Елен сіла Дж. К. Ролінґ оментіелво.

Від автора. Не панікуйте. Я урочисто присягаю, що існує логічне, провіщене, сумісне з каноном пояснення всьому, що коїться в цьому розділі. Це загадка, і ви маєте спробувати її розгадати, якщо ж ні — просто прочитайте наступний розділ.

 — Це одна з найпростіших загадок, що я коли-небудь чула.

Щойно Гаррі розплющив очі в рейвенкловській спальні для хлопчиків-першокласників зранку свого першого повноцінного дня в Гоґвортсі, він зрозумів: щось не так.

Було тихо. Надто тихо.

А, точно…​ На узголівʼя його ліжка було накладено чари тиші, що керувалися невеличким повзунком-квієтором. Без цього заснути в Рейвенклові взагалі не видавалося можливим.

Гаррі сів і огледівся, очікуючи побачити, як інші починають свій день.

Спальня, порожня.

Ліжка, зімʼяті й незаслані.

Сонце, що світить із доволі високого кута.

Квієтор, виставлений на максимум.

Його механічний годинник досі цокав, проте будильник був вимкнений.

Схоже, йому дозволили проспати до 9:52. Попри всі зусилля, що їх він доклав був для синхронізації свого 26-годинного циклу сну з прибуттям до Гоґвортсу, минулої ночі йому не спалося десь аж до першої. Гаррі планував прокинутися о сьомій разом з іншими учнями. Йому до снаги було пережити невеличкий недосип першого дня, якщо отримає якісь магічні ліки до завтра. Але тепер він пропустив сніданок. І свій найперший урок у Гоґвортсі — гербалогію, що почалася вже годину й двадцять дві хвилини тому.

Всередині повільно, повільно зароджувався гнів. Ой, який чудовий маленький жарт. Вимкнімо його будильник. Підкрутімо квієтор. І хай містер Велике Цабе Гаррі Поттер проґавить свій перший урок і нарветься на кпини, що він сонько.

Коли Гаррі дізнається, хто це утнув…​

Ні, тут не минулося без сумісних зусиль решти дванадцяти хлопчаків зі спальні Рейвенклову. Усі вони мали бачити його спляче тіло. Усі вони дозволили були йому проспати сніданок.

Гнів випарувався, його замінили розгубленість і глибока образа. Він же їм сподобався. Він так гадав був. Учора вночі він гадав, що сподобався їм. Чому…​

Вибравшись із ліжка, Гаррі побачив на узголівʼї звернений до кімнати аркуш паперу, що сповіщав:

Мої товариші рейвенкловці!

Це був наддовгий день. Будь ласка, дайте мені виспатися й не хвилюйтеся через пропущений сніданок. Я не забув про свій перший урок.

Ваш

Гаррі Поттер.

І ось Гаррі заклякло стояв, а його жилами струменіла крижана вода.

Аркуш було списано його власним почерком, його власним механічним олівцем. І він не памʼятав, як робив це. І…​ Гаррі покосився на клаптик паперу. І якщо це не його уява, слова «я не забув» було написано в іншому стилі, ніби він намагався сказати собі щось?..

Невже він знав, що його забуттятнуть? Він що, не спав допізна, скоїв якийсь злочин чи щось під прикриттям, а тоді…​ Але ж він ще не опанував закляття «Забуттятус»…​ Невже хтось інший…​ Що…​

Дещо спало йому на думку. Якщо він справді знав, що його забуттятнуть…​

Все ще в піжамі Гаррі оббіг ліжко до валізи, натиснув великим пальцем на замок, витяг свій капшучок і засунув у нього руку:

 — Повідомлення собі.

У долоні зʼявився інший клаптик паперу. Витягнувши руку, він витріщився на аркуш. Це послання теж було написано його власним почерком. Гаррі прочитав:

Любий Я.

Будь ласка, зіграй у цю гру. Ти можеш зробити це лише раз у житті. Це неповторна нагода.

Код розпізнавання 927, я картоплина.

Щиро твій

Ти.

Гаррі повільно кивнув. «Код розпізнавання 927, я картоплина» — знак, що його він вигадав завчасно, ще декілька років тому, коли дивився телевізор; ніхто інший про нього не знав. Якби виникла потреба перевірити свою копію, чи справді це він, абощо. Про всяк випадок. Будь готовий.

Гаррі не міг довіряти цій звістці, можливо, тут не минулося без інших заклять. Проте це унеможливлювало будь-які прості жарти. Він, безперечно, написав був це й, безперечно, не памʼятав, як робив це.

Розглядаючи аркуш, Гаррі помітив, що з другого боку просвічувалося чорнило. Перевернувши його, він прочитав на звороті:

ІНСТРУКЦІЇ ГРИ:

ти не знаєш правил гри;

ти не знаєш ставок гри;

ти не знаєш мети гри;

ти не знаєш, хто контролює гру;

ти не знаєш, як завершити гру;

ти починаєш із сотнею балів.

Гайда.

Гаррі втупився в «інструкції». Ця частина писалася не від руки: почерк був ідеально звичайним, а отже, штучним. Скидалося на те, що тут вдалися до самописного пера — на кшталт того, що його він купив для записування надиктованого.

Він поняття зеленого не мав, що тут коїлося.

Ну…​ Спершу слід вдягнутися й поїсти. Не обовʼязково в цьому порядку — шлунок був доволі порожнім. Звісно, час сніданку вже минув, та, зрештою, з колії його це не вибило, адже він заздалегідь передбачив щось таке й підготувався.

 — Батончики, — сказав Гаррі, засунувши руку в капшучок.

