Третя зустріч

(10:31 ранку, 17 квітня 1992го року)

Прийшла весна. У ранковому повітрі досі відчувалися останні подихи зими. Нарциси розцвіли посеред молодої трави лісу: ніжні жовті пелюстки з золотою серединкою безвільно звисали з мертвого сірого стебла, пошкодженого чи вбитого одним з тих морозів, що частенько трапляються в квітні. У Забороненому лісі водяться досить дивні істоти: щонайменше кентаври та єдинороги, також до Гаррі доходили безпідставні чутки про вовкулаків. Та з усього прочитаного Гаррі про справжніх вовкулаків випливало, що в цьому не було жодної дрібки сенсу.

Гаррі не наважувався підходити хоч трохи до Забороненого лісу, бо не було потреби ризикувати. Він, невидимий, крокував повз більш звичні життєві форми дозволених гаїв: паличка напоготові, мітла привʼязана за спиною для легкого доступу — про всяк випадок. Насправді ж він не був наляканим. Гаррі подумав, що це дивно, що він не відчував страху. Був стан постійної пильності, готовності битися або тікати — і це не було обтяжливим, навіть не здавалося незвичним.

Гаррі йшов краєм дозволених гаїв, його нога жодного разу не наближалася до второваного шляху, де його могли б легко знайти, але водночас він гуляв так, щоб весь час бачити вікна Гоґвортсу. Гаррі встановив будильника на своєму механічному годиннику, щоб той повідомив, коли почнеться обідній час, бо він не міг подивитися на своє запʼястя через невидимість та все оце. Знову ж виникало питання, як його окуляри можуть працювати, коли він накритий Плащем невидимості. Згідно з законом виключеного третього, або ж родопсинові комплекси в його сітківці поглинають фотони та перетворюють їх на нейронні сигнали, або ж ці фотони проходять прямісінько через його тіло назовні, третього не дано. Справді здається, що з великою ймовірністю плащі-невидимки дозволяють носіям бачити назовні, поки знаходяться невидимими, бо, на якомусь фундаментальному рівні, заклинатель не хотів, а несвідомо вірив у те, як повинна працювати невидимість.

Тут спадало на думку питання, чи хтось уже пробував за допомогою Конфундусу чи виманології неявно вірити й сприймати як належне, що «Виправлятус усілякус» є простим заклинанням для першокласників, а потім спробувати його винайти.

Чи, навіть, знайти гідного маґлородця у країні, де їх не визначають, як чарівників, та розповісти йому комплексну, всеосяжну брехню, підробити відповідні свідчення та сфабрикувати історію так, що з самого початку у нього буде зовсім інше уявлення того, що можливо з магією. Але, очевидно, йому доведеться вивчити певну кількість заклинань ще до того, як пробувати винайти власні…​

Це може не спрацювати. Напевно, існували божевільні від природи чаклуни, що вірили у власну божественність, але все ж не змогли стати богами. Мабуть, навіть божевільний чаклун вірив, що заклинання для вшестя мало б бути грандіозним, драматичним ритуалом, а не якимось ретельно вивіреним змахом палички та вимовлянням «Ставатус богомус».

Гаррі вже майже не мав сумнівів, що так просто нічого не вийде. Але справжнє питання тут — чому б ні? Який стереотип завчив його мозок? Чи можна наперед передбачити справжню причину?

Легкий холодок занепокоєння пройшов крізь Гаррі, а потім — доторк неспокою, поки він розмірковував про це питання. Безіменна стурбованість загострилася, стала сильнішою…​

Професоре Квірел?

 — Містере Поттер, — мʼякий голос промовив позаду нього.

Гаррі крутнувся, а його рука під плащем потяглася в бік часовороту. Знову принцип бути готовим тікати будь-якої миті видавався чимось буденним.

Повільно, з порожніми долонями, повернутими, щоб їх було видно, професор Квірел крокував у його бік через ліс, йдучи напряму від гоґвортського замку.

 — Містере Поттер, — знову мовив професор Квірел, — я знаю, що ви тут. Ви знаєте, що я знаю, що ви тут. Я маю з вами поговорити.

Гаррі нічого не відповів. Професор Квірел так і не сказав до чого все це, та й ранкова прогулянка краєм залитого сонцем лісу породила в Гаррі мовчазний настрій.

Професор Квірел ступив трішки вліво, потім крок уперед, ще один вправо. Він нахилив голову з виглядом, наче щось прораховував, а потім закрокував прямісінько туди, де стояв Гаррі, зупинився у кількох кроках так, що лиховісне передчуття злетіло до крайньої висоти терпимості.

