Розділ 14. Непі́знане та непізна́нне

Меленкуріон абатха! Дурок мінас міл Дж. К. Ролінґ!


Існують загадкові питання, проте загадкова відповідь — це очевидна суперечність.


 — Заходьте, — пролунав приглушений голос професорки Макґонеґел.

Гаррі зайшов.

Кабінет заступниці директора був чистим і добре організованим. На стіні відразу поруч зі столом розміщувався цілісінький лабіринт із деревʼяних комірок-заглиблень усіх форм і розмірів. Більшість із них переповнювали сувої пергаменту, і якось ставало очевидно, що професорка Макґонеґел чітко знала призначення кожної комірки, навіть якщо для всіх інших це залишалося загадкою. На самому столі був єдиний пергамент ( і більше нічого), а позаду нього — зачинені на кілька замків двері.

Професорка Макґонеґел сиділа на ослінчику за столом, видаючись здивованою. Її очі розширилися, коли вона побачила Гаррі, у них зʼявилася нотка тривоги.

 — Містере Поттер? Ви чогось хотіли?

Гаррі остаточно розгубився. Гра скерувала його сюди, він очікував, що вона щось знатиме…​

 — Містере Поттер? — повторила професорка Макґонеґел, починаючи трохи дратуватися.

На щастя, цієї миті його охоплений панікою мозок згадав: він таки мав дещо, про що планував поговорити з професоркою Макґонеґел. Дещо важливе й точно варте її часу.

 — Ем…​ — почав Гаррі. — Якщо ви можете застосувати якісь закляття, щоб переконатися, що нас ніхто не підслуховує…​

Професорка Макґонеґел підвелася, щільно зачинила зовнішні двері й, діставши паличку, стала промовляти закляття.

Саме тоді Гаррі усвідомив, що йому випала безцінна й, імовірно, неповторна нагода запропонувати професорці Макґонеґел пирсконаду. Він не міг повірити, що думає зараз про це (нічого ж страшного не трапиться, напій зникне за кілька секунд), і наказав тій частині себе замовкнути.

Вона так і зробила, і Гаррі взявся ментально впорядковувати все, що хотів обговорити. Він не планував цієї розмови настільки швидко, та оскільки він уже тут…​

Професорка Макґонеґел завершила вимовляти закляття, що звучало значно старішим за латину, і знову сіла.

 — Гаразд, — тихо сказала вона з досить виразною напругою на обличчі. — Ніхто не підслуховує.

«А, точно, вона очікує, що я зараз шантажуватиму її заради інформації про пророцтво».

Ех, іншим разом.

 — Це стосовно Випадку із Сортувальним Капелюхом, — пояснив Гаррі. (Професорка Макґонеґел лише кліпнула.) — М-м…​ Думаю, на ньому є додаткове закляття — щось, про що Сортувальний Капелюх і сам не здогадується, щось, що спрацьовує, коли він виголошує «Слизерин». Я чув послання, що його, я певен, рейвенкловець не мав би почути. Воно пролунало тієї миті, коли Сортувальний Капелюх більше не був на моїй голові і я відчув, що звʼязок перервався, а звучало, наче шипіння змії та звичайна мова водночас, — професорка Макґонеґел глибоко вдихнула. — У ньому говорилося: «Салют від слизеринця слизеринцеві: якщо шукатимеш моїх секретів, поговори з моєю змією».

Професорка Макґонеґел сиділа з роззявленим ротом, витріщаючись на Гаррі так, ніби він відростив собі ще дві голови.

 — Отже…​ — повільно промовила вона, немов і сама не вірила тому, що зринало з її уст. — Ви вирішили відразу прийти до мене й усе розповісти.

 — Ну, так, звісно, — запевнив Гаррі. Не було потреби визнавати, скільки часу йому знадобилося для цього рішення. — На противагу, наприклад, спробі дослідити це самому чи поділится з іншими дітьми.

