Розділ 108. Правда, ч.5: Відповіді й загадки
Професор захисту встановив казан — той підлетів до потрібного місця за помахом палички. Ще один помах, і під казаном зайнялося полумʼя. Професор захисту покрутив пальцем, і ложка з довгою ручкою почала рух, далі вона оберталася без підтримки. Тепер професор захисту відмірював купу квітів з банки, як припустив Гаррі, дзвоників. Синьо-фіолетові пелюстки ніби сяяли в білому промінні зі стін, вони були загнуті до середини, ніби хотіли, щоб їх облишили в спокої. Першу квітку було додано до зілля одразу, потім казан просто сам перемішувався деякий час.
Професор захисту став так, що міг бачити Гаррі, якщо поверне голову лише трохи, і Гаррі знав, що він в полі периферійного зору професора.
У куті чекав фенікс зі зложару, камінь поряд з ним почав блищати, бо розплавився й став гладкішим. Вогняні крила випромінювали темно-червоне світло, що забарвлювало все у колір крові, і відбивалося багряними іскрами в склі.
— Марнуємо час, — сказав професор Квірел. — Став свої питання, якщо вони у тебе є.
Чому, професоре Квірел, чому, навіщо бути таким, навіщо ставати монстром, чому лорд Волдеморт, я знаю, що ви можете хотіти не того, що я, та я не можу уявити, чого ви хочете, що ось це найкращий спосіб досягти мети…
Ось що хотів знати мозок Гаррі.
Що Гаррі треба було знати, так це… якийсь вихід з того, що відбудеться далі. Але професор захисту сказав був, що не обговорюватиме майбутні плани. Дивно вже те, що професор захисту хотів говорити взагалі про щось, це мало суперечити якомусь з його правил…
— Я розмірковую, — сказав Гаррі вголос.
Професор Квірел злегка посміхнувся. Він чавив ступкою перший магічний інгредієнт — яскраво-червоний шестикутник.
— Я цілком розумію, — сказав професор Квірел. — Та не міркуй задовго, дитя.
Цілі: завадити лорду Волдеморту шкодити людям, знайти спосіб убити чи нейтралізувати його, та спочатку отримати камінь та воскресити Герміону…
…переконати професора Квірела СПИНИТИ ЦЕ…
Гаррі ковтнув слину, придушив цю емоцію, старався не підпускати вологу до очей. Навряд сльози справлять гарне враження на лорда Волдеморта. Професор Квірел і так вже спохмурнів, хоча видавалося, що він оглядає лист із яскравими білими, зеленими та пурпуровими частинами.
Не було жодного очевидного методу досягти бодай однієї з цілей — ще ні. Гаррі міг лише ставити питання, що найімовірніше нададуть корисну інформацію, хоч у Гаррі ще й не було плану.
Тож ми просто питаємо про найцікавіше? сказав внутрішній рейвенкловець Гаррі. Цілковито підтримую.
Замовкни, сказав Гаррі голосові, а тоді, ще трохи поміркувавши, вирішив, що годі вдавати, ніби цей голос існує.
Гаррі спали на думку чотири теми, як найпріоритетніші за цікавістю та важливістю. Отже чотири питання, чотири основні оповіді, які треба спробувати вмістити в час, доки вариться зілля.
Чотири питання…
— Ставлю перше питання, — сказав Гаррі. — Що насправді сталося в ніч 31 жовтня 1981-го? — чим ця ніч відрізнялася від усіх інших… — Я хотів би почути повну історію, будь ласка.
Питання того, як і чому лорд Волдеморт пережив був власну смерть, видавалося вагомим для майбутнього планування.
— Я чекав на це питання, — сказав професор Квірел, кинувши черговий дзвоник та білий блискучий камінчик до зілля. — Для початку, усе, що я розповів тобі про закляття горокраксів, — правда. Ти мав це зрозуміти, бо я розповідав про це парселмовою.
Гаррі кивнув.
— Протягом кількох секунд після того, як ти дізнався про це закляття, ти одразу збагнув головну ваду, і почав шукати шляхів удосконалення закляття. Гадаєш, юний Том Редл був чимось гіршим?
Гаррі похитав головою.
— Ну, а він був, — сказав професор Квірел. — Щоразу як я зневірювався у тобі, я нагадував собі, яким ідіотом я був, навіть коли мав удвічі більший за тебе вік. У свої пʼятнадцять я створив горокракс згідно з інструкціями з певної книжки, скориставшись смертю Ебіґейл Міртл під очима василіска Слизерина. Я планував створювати по горокраксу щороку після випуску з Гоґвортсу, і це був би мій запасний план — раптом всі інші надії на безсмертя не принесуть плодів. Тепер уже очевидно, що юний Том Редл просто хапався за соломинки. Створити ліпший горокракс, не задовольнятися вже відомим мені закляттям… це не спадало мені на думку, аж доки я не осягнув весь ідіотизм звичайних людей, і не усвідомив, які з їхніх вад маю і я. Та з часом я довів до звички — і цю звичку ти від мене успадкував — завжди шукати, як щось можна зробити ліпше. Задовольнитися закляттям, яке я вивчив був з книжки, хоча воно давало лише жалюгідну подобу того, чого я насправді хотів? Абсурд! Тож я став на пошуки створення ліпшого закляття.
— Тепер ви справді безсмертний? — Гаррі розумів, що навіть враховуючи всі обставини, це питання було важливішим за війну та стратегію.
— Саме так, — сказав професор Квірел. Він призупинив працю над зіллям і розвернувся лицем до Гаррі. В очах чоловіка був тріумф, Гаррі ніколи не бачив у нього такого виразу. — Серед усіх найтемніших мистецтв, що я міг розшукати, серед усіх таємниць під інтердиктом, від яких потвора Слизерина дала мені ключі, серед усього відомого чаклунському роду вчення, я знайшов самі натяки й поверхові знання щодо того, що мені було потрібно. Тож я переплів та переробив їх, та винайшов новий ритуал на базі нових принципів. Ритуал палав у моєму розумі роками, вдосконалювався в моїй уяві, я обмірковував його зміст та робив невеличкі зміни, чекав, доки мої наміри не кристалізуються. Нарешті я наважився викликати свій ритуал, винайдений ритуал з пожертвою, що ґрунтувався на неперевірених усією відомою магією принципах. І я вижив тоді, і живу досі, — чоловіка охоплювала така радість, ніби це було таке неймовірне звершення, що жодні слова не здатні були гідно його описати. — Я досі використовую слово «горокракс», та лише з сентиментальності. Це цілковито нова річ — найвеличніший з моїх витворів.
— Як одне з питань, на які ви обіцяли відповідати, ставлю питання: як накласти це закляття, — сказав Гаррі.
— Відмовляю, — професор захисту повернувся до зілля, кинувши туди біле перо з сірими плямами та дзвоник. — Колись я гадав був навчити тебе, коли ти будеш старшим, бо жоден Том Редл інакше не заспокоїться. Та я змінив свою думку.
Інколи важко пригадати певний спогад, та Гаррі під час розмови старався згадати, чи казав був колись професор Квірел щось на цю тему. І ця фраза викликала спогад: «Можливо, вам скажуть, коли ви будете старші».
— Вашому безсмертю досі потрібні фізичні якорі, — сказав Гаррі вголос. — Принаймні цим закляття нагадує старі горокракси, і це додаткова причина, чому ви й далі їх так називаєте, — небезпечно було казати таке вголос, та Гаррі треба було знати. — Якщо я помиляюся, ви легко можете заперечити це парселмовою.
Професор Квірел лиховісно посміхався.
— Твій здогад правильний, хлопче, хоча кориссті тобі з того жодної.
На жаль, цю вразливість було нескладно компенсувати, якщо Ворог був розумним. Гаррі б не висував таких пропозицій просто на випадок, якщо Ворог не подумав про це сам, та в цьому випадку Ворог вже подумав був:
— Один горокракс кинуто в активний вулкан, — з важким серцем сказав Гарі. — Туди ж, куди я пропонував був кинути дементора, якби я не зміг його знищити. А тоді ви спитали, де ще я б сховав щось, щоб ніхто ніколи його не знайшов. Один горокракс поховано на кілометри під землею в непримітному кубічному метрі земної кори. Один горокракс ви кинули в Маріанський жолоб. Один горокракс висить високо в стратосфері, невидимий. Навіть ви не знаєте, де вони всі, бо забуттятнули конкретну позицію зі своєї памʼяті. А останній горокракс — це пластина «Піонера-11», ви прошмигнули в НАСА й модифікували її. Ось звідки ви берете зображення зірок, коли накладаєте закляття зоряного сяйва. Вогонь, земля, вода, повітря, порожнеча.
«Є в них щось… душевне», — сказав був професор захисту, тому Гаррі й запамʼятав. В них «душа» Редла.
— Саме так, — сказав професор захисту. — Я був доволі шокований, коли ти згадав був так швидко, та, гадаю, це не має значення. Усі пʼять недоступні ані мені, ані тобі.
Можливо, це не так, особливо якщо існує якийсь спосіб знайти магічний звʼязок та якимось чином визначити розташування… хоча, звісно, Волдеморт зробив би все можливе, щоб приховати цей звʼязок… але те, що створила магія, магія ж може й допомогти знищити. Піонер-11 був далеко за стандартами чарівників, але НАСА точно знала, де він, і, напевно, до нього було значно легше дістатися, якщо можна було використати магію, щоб змусити формулу Ціолковського відчепитися…
Раптом Гаррі відчув певне занепокоєння. Не було жодного закону, що забороняв би професору захисту збрехати про те, котрий міжзоряний апарат він перетворив був на горокракс, і якщо Гаррі нічого не плутав, звʼязок та відстеження позиції Піонера-10 перервалося невдовзі після проходу повз Юпітер.
Втім, що заважало професорові Квірелу горокракснути їх обох?
Гаррі розвинув цю думку в очевидному напрямку. Він не мав би таке пропонувати на випадок, якщо Ворог ще про це не подумав. Та видавалося надзвичайно імовірним, що Ворог про це подумав.
— Сскажіть, учителю, — прошипів Гаррі, — чи знишщення цих пʼяти якорів досстатньо, щоб убити васс?
— Чому ти питаєшш? — прошипів професор захисту з тональністю шипіння, що в перекладі з парселмови означала веселість. — Підозрюєшш, шщо відповідь — «ні»?
Гаррі не знав, що відповісти, хоч він був певен, що його відповідь не мала жодного значення.
— Твоя підозра ссправедлива, хлопче. Знишщення цих пʼяти не перетворить мене на ссмертного.
У Гаррі знову пересохло в Горлі. Якщо закляття не вимагало серйозних витрат…
— Як багато якорів ви сстворили?
— Зазвичай я не відповів би, та очевидно, шщо ти вже здогадавсся, — посмішка професора захисту поширшала. — Відповідь така: я не знаю. Припинив рахувати дессь близько ссто ссьомого. Проссто взяв ссобі за звичку сстворювати один шщоразу, як вбиваю когоссь без ссвідків.