Він очікував на коробку злакових батончиків, придбаних перед відʼїздом до Гоґвортсу, однак його пальці стиснули щось зовсім не те. Витягши руку на білий світ, Гаррі побачив два малесенькі солодкі батончики — геть недостатньо для трапези — з прикріпленою запискою, написаною тим самим почерком, що й інструкції гри. Вона сповіщала:

НЕВДАЛА СПРОБА: -1 БАЛ

ЗАРАЗ БАЛІВ: 99

ФІЗИЧНИЙ СТАН: ДОСІ ГОЛОДНИЙ

МЕНТАЛЬНИЙ СТАН: СПАНТЕЛИЧЕНИЙ

 — Аргх-х-х, — вихопилося з Гарріного рота без жодної свідомої команди чи рішення з його боку.

Він постояв на місці якусь хвильку.

Хвилиною потому ситуація досі ані краплі не прояснилася, він досі й гадки не мав, що коїться, мозок ще навіть не почав чіплятися за бодай якусь гіпотезу — ніби його ментальні руки скували величезні ґумові кулі-рукавиці, що нічого не давали змоги підняти.

Шлунок, що мав власні пріоритети, запропонував один можливий дослід.

 — Ем…​ — звернувся Гаррі до безлюдної кімнати. — Гадаю, я не можу витратити бал і отримати свою коробку злакових батончиків назад?

Відповіддю стала лише тиша.

 — Коробка злакових батончиків, — промовив Гаррі, сягнувши рукою в капшучок.

У долоні зʼявилася коробка правильної на дотик форми…​ але занадто легка, і відкрита, і порожня, і до неї кріпилася цидулка:

ВИТРАЧЕНО БАЛІВ: 1

ЗАРАЗ БАЛІВ: 98

ТИ ЗДОБУВ: КОРОБКУ ЗЛАКОВИХ БАТОНЧИКІВ

 — Я б хотів витратити ще один бал і отримати власне злакові батончики назад, — виголосив Гаррі.

Знову тиша.

Він засунув руку до капшучка:

 — Злакові батончики.

Нічого не відбулося.

Гаррі розпачливо знизав плечима й пішов до тумбочки біля ліжка, яку йому виділила школа, щоб узяти свій сьогоднішній чаклунський одяг. Там на дні під його мантією лежали злакові батончики й записка:

ВИТРАЧЕНО БАЛІВ: 1

ЗАРАЗ БАЛІВ: 97

ТИ ЗДОБУВ: ШІСТЬ ЗЛАКОВИХ БАТОНЧИКІВ

ТИ ДОСІ ВДЯГНУТИЙ У: ПІЖАМУ

НЕ ЇЖ, ДОКИ ТИ В ПІЖАМІ

ДІСТАНЕШ ПІЖАМНИЙ ШТРАФ

«Що ж, тепер я знаю: хай хто контролює цю гру — він божевільний».

 — Моя відповідь: за цим стоїть Дамблдор, — припустив Гаррі вголос. Може, цього разу він встановить новий рекорд зі швидкости мізкування.

Тиша.

Але Гаррі вже зауважив закономірність: записка опиниться в наступному місці, де він шукатиме. Тож він зазирнув під ліжко.

ХА! ХА-ХА-ХА-ХА-ХА!

ХА-ХА-ХА-ХА-ХА-ХА!

ХА! ХА! ХА! ХА! ХА! ХА!

ДАМБЛДОР НЕ КЕРУЄ ГРОЮ

ПОГАНА ВІДПОВІДЬ

ДУЖЕ ПОГАНА ВІДПОВІДЬ

-20 БАЛІВ

І ТИ ДОСІ В ПІЖАМІ

ЦЕ ТВІЙ ЧЕТВЕРТИЙ ХІД

І ТИ ДОСІ В ПІЖАМІ

ПІЖАМНИЙ ШТРАФ: -2 БАЛИ

ЗАРАЗ БАЛІВ: 75

Ну й нехай. Гаразд. Переконали — це складна загадка. Був лише перший день навчання, і якщо викреслити Дамблдора, то він просто не знав більше жодного імені достатньо божевільної людини.

Тіло рухалося більш-менш на автопілоті: Гаррі підібрав комплект із мантії та спіднього, спустився на підвальний рівень своєї валізи (він був доволі соромʼязливий, а хтось же міг зайти до спальні), одягнувся й піднявся сходами, щоб скласти піжаму.

Гаррі зупинився перед тим, як висунути потрібну шухляду. Якщо він зрозумів схему правильно…​

 — Як заробити більше балів? — голосно запитав Гаррі й смикнув за шухляду.

МОЖЛИВОСТІ ТВОРИТИ ДОБРО Є ПОВСЮДИ

ПРОТЕ ПІТЬМА Є ТАМ, ДЕ МАЄ БУТИ СВІТЛО

ВАРТІСТЬ ПИТАННЯ: 1 БАЛ

ЗАРАЗ БАЛІВ: 74

ГАРНІ ТРУСИ

МАМА ВИБИРАЛА?

Наливаючись багрянцем, Гаррі розчавив аркуш у долоні. Йому згадалася лайка Драко: «Бруднокровчий син…​». Але він уже затямив, що не варто вимовляти цього вголос, а то ще, мабуть, дістане штраф за лихослівʼя.

Гаррі закріпив моковий капшучок і паличку на поясі. Зняв обгортку одного зі злакових батончиків і кинув її до смітника в кімнаті, де та приземлилася на ледь надкушеній шоколадній жабці, пожмаканому конверті й зеленому та червоному обгортковому папері. Решту батончиків поклав до мокового капшучка.