 — Ви досі налаштовані рухатися вашим курсом? — запитав професор Квірел. — Тим, про який ви говорили вчора?

Гаррі знову не відповів.

Професор Квірел зітхнув.

 — Я стільки всього зробив для вас, — продовжив чоловік. — Хай які у вас є сумніви щодо мене, цього ви не можете заперечувати. Я закликаю повернути хоч частку боргу. Поговоріть зі мною, містере Поттер.

Щось мені наразі не хочеться, — подумав Гаррі, але потім: — О, точно.

Дві години потому, після одного повороту Гарріного часовороту, запису точного часу та запамʼятовування його точного розташування, годинної прогулянки, він пішов усередину та повідомив професорку Макґонеґел, що він зараз спілкується з професором захисту у лісі за межами Гоґвортсу (на випадок, якщо щось із ним станеться). Потім прогулявся ще годину, повернувся точно у місце свого оригінального розташування рівно за годину після зникнення з цієї точки та повернув часоворот ще раз…​

 — Що це було? — запитав професор Квірел, кліпнувши. — Ви що — щойно…​

 — Нічого особливого, — відповів Гаррі, не скидаючи каптура свого плаща-невидимки та не прибираючи руки з часовороту. — Так, я досі так налаштований. Якщо чесно, гадаю, мені не варто було нічого розповідати.

Професор Квірел нахилив голову.

 — Звичка, що добре служитиме вам у житті. Чи є щось здатне змінити вашу думку?

 — Професоре, якби я вже знав про аргумент, що міг би змінити моє рішення…​

 — Це правда. Для таких, як ми. Але ви були б здивовані дізнатися, наскільки часто люди знають, що вони мають почути, але чекають, доки це не вимовлять уголос, — захитав головою професор Квірел. — Перекладаючи на вашу мову…​ Існує дійсний факт, що відомий мені, але не вам, щодо якого я хотів би вас переконати, містере Поттер.

Брови Гаррі здійнялися, хоча наступної миті він зрозумів, що професор Квірел не може того бачити.

 — Так, це моєю мовою. Я слухаю.

 — Наміри, що у вас сформувалися, є значно більш небезпечними, ніж ви собі уявляєте.

Відповідь на це несподіване твердження не примусила Гаррі довго думати:

 — Дайте визначення небезпечному і розкажіть мені, що, ви гадаєте, ви знаєте і звідки, ви гадаєте, ви це знаєте.

 — Іноді, — почав професор Квірел, — повідомивши когось про небезпеку, ви лише змушуєте його прямувати до неї навпростець. У мене немає наміру, щоб це сталося цього разу. Ви очікуєте, що я вкажу вам, чого ви не мусите робити? Чого саме я боюся? — чоловік захитав головою. — Якби ви були чаклунського роду, містере Поттер, ви б дуже серйозно сприйняли те, що могутній маг радить вам бути обережним.

Було б неправдою сказати, що Гаррі не був роздратований, але він також не був ідіотом, тому Гаррі просто спитав:

 — Чи є щось, що ви можете мені повідомити?

Професор Квірел обережно усадив себе на траву, дістав паличку. Його рука прийняла положення, що Гаррі розпізнав. Гаррі перехопило подих.

 — Це востаннє, коли я можу це зробити для вас, — тихо прокоментував професор Квірел. Тоді чоловік почав промовляти слова, що були дивними, належали до мови, що Гаррі не міг розпізнати, інтонацією, що здавалася нелюдською, слова, що вислизали з Гарріної памʼяті, хоч він намагався їх вловити, полишали його розум, щойно туди потрапляли.

Цього разу заклинання спрацювало значно повільніше. Дерева потемнішали, гілки та листя поблякли, наче були видимі через ідеальні сонцезахисні окуляри, що послаблювали та зменшували потік світла, не спотворюючи його. Синій купол неба відступив, обрій, який, як хибно вважав мозок Гаррі, мав скінченну відстань, відійшов, ставши сірим та темно-сірим. Хмари стали тоншими, прозорими, і зовсім щезли, давши дорогу темряві.

Ліс затінився, поблякнув, зник у чорноті.

Велика небесна ріка знову стала видимою, як тільки очі Гаррі адаптувалися та змогли бачити найбільший обʼєкт з усіх, які людські очі можуть сприймати як щось більше за точку, — Чумацький шлях навколо.

