Розділ 14. Не пі́знане й непізна́нне

Меленкуріон абатха! Дурок мінас міл Дж. К. Ролінґ!


Існують загадкові питання, проте загадкова відповідь — це явне протиріччя.


 — Заходьте, — сказав приглушений голос професорки Макґонеґел.

Гаррі зайшов.

Кабінет заступниці директора був чистим і добре організованим; на стіні одразу поруч зі столом був цілісінький лабіринт із дерев’яних комірок-заглиблень усіх форм та розмірів. Більшість була заповнена сувоями пергаменту, і якимось чином було зрозуміло, що професорка Макґонеґел чітко знала призначення кожної комірки, навіть якщо ніхто більше цього не розумів. А на самому столі лежав єдиний пергамент і більше нічого. Позаду столу були двері, зачинені на кілька замків.

Професорка Макґонеґел сиділа на табуреті за столом, виглядаючи здивовано — її очі були розширилися, коли вона побачила Гаррі, і в них з’явилася нотка тривоги.

 — Містере Поттер? — сказала професорка Макґонеґел. — Ви чогось хотіли?

Гаррі остаточно розгубився. Гра скерувала його до кабінету професорки Макґонеґел, він очікував, що вона буде щось знати…​

 — Містере Поттер? — сказала Макґонеґел, вона починала виглядати трохи роздратовано.

На щастя, в цей момент панікуючий мозок Гаррі згадав, що він мав дещо, про що він планував поговорити з професоркою Макґонеґел. Дещо важливе та точно варте її часу.

 — Ем…​ — сказав Гаррі. — Якщо ви можете застосувати якісь закляття щоб переконатися, що нас ніхто не підслуховує…​

Професорка Макґонеґел підвелася, щільно зачинила зовнішні двері та, діставши паличку, почала вимовляти закляття.

І в цей момент Гаррі усвідомив, що зараз перед ним безцінна та, ймовірно, неповторна можливість запропонувати професорці Макґонеґел пирсконаду, і він не міг повірити, що думає зараз про це, і все буде гаразд — напій же зникне через кілька секунд, і він наказав тій частині себе замовкнути.

Вона так і зробила, після чого Гаррі почав ментально впорядковувати все, що він хотів сказати. Він не планував цієї розмови настільки швидко, але оскільки він вже тут…​

Професорка Макґонеґел завершила промовляти заклинання, яке звучало значно старішим за латину, після чого знову сіла.

 — Гаразд, — тихо сказала вона. — Ніхто не підслуховує.

Її лице було доволі напруженим.

Ох, точно, вона очікує, що я шантажуватиму її заради інформації про пророцтво.

Ех, іншим разом.

 — Я хотів поговорити про випадок із Сортувальним Капелюхом, — сказав Гаррі (Професорка Макґонеґел лише кліпнула очима.) — Мм…​ Я думаю, на Сортувальному Капелюсі є інше закляття, щось, про що Сортувальний Капелюх і сам не знає, щось, що спрацьовує коли Сортувальний Капелюх каже „Слизерин‟. Я чув послання, яке, я певен, рейвенкловці не повинні чути. Воно прозвучало в мить, коли Сортувальний Капелюх більше не був у мене на голові, і я відчув, що зв’язок перервався. Воно звучало наче шипіння змії й звичайна мова водночас, — професорка Макґонеґел глибоко вдихнула. — Послання казало: Салют від слизеринця слизеринцю, якщо шукатимеш моїх секретів, поговори з моєю змією.

Професорка Макґонеґел сиділа з відкритим ротом, витріщаючись на Гаррі, ніби він відростив собі ще дві голови.

 — Отже…​ — повільно вимовила вона, наче й сама не вірила тому, що говорили її уста. — Ви одразу вирішили прийти до мене й усе мені розказати.

 — Ну, так, звісно, — сказав Гаррі. Не було потреби визнавати скільки часу йому знадобилося щоб це придумати. — На противагу, наприклад, спробі дослідити це самому, чи розказати іншим дітям.