Він огледівся в останній безнадійній і, зрештою, марній спробі знайти якихось підказок, відтак вийшов зі спальні, закидуючись водночас їжею, на пошуки підземель Слизерину. Принаймні йому здалося, що в посланні йшлося саме про це.

Намагатися орієнтуватися в залах Гоґвортсу було…​ напевно, не настільки погано, як блукати всередині картини Ешера. Таке казалося задля красного слівця, а не для опису реальности.

Незабаром Гаррі вже вважав, що супроти Гоґвортсу картини Ешера мали свої переваги й недоліки. Недоліки: відсутність сталого гравітаційного напрямку. Переваги: сходи хоча б не рухалися, ДОКИ ТИ ДОСІ НА НИХ.

Вчора, щоб дістатися спальні, Гаррі піднявся на чотири сходові марші. Після сповзання не менш як дванадцятьма сходовими маршами й без бодай якихось ознак підземель він дійшов висновків: (1) картина Ешера була б легкою прогулянкою супроти цього; (2) він якось опинився вище в замку, ніж коли починав; і (3) він настільки ґрунтовно загубився, що не здивувався б, навіть якби побачив із наступного вікна два місяці в небі.

Запасним планом А було зупинитися й запитати в когось дороги, проте скидалося на те, що на прогулянці гостро бракувало людей, ніби всі без винятку халамидники, як їм і годилося, сиділи на уроках абощо.

Запасний план Б…​

 — Я загубився, — виголосив Гаррі. — Чи може, ем, дух замку Гоґвортс допомогти мені абощо?

 — Не думаю, що цей замок має дух, — зазначила мудра літня пані з однієї з картин на стінах. — Життя — можливо, проте не дух.

Ненадовго запала тиша.

 — А ви…​ — почав було Гаррі, але відразу стулив пельку. Якщо подумати, то ні, він НЕ ЗБИРАВСЯ питати картину, чи була та цілковито притомною, тобто усвідомлювала власну свідомість. — Я Гаррі Поттер, — відрекомендувався він більш-менш на автопілоті. Також більш-менш автоматично простягнув руку до рами.

Жінка на полотні подивилася згори на Гаррі й здійняла брови. Той повільно опустив руку до свого боку.

 — Вибачте. Я тут ніби як новенький.

 — Це я помітила, юний круче. Куди ти намагаєшся дістатися?

 — Я й сам не певен, — завагався Гаррі.

 — Тоді, можливо, ти вже там.

 — Ну, хай куди я намагаюся дістатися, гадаю, це не тут…​

Гаррі замовк, збагнувши, наскільки він скидається на бовдура.

 — Почнімо спочатку. Я граю в гру, тільки не знаю правил…​

Це теж не годилося. Геть не годилося.

 — Гаразд, третя спроба. Я шукаю можливостей творити добро, щоб заробити бали, і все, що в мене є, — це загадкова підказка: пітьма є там, де має бути світло. Тож я намагався спуститися, проте, схоже, натомість підіймаюся…​

Літня пані в рамці дивилася на нього доволі скептично.

 — Моє життя тяжіє до дивацтв, — зітхнув Гаррі.

 — Чи справедливо буде сказати, що ти не знаєш, куди йдеш і чому намагаєшся туди потрапити?

 — Цілковито справедливо.

Літня пані кивнула:

 — Не впевнена, що найсерйознішою з твоїх проблем є те, що ти загубився, юначе.

 — Ваша правда. Проте, на відміну від серйозніших проблем, цю я хоча б розумію, як розвʼязувати, і, оце так, лише зараз усвідомив, що наша розмова перетворюється на метафору до людського існування.

Пані схвально зиркнула на Гаррі:

 — Ти й справді лепське крученя́, чи не так? На мить я засумнівалася. Ну що ж. Загалом, якщо й надалі повертати ліворуч, то обовʼязково спускатимешся.

Це звучало напрочуд знайомо, але Гаррі ніяк не міг згадати, де він чув таке раніше.

 — Гм…​ Схоже, ви дуже розумна людина. Чи портрет дуже розумної людини…​ Хай там як, чи чули ви про таємничу гру, в яку можна зіграти лише раз, і ніхто не розповідає правил?

 — Життя, — одразу відповіла пані. — Це одна з найпростіших загадок, що я коли-небудь чула.

Гаррі кліпнув.

 — Ні, — повільно заперечив він. — Маю на увазі, я таки отримав справжнісіньку записку й усе таке. Там мовилося, що я маю зіграти в гру, але не знаючи правил; і хтось залишає мені маленькі клаптики паперу, на яких написано, скільки балів я втратив за порушення правил, наприклад, штраф мінус два бали за те, що я в піжамі. Чи знаєте ви когось із Гоґвортсу, хто достатньо божевільний і достатньо могутній, щоб робити щось таке? Крім Дамблдора, звісно?

 — Я лише картина, юначе, — намальована пані зітхнула. — Я памʼятаю Гоґвортс, яким він був колись, а не Гоґвортс, що є зараз. Можу сказати тобі лише одне: якби це було загадкою, то відповідь на неї, що гра — це життя, і хоча ми не вигадуємо всіх правил, єдиний, хто присуджує чи забирає бали, — це завжди ти. Якщо це не головоломка, а реальність, то не знаю.

Гаррі низько вклонився картині:

 — Дякую, шановна пані.

Та присіла в реверансі:

 — Хотіла б я сказати, що берегтиму згадку про тебе в серці, проте, напевно, взагалі тебе не памʼятатиму. На все добре, Гаррі Поттере.

Він схилив голову у відповідь і почав спускатися найближчими сходами.

