Примітка автора: для тих, хто не читав канон: деревʼяний знак дещо змінено, проте епітафія така саме, як в оригіналі Джоан Кетлін Ролінґ.

Четверта зустріч:

(17 квітня 1992 16:38)

Чоловік у зношеному теплому пальті, на щоці ледь проступають три застарілі шрами. Він якнайпильніше спостерігає за Гаррі, доки хлопчик ввічливо оглядає ряди котеджів. Як на людину, що в неї ото вчора загинув найкращий друг, Гаррі Поттер видавався на диво зібраним, утім, враження, начебто йому не боляче, а чи то все взагалі нормально, — ні, такого теж нема. «Я не бажаю говорити про це, — сказав був хлопець, — ані з вами, ані з будь-ким іншим». Він сказав «бажаю» замість звичного «хочу», наче задля демонстрації, мовляв, я можу користуватися дорослими словами і приймати дорослі рішення. Отримавши сов від професорки Макґонеґел і того дивака, Квіріна Квірела, Ремус Люпин зміг вигадати лише один спосіб, що міг би допомогти.

 — Тут багацько порожніх будинків, — сказав хлопець, знову роззирнувшись довкола.

Ґодрикова долина сильно змінилася протягом десяти років, що минули відколи Ремус Люпин був тут частим гостем. Багато гостроверхих будинків наче закинуті були, їхні вікна й двері були зарослі зеленолистою лозою. Британія відчутно стиснулася внаслідок Чаклунської війни, втративши не лише загиблих людей, а ще й біженців. Ґодрикова долина сильно постраждала. А потім ще більше родин переїхали деінде, до Гоґсміду, чи до магічного Лондона, адже вид порожніх будівель навіював важкі спогади.

Інші були залишились. Ґодрикова долина була старша за Гоґвортс, старша за Ґодрика Ґрифіндора, що його ім’я була взяла, і деякі роди ніколи її не покинуть, аж доки не скінчиться світ і вся його магія.

Поттери були колись однією з таких родин, і стануть знову, якщо так захоче останній з Поттерів.

Ремус Люпин спробував пояснити це все, якомога простіше, як для юного хлопчика. Рейвенкловець задумливо кивав і нічого не казав, так, наче все розумів без зайвих питань. Можливо так і було; син Джеймса Поттера й Лілі Еванс, двох старост школи, навряд чи якийсь дурень. Насправді, дитина справила враження вкрай розумної, за той короткий час що вони спілкувалися в січні, хоча говорив тоді здебільшого сам Ремус.

(До Ремуса дійшли були чутки про ту справу з Чарверсуду, але Ремус не вірив жодному слову з тих пліток; так само, як і не вірив, нібито Джеймс посватав свого сина за молодшу доньку Моллі.)

 — Он пам’ятник, — сказав Ремус, вказавши попереду їхнього шляху.

Гаррі йшов поряд із містером Люпином до чорного мармурового обеліска й міркував собі. Гаррі здавалося, що всю цю пригоду було організовано намарно; йому не потрібна була допомога у подоланні свого горя, не цей шлях Гаррі був обрав. Для Гаррі п’ять стадій горя були: Лють, Жаль, Рішучість, Дослідження та Воскресіння. (А щодо традиційних п’яти стадій горя, Гаррі не пригадував був жодного експериментального свідчення на користь їхнього існування.) Але містер Люпин занадто щиро хотів допомогти, і Гаррі не зміг йому відмовити; він відчував, що не має права відмовлятися від навідування домівки Джеймса й Лілі. Тож Гаррі йшов, почуваючись якимось відстороненим; ніби тихо йде п’єсою із нецікавим сценарієм.

Гаррі сказали, що не можна одягати Плащ невидимості в цю подорож, щоб містер Люпин міг за ним доглядати.

Внутрішньо Гаррі не сумнівався, що Дамблдор, чи Дамблдор разом із Дикозором, крадькома йдуть за ними, вичікують — чи не спіймається хтось на гачок. Гаррі в жодному разі не випустили б з Гоґвортсу із самим Ремусом Люпином за охоронця. Гаррі, втім, не очікував якихось пригод. Поки що все свідчило лише на користь тій його гіпотезі, начебто вся небезпека була зосереджена в Гоґвортсі й лише в Гоґвортсі.

