«Навіть наймогутніший артефакт можна перемогти слабкішим контрартефактом, якщо той спеціалізований».

Ось що сказав був професор Квірел, коли кинув справжній Плащ невидимості, а той впав до ніг Гаррі й скидався на калюжу зі складок тіні.

«Дзеркало Бездоганного Віддзеркалення має владу над тим, що в ньому відбивається, і кажуть, що цю владу не здолати. Та позаяк справжній Плащ невидимості забезпечує відсутність зображення, він обійде цей принцип, не порушуючи його».

Після цього пролунала парселмовою низка питань, щоб переконатися, що Гаррі не збирається робити нічого дурного, не збирається тікати, а також професор Квірел нагадав, що може відчувати його, і що має закляття, що здатні виявити присутність Плаща, і що у нього є сотні заручників плюс Герміона.

Гаррі було сказано накинути Плащ та відчинити двері за погашеним вогнем, пройти крізь двері до останньої кімнати. А професор Квірел стоятиме подалі, щоб з-за дверей його неможливо було бачити.

Освітлення останньої кімнати було золотавим, камʼяні стіни були мʼякого білого кольору, покриті мармуром.

По центру кімнати була проста золота рамка без орнаменту, а в ній був портал до іншої освітленої жовтим кімнати з дверима до іншої кімнати зіль — ось що подумав Гаррі. Дзеркало трансформувало світло так бездоганно, що йому довелося трохи подумати, щоб зрозуміти, що у рамці просто віддзеркалення, а не портал. (Хоча, можливо це було б більш інтуїтивним, якби Гаррі не був невидимим.)

Дзеркало не торкалося підлоги, у золотої рамки не було ніжки. Не видавалося, що вона висить, — видавалося, що вона прикріплена до місця, і що вона більш нерухома, ніж самі стіни, що вона прикріплена назавжди до одного місця відносно Землі.

 — Дзеркало там? Воно рухається? — вимогливо спитав професор Квірел з кімнати зіль.

 — Сстоїть тут. Не рухається, — прошипів Гаррі у відповідь.

І знову почувся вимогливий голос:

 — Обійди Дзеркало, стань позаду нього.

З іншого боку золота рамка була цільною, не показувала віддзеркалення, про що Гаррі й повідомив парселмовою.

 — Тепер зніми свій Плащ, — наказав професор Квірел, так і не виходячи з кімнати зіль. — Одразу доповідай, чи повернулося до тебе Дзеркало.

Гаррі зняв Плащ.

Дзеркало так і лишилося нерухомим відносно Землі. Гаррі доповів і про це.

Невдовзі почулося шипіння й кипіння, і лихий вогонь розплавив мармурову стіну за спиною Гаррі, світло в кімнаті набуло червоного забарвлення, коли той проникнув у кімнату. За ним з щойно створеного коридору вийшов і професор Квірел. Його чорні туфлі жодним чином не постраждали від розпеченої до червоного лави під ними.

 — Ну, — сказав професор Квірел, — з однією можливою пасткою розібралися. А тепер…​ — професор Квірел видихнув. — Тепер ми вигадуватимемо можливі стратегії отримати Камінь з Дзеркала, і ти їх випробовуватимеш, бо я бажаю, щоб моє власне зображення не відбивалося в Дзеркалі. Чесно попереджаю, ця частина може виявитися довгою й нудною.

 — Я так розумію, з цією задачею зложар вам не допоможе?

 — Ха, — сказав професор Квірел та змахнув рукою.

Фенікс з лихого вогню рушив уперед хвилею багряного жаху, червоне світло відкидало мінливі тіні на ще вцілілі мармурові стіни. Гаррі бездумно відстрибнув.

Люте темно-червоне сяйво промайнуло повз професора Квірела й кинулося на золоту поверхню позаду Дзеркала, та зникло, щойно торкнулося золота.

Вогню не стало, і кімната більше не була забарвлена в червоне.

На золотій поверхні не лишилося ані подряпини, ані сяйва від поглинутого тепла. Дзеркало просто лишилося на місці без жодних ознак, що щось сталося.