Понад сотню вбивств без свідків, доки лорд Волдеморт не припинив рахувати. І навіть гірші новини…
— Ваше закляття безсмертя досі потребує людської смерті? Чому?
— Велике творіння підтримує життя й магію в присстроях, шщо були сстворені за допомогою пожертви життя й магії іншших, — і знову зміїний сміх-шипіння. — Так ссподобавсся хибний описс попереднього закляття горокракссів, так розчарувавсся, коли зрозумів уссю правду, думки про поліпшшену верссію набули такої форми.
Гаррі не знав, чому професор захисту надає йому всю цю життєво важливу інформацію, але причина мала існувати, і це його бентежило.
— Тож ви й справді безтілесний дух, що заволодів Квіріном Квірелом.
— Так. Я повернусся шшвидко, якшщо це тіло вбʼють. Буду дуже роздратований та мсстивий. Я кажу це тобі, хлопче, щоб ти не робив дурниць.
— Я розумію, — сказав Гаррі.
Він дуже старався впорядкувати думки, згадати, що він планував спитати далі, доки професор захисту повернув погляд до зілля. Лівицею він по краплі додавав товчені мушлі до казана, а правицею кинув ще один дзвоник.
— І що ж сталося 31 жовтня? Ви… хотіли перетворити немовля — Гаррі Поттера — на горокракс, чи то новий, чи то старий. Ви зробили це навмисно, бо сказали Лілі Поттер, — Гаррі перевів дихання. Тепер, коли він знав чому, мурахи пробігли його шкірою, їх було легше витримати. — «Ну гаразд, я приймаю цю угоду. Ти помреш, а дитина житиме. Тепер кинь паличку, щоб я міг тебе вбити».
Заднім числом було очевидно, що переважно Гаррі памʼятав цю подію з точки зору лорда Волдеморта, і лише наприкінці він бачив очима маленького Гаррі Поттера.
— Що ви зробили? Навіщо ви це зробили?
— Пророцтво Трелоні, — сказав професор Квірел. Рукою він стукнув дзвоником по стрічці міді перед тим, як додати його. — Довгими днями я міркував про нього після того, як Снейп приніс мені пророцтво. Пророцтва — штуки непрості. Як би це висловити, щоб ти не почав думати щось дурне… ну, я скажу це, а якщо ти дурний, це мене роздратує. Я був у захваті від того, що пророцтво підтвердило, що зʼявиться хтось рівний мені, бо це могло означати, що ця людина буде здатна підтримувати розумну розмову. Після пʼятдесяти років серед невиразних ідіотів мені вже було начхати, чи можна вважати мою реакцію літературним кліше. Я не збирався проґавити цю можливість, не обміркувавши її. А тоді, розумієш, у мене виникла хитра ідея, — професор Квірел зітхнув. — Мені спало на думку, що я можу здійснити пророцтво на моїх умовах, на власну користь. Я позначу дитину як рівну собі, наклавши старе закляття горокраксів, щоб мій власний дух переписав порожній стан дитини. Це буде точніша копія мене, бо не буде старого я, з яким би змішувалося нове. Згодом, коли мені набридло б панувати в Британії, і я б перейшов до інших справ, я би домовився з іншим Томом Редлом вдати, ніби це він мене переміг, і він би почав правити в Британії, яку він врятував. Ми б грали цю гру один з одним завжди, робили б життя один одного цікавим посеред світу дурнів. Я знав, що драматург би передбачив, що ми двоє зрештою знищили б одне одного. Та я довго про це міркував і вирішив, що ми обидва просто відмовимося від такої ролі в драмі. Це було моє рішення, і я був певен, що так і буде. Обидва Редли, гадав я, будуть надто розумними, щоб справді піти цим шляхом. Пророцтво ніби натякало, що якщо я знищу від Гаррі Поттера все, зоставивши тільки залишок, то наші духи будуть не такими вже й різними і зможуть існувати в одному світі.
— Щось пішло не так, — сказав Гаррі. — Щось вибухнуло й знесло дах будинку Поттерів у Ґодриковій Долині, нагородило мене шрамом на чолі й спопелило ваше тіло.
Професор Квірел кивнув. Його руки сповільнили працю над зіллям.
— Резонанс нашої магії, — тихо сказав професор Квірел. — Коли я перетворив дух дитини на свій власний…
Гаррі згадав, як в Азкабані смертельне прокляття професора Квірела зіткнулося з його патронусом. Пекучу, несамовиту агонію в чолі, ніби його голова от-от розпадеться навпіл.
— Не злічити, скільки разів я міркував про ту ніч, програвав у памʼяті свою помилку, вигадував, як було б мудріше вчинити, — сказав професор Квірел. — Пізніше я вирішив, що варто було відкинути паличку з руки й перекинутися на подобу анімага. Та тієї ночі… тієї ночі я інстинктивно старався приборкати хаотичні флуктуації власної магії, хоча й відчував, що мене спопеляє зсередини. Це було неправильне рішення, і я зазнав невдачі. Тож моє тіло знищилося, і доки я переписував розум немовляти Гаррі Поттера, кожний з нас знищив від другого все, зоставивши тільки залишок. А тоді… — професор Квірел стримував емоції. — А тоді, коли я опритомнів у своїх горокраксах, виявилося, що моє велике творіння не спрацювало так, як я сподівався був. Я мав би бути в змозі вільно ширяти поза горокраксами та оволодіти будь-якою жертвою, що погодиться на це чи буде надто слабкою, щоб відмовити мені. Та як і оригінальне закляття горокраксів, я був здатен входити лише до жертви, що торкалася фізичного горокраксу… а я сховав свої незліченні горокракси в таких місцях, де ніхто ніколи їх не знайде. Інстинкти не обманюють тебе, хлопче, зараз невдалий час для сміху.
Гаррі не видав ані звуку.
Процес варіння зілля потребував паузи — жодні інгредієнти не треба було додавати, а казан мав кипіти деякий час.
— Переважно я дивився на зірки, — тепер тихіше сказав професор Квірел. Він відвернувся від зілля, втупився в біле світло стін. — Тепер я міг сподіватися лише на горокракси, що їх я сховав за часів безпросвітної тупості своєї юності. Перетворював на них древні медальйони замість простих камінчиків. Клав їх на збереження на дні колодязів отрути посеред озера інферіїв замість того, щоб летиключем відправити їх на дно моря. Якби хтось знайшов один з тих горокраксів та подолав їхній сміховинний захист… але це видавалося доволі примарною надією. Я не був певен, що колись знову набуду тіло. І все ж я був безсмертним. Найгіршу можливу долю було успішно відвернуто, хоча б це для мене зробило моє велике творіння. Мені мало на що було сподіватися, і мало чого лишалося боятися. Я вирішив, що не збожеволію, бо не бачив з того користі. Натомість я споглядав зірки та міркував, а Сонце повільно зникало за мною. Я згадував помилки свого минулого життя. Заднім числом я бачив їх чимало. Я подумки створював нові потужні ритуали, які я міг би спробувати, якби я знову міг використовувати магію, враховуючи, що тепер я був певен у своєму безсмерті. Я згадував древні загадки і значно старанніше намагався їх розвʼязати, хай яким терплячим я собі раніше здавався. Я знав, що якщо звільнюся, стану значно могутнішим, ніж у минулому житті. Та переважно я гадав, що такого не станеться, — професор Квірел повернувся до зілля. — Девʼять років та чотири місяці після тієї ночі, мандрівний шукач пригод на імʼя Квірін Квірел успішно обійшов увесь захист одного з моїх найранніших горокраксів. Що було далі, тобі відомо. А тепер, хлопче, можеш сказати те, про що, як ми обидва знаємо, ти думаєш.
— Ем, — сказав Гаррі. — Видається, цього не варто казати вголос…
— Так і є, містере Поттер. Це нерозумно мені казати. Зовсім. Анікрапельки. Але я знаю, що ти про це думаєш, і ти думатимеш про це й далі, а я й далі знатиму, аж доки ти цього не вимовиш. Тож кажи.
— Ну. Ем. Я розумію, що заднім числом це значно очевидніше, ніж перед подією, і я безперечно не пропоную вам спробувати виправити помилку зараз, та якщо ви — темний лорд, і почули про дитину, якій напророчено вас перемогти, то існує певне закляття, яке неможливо зупинити чи заблокувати, і працює щоразу, коли влучає у щось з мозком…
— Так, дуже дякую, містере Поттер, уявляєте, мені це спадало кілька разів на гадку протягом наступних девʼяти років, — професор Квірел взяв черговий дзвоник та почав чавити його в долоні. — Я зробив цей принцип наріжним каменем своєї навчальної програми з бойової магії після того, як навчився цього у важкий спосіб. Це не було першим правилом у списку молодшого Тома Редла. Лише жорсткий досвід навчає нас, які принципи пріоритетніші за інші. Бо простими словами можна однаково переконувати у важливості різних принципів. Заднім числом мені здається, що було б ліпше відправити до Поттерів Белатрису, а не йти самому. Та в мене було правило, що подібні справи треба робити власноруч, а не надсилати вірного лейтенанта. Так, я обмірковував і смертельне прокляття. Та раптом смертельне прокляття якимось чином зрикошетило б від немовляти й влучило в мене, і таким чином пророцтво б здійснилося. Звідки мені було знати.
— То скористалися б сокирою — складно уявити, що у відповідь на удар сокирою зʼявилося б закляття у відповідь для здійснення пророцтва, — сказав Гаррі й замовкнув.
— Я вирішив був, що найбезпечніше — виконати пророцтво на власних умовах, — сказав професор Квірел. — Безперечно, щойно я почую наступне пророцтво, що мені буде не до смаку, я знищуватиму його за кожної можливої нагоди, а не старатимуся підіграти, — професор Квірел чавив троянду, ніби хотів вичавити з неї сік, досі голими руками. — А тепер усі вважають, що Хлопчик-Що-Вижив якимось чином невразливий для смертельного прокляття, хоча смертельне прокляття не руйнує будинки й не залишає по собі обгорілих тіл, бо їм навіть на думку не спадає, що лорд Волдеморт міг скористатися якимось іншим закляттям.
Гаррі знову промовчав. Йому спало на думку, що був інший очевидний спосіб, в який лорд Волдеморт міг би уникнути цієї помилки. Можливо, цей спосіб легше було знайти, якщо тебе виховували маґли, а не з чаклунським поглядом на речі.
Гаррі ще не вирішив, чи варто поділитися цією думкою з професором Квірелом. Були і переваги, і недоліки в тому, щоб вказати на цю помилку.
По якомусь часі професор Квірел взяв черговий інгредієнт зілля — нитку, що скидалася на волосину єдинорога.