Коли вони наблизилися до центрального майдану міста, мармуровий обеліск перетворився на…​

Гаррі затамував подих. Він очікував був мармурового Джеймса Поттера в героїчній позі, з паличкою, спрямованою на лорда Волдеморта; мармурову Лілі Поттер, що її простягнуті руки закривають колиску.

Натомість там стояли чоловік з неслухняним волоссям і в окулярах, та жінка з довгим волоссям і дитиною на руках, і все.

 — Виглядає так…​ звичайно, — сказав Гаррі, і в горлі йому щось стиснулось.

 — Мадам Лонґботом і професор Дамблдор наполягали на цій сцені, — сказав Люпин, дивлячись більше на Гаррі, ніж на пам’ятник. — Вони сказали, що Поттерів слід пам’ятати так, як вони жили, а не як померли.

Гаррі дивився на статую і думав. Дивно, бачити себе немовлям з каменя, без шраму на лобі. Ніби крадькома зазираєш в альтеративний всесвіт, де Гаррі Джеймс Поттер (без Еванса-Верреса) став розумним, але пересічним чаклунським вченим, либонь, ґрифіндорцем, як і його батьки. Цей Гаррі Поттер став би непоганим молодим чаклуном, знав би трошки про науку від матері маґлівського роду. Зрештою він би…​ майже не змінився. Джеймс і Лілі не плекали б у свого сина тієї якості, що Квірел назвав би амбіційністю а професор Веррес-Еванс — звичайною старанністю. Його батьки по народженню дуже б його любили, і це нікому б у світі не допомогло, окрім Гаррі. Якби хтось скасував їхню смерть…​

 — Ви були їхнім другом, — сказав Гаррі, повернувшись до Люпина. — Старим другом, ще з дитинства.

Містер Люпин мовчки кивнув.

В голові Гаррі залунала промова професора Квірела, так, як він її запам’ятав: Найімовірніше, відмінність не в тому, що ви піклуєтеся більше. Радше, будучи більш логічною істотою, ніж вони, лише ви розумієте, що цього вимагає роль друга.

 — Коли Лілі та Джеймс загинули, — сказав Гаррі, — ви не думали, що, можливо, існує якийсь магічний спосіб повернути їх до життя? Як в історії про Орфея та Еврідіку? Чи про братів Елрінів?

 — Нема такої магії, що скасувала б смерть, — тихо відповів містер Люпин. — Існують такі таємниці, що чаклунська майстерність не здатна до них наблизитись.

 — Чи перевірили ви подумки, що ви гадали, ви знали, і звідки, ви гадали, ви це знали, та наскільки була висока ймовірність того висновку?

 — Перепрошую? — сказав містер Люпин. — Повтори ще раз, будь ласка, Гаррі.

 — Кажу, ви взагалі про це замислювались тоді?

Містер Люпин похитав головою.

 — А чому ні?

 — Бо все вже сталося, і завершилося, — м’яко мовив Ремус Люпин. — Бо хай де зараз Джеймс та Лілі, вони б хотіли, щоб я діяв заради живих, а не померлих.

Гаррі тихо кивнув. Він був більш-менш упевнений, що почує щось на цей кшталт. Він уже читав був цей сценарій. Але все одно спитав, на той випадок, якщо містер Люпин, навпаки, цілий тиждень не міг викинути з голови цих думок. Бо Гаррі ж міг і помилятися.

Скрадливий голос професора захисту наче прозвучав у Гаррі в голові:

Звісно, якби Люпину насправді було не все одно, йому б не знадобилася спеціальна вказівка, щоб п’ять хвилиночок обміркувати щось настільки просте, перш ніж здаватися…​

Та ні, без вказівки аж ніяк, — відповів Гаррі подумковому Квірелові. — Людські істоти не отримують таку навичку лише через те, що їм, бодай, не все одно. Я навчився цього, бо читав був бібліотечні книги, продукт поважної наукової школи…​

А та, інша частина Гаррі, провадила своє:

Але ж існує інша гіпотеза, містере Поттер, і вона значно простіша та відповідає даним.

Не простіша і не відповідає! Як би люди взагалі знали, що треба вдавати, якби всім завжди було однаково?

А вони й не знають. Саме це ти й можеш спостерігати.

Удвох вони йшли вперед, до певного будинку, повз довжелезну шеренгу зайнятих чаклунських осель і інших, зарослих виноградом.

