Розділ 78. Неприпустимі поступки, прелюдія: шахраювання

Субота, четверте квітня, 1992 рік.

Містер і місис Девіс були доволі знервовані, коли сідали на мʼякі лави в певній спеціальній зоні трибун гоґвортського стадіону для квідичу. Та з цих трибун сьогодні не побачити польоту мітел — лише гігантський квадрат чогось на кшталт пергаменту. Величезна біла поверхня невдовзі перетвориться на вікно з видом на траву й солдатів. Наразі вона просто забарвлена в похмурий сірий колір неба. (Що видається доволі неспокійним, хоча погодні чаклуни обіцяли були ясну погоду до ночі.)

Зазвичай Гоґвортс дотримувався давньої традиції: нехай усього-на-всього батьки «не лізуть» — з тих самих причин, що й нетерплячим дітям кажуть забиратися з кухні й не заважати кухареві. Офіційна зустріч між батьками й учителем можлива з єдиної причини — якщо вчитель незадоволений прогресом батьків. Щоб адміністрація Гоґвортсу вважала за потрібне звітувати перед вами, потрібні були надзвичайні обставини. Переважно, хай що коїлося, адміністрація Гоґвортсу мала за плечима вісімсот років поважної історії, а ви — ні.

Тож містер і місис Девіс із острахом вирішили були наполягати на аудієнції із заступницею директора Макґонеґел. Доволі важко належним чином висловлювати обурення, коли спілкуєшся з тією ж самою поважною відьмою, що дванадцять років та чотири місяці тому призначила була вам двом відпрацювання на два тижні через те, що заскочила вас під час зачаття Трейсі.

З іншого боку, містера й місис Девіс морально підтримувало розмахування примірником «Базікала» із жирним яскравим заголовком, що його міг прочитати весь світ:

ДОМОВЛЕНОСТІ З ПОТТЕРОМ?

БОУНЗ, ДЕВІС, ҐРЕЙНДЖЕР

У ЛЮБОВНОМУ ПРЯМОКУТНИКУ СТРАХУ

Ось таким чином містер і місис Девіс виторгували собі шлях до професорської ложі трибун Гоґвортсу, де вони зручно влаштувалися з чудовим видом на зачакловані екрани професора Квірела, щоб вони вдвох самі могли побачити «що, о хитромудрі шкрапетки, відбувається в цій школі, перепрошую за такі слова, заступнице директора Макґонеґел!»

Ліворуч від містера Девіса сидів ще один стурбований тато — біловолосий чоловік в елегантній чорній мантії незрівнянної якості, такий собі Луціус Мелфой, політичний лідер наймогутнішої фракції Чарверсуду.

Ліворуч від лорда Мелфоя був зверхній аристократичний чоловік з пошрамованим лицем, що був представлений як лорд Джаґсон.

Далі сидів старший, та досі гострий на око чоловʼяга на імʼя Чарлз Нот, за чутками ледь не такий саме заможний, як лорд Мелфой.

Праворуч від місис Девіс можна було побачити вродливу леді і навіть більш привабливого лорда шляхетного й найдавнішого роду Ґрінґрас. За мірками чарівників вони були молодими, були вбрані у сірі шовкові мантії, які прикрашали крихітні темні смарагди у формі травинок. Леді Ґрінґрас мала ключовий переломний голос у Чарверсуді, її матір відсторонилася від політики на диво рано. Чарівний чоловік леді Ґрінґрас, хоч його власна родина й не була ані шляхетною, ані заможною, отримав місце в раді опікунів Гоґвортсу.

Праворуч від них була надзвичайно сувора стара відьма з квадратною щелепою. Вона потисла була руки з містером і місис Девіс без найменшого натяку на зверхність. Це була Амелія Боунз, директорка Відділу Дотримання Магічних Законів.

Праворуч від Амелії сиділа літня жінка, що якось на вуха поставила була моду чаклунської Британії, коли вбудувала живого яструба в свій капелюх, така собі Авґуста Лонґботом. Хоч вона й не мала титулу «леді», пані Лонґботом у повній мірі могла застосовувати права родини Лонґботомів, доки їхній останній нащадок не досягне повноліття, і її вважали яскравою фігурою в одній з менших фракцій Чарверсуду.

Поряд з пані Лонґботом сидів сам головний маг, Верховний речник, директор Албус Персіваль Вулфрик Браян Дамблдор, легендарний підкорювач Ґріндельвальда, захисник Британії, перевинахідник славетних дванадцяти способів використання драконячої крові, наймогутніший чарівник у світі тощо.

І, нарешті, останнім праворуч від них розташувався таємничий професор захисту Гоґвортсу, Квірін Квірел, що зараз спирався на мʼякі лави й ніби відпочивав. Видавалося, він почувається як риба у воді серед витонченого товариства кворуму ради опікунів Гоґвортсу, які просто вирішили зазирнути до школи цієї чудової суботи й дізнатися, що ж, о хитромудрі шкрапетки, відбувається у Гоґвортсі взагалі, і з Драко Мелфоєм, Теодором Нотом, Дафною Ґрінґрас, Сьюзен Боунз і Невілом Лонґботомом зокрема. Імʼя Гаррі Поттера також згадувалося.

О, і, звісно, не варто забувати про Трейсі Девіс. Брови директорки Боунз здійнялися з деякою цікавістю, коли молоду пару представили як її батьків. Лорд Джаґсон швидко й скептично на них поглянув, пирхнув, і далі ігнорував їх. Луціус Мелфой ґречно привітав їх, у його усмішці відчувалася суміш здивування та зневаги.

Містер і місис Девіс, що востаннє голосували з якогось важливого питання, коли торкнулися паличками до імені міністра Фаджа, що зберігали всі свої триста ґалеонів у сховищі «Ґрінґотсу», що працювали продавцем котлів у крамниці зіль та заклинателькою всеноклів відповідно, притислися одне до одного й нерухомо сиділи, якомога рівніше, на мʼяких лавах, і несамовито бажали, щоб вони одягли були якісніші мантії.

Небо над їхніми головами нагадувало суцільну хмару, що мала темніші й світліші прошарки, й невблаганно провіщало шторм. Хоча ще не блимнула жодна блискавка, не було рокоту грому. Лише впало кілька загрозливих крапель.


Полк «Сонечко» крокував до призначеного їм початкового місця в певному лісі, хоча, можливо, фраза «повільно йшов» була б доречнішою. Не варто втомлюватися, доки битва навіть не почалася, і квітневе повітря було неприємно вогким, хоч і прохолодним. Поперед них повільно пересувалося зі швидкістю їхньої ходи жовте полумʼя, що показувало напрямок.

Сьюзен Боунз повсякчас схвильовано зиркала на генерала Сонечка, доки вони крокували забарвленим у сіре лісом. Видавалося, професор Снейп вибив був її з колії своїм гриманням. Герміона навіть пропустила була «офіційне віче з планування Полку “Сонечко”», та це легко було зрозуміти. Але коли після того Сьюзен спробувала втішити Герміону, та пробурмотіла щось про те, що не встежила за часом, а це було геть не в її стилі, крім того, дівчина здавалася виснаженою й переляканою, ніби її замкнули на три дні в туалеті з дементором. Навіть зараз, коли генерал Сонечка мала цілковито зосередитися на битві, рейвенкловка безперестанно роззиралася довкола, ніби от-от чорні чаклуни мали вистрибнути з-за кущів і принести її в жертву.

 — Заборона маґлівських артефактів сильно звужує наші можливості, — сказав Ентоні Ґольдштейн понурим тоном, який завжди використовував для навмисного песимізму. — Мені якось спало на думку трансфігурувати тенета, щоб кидати їх у людей, але…​

 — Немає сенсу, — сказав Ерні Макмілан. Гафелпафець похитав головою, він був навіть серйознішим за Ентоні. — Тобто, це ж як просто наслати прокльон — вони б просто ухилилися.

 — Так, я теж так вирішив, — кивнув Ентоні. — А ти щось вигадав, Шеймусе?

Колишній лейтенант Хаосу досі почувався трохи не у своїй тарілці серед нових товаришів Полку «Сонечко».

 — Вибачайте, — сказав нещодавно призначений капітан Фініґан. — Я більш придатний для вигадування загальної стратегії.

 — Це я вигадую загальну стратегію, — обурено сказав Рон Візлі.

 — Тут три війська, — різко сказала генерал Сонечка, — отже, ми бʼємося з двома військами водночас, відповідно, нам потрібно більше за одного стратега, відповідно, стули пельку, Роне!

Рон розгублено й стурбовано подивився на генерала.

 — Гей, — заспокійливо сказав ґрифіндорець, — не дозволяй Снейпові так на себе впливати…​

 — Генерале, а як ви гадаєте, що нам варто робити? — миттю дуже гучно запитала Сьюзен. — Тобто, наразі в нас насправді немає плану.

За відсутності Герміони їхня офіційна зустріч для планування провалилася була з тріском, бо і Рон, і Ентоні, вважали, що вони головні.

 — А чи потрібен нам узагалі план? — дещо неуважно сказала генерал Сонечка. — У нас є ти, я, Лаванда, Парваті, Анна, Дафна, Рон, Ерні, Ентоні і капітан Фініґан.

 — Це…​ — почав Ентоні.

 — Як на мене, доволі хороша стратегія, — сказав Рон, схвально кивнувши. — У нас більше сильних солдатів, ніж у інших двох військ разом. У Хаосі залишилися лише Поттер, Лонґботом та Нот…​ Ну, і, гадаю, Забіні…​

 — І Трейсі, — сказала Герміона.

Кілька людей здригнулися.

 — Та годі вже, — роздратовано сказала Сьюзен. — Просто вона загартована в боях учасниця С.С.Р.А.Г.Ч. — це все, що мала на увазі генерал Сонечка.

 — І все одно, — сказав Ерні, серйозно поглянувши на Сьюзен, — гадаю, тобі ліпше піти з тим загоном, що битиметься з Хаосом, капітане Боунз. Знаю, що ти не можеш використовувати свої подвійні чаклунські сили, хіба що невинні в небезпеці, але, ну…​ на випадок, раптом міс Девіс усе ж таки, ну знаєте, вийде з-під контролю й почне їсти чиїсь душі…​

 — Я з нею впораюся, — заспокійливо сказала Сьюзен.

Так, її наразі не підміняла метаморфомаг, але й Трейсі навряд чи зараз була багатозільнутим Дамблдором чи кимось іще.

Капітан Фініґан глибоким, дещо гуркотливим голосом вимовив речитативом:

 — Мене непокоїть твій брак скептицизму.

Він підвів руку, майже доторкнувся вказівним пальцем до великого і вказав на Ерні.

Ентоні Ґольдштейн чомусь почав кашляти.

 — І що це має означати? — спитав Ерні.

 — Просто генерал Поттер так подеколи каже, — відповів капітан Фініґан. — Кумедно: коли ти тілько-но потрапляєш у Легіон Хаосу, це все видається божевіллям, та за кілька місяців ти розумієш, що насправді всі, хто не в Легіоні Хаосу, — божевільні…​

 — А я кажу, — гучно промовив Рон, — як на мене, це хороша стратегія. Нічого не трансфігуруємо, не втомлюємося дарма, здолаємо все, що вони для нас підготували, і потім просто переможемо їх силою.

 — Гаразд, — сказала Герміона. — Зробімо так.

 — Але…​ — сказав Ентоні, люто глянувши на Рона. — Але генерале, у Гаррі Поттера залишилося лише шістнадцять людей у війську. У нас та в Драконів по двадцять вісім. Гаррі про це знає, він знає, що має вигадати щось дивовижне…​

 — Наприклад? — кинула Герміона, явно сама не своя. — Якщо ми не знаємо, що він замислив, то нам краще берегти наші сили для масованих «Фініте». Як ми мали зробити минулого разу!

Сьюзен обережно торкнулася плеча Герміони:

 — Генерале Ґрейнджер? Гадаю, вам варто трохи перепочити перед битвою.

Вона гадала, що Герміона почне сперечатися, але та лише кивнула й наддала ходи. Невдовзі вона залишила офіцерську групу Полку «Сонечко» позаду, її очі й далі спостерігали за лісом, а інколи — за небом.