Чотири ліві повороти потому він опинився перед коридором, що різко завершувався нагромадженням великих каменюк — ніби щось там обвалилося, лишень стіни й стеля навколо залишалися неушкодженими й зробленими зі звичайного замкового каміння.

 — Гаразд, — звернувся Гаррі до порожнечі. — Я здаюся. Прошу ще одну підказку. Як дістатися туди, куди я маю прийти?

 — Підказка! Підказка, ти кажеш?

Збуджений голос доринав із картини на стіні поруч. Це був портрет чоловіка середнього віку в найяскравішій рожевій мантії з усіх, що Гаррі бачив чи навіть уявляв. Він носив нахиленого старого гостроверхого капелюха з рибиною (не малюнком рибини — рибиною).

 — Так! — вигукнув Гаррі. — Підказка! Підказка, кажу я! Тільки мені потрібна не просто будь-яка підказка, а певна підказка стосовно гри, що в неї я граю…​

 — Так, так! Підказка для гри! Ти Гаррі Поттер, чи не так? Я Корнеліон Флабберволт! Мені сказала Ерін, дружина короля, а їй — лорд Візлніс, а йому…​ Забувся. Але це повідомлення було мені, щоб я передав його тобі! Мені! Усім було начхати на мене вже не знаю як довго, можливо, завжди; я застряг у цьому клятому нікудишньому старому коридорі. Підказка! Я маю твою підказку! Вона коштуватиме трьох балів! Ти її бажаєш?

 — Так! Я бажаю її! — Гаррі розумів, що йому, напевно, слід було притлумити свій сарказм, проте нічого не міг із собою вдіяти.

 — Пітьму можна знайти між зеленими навчальними кімнатами й кабінетом трансфігурації Макґонеґел! Це підказка! І поспішай, бо ти повільніший за мішок равликів! Мінус десять балів за повільність! Тепер у тебе шістдесят один бал! Це була решта повідомлення!

 — Дякую, — відповів Гаррі. Він і справді програвав у цій грі. — Гм…​ Гадаю, ви не знаєте про походження цього послання, чи не так?

 — Його промовила порожнеча — наче дзвін пролунав із розламу в повітрі, розламу, що за ним виднілася вогняна безодня! Ось що мені було сказано!

Гаррі вже не знав після всього, варто йому поставитися до цього скептично чи просто прийняти все на віру.

 — А як мені знайти межу між зеленими навчальними кімнатами й кабінетом трансфігурації?

 — Просто розвернися й піди ліворуч, праворуч, вниз, вниз, праворуч, ліворуч, праворуч, вгору й знову ліворуч і дістанешся зелених навчальних кімнат, а якщо зайдеш і пройдеш наскрізь до протилежного боку, то опинишся у великому звивистому коридорі, що веде до перехрестя, і якщо там повернути праворуч, то буде довгий прямий коридор, що веде до кабінету трансфігурації! — намальований чоловік на мить замовк. — Принаймні так було, коли я відвідував Гоґвортс. Сьогодні ж понеділок непарного року, так?

 — Олівець і механічний папір, — звелів Гаррі капшучкові. — Ем, скасувати, папір і механічний олівець, — він подивився вгору. — Можете повторити ще раз?

Заблукавши ще двічі, Гаррі відчув, що починає розуміти базове правило навігації в лабіринті, який невпинно змінюється й називається Гоґвортсом. А саме: спитай картину, куди йти. Якщо це й відтворювало якийсь надзвичайно глибокий життєвий урок, то Гаррі не міг збагнути який.

Зелені навчальні кімнати виявилися на диво приємним місцем. Сонячне проміння лилося з вікон із зеленого скла, що зображали драконів у спокійних пасторальних сценах. У кімнатах стояли надзвичайно зручні на вигляд стільці й столи, що здавалися дуже підхожими для навчання в компанії з одного-трьох друзів.

Гаррі не міг просто попрямувати до дверей навпроти. Там були вбудовані в стіну книжкові шафи, тож він мав підійти й прочитати хоч якісь назви, щоб не втратити права мати імʼя Веррес. Але зробив це швидко, памʼятаючи про скаргу на повільне пересування, а тоді вже рушив до дверей.

Гаррі ішов «великим звивистим коридором», як зненацька почув молодий хлопчачий голос — він кричав.

У таких ситуаціях Гаррі знаходив виправдання шаленому спринтові, коли не зважаєш на економію сил, чи на розминку, чи на речі, що на них можна наткнутися. Несподіваний несамовитий політ закінчився майже настільки ж несподівано тієї миті, коли він ледве не збив групку з шести першокласників-гафелпафців, що…​

Що тулилися докупи й здавалися зляканими та відчайдушно охочими зробити щось, знаття б лише, що саме. Найімовірніше, це мало якийсь стосунок до збіговиська з пʼяти старшокласників-слизеринців, які, видавалося, оточили іншого малого.

Гаррі раптово трохи розізлився.

 — Перепрошую! — вигукнув він так гучно, як тільки міг.

Можливо, це було не обовʼязково, присутні вже на нього дивилися. Але це точно допомогло обірвати всі дії. Гаррі рушив повз скупчення гафелпафців у напрямку слизеринців. Ті дивилися на нього згори вниз, обличчя змінювалися від розгніваних до втішених і задоволених.

Частина Гарріного мозку панічно волала, що це куди старші й куди більші хлопці, які з легкістю здатні зробити з нього відбивну. Інша частина сухо зазначила, що будь-хто, кого б застукали за перетворенням Хлопчика-Що-Вижив на відбивну, нарвався б на цілісінький світ неприємностей, тим паче якщо це гурт старших слизеринців із сімома свідками-гафелпафцями — шанс зазнати серйозних пошкоджень у присутності очевидців практично дорівнював нулю. Єдина справжня зброя проти нього, що нею володіли старшокласники, — його власний страх, якщо він дозволить йому опанувати собою.

