стояли.

Скидалося на те, що сьогодні магічні істоти були не менш могутніми, ніж колись.

Його хворобливе передчуття дещо відступило — зараз Драко був просто спантеличеним.

 — Гаррі, — Драко втрутився в промову старця, що перелічував усі одинадцять властивостей беголдерових очей, — що це значить?

Той підняв палець, і старець завершив перелік.

Гаррі подякував усім портретам за допомогу. Драко теж більш-менш автоматично подякував, тільки ґречніше, і вони повернулися до класу.

Гаррі дістав пергамент із гіпотезами й почав шкрябати.

Спостереження

Чаклунська громада не така могутня, як за часів заснування Гоґвортсу.

Гіпотези

1. Сама магія згасає.

2. Чарівники схрещуються з маґлами й сквибами.

3. Губиться знання про застосування могутніх заклять.

4. Чарівники в дитинстві їдять шкідливу їжу чи слабшають через ще щось, крім крови.

5. Маґлівська технологія перешкоджає магії. (Вже 800 років тому?)

6. Сильніші чарівники мають менше дітей. (Драко = єдина дитина? Перевірити, чи три могутні чарівники — Квірел / Дамблдор / Темний Лорд — мали дітей.)

Досліди

А. Чи існують закляття, які ми знаємо, але не можемо накладати (1 чи 2), або ж втрачені закляття, більше нікому не відомі (3)? Результат: неостаточний через Інтердикт Мерліна. Закляття, що втратили силу, невідомі, проте можлива проста причина: їх не передали.

Б. Чи стародавні першокласники накладали закляття, рівні за типом і силою з нинішніми? (Слабке свідчення на користь 1 проти 2, проте кров також могла втрачати здатність тільки до могутнього чаклунства.) Результат: рівень тогочасних заклять для першого класу не відрізняється від сучасних.

В. Додаткове випробування для розрізнення 1 і 2 із використанням наукового знання про кров, поясню пізніше. Результат: існує лише одне місце в рецепті, що робить з тебе чарівника, — або ти маєш два аркуші з написом «магія», або ні.

Г. Чи втрачають магічні істоти свою силу? Відрізняє 1 від 2 чи 3. Результат: сучасні магічні істоти видаються такими ж сильними, як і колись.

 — «А» провалився, — підсумував Гаррі Поттер, — «Б» слабко свідчить на користь першої гіпотези проти другої. «В» спростовує другу гіпотезу, «Г» — першу. Четверта малоймовірна, що також підтверджується «Б». Пʼята малоймовірна, що підтверджується «Г». Шосту спростовано разом із другою. Залишається третя гіпотеза. Через Інтердикт Мерліна чи ні, але я справді не знайшов жодного закляття, яке неможливо накласти. Отже, скидається на те, що все зводиться до одного: губиться знання.

І пастка спрацювала.

Щойно паніка вщухла, щойно Драко зрозумів, що магія не згасає, йому вистачило пʼять секунд, щоб усвідомити. Він відсахнувся від стола й підвівся так рвучко, що стілець заскреготав по підлозі й упав:

 — Отже, це все був просто дурний жарт.

Гаррі Поттер якусь хвильку уважно його роздивлявся, не встаючи з місця.

 — Це було чесне випробування, Драко, — тихо заговорив він. — Якби воно завершилося інакше, я прийняв би це. Із таким я хитрувати не стану. Ніколи. Я не дивився на твої дані, перш ніж зробити передбачення, і відразу сказав тобі, коли Інтердикт Мерліна зруйнував перший дослід…​

 — О, — у Драковому голосі уже починала лунати злість, — то ти не знав, до чого це все призведе?