 — Ясно…​ І якщо, припустимо, ви знайдете вхід до легендарної Таємної кімнати Салазара Слизерина, вхід, який ви й лише ви можете відкрити…​

 — Я закрию вхід й одразу повідомлю вас, щоб команда досвідчених чарівників-археологів мала час на збори, — не задумуючись відповів Гаррі. — Тоді я відкрию вхід знову, щоб вони могли дуже обережно зайти та переконатися, що там немає нічого небезпечного. Я можу зайти пізніше, щоб роздивитися все, чи якщо їм буде потрібно, щоб я ще щось відкрив, але лише після того як територію оголосять безпечною, і пофотографують як все виглядало до того, як люди почали вештатися й топтатися по їхній безцінній історичній пам’ятці.

Професорка Макґонеґел сиділа з відкритим ротом, витріщаючись на Гаррі, ніби він щойно перетворився на кота.

 — Це очевидно, якщо ти не з Ґрифіндору, — м’яко сказав Гаррі.

 — Думаю, ви занадто недооцінюєте рідкісність здорового ґлузду, містере Поттер, — сказала професорка Макґонеґел дещо придушеним голосом.

В цьому був сенс. Хоча…​

 — Гафелпафець сказав би те саме.

Макґонеґел завмерла вражена.

 — Це правда.

 — Сортувальний Капелюх пропонував мені Гафелпаф.

Вона кліпнула очима у відповідь, наче не могла повірити власним вухам.

 — Він таке пропонував? Справді?

 — Так.

 — Містере Поттер, — сказала Макґонеґел, цього разу тихо, — п’ять десятиліть тому в Гоґвортсі востаннє загинув учень, і тепер я впевнена, що це повідомлення востаннє чули п’ять десятиліть тому.

У Гаррі побігли мурашки по тілу.

 — Тоді я справді постараюся нічогісінько не робити щодо цього питання без консультації з вами, професорко Макґонеґел, — Гаррі зробив невелику паузу. — Чи можу я запропонувати вам зібрати найкращих людей яких ви лише зможете знайти, і подивитися, чи можливо зняти те додаткове заклинання з Сортувального Капелюха…​ А якщо не вийде, можливо, варто додати ще одне заклинання — Квіетус, що активується на кілька секунд одразу після того як Капелюха знято з голови, така латка може спрацювати. І більше жодних мертвих учнів.

Гаррі задоволено кивнув головою.

Професорка Макґонеґел виглядала ще більш шоковано, якщо це взагалі було можливо.

 — Я в принципі не можу нарахувати вам достатньо очок за це, одразу ж не віддавши кубку гуртожитків Рейвенклову.

 — Ем, мм…​ Я волів би не отримувати стільки очок, якщо ваша ласка.

Тепер професорка Макґонеґел дивно подивилася на нього.

 — Чому ні?

Гаррі було трішки складно пояснити це словами.

 — Тому, що це буде аж надто сумно, розумієте? Наче…​ наче коли я ще пробував відвідувати маґлівські школи, і коли нам задавали груповий проект, то я просто брав і робив його самотужки, бо інші лише гальмували мене. Я не проти заробляти багато очок, навіть більше за інших, але якщо я отримаю достатньо, щоб лише своїми силами вирішити долю кубку гуртожитків, тоді видаватиметься, ніби я тримаю гуртожиток Рейвенклов на своєму горбі, а це надто сумно.

 — Розумію…​ — вагаючись сказала Макґонеґел. Було очевидно, що такий підхід до речей ніколи не спадав їй на думку. — А якщо я нагороджу вас п’ятдесятьма очками, як вам таке?

Гаррі знову похитав головою.

 — Буде несправедливо щодо інших дітей, якщо я отримаю багато очок за ті дорослі справи, частиною яких вони не можуть бути. Як Террі Бут може отримати п’ятдесят очок лише за інформацію про шепіт, який він почув з Сортувального Капелюха? Це було б зовсім несправедливо.

 — Тепер я розумію чому Сортувальний Капелюх запропонував вам Гафелпаф, — сказала професорка Макґонеґел, вона дивилася на Гаррі з дивною повагою.

Це змусило Гаррі почуватися трішки незручно. Він був чесно вважав, що він не гіден Гафелпафу. Що Сортувальний Капелюх просто намагався відсортувати його куди завгодно аби не в Рейвенклов, відсортувати в гуртожиток чиїх чеснот він не мав…​

Професорка Макґонеґел почала усміхатися.