Сьюзен пішла за нею. Не годиться, якщо здаватиметься, що генерала Сонечка вигнали з її власної офіцерської групи.

 — Герміоно? — тихо гукнула Сьюзен, коли вони трохи відійшли. — Тобі треба зосередитися. Тут усім керує професор Квірел — не Снейп, і він не дозволить, щоб з тобою чи кимось іншим щось сталося.

 — Це не допомагає, — тремтячим голосом сказала Герміона. — Зовсім не допомагає, капітане Боунз.

Вони вдвох пішли ще швидше, вони обходили довкола якихось інших солдатів, оглядали периметр та обводили поглядом дерева навкруги.

 — Сьюзен? — тихо спитала Герміона, коли вони ще більш віддалилися від решти. — Як гадаєш, Дафна має рацію щодо того, що Драко Мелфой має якийсь хитрий план?

 — Так, — миттєво відповіла Сьюзен, анітрохи не замислившись. — Це очевидно, бо його прізвище містить літери М-Е-Л-Ф-О та «Й».

Герміона роззирнулася довкола, ніби хотіла пересвідчитися, що ніхто не спостерігає, хоча, звісно, це був один з найліпших методів привернути увагу інших людей. — Чи міг Мелфой стояти за тим, що зробив Снейп?

 — Снейп міг стояти за Мелфоєм, — глибокодумно сказала Сьюзен, пригадуючи розмови своєї тітоньки за столом, — або Луціус Мелфой міг стояти за обома.

У неї спиною пробігли мурахи від цієї думки. Раптом порада Герміоні зосередитися на битві здалася їй значно менш розумною.

 — А що, — спитала вона, — ти отримала якусь зачіпку щодо цього?

Герміона похитала головою.

 — Ні, — сказала рейвенкловка. Її голос звучав так, ніби вона от-от заплаче. — Я…​ просто розмірковувала про це сама…​ от і все.


У призначеному їм місці в лісі поряд з Гоґвортсом генерал Драконів та воїни Армії Драконів чекали під сірими небесами там, куди їх привело їхнє червоне полумʼя.

Праворуч від Драко стояла Падма Патіл, його перша помічниця, що якось керувала була усією Армією Драконів, коли Драко оглушили. За спиною Драко стояв Вінсент, син Креба, — з родини, що служила Мелфоям з незапамʼятних часів; кремезний хлопець був пильним, адже він завжди був пильним, розпочалася вже битва чи ні. Ще трохи позаду, поряд з двома мітлами, які видали Армії Драконів, був Ґреґорі з Ґойлів; і хай Ґойли служили Мелфоям не так довго, як Креби, та служили вони не гірше.

Ліворуч від Драко тепер стояв такий собі Дін Томас з Ґрифіндору — бруднокровець або, можливо, напівкровка — він нічого не знав про свого батька.

Відправити Діна Томаса до Армії Драконів було зумисним ходом з боку Гаррі, Драко в цьому не мав сумнівів. Ще трьох колишніх хаоситів перевели були до Армії Драконів, і всі вони спостерігали за Драко, ніби яструби, чекали на найменшу образу з боку Драко в бік колишнього лейтенанта.

Дехто назвав би це саботажем, та Драко знав, що це не так. Гаррі також відправив був лейтенанта Фініґана до Полку «Сонечко», хоча професор Квірел постановив, що Гаррі має віддати лише одного лейтенанта. Це Гаррі також зробив зумисно, щоб усім було цілковито зрозуміло, що Гаррі не виганяв найменш потрібних солдатів.

З одного боку, Драко було б легше здобути відданість нових солдатів, якби вони гадали, що вони не потрібні Гаррі. З іншого боку…​ ну, це складно було сформулювати. Гаррі віддав був йому хороших солдатів, не принизивши їх, але це було ще не все. Гаррі виявив доброту до своїх солдатів, але навіть це було ще не все. Справа була не в тому, що Гаррі грав чесно, а в тому що…​ неможливо було не помітити разючу різницю з тим, як поводилися в таких випадках у Слизерині.

Тож Драко не завдавав ані найменшої образи містерові Томасу, а натомість тримав його поряд, підпорядкував лише собі й Падмі, і нікому більше. Це було випробування, як сказав був Драко містерові Томасу й усім іншим, а не підвищення. Містер Томас має продемонструвати, що він гідний звання в Армії Драконів, але йому дадуть шанс, і цей шанс буде справедливим. Містер Томас, видавалося, був здивований через цю церемонію (як зрозумів Драко, у Легіоні Хаосу все трималося не на формальностях), але ґрифіндорець трохи виструнчився й кивнув.

Потім, коли містер Томас уже продемонстрував свої здібності під час одного з тренувань Армії Драконів, його покликали на стратегічне засідання, де Падма ненавʼязливо спитала — ніби це було цілком звичайне питання, — чи не має містер Томас якихось ідей щодо того, як перемогти Легіон Хаосу.

Ґрифіндорець радісно сказав, що Гаррі передбачив був, що генерал Мелфой чи один з його солдатів поставить це питання, і Гаррі просив передати генералові Мелфою повідомлення: «Ти маєш спитати себе, де в тебе є відносні переваги: що можеш зробити ти сам, чи що може зробити Армія Драконів такого, на що не здатен Легіон Хаосу, і спробувати отримати з цієї переваги якомога більше користі». Дін Томас не зміг вигадати, що це може бути за перевага, але він вигадав кілька ідей, як перемогти Хаос, і розповів про них. Зрештою, Гаррі наказав був йому так зробити.

Ех, подумав Драко. Він не міг зітхнути вголос. Та це була хороша порада, і Драко скористався нею: сів за своїм столом з пером і пергаментом та виписав усе, що могло бути відносною перевагою.

І, на превеликий подив Драко, у нього зʼявилася була ідея — справжня. Насправді, навіть дві.

Глухий дзвін залунав у лісі. Чомусь він видавався більш зловісним, ніж раніше. Тієї ж миті два пілоти вигукнули «Гоп!», стрибнули на свої мітли та полетіли в сіре небо.


Містер та місис Девіс тепер трохи спиралися одне на одного — просто через виснаження мʼязів, жодним чином не через зменшення напруги. Величезний порожній білий пергамент перед ними блимнув та показав три великі вікна, ніби в ньому прорізали отвори, за якими три війська маршували у лісі. Також були менші вікна, що показували шістьох вершників на мітлах, а в кутку пергаменту був вид на весь ліс, на якому яскравими точками були позначені війська та розвідники.

Вікно з Полком «Сонечко» показувало генерала Ґрейнджер та її капітанів, що маршували в центрі свого війська під захистом екранів «Контеґо» разом з багатьма іншими молодими відьмами. Як зазначив професор захисту, Полк «Сонечко» чудово знав, що тепер у них сильна перевага в кількості досвідчених солдатів, і вони докладали зусиль, щоб захистити цих солдатів у випадку несподіваної атаки. Крім того, солдати Сонечка рівномірно рухалися вперед, бо ощадили сили.

Солдати війська генерала Мелфоя, принаймні ті, що мали високі оцінки з трансфігурації, підбирали листя й трансфігурували його у…​ ну, судячи з того взірця, з яким майже завершила Падма Патіл, видавалося, її листок перетворився у ліву рукавичку із застібкою. (Вікно збільшило масштаб, щоб це було видно.)

Лорд Джаґсон спостерігав за екраном без жодних емоцій на лиці. Коли він заговорив, його слова ніби поширювали й виділяли презирство:

 — Що робить твій син, Луціусе?

Іноземна відьма, що стояла праворуч від Драко Мелфоя, завершила трансфігурацію та піднесла рукавичку до Драко Мелфоя, ніби це була пожертва.

 — Не знаю, — спокійно й аристократично відповів Луціус Мелфой, — та я впевнений, що в нього є розумні причини це робити.

Уся Армія Драконів на мить зупинила діяльність, коли Падма одягнула рукавичку на ліву руку, застібнула її та простягнула до Драко Мелфоя. Він заклякнув, кілька разів глибоко вдихнув, підвів паличку, зробив точні вісім рухів та заволав «Колопортус!»

Воїтелька Драконів підвела руку в рукавичці, стисла її, і легко вклонилася Драко Мелфою, що повернув ще легший уклін, хоча генерал Драконів нетвердо стояв. Падма повернулася на своє місце поряд із Драко, і вони рушили далі.

 — Ну, — подала голос Авґуста Лонґботом. — Може, хтось все ж таки щось пояснить?

Амелія Боунз трохи насупилася й продовжила споглядати екран.

 — З якоїсь невідомої причини, — з веселістю сказав професор Квірел, — видається, нащадок Мелфоїв здатен насилати на диво сильну магію, як для першокласника. Звісно, через чистоту своєї крові. Жодних сумнівів, що шляхетний лорд Мелфой не став би відверто зневажати закони щодо неповнолітнього чаклунства й не влаштував би так, щоб його син отримав паличку перед вступом до Гоґвортсу.

 — Будьте дуже обережні з добором слів, Квіреле, — холодно сказав Луціус Мелфой.

 — О, неодмінно, — сказав професор Квірел, — «Колопортус» не піддається дії «Фініте Інкантатем». Щоб скасувати його, потрібно виконати «Алогомора» рівної сили. Доти зачарована рукавичка витримає будь-які матеріальні сили, відбиватиме прокльони сну та паралітичні прокльони. Ані містер Поттер, ані міс Ґрейнджер не можуть наслати достатньо сильне контрзакляття, відповідно, ці чари невразливі на цьому полі бою. Це не є звичайною метою цих чарів, і хай хто навчав містера Мелфоя цьому закляттю, він очікував, що його буде використано для втечі від ворогів у надзвичайній ситуації. Проте, видається, містер Мелфой навчається мислити творчо.

Луціус Мелфой випростався під час слів професора захисту. Тепер він прямо сидів на мʼякій лаві й тримав голову відчутно вище, ніж раніше, коли він сказав з явною гордістю:

 — Він стане найвидатнішим лордом Мелфоєм.

 — Так собі похвала, — ледь чутно сказала Авґуста Лонґботом.

Амелія Боунз хихикнула. Містер Девіс теж почав сміятися, та за крихітну частку секунди зупинився й видав звук, ніби він прочищав горло.

 — Цілковито погоджуюся, — сказав професор Квірел, хоча незрозуміло було, до кого він звертався. — На біду для містера Мелфоя, він досі новак у мистецтві винахідливості, тож він припустився класичної помилки Рейвенклову.

 — І що ж це за помилка? — спитав Луціус Мелфой, його голос знову був крижаним.

Професор Квірел відкинувся на спинку, його бліді сині очі ненадовго розфокусувалися, коли одне з вікон на великому екрані змінило точку зору, збільшило масштаб, щоб показати піт на чолі Драко Мелфоя.

 — Це така красива ідея, що містер Мелфой не зважив на практичні недоліки.

 — Чи не міг би хтось пояснити це? — спитала леді Ґрінґрас. — Не всі присутні є експертами в…​ цій справі.

Заговорила Амелія Боунз, її голос був дещо сухим.

 — Через це вони почнуть старатися ловити прокльони, від яких розумніше було б просто ухилитися. Особливо, якщо вони практикували це. А наслання такої великої кількості чарів втомить їхнього найсильнішого воїна.

Професор Квірел схвально напівкивнув директорці ВДМЗ.

 — Саме так, мадам Боунз. Для містера Мелфоя мати ідею — новітнє відчуття, тож коли вона в нього зʼявилася, він почав пишатися собою через це. У нього ще не виникло достатньо ідей, щоб непохитно відхилити ті, що чимось красиві, але непрактичні. Він ще не набув упевненості у своїй здатності вигадати ліпшу ідею, коли вона йому потрібна. Боюся, те, що ми бачимо, — не найкраща, а єдина ідея містера Мелфоя.

Лорд Мелфой просто відвернувся знову дивитися на екрани, ніби професор захисту вичерпав своє право на існування.