 — Я не знав нічого, чого не знав ти, — все ще тихо промовив Гаррі. — Визнаю, я підозрював. Герміона Ґрейнджер надто могутня — вона мала б бути ледь магічною, але це не так. Як учениці маґлівського роду можуть найкраще в Гоґвортсі вдаватися закляття? До того ж її реферати оцінюють найліпше. Щоб одна дівчина виявилися найсильнішою і в магії, і в навчанні — це забагато збігів, хіба що причина насправді спільна. Існування Герміони Ґрейнджер підказало мені, що є тільки одна річ, що робить тебе чарівником, щось, що ти або маєш, або ні, а сила залежить від знань і практики. А ще тут немає окремих класів для чистокровних і учнів маґлівського роду, нічого такого. Занадто багато речей у цьому світі влаштовано не так, як мало б, якби ти мав рацію, Драко. А втім, я не бачив нічого, чого ти не міг бачити. Я не ставив жодного досліду, що його приховував би від тебе. Я не шахраював, Драко. Я хотів, щоб ми дізналися відповідь разом. І мені ніколи не спадало на думку, що магія може зникати з нашого світу, доки ти цього не припустив. Мене це теж злякало.

 — Байдуже, — Драко докладав усіх зусиль, щоб говорити спокійно й не зриватися на крик. — Ти стверджуєш, що не збираєшся тікати й патякати про все це комусь іще.

 — Спершу я пораджуся з тобою, — запевнив Гаррі. Він благально розвів руки: — Драко, я намагаюся бути якомога тактовнішим, проте виявилося, що світ просто інший.

 — Гаразд. Між нами все скінчено. Я просто піду й забуду про все, що тут сталося.

Драко крутнувся на місці. У горлі йому запекло від зради, і саме тоді він зрозумів, що йому справді подобався був Гаррі Поттер. Та ця думка не сповільнила його ані на мить, доки він крокував до дверей.

А тоді почувся голос Гаррі Поттера, цього разу гучніший і схвильований:

 — Драко…​ Ти не можеш забути. Хіба ти не розумієш? Це була твоя жертва.

Драко заклякнув із занесеною ногою й обернувся:

 — Що ти верзеш?

Проте його спину вже пронизав пекучий холод. Він збагнув — ще навіть до того, як Гаррі Поттер це сказав.

 — Щоб стати науковцем. Ти засумнівався у своїх поглядах, і не просто в чомусь незначному, а в найважливішій для тебе вірі. Ти поставив досліди, зібрав дані й виявив, що твоя віра хибна. Ти бачив результати й зрозумів, що вони означають, — голос Гаррі Поттера почав тремтіти. — Памʼятай, Драко: істинними переконаннями так пожертвувати не можна, адже досліди підтвердять їх, а не спростують. Щоб стати науковцем, ти пожертвував своєю хибною вірою в те, що кров чарівників змішується й слабшає.

 — Це неправда! Нічим я не пожертвував. Я досі в це вірю! — Драковий голос гучнішав, а холод у ньому залунав виразніше.

Гаррі Поттер похитав головою.

 — Драко…​ — він майже шепотів. — Мені шкода, проте ти не віриш у це, уже ні, — його голос дещо погучнішав. — Я доведу. Уяви, як хтось стверджує, що має вдома живого дракона. Ти просиш на нього подивитися, а тобі відповідають, що це невидимий дракон. Гаразд, у такому разі ти хочеш послухати, як той рухається. Тоді тебе запевняють, що це нечутний дракон. Ти пропонуєш кинути борошно в повітря, щоб побачити його силует. Та от лихо: виявляється, що дракон невразливий до борошна, воно просто пролетить крізь нього. Таку людину видає те, що їй заздалегідь відомо, який саме результат дослідів потрібно буде пояснити. Вона знає: усе вказуватиме на те, що дракона не існує, тому готує виправдання заздалегідь. Нехай хтось і стверджує, що має дракона, можливо, навіть вірить, що вірить, наче має дракона, — це називається вірою у віру, — та насправді не вірить. Помилятися у своїх переконаннях цілком можливо. Більшість людей так ніколи й не усвідомлює, що вірити в щось і бути переконаним, що в щось варто вірити, — це різні речі.