 — А якщо я спробую дати вам десять очок?..

 — А ви пояснюватимете, звідки ці десять очок взялися, якщо хтось запитає? Багато слизеринців, і я маю на увазі не дітей у Гоґвортсі, можуть дуже, дуже розізлитись якщо дізнаються, що з Сортувального Капелюха прибрали закляття, і я до цього причетний. Тому я вважаю, що найкраща частина хоробрості — цілковита таємність. Не потрібно мені дякувати, мем, доброчесності не треба нагороди.

 — Хай буде так, проте я маю дещо дуже особливе для вас. Тепер я розумію, що несправедливо погано думала про вас, містере Поттер. Зачекайте тут, будь ласка.

Вона підвелася та підійшла до зачинених дверей, у відповідь на помах палички її огорнула розмита завіса. Гаррі не міг ані бачити, ані чути того, що відбувалося. За кілька хвилин завіса зникла й показала професорку Макґонеґел, що стояла там дивлячись в сторону Гаррі. Зачинені двері позаду неї виглядали так, ніби їх ніхто й не відчиняв ніколи.

В одній руці професорка Макґонеґел тримала кулон: тонкий золотий ланцюжок зі срібним обідком посередині. Всередині обідка був закріплений пісочний годинник. В іншій руці вона тримала складену брошуру.

 — Це для вас.

Ого! Він отримає якийсь прикольний магічний прилад як нагороду за квест! Скидалося на те, що стратегія відмовлятися від грошових винагород, аж доки не отримаєш магічний предмет, насправді працювала і в реальному житті — а не лише в комп’ютерних іграх.

Гаррі, усміхаючись, прийняв свій новий кулон.

 — Що це таке?

Професорка Макґонеґел набрала повітря.

 — Містере Поттер, цю річ, зазвичай, дають лише дітям, які довели, що вони надзвичайно відповідальні, щоб допомогти зі складним розкладом шкільних занять, — Макґонеґел завагалася, ніби хотіла додати ще щось. — Я змушена наголосити, містере Поттер, що справжня природа цього предмету — секрет, і ви мусите зберігати її в таємниці від решти учнів та не допускати, щоб вони бачили як ви користуєтеся цим. Якщо це неприпустимо для вас, тоді поверніть це, будь ласка, назад.

 — Я вмію зберігати таємниці, — сказав Гаррі. — То що воно робить?

 — Для інших учнів це спімстерівські дверцята, які використовуються для лікування рідкісного, не заразного магічного захворювання, що називається спонтанне дублювання. Їх носять під одягом, і хоча у вас немає причин комусь їх показувати, немає й причин ставитися до цього, як до страшного секрету. Спімстерівські дверцята нецікаві. Це зрозуміло, містере Поттер?

Гаррі кивнув, ширше усміхаючись. Він відчував роботу компетентного слизеринця.

 — А що воно насправді робить?

 — Це часоворот. Кожен оберт пісочного годинника відправляє вас на годину назад у минуле. Тому, якщо ви користуватиметеся ним, щоб подорожувати на дві години назад кожного дня, в результаті ви повинні змогти засинати приблизно в той самий час.

Гаррін стан „призупинення недовіри‟ як вітром здуло.

Ви даєте мені машину часу як засіб від розладу сну.

Ви даєте мені МАШИНУ ЧАСУ як засіб від РОЗЛАДУ СНУ.

ВИ ДАЄТЕ МЕНІ МАШИНУ ЧАСУ ЯК ЗАСІБ ВІД РОЗЛАДУ СНУ.

 — Ехехехехххехех…​ — сказав Гаррі. Тепер він тримав кулон подалі від себе, наче це була бомба. Тобто, ні, не наче це була бомба, це навіть близько не пояснювало серйозність ситуації. Гаррі тримав кулон подалі від себе, наче це була машина часу.

Скажіть, професорко Макґонеґел, вам відомо, що повернута в часі звичайна матерія не відрізняється від антиматерії? А так воно і є! Вам відомо, що кілограм антиматерії та кілограм матерії, при контакті анігілюються у вибуху з потужністю сорок три мільйони тонн у тротиловому еквіваленті? Чи усвідомлюєте ви, що я важу сорок один кілограм, і відповідний вибух залишить ГІГАНТСЬКИЙ КРАТЕР З ДИМОМ НА МІСЦІ ШОТЛАНДІЇ?

