Наслідки: Албус Дамблдор і…​

Старий чарівник сидів за столом на самоті в нетиші директорського кабінету, посеред численних пристроїв, на які він перестав був звертати увагу; на ньому була мантія ніжно-жовтого кольору з м’якої тканини, яку він зазвичай не надягав на люди. Зморшкувата рука його тримало перо; перо скреготіло якимось офіційним на вигляд пергаментом. Якби ви якимось чином могли опинитися поряд, щоб подивитися йому в обличчя, таке ж зморшкувате, як і його рука, то його вираз залишився би для вас таким саме загадковим, як і призначення численних невідомих пристроїв. Можливо, ви б помітили, що чарівник трохи сумний, і трохи втомлений, та ж Албус Дамблдор завжди має такий вигляд на самоті.

Вогонь у каміні системи флу не горів, та й розкиданий попіл уже захолов; магічні двері були зачинені так щільно, ніби їх взагалі не стало. У матеріальній площині великі дубові двері кабінету було зачинено і замкнено; поза цими дверима нескінченні сходи стояли нерухомі; біля підніжжя тих сходів вхід надійно блокували гаргуйлі — рідкий камінь не тік, їхнє псевдожиття відступило, залишивши по собі твердий камінь.

А тоді, коли перо ото підбиралося до середини слова, коли перо було посеред однієї з літер…​

Старий чарівник зірвався на рівні, та так швидко, що будь-який спостерігач був би вражений такою спритністю; впустив перо, не закінчивши літери, на пергамент; блискавично рвонувся до дубових дверей, його жовта мантія ледь за ним встигала, а чарівна паличка жахливої сили стрибнула йому в руку…​

Так само різко старий чарівник завмер, зупинився з паличкою у руці.

Рука вдарила по дубових дверях, постукавши тричі.

Цього разу повільніше, грізна паличка повернулася назад, у свою дуельну кобуру, почеплену в рукаві старого чарівника. Древній чаклун зробив декілька кроків уперед, поправив поставу, зробив серйозне обличчя. Перо на столі відкотилося на край пергаменту, ніби його туди обережно поклали, а не кинули поспіхом; сам пергамент перегорнувся пописаною стороною донизу.

Покірливі легкому напруженню його волі, дубові двері прочинилися.

На чарівника визирнули зелені очі, тверді, як дві каменюки.

 — Мушу визнати, я вражений, Гаррі, — тихо сказав старий чарівник. — Плащ невидимості дозволив би тобі обійти менш значні омани зору; та я не почув ані як големи відійшли вбік, ані як завертілися сходи. Як ти сюди потрапив?

Хлопчик пройшов всередину, крок за кроком, і ось уже двері за ним зачинилися.

 — Я можу ходити, де захочу, з дозволу чи без, — сказав хлопець. Голос його видавався спокійним; либонь, надто спокійним. — Я у вашому кабінеті, бо я вирішив бути тут, і до дідька всілякі паролі. Ви дуже помиляєтеся, директоре Дамблдор, якщо гадаєте, що я залишаюсь на території школи тому, що я тут ув’язнений. Я просто вирішив поки що не йти. Тепер, з огляду на зазначене, скажіть — чому ви звеліли вашому агентові, професору Снейпу, порушити угоду, якої ми дійшли були в цьому самому кабінеті, згідно з якою він не має права мучити учнів до четвертого класу включно.

Старий чарівник одну довгу секунду роздивлявся розлюченого молодого героя. Тоді повільно, щоб не наполохати хлопчика, своїми старечими пальцями відкрив одну з чисельних шухляд свого столу, дістав звідти аркуш пергаменту, виклав його на стіл.

 — Чотирнадцять, — зауважив старий чарівник. — І це не всі сови, відправлені вчора. Це лише ті сови, що їх отримали родини, представлені у Чарверсуді, чи родини з великими статками, чи родини, що вже мають союз із твоїми ворогами. Чи, у випадку Роберта Джаґсона, родини, що мають всі ці характеристики. Зрештою, його батько, лорд Джаґсон — смертежер, і його дідусь — теж смертежер, що загинув від руки Аластора Муді. Щодо змісту листів, то він мені невідомий, втім, можу спробувати вгадати. Ти досі не розумієш, Гаррі Поттере? Щоразу, як Герміона Ґрейнджер перемагала, як ти кажеш, загроза для неї з боку Слизерину зростала. А тепер слизеринці отримали своє, легко і без проблем, без насильства й довготривалої шкоди. Вони перемогли, і більше не мусять продовжувати боротьбу…​ — старий чарівник зітхнув. — Точніше, я так планував. Я на це сподівався. І так воно б і сталося, якби професор захисту не вирішив втрутитися. Тепер ця суперечка піде до ради опікунів, де Северус нібито переможе професора захисту; але для слизеринців враження буде зовсім не таким, якби все вирішилося на місці та на їхню користь.

Хлопець просувався вглиб кімнати, йому доводилося все вище закидати голову, щоб дивитися у серпасті окуляри; і якось так виходило, ніби це хлопчик дивиться на директора згори вниз, а не навпаки.

 — Тож цей лорд Джаґсон — смертежер? — м’яко запитав хлопчик. — Добре. Він вже запродав своє життя, тож я можу робити з ним будь-що, без жодних етичних проблем…​

 — Гаррі!

Голос хлопчика був холодний і ясний, як лід з найщирішої води з незайманого струмка.