 — Але…​ — сказав лорд Ґрінґрас. — Але що, заради Мерліна, робить Гаррі Поттер…​


Шістнадцять солдатів, що залишилися в Легіоні Хаосу, — точніше, пʼятнадцять плюс Блез Забіні, — впевнено крокували лісом, їхні черевики гупали досі сухим ґрунтом. Їхні уніформи зливалися з лісом навіть ліпше, ніж зазвичай, бо всі кольори зникли під хмарним небом.

Шістнадцять легіонерів Хаосу проти двадцяти трьох воїнів Драконів та двадцяти восьми солдатів Сонечка.

Уся школа дійшла згоди, що з такими шансами було практично неможливо програти. Зрештою, генерал Хаосу просто мусив підготувати щось справді видовищне з такими-то шансами.

Щось жасне було в тому, як усі тепер очікували, що Гаррі витягатиме з рукавів дива щоразу, як вони будуть йому потрібні. Відповідно, якщо ти не міг зробити неможливого, ти розчаровував друзів та не викладався на всі сто.

Гаррі навіть не марнував часу, щоб пожалітися професорові Квірелу про «зависокий тиск». Уявна модель професора захисту в голові Гаррі передбачала, що він буде вкрай роздратований і відповість щось на кшталт: «Ви цілком здатні розвʼязати цю задачу, містере Поттер. Ви бодай спробували?», — а тоді зніме кілька сотень балів Квірела.

Згори — з висоти двох мітел, що спостерігали за їхнім маршем, — почувся високий юний голос Тес Волш, що крикнула «Друг!» і за мить «Джинджерснеп!»

За кілька секунд солдат, що вибрала собі прізвисько Джинджерснеп, повернулася з двома пригорщами жолудів. Вона трохи спітніла через пробіжку в прохолодному вологому повітрі до дуба, що його помітив був Невіл. Джинджерснеп наблизилася до місця, де Шенон тримала сорочку уніформи із завʼязаною горловиною замість того, щоб трансфігурувати сумку. Коли Джинджерснеп простягла руки вперед у спробі кинути жолуді до мішка-сорочки, хаотична Шенон із хихотінням смикнула сорочку праворуч, а при наступній спробі Джинджерснеп — ліворуч, доки лейтенант Нот не вигукнув «Міс Фрідмен!», тоді вона зітхнула й почала тримати сорочку рівно. Джинджерснеп кинула жолуді до решти й пішла зібрати ще.

Десь на фоні Елі Найт співала свою дуже особливу версію маршу Легіону Хаосу. Приблизно половина інших солдатів намагалися крокувати в ритм, хоча вони й не знали мелодії. Поряд Ніта Бердін, що мала високі оцінки з трансфігурації, створила чергові зелені окуляри і передала їх Адаму Берінґеру, який склав їх та поклав до кишені в уніформі. Інші солдати вже одягнули власні зелені окуляри, незважаючи на хмарний день.

Якщо ви підозрюєте, що за цим криється якесь неймовірно складне й захопливе пояснення, то не помиляєтеся.

Два дні тому Гаррі сидів був посеред книжкових шаф у зручному колисковому кріслі, яке він придбав для печерного рівня своєї валізи, і тихо міркував у спокійній перерві між заняттями й обідом. Він думав про силу.

Щоб шістнадцять хаоситів перемогли двадцять вісім сонечок і двадцять вісім драконів, потрібен був підсилювач. Маневрами можна було досягти не всього. Потрібна була таємна зброя, і вона мала бути нездоланною, чи хоча б помірно непереможною.

У фальшивих битвах Гоґвортсу маґлівські артефакти тепер були під забороною міністерського указу. Знайти якесь хитре й незвичне закляття було нескладно, та проблема була в тому, що вдвічі більше військо могло просто грубою силою «фінітнути» майже будь-який з варіантів. Може Полк «Сонечко» й проґавив цю тактику з трансфігурованою кольчугою, та ніхто тепер не повторить цю помилку, не після того, як професор Квірел на неї вказав. «Фініте Інкантатем» потребувало принаймні стільки магії, скільки було використано для закляття, яке воно мало скасувати…​ відповідно, за умови значної переваги чисельності супротивника це створювало новий рівень військового виклику. Ворог може просто фінітнути все, що ти спробуєш, і у ворога ще залишиться достатньо магії для щитів та граду прокльонів сну.

Хіба що якимось чином вдасться викликати міць поза звичайними силами першокласників Гоґвортсу, щось надто могутнє, щоб ворог не зміг його фінітнути…​

Тож Гаррі спитав був Невіла, чи не чув він колись про якийсь дрібненький, безпечний ритуал з пожертвою…​

Потім, уже після того, як крики й галас вщухли, після того, як Гаррі припинив сперечатися про Незламні обітниці, він просто відкинув цей варіант як неможливий з точки зору звʼязків з громадськістю. А тоді Гаррі збагнув, що в ритуалах навіть не було потреби. Викликати міць поза власною силою вчили на звичайних уроках Гоґвортсу.

Інколи, хоч ти й дивишся прямо на щось, ти не можеш зрозуміти, на що ти дивишся, доки не поставиш правильного питання.

_Захист. Чари. Трансфігурація. Зілля. Історія магії. Астрономія. Польоти на мітлі. Гербалогія…​

 — Ворог! — крикнули згори.


Добре, що Невіл Лонґботом навіть запідозрити не міг, що його бабуся дивиться. Інакше навряд чи йому вдалося б так самовіддано вигукувати бойові гасла на повні груди й водночас насилати «Лумінос» щотрисекунди під час карколомної гонитви крізь густий ліс на хвості в Ґреґорі Ґойла.

( — Але ж…​ — сказала Авґуста Лонґботом, на її обличчі подив майже не поступався здивуванню. — Але ж Невіл боїться висоти!)

( — Не всі страхи вічні, — відповіла Амелія Боунз. Стара відьма задумливо поглянула на великий екран перед ними. — А може він віднайшов мужність. Зрештою, різниці майже немає.)

Спалах червоного…​

Невіл ухилився, майже зіткнувся з деревом, але ухилився. І якимось чином Невіл також впорався ухилитися майже від усіх гілок, щоб вони не ляскали його по обличчю.

Тепер мітла містера Ґойла поступово віддалялася. Хоч вони й отримали однаковісінькі мітли, а містер Ґойл ще й важив більше, якимось чином Невіл усе одно відставав. Тож Невіл пригальмував, розвернувся, злетів над лісом та почав прискорюватися в напрямку основних сил Легіону Хаосу.

Двадцять секунд потому — це була недовга погоня, але захоплива, — Невіл вже приєднався до товаришів-хаоситів, зліз з мітли й трохи походив землею.

 — Невіле…​ — почав генерал Поттер.

Голос Гаррі був трохи слабким, його паличка досі повільно застосовувала майже завершену форму до обʼєкта, який той повільно трансфігурував. Поряд з ним Блез Забіні працював над меншою копією тієї ж трансфігурації. Той взагалі своєю незграбною ходою нагадував інферія.

 — Я ж казав тобі…​ Невіле…​ Ти не мусиш…​

 — Так, мушу, — відповів Невіл.

Він втупився вниз — на свої пальці, що стисли мітлу, і побачив, що тремтять не лише його долоні, а руки по плечі. Та в Хаосі більше не було нікого, хто б тренувався з містером Діґорі годину на день, а потім ще й тренував приціл додаткову годину, тож Невіл мав найбільше шансів влучити з мітли, навіть враховуючи, що він літав не дуже.

 — Гарна робота, Невіле, — сказав Теодор, що йшов попереду всіх і вів Легіон Хаосу далі в ліс, хоча він був лише в майці.

(Авґуста Лонґботом та Чарлз Нот приголомшено перезирнулися, а тоді відвели очі одне від одного, ніби обпеклися.)

Невіл деякий час глибоко дихав у спробах вгамувати тремтіння рук і старався міркувати. Навряд Гаррі був здатен на глибокі стратегічні роздуми під час довгої трансфігурації.

 — Лейтенанте Нот, є якісь ідеї, чому Армія Драконів так вчинила? Вони втратили мітлу…​ — дракони розпочали битву з фальшивої атаки, щоб відволікти увагу від містера Ґойла, що прибув під прикриттям лісу. Невіл зрозумів, що атакували дві мітли ледве вчасно. Але Легіон Хаосу підбив іншого пілота. Тому мітли зазвичай не атакували перед тим, як війська зустрінуться, — бо інакше військо могло сконцентрувати вогонь на мітлі. — І дракони навіть ні в кого не влучили, так?

 — Ні! — пихато сказала Трейсі Девіс. Вона теж наразі крокувала поряд з генералом Поттером, вона тримала паличку напоготові, її очі невпинно оглядали ліс довкола. — Я використала призматичну сферу за мить до того, як прокльон містера Ґойла паралізував би Забіні. А судячи з того, як була витягнута інша рука містера Ґойла, гадаю, він планував позбутися й нашого генерала, — слизеринка зі зловісною впевненістю всміхнулася. — Містер Ґойл спробував прокльон пробивного свердла, та на його розпач дізнався, що його слабкі сили ніщо порівняно з моєю нещодавно віднайденою темною могутністю, ха-ха-ха!

Дехто з хаоситів розсміялися разом з нею, та Невіл був неприємно вражений тим, як близько вони були до повної катастрофи. Якби містер Ґойл успішно зупинив обидві трансфігурації…​


 — Доповідай! — кинув генерал Драконів, що як міг старався приховати втому через наслання сімнадцяти замикальних чарів, і це ще не всі.

Чоло Ґреґорі рясніло краплями поту.

 — Ворог знешкодив Дилана Вауґгана, — офіційно сказав Ґреґорі. — Гаррі Поттер і Блез Забіні кожен трансфігурують щось темно-сіре та кругле. Мені здається, вони ще не завершили, та видавалося, що воно стане великим та порожнистим, щось схоже за формою на казан. У Забіні обʼєкт був меншим, ніж у Поттера. Я не зміг ані влучити в когось із них, ані перервати їхню трансфігурацію — Трейсі Девіс заблокувала мене. Невіл Лонґботом на мітлі, і він досі жахливо літає, проте він справді добре прицілюється.

Драко вислухав, спохмурнівши, а тоді поглянув на Падму та Діна Томаса. Вони обидвоє похитали головами — у них теж не було ідей, що могло бути великим, сірим та мало форму казана.

 — Щось ще? — спитав Драко. Якщо це все, то вони втратили мітлу дарма…​

 — З незвичного я ще бачив лише, — спантеличено сказав Ґреґорі, — що дехто з хаоситів носив…​ щось на кшталт окулярів?..

Драко почав міркувати про це — він навіть не помітив, що зупинився, а разом з ним автоматично зупинилася Армія Драконів.

 — Чи було в тих окулярах щось особливе? — запитав Драко.

 — Ем…​ — вимовив Ґреґорі. — Вони були…​ можливо, зеленуватими?

 — Гаразд, — сказав Драко. Він відновив рух, знову бездумно, і дракони пішли слідом. — Ось наша нова стратегія. Ми надішлемо проти Легіону Хаосу одинадцять солдатів замість чотирнадцяти. Цього має бути достатньо для перемоги тепер, коли ми можемо нейтралізувати їхню особливу перевагу.

Це був ризик, та інколи треба було ризикувати, якщо хочеш виграти у битві з трьома сторонами.

 — Ви зрозуміли план Хаосу, генерале Мелфой? — запитав містер Томас із сильним здивуванням у голосі.

 — Що вони замислили? — спитала Падма.

 — Я гадки не маю, — відповів Драко з самовдоволеною посмішкою найвищого ґатунку. — Ми просто діятимемо очевидним чином.


Гаррі вже завершив свій казан і тепер обережно засипав у нього жолуді, а розвідники шукали поблизу джерело води, що мала слугувати рідкою основою. Вони проходили були повз карстові вирви та крихітні струмочки в лісі, тож на це має піти небагато часу. Інший розвідник приніс пряму палицю для розмішування, тож Гаррі не треба було її трансфігурувати.

Інколи, хоч ти й дивишся прямо на щось, ти не можеш зрозуміти, на що ти дивишся, доки не поставиш правильного питання.

Як викликати магічну міць, що має бути поза досяжністю першокласників?