Він підвівся з-за стола й зробив декілька кроків до Драко:

 — Драко, ти більше не віриш у чистоту крови, я продемонструю це. Припустімо, ти маєш рацію. Як ти тоді поясниш існування Герміони Ґрейнджер? У ньому ж немає жодного сенсу. Можливо, вона сирота-чарівниця, і її виховали маґли, як і мене? Я можу попросити Ґрейнджер показати світлини її батьків, щоб подивитися, чи є між ними схожість. Як гадаєш, вони відрізнятимуться? Чи варто нам поставити цей дослід?

 — Її б підкинули родичам, — заперечив Драко тремким голосом. — Вони однаково можуть бути схожими.

 — От бачиш. Ти вже знаєш, який результат випробування тобі потрібно виправдати. Якби ти досі вірив у чистоту крови, то сказав би, мовляв, звісно, перевірмо, закладаюся, що вона не схожа на батьків, — вона надто могутня, щоб справді походити з маґлівського роду…​

 — Її б підкинули родичам!

 — Науковці здатні точно визначити, чи є хтось батьком дитини. Ґрейнджер, мабуть, погодиться на таке, якщо я достатньо їй заплачу. Вона навряд чи злякається результатів. Як ти гадаєш, що ми в такому разі дізнаємося? Тільки скажи — і ми поставимо цей дослід. Проте ти вже знаєш, чим він завершиться. Ти завжди знатимеш. Тобі ніколи не вдасться забути. Ти можеш хотіти вірити в чистоту крови, однак завжди очікуватимеш, що відбудеться саме те, що відбулося б, якби існувала лише одна річ, що робить тебе чарівником. Цим тим пожертвував, щоб стати науковцем.

Драко уривчасто дихав:

 — Ти хоч розумієш, що ти накоїв? — Драко кинувся вперед і схопив Гаррі за комір мантії. Він зірвався на крик, що лунав нестерпно гучно посеред замкнутого тихого класу: — Ти хоч розумієш, що ти накоїв?

 — Ти мав віру, — Гаррін голос дрижав. — Твоя віра була хибна. Я допоміг тобі це побачити. Що є правда — то вже правда. Визнання не зробить її гіршою…​

Пальці на Драковій правиці стиснулися в кулак, його рука опустилася й, не зустрівши опору, вдарила Гаррі Поттера по щелепі так сильно, що той впав спершу на стіл, а потім на підлогу.

 — Ідіот! — закричав Драко. — Ідіот! Ідіот!

 — Драко, — прошепотів Гаррі з підлоги. — Драко, вибач, я думав, що до цього не дійде ще багато місяців; я не очікував, що науковець у тобі прокинеться так швидко, гадав, я встигну підготувати тебе, встигну навчити вправ, що допоможуть легше визнавати свої помилки…​

 — А як щодо батька? — у Драковому голосі бриніла лють. — Його ти також збирався готувати чи просто чхати хотів, що трапиться потім?

 — Ти не можеш розказати йому! — стривожено вигукнув Гаррі. — Він не науковець! Ти обіцяв, Драко!

На мить думка про батькове незнання принесла полегкість. Яка змінилася виром шаленого гніву.

 — Отже, ти планував, що я брехатиму йому, казатиму, що досі вірю, — затинаючись промовив Драко. — Я завжди муситиму брехати йому, а коли виросту, то вже не стану смертежером, навіть не зможу пояснити йому причини.

 — Якщо твій батько справді любить тебе, — прошепотів із підлоги Гаррі, — то це не зміниться, навіть якщо ти не станеш смертежером, а скидається на те, що твій батько справді любить тебе, Драко…​

 — Твій назва́ний батько — науковець, — Дракові слова різали, ніби ножі. — Якби ти облишив плани стати науковцем, він би однаково тебе любив. Проте ви більше не були б такими близькими.