 — Перепрошую, — спромігся сказати Гаррі. — Але це звучить дуже дуже дуже ДУЖЕ НЕБЕЗПЕЧНО!

Гаррін голос не піднявся аж до вереску, він теоретично не міг кричати достатньо гучно, щоб передати всю серйозність ситуації, тому не варто було навіть пробувати.

Професорка Макґонеґел дивилася на нього з виразом поблажливої симпатії.

 — Я рада, що ви поставилися до цього серйозно, містере Поттер, але часовороти не настільки небезпечні. Якби вони були — ми б не давали їх дітям.

 — Справді, — сказав Гаррі. — Ахахахаха. Звісно ви б не давали дітям машини часу, якби ті були небезпечними, про що я думав? Тому просто щоб прояснити, випадковий пчих на цей прилад не відправить мене в Середньовіччя, де я переїду Гутенберга возом і перешкоджу Просвітництву? Бо, знаєте, ненавиджу коли таке зі мною трапляється.

Куточки губ Макґонеґел смикалися, як і завжди, коли вона стримувала усмішку. Вона простягнула Гаррі брошуру, яку вона тримала, але Гаррі обережно тримав кулон обома руками й не зводив погляду з пісочного годинника, уважно слідкуючи, чи той от-от не крутнеться.

 — Не хвилюйтеся, — сказала Макґонеґел після невеликої паузи, під час якої стало зрозуміло, що Гаррі навіть не збирався ворушитись.

 — Це неможливо, містере Поттер. Часоворот не може повернутися в минуле більш ніж на шість годин. Його не можна використати більш ніж шість разів за день.

 — Ух, чудово, це просто чудово. І якщо хтось наштовхнеться на мене, то часоворот не зламається та не занапастить цілісінький замок Гоґвортс у вічний цикл четвергів.

 — Ну, вони можуть бути ламкими…​ І, думаю, я чула про дивні речі, що траплялися коли їх ламали. Але нічого такого!

 — Можливо, — сказав Гаррі, коли знову зміг розмовляти, — вам варто було б оснастити свої машини часу чимось на кшталт захисного корпусу, а не лишати скло незахищеним, для того, щоб запобігти таким випадкам.

Макґонеґел виглядала враженою.

 — Це прекрасна ідея, містере Поттер. Я повинна повідомити про неї міністерство.

Усе, годі, тепер це офіційно, вони ратифікували це в парламенті, всі в чарівному світі безпробудно тупі.

 — І хоча я й ненавиджу ПОРИНАТИ У ФІЛОСОФСТВУВАННЯ, — Гаррі відчайдушно намагався знизити свій голос до чогось тихішого ніж вереск. — Чи подумав хтось про НАСЛІДКИ подорожі в часі на шість годин назад і зміни в минулому чогось, що повпливає на власне час, що, по суті, ЗІТРЕ ВСІХ ЗАДІЯНИХ ЛЮДЕЙ і ЗАМІНИТЬ ЇХ ІНШИМИ ВЕРСІЯМИ…​

 — О, час не можна змінити! — перебила професорка Макґонеґел. — Господи, містере Поттер, невже ви думаєте, що учням це б дозволили, якби таке було можливим? Що, як хтось спробував би змінити результати власного іспиту?

Гаррі взяв паузу, щоб це обмізкувати. Його руки розслабили, зовсім трішки, свою мертву хватку золотого ланцюжка. Ніби він тримав не машину часу, а просто ядерну боєголовку.

 — Тож…​ — повільно вимовив Гаррі. — Люди просто дізналися, що всесвіт…​ якимось чином не містить протиріч, незважаючи на те, що він містить подорожі в часі. Якщо я та майбутній-я взаємодіятимемо, то я побачу те саме, що й обоє мене, незважаючи на те, що під час першого проходження, майбутній-я вже діятиме зі знанням того, що, з моєї власної точки зору, ще не відбулося…​

Голос Гаррі плавно скотився до нерозбірливих мовних конструкцій.