— Зазначу, як попередження, — сказав професор Квірел. — Не сподівайся, що я знову затримаюся на девʼять років, якщо якимось чином ти знищиш це моє тіло. Я одразу встановив горокракси в ліпших місцях, та зараз навіть це зайве. Завдяки тобі я дізнався, де знайти воскресальний камінь. Воскресальний камінь, звісно ж, не повертає мертвих. Та в ньому є древніша за мою магія, що створює проекцію нібито духа. Я переміг смерть, тому реліквія Кадмуса визнала мене своїм господарем і підкорилася моїй волі. Тепер я вбудував воскресальний камінь у свій великий витвір, — професор Квірел злегка посміхнувся. — Багато років тому я розглядав був можливість зробити цей пристрій горокраксом, та тоді вирішив цього не робити, бо в персні була невідома мені магія… ах, яке ж іронічне інколи життя. Та я відійшов від теми. Ти, хлопче, ти сам це спричинив, ти зробив мій дух вільним літати де заманеться та спокушати найліпшу жертву, бо так легко поділився таємницею. Це катастрофа для будь-кого, хто протистоїть мені. Ти сам призвів до цього, намалювавши символ мокрим пальцем на чайному блюдці. Цей світ стане безпечнішим для всіх, якщо ти навчишся моральних принципів, які чаклуни всотують з дитинства. І вссе, шщо я шщойно ссказав — правда.
Гаррі заплющив очі й почав масажувати чоло. Якби він міг подивитися на себе збоку, то побачив би, що він повна копія професора Квірела в глибоких роздумах.
Задача перемоги над професором Квірелом видавалася неймовірно складною, навіть за стандартами неможливих задач, які Гаррі вже розвʼязав був. Якщо метою професора Квірела було переконати в цій складності, то в нього це виходило. Гаррі почав серйозно розглядати можливість того, що ліпше запропонувати панувати Британією як представник Волдеморта без жаги до вбивств, якщо сам професор Квірел просто погодиться припинити весь час вбивати людей. Хоча б переважно.
Та навряд таке можливо.
Гаррі втупився в свої руки, він сів на підлогу, і відчував, що його сум переходить у відчай. Лорд Волдеморт, що наділив Гаррі його темною стороною, так довго обмірковував усе на світі, включно з власними процесами роздумів… і повернувся спокійним, твердо мислячим, але досі вбивцею професором Квірелом.
Професор Квірел додав дрібку золотого волосся до зілля осяйності, і це нагадало Гаррі, що час спливає. Пасма яскравого волосся траплялися в рецепті не так часто, як дзвоники.
— Ставлю друге питання, — сказав Гаррі. — Розкажіть про філософський камінь. Чи робить він щось іще, окрім того, що робить трансфігурацію сталою? Чи можливо виробити інші камені, чому це складно?
Професор Квірел схилився над зіллям, і Гаррі не міг бачити його обличчя.
— Гаразд, я розповім тобі історію каменя, наскільки я зміг її дізнатися. Єдина сила каменя — накладання постійності, перетворити тимчасову форму на справжню й тривалу матерію — сила, що абсолютно недосяжна звичайним закляттям. Витвори чарів на кшталт Гоґвортсу підтримують постійні колодязі магії. Навіть метаморфомаги нездатні зробити нігті золотими та зрізати їх на продаж. За поточною теорією прокляття Метаморфмагус лише перебудовує матерію їхнього тіла, як маґл-коваль змінює залізо молотом та щипцями, а їхнє тіло не містить золота. Якщо сам Мерлін і здатен був створювати золото з порожнього повітря, історії про це не відомо. Тож камінь, як можна здогадатися ще до початку дослідження, має бути й справді древнім. Але світ знає Ніколаса Фламеля лише шість століть. Скажи, яке очевидне питання треба поставити, якщо хочеш відстежити історію каменя, хлопче.
— Ем, — промимрив Гаррі. Він тер чоло, щоб зосередитися. Якщо камінь старий, але світ знав Ніколаса Фламеля лише шість століть… — Чи був якийсь інший чаклун, що довго жив, і зникнув приблизно тоді ж, коли зʼявився Ніколас Фламель?
— Щось таке, — зреагував професор Квірел. — Памʼятаєте, шість століть тому була темна леді, яку називали невмирущою, чарівниця Баба Яга? Подейкували, що вона здатна вилікувати будь-яке поранення на собі, змінювати форми, як забажає… очевидно, в неї був Камінь сталості. А тоді якось Баба Яга погодилася викладати бойову магію в Гоґвортсі, згідно з давнім поважним перемирʼям, — видавалося, професор Квірел став… розлюченим, Гаррі зрідка таке бачив. — Та їй не довіряли, тож було накладене прокляття. Деякі прокляття легше створити, якщо накладати його на себе й інших теж. Прокляття парселмови Слизерина — один з прикладів. У цьому випадку підписи Баби Яги та кожного учня й викладача Гоґвортсу поклали до древнього пристрою, відомого під назвою Келих вогню. Баба Яга заприсяглася, що не проллє ані краплі крові учнів, не візьме в учнів нічого, що їм належить. У відповідь учні заприсяглися не проливати ані краплі крові Баби Яги й не брати нічого, що належить їй. Ось під якими умовами вони поставили підпис, а Келих вогню засвідчив це, і мав покарати порушника.
Професор Квірел узяв новий інгредієнт — тонку золоту нитку, що обвʼязувала жменьку чогось, що скидалося на бруд.
— Тоді перейшла в шостий клас відьма на імʼя Перенел. І хоча врода Перенел лише щойно розквітла, серце її вже було чорнішим за серце Баби Яги…
— Ви називаєте її лихою? — вигукнув Гаррі, і збагнув, що він став жертвою помилки ad hominem tu quoque.
— Цить, хлопче, я розповідаю казочку. На чому я зупинився? А, так, Перенел, вродлива та пожадлива. Перенел спокусила темну леді впродовж місяців — легкі дотики й флірт, вдавання соромʼязливої невинності. Вона захопила серце темної леді, і вони стали коханками. А якось Перенел прошепотіла, ніби чула про силу Баби Яги змінювати форму, і як це розпалювало її бажання. Тож Перенел схилила Бабу Ягу до того, щоб та прийшла з Каменем та прийняла чимало подоб тієї ночі задля їхнього задоволення. Серед форм, які Перенел просила прийняти Бабу Ягу, була й форма чоловіка. І спали вони разом як чоловік і жінка. Але Перенел до тієї ночі була незайманою. Позаяк в ті дні всі були доволі старомодними, Келих Вогню сприйняв це як пролиття крові Перенел і як взяття того, що їй належало. Ось так обманом Бабу Ягу змусили порушити клятву, і Келих зробив її беззахисною. Перенел вбила Бабу Ягу, що без жодних підозр спала в ліжку Перенел, убила темну леді, що кохала її та прийшла в Гоґвортс з миром під умовами древньої угоди. Так і скінчився пакт, що дозволяв чорними чаклунами та відьмам викладати бойову магію в Гоґвортсі. У подальші роки Келих Вогню використовувався для безґлуздих міжшкільних турнірів, а тоді лишився збирати порох у якомусь кабінеті Бобатона, доки я, зрештою, його не викрав.
Професор Квірел кинув бліду бежево-рожеву гілочку в казан, і колір зілля став білим, щойно та торкнулася поверхні.
— Та я відійшов від теми. Перенел взяла Камінь в Баби Яги й прийняла подобу та імʼя Ніколаса Фламеля. Вона також зберегла свою оригінальну особистість Перенел, як дружину Фламеля. Вони вдвох зʼявлялися на людях, та це легко організувати чисельними очевидними способами.
— А створення Каменя? — спитав Гаррі, його мозок опрацьовував нову інформацію. — Я бачив алхімічний рецепт для цього в книжці…
— Чергова брехня. Перенел намагається створити враження, ніби «Ніколас Фламель» заслуговує на вічне життя, бо здійснив величну магію, і це може спробувати кожен. Вона дає іншим хибний шлях, щоб ті натомість не шукали справжній Камінь, як Перенел знайшла Камінь в Баби Яги, — професор Квірел скривився. — Не дивно, що я змарнував роки на опанування хибного рецепта. Далі ти спитаєш, чому я не викрав, не катував і не вбив Перенел, коли дізнався правду.
Насправді Гаррі не мав наміру таке питати.
Професор Квірел розповідав далі:
— Відповідь така: Перенел передбачила була наміри чорних чаклунів на кшталт мене й запобігла їм. «Ніколас Фламель» публічно дав незламну обітницю, що не підкориться жодним спробам змусити його видати Камінь — як він стверджував, щоб вберегти безсмертя від жадібних людей, ніби це послуга людству. Я боявся, що Камінь буде назавжди втрачено, якщо Перенел помре, не сказавши, де його сховано, а обітниця позбавила тортури сенсу. Ба більше, я сподівався отримати від Перенел знання, якщо знайшов би правильний підхід, щоб здобути їх у неї. Хоч Перенел починала без особливих власних знань, у її владі були життя ліпших за неї чарівників, вона обмінювала крихітні й дрібні зцілення на таємниці, і невеличке повернення віку на владу. Перенел не надавала нікому справжньої юності — та якщо ти почуєш про якогось чарівника, що дожив з сивою бородою до двохсот пʼятдесяти, можеш не сумніватися, що в цьому взяла участь Перенел. Вже в мій час століття наділили Перенел достатньою перевагою, щоб зробити з Албуса Дамблдора гідного суперника темному лордові Ґріндельвальду. Коли я зʼявився як лорд Волдеморт, Перенел зміцнила Дамблдора більше, додавала йому ще краплю свого вчення щоразу, як видавалося, що лорд Волдеморт починав перемагати. Мені хотілося щось зробити з цього приводу, вигадати якийсь хитрий план, але це мені так і не вдалося. Я не нападав на неї напряму, бо не був певен у своєму великому творінні. Я не виключав, що колись доведеться благати її про відновлення мого віку.
Професор Квірел кинув два дзвоники одразу, і вони ніби злилися, щойно торкнулися бурхливої рідини.
— Та тепер я певен у своєму творінні, тож вирішив, що прийшов час забрати Камінь силою.
Гаррі завагався.
— Я хотів би почути вашу відповідь парселмовою. Чи все це правда?
— Нішщо зі ссказаного мною не є брехнею, насскільки мені відомо, — сказав професор Квірел. — Оповідь потребує заповнення невідомих місць. Я не міг бачити, як Перенел зваблювала Бабу Ягу. Оссновне має бути переважно правильним, гадаю.
Гаррі помітив, що він трохи спантеличений:
— Тоді я не розумію, чому Камінь тут, у Гоґвортсі. Хіба не найкращою тактикою було б сховати його під якоюсь каменюкою в Ґренландії?
— Мабуть, вона високо оцінює мої здібності в царині розшуку речей, — сказав професор захисту.
Видавалося, він зосередився на казані, коли опускав дзвоник у банку з рідиною, що була позначена символом для дощової води.
Ми дуже схожі — професор захисту і я. Не у всьому, але в дечому. Якщо уявити, що зробив би я за таких умов…
— Ви блефом змусили всіх повірити, що маєте якийсь спосіб знайти Камінь? — вголос спитав Гаррі. — Щоб Перенел поклала його в Гоґвортс, де його охоронятиме Дамблдор?