Тоді Гаррі побачив, кого вони оточили — Невіла Лонґботома.

Ну звісно.

Отже, вирішено. Гаррі раніше збирався був скромно попросити в Невіла вибачення, а це означало, що Невіл належав йому, та як вони посміли?

Він потягнувся, вхопив Невіла за запʼястя й висмикнув його з-поміж слизеринців. Шокований хлопчина ледь не впав, коли Гаррі витягнув його й водночас прослизнув крізь ту саму прогалину, опинившись у центрі шибеників, де раніше стояв Невіл, і дивлячись вгору на куди старших, більших і сильніших хлопців.

 — Привіт, — сказав Гаррі. — Я Хлопчик-Що-Вижив.

На мить запала незручна мовчанка. Видавалося, що ніхто не знав, куди ця розмова має звернути.

Гаррі опустив погляд і побачив якісь розкидані по підлозі книжки та папери. О, стара розвага: дозволяєш жертві спробувати підняти її книжки, після чого знову вибиваєш їх із рук. Гаррі не міг пригадати, щоб він сам хоч колись ставав ціллю такої гри, але він мав чудову уяву, і ця уява робила його розлюченим. Нехай, щойно ширшу ситуацію буде розвʼязано, Невіл без проблем зможе повернутися й підняти свої речі. За умови, що слизеринці залишатимуться настільки зосередженими на ньому, що й не подумають утнути щось із книжками.

На жаль, блукання його очей було помічено.

 — Оу-у-у-у, — протягнув найбільший із хлопців. — Ти хоцесь книзецьок…​

 — Стули пельку, — холодно відрізав Гаррі.

«Не дай їм відновити баланс. Не роби того, чого вони очікують. Не скотися в модель поведінки, що спровокує їх на знущання з тебе».

 — Це що, частина якогось надзвичайно хитрого плану, що надасть вам майбутніх переваг, чи це настільки ж безґлузде збезчещення імені Салазара Слизерина, наскільки…​

Найбільший хлопець сильно штовхнув Гаррі, від чого той вилетів із кола старшокласників і, безпорадно махаючи руками, гепнувся об тверду поверхню Гоґвортської камʼяної підлоги.

Слизеринці розсміялися.

Гаррі підвівся, рухаючись, як йому здавалося, надзвичайно сповільнено. Він ще не вмів користуватися паличкою, однак не існувало причини, чому б за таких обставин це мало його зупинити.

 — Я хочу заплатити хай скільки потрібно балів, щоб позбутися цієї людини, — виголосив Гаррі, вказуючи пальцем на найбільшого слизеринця. — Абракадабра, — він підняв угору іншу руку й клацнув пальцями.

На останньому слові двоє гафелпафців закричали, включно з Невілом, троє інших слизеринців відчайдушно відстрибнули від траєкторії Гарріного пальця, а найбільший хлопець ошелешено відсахнувся назад, коли щось червоне зненацька забризкало його лице, шию та груди.

Такого Гаррі аж ніяк не очікував.

Найбільший слизеринець повільно потягнувся до голови й зняв деко з вишневим пирогом, який щойно розлетівся по ньому. Він трохи потримав його в руках, витріщаючись, і впустив на підлогу.

Найімовірніше, це був не найкращий час для гафелпафців, щоб почати сміятися, але це було саме те, що один із них зробив.

Гаррі запримітив клаптик паперу на дні дека.

 — Зажди-но, — він кинувся вперед, щоб підняти записку. — Це мені, я гадаю…​

 — Ти…​ — прогарчав найбільший слизеринець. — Ти. Зараз. Візьмеш. І…​

 — Поглянь на це! — закричав Гаррі, вимахуючи запискою в нього перед носом. — Ну ти поглянь лишень! Де ж це бачено, щоб за доставлення й оброблення одного паршивого пирога дерли тридцять балів? Тридцять балів! Я зазнаю́ збитків від цієї угоди навіть після порятунку невинного хлопчика з біди! Ще й збір за зберігання? Плата за доставлення? Витрати на оренду воза? Звідки взагалі можуть взятися витрати на оренду воза для пирога?

У повітрі повисла ще одна з цих незручних павз. Гаррі думав лихі думки про того гафелпафця, хай ким він там був, що ніяк не міг припинити гигикати, — через цього йолопа він ще нахапається стусанів.

Гаррі зробив крок назад і глянув на слизеринців найбільш убивчим поглядом, що на нього був здатен:

 — А тепер валіть звідсіля, або я й надалі робитиму ваше існування чимраз химернішим, аж доки ви не заберетеся. Дозвольте попередити…​ Пхання носа в моє життя може перетворити ваше …​ на сповнене незручностей. Дійшло?

Одним жахливим рухом найбільший слизеринець вихопив свою паличку й навів її на Гаррі, як тієї ж миті дістав іншим пирогом — цього разу з яскравої чорниці — по другому боці голови. Записка на ньому була доволі великою та чітко читалася.

 — Гадаю, тобі варто глянути на повідомлення на тому пирозі, — зауважив Гаррі. — Воно, мабуть, для тебе.