Майстер зіллєваріння розповідав був їм застережливу історію (з глузуванням та сміхом, щоб дурість видавалася чимось убогим, а не сміливим та романтичним) про другокласницю з Бобатону, що вкрала якісь дорогі інгредієнти, на які потрібен дозвіл, і спробувала зварити багатозільну настоянку, щоб набути зовнішності іншої дівчини з метою, про яку краще не згадувати. Тільки от так трапилося, що вона додала до зілля котячу шерсть, і замість того, щоб негайно звернутися до цілителя, вона сховалася у туалеті зі сподіванням, що ефекти зілля просто зникнуть. А коли її нарешті знайшли, було вже запізно для повного скасування трансформації, і тому вона тепер приречена на жалюгідне життя якогось гібриду між дівчиною та кицькою.

Гаррі не розумів, що це означає, доки йому не спало на думку правильне питання, та з цієї історії випливало, що молодий чарівник чи відьма за допомогою зіллєваріння здатні на таке, чого й близько не можуть зробити чарами. Багатозільна настоянка — одне з найсильніших відомих зіль…​ але хай через що багатозільна настоянка була зіллям рівня Н.О.Ч.І., очевидно, не через потрібний вік, коли в учня вже достатньо магічної сили. Напевно, мало значення, наскільки складно точно приготувати зілля та що станеться, якщо десь припуститися помилки.

У військах ще ніхто не намагався варити зілля. Але професор Квірел дозволить майже що завгодно, якщо це можна зробити у справжній війні. «Шахраювання — це техніка, — якось казав був їм професор захисту. — Точніше, шахраювання — це те, як невдахи називають техніку, і за шахраювання я надаватиму додаткові бали Квірела, якщо воно буде виконане успішно». Взагалі-то не було нічого нереалістичного в тому, щоб трансфігурувати кілька казанів та зварити зілля з чогось під рукою, якщо було достатньо часу перед зіткненням військ.

Тож Гаррі дістав був підручник «Магічні зілля та настійки» й почав шукати там безпечне та корисне зілля, яке можна було б зварити протягом кількох хвилин перед початком бою, таке зілля, що дозволить виграти битву надто швидко для контрзаклять і призведе до надто сильних ефектів, щоб першокласники могли впоратися з ними простими «Фініте».

Інколи, хоч ти й дивишся прямо на щось, ти не можеш зрозуміти, на що ти дивишся, доки не поставиш правильного питання.

Яке зілля можна зварити лише з інгредієнтів, що їх можна зібрати у звичайному лісі?

Кожен рецепт з «Магічні зілля та настійки» потребував принаймні одного інгредієнта з магічної рослини чи тварини. Це було прикро, бо всі магічні рослини та тварини були в Забороненому лісі, а не в безпечніших та менших лісах, де відбувалися битви.

Хтось міг би на цьому здатися.

А Гаррі гортав сторінки від одного рецепта до іншого, проглядав їх дедалі швидше, бо в нього зародилося розуміння, яке підтверджувалося кожним прочитаним рецептом, які він ніби побачив наново.

Кожен без винятків рецепт настоянок потребував принаймні одного магічного інгредієнта, але чому так мало бути?

Чари не потребували взагалі жодних матеріальних компонентів — треба було лише вимовити слова й змахнути паличкою. Гаррі раніше вважав зіллєваріння чимось за суттю подібним: замість складів мови, що запускали закляття з незбагненної причини, використовувалася купа огидних інгредієнтів та помішування їх чотири рази за годинниковою стрілкою, і це без жодної системи викликало ефект закляття.

Але тоді, враховуючи, що більшість зіль використовує звичайні компоненти на кшталт голок дикобраза та настояних слимаків, цілком очікувано було, що якісь зілля потребують лише звичайних компонентів.

Та натомість кожен без винятків рецепт з «Магічні зілля та настійки» потребував принаймні одного інгредієнта з магічної рослини чи тварини — щось на кшталт шовку акромантули чи пелюсток вогняної пастки Венери.

Інколи, хоч ти й дивишся прямо на щось, ти не можеш зрозуміти, на що ти дивишся, доки не поставиш правильного питання.

Якщо процес варіння зілля еквівалентний чарам, чому я не валюся з ніг після того, як приготував таку потужну настоянку, як зілля лікування фурункулів?

Позаминулої пʼятниці на подвійному уроці настоянок Гаррі варив зілля лікування фурункулів…​ хоча навіть найпростіші чари зцілення, якщо виконувати їх паличкою та вимовлянням, були закляттями принаймні четвертого класу. А після того він почувався, як і завжди після заняття зіллями, тобто анікрапельни не магічно втомленим.

Гаррі з ляском згорнув підручник «Магічні зілля та настійки» та побіг вниз до рейвенкловської вітальні. Гаррі знайшов рейвенкловця-семикласника, що виконував домашнє завдання рівня Н.О.Ч.І. та заплатив старшому хлопцю серпик, щоб позичити «Найпотужніші настійки» на пʼять хвилин. Гаррі не хотів бігти аж до бібліотеки, щоб підтвердити свою гіпотезу.

Гаррі прогледів пʼять рецептів з підручника для сьомого класу. У шостому рецепті — зілля вогняного подиху — він прочитав, що потрібні яйця попеляшка…​ і книжка попереджала, що в результаті вогонь не може бути гарячішим за магічне вогнище, що породило попеляшка, який відклав яйця.

Гаррі вигукнув «Еврика!» прямо посеред вітальні Рейвенклову, за що його суворо відчитав староста, який вирішив, що містер Поттер намагається наслати закляття. Нікому в чаклунському світі не було відоме чи цікаве імʼя якогось древнього маґла Архімеда, як і архіфізичне усвідомлення того, що обʼєм витісненої з ванни води дорівнює обʼєму тіла, зануреного у ванну…​

Закони збереження. Вони були головною основою для такого числа маґлівських відкриттів, що Гаррі було складно їх перелічити. У маґлівській технології неможливо підняти перо на метр від землі без отримання енергії звідкись. Якщо подивитися на рідку лаву, що витікає з вулкана, і спитати, звідки взялося тепло, фізик розповість про важкі радіоактивні метали в рідкому ядрі Землі. Якщо спитати, звідки взялася енергія радіоактивності, фізик згадає про еру до формування Землі, первинні наднові зірки в ранні дні галактики, що випікали ядра атомів важчі, ніж природно, наднова стискала протони й нейтрони в тугу нестабільну грудку, що отримала частину енергії наднової, коли та вибухнула. Жарівка працювала на електриці, яку живила атомна електростанція, яку живила наднова…​ У цю гру можна було грати аж до Великого Вибуху.

Магія, видавалося, працювала не так, якщо сформулювати це чемно. Ставлення магії до законів на кшталт збереження енергії було десь між гігантським середнім пальцем та повною байдужістю. «Аґваменті» створювало воду з нічого, наскільки всім було відомо. Не існувало відомого озера, що його рівень води зменшувався щоразу, як хтось виконував це закляття. І це було просте закляття пʼятого класу, ніхто з чарівників не вважав його чимось особливим, бо для них створення якоїсь жалюгідної склянки води не було чимось дивовижним. Вони зеленого поняття не мали, що маса має зберігатися, і створення грама маси потребувало 90 000 000 000 000 Джоулів енергії. Гаррі якось натрапив на закляття для старших класів, що звучало буквально «Аресто моментум!», і коли Гаррі спитав, куди щезав момент імпульсу, на нього просто дивно подивилися. Гаррі дедалі більш зневірено шукав бодай якийсь принцип збереження в магії, будь-де…​

…​і весь цей час шукане було прямо в нього під носом на заняттях настоянками. Зіллєваріння не створювало магію, воно зберігало магію, ось чому кожне зілля потребувало принаймні одного магічного інгредієнта. А дії на кшталт «перемішайте чотири рази проти годинникової стрілки та один раз за годинниковою», припустив Гаррі, і були невеличким закляттям, що змінювало форму магії в інгредієнтах. (І знищувало фізичну форму, щоб інгредієнти на кшталт голок дикобраза добре розчинилися в питну рідину; Гаррі був майже впевненим, що якби маґл виконав точно такий саме рецепт, то отримав би просто шпичастий непотріб.) Ось чим насправді було зіллєваріння — мистецтвом трансформації існуючих магічних обʼєктів. Ось чому після заняття зіллями ти був трохи втомлений, але не сильно. Бо ти не створював зілля з нуля сам, ти просто змінював форму магії, що вже була присутня. Ось чому другокласниця могла приготувати багатозільну настоянку, чи принаймні майже приготувати.

Гаррі переглядав «Найпотужніші настійки» далі в пошуку спростування своєї нової теорії. За пʼять хвилин він кинув старшому хлопцеві ще один серпик (незважаючи на його протести) та читав далі.

«Зілля велетенської сили» потребувало потоптаних реєм до повного розчавлення багнюків. Це було дивно, як за мить зрозумів Гаррі, бо розчавлені багнюки самі не були сильними, вони просто були…​ дуже дуже почавленими після того, як рей з ними завершував.

В іншому рецепті треба було «доторкнутися кованою бронзою», тобто взяти кнат у щипці та провести ним по поверхні зілля. Книга попереджала, що якщо впустити кнат на дно, зілля миттєво перегріється та вибіжить з казана.

Гаррі втупився в рецепти та попередження до них, йому спала на думку друга, дивніша гіпотеза. Звісно, усе не могло бути так просто, щоб зіллєваріння використовувало вбудований в інгредієнти магічний потенціал, ніби те, як маґлівські машини живилися від вибухового потенціалу бензину. Магія не могла бути такою логічною…​

А тоді Гаррі пішов до професора Флитвіка (бо він не хотів наближатися до професора Снейпа поза заняттями) і розповів професорові Флитвіку, що він хоче винайти нове зілля, що він знає потрібні інгредієнти і що має робити зілля, але не знає, як його треба перемішувати…​

Коли професор Флитвік припинив кричати від жаху й бігати маленькими колами, в процесі настирного допиту довелося викликати професорку Макґонеґел, щоб вона підтвердила Гаррі, що в цьому окремому випадку прийнятно й важливо, щоб він відкрив свою теорію; виявилося, що Гаррі не зробив оригінальне магічне відкриття, а перевідкрив такий древній закон, що ніхто не знав, хто його сформулював уперше:

Зілля використовує те, що було вкладено у створення його інгредієнтів.

Тепло ґоблінівської кузні, що було використане для створення бронзового кната, сила рея, що була використана для чавлення багнюків, магічне вогнище, що породило попеляшка…​ Усі ці сили могли бути згадані, відновлені й змінені в схожому на закляття процесі перемішування інгредієнтів в точній послідовності.

(З точки зору маґла це було просто дивно, ніби хтось, хто вірив у справедливість життя, усе наплутав у термодинаміці. З точки зору маґлів, витрачене під час виготовлення кната тепло не ставало частиною бронзи, а розсіювалося, назавжди втрачене. Закон збереження енергії — її не можна ані створити, ані знищити. Ентропія завжди збільшувалася. Але чарівники так не вважали: з їхньої точки зору, якщо хтось вклав якусь працю в створення кната, цілком логічно, що саме цю роботу можна з нього знову дістати. Гаррі намагався пояснити, чому це здавалося дивним, якщо тебе виховували маґли. А професорка Макґонеґел з веселим подивом спитала, чим точка зору маґлів ліпша, ніж чаклунська.)

Фундаментальний принцип зіллєваріння не мав назви й стандартного формулювання, щоб не було спокуси його записати.

Бо хтось недостатньо мудрий, щоб винайти цей принцип, міг його прочитати.

І почати вигадувати різноманітні чудові нові зілля.

А потім перетворитися на дівчину-кицьку.

Гаррі дуже докладно пояснили, що це відкриття не можна розповідати ані Невілові, ані Герміоні, навіть після наступної битви військ. Гаррі почав казати щось про те, що Герміона останнім часом чомусь у поганому гуморі, і це цілком може її підбадьорити. Професорка Макґонеґел безбарвно сказала, щоб він про це навіть не думав, а професор Флитвік підвів свої маленькі руки й зробив жест, ніби переламував паличку навпіл.