Спиною Гаррі пробігли мурахи. Якби він грав у підземелля й дракони, і майстер гри сказав би, що таким був результат, Гаррі запідозрив би ментальну ілюзію та кинув гральний кубик, щоб не повірити у неї.

По центру золотої поверхні зʼявилася низка рун невідомої абетки, чорні відсутності світла з тонких ліній та кривих, що утворювали горизонтальний рядок. Гаррі вирішив, що зложар знищив якусь просту ілюзію, значно простіше заклинання, що не давало дітям бачити ці літери…​

 — Скільки років цьому Дзеркалу? — ледь не прошепотів Гаррі.

 — Ніхто не знає, містере Поттер, — професор захисту потягнувся пальцями до рун, на його лиці було щось на кшталт шанобливості, та він не торкнувся золота. — Напевно, у мене такі ж здогади, як і в тебе. Згідно з певними легендами, що можуть бути, а можуть і не бути фальшивими, це Дзеркало віддзеркалює себе бездоганно, і, відповідно, його існування абсолютно стабільне. Таке стабільне, що воно змогло вижити, навіть коли кожен інший вплив Атлантиди було скасовано, коли усі її наслідки було вирвано з Часу.

Навіть зважаючи на обставини, Гаррі відчув благоговіння, якщо це була правда. Золота рамка не засяяла яскравіше, ніж раніше, навіть після цієї інформації. Та він міг уявити, як воно повертається й повертається назад, до цивілізації, яка стала такою, що ніколи й не існувала…​

 — Що…​ що саме Дзеркало робить?

 — Чудове питання, — сказав професор Квірел. — Відповідь у рунах, що написані на золотій рамці Дзеркала. Прочитай їх мені.

 — Я не впізнаю абетку. Вони скидаються на випадкові нариси лапи курки, які малюють ельфи Толкіна.

 — Усе одно прочитай їх. Це зовссім безпечно.

 — Тут написані руни янненгарп оговт юіцял опартске унс іліц а ужакоп ібот яч чилбо ен я…​ — Гаррі спинився, відчувши чергове поколювання у спині.

Гаррі знав, що означає руна «янненгарп». Вона означала «янненгарп». А подальші руни стверджували, що ляцію янненгарп, доки воно не сягало опартске, тоді лишалася частина, що була і унс, і іліц. Ця віра видавалася знанням, ніби він міг впевнено відповісти «так», якби хтось спитав, «ужакоп» було «яч чилбо» чи «іліц». Просто коли Гаррі намагався якось встановити звʼязок між цими концепціями та будь-якими іншими, в нього нічого не виходило.

 — Ти розумієшш, шщо ці слова означають, хлопче?

 — Ссумніваюся, напевно ні.

Професор Квірел злегка зітхнув, він відвів очі від золотої рамки.

 — Я думав, раптом слова хибного сприйняття будуть зрозумілі учневі маґлівської науки. Видається, ні.

 — Можливо…​ — почав Гаррі.

Серйозно, рейвенкловцю? спитав слизеринець. Ти утнеш це ЗАРАЗ?

 — Можливо, я міг би знову спробувати зрозуміти слова, якби я більше знав про Дзеркало? — промовила рейвенкловська частина Гаррі, що взяла керування тілом на себе.

Куточки губ професора Квірела трохи піднялися.

 — Як і з більшістю древніх речей, учені написали достатньо брехні, щоб тепер уже неможливо було бути певним щодо чогось. Безсумнівно, що Дзеркало принаймні не молодше за Мерліна, бо відомо, що він використовував Дзеркало як інструмент. Також відомо, що після смерті Мерлін лишив письмові інструкції, що Дзеркало не треба приховувати, хоч в нього і є певні сили, що зазвичай були б причиною для занепокоєння. Він написав, що, враховуючи, як ретельно виробили Дзеркало, щоб воно не знищило світ, буде легше знищити світ за допомогою грудки сиру.

Це твердження не видавалося Гаррі цілком заспокійливим.