Слизеринець повільно потягнувся, взяв деко з-під пирога й перевернув його, висипавши з мокрого місива на підлогу ще чорниць, і прочитав записку:

ПОПЕРЕДЖЕННЯ

ЖОДНУ МАГІЮ НЕ МОЖЕ БУТИ ВИКОРИСТАНО НА УЧАСНИКОВІ

ПОКИ ГРА ТРИВАЄ

ПОДАЛЬШЕ ВТРУЧАННЯ В ГРУ

БУДЕ ДОВЕДЕНО ДО ВІДОМА ОРГАНІЗАТОРІВ ГРИ

Вираз цілковитої розгублености на обличчі слизеринця був витвором мистецтва. Гаррі подумав, що йому починає подобатися цей Контролер Гри.

 — Послухай, — звернувся Гаррі, — може, будемо закруглятися? Бо речі починають виходити з-під контролю. Як щодо такого: ти повернешся до Слизерину, я — до Рейвенклову, і ми трохи охолонемо, згода?

 — У мене зʼявилася краща ідея, — прошипів той у відповідь. — Як щодо такого: ти випадково зламаєш собі всі пальці?

 — Мерлінова борода, як ти взагалі плануєш інсценувати правдоподібний нещасний випадок, після погрози в присутності натовпу свідків, телепню…​

Найбільший слизеринець повільно, неквапом сягнув у напрямку Гарріних рук, від чого той примерз до місця. Та частина його мозку, що помічала хлопців вік і силу, врешті спромоглася бути почутою, верещачи: «ЩО Я В БІСА ТВОРЮ́?».

 — Постривай! — у раптовій паніці озвався один зі слизеринців. — Зупинися! Направду, тобі краще цього не робити!

Найбільший слизеринець проігнорував це, рішуче вхопивши правицю Гаррі своєю лівою рукою і стиснувши його вказівний палець правою.

Гаррі дивився супротивникові прямо в очі. Частина його кричала: «Цього не мало статися, цьому не дозволено було статися, дорослі ніколи не допустять, щоб таке насправді сталося…​».

Поволі той почав відгинати його вказівний палець назад.

«Спокійно, він не зламав мого пальця, це нижче від моєї гідности — бодай здригнутися до того, як він насправді це зробить. Доти це всього лиш інша спроба нагнати страху».

 — Зупинися! — вигукнув слизеринець, який протестував раніше. — Зупинися, це дуже погана ідея!

 — Змушена погодитися, — пролунав холодний голос. Голос старшої жінки.

Найбільший шибеник відпустив Гарріну руку й відстрибнув назад, наче обпечений.

 — Професорко Спраут! — закричав один із гафелпафців із таким щастям, якого Гаррі ще не доводилося чути за все своє життя.

Коли він обернувся, у його полі зору опинилася невеличка пухкенька жіночка з неохайними сивими кучерями й у вкритому брудом одязі, що докірливо вказувала на слизеринців.

 — Поясніть свої дії. Що ви тут робите з моїми гафелпафцями й…​ — вона подивилася на нього, — з моїм чудовим учнем Гаррі Поттером.

«Е-е, м-м-м. Звісно, це ж ЇЇ урок я пропустив сьогодні зранку».

 — Він погрожував убити нас! — випалив той самий слизеринець, який заклика́в зупинитися.

 — Що? — заціплено сказав Гаррі. — Я такого не говорив! Якби я збирався вбити вас, то не робив би публічних заяв перед цим!

Третій слизеринець безпорадно засміявся й майже відразу ж різко перестав, коли інші хлопці обдарували його погрозливими поглядами.

 — І що ж це за смертельна погроза, цікаво? — скептично скривилася професорка Спраут.

 — Смертельне прокляття! Він вдав, що застосовує смертельне прокляття на нас!

Професорка Спраут повернулася до Гаррі:

 — Так, доволі страшна погроза від одинадцятирічного хлопчика. А втім, це однаково така річ, що її вам ніколи не варто вдавати — навіть у мріях, Гаррі Поттере.

 — Я навіть не знаю слів смертельного прокляття, — миттю відповів він. — І жодного разу не витягав своєї палички.

Тепер уже Гаррі здобув скептичний погляд від професорки Спраут:

 — У такому разі, гадаю, цей юнак сам кинув у себе двома пирогами.

 — Він не користувався паличкою! — втрутився один із малих гафелпафців. — Хоча я також не знаю, як він це зробив: просто клацнув пальцями, і зʼявився пиріг!

 — Невже, — зауважила професорка Спраут після павзи. Вона витягнула власну паличку: — Я не вимагатиму цього, оскільки скидається на те, що ви тут жертва, однак не заперечуєте, якщо я перевірю вашу паличку, щоб переконатися в цьому?

Гаррі дістав свою паличку:

 — Що саме я маю…​

 — Пріор Інкантато, — Спраут насупилася. — Дивно, здається, до неї ще ніколи не вдавалися.

 — Бо так і є, — Гаррі знизав плечима. — Я взагалі отримав паличку й підручники лише кілька днів тому.

 — Що ж, — Спраут кивнула. — Очевидно, тут були випадкові чари від хлопчика, що відчув загрозу. У правилах чітко сказано, що ви не можете бути за це відповідальним. А щодо вас…​

Вона повернулася до слизеринців, демонстративно опустивши погляд на Невілові книжки, розкидані по підлозі. Запала довга тиша, під час якої професорка роздивлялася пʼятьох старших хлопців.

 — Три очки зі Слизерину. З кожного, — врешті вимовила вона. — І шість із нього, — вказуючи на вкритого пирогом хлопця. — І щоб ви ще хоч раз знову полізли до моїх гафелпафців чи до мого учня Гаррі Поттера. Тепер ідіть.

Їй не довелося повторюватися — слизеринці розвернулися й притьмом здиміли.