Гаррі здригнувся. Хлопець відкрив рота, немов збирався вибачитися, і закрив. Здавалося, що він роздумав це робити — або дуже розумне рішення, або йому дуже пощастило, адже інакше Драко міг би спробувати його вбити.

 — Ти мав мене попередити, — майже кричав Драко. — Ти мав мене попередити!

 — Я…​ Я попереджав…​ Щоразу, розповідаючи тобі про могутність, я згадував, що є ціна. Що ти муситимеш визнавати свої помилки. Що цей шлях стане для тебе найбільш болісним. Що це жертва, яку треба принести, щоб стати науковцем. Я казав, що якщо дослід стверджує одне, а родина й друзі — інше…​

 — І ти називаєш це попередженням? — уже кричав Драко. — Ти називаєш це попередженням? Коли йдеться про невідворотний жертовний ритуал?

 — Я…​ Я…​ — хлопець на підлозі ковтнув слину. — Гадаю, я не зовсім чітко це пояснював. Однак те, що здатна знищити правда, має бути знищено.

Простого удару було для нього замало.

 — Ти помиляєшся щодо дечого, — загрозливо виголосив Драко. — Ґрейнджер не найсильніша учениця в Гоґвортсі. Вона всього лиш має найліпші оцінки. І зараз ти дізнаєшся, у чому різниця.

На Гарріному обличчі промайнув шок, він спробував швидко зіпнутися на ноги…​ Але не встиг.

 — Експеліармус!

Його паличка пролетіла крізь увесь клас.

 — Ґом джаббар!

Смолистий згусток влучив у Гарріну лівицю.

 — Це катувальне закляття, — пояснив Драко. — Щоб видобувати з людей інформацію. Я просто залишу його на тобі й піду, замкнувши за собою двері. Можливо, я налаштую замикальне закляття так, щоб воно розвіялося за декілька годин. А можливо, воно діятиме, доки ти тут не помреш. Приємного тобі вечора.

Драко плавно відступав назад, не зводячи з Гаррі палички. Він опустив руку й підібрав свою сумку для книжок, непохитно на нього націлившись.

 — Мелфої вищі від закону про неповнолітнє чаклунство, чи не так? — на Гарріному обличчі вже проступав біль. — Це аж ніяк не тому, що твоя кров сильніша, а тому, що ти вже вправлявся. Спершу ти був настільки ж слабким, як і всі ми. Чи хибне моє передбачення?

Дракові пальці побіліли, проте рука із затиснутою паличкою не здригнулася.

 — Просто для роздумів, — процідив Гаррі крізь зуби, — якби ти вважав, що я помиляюся, я вислухав би. Я нізащо не катуватиму тебе, коли ти мені доведеш, що я помиляюся. А таке трапиться. Колись. Науковець у тобі вже прокинувся, і навіть якщо ти ніколи не навчишся використовувати свою силу, ти завжди, — він хапнув повітря, — шукатимеш…​ як…​ перевірити…​ свої…​ погляди…​

Драко відступав уже не так плавно й трохи швидше. Дійшовши до дверей і переступивши поріг класу, йому довелося докласти зусиль, щоб і далі націлювати паличку на Гаррі.

Він знову зачинив двері.

Наклав наймогутніші відомі йому замикальні чари.

Дочекався першого Гарріного крику й наклав «Квієтус».

І пішов геть.


 — А-а-а-а-а-а-а-а! Фініте Інкантатем! А-а-а-а-а-а-а!

Гарріну лівицю неначе занурили в казанок із киплячою олією і там і залишили. Він вклав усе в той «Фініте Інкантатем», але намарно.

Деякі прокльони потребували специфічних контрзаклять. А може, Драко просто був настільки сильнішим.

 — А-а-а-а-а-а-а-а-а!

Рука починала боліти по-справжньому, а це заважало мислити творчо.

Ще декілька скриків, і Гаррі зрозумів, що варто зробити.