І світло зірок, сліпучо-яскраве та все ж віддалене, з великої глибини.

Професор Квірел глибоко вдихнув. Тоді він підняв паличку ще раз (ледь видиму без світла сонця чи місяця) та торкнувся своєї голови зі звуком, схожим на тріскіт яйця.

Професор захисту теж розчинився, ставши повністю невидимим.

Крихітний диск трави, ледве освітлений слабким промінням, самотньо дрейфував посеред порожнього космосу.

Деякий час вони обидва мовчали. Гаррі намагався зануритися поглядом у зірки та не відволікатися навіть на власне тіло. Хай що професор Квірел хотів йому сказати, це буде сказано у свій час.

І у свій час голос заговорив.

 — Тут немає війни, — мовив мʼякий голос посеред порожнечі. — Жодних конфліктів та бійок, жодної політики та зради, ані смерті, ані життя. Все те є наслідками людського невігластва. Зірки нагорі позбавлені дурості, непорушені нею. Тут є мир та тиха вічність. Так я колись вважав.

Гаррі повернувся у бік, звідки лунав голос, але побачив самі зірки.

 — Так ви колись вважали? — перепитав Гаррі, коли здалося, що більше не буде слів.

 — Ніщо не вище за невігластво людства, — прошепотів голос із порожнечі. — Немає нічого по той бік руйнівних сил достатньо розумного ідіотизму, навіть самих зірок. Я справді багато віддав був, щоб певна золота пластинка була вічною. Мені б не сподобалося побачити її знищеною через людське невігластво.

Знову очі Гаррі рефлекторно поглянули туди, звідки мав линути голос, і знову побачили лише порожнечу.

 — Думаю, я міг би заспокоїти вас щодо цього, професоре. Вогняна куля від ядерної зброї не поширюється на…​ Як там далеко зараз Піонер-11? Десь, приблизно, мільярд кілометрів, напевно? Маґли кажуть, що ядерна зброя знищить світ, але насправді мають на увазі легкий підігрів частини поверхні Землі. Наше Сонце є велетенською реакцією ядерного синтезу і навіть воно не випаровує віддалені космічні зонди. Навіть у найгіршому випадку ядерна війна й близько не підійде до знищення Сонячної системи, хоч це не дуже тішить.

 — Правда, доки ми говоримо про маґлів, — підтвердив мʼякий голос посеред зоряного світла. — Але що маґли знають про справжню силу? Це не вони мене зараз лякають. А ви.

 — Професоре, — обережно почав Гаррі, — мушу визнати, що хоча я й допустив декілька критичних невдач у житті, є певна різниця між цим та таким невдалим розкладом, щоб Піонер-11 опинився у радіусі вибуху. Не існує реалістичного способу зробити це, не підірвавши Сонце. І випереджаючи ваше питання, повідомляю, що Сонце — це зірка класу G головної послідовності — вона не може вибухнути. Будь-який вклад енергії лише збільшить обʼєм водневої плазми. Сонце не має ядра з виродженого газу, що могло б здетонувати. Сонце не має достатньо маси, щоб стати суперновою, навіть у кінці життя.

 — Які ж дивовижні речі змогли дізнатися маґли, — промугикав інший голос. — Як зірки живуть, як вони уникають смерті, як вони помирають. І у них жодного разу не виникло думки, чи може це знання бути небезпечним.

 — Відверто кажучи, професоре, така думка ніколи не приходила й до мене.

 — Ви маґлівського роду. Я не про кров, я про те, як ви провели дитинство. Це дає свободу думки, так. Але є мудрість і в чаклунській обачності. Минуло вже триста двадцять три роки з події, коли всі магічні території Сицилії було знищено через дурість однієї людини. Такі інциденти були поширеними у часи, коли Гоґвортс було збудовано. І навіть більш поширеними після життя Мерліна. А з часів до Мерліна майже нічого не залишилося для досліджень.

 — Цілих тридцять порядків різниці між цим та підриванням сонця, — зазначив Гаррі, але потім схаменувся: — Але це безґлузде ухиляння від суті, вибачте, підірвати країну було б теж поганим, я згоден. У будь-якому разі, професоре, я не планую робити нічого такого.