Невіл почав збирати книжки. Видавалося, що він плаче, але зовсім трішки. Можливо, через шок, що лише зараз його наздогнав, чи, може, через те, що однокласники допомагали йому.

 — Я дуже вам вдячна, Гаррі Поттере. Сім очок Рейвенклову, по одному за кожного гафелпафця, що його ви допомогли захистити. Більше мені ні́чого додати.

Гаррі закліпав. Він очікував чогось на зразок лекції про необхідність не лізти на роги, а ще суворого прочухана за пропущений найперший урок.

Можливо, йому варто було піти в Гафелпаф. Спраут крута.

 — Брудозникс, — сказала Спраут до пирогового безладу на підлозі, і той швиденько випарувався.

Професорка покинула їх, попрямувавши коридором у напрямку зеленої навчальної кімнати.

 — Як ти це зробив? — прошипів один із гафелпафців одразу ж, як та пішла.

Гаррі самовдоволено посміхнувся:

 — Я можу втілити в життя все, що забажаю, варто лише клацнути пальцями.

Очі хлопця розширилися:

 — Справді?

 — Ні, але коли переповідатимеш усім цю пригоду, обовʼязково розкажи Герміоні Ґрейнджер, першокласниці з Рейвенклову. Вона знає цікаву історію, яка може тобі дуже сподобатися, — він і гадки не мав, що відбувається, але не збирався упускати можливости підлити оливи до вогню своєї слави. — А що все це було, про смертельне прокляття?

Хлопець дивно на нього подивився:

 — Ти справді не знаєш?

 — Якби знав, то не запитував би.

 — Слова смертельного прокляття, — той ковтнув, знизив голос до шепоту й відвів руки в боки, усім виглядом показуючи, що не тримає палички, — «Авада Кедавра».

«Ну, звісно ж, вони саме такі».

Гаррі додав це до свого все більшого й більшого переліку речей, що ними він ніколи не поділиться з татом, професором Майклом Верресом-Евансом. Ніби повідати, що він єдина людина, яка пережила жахливе смертельне прокляття, недостатньо; треба ще зізнатися, що смертельне прокляття — це «Абракадабра».

 — Зрозуміло, — промовив Гаррі після павзи. — Тоді я більше ніколи такого не казатиму перед тим, як клацнути пальцями.

Хоча це й створювало ефект, що може виявитися тактично корисним.

 — Чому ти взагалі…​

 — Мене виховали маґли, а маґли вважають то веселим жартом. Справді, це саме те, що сталося. Перепрошую, але ти не міг би нагадати, як тебе звуть?

 — Я Ерні Макмілан, — гафелпафець протягнув руку, і Гаррі її потиснув. — Для мене честь познайомитися з тобою.

 — Радий познайомитися з тобою, — Гаррі легенько вклонився, — а ось це все про честь зайве.

Інші хлопці оточили його, і почався раптовий наплив представлень. Покінчивши з цим, Гаррі ковтнув. Це буде важко.

 — Ем…​ Якщо ви даруєте мені…​ Я маю дещо сказати Невілові…​

Усі погляди звернулися до Невіла, що зробив крок назад. На його лиці були нотки тривоги.

 — Гадаю, — тихо мовив Невіл, — ти плануєш сказати, що я мав бути сміливішим…​

 — Ні-ні, нічого такого! — швидко перебив Гаррі. — Нічого повʼязаного з цим. Просто, м-м, дещо, про що мені повідомив Сортувальний Капелюх…​

Раптом інші хлопці страшенно зацікавилися, окрім Невіла, який стривожився ще більше.

Здавалося, ніби щось блокувало горло Гаррі. Він знав, що йому просто треба випалити це, але він наче проковтнув величезну цеглину, що тепер застрягла в горлянці. Йому довелося наче взяти під ручний контроль свої губи й вичавити кожен склад окремо, але це вдалося.

 — Ви-бач, — він глибоко вдихнув. — За все, що я утнув, м-м, вчора. Ти…​ не повинен ставитися до цього поблажливо чи щось таке. Я зрозумію, якщо ти просто ненавидиш мене. Я не пробую вдати цими вибаченнями, що я класний, і тобі не обовʼязково їх приймати. Те, як я вчинив був, — неправильно.

Запала коротка тиша. Невіл міцніше притиснув книжки до грудей.

 — Чому ти це зробив? — тихим тремким голосом запитав він, кліпаючи, наче стримуючи сльози. — Чому всі так поводяться зі мною, навіть Хлопчик-Що-Вижив?

Раптово Гаррі почувся жалюгіднішим, ніж коли-небудь у житті.

 — Вибач, — цього разу хрипло повторив він. — Просто…​ Ти мав наляканий вигляд, над твоєю головою немов висів знак — «жертва». Я хотів показати, що не завжди все так погано, що інколи монстри дають тобі шоколад…​ Я вважав, що якщо покажу це тобі, то, можливо, ти збагнеш, що ні́чого так сильно боятися…​

 — Але ж є чого, — прошепотів Невіл, — Ти бачив сьогодні, що є!

 — Вони не заподіяли б тобі нічого по-справжньому поганого в присутності свідків. Їхня основна зброя — це страх. Саме тому вони вибрали ціллю тебе: бо побачили, що ти наляканий. Я хотів зробити тебе менш наляканим…​ показати, що страх чогось є гіршим за саме щось…​ Чи принаймні це те, що я собі втовкмачив був. Але Сортувальний Капелюх сказав мені, що я обманюю себе, а справжня причина, чому я так вчинив, — бо це весело. Тому я прошу вибачення…​

 — Ти зробив мені боляче щойно. Коли схопив мене й витягнув від них, — Невіл підняв руку й вказав на місце, за яке Гаррі стиснув був. — Може зʼявитися синець пізніше через те, як сильно ти потягнув. Насправді ти зробив мені більш боляче, ніж усі слизеринці, що просто штовхалися.