Нарешті вони прийшли — до будинку, що йому знесло пів даху, а зелене лозіння перелізло через стіни всередину. Будинок стояв за здичавілою зеленою огорожею висотою по плече, що йшла вздовж тротуару, і за вузькими металевими ворітцями (Містер Геґрід, певно, переступив би через них, не в змозі протиснутись між стовпчиками). Пролам у даху виглядав так, ніби якась величезна ротяка відкусила круглий шматок будинку, залишивши стирчати дерев’яний кістяк — сво́локи, чи що. На правій стороні даху, досі цілий, стирчав димохід; його не зачепила велетенська ротяка, але, позбавлений належної підтримки даху, він уже почав небезпечно хилитися набік. Всі вікна були потрощені. На місці парадних дверей бовваніла порожнеча.

Сюди прийшов був Волдеморт, тихо, прошухротівши, як сухе листя по доріжці…​

Ремус Люпин поклав руку Гаррі на плече.

 — Торкнись воріт, — підказав містер Люпин.

Гаррі простягнув руку й торкнувся брами.

Як швидкоросла квітка з-посеред бур’янів, за воротами здійнявся дерев’яний знак, на якому золотими літерами було написано:

На цьому місті, в ніч на 31 жовтня 1981 року,

втратили свої життя Лілі та Джеймс Поттери.

Їх пережив їхній син, Гаррі Поттер,

єдиний в світі чарівник, що витримав смертельне прокляття,

Хлопчик-Що-Вижив, який переміг силу Відомо-Кого.

Цей будинок було навмисне залишено в його зруйнованому стані,

як пам’ятник Поттерам,

і в пам’ять про їхню жертву.

На порожньому місці під золотими літерами мерехтіли інші написи, декілька десятків. Написані магічним чорнилом, так, що кожен випливав на поверхню, яскраво загорався, щоб його можна було прочитати, а потім зникав, поступаючись наступним повідомленням.

Тож за мого Ґідеона помстилися.

Дякую тобі, Гаррі Поттере. Здоров’я тобі, де б ти не був.

Ми будемо завжди в боргу перед Поттерами.

О Джеймсе, о Лілі, мені так шкода.

Я сподіваюся, що ти живий, Гаррі Поттере.

У всього є своя ціна.

Хотів би я, щоб наша остання розмова була іншою, Джеймсе. Пробач мені.

На зміну ночі завжди приходить світанок.

Спочивай у спокої, Лілі.

Благослови тебе бог, Хлопчику-Що-Вижив. Ти був нашим дивом.

 — Гадаю…​ — почав Гаррі. — Гадаю, люди роблять таке…​ замість того, щоб щось поліпшити…​

Тут він затнувся. Думка здалася йому негідною цього місця. Він підвів погляд, побачив, з якою невимовною добротою дивиться на нього Люпин, і одразу відвів очі, втупився у розламаний дах.

«Ти був нашим дивом». Гаррі завжди стикався зі словом «диво» в тому контексті, що в природному всесвіті такого не існує. І все ж, стоячи перед руїнами дому, він раптом зрозумів значення цього слова — не пояснена милість, незбагненне благословення. Темний Лорд майже переміг, аж раптом однієї ночі вся темрява і все жахіття закінчилися — як спасіння без приводу, як раптовий світанок з темряви, і навіть досі ніхто не знає, чому…​

Якби Лілі Поттер пережила своє зіткнення з лордом Волдемортом, вона б почувалася саме так — потім, дивлячись на свого живого сина.

 — Ходімо звідси, — прошепотів живий син, десять років потому.

І вони пішли.

Вхід на цвинтар боронили ворота без замка — такі, щоб звірята не заходили, з місцем, де можна стояти, доки пересуваєш двері з одного боку в інший. Ремус дістав свою паличку (Гаррі свою вже тримав у руці); коли вони пройшли, вид на секунду затьмарився.

Деякі з каменів виглядали однолітками оксфордської стіни, що їй, тато казав був, приблизно тисяча років.

«Галлі Флемінг», — вирізьблений напис на першому пам’ятнику, що побачив Гаррі, майже розрівняний ерозією часу й ледь видимий. «Вієна Вуд» — наступний напис.

Останній раз Гаррі був на цвинтарі дуже давно. В його останній візит він був ще дитиною, задовго до того, як він зазирнув за тінь смерті. Прийти сюди тепер було…​ дивно, і сумно, і незрозуміло, і це тривало так довго, чому чаклуни не спинили це, чому вони не доклали всіх зусиль, як маґли з їхніми медичними дослідженнями, чи то пак більше зусиль, бо в чаклунів є більше приводів для надії…​

 — Дамблдори теж жили в Ґодриковій Долині? — спитав Гаррі; вони пройшли повз два відносно нові могильні камені — могилу «Кендри Дамблдор» та «Аріани Дамблдор».