 — Ясно…​ І якщо, припустімо, ви знайдете вхід до легендарної Таємної кімнати Салазара Слизерина, вхід, що його ви й лише ви здатні відчинити…​

 — Я зачиню його й негайно повідомлю вам, щоб можна було зібрати команду досвідчених чарівників-археологів, — без зволікань відповів Гаррі. — Тоді відчиню вхід знову, щоб вони могли дуже обережно зайти й переконатися, що там немає нічого небезпечного. Можливо, я зайду пізніше, щоб роздивитися чи ще щось відчинити, якщо виникне така потреба, але лише тоді, коли територію оголосять безпечною та пофотографують, який усе мало вигляд до того, як люди почали вештатися й топтатися по їхній неоціненній історичній памʼятці.

Професорка Макґонеґел сиділа з роззявленим ротом, витріщаючись на Гаррі так, ніби він щойно перетворився на кота.

 — Це очевидно, якщо ти не з Ґрифіндору, — мʼяко зауважив Гаррі.

 — Думаю, ви занадто недооцінюєте рідкісність здорового ґлузду, містере Поттер, — голос професорки Макґонеґел звучав трохи здавлено.

Це мало сенс. Хоча…​

 — Гафелпафець сказав би те саме.

Макґонеґел вражено завмерла:

 — Це правда.

 — Сортувальний Капелюх пропонував мені Гафелпаф.

Вона закліпала, наче не могла повірити власним вухам:

 — Він таке пропонував? Справді?

 — Так.

 — Містере Поттер, — тихо сказала Макґонеґел, — пʼять десятиліть тому в Гоґвортсі востаннє загинув дехто з учнів. Тепер я впевнена, що це повідомлення востаннє чули пʼять десятиліть тому.

Гаррі вкрився сиро́тами.

 — Тоді я докладу всіх зусиль, щоб нічогісінько не робити з цим без консультації з вами, професорко Макґонеґел, — він ненадовго замовк. — Дозвольте порадити вам залучити найкращих людей, що їх лише вдасться знайти, і подивитися, чи можливо зняти те додаткове закляття із Сортувального Капелюха…​ А якщо ні, мабуть, варто накласти ще одне — «Квієтус», що активуватиметься на кілька секунд одразу після того, як Капелюха зніматимуть із голови. Така латка може спрацювати, і більше жодного мертвого учня, — Гаррі задоволено кивнув головою.

Професорка Макґонеґел здавалася ще ошелешенішою, якщо це взагалі було можливо:

 — Я в принципі не можу нарахувати вам достатньо очок за це, одразу ж не віддавши кубка гуртожитків Рейвенкловові.

 — Ем-м-м…​ Я волів би не здобувати стільки очок, якщо ваша ласка.

 — Чому ні? — професорка Макґонеґел пильно на нього подивилася.

 — Тому що це буде аж надто сумно, розумієте? Це як…​ — Гаррі мав деякі складнощі з тим, щоб дібрати потрібні слова. — Як тоді в маґлівських школах, коли я ще намагався їх відвідувати. Якщо там задавали груповий проєкт, я просто брав і робив його самотужки, бо інші лише гальмували мене. Я не проти заробляти багато очок, навіть більше за інших, але якщо я здобуду достатньо, щоб лише своїми силами вирішити долю кубка гуртожитків, то видаватиметься, ніби я тримаю Рейвенклов на своєму горбі, а це надто сумно.

 — Розумію…​ — завагалася Макґонеґел. Очевидно, що такий погляд на речі ніколи не спадав їй на думку. — А якщо я нагороджу вас пʼятдесятьма очками, як вам таке?

Він знову похитав головою:

 — Буде несправедливо щодо інших дітей, якщо мені дадуть багато очок за ті дорослі справи, частиною яких вони не можуть бути. Хіба Террі Бут міг би здобути пʼятдесят очок за інформацію про шепіт, що його він почув із Сортувального Капелюха? Це було б украй несправедливо.

 — Тепер я розумію, чому Сортувальний Капелюх пропонував вам Гафелпаф, — професорка Макґонеґел дивилася на Гаррі з дивною повагою.

Це змусило його дещо знітитися. Він чесно вважав був, що не заслуговує Гафелпафу. Що Сортувальний Капелюх просто намагався зіпхнути його куди завгодно, аби не в Рейвенклов, нехай і в гуртожиток, чиїх чеснот він не мав…​

 — А якщо я спробую дати вам десять очок?.. — професорка Макґонеґел заусміхалася.