 — Думаю, правильно, — відповіла професорка Макґонеґел. — Хоча чарівникам таки радять уникати бути поміченими минулими ними. Якщо у вас два уроки в той самий час, і вам потрібно перетнути шляхи із самим собою, наприклад, перша версія вас повинна відійти в сторону й заплющити очі у відомий час — у вас вже є годинник, добре — тоді майбутній ви зможе пройти. Це все є в брошурі.

 — Ахахахаа. І що стається, коли хтось ігнорує цю пораду?

Професорка Макґонеґел стиснула губи.

 — Наскільки я розумію, це може бути трохи некомфортно.

 — І це, скажімо, не створює парадокс що знищить всесвіт.

Вона доброзичливо посміхнулася.

 — Містере Поттер, гадаю, я б запам’ятала, якби таке коли-небудь сталося.

 — ЦЕ НЕ ЗАСПОКОЮЄ! ЧИ ВИ ЛЮДИ НІКОЛИ НЕ ЧУЛИ ПРО АНТРОПНИЙ ПРИНЦИП? І ЯКИЙ ІДІОТ ВПЕРШЕ ЗБУДУВАВ ОДНУ З ЦИХ ШТУК?

Професорка Макґонеґел неочікувано розсміялася. Це був приємний, гарний сміх, що здавався на диво недоречним на її суворому обличчі.

 — У вас зараз ще одна „ви перетворилися на кицьку‟ реакція, чи не так, містере Поттер? Скоріш за все ви не хочете цього чути, але це чаруюче мило.

 — Перетворення на кицьку навіть БЛИЗЬКО не можна порівнювати з цим. Знаєте, до цієї миті, десь на закутках моєї свідомості завжди снувала придушена думка, що єдина можлива відповідь полягає в тому, що мій всесвіт — лише комп’ютерна симуляція, як в книжці Симулякрон-3, та тепер навіть цей варіант доведеться відкинути, бо ця маленька іграшка НЕ ОБЧИСЛЮВАЛЬНА ЗА ТЮРІНГОМ! Машина Тюрінга здатна симулювати перехід до визначеного минулого стану, і розрахувати нове майбутнє з цієї точки, машина оракул могла б базуватися на переривчастій поведінці машин нижчого порядку, але ви кажете, що реальність без протиріч обчислюється за один захід з врахуванням подій, які…​ ще…​ не відбулися…​

Усвідомлення вразило Гаррі наче удар гідравлічним молотом.

Все стало на свої місця. Все врешті стало на свої місця.

 — ТО ОСЬ ЯК ПРАЦЮЄ ПИРСКОНАД! Ну звісно! Закляття не спричиняє кумедні моменти в реальності, воно просто змушує тебе відчути порив випити одразу перед тим, як кумедний момент все одно станеться! Я такий дурень, я мав це усвідомити, коли відчув жагу випити пирсконаду перед другою промовою Дамблдора, не випив, і натомість похлинувся власною слиною — випитий пирсконад не спричиняє ситуацій, в результаті яких ти пирскаєш, такі ситуації спричиняють бажання випити пирсконаду! Я побачив кореляцію між двома подіями, і припустив, що пирсконад повинен бути причиною, а кумедний момент має бути наслідком, адже я вважав, що темпоральний порядок обмежує причинно-наслідкові графи, робить їх ациклічними, АЛЕ ВСЕ СТАЄ НА СВОЇ МІСЦЯ, ВАРТО ТІЛЬКИ НАМАЛЮВАТИ СТРІЛКИ ПОДІЙ, ЩО ЙДУТЬ НАЗАД У ЧАСІ!

Усвідомлення вразило Гаррі наче другий удар гідравлічним молотом.

Цього разу він спромігся промовчати, видавши лише тихий придушений звук, як помираюче кошеня, коли усвідомив, хто поклав був йому зранку записку на ліжко.

Очі професорки Макґонеґел запалали.

 — Після того як закінчите школу, чи, можливо, навіть раніше, ви справді повинні повикладати деякі з цих Маґлівських теорій в Гоґвортсі, містере Поттер. Вони звучать захоплююче, навіть якщо всі вони неправильні.