 — Дуже, дуже довго, — сказав містер Люпин.

Вони зайшли вглиб цвинтаря, пройшли до дальньої стіни, повз чисельні оплакані смерті.

Тоді містер Люпин показав на подвійний, парний могильний камінь з досі білого й незношеного мармуру.

 — Тут теж будуть ті записки? — спитав Гаррі.

Він не хотів більше бачити те, як інші люди переживають чиюсь смерть.

Містер Люпин похитав головою.

Вони підійшли до пари білих каменів.

І стали перед…​

 — Що це? — прошепотів Гаррі. — Хто…​ хто написав це?

ДЖЕЙМС ПОТТЕР

НАРОДИВСЯ 27 БЕРЕЗНЯ 1960 РОКУ

ПОМЕР 31 ЖОВТНЯ 1981 РОКУ

 — Написав що? — спантеличено перепитав містер Люпин.

ЛІЛІ ПОТТЕР

НАРОДИЛАСЯ 30 СІЧНЯ 1960 РОКУ

ПОМЕРЛА 31 ЖОВТНЯ 1981 РОКУ

 — Ось це! — закричав Гаррі. — Ось ця епітафія! — в його очах стояли сльози, сльози від яскравого спалаху, що він не очікував у цьому місці; від доброго дотику в місці порожньому і самотньому; від магічного благословення. Сльози лилися через

ОСТАННІЙ ВОРОГ, ЯКОГО БУДЕ ЗНИЩЕНО, — ЦЕ СМЕРТЬ.

 — Це? — уточнив містер Люпин. — Це як…​ девіз, я гадаю, можна так сказати, гасло Поттерів. Хоча, гадаю, це не було щось аж таке формальне. Просто приказка, що передавалася з покоління в покоління, дуже, дуже довго…​

 — Це…​ це…​ — Гаррі став на коліна перед могилою, торкнувся напису на камені тремкими пальцями. — Як? Такі речі не можуть бути просто генетичними…​

А тоді Гаррі побачив те, що сльози затьмарили були, — тонке різьблення на камені: лінія всередині кола всередині трикутника.

Символ Смертельних реліквій.

І Гаррі зрозумів.

 — Вони намагалися, — прошепотів Гаррі.

Три брати Певерели.

Може, вони загубили близьку людину, і звідти все й почалося?

 — Все своє життя, вони намагалися, і вони досягли певних успіхів…​

Плащ невидимості, що міг протистояти зору дементорів.

…​та їхнє дослідження лишилося незавершеним…​

Ховатися від тіні Смерті — не те ж саме, що перемогти саму Смерть. Воскресальний камінь насправді не міг повернути людину з того боку. Бузинова паличка не захищала від старості.

 — …​тож вони передали місію своїм дітям, і дітям їхніх дітей.

Покоління за поколінням.

Аж доки дійшло до мене.

Чи може Час так відлунювати, будувати мости між чимось таким далеким у майбутньому й таким далеким у минулому? Це ж не може бути збігом? Тільки не це повідомлення, тільки не в цьому місці.

Моя родина.

Ви дійсно були моя мама та мій тато.

 — Ідеться не про воскресіння мертвих, Гаррі, — сказав містер Люпин. — Йдеться про те, щоб прийняти смерть, побачити продовження за нею, опанувати її.

 — Це вам Джеймс сказав? — спитав Гаррі, дещо дивним голосом.

 — Ні, — сказав містер Люпин, — але ж…​

 — Добре.

Гаррі повільно підвівся з колін, почуваючись так, ніби піднімає сонце на своїх плечах, так, ніби зводить світанок над обрієм.

Ну звісно інші чаклуни теж намагалися. Я не унікальний. Я ніколи не був сам. Всі ці почуття в моєму серці, вони не такі вже й особливі, ані у світі чаклунів, ані у світі маґлів.

 — Гаррі, твоя паличка! — в голосі містера Люпина раптом забриніла радість.

Коли Гаррі підвів паличку й роздивився її, то побачив слабке срібне мерехтіння, що лилося з палички.

 — Виклич патронуса! — закликав містер Люпин. — Ще раз спробуй накласти ці чари, Гаррі!