 — А ви пояснюватимете, звідки ці десять очок взялися, якщо хтось поцікавиться? Багато слизеринців — і я маю на увазі не дітей у Гоґвортсі — може дуже, дуже розізлитися, якщо дізнається, що із Сортувального Капелюха прибрали закляття й що до цього причетний я. Тому вважаю, що найкраща частина хоробрости — цілковита таємність. Не потрібно мені дякувати, мем, доброчесність не потребує нагород.

 — Хай буде так, проте я все ж маю дещо надзвичайно особливе для вас. Тепер я розумію, що несправедливо погано думала про вас, містере Поттер. Зачекайте тут, будь ласка.

Вона підвелася й підійшла до зачинених дверей, махнула паличкою, і її огорнула розмита завіса. Гаррі не міг ані бачити, ані чути того, що відбувалося. За кілька хвилин завіса зникла, явивши професорку Макґонеґел, що стояла там і дивилася в його бік. Зачинені двері позаду неї ніби ніколи й не відчинялися. В одній руці вона тримала підвіску: тонкий золотий ланцюжок із піщаним годинником посередині, закріпленим у срібному кільці; а в другій — складену брошуру.

 — Це вам.

Ого! Він отримає якийсь крутий магічний предмет як віддяку за похід! Скидалося на те, що стратегія відмовлятися від грошових винагород, аж доки не здобудеш магічного предмета, насправді працювала і в реальному житті, а не лише в компʼютерних іграх. Гаррі з усмішкою прийняв свою нову підвіску:

 — Що це таке?

 — Містере Поттер, — професорка Макґонеґел глибоко вдихнула, — цю річ зазвичай дають лише дітям, що довели свою виняткову відповідальнісь, задля допомоги зі складним розкладом шкільних занять, — вона завагалася, ніби хотіла додати ще щось. — Мушу наголосити, що справжня природа цього предмета — секрет, тож ви зобов’язані зберігати її в таємниці від решти учнів і не допускати, щоб ті бачили, як ви користуєтеся ним. Якщо такі умови неприйнятні для вас — поверніть це, будь ласка, назад.

 — Я вмію зберігати таємниці, — запевнив Гаррі. — То що воно робить?

 — Для всіх інших це спімстерівські дверцята, ними лікують рідкісне незаразне магічне захворювання — спонтанне дублювання. Вони носяться під одягом, і хоча ви не маєте причин комусь їх показувати, ставитися як до страшного секрету до них теж зайве. Спімстерівські дверцята нецікаві. Це зрозуміло, містере Поттер?

Гаррі кивнув, розпливаючись в усмішці. Він розпізнав роботу компетентного слизеринця.

 — То що воно, власне, робить?

 — Це часоворот. Кожен оберт піщаного годинника відправляє вас на годину назад у минуле. Тож якщо ви користуватиметеся ним, щоб подорожувати на дві години назад щодня, то завжди зможете засинати приблизно в однаковий час.

Гаррін стан призупинення недовіри немов вітром звіяло.

«Ви даєте мені машину часу як засіб від розладу сну».

«Ви даєте мені МАШИНУ ЧАСУ як засіб від РОЗЛАДУ СНУ».

«ВИ ДАЄТЕ МЕНІ МАШИНУ ЧАСУ ЯК ЗАСІБ ВІД РОЗЛАДУ СНУ».

 — Е-хе-хе-хе-х-х-хе-хех…​ — вихопилося з його рота.

Він тримав підвіску якомога далі від себе, наче це була бомба. Тобто ні, не наче це була бомба, це навіть близько не передавало серйозности ситуації. Гаррі тримав підвіску якомога далі від себе так, наче це була машина часу.

«Скажіть, професорко Макґонеґел, вам відомо, що повернута в часі звичайна матерія не відрізняється від антиматерії? А так воно і є! Вам відомо, що кілограм антиматерії та кілограм матерії під час контакту анігілюються у вибухові з потужністю сорок три мільйони тонн у тротиловому еквіваленті? Чи усвідомлюєте ви, що я важу сорок один кілограм, а значить, відповідний вибух залишить ГІГАНТСЬКИЙ КРАТЕР ІЗ ДИМОМ НА МІСЦІ ШОТЛАНДІЇ?».