Але два професори були достатньо добрими, щоб порадити містерові Поттеру, якщо той уже знав які в зілля інгредієнти, спробувати знайти вже готовий рецепт, що робить те, що потрібно. Професор Флитвік назвав кілька томів у бібліотеці Гоґвортсу, що можуть стати в пригоді.


Величезний, схожий на пергамент екран тепер показував лише вид на ліс зверху. З такої висоти ледве можна було розрізнити камуфльовані форми трьох військ, кожне з яких розділилося на дві групи, що сходилися для тристоронньої битви.

Лави стадіону для квідичу тепер швидко заповнювалися — багато з учнів хотіли пропустити нудні моменти й подивитися лише фінальну битву. (Якщо в битвах професора Квірела й був недолік, то, за загальною згодою, він полягав у тому, що видовище після початку битви тривало зовсім не так довго, як у матчах з квідичу. На що професор Квірел відповідав лише: «такий реалізм», — і не додавав більше ані слова.

У величезному вікні — тепер це було одне вікно, з якого можна було дивитися ніби з височини, — неясні групки крихітних камуфльованих форм зближалися.

Зближалися.

Майже торкалися одна одної…​


Вікно у величезному білому пергаменті тепер показувало перші сутички битви між Сонечком та Хаосом — натовп дітей, що кричать і бігають, у когось на грудях усміхнене обличчя, хтось атакує під захистом щита «Контеґо», хтось вигукує «Сомніум!»…​

Доки хтось із них нажахано не заверещав «Призматіс!», і весь наступ раптом зупинився перед сяйливою стіною сили, що зʼявилася перед ними.

З-за дерев вийшла Трейсі Девіс.

 — Отож, — сказала Трейсі низьким та суворим голосом, вона навела паличку на барʼєр. — Бійтеся мене. Бо я Трейсі Девіс, Теммна Леді! Ага, Теммна Леді, з двома «М»!

(Амелія Боунз, директорка відділу дотримання магічних законів, з цікавістю поглянула на містера та місис Девіс. А тим, видавалося, хотілося провалитися на місці.)

За призматичним барʼєром солдати Сонечка тихо сперечалися про щось, видавалося, одного з них лаяла решта.

А за мить уже Трейсі здригнулася.

Сьюзен Боунз вийшла попереду угрупування Сонечка.

( — Господи, — сказала Авґуста Лонґботом. — Чого твоя внучата племінниця навчається в Гоґвортсі?)

( — Не знаю, — спокійно сказала Амелія Боунз, — але я надішлю їй сову з шоколадною жабкою та порадою навчатися цього побільше.)

Призматичний барʼєр щезнув.

Солдати Сонечка відновили наступ.

Трейсі закричала, у голосі відчувалося напруження: «Інфламмаре!», — і наступ Сонечка знову раптом спинився перед лінією вогню, що спалахнув перед ними в напівсухій траві, вогонь повторював лінію руху палички Трейсі. За мить Сьюзен Боунз вимовила «Фініте Інкантатем!», і полумʼя почало то згасати, то яскравішати у боротьби їхніх сил. Інші солдати підняли й націлили палички на Трейсі. І тоді Невіл Лонґботом з вереском стрімко знизився в повітрі.


Один з воїнів Драконів, Реймонд Арнольд, зробив жест рукою, вказавши вперед і трохи ліворуч. Серед угрупування Армії Драконів залунало шипіння й шепіт — вони тихо змінювали напрямок, щоб наблизитися до ворогів. Сонечка знали, що вони тут, звісно, обидва війська знали. Але чомусь у цю мить усі інстинктивно старалися поводитися тихо.

Дракони скрадалися вперед, і ще вперед, сірі камуфльовані форми сонечок почали проглядатися за деревами, але досі ніхто не зронив ані слова, ніхто не наказував атакувати.

Драко йшов попереду своїх солдатів, Вінсент за ним, а Падма лише трохи далі за спиною. Якщо вони втрьох витримають удар найкращих з Сонечка, у решти Армії Драконів може зʼявитися шанс.

А тоді Драко побачив, як одна сонечко втупилася в нього очима вдалині, в авангарді власного війська. Вона дивилася на нього з люттю…​

Їхні погляди зустрілися понад лісовим полем бою.

Лише мить Драко міркував, чому Герміона Ґрейнджер така зла, перед тим, як обидва війська заголосили й почали наступ.


Тепер й інші хаосити почали зʼявлятися серед дерев, дехто зістрибнув з дерев, і битва тепер кипіла на повну, усі стріляли у все, що здавалося ворогом. Крім того, багато сонечок кричали «Лумінос!» в напрямку Невіла Лонґботома, доки гафелпафець з Хаосу звивався й літав на мітлі траєкторіями, які можна було назвати лише, і справді, хаотичними…​

Так трапилося — це траплялося лише одного разу з двадцяти в тренувальних повітряних битвах, що мітла Невіла Лонґботома засяяла червоним у його стиснутих руках.

Це мало б означати, що Лонґботом вибуває з гри.

А тоді в гоґвортських трибунах серед натовпу учнів-глядачів здійнявся крик.

Бойовий реалізм. Це було головним і єдиним правилом професора Квірела. Зараховувалося що завгодно, якщо воно було реалістичним, а в справжньому житті солдат не зникав просто так, якщо його мітлу підбили закляттям.

Невіл падав на землю з криком «Хаотична посадка!», і хаосити відвертали увагу від поточних сутичок, щоб наслати чари польоту (і водночас бігти, щоб не бути легкими мішенями), майже всі інші зупинилися, щоб повитріщатися…​

І Невіл Лонґботом з гуркотом впав на засипану листям землю лісу, приземлився на одне коліно, одну ногу й обидві руки, ніби він готувався до того, щоб його посвятили в лицарі.

Усе зупинилося. Навіть Трейсі зі Сьюзен призупинили свою дуель.

На стадіоні всі звуки вщухли.

Запала загальна тиша, що складалася зі здивування, стурбованості та щирого одурманеного благоговіння, ніби всі чекали, що ж станеться далі.

А тоді Невіл Лонґботом повільно підвівся на ноги й підняв паличку на солдатів Сонечка.

Хоча ніхто на полі битви цього не чув, чимала частина трибун почала співати, рівномірно підвищуючи голос з кожним словом: «ДО ЛЯ ЛЯ ДО ЛЯ ЛЯ ДО ЛЯ ЛЯ», — бо неможливо було побачити таке й не вважати, що воно потребувало музикального супроводження.

 — Учні підбадьорюють твого онука, — сказала Амелія Боунз. Стара відьма глибокодумно роздивлялася екран.

 — І справді, — сказала Авґуста Лонґботом. — Деякі, якщо не помиляюся, кричать: «Наша кров Невілові! Наші душі Невілові!»

 — Саме так, — сказала Амелія, що зробила ковток з чашки, що її ще мить тому не було. — Це свідчить про лідерський потенціал хлопця.

 — Ці скандування, — продовжила Авґуста, в її голосі чулося навіть більше здивування, — ніби лунають з лав гафелпафців.

 — Це гуртожиток вірних, дорогенька, — сказала Амелія.

 — Албусе Персівалю Вулфрику Браяне Дамблдор! Що, заради Мерліна, відбувається в цій школі?

Луціус Мелфой спостерігав за екранами з іронічною посмішкою, пальці стукотіли об бильця без ритму. Він зауважив:

 — Не знаю, що страшніше — думка, що це якийсь його хитрий таємний план, чи думка, що це не так.

 — Дивіться! — крикнув лорд Ґрінґрас. Жвавий юнак напівпідвівся в кріслі, вказавши пальцем на екран. — Ось вона!


 — Нападемо на нього вдвох, — прошепотіла Дафна. Вона знала, що кількох сповнених страху хвилин досвіду справжніх битв кілька разів на тиждень може не вистачити, щоб зрівнятися з регулярними тренуваннями Невіла з Гаррі й Седриком Діґорі. — Він надто сильний для кожної з нас, але вдвох, разом…​ Я використаю свої чари, а ти просто намагайся паралізувати його…​

Анна поряд з нею кивнула, вони обидві закричали на все горло й побігли вперед, чари польоту двох солдатів Сонечка підтримували їх, щоб вони могли бігти швидше. Дафна вже крикнула «Торане!», а Анна підтримувала величезний щит «Контеґо», що рухався разом з ними. З короткочасною додатковою підтримкою вони перестрибнули через передні шеренги солдатів та приземлилися навпроти Невіла, їхнє волосся розвивалося високо навколо них…​

(Фотографам був суворо заборонений вхід на ігри Гоґвортсу, та якимось чином ця мить усе одно наступного дня зʼявилася на першій шпальті «Базікала».)

…​і тієї ж миті, бо боротьба зі старшими цькувальниками знищила найменші залишки вагань, Анна вистрілила в Невіла першим прокльоном сну (вона почала вимовляти закляття ще в повітрі), і водночас Дафна, що зосередилася більше на швидкості, ніж на силі, рубанула своїм найдавнішим лезом туди, де вона гадала буде Невіл після того, як ухилиться…​

Але Невіл стрибнув не вбік, а вгору — вище, ніж мав би бути здатен, тож сяйливий меч розрізав лише повітря під його ногами. Дафна якось збагнула, що це означає, — Невіла досі підтримують чари польоту хаоситів — вчасно, щоб підняти лезо над головою, але Невіл упав надто швидко, і його лезо вдарило по ній, ніби бладжер. Дафну збило з ніг, вона розтягнулася на траві, боляче вдарившись спиною. На цьому для неї все могло й скінчитися, але Невіл і сам приземлився надто важко, впав на коліна зі скриком болю. І ще перед тим, як Невіл встигнув опустити своє променисте лезо, Анна крикнула «Сомніум!», і Невіл несамовито смикнувся назад. Звісно, насправді з палички Анни не виникло жодного закляття, бо гафелпафка насправді не була здатна так швидко вистрілити вдруге…​ але це дало Дафні секунду, щоб звестися на ноги й знову вхопити паличку обома руками…​


 — Великий Мерліне, — сказала леді Ґрінґрас дещо нерівним голосом, вона явно втратила аристократичну маску. — Моя дочка бʼється чарами найдавнішого леза. У першому класі. Я ніколи не знала, що в неї такий…​ надзвичайний талант.

 — Чудова кров, — схвально сказав Чарлз Нот, через що Авґуста хмикнула.

 — Моя добра леді, — похмуро сказав професор Квірел. — Не зводьте такий наклеп на свою доньку. Ви бачите не якийсь талант, — його голос став трохи сухішим. — Радше ви спостерігаєте плоди суперництва дітей у грі, що потребує справжнього використання заклять.


 — Експеліармус! — крикнув Драко, що старався не дати своєму голосові зірватися, і водночас ухилявся від червоної блискавки, якою Герміона Ґрейнджер у нього вистрілила, його мʼязи перекрутилися, бо йому довелося ухилятися не в тому напрямку — вона вказала ліворуч від нього, але таємничим рухом направила закляття праворуч…​

Герміона ухилилася від швидкого дуельного прокльону і майже без паузи вигукнула «Стелеус!» — прокльон широкої дії, якого Драко не міг уникнути, але міг вказати на своє обличчя й вигукнути «Квіескус!» перед тим, як раптова потреба вдихнути перейде у напад чхання й завершить битву.

Драко вже був напіввиснажений через усі ці замикальні чари й трансфігурації, але через спантеличення його власна кров починала кипіти — він не знав, чого це Ґрейнджер раптом атакувала його так люто, але якщо вона хотіла битви, вона її отримає…​

(Дракони й сонечка не зупиняли битви, щоб подивитися на дуель своїх генералів, — дракони були надто дисциплінованими, щоб зупинитися й дивитися, а через це сонечка теж мали продовжувати битву. Але глядачі на квідичних трибунах Гоґвортсу спостерігали, роззявивши рота. Вони навіть відволіклися від видовища битви Невіла з Дафною, і перевели очі на дуель двох генералів: Мелфой та Ґрейнджер насилали закляття за закляттям, чаклували швидше, ніж був здатен будь-хто інший з першокласників, тренований танок дуелі генерала Драконів проти несамовитої енергії генерала Сонечка, битва між ними почала нагадувати дорослу дуель, коли два магічно найсильніших першокласники почали використовувати екзотичніші за прокльон сну закляття.)