 — Глеххаххх…​

Професорка Макґонеґел сказала йому ще декілька люб’язностей, домоглася ще кількох обіцянок, на які Гаррі покивав у відповідь, сказала щось про те, щоб він не розмовляв зі зміями там, де хтось може це почути, нагадала йому прочитати брошуру, після чого Гаррі якимось чином усвідомив, що опинився ззовні її кабінету, зі щільно зачиненими за спиною дверима.

 — Гаахххррррааа…​, — сказав Гаррі.

Саме так, йому зірвало дах.

Не в останню чергу тому, що якби не цей розіграш, він міг взагалі не отримати часоворот, без якого, в свою чергу, він би не міг здійснити розіграш.

Чи професорка Макґонеґел віддала б йому часоворот у будь-якому випадку, просто пізніше цього ж дня, коли він зустрівся б з нею щоб запитати про його розлад сну, чи розказати про повідомлення Сортувального Капелюха? І чи захотів би він в той момент розіграти самого себе, що в результаті привело б до отримання ним часовороту раніше? Таким чином, єдина несуперечна можливість була та, що розіграш почався ще до того як він прокинувся?..

Гаррі зловив себе на роздумах, що вперше в житті, відповідь на його запитання могла виявитися буквально незбагненною. Оскільки його мозок містив нейрони, що могли рухатися лише вперед у часі, не було нічого, що його мозок міг вдіяти, жодної операції, яку він міг провести, яка була б спряженою до операцій часовороту.

Донині Гаррі жив згідно застережень Е. Т. Джейнса: якщо ти не розумієш феномену, то це факт про твій стан свідомості, а не факт про власне феномен; твоя невпевненість — це факт про тебе, а не про хай там про що ти невпевнений; невідомість існує в свідомості, не в реальності; пуста карта не відповідає пустій території. Існують загадкові питання, проте загадкова відповідь — це явне протиріччя. Феномен може бути загадковим для якоїсь конкретної особи, але не існує феноменів загадкових для самих себе. Поклонятися священній загадці — це просто поклонятися власному невігластву.

Тому Гаррі дивився був на магію та відмовлявся лякатися. Люди не відчувають історію, ми вивчаємо хімію, біологію й астрономію, і вважаємо, що всі ці речі завжди були частиною науки, що вони ніколи не були загадковими. Зірки колись були таємницями. Лорд Кельвін якось назвав природу життя та біологію — відповіддю м’язів на людську волю, а ріст дерев з насіння — загадкою ’нескінченно за межами’ досяжності науки. (Не просто трішки за межами, варто звернути увагу, а нескінченно за межами. Лорд Кельвін, безсумнівно, дуже емоційно сприймав був те, що він чогось не знає.) Кожна загадка, яку коли-небудь вирішили, була головоломкою від світанку людства, і аж до моменту, коли хтось її розгадав.

Тепер, вперше, йому зустрілася загадка, що перспективно могла залишитися нею назавжди. Якщо час працював не через ациклічні причинно-наслідкові мережі, тоді Гаррі не розумів, що означають причини та наслідки; якщо Гаррі не розумів причин і наслідків, то він не розумів з якого тоді тіста зліплена реальність; і було цілком можливо, що його людський розум ніколи й не зможе зрозуміти, бо його мозок зроблений зі старомодних, лінійно-часових нейронів, а це, як виявляється, жалюгідна підмножина цілої реальності.

Але були й гарні новини, пирсконад, що колись здавався всемогутнім і неймовірним, виявляється, мав значно простіше пояснення. Яке він був проґавив всього лиш через те, що правда була цілковито поза його простором гіпотез, та всім, для осягнення чого його мозок еволюціонував. Та тепер він справді це зрозумів, скоріше за все. Що було свого роду заохоченням. Свого роду.

Гаррі поглянув на годинник. Була майже одинадцята ранку, минулої ночі він заснув близько першої, тому при нормальному перебігу подій сьогодні він засне близько третьої. Тому, щоб заснути о десятій вечора й прокинутися о сьомій ранку, йому потрібно повернутися назад на п’ять годин. Це означало, що якщо він хоче повернутися до свого гуртожитку о шостій ранку, тобто до того, як хто-небудь прокинеться, йому варто було поквапитися і…​

Навіть оглядаючись назад Гаррі не розумів, як йому вдалося зробити половину з того, що відбулося в розіграші. Звідки взагалі взявся пиріг?