 — Даруйте, — спромігся вимовити Гаррі. — Але це звучить дуже, дуже, дуже, ДУЖЕ НЕБЕЗПЕЧНО!

На вереск його голос не зірвався: він теоретично не міг кричати достатньо гучно, щоб передати всю серйозність ситуації, тож не варто було навіть намагатися.

Професорка Макґонеґел дивилася на нього з поблажливою симпатією:

 — Я рада, що ви поставилися до цього серйозно, містере Поттер, але часовороти не настільки небезпечні. Інакше ми б не давали їх дітям.

 — Справді, — зауважив Гаррі. — А-ха-ха-ха-ха. Звісно, ви б не давали дітям машин часу, якби ті були небезпечними, що я собі таке думав? Тому просто, щоб прояснити: випадковий пчих на цей пристрій не відправить мене в середньовіччя, де я переїду Гутенберга возом і перешкоджу Просвітництву? Бо, знаєте, ненавиджу, коли таке зі мною трапляється.

Кутики її губ смикалися, як і завжди, коли вона стримувала усмішку. Макгонеґел простягнула Гаррі брошуру, яку тримала в руках, але хлопчик обережно вчепився в ланцюжок обіруч і не зводив погляду з піщаного годинника, уважно стежачи, щоб той часом не крутнувся.

 — Не хвилюйтеся, — сказала вона після невеликої павзи, коли стало зрозуміло, що Гаррі й не думав ворушитися. — Це неможливо, містере Поттер. Часоворот не здатен повернутися в минуле більш ніж на шість годин. Його не можна використати більш ніж шість разів на день.

 — Ох, чудово, це просто чудово. А якщо хтось наткнеться на мене, то часоворот не зламається й не прирече усенький замок Гоґвортс на вічний цикл четвергів.

 — Взагалі, вони можуть бути крихкими…​ Здається, я чула, що траплялися дивні речі, коли їх ламали. Але нічого такого!

 — Можливо, — припустив Гаррі, коли до нього вернулася мова, — щоб запобігти таким випадкам, варто було б обладнати машини часу чимось на кшталт захисного корпусу, а не лишати скло незахищеним.

 — Прекрасна ідея, містере Поттер, — Макґонеґел видавалася враженою. — Слід сповістити про неї міністерство.

«З мене годі. Тепер офіційно: вони ратифікували це в парламенті, усі в чаклунському світі безнадійні телепні».

 — І хоча я й ненавиджу ПОРИНАТИ У ФІЛОСОФСТВУВАННЯ, — Гаррі відчайдушно намагався знизити свій голос до чогось не такого верескливого, — чи подумав хтось про НАСЛІДКИ подорожей у часі на шість годин назад і зміни в минулому чогось, що повпливає на власне час, що, по суті, ЗІТРЕ ВСІХ ЛЮДЕЙ, ЯКИХ ЦЕ ЗАЧЕПИТЬ, і ЗАМІНИТЬ ЇХ ІНШИМИ ВЕРСІЯМИ…​

 — О, час неможливо змінити! — перебила професорка Макґонеґел. — Господи, містере Поттер, невже ви думаєте, що в такому разі учням би це дозволили? А якби хтось спробував переінакшити результати своїх іспитів?

Гаррі взяв павзу на роздуми. Руки послабили — зовсім трішки — лещата навколо залотого ланцюжка. Ніби він тримав не машину часу, а просто ядерну боєголовку.

 — Отже…​ — повільно вимовив Гаррі. — Люди просто дізналися, що всесвіт…​ у якийсь спосіб несуперечливий, хоча й містить подорожі в часі. Якщо я та майбутній-я взаємодіятимемо, то я побачу те саме, що й обоє мене, дарма, що під час першого проходження майбутній-я вже діятиме зі знанням того, чого з мого власного погляду ще не відбулося…​

Голос Гаррі плавно скотився до невиразного белькотіння.