 — Певні інші факти про Дзеркало засвідчили відомі чарівники, що були достатньо скептичними та які довели, що їхньому слову можна довіряти. Найособливішою силою Дзеркала є можливість створювати альтернативні світи, хоча ці світи не можуть перевищувати за розміром те, що віддзеркалюється у Дзеркалі. Відомо, що в ньому можна зберігати людей та інші обʼєкти. Кілька джерел стверджують, що серед усієї магії лише Дзеркало має справжні моральні орієнтири, хоча я не певен, що це означатиме на практиці. Гадаю, моралісти називатимуть прокляття «Круціатус» лихим, а чари патронуса — добрими. Гадки не маю, що більш морального вигадали моралісти. Але, наприклад, стверджують, ніби фенікси прийшли в наш світ з іншого, що був викликаний за допомогою Дзеркала.

Слова на кшталт «отакої» та інші, які його батьки назвали б невідповідною мовою, снували в голові Гаррі, хоча не надто звʼязно, доки розглядав золоту рамку Дзеркала.

 — Під час своїх мандрів світом я чув чимало історій, яких мало хто чув, — сказав професор Квірел. — Більшість з них видаються брехнею, та деякі звучать як історія, а не на вигадки. На металевій стіні в одному місці, до якого ніхто не потрапляв століттями, я знайшов напис, що мешканці Атлантиди передбачили кінець світу й хотіли створити могутній пристрій, що відверне неминучу катастрофу. Якби пристрій було завершено, згідно з цією історією, він мав би абсолютно стабільне існування, і міг би надавати нескінченну магію й виконувати бажання. А також — і це було значно складнішою задачею — пристрій якимось чином мав би відвертати неминучі катастрофи, які, як кожна розумна людина може передбачити, випливали з існування такого пристрою. Мені здалося цікавим, що, згідно з написом на металевій поверхні, решта мешканців Атлантиди проігнорували цей проєкт та не зважали на нього. Подеколи проєкт вихваляли як шляхетне починання заради суспільного добробуту, та майже все населення Атлантиди щодня знаходило важливіші справи, ніж допомогти. Навіть шляхетні роди проігнорували можливість того, що хтось крім них отримає необмежену владу, а менш досвідчені циніки мали б вважати, що шляхта не може не звернути на таке увагу. Майже без підтримки жменька творців цього пристрою гарували за умов, що не можна було назвати прямо тяжкими, але ці умови точно дратували. Зрештою, час вичерпався, Атлантиду було знищено, а до завершення пристрою було ще далеко. Я бачу певні збіги з власним досвідом, яких зазвичай немає у вигаданих казках, — крива суха посмішка. — Та, можливо, цей міф мені просто більше до вподоби, ніж сотні інших легенд. Втім, ти мав помітити, що твердження Мерліна про те, що творці Дзеркала зробили все, щоб воно не знищило світ, непрямо підтверджує цю казку. Для нас найважливіше, що ця версія може пояснити, чому Дзеркало має раніше невідому здатність показувати людині перед собою ілюзію світу, якого ця людина бажає, і цю здатність Дамблдор чи Перенел використали. Коли будуєш пристрій, що виконує бажання, неможливо переоцінити важливість перестороги проти того, що все може скластися вкрай кепсько.

 — Ого, — прошепотів Гаррі, і він сказав це від серця. Це була Магія з великої літери «М», такої Магії, що описувалася в «Тож ти хочеш бути чарівником» Діани Дуан, а не просто набір випадкових порушень фізики за допомогою палички.

Професор Квірел вказав на золоту рамку:

 — Остання властивість Дзеркала, щодо якої переважно всі історії збігаються, така: хай які невідомі засоби керувати дзеркалом існують (щодо цього ключа я не знайшов вірогідних джерел), неможливо запрограмувати Дзеркало так, щоб воно реагувало на окремих людей. Тож Перенел не може наказати Дзеркалу «віддай Камінь лише Перенел», Дамблдор не може сказати «віддай Камінь лише тому, хто бажає віддати його Ніколасу Фламелю». Дзеркало має певну сліпоту, яку філософи назвали бездоганною справедливістю. Отже, має існувати якесь правило, що дає доступ до сховку Каменя, і цим правилом може скористатися будь-хто. І тепер ти розумієш, чому саме ти, відомий як Хлопчик-Що-Вижив, маєш застосовувати стратегії, які ми вигадаємо вдвох. Бо кажуть, що ця річ має моральні орієнтири, і, можливо, Дзеркало було запрограмовано відповідно. Я чудово усвідомлюю, що згідно поширених термінів, ти — добро, а я — зло, — професор Квірел лиховісно посміхнувся. — Тож наша перша спроба, хоча не сумнівайся, не остання: подивимося, як зреагує Дзеркало на твою спробу отримати Камінь, щоб врятувати життя Герміони Ґрейнджер та сотень інших учнів.