А, точно. Наскільки відомо містерові Люпину, я не вмію…​

Гаррі всміхнувся й навіть трохи посміявся.

 — Краще не треба, — сказав Гаррі. — Якщо спробувати це закляття в моєму поточному стані розуму, воно, напевно, мене вбʼє.

 — Що? — вигукнув містер Люпин. — Чари патронуса такого не спричиняють!

Гаррі Джеймс Поттер-Еванс-Веррес здійняв ліву руку, досі сміючись, і витер сльози.

 — А знаєте, містере Люпин, — сказав Гаррі, — тут і справді потрібна вигадлива інтерпретація, щоб вважати, ніби хтось такий думку собі гадає, як би висловити, що нам усім варто просто прийняти смерть, і передає свій стан розуму фразою «останній ворог, якого буде знищено — смерть». Можливо, хтось інший вирішив, що це звучить поетично, взяв цю фразу й інтерпретував її інакше, та хай хто сказав це перший, не надто шанував смерть, — інколи Гаррі дивувало, що більшість людей навіть не помічали, що обертають щось на пряму протилежність відносно очевидного читання. Проблема точно була не в потужності мозку, бо люди здатні були осягти очевидне прочитання більшості простих речень. — Також «буде знищено» вказує на майбутню зміну стану, тож тут не може йтися про поточний стан речей.

Ремус дивився на нього широко розплющеними очима.

 — Ти й справді син Джеймса й Лілі, — не без шоку сказав чоловік.

 — Так, я їхній син, — сказав Гаррі. Та цього було замало, треба було зробити більше, тож Гаррі підніс паличку високо в повітря й сказав якомога рівнішим голосом: — я, Гаррі Джеймс Поттер-Еванс-Веррес, син Лілі та Джеймса, з роду Поттерів, приймаю похід своєї родини. Смерть — мій ворог, і я переможу її.

Þregen béon Pefearles suna and þrie hira tól þissum Déað béo gewunen.

 — Що? — спитав Гаррі вголос.

Слова виникли в його розумі, ніби це були його власні думки, але без жодного пояснення.

 — Що це було? — водночас спитав Ремус Люпин.

Гаррі роззирнувся довкола, оглянувши цвинтар, але нічого не побачив. Поряд з ним містер Люпин робив те саме.

Жоден з них не помітив високий пошарпаний тисячоліттям камінь, на якому слабо засяяли сріблом лінія в колі в трикутнику, світло, що дуже скидалося на світло з палички Гаррі, але невидиме на цій відстані під досі яскравим Сонцем.

Деякий час потому:

 — І ще раз дякую вам, містере Люпин, — сказав Гаррі на прощання цьому високому, пошрамованому чоловікові, що знов збирався в дорогу. — Хоча було все ж таки краще…​

 — Професор Дамблдор сказав, що я маю летиключнути нас із тобою назад до Гоґвортсу, щойно станеться щось незвичне, байдуже, схоже на напад, чи не схоже. — твердо відгукнувся містер Люпин. — Що є цілком обачно.

Гаррі кивнув. А тоді, зберігши це питання наостанок:

 — Ви раптом не маєте здогадок, що ті слова могли означати?

 — Якби знав, однаково не сказав би тобі, — відповів містер Люпин, доволі суворо. — Лише з дозволу професора Дамблдора. Я розумію твою цікавість, та ти не мусиш дізнатися родинних секретів Поттерів, доки не подорослішаєш. А це означає — доки не складеш НОЧІ, Гаррі, чи принаймні СОВи. І я досі вважаю, що в тебе сформувалося абсолютно хибне уявлення про твоє родинне гасло!

Гаррі кивнув, внутрішньо зітхнув і побажав містерові Люпину вдалої подорожі.

Гаррі пройшов Гоґвортсом назад, до Рейвенкловської вежі. Він почувався якось дивно, ніби підживлений. Ніколи б не подумав, але все це виявилося на краще.

Дорогою до спальні він пройшов через рейвенкловську вітальню.

Саме тоді яскраве створіння прийшло до нього. Воно мʼяко сяяло білим під свічками вітальні Рейвенклову, коли приповзло ніби нізвідки. Це була срібна змія.

Þregen béon Pefearles suna and þrie hira tól þissum Déað béo gewunen.

«Будуть три сини в Певерелів, і три їхніх предмети переможуть Смерть».

Сказано в присутності трьох братів Певерелів,

у невеличкій таверні на окраїнах поселення, що пізніше отримає назву «Ґодрикова долина».