Професор захисту зітхнув, він не відводив погляду від казана.
— Гадаю, цю стратегію не вдасться від вас приховати. Так, коли я заволодів Квірелом і повернувся, я виконав план, що його я вигадав, доки споглядав зірки. Спершу я зробив усе, щоб бути прийнятим на посаду професора захисту Гоґвортсу, бо не варто було викликати підозри, доки я шукав роботу. Коли це було зроблено, я влаштував, щоб одна з експедицій Перенел зі зламу проклять відкрила несправжній, але майстерно підроблений напис, в якому дано опис корони змії, що її можна використати для пошуку Каменя, хай де він схований. Одразу ж, ще до того, як Перенел встигла купити корону, її вкрали. Також я залишив явні ознаки того, що крадій був здатен розмовляти зі зміями. Тож Перенел вирішила, що я можу точно знайти її Камінь, і потрібен достатньо могутній охоронець, щоб він був здатен мене перемогти. Ось як Камінь опинився в Гоґвортсі, у царстві Дамблдора. Звісно, саме цього я й хотів, бо вже отримав доступ до Гоґвортсу на рік. Гадаю, решта тебе не стосується, я не розповідатиму про майбутні плани.
Гаррі спохмурнів. Професор Квірел не мав би йому цього казати. Хіба що ця стратегія якимось чином втратила цінність для омани Перенел у майбутньому?.. Або, відповівши так швидко, професор захисту сподівався був, що складеться враження, ніби це подвійний блеф і корона змії й справді може знайти Камінь…
Гаррі вирішив не ставити цю відповідь під сумнів парселмовою.
Ще одне пасмо яскравого волосся, що здавалося білим, але не від віку, було обережно опущено в казан, і це знову нагадало Гаррі про обмеженість часу. Гаррі шукав, але не знайшов жодних додаткових питань на цю тему. Не існувало відомих методів створення філософських каменів, і винайти цей метод було складно. Напевно, обʼєктивно це були найгірші новини за сьогодні.
Гаррі глибоко вдихнув.
— Ставлю третє питання, — сказав він. — Хочу знати всю правду про цей шкільний рік. Усі ваші плани, усі плани, про які ви знаєте.
— Гм… — протягнув професор Квірел, кинувши черговий дзвоник до зілля разом з рослиною у формі крихітного хреста. — Подивімося… найбільш приголомшливим відкриттям було те, що професор захисту — Волдеморт під прикриттям.
— Ну, це очевидно, — сказав Гаррі, з глибокою гіркотою, направленою на себе.
— З чого мені почати?
— Навіщо ви вбили Герміону? — питання просто злетіло з його вуст.
Професор Квірел відволікся від зілля й уважно на нього подивився.
— Це мало б бути очевидним… Хоча, гадаю, не можна тебе засуджувати за сумніви в очевидному. Щоб зрозуміти мету заплутаного плану, розгляньте його наслідки й поставте питання, хто міг хотіти їх досягти. Я вбив міс Ґрейнджер, щоб поліпшити стан твоїх справ з Луціусом Мелфоєм, бо в мої плани аж ніяк не входило, щоб в нього був такий вплив на тебе. Мушу визнати, я був вражений тим, скільки тобі вдалося витиснути з цієї можливості.
Гаррі розтиснув зуби, що потребувало зусиль:
— Це після того, як ви спробували підставити Герміону у замаху на вбивство Драко та відправити її в Азкабан через що? Через те, що вам не подобався її вплив на мене?
— Не мели дурниць, — сказав професор Квірел. — Якби я хотів лише прибрати з дороги міс Ґрейнджер, я б не вплутував у це Мелфоїв. Я спостерігав за твоєю грою з Драко Мелфоєм, і вона була мені до смаку, але я знав, що довго так не триватиме, доки Луціус про це не дізнається й не втрутиться. А тоді через свої дії ти вскочив би в халепу, бо Луціус так просто цього б не пробачив. Якби ти просто програв на суді Чарверсуду, програв, як я тебе вчив, то лише за два тижні неспростовні свідчення довели б, що це Луціус Мелфой, після того, як дізнався про віроломство свого сина, імперіуснув професорку Спраут, щоб та використала чари охолоджування крові на містері Мелфої та чари памʼяті на міс Ґрейнджер. Луціуса було б знято з політичної дошки, заслано у вигнання, якщо не в Азкабан. Драко Мелфой успадкував би статки роду Мелфоїв, і твоєму впливу на нього ніхто б уже не заважав. Натомість я мав скасувати план посередині. Тобі вдалося цілковито зіпсувати мій задум і водночас пожертвувати всім своїм майном, і надати Луціусові Мелфою чудову можливість довести, що він справді турбується про сина. Маю сказати, у тебе неймовірний антиталант щодо плутання під ногами.
— А також ви гадали, — сказав Гаррі, а шаблони його темної сторони допомагали його голосу звучати рівно й холодно, — що два тижні в Азкабані поліпшать вдачу міс Ґрейнджер, спинять її поганий вплив на мене. Тому ви зробили так, щоб в газеті були статті, що закликали надіслати її до Азкабану замість якогось іншого покарання.
Губи професора Квірела склалися в тонку посмішку.
— Впіймав. Так, я гадав, що вона може стати твоєю Белатрисою. Також це мало б постійно нагадувати тобі, як сильно варто поважати закон, а також розвинути правильне ставлення до міністерства.
— Ваш план був ідіотськи ускладненим і не мав шансів спрацювати, — Гаррі знав, що за цих обставин варто бути чемнішим, що з точки зору професора Квірела він знову вчиняв помилку, та не міг змусити себе про це турбуватися.
— Він був менш складним, ніж план Дамблдора, щоб у різдвяній битві три війська зіграли в нічию, а також не набагато складнішим за мій план змусити тебе вважати, ніби Дамблдор шантажував містера Забіні. Ви не враховуєте, містере Поттер, що всі ці плани не мусили бути успішними, — професор Квірел подеколи перемішував зілля, він посміхався. — Є плани, що мусять бути успішними, і тоді треба лишати основну ідею якомога простішою та підготовити всі можливі перестороги. Але є й плани, коли невдача прийнятна, і тоді можна розважитися, чи перевірити свою здатність впоратися з ускладненнями. Якби щось пішло не так з будь-якими з цих планів, це мене аж ніяк не вбило б, — посмішка професора Квірела зникла: — А от наша подорож до Азкабану належить до першого типу планів, і я тоді зовсім не зрадів вашим витівкам.
— Що саме ви зробили з Герміоною? — якась частина Гаррі дивувалася рівності власного голосу.
— Забуттятуси та чари хибної памʼяті. Я не знав напевне, чи щось інше буде непоміченим оберегами Гоґвортсу та під пильною увагою до її памʼяті опісля, — на лиці професора Квірела промайнуло роздратування. — Частково те, що ти доречно називаєш ускладненнями, виникло саме через те, що початкову версію мого плану довелося змінити. Я прийшов до міс Ґрейнджер в коридорі у подобі професорки Спраут, запропонував їй змову. Перша спроба впливу провалилася. Я забуттятнув її та спробував іншу версію. Друга наживка не спрацювала. Третя не спрацювала. Десята не спрацювала. Це мене так роздратувало, що я спробував кожну з подоб, що є в моєму доступі, включно зі значно відповіднішими для містера Забіні. І все одно нічого не спрацювало. Дитя ніяк не хотіло порушувати свій дитячий кодекс.
— Не вам називати її дитям, професоре, — голос Гаррі звучав дивно навіть для нього самого. — Її кодекс спрацював. Запобіг вашому обману. Уся ідея деонтологічних етичних заборон полягає в тому, що аргументи на користь їхнього порушення часто є значно менш вірогідними, ніж видається.
Після того, як вони воскресять Герміону, Гаррі скаже їй, що сам лорд Волдеморт не зміг схилити її до неправильних вчинків, і тому він її вбив.
— Гадаю, ваше зауваження справедливе, — сказав професор Квірел. — Є прислівʼя про те, що навіть годинник, що не йде, показує правильний час двічі на день, і я не вважаю, що міс Ґрейнджер насправді поводилася розумно. Втім, правило десяте: не скиглити про нікчемність опозиції, коли та зірвала твої плани. Неважливо. Після двох годин невдалих спроб я зрозумів, що виявляю зайву впертість, і що мені не конче потрібно, щоб міс Ґрейнджер зіграла саме ту роль, яку я їй написав. Я відкинув свій перший план і натомість надав міс Ґрейнджер хибні спогади, ніби вона бачила, як містер Мелфой проти неї планує за таких умов, що вона не могла повідомити ані вас, ані дорослих. Зрештою, саме містер Мелфой дав мені потрібну можливість — мені просто пощастило.
Професор Квірел кинув дзвоник та клаптик пергаменту в казан.
— Чому обереги повідомили, що Герміону вбив професор захисту?
— Коли Дамблдор вказав оберегам, що мене треба вважати професором захисту, у мене був гірський троль у роті як зуб, — легка посмішка. — Інша жива зброя не може бути трансфігурована — помре після скасування трансфігурації протягом потрібних для уникнення викриття за допомогою часовороту шести годин. Той факт, що як знаряддя вбивства використовувався гірський троль, — явна ознака, що була потреба в зброї, яку можна безпечно трансфігурувати. Разом зі свідченням оберегів та знанням Дамблдора про те, як він ідентифікував мене Гоґвортсові, ви могли зробити висновок, що відповідальний — я… теоретично. Втім, з досвіду я знаю, що такі загадки значно складніше розвʼязати, якщо відповідь ще невідома, і я вирішив, що ризик невеликий. А, це нагадало мені, у мене є власне питання, — професор захисту пильно подивився на Гаррі. — Що мене зрештою видало, у коридорі поза цими кімнатами?
Гаррі притлумив емоції, щоб зважити втрати й виграш від чесної відповіді, і дійшов висновку, що професор захисту надавав значно більше інформації, ніж отримував (чому?), і що краще не створювати враження, ніби він щось приховує.
— Переважно, — сказав Гаррі, — те, що одночасна поява всіх у Дамблдоровому коридорі була надто малоймовірною. Я спробував обміркувати гіпотезу, що всі появи були скоординовані, включно з вашою появою.
— Але я ж сказав, що стежив за Снейпом, — сказав професор захисту. — Це не було правдоподібно?
— Було, але… — почав Гаррі. — Ем. Закони, що визначають хороші пояснення, не включають у себе правдоподібні виправдання тому, що ти почув раніше. Ці закони — про заздалегідь призначені імовірності. Ось чому наука вимагає робити передбачення заздалегідь, а не довіряє поясненням, які люди вигадують опісля. А я б не передбачив заздалегідь, що ви підете за Снейпом і ось так зʼявитеся. Навіть якби я вже знав, що ви здатні причепити до його палички слід. Я б усе одно не очікував, що ви це зробите й підете за ним саме тоді. Позаяк ваше пояснення не викликало в мене відчуття, що я зміг би передбачити ваш прихід, я все одно вважав цю подію малоймовірною. Я почав міркувати, що може той, хто керував Спраут, і вас змусив зʼявитися. А тоді я збагнув, що посилання собі насправді не від майбутнього мене, і тоді вже все стало безсумнівним.