 — А першу версію цього плану, — сказав Гаррі, що нарешті почав розуміти, — ви вигадали в пʼятницю першого навчального тижня Гоґвортсу: Камінь мав отримати золотий учень Дамблдора, Хлопчик-Що-Вижив, у шляхетній та самовідданій спробі врятувати життя вчителеві захисту, професорові Квірелу.

 — Ну звісно, — сказав професор Квірел.

Напевно, це був поетичний план, але Гаррі дещо заважали оцінити його елегантність обставини.

Тоді Гаррі спало на думку дещо інше.

 — Ем, — сказав Гаррі. — Ви гадаєте, що це Дзеркало — пастка для вас…​

 — Просто неможливо собі уявити, щоб воно не було пасткою.

 — Тобто це пастка для лорда Волдеморта. Тільки це не може бути пастка для нього особисто. Має бути якесь загальне правило, якась узагальнена якість лорда Волдеморта, що збурює цю пастку.

Гаррі несвідомо дуже похмуро втупився у золоту поверхню рамки Дзеркала.

 — Все правильно, — сказав професор Квірел, що й сам спохмурнів від того, як спохмурнів Гаррі.

 — Ну, першого ж четверга цього року божевільний директор Дамблдор, що щойно на моїх очах спопелив був курча, сказав мені, що в мене не було жоднісіньких шансів зайти до його забороненого коридору, бо я не знав закляття «Алогомора».

 — Зрозуміло, — сказав професор Квірел. — От лихо. Прикро, що ти не згадав цього якось значно раніше.

Жоден з них не мав вголос казати очевидне: це було успішне застосування зворотної зворотної психології, щоб Гаррі тримався якнайдалі від забороненого коридору Дамблдора.

Гаррі досі зосереджено міркував.

 — Як гадаєте, Дамблдор підозрює, що я, як він би це сформулював, горокракс лорда Волдеморта, чи більш загально, що певні частини моєї особистості скопійовані з лорда Волдеморта?

Навіть не договоривши питання, Гаррі зрозумів, наскільки воно тупе, і скільки очевидних свідчень він бачив, що…​

 — Дамблдор аж ніяк не міг це проґавити, — сказав професор Квірел. — Не те, щоб цей факт був ледь помітним. Що ще Дамблдор міг подумати, що ти актор у пʼєсі, автор-ідіот якої ніколи в житті не бачив одинадцятирічних? Лише недоумкуватий йолоп міг би повірити, що…​ а, забудь.

Вони вдвох мовчки втупилися у Дзеркало.

Нарешті професор Квірел зітхнув.

 — Боюся, я переграв сам себе. Ані ти, ані я не можемо стати перед Дзеркалом. Гадаю, доведеться наказати професорці Спраут скасувати забуттятуси містера Нота та міс Ґрінґрас…​ Розумієш, іншою складністю Дзеркала є те, що правило, за яким воно оцінює віддзеркалених у ньому, не зважає на такі зовнішні сили, як чари хибної памʼяті та Конфундус. Дзеркало показує лише ті сили, що спричинені самою людиною, стан розуму, до якого дійшла вона сама, через власні рішення. Так сказано у кількох джерелах. Ось чому я надав був містерові Ноту та міс Ґрінґрас різні історії про те, чому треба отримати Камінь: щоб за потреби поставити їх перед Дзеркалом, — професор Квірел потер ніс. — Я підготував й інші історії для інших учнів, щоб вони були готові за певної моєї команди…​ та що ближче ставав цей день, то менше віри я мав в успіх цього проєкту. Видається, Нота і Ґрінґрас досі варто спробувати, якщо ми не вигадаємо чогось ліпшого. Та я починаю сумніватися, можливо, Дамблдор хотів створити цю загадку саме проти хитрості Волдеморта. Можливо, йому це навіть вдалося. Якщо ти вигадаєш такий альтернативний план, що я схвалю його спробу, то обіцяю, шщо хай якого пішшака я посставлю перед Дзеркалом, він не зазнає шшкоди від мене ніколи, і я не очікую, шщо порушшу цю обіцянку. Також знову нагадую про заручників і що з ними буде в разі поразки: і про міс Ґрейнджер, і про інших.