 — Гадаю, правильно, — відповіла професорка Макґонеґел. — Хоча чарівникам таки радять не бачитися зі своїми минулими версіями й усіляко цього уникати. Якщо ви маєте два уроки водночас і потребуєте перетнути шляхи із самим собою, то, наприклад, першій версії вас варто відійти набік і заплющити очі у відомий час — ви вже маєте годинник, добре, — тоді майбутній ви зможе пройти. Це все є в брошурі.

 — А-ха-ха-ха-а. А що як хтось проігнорує цю пораду?

 — Це, наскільки я розумію, — професорка Макґонеґел зціпила губи, — може зумовити деякі незручності.

 — І це, скажімо, не створить парадоксу, що знищить всесвіт.

 — Містере Поттер, — вона доброзичливо всміхнулася, — гадаю, я б запамʼятала, якби таке коли-небудь трапилося.

 — ЦЕ НЕ ЗАСПОКОЮЄ! ЧИ ВИ, ЛЮДИ, НІКОЛИ НЕ ЧУЛИ ПРО АНТРОПНИЙ ПРИНЦИП? І КИМ БУВ ТОЙ БОВДУР, ЩО ВПЕРШЕ СКОНСТРУЮВАВ ОДНУ З ЦИХ ШТУК?

Професорка Макґонеґел неочікувано розсміялася приємним і радісним сміхом, що здавався на диво недоречним на її суворому обличчі.

 — У вас черговий «ви перетворилися на кицьку» епізод, чи не так, містере Поттер? Ви, мабуть, не хочете цього чути, але це страх як мило.

 — Перетворення на кицьку навіть БЛИЗЬКО не можна порівнювати з цим. Знаєте, дотепер десь у закапелках моєї свідомости завжди сновигала притлумлена думка, що єдина можлива відповідь полягає в тому, що мій всесвіт — лише компʼютерна симуляція, як у книжці «Симулякрон-3». Проте зараз навіть цей варіант доведеться відкинути, бо ця маленька іграшка НЕОБЧИСЛЮВАНА ЗА ТЮРІНГОМ! Машина Тюрінга здатна симулювати перехід до визначеного минулого стану й розраховувати нове майбутнє з цієї точки, машина-оракул могла б базуватися на переривчастій поведінці машин нижчого порядку. Але ви стверджуєте, що несуперечлива реальність обчислюється за один захід з огляду на події, які…​ ще…​ не відбулися…​

Усвідомлення вразило Гаррі ударом гідравлічного молота. Усе стало на свої місця. Усе нарешті стало на свої місця.

 — ТО ОСЬ ЯК ПРАЦЮЄ ПИРСКОНАД! Ну звісно! Закляття не спричинює кумедних подій у реальності, воно просто викликає порив випити відразу перед тим, як щось кумедне однаково відбудеться! Я такий дурень! Я мав це усвідомити, коли захотів випити пирсконаду перед другою промовою Дамблдора, не випив, але похлинувся натомість власною слиною: випитий пирсконад не зумовлює ситуацій, внаслідок яких ти пирскаєш, такі ситуації зумовлюють бажання випити пирсконаду! Я побачив кореляцію між двома подіями й припустив, що пирсконад мусить бути причиною, а кумедний момент — наслідком, адже вважав, що темпоральний порядок обмежує причинно-наслідкові графи, робить їх ациклічними. АЛЕ ВСЕ СТАЄ НА СВОЇ МІСЦЯ, ВАРТО ЛИШЕ НАМАЛЮВАТИ СТРІЛКИ ПОДІЙ, СПРЯМОВАНІ НАЗАД У ЧАСІ!

Усвідомлення вразило Гаррі ще одним ударом гідравлічного молота. Цього разу він спромігся промовчати, лише здавлено видавши тихий звук кошеняти, що помирає, коли усвідомив, хто поклав був йому зранку записку на ліжко.

Очі професорки Макґонеґел запалали:

 — Після закінчення школи чи навіть раніше ви справді мусите повикладати деякі з цих маґлівських теорій у Гоґвортсі, містере Поттер. Звучать захопливо, навіть якщо всі вони неправильні.

 — Аргх-х-х…​

Професорка Макґонеґел сказала ще кілька любʼязностей, домоглася ще деяких обіцянок, на які Гаррі ствердно покивав, зронила щось про те, що йому не слід розмовляти зі зміями там, де хтось може це почути, нагадала прочитати брошуру — і Гаррі виявив себе по той бік щільно зачинених дверей до її кабінету.