Капшучок, на жаль, розміщувався не з того боку, і йому довелося звиватися, щоб дотягнутися до нього. Особливих незручностей завдавало те, що заклята рука рефлекторно смикалася, намагаючись позбутися джерела болю. Коли він нарешті сягнув капшучка, долоня знову відкинула паличку.

 — Апте-а-а-а-чка! Аптечка!

Тьмяного зеленого світіння не вистачало, щоб розгледіти щось на підлозі.

Гаррі не міг стояти. Не міг повзти. Він перекотився підлогою до місця, де, як гадав, впала його паличка, проте не знайшов її там. Допомагаючи собі однією рукою, він якось спромігся підвестися достатньо, щоб помітити паличку, перекотився туди, схопив її й перекотився назад до відкритої аптечки. Було також багато криків і навіть трохи блювотиння.

«Лумос» він наклав тільки з восьмої спроби.

Виявилося, що в наборі цілителя не було передбачено можливости відкрити його однією рукою — бо всі чарівники недоумки, ось чому. Гаррі мусив вдатися до зубів, тож минуло чимало часу, перш ніж йому вдалося обгорнути лівицю німілотканиною.

Коли нарешті всі відчуття в руці вщухли, Гаррі нерухомо полежав на підлозі й трохи поплакав, дозволивши мозкові ні про що не думати.

«Ну, — тихо запитався в себе його розум, очунявши достатньо, щоб формувати слова. — Чи було воно того варте?».

Гаррі повільно потягнувся справною рукою до стола.

Звівся на ноги.

Глибоко вдихнув.

Видихнув.

Усміхнувся.

Усмішкою це було складно назвати, та все ж.

«Дякую, професоре Квірел. Без вас я не зміг би програти».

Він ще не привів Драко до спокути, аж ніяк. Хай у що той вірив зараз, до нутра кісток він досі залишався дитиною смертежера. Хлопцем, що виріс із переконанням, буцімто «зґвалтування» — це щось круте, що роблять старші діти. Але для початку геть непогано.

Чи спланував був він усе? Цього Гаррі стверджувати не міг. Усе якось вигадувалося саме собою. План не передбачав, що це відбудеться раніш ніж у грудні чи десь так: спершу Гаррі мав навчити Драко вправ, що не дають заперечувати наявні докази.

Але він побачив був у Драковому погляді страх, збагнув, що той уже серйозно розглядає альтернативні гіпотези, і вхопився за цю нагоду. Один спалах справжньої цікавости наближав до спокути через раціональність так само, як справжнє кохання у фільмах.

Якщо озирнутися назад, то Гаррі давав собі години на здійснення найважливішого відкриття в історії магії, а на прорив нерозвинених ментальних барʼєрів одинадцятирічного хлопця — місяці. Що могло свідчити про якийсь серйозний когнітивний дефект у його навичках оцінювання часу, потрібного для виконання завдань.

Чи потрапить Гаррі до наукового пекла за те, що він накоїв? Хтозна. Він примудрився був зосередити Дракову увагу на ймовірному згасанні магії і подбав, щоб саме Драко виконав ту частину досліду, яка спершу буцімто на це вказувала. Він почав із пояснення основ генетики, а відтак — і тільки після цього — підштовхнув Драко до думки про магічних створінь (хоча сам Гаррі згадав був про древні артефакти на кшталт Сортувального Капелюха, що досі працювали, хоч і ніхто нині не міг їх відтворити). З другого боку, Гаррі справді не перебільшував жодного доказу, не спотворював результатів. Коли Інтердикт Мерліна зруйнував випробування, він одразу прямо сказав про це Драко.

Що ж відбулося опісля…​

А втім, насправді він не брехав йому. Драко повірив у це, а тому воно стане правдою.

Завершилося це, треба визнати, не надто весело.

Гаррі повернувся й поплентався до виходу. Настав час перевірити Дракове замикальне закляття.

Перший крок — просто повернути дверну ручку. Драко міг блефувати.

Драко не блефував.

 — Фініте Інкантатем, — хрипко промовив Гаррі й відразу відчув, що закляття не подіяло.