І знову вони мовчки втупилися в дзеркало: старший Том Редл та молодший.

 — Я підозрюю, професоре, — по якомусь часі сказав Гаррі, — що весь ваш клас гіпотез, ніби хтось має хотіти Камінь заради якоїсь доброї щирої мети, хибний. Директор не створив би таке правило отримання Каменя.

 — Чому?

 — Бо Дамблдор знає, як легко вірити в те, що ти чиниш правильно, коли насправді це не так. Це було б перше ж, що він розглянув.

 — Твої сслова — правда чи омана?

 — Казав чессно, — відповів Гаррі.

 — Тоді твою заувагу прийнято зі вдячністю, — кивнув професор Квірел.

 — Я не розумію, чому ви вважаєте, що цю загадку можна розвʼязати, — сказав Гаррі. — Просто встановити таке правило, що в лівиці треба тримати невеличку синю піраміду й дві червоні піраміди побільше, а правицею треба поливати майонезом хомʼяка…​

 — Ні, — відповів професор Квірел. — Ні, гадаю, ні. Легенди не мають чіткої відповіді, які правила можна задавати, проте, гадаю, це правило має бути якось повʼязане з оригінальною метою Дзеркала — якось повʼязане з потаємними бажаннями, що їх має людина. Поливання хомʼяка майонезом не пасує…​ Для більшості людей.

 — Гм…​ А може правило таке: людина взагалі не хоче використовувати Камінь…​ ні, це надто просто, історія, яку ви вигадали для містера Нота покриває цю версію.

 — У дечому ти можеш розуміти Дамблдора ліпше за мене, — визнав професор Квірел. — Тож тепер я ставлю питання: як Дамблдор використав би своє прийняття смерті, щоб уберегти Камінь? Бо понад усе він вважає, що саме цього я не здатен збагнути, і він тут фактично не помиляється.

Гаррі деякий час це обмірковував, розглянув кілька ідей та відкинув їх. А тоді, подумавши про дещо, він завагався, чи варто про це казати…​ та потім згадав про неминучу частину майбутньої розмови з професором Квірелом, коли той спитає парселмовою, чи не спало Гаррі щось на думку.

Гаррі неохоче заговорив:

 — Чи вважатиме Дамблдор, що це Дзеркало може звʼязатися із потойбічним життям? Чи міг він сховати Камінь у місці, яке він вважає потойбічним світом, тож лише люди, що вірять у життя після смерті, здатні бачити це місце?

 — Гм…​ — гмикнув професор Квірел. — Можливо…​ так, є в цьому щось вірогідне. У Дзеркалі, що показує побажання серця…​ Албус Дамблдор побачив би себе воззʼєднаним зі своєю родиною. Він побачив би себе разом з ними померлими, він хоче померти сам замість того, щоб бажати повернути їм життя. Він побачив би свого брата Еберфорса, свою сестру Аріану, своїх батьків — Кендру та Персіваля…​ Дамблдор віддав би Камінь Еберфорсу, гадаю. Чи знатиме Дзеркало, що саме Еберфорсу віддали Камінь? Чи будь-який померлий родич згодиться, якщо людина вірить, що дух цього родича віддасть їй Камінь назад? — професор Квірел ходив маленьким колом, тримаючись подалі від Гаррі та Дзеркала. — Та це лише одна ідея. Вигадаймо іншу.

Гаррі почав постукувати по щоці, потім раптом спинився, коли збагнув, звідки в нього ця звичка.

 — А що як це Перенел поклала сюди Камінь? Можливо, вона зробила так, щоб Дзеркало повертало Камінь лише тому, хто його сховав.