 — Аргх-х-р-р-а-а…​ — озвався Гаррі.

Саме так, йому зірвало дах. Не востаннє тому, що якби не цей розіграш, то він міг узагалі не отримати часоворота, з якого й почався цей розіграш.

Чи професорка Макґонеґел однаково віддала б йому часоворот цього ж дня, просто пізніше, коли він зустрівся б із нею, щоб запитати про свій розлад сну чи розказати про повідомлення Сортувального Капелюха? І чи закортіло б йому тієї миті розіграти самого себе, що зрештою призвело б до отримання ним часоворота раніше? Отже, єдина несуперечлива можливість — розіграш почався ще до того, як він прокинувся?..

Гаррі зловив себе на роздумах, що вперше в житті відповідь на його запитання могла виявитися буквально незбагненною. Оскільки його мозок містив нейрони, що могли рухатися лише вперед у часі, не існувало нічого, що його мозок міг вдіяти, жодної операції, що її він міг провести, яка була б спряженою до операцій часоворота.

Досі Гаррі жив згідно із застереженнями Е. Т. Джейнса: нерозуміння феномена — це факт, що свідчить про стан свідомости, а не про власне феномен; невпевненість — це факт про тебе, а не про хай там щодо чого ти невпевнений; невідомість існує у свідомості, не в реальності; пуста карта не дорівнює пустій території. Існують загадкові питання, проте загадкова відповідь — це очевидна суперечність. Феномен може бути загадковим для якоїсь конкретної особи, але не існує загадкових для самих себе феноменів. Поклонятися священній загадці — це просто поклонятися власному невігластву.

Тому Гаррі дивився був на магію та відмовлявся лякатися. Люди не мають чуття історії, вони вивчають хімію, біологію й астрономію, однак не можуть уявити часів, коли це було чимось незбагненним, а не повноцінною частиною науки. Зірки колись були таємницями. Лорд Кельвін одного разу назвав природу життя й біологію відповіддю мʼязів на людську волю, а ріст дерев із насіння — загадкою «нескінченно за межами» досяжности науки. (Не просто трішки за межами, варто зауважити, а нескінченно за межами. Лорд Кельвін, безсумнівно, вкрай емоційно сприймав був те, що він чогось не знає.) Кожна розвʼзана колись загадка була головоломкою від світанку людства й аж до миті, коли хтось її розгадав.

Нині він уперше натрапив на загадку, що перспективно могла залишитися нею назавжди. Якщо час працював не через ациклічні причинно-наслідкові мережі, то Гаррі не розумів, що означають причини й наслідки; якщо Гаррі не розумів причин і наслідків, він не розумів, з якого тіста зліплено реальність. Цілком імовірно, що його людський розум ніколи й не спроможеться зрозуміти, адже він складається зі старомодних лінійно-часових нейронів, а це, як виявилося, жалюгідна підмножина цілої реальности.

Але й не без добрих новин. Пирсконадові, що колись здавався всемогутнім і неймовірним, знайшлося значно простіше пояснення. Яке він проґавив був всього лише тому, що правда ховалася цілковито поза його простором гіпотез і всім, для осягнення чого його мозок еволюціонував. Однак тепер Гаррі по-справжньому це зрозумів, напевно. Можна вважати це чимось на кшталт заохочення. На кшталт.

Гаррі поглянув на годинник. Була майже 11:00, минулої ночі він заснув приблизно о 1:00, тож за нормального перебігу подій сьогодні він засне орієнтовно о 3:00. Отже, щоб заснути о 22:00 й прокинутися о 7:00, йому потрібно повернутися на пʼять годин назад. Це означало, якщо він хоче опинитися у своєму гуртожитку о 6:00, тобто до того, як хто-небудь прокинеться, йому варто поквапитися і…​

Навіть озираючись назад, він не міг збагнути, як йому вдалося організувати бодай половину розіграшу. Звідки взагалі взявся пиріг?

Гаррі не на жарт починав боятися подорожей у часі.