…​хоча, як щойно зрозумів Драко, коли він, Гаррі і професор Квірел зневажливо припустили, що готовности вбити в міс Ґрейнджер стільки ж, скільки в чаші митого винограду, вони ще ніколи не бачили її розлюченою.


Дафна зробила випад найдавнішим лезом, і знову вона намагалася не сильно бити лезом, а пересувати його якомога швидше, і водночас Анна крикнула «Сомніум!», а Невіл знову стрибнув назад, але це знову був черговий блеф і Анна збиралася вистрелити справжнім закляттям майже одразу…​

…​і Невіл Лонґботом зробив саме те — як він пізніше пояснюватиме — що Седрик Діґорі тренував його робити, якщо він боротиметься з Белатрисою Блек, а саме: крутнувся на місці й справді сильно вдарив Анну ногою в живіт.

Гафелпафка видала сумний тихий звук, скрикнувши від болю, коли її збив з ніг удар важкого взуття в сонячне сплетіння, в який Невіл вклав силу усього свого тіла.

На мить поле бою заклякло — усі застигли, крім Анни, що падала.

Тоді обличчям Невіла запанував розпач, він опустив паличку, лейтенант Хаосу інстинктивно почав рухатися вперед до товаришки по гуртожитку, він потягнувся до неї рукою…​

А тим часом Анна крутнулася під час падіння, направила паличку й вистрелила в нього.

Секундою потому Дафна, що теж не вагалася, всадила найдавніше лезо просто Невілові в спину, через що мʼязи лейтенанта Хаосу конвульсивно засмикалися, паралітичні чари почали дію ще до прокльону сну, а тоді нащадок Лонґботомів нерухомо розпластався на землі з цілковитим подивом на обличчі.


 — Сьогодні містер Лонґботом отримав цінний урок щодо своїх почуттів жалю й каяття, — сказав професор Квірел.

 — І лицарства, — сказала Амелія, знову сьорбнувши чаю.


 — З тобою все гаразд? — прошепотіла Дафна, що стояла над Анною, готова боронити її. Анна лежала на землі й стискала живіт. Дівчина нічого не відповіла, крім звуків, ніби вона намагалася не блювати й водночас намагалася не плакати.

Якось, хоча це могло й не бути хорошою тактикою, — було б краще, якби Анну дістав прокльон, ніж коли інші солдати мають захищати її, — чимало сонечок стали навпроти Анни, сильно стиснувши палички й злісно дивлячись на хаоситів. Хтось звів призматичний барʼєр між двома групами, Дафна не бачила, хто.

Та чомусь і хаосити не форсували атаку. Навіть Трейсі облишила суворий вираз обличчя й нервово переступала з ноги на ногу, ніби не знала, на чиєму вона боці…​

 — Стійте! — почувся крик. — Нікому не стріляти!

Не те щоб битва кипіла, але ніхто не стріляв.

Генерал Поттер, що зараз на всі сто був Хлопчиком-Що-Вижив, вибіг з-за дерев з чимось великим та накритим камуфльованою тканиною під рукою.

 — Міс Ебот дихає нормально? — крикнув генерал Поттер.

Дафна не озирнулася. Вона не могла довіритися, що це не пастка, і була абсолютно певна: якщо хаосити скористаються ситуацією й атакують, професор Квірел не лише вважатиме це законним, а ще й нагородить їх додатковими балами. Але Дафна легко чула відповідь — Анна не старалася дихати тихо, тож вона гукнула:

 — Більш-менш.

 — Треба вивести її звідси до когось, хто здатен на зцілювальні чари, — сказав Гаррі. — Про всяк випадок — раптом у неї щось зламане.

Дафна з-за спини почула тихий нерівний голос:

 — Я…​ досі…​ можу…​ битися…​

 — Міс Ебот, не…​ — сказав Гаррі.

Дафна почула за спиною звук падіння на траву після спроби підвестися. Усі здригнулися, але Дафна все одно не повернулася спиною до Гаррі.

 — Чому вчителі не зупинили битву? — зі злістю спитала Сьюзен.

 — Гадаю, міс Ебот не загрожує серйозна небезпека, а професор Квірел вважає, що ми всі отримуємо цінний урок, — похмуро сказав Гаррі. — Слухайте, міс Ебот, якщо ви підете, Трейсі теж покине битву. Вас і так більше за нас, тож це дуже вигідні для вас умови. Будь ласка, прийміть їх.

 — Анно, просто йди! — сказала Дафна. — Тобто просто скажи, що ти виходиш!

Коли Дафна озирнулася, вона побачила, що Анна хитає головою. Вона досі була скручена в мʼячик на траві.

 — А, до дідька, — сказав Гаррі. — Хаосити! Що швидше ми їх паралізуємо, то швидше вона піде звідси! Зробімо це дуже швидко, навіть якщо це збільшить наші втрати! Кінець перемирʼю! ТУНЕЦЬ!

Політичне чуття Дафни мало лише мить, щоб вразитися, як слова Гаррі щойно перетворили хаоситів на хороших хлопців, а тоді майже бездоганно синхронно хаосити дістали з кишень уніформ зелені окуляри незнайомого стилю. Таким не місце було на пляжі — вони більше пасували до виготовлення складних зіль…​

Дафна збагнула, що станеться, і прикрила очі рукою саме тоді, коли Гаррі зірвав тканину з казана.

Рідина, що полилася, коли Гаррі Поттер підкинув вміст казана в повітря була надто яскравою для очей, надто яскравою для уяви, розпеченою мов посилене в десятки разів сонце…​

(чим вона й була)

(сонце, що було вкладене в створення жолудів, яскрава енергія, що живила зростання дерев з землі)

(сяяло сліпучим пурпуровим — кольором, що утворюється при змішуванні синіх та червоних довжин хвиль, які поглинає хлорофіл)

(і майже жодних зелених довжин хвилі, бо хлорофіл віддзеркалює їх, через що листя зелене)

(тому й окуляри Легіону Хаосу мали такий колір — щоб пропускати зелений колір, але блокувати червоний та синій, що зменшувало навіть найсліпучіше пурпурове сяйво до рівня, що його можна витримати)

…​фіолетове світло палало далі, Дафна спробувала опустити руку від очей, але виявила, що просто не може дивитися на щось, навіть відбите пурпурове сяйво було надто яскравим, щоб кинути на нього оком. Вона встигла лише раз крикнути «Фініте Інкантатем» (це спрацювало), доки прокльон сну не влучив у неї.

Після цього битва тривала недовго.


 — ЗАРАЗ! — загорлав Блез Забіні, колись з Сонечка, а тепер командир підрозділу Легіону Хаосу. — Тобто, ТУНЕЦЬ!

Слизеринець вхопив рукою тканину, що захищала казан від денного світла й уже почав її знімати.

 — ЗАРАЗ! — загорлав Дін Томас, колись з Хаосу, що командував контингентом воїнів-драконів. — ПОВТОРЮЙТЕ ВСЕ ЗА НИМИ!

Хаосити підрозділу Забіні дістали з кишень уніформи зелені окуляри…​

…​дія, яку бездоганно змавпували Дін та воїни-дракони, що дістали власні зелені окуляри для зіль, і швидко застібнули їх на головах, водночас з тим, як хаосити одягли власні окуляри й випустили сліпучий фіолетовий вогонь.

(Як пояснив був генерал Мелфой, коли містер Ґойл доповідає, що Легіон Хаосу носить зелені окуляри для зіль, не треба знати, навіщо, щоб трансфігурувати кілька копій.)

 — ЦЕ ШАХРАЙСТВО! — верескнув Блез Забіні.

 — ЦЕ ТЕХНІКА! — закричав Дін у відповідь. — ДРАКОНИ, АТАКУЙТЕ!

( — Перепрошую, — сказала леді Ґрінґрас. — Чи не могли б ви припинити так сміятися, містере Квірел? Моторошно якось.)

 — ФІНІТАЙТЕ ЇХНІ ОКУЛЯРИ! — вигукнув Блез Забіні, коли два війська побігли одне до одного серед повсюдного пурпурового сяйва. — МИ ЩЕ МОЖЕМО ПЕРЕМОГТИ!

 — ВИ ЙОГО ЧУЛИ! — загорлав Дін. — ПОЗБУДЬТЕСЯ ЇХНІХ ОКУЛЯРІВ!

Відповідь Блеза Забіні була невиразною.

Ця битва тривала значно довше.


 — Закляктус! — верескнула генерал Сонечка.

Драко не ухилився, не наслав контрзакляття — в нього не було для цього достатньо енергії, він міг лише смикнути лівицю в правильну позицію та сподіватися…​

Червона блискавка розсіялася об рукавицю Драко, що була транфігурована, застібнута на руці й під чарами «Колопортус», як і в решти Армії Драконів. Тепер лише це його рятувало — цей щит.

Саме зараз був час для контратаки, але Драко міг лише відновлювати дихання. Вони вдвох танцювали взад-вперед серед дерев у нескінченних рухах дуелі. Навпроти нього важко пихтіла генерал Ґрейнджер, лице дівчини було вкрите потом, мов росою, її каштанове волосся змокло й перетворилося на брунатне сплетіння. Її камуфльовану уніформу вкривали вологі плями, було видно, що її плечі тремтять від втоми, але паличку вона тримала сталево міцним хватом спрямованою на Драко, незважаючи на весь рух. Її очі палахкотіли, щоки пашіли від люті.

Тож, маленька дівчинко, чого це ти сьогодні вдаєш, ніби бʼєшся як доросла?

Це кепкування спало Драко на думку, але він не був певен, що йому потрібна ще зліша Ґрейнджер. Тож натомість Драко просто сказав, хоча він і сам чув, що його голос надтріснув:

 — Чи є якась причина, з якої ти на мене сердишся, Ґрейнджер?

Дівчина й сама намагалася вхопити ротом повітря, її голос коливався.

 — Я знаю, що ти замислив, — сказала Герміона, і вже гучніше додала: — Я знаю, що ви зі Снейпом замислили, Мелфою, і знаю, хто за цим стоїть!

 — Га? — бездумно сказав Драко.

Видавалося, це лише посилило лють Ґрейнджер, її пальці побіліли на паличці, що вказувала на нього.

І тоді до Драко дійшло, через це кров закипіла у його венах. Навіть вона вважала, що він таємно щось планує проти неї…​

 — Ти теж? — закричав Драко. — Я допоміг тобі, ти, зайцезуба дівко! Ти, ти, ти…​ — він заїкався, перебираючи всі темні прокляття, що спадали йому на думку, доки він не знайшов щось, що й справді може наслати на неї…​ — Денсоґіо!

Але Ґрейнджер хутко крутнулася навколо прокльону подовження зубів, і її власна паличка майже торкалася його руки, коли він випрямив лівицю як щит, поставивши магічно замкнену рукавицю між собою й тим, що вона збиралася вистрілити. Голос генерала Ґрейнджер підвищився до вереску, що його було чути на всьому полі бою.

 — АЛОГОМОРА!

Час мав би спинитися.

Але не спинився.

Натомість застібка клацнула й відійшла від рукавички.

Отак просто.

Отак просто.

Екрани ясно це показували всьому стадіону Гоґвортсу.

І мертва до кісток тиша опустилася на кожну лаву, на кожного глядача — яскраве свідчення того, що кожен чудово розумів, що це означало, — магію нащадка Мелфоїв щойно здолала бруднокровка.

Герміона Ґрейнджер не зробила паузи в битві, жодним чином не показала, чи вона хоча б знає, що накоїла. Натомість вона по-маґлівськи вдарила ногою — вибила паличку з руки Драко. Його шокований розум і тіло рухалися трохи заповільно. Драко пірнув за паличкою, шалено зашкрябав у траві, але з-за спини пролунав надтріснутий голос: «Сомніум!», Драко впав і більше не підвівся.

Ще на мить запала тиша. Генерал Сонечка похитувалася на ногах, ніби може знепритомніти.

А тоді воїни-дракони чимдуж закричали й атакували, щоб помститися за свого полеглого командира.