 — Перенел прожила так довго, бо знає межі своїх можливостей, — сказав професор Квірел. — Вона не переоцінює власний інтелект, не надто пихата, інакше вона втратила б Камінь дуже давно. Перенел не намагатиметься вигадати правило для Дзеркала сама, коли майстер Фламель може залишити це на розсуд мудрішого Дамблдора…​ але правило повернення Каменя лише тому, хто памʼятає, як його поклав, працює і в разі, коли сам Дамблдор сховав Камінь. Таке правило буде важко обійти, не вийде просто конфунднути когось, щоб той вірив, ніби він поклав Камінь…​ доведеться створити фальшивий Камінь, фальшиве Дзеркало, та влаштувати сцену…​ — тепер професор Квірел спохмурнів. — Та гадаю, це все одно щось, що Дамблдор гадає, лорд Волдеморт здатен влаштувати за достатнього часу. Якщо таке взагалі можливо, Дамблдор хотів би так запрограмувати Дзеркало, щоб Камінь отримати дозволив лише такий стан розуму, який він вважає я не здатен надати якомусь учневі — чи якесь правило, якого, як вважає Дамблдор, лорд Волдеморт не здатен збагнути, наприклад, якесь правило, що повʼязане з прийняттям власної смерті. Ось чому я вважаю твою попередню ідею можливою.

А тоді в Гаррі виникла ідея.

Він не був певен, що це хороша ідея.

…​та, видавалося, в Гаррі тут не було вибору.

 — Arguendo, — почав Гаррі, — ми не певні, що потрібно, щоб отримати Камінь. Та достатня умова має бути повʼязана з Дамблдором, чи, можливо, кимось іншим зі станом розуму, коли він чи вона вірить, що Темного Лорда переможено, загроза позаду, прийшов час забрати Камінь та віддати його Ніколасу Фламелю. Ми не певні, яка саме частина стану розуму цієї людини, скажімо, Дамблдора, є потрібною частиною, яку Дамблдор вважає, що лорд Волдеморт не може ані зрозуміти, ані відтворити. Та за цих умов повного стану розуму Дамблдора буде достатньо.

 — Логічно, — сказав професор Квірел. — І?

 — Відповідна стратегія, — обережно почав Гаррі, — вдати стан розуму Дамблдора за цих умов якомога детальніше, ставши перед дзеркалом. І цей стан розуму мають спричинити внутрішні сили, а не зовнішні.

 — Але як ми отримаємо такий результат без виманології та чарів конфундуса, і те і те є безперечно зовнішніми…​ ха. Я зрозумів, — блідо-льодяні очі професора Квірела раптом ніби просвердлили його. — Ти пропонуєш, щоб я конфунднув себе, так само, як ти наклав на себе прокльон під час першого заняття бойової магії. Щоб це було внутрішньою силою, а не зовнішньою, стан розуму, до якого я дійшов лише завдяки власним рішенням. Скажи, чи ти зробив цю пропозицію з метою завести мене в пастку, хлопче. Скажи парселмовою.

 — Не виключаю, шщо на мій розум, коли ви попроссили винайти сстратегію, можливо, вплинуло таке бажання…​ хтозна? Знав, шщо ви підозрюватимете це, посставите ссаме це питання. Вирішшувати вам, учителю. Я не знаю нічого, шщо невідоме вам, про те, чи потрапите ви в пасстку. Не називайте це моєю зрадою, якшщо ви ссамі вирішшите це зробити й сспроба зазнає невдачі, — Гаррі дуже хотілося всміхнутися, та він втримався.

 — Чарівно, — сказав професор Квірел, і він посміхався. — Видається, винахідливий розум здатен створювати загрози, які неможливо нейтралізувати навіть питаннями парселмовою.

За наказом професора Квірела Гаррі одягнув Плащ невидимості, щоб «чоловік, шщо віритиме, шщо він директор, не бачив тебе», як сказав парселмовою професор Квірел.

 — Під Плащем чи ні, ти все одно стоятимеш у полі зору Дзеркала, — сказав професор Квірел. — Якщо звідти поллється лава, згориш і ти. Мені хочеться, щоб була хоча б така симетрія.

Професор Квірел вказав на місце праворуч від дверей, крізь які Гаррі зайшов до кімнати: перед Дзеркалом, але подалі від нього. Гаррі під Плащем пішов туди, куди вказав професор Квірел, не сперечаючись. Гаррі дедалі важче було стверджувати, що смерть обох Редлів буде поганою подією, навіть враховуючи життя сотень інших учнів. Хай які в Гаррі були чудові наміри, переважно він виявив себе ідіотом, а повернення лорда Волдеморта — загроза усьому світові.