— А, — вимовив професор захисту та зітхнув. — Ну, гадаю, це навіть на краще. Ви зрозуміли трохи запізно. А від вашого незнання були б і переваги, і недоліки.
— Чого ви в дідька намагалися досягти? Основною причиною, чому я так сильно старався зрозуміти, що відбувається, було те, що все було занадто дивно.
— Це мало б вказувати на Дамблдора, а не на мене, — зауважив професор Квірел та спохмурнів. — Насправді міс Ґрінґрас не мала зʼявитися в тому коридорі ще кілька годин… та, гадаю, враховуючи, що я влаштував, щоб містер Мелфой дав їй мою підказку, не надто дивно, що вони прийшли разом. Якби містер Нот прибув ніби сам, події б менш скидалися на фарс. Але я вважаю себе фахівцем у магіях керування полем бою, і мені вдалося провести бій так, як я хотів. Гадаю, зрештою, вийшло трохи сміховинно, — професор захисту кинув скибочку персика та дзвоник до казана. — Проте відкладімо розмову про Дзеркало до того часу, як ми до нього дійдемо. Чи є у вас іще якісь питання щодо прикрої та, сподіватимемося, тимчасової смерті міс Ґрейнджер?
— Так, — рівним голосом сказав Гаррі. — Що ви зробили з близнюками Візлі? Дамблдор гадав… тобто, вся школа знала, що директор звернувся до близнюків Візлі, коли Герміону заарештували. Дамблдор гадав, що вас, як Волдеморта, зацікавило, чому Дамблдор так вчинив, ви перевірили близнюків Візлі, знайшли та забрали їхню карту, і забуттятнули їх потім?
— Дамблдор цілком має рацію, — підтвердив професор Квірел, ніби здивовано похитавши головою. — А також він неймовірний дурень, бо лишив Карту Гоґвортсу цим двом ідіотам. Я був неприємно шокований, коли виявив, що Карта показує моє й твоє ім’я правильно! Ідіоти Візлі гадали були, що це проста несправність, зокрема вони переконалися в цьому, коли ти отримав Плащ та часоворот. Якби Дамблдор тримав був Карту в себе… якби Візлі колись сказали про це Дамблдорові… та, на щастя, цього не сталося.
Показує моє й твоє ім’я правильно…
— Я б хотів на це подивитися, — сказав Гаррі.
Не відводячи очей від казана, професор Квірел дістав з мантії згорнутий пергамент, прошипів йому «покажи насс» та кинув його до Гаррі. Пергамент підлетів чітко до Гаррі, лиховісне передчуття майже обпікало Гаррі, коли той наблизився, а тоді пергамент опустився на землю коло його ніг.
Гаррі підібрав пергамент та розгорнув його.
Спершу пергамент був порожнім. Тоді ніби невидима ручка накреслила на ньому двері й низку кімнат, переважно порожніх. В останній з них по центру було щось нерозбірливе, ніби карта хотіла передати власне здивування. В передостанній кімнаті було написано два імені в позиціях відповідно до того, де сидів Гаррі та стояв професор Квірел:
«Том Редл».
«Том Редл».
Гаррі втупився в пергамент, огидні мурахи побігли його спиною. Одна справа — почути, як лорд Волдеморт стверджує, ніби тебе звуть Том Редл. Інша — дізнатися, що магія Гоґвортсу погоджується.
— Чи ви втручалисся в роботу цієї карти, шщоб доссягти цього результату, чи це для васс було нессподіванкою?
— Було нессподіванкою, — відповів професор Квірел, із шипінням-сміхом. — Жодного обману.
Гаррі згорнув Карту та кинув її назад у напрямку професора Квірела. Якась сила підхопила її посеред повітря ще до того, як та встигла торкнутися підлоги, та затягла Карту назад до мантії професора Квірела.
Професор захисту промовив:
— Також хочу поділитися тим, що міс Ґрейнджер та її дівчат скеровував до зустрічей з цькувальниками Снейп, а інколи він втручався, щоб захистити їх.
— Я це знав.
— Цікаво. Чи знав про це й Дамблдор? Відповідай парселмовою.
— Насскільки мені відомо, ні, — прошипів Гаррі.
— Як захопливо, — сказав професор Квірел. — Можливо, тобі буде цікаво й це: Майсстер зіллєваріння мав здійсснювати це таємно, бо його задум ссуперечив задумові директора.
Гаррі поміркував про це, доки професор Квірел дув на зілля, ніби хотів його остудити, хоча під казаном досі палало багаття. Тоді він додав крихту землі, краплю води та дзвоник.
— Будь ласка, поясніть, — сказав Гаррі.
— Ви ніколи не замислювалися, чому Дамблдор вибрав Северуса Снейпа як вихователя гуртожитку Слизерин? Пояснення, ніби це прикриття для роботи шпигуна Дамблдора нічого не варте. Снейп міг бути лише майстром зіллєваріння, а зовсім не вихователем Слизерину. Снейп взагалі міг би бути охоронцем дичини й ключником, якщо йому просто треба лишатися в Гоґвортсі! Чому вихователь Слизерину? Звісно ж вам спадало на думку, що це не могло добре вплинути на слизеринців, згідно з моральними поглядами Дамблдора?
Саме так Гаррі питання не ставив, ні…
— Я думав про щось таке. Не формулював дилему саме так.
— А вже після моїх слів чи стала відповідь очевидною?
— Ні, — сказав Гаррі.
— Це розчаровує. Ти недостатньо засвоїв цинізм — ти так і не можеш охопити розумом усю гнучкість того, що моралісти називають мораллю. Щоб збагнути план, варто розглянути його наслідки та спитати себе, можливо, вони були навмисними. Дамблдор навмисно саботував гуртожиток Слизерин… не дивися на мене так, хлопче, мої сслова — правда. Під час останньої чаклунської війни слизеринці складали більшість моїх підлеглих, а слизеринці Чарверсуду підтримували мене. Подивися на це з точки зору Дамблдора, памʼятай, що йому не дається розуміння слизеринців. Уяви, як Дамблдора дедалі сильніше засмучувало, що цей гуртожиток Гоґвортсу був джерелом стількох лих. І дивіться, Дамблдор призначає вихователем Слизерину такого собі Снейпа. Снейпа! Северуса Снейпа! Людину, що не навчить свій гуртожиток ані хитрощів, ані амбітності. Чоловіка, що не стежитиме за дисципліною та зробить дітей слабкими! Чоловіка, що ображатиме учнів інших гуртожитків та зробить для них Слизерин синонімом зла! Чоловік, чиє прізвище невідоме чаклунській Британії, і вже точно не шляхетне, він ходить в напівлахмітті! Гадаєш, Дамблдор не усвідомлював наслідків? Враховуючи, що спричинив це саме Дамблдор, і в нього є для цього мотив? Певен, Дамблдор переконував себе, що більше життів буде врятовано впродовж наступної чаклунської війни, якщо майбутні смертежери Волдеморта будуть слабшими, — професор Квірел кинув до казана уламок льоду, що повільно розтанув, торкнувшись поверхні рідини. — Дати цьому процесу тривати достатньо довго, і жодна дитина не захоче потрапити до Слизерину. Гуртожиток скасують, а якщо Капелюх і далі викрикуватиме «Слизерин», це буде просто ганьбою для дітей, яких пізніше розподілять між іншими трьома гуртожитками. З того дня в Гоґвортсі лишиться лише три гуртожитки: для сміливих, для допитливих та для старанних, без гуртожитку поганих дітей. Ніби три засновники Гоґвортсу одразу були достатньо мудрими, щоб не приймати в свій гурт Салазара Слизерина. Я підозрюю, що саме цього зрештою хотів досягти Дамблдор. Короткострокова пожертва заради загального блага, — професор Квірел сардонічно посміхнувся. — А Луціус дозволив це все без опору чи навіть, гадаю, не помітивши, що щось не так. Боюся, за моєї відсутності мої колишні слуги сильно програвали в цій битві розумів.
Гаррі дещо складно було все це перетравити, та після недовгих роздумів він вирішив, що зараз не час з цим розбиратися. Вірив у це лорд Волдеморт чи ні, не мало значення. Гаррі розбереться з цим звинуваченням пізніше сам.
Професор Квірел згадав своїх слуг, і це нагадало Гаррі про ще дещо, що він… напевно мусив спитати. Зрозуміло, що це будуть погані новини. В будь-який інший день вони були б жахливими. Та сьогодні це буде лише крапля в морі.
— Белатриса Блек, — сказав Гаррі. — Яка насправді її історія?
— Вона була зламаною всередині ще до того, як я її зустрів, — сказав професор Квірел. Він взяв у руку щось, що скидалося на біло-сіру ґумову стрічку й потримав її над казаном, доки та не стала чорною під дією пари. — Якось я помилково використав на ній виманологію. Та того швидкого погляду було достатньо, щоб я зрозумів, як легко змусити її закохатися в мене, що я й зробив. Після того вона стала найвірнішою з моїх слуг, єдиною, кому я майже міг довіряти. Я не мав наміру давати їй те, чого вона від мене хотіла. Тож я передав її братам Лестранж для використання, і вони втрьох були щасливі у свій оригінальний спосіб.
— Сумніваюся, — вимовив майже на автопілоті Гаррі. — Якби це було правдою, Белатриса не памʼятала б, хто такі брати Лестранж, коли ми знайшли її в Азкабані.
Професор Квірел лише знизав плечима:
— Може й так.
— Що в біса ми там насправді робили?
— Дізнавалися, де Белатриса поділа мою паличку. Я розповідав був смертежерам про своє безсмертя в сподіванні — як тепер відомо, марному, — що вони протримаються купи хоча б кілька днів, якщо видаватиметься, що я помер. Белатрисі було наказано взяти мою паличку з місця, де було знищене моє тіло, та принести цю паличку до певного цвинтаря, де перед нею зʼявиться мій дух.
Гаррі ковтнув слину. Він не міг не уявити, як Белатриса Блек чекає, чекає й чекає на цвинтарі, її відчай посилюється… не дивно, що вона не переймалася стратегією, коли напала на Лонґботомів.
— Що ви зробили з Белатрисою після втечі з Азкабану?
— Відправив її до безпечного міссця, шщоб вона набираласся ссил, — сказав професор Квірел, і з холодною посмішкою додав: — Вона ще стане мені в пригоді, чи, точніше, певна її частина, а на питання про мої плани на майбутнє я не відповідатиму.
Гаррі глибоко вдихнув, щоб не втратити самоконтроль.
— Чи відбувалися ще якісь таємні плани цього шкільного року?