 — Ваше рішення й не потрібне, містере Поттер. Якби ви читали більше чаклунських романів та менше маґлівський історій, ви би знали. В серйозній літературі чаклун, чия дурість погрожує випустити Незграбного Кістяка, не буде свідомо йти до цієї мети, бо інакше це історія для дитячих книжок. Цей по-справжньому небезпечний чаклун, швидше за все, буде схилений до участі у якомусь проєкті, що може принести йому велику славу, і перспектива втратити цю славу та жити своїм життям у тіні буде для нього значно чіткішою, ніж можливість зруйнувати свою країну. Або ж він пообіцяє бути успішним тому, кого він не в силах розчарувати. Або ж його діти комусь заборгували. У цих історіях криється багато літературної мудрості. Вони були народжені з страшного досвіду та перетворених на попіл міст. Найбільша ймовірність для виникнення катастрофи — це могутній чарівник, хто з будь-якої причини не зрозумів, що треба зупинитися, коли зʼявився попереджувальний знак. Попри те, що він багато й щиро говоритиме про безпеку, він не зможе зупинити себе. Цікаво, містере Поттер, чи думали ви спробувати щось, що Герміона Ґрейнджер заборонила б вам робити?

 — Ну, добре вже, приймається, — відповів Гаррі. — Професоре, я чудово усвідомлюю, що, врятувавши Герміону ціною двох інших життів, я програю в загальному рахунку з утилітарної точки зору. Я надзвичайно добре усвідомлюю, що Герміона не захотіла б, щоб я ризикував цілою країною задля її порятунку. Це просто здоровий ґлузд.

 — Дитя, що знищує дементорів, — почав мʼякий голос, — якби я боявся, що ти можеш зруйнувати лише одну країну, я би не був настільки занепокоєний. Я не одразу зрозумів, що твоє знання маґлівської науки та маґлівських практик стане джерелом великої сили. Тепер я віддаю цьому належне. Я, з усією щирістю, занепокоєний безпекою тієї золотої пластинки.

 — Ну, не дарма я читав стільки наукової фантастики, — почав Гаррі, — принаймні, вона навчила мене, що знищення Сонячної системи — морально неприйнятне, особливо раніше, ніж людство колонізує інші зіркові системи.

 — Тоді ви відмовитеся від цього…​

 — Ні, — відрізав Гаррі, без жодної думки вимовивши це. За мить він додав: — Але я справді розумію, що саме ви намагаєтеся донести до мене.

Тиша. Зірки не зсунулися, як би це сталося на земному нічному небі протягом розмови.

Пролунав легкий шелест, наче хтось посунув своє тіло. Гаррі усвідомив, що він весь цей час стояв, не ворухнувшись, і обережно, не торкаючись краю, спустився на ледь помітне коло трави, що залишалося під ним.

 — Скажіть мені ось що, — почав мʼякий голос. — Чому ця дівчина така важлива для вас?

 — Бо вона мій друг.

 — У буденному вжитку, містере Поттер, слово «друг» не повʼязують з відчайдушними спробами оживити мертвих. Чи може ви вважаєте, що вона є вашим справжнім коханням, чи щось таке?

 — Ох, тільки не ви теж, — втомлено відповів Гаррі. — Тільки не ви, професоре, з усіх людей. Добре, ми — найкращі друзі, але на цьому все, добре? Досить. Друзі не дозволяють друзям залишатися мертвими.

 — Прості люди не йдуть аж так далеко для тих, кого вони кличуть друзями, — голос звучав трохи віддалено зараз, відокремлено. — І навіть для тих, кого як вони кажуть, вони люблять. Їхні супутники помирають, і вони не шукають сили, щоб воскресити їх.

Гаррі не зміг себе втримати. Він знову озирнувся, знаючи що це марно, і він побачить лише більше зірок.

 — Дайте здогадаюся — з цього ви робите висновок, що…​ людям насправді байдуже щодо своїх друзів, вони лише вдають почуття.

Пролунав короткий сміх.

 — Більшу байдужість захочеш вдати — не вийде.

 — Їм не байдуже, професоре, і не лише щодо своїх коханих. Солдати кидаються на гранати, щоб врятувати друзів, матері забігають у палаючий будинок, щоб врятувати дітей. Але, якщо ти маґл, то ти не знаєш, що існує така штука як магія, щоб оживити когось. А звичайні чаклуни не можуть…​ мислити нешаблонно в цьому напрямку. Тобто більшість чарівників не шукають можливості зробити себе безсмертними. Чи це доводить, що їм начхати й на власне життя?

 — Як скажете, містере Поттер. Безумовно, я би оцінив їхні життя як безґлузді та позбавлені усілякої цінності. Можливо, десь глибоко всередині вони теж погоджуються, що моя думка про них є правильною.