Ще одна спроба. Цього разу успішна — принаймні так здалося спершу; проте ручка і не ворухнулася. Нічого дивного.

Час для важкої артилерії. Гаррі глибоко вдихнув. Це закляття було найсильнішим з усіх, що він наразі опанував.

 — Алогомора! — Гаррі аж трохи похитнувся, але двері не відчинилися.

Це його ошелешило. Він, звісно, не планував був навіть наближатися до забороненого коридору Дамблдора. Проте закляття, що відчиняє магічні замки, здавалося корисним, тож Гаррі його вивчив. Дамблдор зібрався заманювати в цей заборонений коридор людей настільки дурних, що їм навіть клепки не вистачить помітити, як жалюгідно охороняється це місце, якщо Драко Мелфой здатен на краще?

Гаррі знову почав проймати страх. Щонайбільше тридцять хвилин — саме стільки, як попереджала інструкція в аптечці, можна безпечно користуватися німілотканиною. Потім вона автоматично відпаде й протягом наступних двадцяти чотирьох годин буде непридатною. Годинник показував 18:51. Німілотканину він наклав пʼять хвилин тому.

Гаррі відступив на крок і оглянув двері — суцільну панель із темного дуба, що переривалася лише мідяною ручкою.

Він не знав жодного вибухового, різального чи нищівного закляття, а трансфігурація на вибухівку порушила б заборону про перетворення на те, що може згоріти. Кислота — це рідина, тож матиме випари…​

Та хіба це перешкода для того, хто мислить творчо.

Гаррі доторкнувся паличкою до однієї з мідяних завіс. Він зосередився на бавовні як не повʼязаній із матеріалом абстракції, а також безпосередньо на матеріалі, відокремленому від структури, що набувала форми завіси, і зʼєднав ці дві концепції, замінюючи форму речовиною. Додаткова година для щоденного вправляння з трансфігурації протягом останнього місяця далася взнаки, і тепер Гаррі міг перетворити обʼєкт обʼємом пʼять кубічних сантиметрів менш ніж за хвилину.

За дві хвилини завіси анікрапельки не змінилися.

Хай яка людина розробила Дракове замикальне закляття, вона це також передбачила. Або двері були частиною замку Гоґвортс, а отже, незмінними.

Швидкий огляд стін виявив, що їх зроблено із суцільного каменю. Як і підлогу. Як і стелю. Трансфігурувати окрему частину чогось цілого було неможливо; Гаррі довелося б трансфігурувати всю стіну, а на це знадобляться години, а то й дні безперервних зусиль — якщо він узагалі на це здатен і якщо стіна не є частиною решти цілого замку…​

Його часоворот не відкриється до 21:00. Опісля він зможе повернутися до 18:00 — перш ніж двері зачиняться.

Як довго протримається катувальне закляття?

Гаррі ковтнув слину. Сльози знову підступали йому до очей.

Його неповторно творчий розум запропонував винахідливе рішення: відрізати руку пилкою з набору інструментів, що зберігався в капшучку. Це, звісно, болітиме, але не настільки, як катувальне закляття, адже нервів уже не буде; до того ж у аптечці були джґути.

Відразливо дурна ідея, про яку Гаррі шкодуватиме решту життя. Але він не знав, чи витримає ще дві години тортур.

Він хотів вийти з класу, він хотів вийти з класу негайно, він не хотів чекати тут і кричати дві години, доки зможе скористатися часоворотом, йому треба вибратися й знайти когось, хто зможе зняти катувальне закляття з його руки…​

«Думай! — закричав Гаррі на свій мозок. — Думай! Думай!».


Слизеринські спальні стояли переважно порожні. Усі вечеряли. Драко чомусь не відчував голоду.

Він зачинив двері до своєї особистої кімнати, замкнув її, наклав замикальні чари, квієтнув її, сів на ліжко й заплакав.

Це було нечесно.

Це було нечесно.