(Хоча в будь-якому разі Гаррі не вірив, що Дамблдор вдасться до лави. Напевно, Дамблдор достатньо злився на Волдеморта, щоб відкинути свої звичні обмеження, та лава не спинила б назавжди те, що Дамблдор вважав безтілесною душею.)

Тоді професор Квірел вказав паличкою, і навколо Гаррі на підлозі зʼявилося мерехтливе кільце. Це, як сказав професор Квірел, невдовзі стане великим кільцем приховування, і ззовні не буде ані чути, ані видно нічого, що відбувається всередині кільця. Гаррі не зможе зробити себе видимим підробному Дамблдору, ані знявши Плащ, ані криком.

 — Ти не перетинатимеш це кільце після того, як воно активується, — сказав професор Квірел. — Бо тоді твоя магія торкнеться моєї, і під дією Конфундуса я можу не згадати, як спинити резонанс, що знищить нас обох. Далі, позаяк я не хочу, щоб ти кидався черевиками…​ — професор Квірел зробив інший жест, і всередині великого кільця приховування повітря почало трохи блимати, зʼявилося викривлення у формі кулі. — Цей барʼєр вибухне, якшщо його торкнессся ти чи інша матеріальна річ. Можливо, резонанс вдарить по мені після того, але й ти помреш. Тепер скажи парселмовою, що не збираєшся ані перетинати кільце, ані знімати Плащ, ані вчиняти будь-що дурне й імпульсивне. Скажи, що ти тихо чекатимеш тут під Плащем, доки все не скінчиться.

Гаррі повторив це все.

Тоді мантія професора стала чорною з легким відтінком золотого, таку мантію міг би одягти Дамблдор на якийсь офіційний захід, і професор Квірел направив паличку до своєї голови.

Тривалий час професор Квірел стояв нерухомо, тримаючи паличку коло голови. Його очі були заплющеними від зосередження.

А потім професор Квірел промовив:

 — Конфундус.

Одразу ж вираз обличчя чоловіка змінився. Він кілька разів кліпнув, ніби був спантеличеним, та опустив паличку.

Глибока втома охопила лице професора Квірела. Без жодних видимих змін його очі почали видаватися старшими, зморшки на обличчі стали виразнішими.

На губах заграла сумна усмішка.

Без жодного поспіху чоловік тихо підійшов до Дзеркала, ніби в нього був весь час всесвіту попереду.

Він перетнув межу видимості Дзеркала, та нічого не сталося. Він втупився у дзеркальну поверхню.

Гаррі не знав, що чоловік там бачив. Для Гаррі пласка, бездоганна поверхня й далі віддзеркалювала кімнату перед нею, ніби портал в інше місце.

 — Аріано, — видихнув чоловік. — Мати, батьку. І ти, мій брате, це було зроблено.

Чоловік стояв на місці, ніби слухаючи.

 — Так, зроблено, — сказав чоловік. — Волдеморт став перед цим дзеркалом та його було увʼязнено методом Мерліна. Тепер він лише одне із запечатаних жахіть.

І знову він завмер, щоб послухати.

 — Хотів би я підкоритися тобі, брате, але так буде краще, — чоловік схилив голову. — Йому назавжди відмовлена смерть, це вже достатньо жахлива помста.

Споглядаючи цей монолог, Гаррі відчув, що щось не так, що Дамблдор би такого не сказав, професор Квірел створив якесь опудало, якийсь неглибокий стереотип…​ але це був і несправжній дух Еберфорса, це було те, як професор Квірел уявляв, яким Дамблдор уявляє Еберфорса, і це двічі віддзеркалене зображення Еберфорса не помітить, що щось негаразд…​

 — Час повернути філософський камінь, — сказав чоловік, що вважав себе Дамблдором. — Тепер його треба повернути на збереження майстрові Фламелю.

Знову мовчання, доки він слухав.