Гаррі захитав головою, а потім у роздратуванні скинув каптура свого Плаща та захитав головою ще раз.

 — Це звучить як притягнуте за волосся бачення світу, професоре, — промовила ледь освітлена голова хлопчика, що висіла без підтримки над колом темної трави серед зірок. — Спроби винайти закляття для воскресіння не є чимось, що прості люди розглянули б, тому ви не можете робити ніяких висновків з того, що вони не скористалися цією можливістю.

За якусь мить ледь освітлений силует чоловіка, що сидів на колі трави, також став видимий.

 — Якби вони насправді піклувалися про своїх нібито коханих, — мʼяко промовив професор захисту, — то вони б подумали про цей варіант, чи не так?

 — Мізки працюють зовсім не так. Вони не можуть несподівано підвищити свою потужність, коли ставки стають високими…​ чи скоріш, вони підвищують її, але у дуже жорстких рамках. Я б не зміг розрахувати тисячу розрядів числа пі, навіть якби чиєсь життя від цього залежало.

Ледь освітлена голова нахилилася убік:

 — Але є й інше можливе пояснення, містере Поттер. Можливо, люди грають роль друга. Вони роблять тільки те, що вимагає від них роль, але не більше. Мені спадає на думку, що різниця між вами й ними не в тому, що ви піклуєтеся більше, ніж вони. Чого б це ви народилися з таким незвично сильним відчуттям дружби, що ви єдині серед чаклунського світу жадаєте воскресити Герміону Ґрейнджер після її смерті? Ні, найбільш ймовірна різниця не в тому, що ви піклуєтеся більше. А в тому, що ви, будучи більш логічною істотою, ніж вони, єдиний, хто вирішив, що цього вимагає роль друга.

Гаррі подивився на зірки. Було б брехнею сказати, що його це не зачепило.

 — Це…​ не може бути правдою, професоре. Я можу назвати з десяток прикладів людей з маґлівських творів, хто хотів воскресити їхніх мертвих друзів. Автори цих історій чітко розуміли, що я відчуваю щодо Герміони. Але ж ви, напевно, не читали їх, гадаю…​ може «Орфе́й і Евріді́ка»? Насправді, я цього не читав, але знаю зміст.

 — Такі історії також популярні серед чаклунської спільноти. Є історія про братів Елріків. Історія Дори Кент, яку намагався врятувати її син Сол. Ще є Рональд Маллет та його приречене змагання з Часом. На Сицилії до її падіння існувала драма Преші Тестаросси. У Японії розповідають про Акемі Хомуру та її втрачене кохання. І всі ці історії обʼєднує те, містере Поттер, що вони є вигадкою. В реальному житті чаклуни не намагаються цього зробити, хоч це точно не є для них чимось, що неможливо уявити.

 — Бо вони гадають, що це неможливо! — підвищив тон Гаррі.

 — Тоді може нам варто піти до доброї професорки Макґонеґел та розповісти про ваші наміри знайти спосіб повернути до життя Герміону Ґрейнджер та подивитися, що вона про це думає? Можливо, у неї ніколи не виникала думка дослідити цю можливість…​ Ага, але ж ви вагаєтеся. Ви вже знаєте її відповідь, містере Поттер. Чи здогадуєтеся, чому ви це знаєте? — холодну посмішку можна було розчути з голосу. — Чудовий технічний прийом, до речі. Дякую, що навчили мене його.

Гаррі усвідомлював напруження, що змінило вираз його обличчя, його слова вийшли різкими:

 — Професорка Макґонеґел не росла з маґлівським концептом зростаючої сили науки, ніхто ніколи не казав їй, що коли на кону життя друга, то тобі потрібно мислити дуже раціонально…​

Тон професора захисту теж підвищувався.

 — Професорка трансфігурації діє за сценарієм, містере Поттер! Цей сценарій вимагає від неї тужити й горювати, це все, на чому стоїть її турбота. Прості люди недобре реагують, коли пропонуєш їм відійти від сценарію. Ви вже знаєте це!

 — Кумедно, можу заприсягтися, що бачив, як професорка Макґонеґел пішла не за сценарієм під час вчорашньої вечері. Якщо побачу, що вона відходить від сценарію ще разів з десять, я може й справді спробую поговорити з нею про можливість воскресіння Герміони, але наразі вона ще новачок у цьому й потребує практики. Зрештою, професоре, все те, що ви намагаєтеся використати як свідчення того, що любов, дружба та все інше — лише брехня, насправді випливає з того, що людські істоти не знають кращого.