Містер та місис Девіс тремтіли, коли підвелися зі зручних крісел професорської ложі квідичу. Вони не могли вчепитися одне в одного, доки йшли, але дуже міцно взялися за руки, і вдавали, що вони невидимі. Якби вони були достатньо маленькими дітьми для випадкової магії, то вони напевно раптом розілюзнили б себе.

Старший Чарлз Нот нічого не сказав, коли підвівся з крісла. Пошрамований лорд Джаґсон нічого не сказав, коли підвівся зі свого крісла.

Луціус Мелфой нічого не сказав, коли підвівся.

Усі втрьох без зупинок пішли широким кроком до сходів з трибун, вони рухалися в дивному унісоні, ніби трійка аврорів…​

 — Лорде Мелфой, — мʼяко сказав професор захисту.

Він досі сидів у власному кріслі та споглядав за своїм схожим на пергамент екраном. Руки без ознак життя лежали по боках, ніби чомусь не мали бажання рухатися.

Біловолосий чоловік зупинився прямо перед аркою виходу, старший та пошрамований чоловік теж зупинилися, прикриваючи його з флангів. Лорд Мелфой трохи повернув голову — недостатньо, щоб це було будь-яким знаком, що він слухає, але в напрямку професора захисту.

 — Ваш син сьогодні діяв винятково добре, — сказав професор Квірел. — Маю визнати, я його недооцінив. Він заслужив вірність свого війська, як ви бачили, — голос професора захисту й далі був дуже мʼяким. — Як учитель вашого сина, хочу сказати, що з моєї точки зору ваше втручання в цю справу не піде йому на користь…​

Лорд Мелфой та його співвітчизники зникли на сходах.

 — Гарна спроба, Квіріне, — тихо сказав Дамблдор. На обличчі старого чарівника було видно тривогу. Він теж не підвівся зі свого сидіння, він і далі дивився на екрани-пергаменти, ніби вони досі щось показували. — Гадаєш, він дослу́хається?

Плечі професора захисту смикнулися, ніби він злегка знизав плечима, — це був єдиний його рух після кінця битви.

 — Ну, — сказала леді Ґрінґрас. Вона підвелася й хруснула кісточками, потягуючись, її чоловік мовчав поряд з нею. — Маю сказати, це було дуже…​ цікаво…​

Амелія Боунз підвелася зі свого мʼякого сидіння без метушні.

 — Справді цікаво, — сказала директорка Боунз. — Мушу зізнатися, мене турбує майстерність, з якою ці діти бʼються одне проти одного.

 — Майстерність? — спитав лорд Ґрінґрас. — Їхні закляття не здалися мені вражаючими. Крім заклять Дафни, звісно.

Стара відьма не відводила очей від лисіючої голови професора захисту.

 — Паралітичний прокльон — це закляття не першого класу, лорде Ґрінґрас, але я мала на увазі не цю майстерність. Вони підтримують одне одного цими простими закляттями, швидко реагують на несподіванки, — директора ВДМЗ зробила паузу, добираючи слова, що їх зрозуміє проста цивільна людина. Зрештою, вона сказала: — Посеред битви, коли закляття летять звідусіль…​ ці діти почуваються ніби вдома.

 — І справді, директорко Боунз, — сказав професор захисту. — Деякі мистецтва краще вчити змолоду.

Стара відьма примружила очі.

 — Ви готуєте їх стати військовою силою, професоре. Навіщо?

 — Стривайте! — вставив лорд Ґрінґрас. — Існує безліч шкіл, де дуелі вивчають з першого класу!

 — Дуелі? — спитав професор Квірел. З-за спини не було видно, чи посміхається це бліде обличчя. — Це ніщо, лорде Ґрінґрас, порівняно з тим, чого навчилися мої учні. Вони навчилися не вагатися перед засідками й сильнішими ворогами. Вони навчилися адаптуватися, коли умови бою змінюються, і змінюються ще раз. Вони навчилися захищати союзників, і більше захищати цінніших, а слабших, що їх не можна врятувати, — залишати. Вони навчилися, що для виживання треба виконувати накази. Дехто навіть трошки навчився винахідливості. О, ні, лорде Ґрінґрас, ці чарівники не ховатимуться по своїх маєтках в очікуванні на порятунок, коли прийде чергова загроза. Вони знатимуть, що знають, як боротися.

Авґуста Лонґботом тричі гучно ляснула в долоні.


Ми перемогли.

Це було перше, що почув Драко, коли він прокинувся на полі битви. Падма розповіла йому, що його солдати набралися духу, коли він пав. Як, завдяки проникливості генерала Драконів, містер Томас зі своїм загоном перемогли Хаос. Як генерал Поттер переміг частину Полку «Сонечка», що зійшлася з ним в бою. Як воїни містера Томаса зʼєдналися з основними силами, вони взяли окуляри переможених хаоситів. Як буквально за секунди залишки сил генерала Поттера атакували обидва інших війська зіллям, що випромінювало пекуче пурпурове світло. Але в драконів була численна перевага і над Сонечком, і над Хаосом, та ще й достатньо окулярів для своїх воїнів. Тож Падмі вдалося привести успадковане військо до перемоги.

Блиск в її очах та її гідна Мелфоїв самовдоволена посмішка свідчили, що вона очікує на вітання. Драко вичавив крізь стиснуті зуби якусь похвалу — він потім не міг згадати, що саме він сказав. Іноземна відьма, видається, гадки не мала, що сталося й що це означало.

Я програв.

Дракони ледве пленталися назад до Гоґвортсу під сірими небесами, холодні краплі одна за одною падали на шкіру Драко. Доки Драко був паралізований, нарешті почався дощ, що його так давно обіцяли хмари. Тепер у Драко залишилася лише одна можливість. Вимушений хід, як назвав би це містер Макнейр, що навчив був Драко шахів. Гаррі Поттерові це напевно не сподобається, якщо він і справді кохав Ґрейнджер, як усі вважали. Але вимушений хід, як визначив був його містер Макнейр, — це такий хід, який треба зробити, щоб гра не зупинилася.

Драко згадував цю сцену знову й знову, навіть коли він йшов мов автомат крізь масивні брами Гоґвортсу. Він позбувся Вінсента й Ґреґорі кількома різкими словами й лишився у своїй особистій кімнаті сам. Він сидів на ліжку й витріщався на стіну над столом. Сцена заполонила його розум, ніби дементор заточив його в цих спогадах.

Застібка на його рукавичці клацає й спадає…​

Драко знав, він знав, у чому полягала його помилка. Він так втомився через двадцять сім замикальних чарів для всіх воїнів-драконів. Менше хвилини було недостатнім часом, щоб відновити сили після кожного закляття. Тому він просто наслав «Колопортус» на власну рукавичку, просто наслав закляття, а не вклав усю силу в те, щоб замкнути її достатньо сильно, щоб ані Гаррі Поттер, ані Герміона Ґрейнджер не змогли скасувати закляття.

Та ніхто в це не повірить, навіть якщо це була правда. Навіть у Слизерині ніхто в це не повірить. Це скидалося на виправдовування, і всі почують лише виправдовування.

Ґрейнджер хутко крутнулася, вигнулася й крикнула: «АЛОГОМОРА!»…​

Розум Драко знову й знову програвав ці спогади, і в нього почала міцніти образа. Він допоміг був Ґрейнджер: співпрацював з нею над забороною зрадників; тримав її за руку, коли вона звисла з даху; зупинив заворушення щодо неї у Великій залі в зародку. Вона гадки не мала, чим він ризикував, що він напевно вже втратив, що означало для спадкоємця роду Мелфоїв робити таке для бруднокровки…​

І тепер лишився лише один хід, суть вимушеного ходу полягала в тому, що ти мусив його зробити, навіть якщо ти через це отримаєш покарання чи втратиш очки гуртожитків. Професор Снейп знатиме й зрозуміє, але були межі (батько його про це попереджав був) того, на що може заплющити очі майстер зіллєваріння.

Викликати Ґрейнджер на чаклунську дуель, що відверто суперечило правилам Гоґвортсу. Просто напасти на неї, якщо вона відмовиться. Перемогти її в бою сам-на-сам, публічно, без жодних хитрих дуельних засобів, а просто здолати її силою магії. Перемогти її повністю, безсумнівно, розтрощити її так цілковито, як сам Темний Лорд трощив ворогів. Зробити абсолютно зрозумілим усім, щоб ні в кого не було жодного сумніву, що Драко просто був виснажений численними закляттями. Довести, що кров Мелфоя сильніша за кров будь-якої бруднокровки…​

Тільки от це не так, прошепотів у розумі Драко голос Гаррі Поттера. Дуже легко забути, що є правдою, Драко, коли починаєш гратися в політику. Та насправді існувала лише одна річ, що робила тебе чарівником.

Тоді Драко збагнув справжню причину свого неспокою, коли витріщався на стіну над столом та обмірковував свій вимушений хід. Це мало б бути просто — коли в тебе був лише один хід, ти мав просто його зробити…​ але…​

Ґрейнджер крутиться, обертається, просякнуте потом волосся літає навколо неї, блискавки зʼявляються з її палички з такою швидкістю, яку він навряд чи міг перевершити, прокльони й контрпрокльони, сяйливі кажани наближаються до його обличчя, і за цим всім лють в очах Ґрейнджер…​

Якась його частина поважала це, перед тим, як усе пішло шкереберть, поважала лють та силу Ґрейнджер. Частина його стрибала від радості через те, що в нього нарешті був бій з…​

…​рівним суперником.

Якщо він викличе Ґрейнджер на дуель і програє…​

Це мало б бути неможливим, Драко отримав був паличку на цілих два роки раніше за всіх інших у Гоґвортсі.

Тільки от не дарма зазвичай девʼятирічним паличок не давали. Вік теж мав значення, а не лише як довго в тебе була паличка. День народження Ґрейнджер був за кілька днів після початку навчального року — тоді Гаррі подарував їй той капшучок. Це означало, що їй уже було дванадцять, і було дванадцять майже одразу після вступу в Гоґвортс. І по правді Драко не надто багато практикувався поза класом, майже безсумнівно не так багато, як Герміона Ґрейнджер з Рейвенклову. Драко гадав, що не має потреби практикуватися, щоб залишатися попереду інших…​

І Ґрейнджер теж була виснажена, прошепотів голос доведення суперечного. Ґрейнджер мала бути виснажена через усі ці паралітичні прокльони, і навіть у цьому стані їй вдалося розчаклувати його замикальні чари.

А Драко не міг собі дозволити викликати Ґрейнджер на публічний бій сам-на-сам, без жодних виправдань, і програти.

Драко знав, що треба робити в таких випадках. Треба шахраювати. Але якщо хтось дізнається, що Драко шахраював, це буде катастрофою — ідеальний матеріал для шантажу, навіть якщо це не стане загальновідомим. А слизеринці дивитимуться, знатимуть про це, й тому будуть пильнувати…​

Тоді Драко Мелфой підвівся з ліжка, підійшов до столу, дістав аркуш найкращого пергаменту зі шкіри вівці, інкрустований перлинами каламар, наповнив його зелено-сріблястим чорнилом — туди було додано справжнє срібло й розчавлені смарагди. З великої валізи біля ліжка слизеринець витягнув книгу, що теж була переплетена сріблом та смарагдами й мала назву «Етикет родів Британії». Новим чистим пером Драко Мелфой почав писати, часто зазираючи в книгу, що лежала перед ним для довідки. На лиці хлопця застигнув суворий вираз, через що юний Мелфой був дуже схожим на свого батька, доки він старанно вимальовував кожну літеру, ніби вони були окремими витворами мистецтва.

Від Драко, сина Луціуса, сина Абраксіса, лордів шляхетного й найдавнішого роду Мелфоїв, також сина Нарциси, доньки Друелли, леді шляхетного й найдавнішого роду Блеків, спадкоємця шляхетного й найдавнішого роду Мелфоїв:

Герміоні, першій Ґрейнджер:

(Ця форма колись звучала ввічливо — дуже давно, коли її вигадали. Сьогодні, після століть використання при зверненні до бурднокровок, вона містила чудовий присмак рафінованої отрути.)