 — Невіле! — прошипів Ерні. — Він намагався врятувати тебе!

 — Вибач, — прошепотів Гаррі. — Коли я це побачив, я просто…​ дуже розізлився…​

Невіл і далі не зводив із нього очей:

 — То ти з усієї сили висмикнув мене й став на моє місце весь такий: «Привіт, я Хлопчик-Що-Вижив».

Гаррі кивнув.

 — Думаю, колись ти станеш дуже крутим. Але зараз це не так.

Гаррі ковтнув клубок, що раптово підкотився йому до горла, й рушив геть. Дійшов до перетину коридорів, там повернув ліворуч і попростував далі, не звертаючи ні на що уваги.

Як саме він мав діяти в таких ситуаціях? Ніколи не сердитися? Гаррі не певен був, що досягнув би чогось, якби не злість, і хтозна, що трапилося б з Невілом і його книжками. До того ж Гаррі прочитав удосталь фентезі, щоб знати, як це все розвиватиметься. Він намагатиметься зачавити гнів, зазна́є невдачі, і той знову й знову братиме гору. А наприкінці цієї довгої дороги самопізнання він збагне: гнів — це частина його самого, і лише прийнявши його він навчиться вдаватися до нього з користю. «Зоряні війни» були єдиним всесвітом, у якому відповідь справді стверджувала, що треба повністю відгородитися від негативних емоцій; щось у Йоді завжди змушувало Гаррі ненавидіти маленького зеленого недоумка.

Тож очевидним планом, що заощадить йому купу часу, було пропустити подорож дорогою самопізнання й одразу перейти до частини, у якій він розуміє: лише прийнявши свій гнів як частину себе, можна навчитися ефективно ним керувати.

Проблема полягала в тому, що Гаррі не почувався, наче не володіє собою, коли злився. Холодна лють якраз створювала в нього враження всеохопного контролю. І лише озираючись назад, він бачив, що події загалом мали вигляд…​ буцімто вони якось неконтрольовано вибухнули.

Йому стало цікаво, наскільки Контролер Гри зважав на такі речі та втратив він чи здобув бали за це. Самому Гаррі здавалося, що з нього зняли доволі багато балів. Проте він був певен: літня пані з картини сказала б, що його думка — це все, що має значення.

Ще Гаррі гадав, чи це часом не Контролер Гри надіслав професорку Спраут. Це мало сенс: записка погрожувала сповістити Організаторів Гри, аж ось зʼявляється професорка. Можливо, вона й була Контролеркою Гри. Вихователька гуртожитку Гафелпаф — остання в списку людей, яких у цьому можна запідозрити. Це змусило Гаррі поставити її наверх цього списку — він читав один чи два детективні романи.

 — То як мої справи в грі? — голосно запитав Гаррі.

Аркуш паперу пролетів над його головою — наче хтось кинув його ззаду. Гаррі обернувся, проте нікого не побачив, відтак знову звернув погляд уперед. Записка впала на підлогу. Вона повідомляла:

БАЛИ ЗА СТИЛЬ: 10

БАЛИ ЗА ХОРОШІ ДУМКИ: -3 000 000

БОНУС ЗА ОЧКИ РЕЙВЕНКЛОВУ: 70

ЗАРАЗ БАЛІВ: -2 999 871

ХОДІВ ЗАЛИШИЛОСЯ: 2

 — Мінус три мільйони балів? — Гаррі висловив своє обурення порожньому коридорові. — Це вже занадто! Я хочу подати апеляцію Організаторам Гри! І як я маю відробити три мільйони балів за наступні два ходи?

Над ним пролетіла ще одна цидулка:

АПЕЛЯЦІЯ: ВІДМОВА

НЕПРАВИЛЬНІ ПИТАННЯ: -1 000 000 000 000 БАЛІВ

ЗАРАЗ БАЛІВ: -1 000 002 999 871

ХОДІВ ЗАЛИШИЛОСЯ: 1

Гаррі здався. З одним ходом, що залишився, все, що він міг зробити, це спробувати свою найкращу здогадку, нехай і не досить хорошу:

 — Моя відповідь: гра уособлює життя.

Завершальний клаптик паперу пронісся над його головою:

НЕВДАЛА СПРОБА

НЕВДАЛА НЕВДАЛА НЕВДАЛА

АЙ-Й-Й-Я-А-А-А-А-А-А-А-А

ЗАРАЗ БАЛІВ: МІНУС НЕСКІНЧЕННІСТЬ

ТИ ПРОГРАВ ГРУ

ФІНАЛЬНА ІНСТРУКЦІЯ:

Йди до кабінету професорки Макґонеґел.

Останній рядок було написано його власним почерком. Гаррі якусь хвильку пороздивлявся його, а тоді знизав плечима. Гаразд. Отже, кабінет професорки Макґонеґел. Якщо це вона Контролерка Гри…​

Правду кажучи, Гаррі гадки найменшої не мав, як він почуватиметься, якщо професорка Макґонеґел виявиться Контролеркою Гри. Його розум просто ставав невинно чистим. Це було буквально неможливо уявити.

Кількома портретами пізніше — подорож виявилася недовгою, кабінет професорки Макґонеґел розміщувався неподалік від її класу трансфігурації, принаймні щопонеділка непарних років — Гаррі стояв зовні дверей її кабінету.

Він постукав.

 — Заходьте, — пролунав приглушений голос професорки Макґонеґел.

Гаррі зайшов.