Гаррі всерйоз починав боятися подорожей в часі.

З іншого боку, він не міг не визнати, що це справді була неповторна нагода. Розіграш, який можливо було втнути над собою лише раз у житті, в межах шести годин відколи ти дізнався про часовороти.

Насправді, це плутало ще більше, варто було Гаррі про це замислитися. Час обдарував його готовим розіграшем у вигляді доконаного факту, та тим не менш, було цілком ясно, що це його власна робота. Концепт, виконання, авторський стиль. Кожнісінька деталь, навіть ті, яких він досі не розумів.

Ну що ж, час не стоїть на місці, а в добі було не більше тридцяти годин. Гаррі знав дещо з того, що він мав зробити, а з рештою, на кшталт пирога, він розбереться поки працюватиме. Не було причин відкладати. Він не міг нічого добитися застрягши у майбутньому.


П’ятьма годинами раніше, Гаррі крався у власний гуртожиток, натягнувши мантію на голову — хоч якесь маскування на випадок, якщо раптом хтось вже прокинувся та побачить одночасно і його, і Гаррі в ліжку. Йому не хотілося нікому пояснювати про свою дрібну проблему зі спонтанним дублюванням.

На щастя, видавалося, що всі досі спали.

Також видавалося, що поруч з його ліжком лежала коробка. Загорнута в червоний та зелений папір, з яскраво-золотим бантом — це був ідеальний, стереотипний образ різдвяного подарунку. От тільки до Різдва ще далеко.

Гаррі підкрадався так м’яко, як тільки міг, на випадок, якщо чийсь квіетор було виставлено на низьку потужність.

До коробки було прикріплено конверт, запечатаний звичайнісіньким простим воском без жодних відтисків.

Гаррі обережно відкрив конверт, і витягнув листа.

У листі було написано:

Це Плащ невидимості Іґнотуса Певерела, родинна реліквія його нащадків, Поттерів. На відміну від заклять і простіших плащів, він має силу заховати тебе, а не просто зробити невидимим. Твій батько позичив його мені для вивчення незадовго до своєї смерті, і, мушу визнати, за ці роки він ставав мені в пригоді багато разів.

Боюся, що в майбутньому мені доведеться обходитися закляттям розілюзнення. Плащу час повернутися до тебе — його спадкоємця. Я думав був зробити це різдвяним подарунком, але він побажав повернутися у твої руки раніше. Схоже, він думає, що потрібен тобі. Користуйся ним з розумом.

Безсумнівно, ти вже думаєш про найрізноманітніші чудові розіграші, як і твій тато у свій час. Якби всі його проступки стали відомі, всі жінки Ґрифіндору зібралися б, щоб осквернити його могилу. Я не пробуватиму зупинити історію від повторень, але будь ДУЖЕ обережним, щоб ніхто тебе не розкрив. Якщо Дамблдор побачить шанс заволодіти однією зі Смертельних реліквій, то зробить все, щоб до самісінької смерті вона належала лише йому.

Бажаю тобі чудового-пречудового Різдва.

Записка була без підпису.


 — Стривайте, — зупинився Гаррі, коли інші хлопці вже майже вийшли з рейвенкловської спальні. — Вибачте, але я ще маю деякі справи з валізою, я прийду до сніданку за кілька хвилин.

Террі Бут нахмурився.

 — Краще тобі не ритися в наших речах.

Гаррі підняв одну руку.

 — Я присягаюся, що не планую робити нічого подібного з жодними вашими речами, що всі речі, з якими я планую мати справу, належать мені, я не готую жодних розіграшів і не маю інших сумнівних намірів щодо жодного з вас, і я не очікую, що мої наміри зміняться раніше, ніж я прийду на сніданок у Великій залі.

Террі Бут насупився.

 — Чекай-но, а це…​

 — Не хвилюйся, — втрутилась Пенелопа Клірвотер, що супроводжувала їх. — Там не було жодних лазівок. Чудово сформульовано, Поттере, тобі треба бути юристом.

Гаррі Поттер покліпав на це. Ах, точно — староста Рейвенклову.

 — Дякую. Мабуть.