— О, чимало, та вас стосувалися лише кілька, принаймні таких, що я можу одразу згадати. Насправді, я вимагав спробувати навчати першокласників чарам патронуса, щоб привести до тебе дементора, а тоді я зробив так, щоб твоя паличка впала там, де дементор міг і далі харчуватися тобою через неї. У мене не було лихих намірів — я лише ссподівався, шщо ти відновишш часстину ссвоїх ссправжніх сспогадів. Саме тому я зробив так, щоб певні відьми тягли тебе до землі під час епізоду з дахом, щоб видавалося, ніби я врятував тобі життя. Просто на випадок, якщо мене будуть підозрювати в організації пригоди з дементором, яка мала відбутися трохи пізніше згідно з моїм планом. Також жодних лихих намірів у цьому не було. Я влаштував деякі напади на гурт міс Ґрейнджер, щоб їх могли відбити. Я не полюбляю цькувальників. Гадаю, це вссі таємні плани цього шшкільного року, шщо сстоссувалисся тебе, хіба шщо я шщось забув.
Життєвий урок засвоєно, сказав внутрішній гафелпафець. Старайся опиратися спокусі втручатися в життя інших людей. Наприклад, ну знаєш, життя Падми Патіл. Якщо, звісно, не хочеш стати ось таким.
Дрібку червоно-брунатного пороху було обережно просіяно до казана із зіллям, і Гаррі поставив четверте й останнє питання, бо він призначив цьому питанню найнижчий пріоритет, хоча воно все одно було важливим.
— Якою була ваша мета під час чаклунської війни? — спитав Гаррі. — Тобто, що… — його голос обірвався. — Який був сенс у всьому цьому?
Його мозок без упину повторював: «чому, чому, чому лорд Волдеморт…»
Професор Квірел здійняв брову:
— Тобі розповіли про Девіда Монро, так?
— Так, ви були і Девідом Монро, і лордом Волдемортом під час чаклунської війни, це я зрозумів. Ви вбили Девіда Монро, видали себе за нього, і винищили родину Девіда Монро, щоб ніхто не помітив різниці…
— Саме так.
— Ви планували керувати будь-якою стороною чаклунської війни, хай хто переможе. Але чому одна зі сторін мала бути Волдемортом? Я… я маю на увазі, хіба не легше було б отримати підтримку населення з кимось менш… кимось менш волдемортівським?
Професор Квірел видав незвично гучне гупання киянкою, коли товк нею білі крила метелика, змішуючи їх із черговим дзвоником.
— Я планував, — різко сказав професор Квірел, — щоб лорд Волдеморт програв Девідові Монро. Вадою цієї стратегії була цілковита зіпсованість… — професор Квірел обірвав себе. — Ні, я розповідаю цю історію неправильно. Слухай, хлопче. Коли я завершив свій великий витвір та прийшов до повноти своєї магії, я вирішив, що час взяти в руки й політичну владу. Це без сумніву було б незручно й забирало б час на неприємні речі. Але я знав, що зрештою маґли знищать світ, розвʼяжуть війну з чаклунами, чи і те, і інше, і треба було щось з цим робити, якщо я не хотів скніти в мертвому та нудному світі вічність. Отримавши безсмертя, мені потрібна була нова мета, щоб наповнювати змістом прийдешні десятиліття, і завадити маґлам зруйнувати все видавалося прийнятною за масштабом та складністю задачею. Мене досі веселить, що саме я, з усіх людей, єдиний, хто щось робив для цієї цілі. Хоча, гадаю, цілком розумно, що смертним комахам начхати на кінець світу. З чого б їм перейматися, якщо вони все одно помруть — навіщо старатися й докладати зусиль? Та я відійшов від теми. Я бачив, як Дамблдор отримав владу, перемігши Ґріндельвальда, тож вирішив зробити те саме. Я вже давно помстився Девідові Монро — той дратував мене ще як однокласник-слизеринець — тож я вирішив ще й вкрасти його особистість, винищити його родину та стати спадкоємцем його роду. Також я вигадав страшного ворога для бою з Девідом Монро — найжахливішого з можливих темного лорда, розумного й хитрого, як ніхто інший. Небезпечнішого за Ґріндельвальда, бо його розум буде бездоганним в усьому, і не матиме тих недоліків, що були в Ґріндельвальда і, зрештою, призвели до його падіння. Такий темний лорд, що буде достатньо хитрим, щоб підривати союзи, що готові обʼєднатися проти нього, темний лорд, що викликатиме найглибшу вірність у своїх послідовників своїм ораторським мистецтвом. Найстрахітливіший темний лорд усіх часів, загроза, якої ще не було для Британії та світу, і його Девід Монро мав би перемогти.
Професор Квірел стукнув киянкою по дзвонику, а тоді по якійсь іншій блідій квітці ще двічі.
— Але хоч я подеколи й грав роль чорного чаклуна під час моїх мандрів, я ніколи не грав роль повномасштабного темного лорда з посіпаками та політичною позицією. У мене не було практики, а я памʼятав історію про катастрофічну першу появу Темної Еванґел. Як вона казала потім, вона хотіла назватися Апостолом Темряви, та через надлишок емоцій натомість назвалася Апострофом Темряви. Після того їй довелося знищити під корінь два селища, доки її не почали сприймати серйозно.
— Тож ви вирішили провести спочатку відносно невеличкий дослід, — сказав Гаррі. Йому стало зле, бо в цю мить Гаррі зрозумів, побачив власне віддзеркалення, наступний свій крок, якби в нього не було ані крихти етики, якби він був аж таким порожнім всередині. — Ви створили тимчасову особистість, щоб дізнатися, як усе працює, навчитися на своїх помилках.
— Саме так. Перед тим, як стати справді жахливим темним лордом, що буде гідним супротивником Девідові Монро, я спочатку створив для практики персону темного лорда із багряно-червоними очима, безпричинно жорстокого до своїх підлеглих, з політичною позицією особистих амбіцій без прикриття заразом з вірою в чистоту крові, як за неї агітують пʼянички в алеї Ноктерн. Я найняв перших послідовників у шинку, дав їм плащі та маски-черепи, і сказав називати себе смертежерами.
Відчуття розуміння посилилося, Гаррі стало ще більш зле:
— І ви назвали себе Волдеморт.
— Так, генерале Хаос, — на губах професора Квірела грала посмішка, він не відходив від казана. — Я хотів, щоб це було анаграмою мого імені, та це б спрацювало лише якби мені дали зручне друге імʼя «Ярволод». Насправді ж нам дали друге імʼя Морфін, раптом тобі цікаво. Та я відійшов від теми. Я гадав, що карʼєра Волдеморта триватиме лише кілька місяців, щонайбільше рік, доки аврори не зловлять його посіпак, а непотрібний темний лорд не зникне. Як ти розумієш, я безмежно переоцінив сили своєї опозиції. І я все ж не міг змусити себе катувати підлеглих, коли вони приносили погані новини, хай що там роблять темні лорди в пʼєсах. Я все ж не міг відстоювати догмати чистоти крові так само недоладно, як пʼянички з алеї Ноктерн. Я не старався бути розумним, коли направляв підлеглих на місії, але й не давав їм безґлуздих наказів… — професор Квірел тужливо всміхнувся, за інших обставин цю усмішку можна було б навіть назвати чарівною. — Місяць потому до мене прийшла Белатриса Блек, а три місяці потому Луціус Мелфой розпочав зі мною перемовини за келихом дорогого вогневіскі. Я зітхнув, забув про останні сподівання на чаклунський рід та почав грати свою роль Девіда Монро, щоб протистояти цьому страшному лордові Волдеморту.
— І що сталося тоді…
Вишкір спотворив обличчя професора Квірела.
— Цілковита неадекватність кожнісінької установи чаклунської Британії — ось що сталося! Ти не можеш цього зрозуміти, хлопче! Я не можу цього зрозуміти! Це треба бачити, і навіть тоді в це неможливо повірити! Можливо, ти помітив, що коли учні розповідають про роботу родичів, то троє з чотирьох посідають якусь посаду в міністерстві. Ти міг дивуватися, як країна здатна працевлаштовувати три чверті своїх громадян у бюрократії. Відповідь така: якби вони всі не заважали одне одному виконувати свою роботу, то їм би не було, що робити! Аврори компетентні як індивідуальні бійці, вони борються з чорними чаклунами й лише найкращі виживають, щоб тренувати рекрутів, але їхнє керівництво в повному безладді. Міністерство було так заклопотане перекладанням папірців, що в країни фактично ні́чого було протиставити атакам Волдеморта, крім мене самого, Дамблдора та жменьки нетренованих любителів. Безпорадний, некомпетентний, боягузливий ледацюга Манданґус Флечер вважався важливим активом Ордену Фенікса, бо він був безробітним і йому не треба було витрачати час на роботу! Я намагався послабити атаки Волдеморта, щоб побачити, чи може він програти. І одразу міністерство зменшило кількість аврорів, що мені протистояли! Я читав був «Цитати Мао Цзедуна», я навчав смертежерів вести партизанську війну — намарно! Намарно! Я атакував усю чаклунську Британію, але в кожній битві мої сили були чисельнішими за ворога! З розпачу я наказав смертежерам систематично вбивати кожного некомпетентного керівника Відділу Дотримання Магічних Законів. Один за одним перекладачі паперів з радістю приймали вищі посади, не зважаючи на долю своїх попередників. Кожен з них гадав, що зможе укласти угоду з лордом Волдемортом. Лише за сім місяців вдалося повбивати достатньо, і жоден смертежер не спитав, навіщо ми це робимо. А тоді, навіть коли Бартеміус Кравч став директором, а Амелія Боунз головним аврором, цього все одно було замало. Мені було б ліпше битися самотужки. Допомога Дамблдора нічого не була варта через його моральні обмеження, а Кравча — через його повагу до закону.
Професор Квірел посилив вогонь під казаном.
— І зрештою, — сказав Гаррі, хоч йому було важко на серці, — ви зрозуміли, що вам просто веселіше бути Волдемортом.
— Ця роль дратувала мене найменше з усіх. Якщо лорд Волдеморт каже, що треба щось зробити, люди підкоряються та не сперечаються. Не треба стримувати бажання круціатити людей, що поводяться мов ідіоти. Раптом це все було частиною ролі. Якщо хтось робив щось для мене неприємне, я просто казав «Авадакедавра» незалежно від того, чи було це стратегічно мудрим, і він більше мене ніколи не непокоїв, — професор Квірел спокійно нашаткував невеличкого хробака на дрібненькі шматочки. — Але справді переродився я одного дня, коли Девід Монро намагався отримати дозвіл на вʼїзд для інструктора бою з Азії, і міністерський клерк відмовив із самовдоволеною посмішечкою. Я спитав клерка, чи розуміє він, що це потрібно для того, щоб врятувати його життя, а він лише заусміхався сильніше. Тоді я розлютився, відкинув маски й обережність, скористався виманологією, занурив руки у вигрібну яму його дурості й видрав правду з його розуму. Я не розумів, а я хотів зрозуміти. Силою виманології я змусив крихітний мозок клерка пережити альтернативи — побачити, що клерк робитиме, якщо замість мене просили б про дозвіл Луціус Мелфой, лорд Волдеморт чи Дамблдор, — рухи професора Квірела сповільнилися, коли він відрізав шматки й невеличкі стрічки воску зі свічки. — Те, що я нарешті усвідомив того дня, хлопче, є складною правдою, тому я не зрозумів це раніше. Я все одно спробую тобі це описати. Сьогодні я знаю, що Дамблдор — не керує світом, хоч він і Верховний речник Міжнародної конфедерації чаклунів. Люди не криючись поливають Дамблдора брудом, гордо критикують його дії, дивлячись йому просто в очі, хоча вони ніколи б не наважилися зробити щось таке щодо Луціуса Мелфоя. Ти поводився нешанобливо до Дамблдора, хлопче, чи знаєш ти, чому?