 — Ні, — сказав чоловік, — майстер Фламель оберігав його стільки років від усіх, хто шукав безсмертя, тож, гадаю, каменю безпечніше в нього…​ ні, Еберфорсе, я вважаю, що в нього хороші наміри.

Гаррі не міг спинити напруження, що пішло всім його тілом, мов вогонь. Йому важко було дихати. Недосконалі, чари конфундуса професора Квірела були недосконалими. Особистість професора Квірела проступала й бачила очевидне питання: чому для Ніколаса Фламеля мати Камінь нормально, якщо безсмертя — це жахливо. Хоч професор Квірел й уявив Дамблдора таким, що просто не бачить цього питання, професор Квірел не додав до чарів конфундуса умови, що уявлення Дамблдора про Еберфорса не помітить цього питання. Це все загалом було лише віддзеркаленням власного розуму професора Квірела, зображення, що виникло в Тома Редла.

 — Знищити його? — спитав чоловік. — Можливо. Я не певен, що його можливо знищити, бо тоді майстер Фламель давно б уже це зробив. Гадаю він уже багато разів жалкував, що створив його…​ Еберфорсе, ми пообіцяли йому, і ми не такі древні й не такі мудрі, як він. Філософський камінь треба повернути тому, хто його створив.

Гаррі затамував подих.

Чоловік тримав безформний шматок багряного скла в лівиці. Розміром той був десь з великий палець Гаррі від нігтя до першого суглоба. Через блиск поверхні багряного скла видавалося, що камінь вологий. Нагадувало кров, що спинилася в часі й утворила зубчасту поверхню.

 — Дякую, брате, — тихо сказав чоловік.

Чи таким має бути Камінь? Чи знає професор Квірел, який Камінь має вигляд? Чи видасть Дзеркало за таких умов справжній Камінь, чи підробку?

А тоді…​

 — Ні, Аріано, — сказав чоловік з легкою усмішкою, — на жаль, мені час іти. Потерпи, люба моя, невдовзі я справді приєднаюся до вас…​ чому? Чому, я не певен, чому я маю йти…​ коли я отримаю Камінь, мені треба відійти від Дзеркала та чекати, доки майстер Фламель звʼяжеться зі мною, хоча я не певен, навіщо мені для цього відходити від Дзеркала…​ — чоловік зітхнув. — Ех, старішаю. Добре, що ця страхітлива війна скінчилася, коли скінчилася. Гадаю, нічого поганого не буде, якщо я побалакаю з тобою деякий час, люба моя, якщо ти цього бажаєш.

В Гаррі аж розболілася голова. Якась частина Гаррі намагалася передати повідомлення про те, що він уже деякий час не дихає, та ніхто не слухав. Недосконалі, чари конфундуса професора Квірела недосконалі, Аріана, яку професор Квірел уявив уявляє Дамблдор, хотіла розмовляти з Дамблдором, і напевно не хотіла чекати, бо на якомусь рівні професор Квірел знав, що життя після смерті не існує, і попередньо доданий імпульс піти з Каменем не витримував конкуренції з аргументами Редлівської Аріани…​

А тоді Гаррі охопив спокій. Він знову почав дихати.

У будь-якому разі Гаррі нічого не міг вдіяти. Професор Квірел не дав Гаррі жодної змоги втрутитися. Ну що ж, хай професор Квірел насолоджується наслідками свого рішення. Якщо наслідки зачеплять і Гаррі, то хай так і буде.

Чоловік, що вважав себе Дамблдором, переважно терпляче кивав, подеколи відповідав своїй любій сестрі. Інколи чоловік занепокоєно кидав оком убік, ніби дуже хотів піти, та він придушував цей імпульс терпінням, ввічливістю й турботою про сестру, згідно з тим, як професор Квірел уявляв Дамблдора.

Гаррі побачив мить, коли чари Конфундуса спинили дію, вираз обличчя чоловіка змінився, знову став звичним для професора Квірела.

І тієї ж миті Дзеркало змінилося, більше не показувало віддзеркалення кімнати, а натомість показувало справжнього Албуса Дамблдора, ніби той стояв прямо за Дзеркалом, і його було видно крізь поверхню.

Справжній Дамблдор був рішучим та суворим.

 — Привіт, Томе, — сказав Албус Дамблдор.