З другого боку, він не міг не визнати, що йому справді випала неповторна нагода. Розіграш, що його можна втнути над собою лише раз у житті: у межах шести годин після відкриття існування часоворотів.

Власне, це плутало ще більше, варто було Гаррі про це замислитися. Час обдарував його готовим розіграшем у вигляді доконаного факту, проте було цілком очевидно, що це його власна робота. Концепт, виконання, авторський стиль. Кожнісінька деталь, навіть ті, що їх він досі не розгадав.

Ну що ж, час не стоїть на місці, а в добі не більш як тридцять годин. Гаррі знав дещо з того, що він мав зробити, а з рештою, як-от із пирогом, розбереться в процесі. Не існувало причин відкладати. Нічого не досягнеш, якщо стовбичитимеш у майбутньому.


Пʼятьма годинами раніше Гаррі крався до власного гуртожитку, натягнувши мантію на голову — хоч якесь маскування, якщо раптом хтось прокинеться й побачить одночасно і його, і Гаррі в ліжку. Йому не хотілося нікому пояснювати про свою дрібну проблему зі спонтанним дублюванням.

На щастя, видавалося, що всі досі спали.

Також видавалося, що поруч із його ліжком лежала коробка, загорнута в червоний і зелений папір із яскраво-золотим бантом, — ідеальний стереотипний образ різдвяного подарунка. От тільки до Різдва ще далеко.

Гаррі підкрадався так мʼяко, як тільки міг, на випадок, якщо чийсь квієтор було виставлено на низьку потужність.

До коробки кріпився конверт, запечатаний звичайнісіньким простим воском без жодного тиснення. Гаррі обережно відкрив його, витягнув листа й прочитав:

Це Плащ невидимости Іґнотуса Певерела, родинна реліквія його нащадків, Поттерів. На відміну від заклять і простіших плащів, він має силу заховати тебе, а не просто зробити невидимим. Твій батько позичив його мені для вивчення незадовго до своєї смерти, і, мушу визнати, за ці роки він ставав мені в пригоді безліч разів.

Боюся, надалі мені доведеться обходитися чарами розілюзнення. Плащеві час повернутися до тебе — його спадкоємця. Я планував був зробити це різдвяним подарунком, але він побажав опинитися в тебе раніше. Схоже, він думає, що потрібен тобі. Користуйся ним із розумом.

Безсумнівно, ти вже думаєш про найрізноманітніші чудові розіграші, як і твій тато свого часу. Якби про всі його грішки стало відомо, усе жіноцтво Ґрифіндору зібралося б, щоб осквернити його могилу. Я не намагатимуся зупинити історію від повторень, але будь НАДЗВИЧАЙНО обережним, щоб ніхто тебе не розкрив. Якщо Дамблдор побачить шанс заволодіти однією зі Смертельних реліквій, то зробить усе, щоб до самісінької смерти вона належала лише йому.

Бажаю тобі чудового-пречудового Різдва.

Підпису не було.


 — Стривайте, — зупинився Гаррі, коли інші хлопці вже майже вийшли з рейвенкловської спальні. — Вибачте, але я ще маю деякі справи з валізою, прийду до сніданку за кілька хвилин.

 — Краще тобі не порпатися в наших речах, — нахмурився Террі Бут.

Гаррі підняв одну руку:

 — Присягаюся, що не планую робити нічого подібного з жодною вашою річчю, що всі речі, з якими я планую взаємодіяти, належать мені; я не готую жодного розіграшу й не маю інших сумнівних намірів щодо жодного з вас; я не очікую, що мої наміри зміняться раніше, ніж я прийду на сніданок у Великій залі.

Террі Бут насупився:

 — Чекай-но, а це…​

 — Не хвилюйся, — втрутилася Пенелопа Клірвотер, що супроводжувала їх. — Там не було жодних шпарин. Чудово сформульовано, Поттере, тобі слід бути юристом.

Гаррі Поттер покліпав на це. А, точно — староста Рейвенклову.

 — Дякую. Мабуть.