Я, Драко, з найдавнішого роду, вимагаю сатисфакції за

Драко зупинився, обережно хитаючи пером з боку в бік, щоб з нього не крапнуло. Йому потрібен був якийсь привід, принаймні, якщо він хотів встановлювати умови дуелі. Той, кого викликали на дуель, мав право визначати умови, хіба що він чи вона завдав образи шляхетному родові. Йому треба було все так облаштувати, ніби Ґрейнджер завдала була йому образи…​

Та про що він думає? Ґрейнджер справді образила його.

Драко перегорнув книгу до сторінки зі стандартними формулюваннями й знайшов найдоречніше.

Я, Драко, з найдавнішого роду, вимагаю сатисфакції за те, що я вже тричі допоміг тобі й надавав зі свого боку лише доброту, а у відповідь ти віроломно звинуватила мене в таємному плануванні проти тебе,

Драко зупинився, щоб перевести подих та вгамувати гнів. Тепер він вже щиро відчував образу, і він бездумно підкреслив останню фразу, щойно написав її, ніби це був звичайний лист. Він ненадовго замислився, та вирішив так усе й залишити. Можливо, це не точне офіційне формулювання, але в ньому відчувалася чиста злість, що йому здалося доречним.

і цю образу було завдано на очах усієї Британії.

Отже я, Драко, наказую тобі, Герміоно, за звичаєм, за законом, за

 — Сімнадцятим рішенням тридцять першого Чарверсуду, — сказав Драко вголос, не зазираючи до книги, рядок, що звучав у численних пʼєсах.

Він випростався й відчував з кожним стукотом серця шляхетну кров у своїх венах.

Отже я, Драко, наказую тобі, Герміоно, за звичаєм, за законом, за 17м рішенням 31го Чарверсуду, зустрітися зі мною в чаклунській дуелі на таких умовах: кожен приходить сам і без розголосу, не розповідає про це нікому ані до, ані після,

Якщо дуель не вдасться, Драко просто нічого про це не скаже, ось і все. А якщо він переможе Ґрейнджер, то експериментально дізнається, що може перемогти її знову, уже викликавши її публічно. Це не було шахраюванням, але це була наука, що було майже так само добре.

змагання лише магією, без смерті чи серйозних травм,

…​де? Драко колись розповідали про кімнату в Гоґвортсі, що годилася для дуелей, — там на все цінне вже були накладені захисні чари, і не було портретів, що пліткуватимуть про тебе…​ що ж це була за кімната…​

у кімнаті трофеїв замку Гоґвортської школи чарів і чаклунства,

І їхня друга дуель має відбутися скоро, наприклад завтра, бо на те, щоб невідворотно втратити репутацію в Слизерині, багато часу не треба. Він має перемогти Ґрейнджер першого разу сьогодні.

коли опівнічний удар годинника проголосить завершення цього ж дня.

Драко, зі шляхетного й найдавнішого роду Мелфоїв.

Драко підписав офіційний пергамент, а тоді дістав звичайний та простіший пергамент, звичайне чорнило, і написав пост скриптум:

Якщо ти не знаєш правил, Ґрейнджер, ось як усе працює. Ти завдала образи найдавнішому родові, і в мене є законне право ви́кликати тебе на дуель. Якщо ти порушиш умови дуелі, наприклад, через тебе Флитвік зʼявиться в кімнаті трофеїв, або ти просто розкажеш комусь про неї, мій батько викличе тебе з твоєю фальшивою честю прямо до Чарверсуду.

Драко Мелфо

На останній літері Драко так злісно натиснув пером на пергамент, що в нього відламався кінчик, утворивши смужку чорнила та невеличкий отвір у пергаменті. Драко вирішив, що це теж доречно.


Того дня під час вечері Сьюзен Боунз підійшла до Гаррі Поттера й сказала, що, як їй здавалося, Драко Мелфой здійснить свій задум проти Герміони дуже скоро. Вона попередила всіх членів С.С.Р.А.Г.Ч., попередила професорку Спраут, попередила професора Флитвіка й збиралася надіслати листа своїй тітоньці, і тепер вона попередила й Гаррі Поттера. Тільки вони не могли обговорювати це з Падмою, як дуже серйозно сказала Сьюзен, бо Падму роздирала зсередини вірність до Герміони й вірність до свого генерала.

Гаррі Джеймс Поттер-Еванс-Веррес, якого ця ситуація вже надто дратувала, щоб бути справді конструктивним, кинув їй, що так, він знав, що треба щось зробити.

Коли Сьюзен Боунз пішла, Гаррі поглянув на інший бік рейвенкловського столу, де Герміона сіла була подалі від нього, Падми, Ентоні й усіх своїх друзів.

Видавалося, Герміона була в такому настрої, що вона не сприйме позитивно, якщо хтось до неї підійде й почне її турбувати.

Пізніше, коли Гаррі обмірковуватиме цей день, він подумає про те, як у всіх науково-фантастичних романах та фентезі люди завжди приймали вагомі важливі рішення з вагомих важливих причин. Гарі Селдон створив Фундацію, щоб відновити на руїнах Галактичної Імперії нову імперію, а не щоб виглядати важливішим, якщо він буде очолювати власну дослідницьку групу. Рейслін Маджере розірвав будь-який звʼязок зі своїм братом, щоб стати богом, а не через свою бездарність в особистих стосунках та небажання просити порад щодо того, як покращити це вміння. Фродо Торбин взяв Перстень, бо був героєм і хотів врятувати Середземʼя, а не через те, що відмовитися було незручно. Якби хтось колись написав справжню історію світу — не те щоб хтось колись зможе це зробити чи зробить, — напевно, виявилося б, що 97% усіх ключових моментів долі складається з брехні, серветок та буденних маленьких думок, замість яких комусь легко могло б спасти на гадку щось інше.

Гаррі Джеймс Поттер-Еванс-Веррес поглянув на Герміону Ґрейнджер, що сіла з іншого кінця столу, і відчув небажання турбувати її, бо вона була в поганому гуморі.

Тож Гаррі подумав, що розумніше спочатку поговорити з Драко Мелфоєм, просто щоб він абсолютно цілковито без жодних сумнівів міг запевнити Герміону, що Драко нічого проти неї таємно не замислив.

А пізніше, вже після вечері, коли Гаррі спустився до підвалу Слизерину, а Вінсент сказав йому, що «не можна боса відволікати»…​ тоді Гаррі вирішив, що ліпше він піде до Герміони, можливо, вона погодиться з ним поговорити одразу. Що йому треба почати розплутувати цей безлад, доки все не заплуталося ще сильніше. Гаррі спало на думку, чи раптом він насправді просто не відкладає справу на потім, можливо, його розум просто знайшов розумний привід, щоб відкласти щось неприємне, але потрібне.

Він і справді подумав про це.

А тоді Гаррі Джеймс Поттер-Еванс-Веррес вирішив, що він просто натомість порозмовляє з Драко Мелфоєм зранку, після сніданку в неділю, а вже потім обговорить усе з Герміоною.

Люди весь час роблять щось таке.


Був ранок неділі, пʼяте квітня 1992, і симуляція неба над Великою залою Гоґвортсу показувала, як величезні вихори дощу лилися з такою щільністю, що спалахи блискавки ледь виднілися й розпадалися на дрібні пульсації білого світла, що подеколи освітлювало столи гуртожитків, робило обличчя учнів блідішими, видавалося, ніби вони ставали привидами.

Гаррі сидів за рейвенкловським столом та втомлено їв вафлю. Він чекав, доки зʼявиться Драко, щоб почати розбиратися з усім цим. По залі передавали «Базікало», де на першій шпальті була Анна й Дафна, але до нього черга ще не дійшла.

Ще кілька хвилин, і Гаррі покінчив з вафлею, і роззирнувся довкола, щоб перевірити, чи сів уже Драко за стіл Слизерину.

Це було дивно.

Драко Мелфой майже ніколи не запізнювався.

Позаяк Гаррі дивився в напрямку слизеринського столу, він не помітив, як Герміона Ґрейнджер пройшла крізь гігантські двері до Великої зали. Тому він доволі сильно здивувався, коли озирнувся й побачив, що Герміона сидить прямо поряд з ним за рейвенкловським столом, ніби вони не не-сиділи так уже більше, ніж тиждень.

 — Привіт, Гаррі, — сказала Герміона. Її голос звучав майже справді звичайно. Вона почала накладати собі на тарілку тости й набір здорових фруктів та овочів. — Як ти?

 — Лише одне стандартне відхилення від мого середньостатистичного особистого стану, — автоматично відповів Гаррі. — Як у тебе справи? Ти нормально спала?

Під очима Герміони Ґрейнджер були темні мішки.

 — О, так, усе добре, — сказала Герміона Ґрейнджер.

 — Ем, — сказав Гаррі. Він поклав собі на тарілку шматочок пирога (доки мозок Гаррі зосередився на іншому, рука Гаррі просто взяла найсмачніше в зоні досяжності без врахування таких складних концепцій, як готовність їсти десерт). — Ем, Герміоно, мені треба буде поговорити з тобою пізніше сьогодні, гаразд?

 — Звісно, — сказала Герміона. — Чому б це було не гаразд?

 — Бо…​ Тобто…​ ми ж з тобою не…​ останні кілька днів…​

Замовкни, запропонувала та внутрішня частина Гаррі, що останнім часом відповідала суто за повʼязані з Герміоною задачі.

Герміона Ґрейнджер усе одно, видається, майже на нього не зважала. Вона втупилася в тарілку, а потім, після приблизно десяти секунд незручного мовчання почала їсти шматочки помідорів один за одним, без зупинок.

Гаррі відвернувся від неї й почав їсти пиріг, що, як він виявив, якимось чином матеріалізувався на його тарілці.

 — Тож! — раптом сказала Герміона, коли завершила вичищати більшу частину тарілки в тиші. — Є щось новеньке сьогодні?

 — Ем…​ — сказав Гаррі. Він хутко роззирався довкола, ніби шукав якихось подій, щоб їх можна було використати як тему для обговорення.

Тому Гаррі був одним з перших, хто побачив їх та без слів вказав на них. Хоча у Великій залі раптом здійнявся шепіт, тож інші теж їх побачили.

Особливе малинове забарвлення мантій важко було з чимось сплутати, але Гаррі потребував кількох секунд, щоб розпізнати обличчя. Перший чоловік з азіатською зовнішністю, поважний, і сьогодні дуже похмурий. Другий чоловік з пронизливим поглядом, яким він окинув залу, довге чорне волосся, що було зібране у хвостик, розвивалося за його спиною. Третій чоловік — худий, блідий та неголений, з таким незворушним лицем, що воно могло бути каменем. За мить Гаррі впізнав обличчя й згадав імена з далекого січневого дня, коли до Гоґвортсу прибув дементор: Комодо, Бутнару, Ґоряноф.

 — Трійка аврорів? — сказала Герміона якимось дивно радісним голосом. — Ой, цікаво, що вони тут роблять.

З ними був Дамблдор, таким стривоженим Гаррі його ще не бачив. Мить очі старого чарівник розглядали Велику залу й учнів, що шепотіли за сніданком, а тоді він вказав…​

…​прямо на Гаррі.

 — Ой, ну тепер що, — тихо сказав Гаррі.

Його внутрішні думки були значно більш просякнуті панікою, він несамовито думав, чи міг хтось якимось чином повʼязати його з втечею з Азкабану. Він поглянув на вчительський стіл, він старався зробити це непомітно, і зрозумів, що з самого ранку не бачив професора Квірела…​

Аврори швидким кроком наближалися до нього. Аврор Ґорянов йшов з іншого боку рейвенкловського столу, ніби хотів перекрити шлях втечі в тому напрямку, аврори Комодо й Бутнару наближалися з боку Гаррі, а директор йшов слід у слід за Комодо.

Усі розмови цілковито вщухли.

Аврори підійшли до Гаррі, оточивши його з трьох кутів.

 — Так? — сказав Гаррі якомога нормальніше. — У чому справа?

 — Герміоно Ґрейнджер, — безбарвно сказав аврор Комодо, — вас заарештовано за замах на життя Драко Мелфоя.

Ліцензія Creative Commons CC-BY-NC-SA 4.0