— Я… не певен, — сказав Гаррі.
Очевидною гіпотезою були залишки нейронних шаблонів Тома Редла.
— Вовки, собаки, навіть кури борються між собою за домінування. Що я нарешті зрозумів за допомогою мозку клерка: для нього Луціус Мелфой домінує, лорд Волдеморт домінує, а Девід Монро та Албус Дамблдор — ні. Коли вони стали на сторону добра, присягнувши на вірність світлу, вони припинили бути загрозливими. У Британії Луціус Мелфой домінує, бо він може змусити тебе виплачувати борги, чи надіслати проти твоєї крамниці бюрократів міністерства, чи розіпʼяти тебе у «Щоденному віщуні», якщо ти напряму не підкоришся йому. А наймогутніший чарівник світу не домінує, бо всі знають, що він, — губи професора Квірела скривилися, — герой з казок, непохитно готовий на самопожертви, надто покірний для помсти. Скажи мені, дитино, чи бачив ти колись драму про героя, що перед тим, як погодитися врятувати свою країну, вимагає хоча б стільки золота, скільки адвокат отримує за одну справу в суді?
— Насправді існує чимало таких героїв у маґлівському світі, для початку назву Гана Соло…
— Ну, а в магічних драмах таких нема. Лише покірні герої на кшталт Дамблдора. Це мрія про могутнього раба, що ніколи насправді не стане вищим за тебе, не вимагатиме поваги, ніколи навіть не попросить про плату. Тепер ти розумієш?
— Гадаю… так, — сказав Гаррі. Фродо та Семвайз з «Володаря перснів» відповідали архетипу цілковито незагрозливих героїв. — Ви хочете сказати, що люди вважають таким Дамблдора? Не думаю, що учні Гоґвортсу сприймають його як гобіта.
— У Гоґвортсі Дамблдор карає певну непокору його волі, тож його тут дещо бояться… Хоча учні все одно спокійно збиткуються з нього навіть не пошепки. Поза цим замком Дамблдора просто висміюють. Вони почали називати його божевільним, а він змавпував це мов дурень. Варто лише почати грати роль рятівника з пʼєс, і тебе вже вважають рабом, чиї послуги безкоштовні для всіх, і якого можна із задоволенням критикувати. Бо це привілей господарів — відкинутися на спинки крісел та надавати корисні поради, доки раби працюють. Лише в міфах древньої Греції, за часів, коли людство ще не мало таких витончених хибних уявлень, як зараз, можна було натрапити на героя, що також високо піднявся в суспільстві. Гектор, Еней — ці герої мали право на помсту тим, хто образив їх, вони могли вимагати золота й коштовностей за свої послуги, не викликавши обурення. І якби лорд Волдеморт захопив Британію, можливо, він би зволив бути шляхетним у своїй перемозі. Та ніхто не вважав би його добру волю незмінною, ніхто не наважився б на критику, якби їм не подобалося б, що він робить. Коли він переміг би, він отримав би справжню повагу. Я зрозумів того дня в міністерстві, що коли я заздрив Дамблдорові, я припустився тих же помилок, що й сам Дамблдор. Я зрозумів, що я докладав зусиль не там, де треба. Ти маєш знати, що це правда, хлопче, ти значно вільніше казав зле слово про Дамблдора, ніж про мене. Закладаюся, навіть у своїх думках, бо це глибинний інстинкт. Ти знав, що за знущання з могутнього мстивого професора Квірела прийде розплата, а за неповагу до слабкого й безпечного Дамблдора — ні.
— Дякую, — сказав Гаррі, не зважаючи на біль, — за цей цінний урок, професоре Квірел, я розумію, що ви маєте рацію щодо того, що робив мій розум.
Хоча й спогади Тома Редла теж напевно зробили свій внесок у те, як інколи Гаррі кидався на Дамблдора без жодної причини, Гаррі ж не поводився так з професоркою Макґонеґел… хоча треба визнати, що в неї була влада знімати очки гуртожитків, і вона не здавалася такою терпимою, як Дамблдор… ні, це все одно правда, Гаррі ставився б з більшою повагою навіть у думках, якби не видавалося, що не поважати Дамблдора так безпечно.
Тож це була історія Девіда Монро та лорда Волдеморта…
Але відповіді на найнезбагненніше питання досі не було, а Гаррі не був певен, чи мудро його ставити. Якщо якимось чином лорд Волдеморт впорався не подумати про це, і потім професор Квірел впорався не подумати про це протягом девʼяти років роздумів, то нерозумно було казати… чи, можливо, розумно. Агонія чаклунської війни не пішла на користь Британії.
Гаррі наважився й заговорив:
— Що мене найбільше спантеличило, так це чому чаклунська війна тривала так довго, — почав Гаррі. — Тобто, можливо я недооцінюю складнощі, що постали перед лордом Волдемортом…
— Ти хочеш знати, чому я не імперіуснув когось з сильніших чаклунів, щоб ті імперіуснили інших, не вбив найсильніших, хто був здатен опиратися імперіусу, та не захопив міністерство протягом, ем, мабуть трьох днів.
Гаррі тихо кивнув.
Видавалося, професор Квірел розмірковує. Він рукою просіював зрізану траву до казана, шматочок за шматочком. Якщо Гаррі правильно памʼятав, цей інгредієнт був десь на чотирьох пʼятих до завершення рецепта.
— Я й сам про це замислився, — зрештою сказав професор захисту, — коли почув від Снейпа пророцтво Трелоні, я міркував і про минуле, і про майбутнє. Якби ти спитав був мене минулого, чому він не скористався імперіусом, він розповідав би про потребу того, щоб усі бачили, хто має владу, про потребу відкрито керувати бюрократією міністерства, доки не прийде час звернути увагу на інші країни. Він зазначив би, що швидка й тиха перемога принесе складнощі пізніше. Він сказав би про перепону — Дамблдора та його неймовірні захисні здібності. І він вигадав би подібні виправдання для кожного запропонованого швидкого шляху до влади. Чомусь завжди видавалося, що ще не час переводити мої плани у фінальну стадію, завжди треба було зробити ще щось спочатку. А коли я почув пророцтво, я знав, що вже час, що сам Час помітив мене. Що більше зволікати не можна. Коли я озирнувся, то збагнув, що якимось чином минули роки. Гадаю… — подеколи з його руки в казан досі падали травинки, але професор Квірел ніби не приділяв цьому уваги. — Я вирішив, коли згадував своє минуле посеред зірок, що я надто призвичаївся грати проти Дамблдора. Дамблдор був розумним, старанно намагався бути хитрим, не чекав, доки я нападу, а інколи дивував мене. Він здійснював химерні ходи, що призводили до захопливих та непередбачуваних результатів. Тепер уже я бачу, що було чимало очевидних шляхів знищити Дамблдора. Та, гадаю, якась частина мене не хотіла повертатися до пасьянсів після шахів. Саме коли зʼявилася надія створити іншого Тома Редла, проти якого можна буде грати, навіть гіднішого за Дамблдора супротивника, тоді я вперше готовий був завершувати війну. Так, це звучить по-дурному, але інколи емоції дурніші, ніж ми готові визнати. Я б ніколи навмисно такого не робив. Це б порушило девʼяте, шістнадцяте, двадцяте й двадцять друге правила, а це вже занадто, навіть якщо я отримував задоволення. Та щоразу вирішувати, що варто зробити ще дещо, отримати ще одну перевагу, поставити ще одну фігуру, куди треба, перед тим, як завершити з приємним часом у моєму житті й перейти до нудного керування Британією… ну, навіть я можу скоїти таку помилку, якщо не розумію цього.
І саме тоді Гаррі зрозумів, що станеться, коли вони отримають філософський камінь.
Тоді професор Квірел убʼє його.
Професор Квірел не хоче його вбивати. Можливо, Гаррі — єдина людина в світі, на кому професор Квірел не зможе використати смертельне прокляття. Але професор Квірел вважав, що він має це зробити з якоїсь причини.
Тому професор Квірел вирішив, що треба зварити зілля осяйності, вибрати повільний варіант. Саме тому професора Квірела було так легко переконати відповідати на питання, нарешті обговорити своє життя з кимось, хто може зрозуміти. Так само, як лорд Волдеморт відкладав завершення чаклунської війни, щоб подовше грати проти Дамблдора.
Гаррі не міг точно пригадати, що саме казав професор Квірел про те, що не вбиватиме Гаррі. Це точно не було щось чітке, наприклад, «Я без сумнівів не планую вбити тебе в жодний спосіб, хіба що ти наполягатимеш на тому, щоб зробити якусь дурість». Гаррі й сам не хотів був наполягати на точних словах, бо Гаррі вже тоді знав, що йому доведеться нейтралізувати лорда Волдеморта, і очікував, що точніші слова виявлять це, якщо він спробує обмінятися обіцянками з цього приводу. Тож точно були обхідні шляхи, хай що вони сказали один одному.
Гаррі не особливо здивувала ця інформація, лише посилила відчуття обмеження часу. Якась частина Гаррі вже знала про це, і просто чекала на привід, щоб зробити це явним знанням. Професор Квірел ніколи б не розповів так багато людині, яка може прожити більше, ніж кілька годин. Неймовірна ізоляція та самотність життя професора Квірела могли пояснити, чому він готовий був порушити свої правила та розмовляти з Гаррі за умови, що Гаррі невдовзі помре. Світ не працював як пʼєси, де головні лиходії розкривали всі свої плани, а потім в них не виходило вбити героя. Але десь у майбутніх планах точно фігурувала смерть Гаррі.
Гаррі ковтнув слину, відновив дихання. Професор Квірел щойно додав пучок кінської шерсті до зілля осяяння, а це було майже наприкінці рецепта, якщо Гаррі не помилявся. Та й купа дзвоників, які треба додати, уже була зовсім маленькою.
Напевно прийшов час припинити так хвилюватися й ризикнути на менш консервативний крок, враховуючи обставини.
— Якщо я вкажу на помилку лорда Волдеморта, — сказав Гаррі, — чи покарає він мене за це?