 — Коли спробуєш знайти Велику залу, ти заблукаєш, — Пенелопа подала це як незаперечний факт. — Щойно це станеться, запитай у портрета, як дістатися першого поверху. Запитай в іншого портрета, щойно запідозриш, що заблукав знову. Особливо якщо здасться, що піднімаєшся вище й вище. Якщо опинишся вище, ніж замок у принципі має бути заввишки, зупинись і дочекайся пошукових груп. Інакше ми побачимо тебе за чотири місяці — старшим на пʼять місяців, покритого снігом і з самою лише повʼязкою на стегнах, і це якщо ти залишишся в замку.

 — Зрозумів, — Гаррі важко ковтнув. — Ем-м, а хіба не варто розповідати учням про такі речі відразу?

 — Що, усе відразу? — зітхнула Пенелопа. — Це тривало б тижнями. Сам про все з часом дізнаєшся, — вона обернулася, щоб вийти, за нею слідували інші учні. — Поттере, якщо я не побачу тебе на сніданку за тридцять хвилин, почну пошуки.

Щойно всі пішли, Гаррі прикріпив записку до свого ліжка — її і решту послань він уже написав раніше, сидячи на підвальному рівні своєї валізи, ще до того як усі попрокидалися. Відтак обережно потягнувся рукою в поле квієтора й стягнув Плащ невидимости з тіла Гаррі-1, що досі спав. І просто заради пустощів поклав його в капшучок Гаррі-1, знаючи, що в такий спосіб він уже лежатиме в його власному.


 — Я розумію, що повідомлення адресовано Корнеліонові Флабберволту, — сказав із картини чоловік із манерами аристократа й, власне, цілковито звичайним носом. — Чи можу я дізнатися його походження?

Гаррі знизав плечима зі щирою безпорадністю:

 — Мені було сказано, що його промовила порожнеча — наче дзвін пролунав із розламу в повітрі, розламу, що за ним виднілася вогняна безодня.


 — Гей! — вигукнула Герміона сповненим обурення голосом зі свого місця з другого боку сніданкового столу. — Цей десерт для всіх! Ти не можеш просто забрати цілий пиріг собі до капшучка!

 — Я беру не цілий пиріг, а цілі два. Вибачте всі, мушу бігти!

Гаррі проігнорував обурені крики й покинув Велику залу. Він мусив якнайшвидше дістатися класу з гербалогії.


Професорка Спраут пильно його роздивлялася:

 — А звідки вам відомо, що планують слизеринці?

 — Я не можу назвати своє джерело, — відповів Гаррі. — Якщо чесно, я хотів би попросити вас вдати, що цієї розмови ніколи не було. Просто поводьтеся так, наче ви натрапили на них випадково, коли йшли у своїх справах чи ще кудись. Я поспішу туди, щойно закінчиться гербалогія. Думаю, мені вдасться відволікати слизеринців, аж доки ви не надійдете. Я не є легкою мішенню для залякувань чи глузувань, та й не думаю, що вони наважаться завдати серйозної шкоди Хлопчикові-Що-Вижив. Не зрозумійте неправильно…​ Я не прошу вас бігати коридорами, але буду дуже вдячним, якщо дорогою ви не зволікатимете.

Професорка Спраут уважно глянула на Гаррі, її погляд помʼякшав:

 — Будь ласка, будьте обережні, Гаррі Поттере. І…​ Дякую.

 — Просто переконайтеся, що не запізнитеся, — попрохав він. — І памʼятайте: ви не очікуєте побачити мене там, а цієї розмови ніколи не було.


Дивитися на себе, що висмикує Невіла з кола слизеринців, було жахливо. Невіл мав рацію: він доклав був забагато сили, занадто багато сили.

 — Привіт, — холодно сказав Гаррі Поттер. — Я Хлопчик-Що-Вижив.

Вісім хлопчиків-першокласників переважно однакового зросту. Один із них має шрам на чолі й поводиться не так, як інші.

Якби ж ми глянути могли

На себе збоку! От коли

Ми б наші примхи всі збули

Дурні, порожні…​

Професорка Макґонеґел мала рацію. Сортувальний Капелюх мав рацію. Це ставало очевидним, варто було лише подивитися збоку.

Щось не так із Гаррі Поттером.

Ліцензія Creative Commons CC-BY-NC-SA 4.0