Драко вперше по-справжньому програв. Батько попереджав був, що перша справжня поразка буде вкрай неприємною, але він втратив так багато, це нечесно, нечесно, що він втратив усе першого ж разу, коли програв.

Десь у підземеллях хлопець, що по-справжньому йому подобався, кричав від болю. Драко ніколи раніше не завдавав болю тим, хто йому подобався. Карати людей, що заслуговували на це, мало бути весело, проте зараз він почувався жахливо. Батько про таке не згадував, і Драко стало цікаво: це тяжка наука, що її кожен має засвоїти, коли підросте, чи це просто він слабак.

Йому хотілося, щоб це кричала Пенсі. Тоді він почувався б краще.

А найгірше те, що він знав: шкодити Гаррі Поттеру могло виявитися помилкою.

Хто тепер у нього залишився? Дамблдор? Після того, що він накоїв? Драко радше згорів би живцем.

Драко доведеться повернутися до Гаррі Поттера, адже йти йому більше ні́куди. І якщо той скаже, що обійдеться й без нього, то Драко стане нічим, просто жалюгідним хлопчиськом, що ніколи не буде смертежером, ніколи не приєднається до Дамблдора, ніколи не вивчить науки.

Пастку було бездоганно розставлено й бездоганно виконано. Батько неодноразово попереджав був, що пожертви в темних ритуалах невідворотні. Але він не знав, що ці кляті маґли винайшли ритуали, які не потребували паличок, ритуали, у які можуть заманити хитрощами, а ти все зробиш і навіть нічого не помітиш. І це лише одна з тих жахливих наукових таємниць, що їх приніс із собою Гаррі Поттер.

Драко заплакав ще сильніше.

Він не хотів цього, він не хотів цього, але вороття не було. Він уже став науковцем.

Драко знав, що йому слід повернутися, звільнити Гаррі Поттера й вибачитися. Це було б розумно. Натомість він і далі схлипував у ліжку.

Він уже завдав болю Гаррі Поттерові. Це може бути єдиний раз, коли йому трапилася така нагода, і Драко зберігатиме ці спогади все своє життя.

Хай покричить.


Гаррі впустив рештки пилки на підлогу. Мідяні завіси виявилися невразливими — на них не лишилося ані подряпини, і Гаррі взяли підозри, що навіть якби він у відчаї трансфігурував кислоту чи вибухівку, то дверям нічого б не сталося. З позитивного — ця спроба знищила пилку.

Годинник показував 19:02, тобто залишилося менш ніж пʼятнадцять хвилин. Гаррі намагався пригадати, чи є в капшучку якісь інші гострі предмети, що їх варто знищити, і на очі йому знову навернулися сльози. Якби ж тільки часоворот відкрився, він зміг би вернутися й запобігти…​

І тоді Гаррі зрозумів, який же він дурень.

Це не вперше його зачинили в кімнаті.

Професорка Макґонеґел уже пояснювала, як у такому разі йому слід вчинити…​ А ще наказувала не вдаватися до часоворота.

Чи зрозуміє вона, що цей випадок і справді був винятком, що вимагає особливих заходів? Чи просто відбере часоворот?

Гаррі зібрав у капшучок усі свої речі, усі докази. «Брудозниксом» позбувся блювотиння з підлоги, хоча з потом, що ним просякнула його мантія, це не допомогло. Перекинуті столи облишив — недостатньо важливо, щоб морочитися з ними однією рукою.

Покінчивши з цим, Гаррі поглянув на свій годинник. 19:04.

Він почав чекати. Минали секунди, що здавалися роками.

О 19:07 двері відчинилися.

Обличчя професора Флитвіка з пухнастою бородою видавалося дуже занепокоєним.

 — З тобою все гаразд, Гаррі? — пролунав писклявий голос вихователя Рейвенклову. — Я отримав записку, де було написано, що ти тут зачинений…​

Ліцензія Creative Commons CC-BY-NC-SA 4.0