Голос професора захисту досяг піку.

 — Якби це тебе убив той троль, то в Герміони Ґрейнджер навіть не виникла б думка робити те, що ти робиш для неї! Вона б не виникла ані в Драко Мелфоя, ані в Невіла Лонґботома, ані в Макґонеґел — у жодного з твоїх дорогоцінних друзів! Не існує жодної людини, що повернула б тобі всю турботу, що ти виявляєш до неї! То навіщо ж? Навіщо це робити, містере Поттер? — був дивний, дикий розпач у цьому голосі. — Навіщо бути єдиним у світі, хто зробить так багато лише для вдавання дружби, хоча ніхто з них ніколи не зробить того ж для тебе?

 — Я певен, що ви фактично помиляєтеся, професоре, — рівно відповів Гаррі. — Щодо багатьох речей, насправді. Ваша модель моїх емоцій недосконала. Бо ви не розумієте мене ні на краплину, якщо вважаєте, що я б зупинився, якби все, що ви кажете, було правдою. Все у світі має починатися з чогось, кожна подія має трапитися вперше. Життя на Землі мало початися з однієї дрібної самовідтворювальної молекули в калюжі з багнюкою. І, якби я був першою у світі особою, ні…​

Руки Гаррі спітніли, виблискуючи від жахливо далеких точок світла.

 — …​якби я був першою особою у всесвіті, хто по-справжньому піклується про когось іншого, а я, до речі, не перший, то я пишався б цим, і доклав би всіх зусиль.

Запала довга тиша.

 — Ви таки по-справжньому піклуєтеся за цією дівчиною, — мʼяко мовив затінений силует чоловіка, — Ви піклуєтеся про неї так, як ніхто з них не здатен піклуватися про себе, не кажучи вже про піклування про інших, — голос професора захисту став дивним, наповненим якоюсь нерозбірливою емоцією. — Я цього не розумію, але я знаю, що ви здатні зробити через це. Задля неї ви кинете виклик самій смерті. Ніщо не похитне вашої рішучості.

 — Я піклуюся достатньо, щоб докласти справжні зусилля, — тихо додав Гаррі. — Так, це коректно.

Зоряне світло потроху почало ламатися, світ почав просочуватися крізь тріщини, крізь розлами темряви проглядалися стовбури дерев та листя, осяяні сонячним промінням. Гаррі підняв руку та заклі́пав, коли світло вдарило у його настроєні на темряву очі. І його очі автоматично поглянули на професора захисту на випадок, якщо атака здійсниться, поки він засліплений.

Коли всі зірки зникли й лишилося лише денне світло, професор Квірел досі сидів на траві.

 — Що ж, містере Поттер, — почав він своїм звичним голосом, — якщо це так, то надам вам усю допомогу, що зможу, поки ще можу.

 — Що ви зробите? — несвідомо випалив Гаррі.

 — Моя вчорашня пропозиція досі діє. Спитайте, і я відповім. Покажіть мені ті ж наукові книжки, що ви підібрали для містера Мелфоя, і я прогляну їх, і повідомлю, що приходить на думку. Не дивіться так здивовано, містере Поттер, я не смію залишити вас сам на сам з цією задачею.

Гаррі витріщився, сльози все ще сочилися від раптового світла.

Професор Квірел подивився на нього у відповідь. Щось дивне блиснуло у тьмяних очах.

 — Я зробив все що міг, і тепер, боюся, я маю залишити вас. Доброго…​ — професор захисту завагався. — Доброго дня, містере Поттер.

 — Доброго…​ — почав Гаррі.

Чоловік, що сидів на траві, відкинувся, його голова вдарилася об землю з легким стуком. У ту ж мить лиховісне передчуття зникло так різко, що Гаррі плигнув на місці, а серце майже вирвалося з грудей.

Фігура на землі повільно підвелася на карачки. Подивилася на Гаррі порожніми очима, рот відкрився. Спробувала підвестися на ноги, знову впала на землю.

Гаррі зробив крок уперед, щирий інстинкт штовхав його запропонувати допомогу, але це було неправильно. Занепокоєння, що наростало у ньому, хай яке слабке, не лишало сумнівів, що небезпека досі існує.

Але впала фігура відсахнулася від Гаррі, і потім повільно почала відповзати від нього, прямісінько в бік віддаленого замку.

Хлопчик, стоячи посеред лісу, залишився проводжати її поглядом.