 — Коли спробуєш знайти Велику залу, ти заблукаєш, — Пенелопа сказала це як беззаперечний факт. — Щойно це станеться, запитай в портрета, як дістатися першого поверху. Запитай в іншого портрета одразу ж як запідозриш, що заблукав знову. Особливо, якщо здається, що ти йдеш вище й вище. Якщо ти вище, ніж замок в принципі повинен бути заввишки — зупинись і дочекайся пошукових груп. Інакше ми побачимо тебе через чотири місяці, старшим на п’ять місяців, покритого снігом та з самою лише пов’язкою на стегнах, і це якщо ти залишишся в замку.

 — Зрозумів, — відповів Гаррі, важко ковтнувши. — Амм, а ви не повинні розказувати учням про такі речі одразу?

Пенелопа зітхнула.

 — Що, все одразу? Це зайняло б тижні. Ти сам про все з часом дізнаєшся, — вона повернулася щоб вийти, за нею слідували інші учні. — Поттере, якщо я не побачу тебе на сніданку через тридцять хвилин, я почну пошуки.

Щойно всі пішли, Гаррі прикріпив записку до свого ліжка — він вже написав її раніше, як і решту записок, сидячи в себе в підвальному рівні, ще до того як всі попрокидалися. Після чого він обережно потягнувся рукою в поле квіетора та стягнув Плащ невидимості з тіла досі сплячого Гаррі-1.

І просто заради пустощів, Гаррі поклав плащ в капшучок Гаррі-1, знаючи, що таким чином він вже буде лежати в його власному.


 — Я розумію, що повідомлення адресоване Корнеліону Флабберволту, — сказала картина, на якій був зображений чоловік з аурою аристократа, і, насправді, абсолютно звичайним носом. — Чи можу я поцікавитися, яке його походження?

Гаррі знизав плечима зі щирою безпорадністю.

 — Мені було сказано, що його промовив безпристрасний голос, що наче дзвін прозвучав з прогалини в повітрі, прогалини, за якою виднілась вогняна безодня.


 — Гей! — вигукнула Герміона сповненим обурення голосом, зі свого місця з іншої сторони сніданкового столу. — Це десерт для всіх! Ти не можеш просто забрати цілий пиріг собі до капшучка!

 — Я не беру цілий пиріг, я беру цілих два. Вибачте всі, мушу бігти! — Гаррі проігнорував обурені крики й покинув Велику залу. Він мусив якнайшвидше дістатися класу з гербалогії.


Професорка Спраут пильно на нього дивилася.

 — А звідки вам відомо, що планують слизеринці?

 — Я не можу назвати вам своє джерело, — сказав Гаррі. — Якщо чесно, я хочу попросити вас вдати, що цієї розмови ніколи не було. Просто поводьтеся наче ви натрапили на них випадково, коли йшли по своїх справах, чи ще кудись. Я поспішу туди щойно закінчиться гербалогія. Думаю, я зможу відволікти слизеринців аж доки ви не дійдете туди. Мене не легко залякати чи поглумитися з мене, і не думаю, що вони наважаться завдати серйозної шкоди Хлопчику-Що-Вижив. Не зрозумійте неправильно…​ Я не прошу вас бігати коридорами, але буду дуже вдячним, якщо ви не зволікатимете по дорозі.

Професорка Спраут уважно подивилася на Гаррі, після чого її погляд пом’якшав.

 — Будь ласка, будьте обережні, Гаррі Поттере. І…​ Дякую.

 — Просто переконайтеся, що ви не запізнитесь, — сказав Гаррі. — І пам’ятайте, коли ви дійдете туди, ви не очікуєте побачити мене й цієї розмови ніколи не було.


Це було жахливо — дивитися, як ти висмикуєш Невіла з кола слизеринців. Невіл був правий, він був використав забагато сили, занадто багато сили.

 — Привіт, — холодно сказав Гаррі Поттер. — Я Хлопчик-Що-Вижив.

Вісім першокласників, хлопчиків переважно однакового зросту. Один з них мав шрам на чолі, і він поводився не так як інші.

Якби ж ми глянути могли

На себе збоку! От коли

Ми б наші примхи всі збули

Дурні, порожні — 

Професорка Макґонеґел була права. Сортувальний Капелюх був правий. Це ставало очевидним, варто лише було подивитися зі сторони.

З Гаррі Поттером щось було не так.