Професор Квірел здійняв брови.
— Якщо помилка справжня, то ні. Пропоную тобі втриматися від розповідей про мораль. Я не прокляну того, хто приніс погані новини, а також підлеглого, що чесно хоче вказати на проблему. Навіть як лорд Волдеморт, я ніколи не опускався до такої дурості. Звісно, були й ідіоти, що вважали таку політику слабкістю, хотіли просунутися вперед, принижуючи мене публічно, гадали, що я маю терпіти їхню критику, — професор Квірел усміхнувся своїм спогадам. — Смертежерам краще без них, і я раджу не повторювати їхніх помилок.
Гаррі кивнув, легкі мурахи пробігли його спиною.
— Ем, коли ви розповіли мені, що сталося в Ґодриковій Долині на Геловін, я маю на увазі в 1981, ем… Я помітив ще одну помилку у ваших міркуваннях. Спосіб, як уникнути катастрофи. Але, ем, гадаю у вас є сліпа пляма, клас стратегій, які ви не розглядаєте, і навіть постфактум цього не розумієте…
— Сподіваюся, ти не казатимеш такої маячні як «не намагайтеся вбивати людей», — сказав професор Квірел. — Я буду незадоволений, якщо це так.
— Не різниця цінносстей. Ссправжня помилка, враховуючи вашші цілі. Чи покараєте ви мене, якшщо я сстану вашшим вчителем, дам вам урок? Чи якшщо помилка просста й очевидна, і ви почуватиметеся дурним?
— Ні, — прошипів професор Квірел. — Якшщо урок ссправжній.
Гаррі ковтнув слину.
— Ем. Чому ви не перевірили систему горокраксів перед тим, як у вас виникла потреба скористатися нею?
— Перевірив? — професор Квірел відвів погляд від зілля, у його голосі чулося обурення. — Що ти маєш на увазі, перевірив?
— Чому ви не перевірили, чи правильно працює система горокраксів перед тим, як вона вам знадобилася в Геловін?
На лиці професора Квірела було видно відразу.
— Це сміховинно… Я не хочу помирати, містере Поттер, а це єдиний спосіб перевірити мій великий витвір! Який сенс ризикувати життям раніше, ніж пізніше? Яким чином це могло мені допомогти?
Гаррі проковтнув клубок у горлі.
— Був сспоссіб перевірити ссисстему горокракссів, не помираючи. Важливий загальний принцип. Ви вже зрозуміли?
— Ні, — по деякому часі сказав професор Квірел. Професор захисту обережно розчавив майже один з останніх дзвоників разом з довгою білявою волосиною та кинув результат у зілля, що тепер булькало яскравіше. Лише два дзвоники лишилися на столі. — І я сподіваюся, що твій урок має сенс, заради твого ж блага.
— Припустимо, професоре, що я дізнався, як накласти поліпшену версію закляття горокраксів, і хотів нею скористатися. Що я б зробив?
Професор Квірел одразу відповів:
— Знайшов би когось, кого ти вважав би морально мерзенним, когось такого, щоб ти міг переконати себе, що його смерть врятує інші життя, і вбив би його, щоб створити горокракс.
— А потім?
— Створив би ще горокраксів, — сказав професор Квірел. Він взяв пляшку з, видавалося, лускою дракона.
— Перед тим, — сказав Гаррі.
Трохи згодом професор Квірел похитав головою.
— Я досі не розумію, і ти припиниш цю гру та скажеш мені зараз.
— Я б зробив горокракси для друзів. Якби ви колись турбувалися бодай про одну людину в цілому світі, якби хоч одна людина надавала вашому безсмертю сенс, хтось, хто ви хотіли б, щоб жив з вами вічно… — Гаррі урвався голос. — Тоді, тоді ідея створити горокракс комусь іншому не була б для вас такою контрінтуїтивною, — Гаррі сильно кліпав очима. — У вас сліпа пляма щодо стратегій, в яких ви робите щось хороше іншим людям, навіть якщо це допомагає вам досягати власних егоїстичних цілей. Ви вважаєте… що це не ваш стиль, гадаю. Ця… сторона вашого уявлення про себе… призвела до втрачених девʼяти років.
Професор захисту додавав до казана мʼятну олію з піпетки — крапля за краплею.
— Розумію… — повільно сказав професор Квірел. — Розумію. Треба було навчити Рабастана ускладненому ритуалу горокраксів, змусити його перевірити винахід. Так, тепер це неймовірно очевидно. До речі, також я міг наказати Рабастанові спробувати скопіювати свідомість у якесь непотрібне немовля, щоб побачити, що станеться, перед тим, як іти самому в Ґодрикову Долину й створювати тебе, — професор Квірел зачудовано похитав головою. — Ну, я насправді радий, що усвідомив це лише зараз, а не десять років тому. У мене й так було достатньо, за що себе картати протягом цього часу.
— Ви не помічаєте добрих методів зробити те, що ви хочете зробити, — сказав Гаррі. Він і сам помітив нотки відчаю у власному голосі. — Навіть коли добра стратегія більш ефективна, ви її не помічаєте, бо у вас є уявлення про себе, як про не доброго.
— Це справедливе спостереження, — сказав професор Квірел. — Так, насправді тепер, коли ти на це вказав, я вже встигнув вигадати кілька добрих справ, що підуть на користь моїм планам.
Гаррі лише витріщався на нього.
Професор Квірел посміхався.
— Це хороший урок, містере Поттер. Відтепер, доки це не ввійде у звичку, я старанно шукатиму хитрих стратегій, що включають добрі до інших людей справи. Можливо, піду й попрактикую добросердні вчинки, щоб розуму було легше про них думати.
У Гаррі все похололо в грудях.
Професор Квірел сказав це без найменших видимих вагань.
Лорд Волдеморт був цілковито певен, що спокута йому не загрожує. Він не мав ані крихти страху, що це з ним станеться.
Передостанній дзвоник було обережно кинуто до зілля.
— Чи є в тебе ще якісь цінні уроки, яким ти бажаєш навчити лорда Волдеморта, хлопче? — спитав професор Квірел. Він підвів погляд від зілля й заусміхався, ніби точно знав, про що думає Гаррі.
— Так, — голос Гаррі майже надломився. — Якщо ваша мета — щастя, то робити добрі речі для інших приносить більше радості, ніж робити їх собі…
— Ти справді гадаєш, що це ніколи не спадало мені на думку, хлопче? — усмішка зникла. — Гадаєш, я дурний? Після випуску з Гоґвортсу я мандрував роками перед тим, як повернутися до Британії під імʼям лорда Волдеморта. Я навіть не рахував, скільки особистостей я змінив. Гадаєш, я ніколи не грав героя, просто щоб відчути, як воно? Чи натрапляв ти на імʼя «Алєксандр Чєрнишов»? Під цим імʼям я відшукав жалюгідну діру, в якій панував чорний чаклун, і звільнив убогих мешканців з цієї кабали. Вони лили сльози вдячності. Нічого особливого я не відчув. Я навіть лишився й вбив наступних пʼятьох чорних чаклунів, що хотіли отримати там владу. Я витрачав власні ґалеони — ну, не зовсім власні ґалеони, але можна їх такими вважати, — щоб прикрасити їхню маленьку країну та ввести щось на кшталт порядку. Вони плазували переді мною, називали кожну третю дитину Алєксандр. Я досі нічого не відчував, тож я кивнув собі, вирішив, що чесно спробував, та й пішов далі.
— Тож чи щасливі ви як лорд Волдеморт? — голос Гаррі здійнявся, нагадував дикий скрик.
Професор Квірел завагався, тоді стенув плечима.
— Видається, ти вже знаєш відповідь.
— Тоді навіщо? Навіщо бути Волдемортом, якщо від цього ви навіть не щасливі? — Гаррі затнувся. — Я — це ви, я заснований на вас, тож я знаю, що професор Квірел — не просто маска! Я знаю, що це хтось, ким ви справді можете бути! Чому просто не лишитися ним? Зняти прокляття з посади захисту й просто лишитися тут, використати філософський камінь, щоб прийняти форму Девіда Монро й відпустити справжнього Квіріна Квірела. Якщо ви пообіцяєте не вбивати людей, я присягнуся, що нікому не розповім, хто ви такий, просто лишайтеся професором Квірелом назавжди! Учні цінують вас, учні мого тата цінують його…
Професор Квірел посміювався над казаном, доки перемішував його.
— У чаклунській Британії живе приблизно пʼятнадцять тисяч чаклунів, дитя. Колись жило більше. Не дарма вони бояться вимовляти моє імʼя. Ти пробачиш мене, бо тобі були до вподоби заняття бойової магії?
Підтримую, сказав внутрішній гафелпафець. Серйозно, якого біса?
Гаррі не опускав голови, хоча він тремтів.
— Не мені вибачати вас за те, що ви зробили. Та це ліпше, ніж ще одна війна.
— Ха, — сказав професор захисту. — Якщо колись знайдеш часоворот, що може повертати на сорок років та змінювати історію, скажи це Дамблдорові перед тим, як він відмовить Тому Редлу в його проханні стати професором захисту. Та на жаль, боюся, професор Редл не знайшов би щастя в Гоґвортсі надовго.
— Чому ні?
— Бо навколо мене все одно були б самі ідіоти, і мені не можна було б їх убивати, — спокійно сказав професор Квірел. — Убивати ідіотів — розрада в моєму житті, я був би вдячний, якби ти не казав про цю розвагу нічого поганого, доки не спробуєш сам.
— Має бути щось, що принесе вам більше радості, ніж це, — Гаррі знову урвався голос. — Має бути.
— Чому? — спитав професор Квірел. — Це якийсь науковий закон, про який я ще не чув? Розкажи мені про нього.
Гаррі розкрив рота, та не міг дібрати слів. Мало бути щось, мало бути щось, якщо він просто знайде правильні слова…
— І ти, — сказав професор Квірел, — не маєш права розповідати мені про щастя. Ти не цінуєш щастя понад усе. Ти вирішив це на початку, ще в перший день шкільного року, коли Сортувальний Капелюх запропонував тобі Гафелпаф. Я знаю про це, бо й сам отримав таке попередження роки тому, і я відмовився, як і ти. Далі Томам Редлам майже немає про що говорити.
Професор Квірел обернувся назад до казана.
Не встигнув Гаррі подумати, що відповісти, як професор Квірел кинув останній дзвоник, і з казана посипали сяйливі бульбашки.
— Гадаю, тут ми завершили, — сказав професор Квірел. — Якщо в тебе лишилися питання, з ними доведеться почекати.
Гаррі ледве звівся на ноги, його трусило. Професор Квірел взяв казан і вилив з нього неймовірний обʼєм сліпучої рідини, більше, ніж мало б влізти в десяток казанів, на пурпуровий вогонь, що стеріг двері.
Пурпуровий вогонь згаснув.
— Тепер до Дзеркала, — сказав професор Квірел, дістав з мантії Плащ невидимості та кинув його перед ногами Гаррі.