 — Здається, ви гадаєте, що світло має жити в страху темряви. Я кажу, що має бути навпаки. Я б радше не вбивав цього вашого лорда Джаґсона, навіть якщо він смертежер. Та однієї години мозкової атаки на пару з професором захисту вистачить, щоб придумати якийсь творчий спосіб збанкрутувати його, чи вигнати з чаклунської Британії. Для демонстрації цього було б цілком достатньо, гадаю.

 — Мушу зізнатися, — повільно сказав старий чарівник, — що думка про знищення роду з п’ятисотрічною історією, про те, щоб викликати смертежера на бій до кінця, і все це через сутичку в коридорі Гоґвортсу, — якось не приходила мені в голову, Гаррі, — старий чарівник одним пальцем поправив серпасті окуляри, що трохи з’їхали зі звичного місця на носі власника, коли він ото біг був до дверей. — Гадаю, це і міс Ґрейнджер не спало б на думку, ані професорці Макґонеґел, і навіть Фредові із Джорджем.

Хлопець знизав плечима.

 — Справа була б не в якихось коридорах, — відповів хлопець. — Це була б відплата за минулі злочини, і я б це зробив лише у випадку, якби Джаґсон зробив перший крок. Зрештою, задача не в тому, щоб люди боялися сліпої Немезиди. Треба навчити їх, що ті, хто тримаються нейтралітету, в безпеці з мого боку, а тицяти у мене палицею неймовірно небезпечно, — хлопець посміхався, та посмішка не досягала очей. — Може, я куплю рекламний простір у «Щоденному віщуні», щоб усіх повідомити, що будь-хто, хто захоче і далі тягти зі мною цю суперечку, пізнає справжнє значення Хаосу, а якщо мені дати спокій, все буде добре.

 — Ні, — сказав старий чарівник. Голос його поглибшав, у ньому відбилась дещиця його справжнього віку і справжньої сили. — Ні, Гаррі, цього не має бути. Ти ще не навчився справжнього змісту боротьби, не знаєш, що справді відбувається, коли вороги стають на битву. І ось ти мрієш, як мріють усі маленькі хлопчики, навчити своїх ворогів боятися тебе. Мене лякає, що ти в надто ніжному віці вже маєш достатньо сили частково реалізувати ці твої мрії. На цьому шляху, Гаррі, нема жодного повороту, що не вів би у пітьму, Гаррі, жодного. Це шлях Темного Лорда, без сумніву.

Хлопець завагався, а його очі зиркнули на порожню золоту платформу, де іноді відпочивав Фоукс. Мало хто помітив би цей жест, та старий чарівник знав його дуже добре.

 — Добре, забудьмо про те, щоб навчити їх мене боятися, — сказав тоді хлопець. Голос його був трохи менш жорсткий, якась дрібка холоду полишила його. — Я досі вважаю, що не слід дозволяти кривдити дітей через страх того, що зробить чи не зробить лорд Джаґсон. Захищати їх — в цьому якраз і полягає ваша робота. Якщо лорд Джаґсон справді спробує стати у вас на шляху, робіть усе, на що здатні, щоб зупинити його. Дайте мені повний доступ до моїх фінансів, і я візьму всю відповідальність, я матиму справу з усіма наслідками повної заборони цькування в Гоґвортсі, хай які вони будуть — лорд Джаґсон чи ні.

Дуже повільно, старий чарівник похитав головою.

 — Здається, ти гадаєш, Гаррі, що мені слід лише використати всю свою силу, і мої вороги впадуть до моїх ніг. Але ти помиляєшся. Луціус Мелфой контролює міністра Фаджа, через «Щоденний віщун» він формує суспільну думку усієї Британії, і він ледь чи не контролює раду опікунів, що може викинути мене геть з Гоґвортсу. Амелія Боунз і Бартеміус Кравч — мої союзники, та навіть вони зречуться мене, якщо я буду діяти непродумано і на власний розсуд. Світ, що оточує тебе, більш крихкий, ніж ти, здається, думаєш, тож ми маємо діяти обережніше. Стара Чаклунська війна так і не закінчилась, Гаррі, вона продовжилася в іншій формі; чорний король заснув, а його фігури поки що пересуває Луціус Мелфой. Як гадаєш, Луціус Мелфой із радістю дозволить тобі забрати свого пішака?

Хлопець посміхнувся, тепер знову з холодком.

 — Добре, я обміркую, як зробити так, ніби це виглядало як зрада з боку лорда Джаґсона.

 — Гаррі…​

 — Перепони вимагають творчого підходу, директоре. Наявність перепон не означає, що ви мусите покинути напризволяще дітей, яких мали б захищати. Нехай Світло переможе, а якщо з цього вийде клопіт…​ — хлопець знову знизав плечима. — Нехай Світло переможе знову.

 — Якби фенікси могли говорити, вони говорили б щось таке, — сказав старий чарівник. — Але тобі незрозуміла ціна фенікса.

Останні два слова пролунали на диво ясно і дзвінко, ніби луна пішла кабінетом, а довкола загуркотіло.

Між старовинним щитом на стіні й вішаком Сортувального капелюха камінь стіни заворушився, поплив, зібгався у дві колони з проходом між ними. В проході замайоріли кам’яні сходи вниз, у пітьму.

Старий чарівник розвернувся і попростував до тих сходів, озирнувся на Гаррі, що стовбичив позаду.

 — Ходімо! — промовив старий чарівник. Веселе мерехтіння полишило його блакитні очі. — Якщо вже ти зайшов настільки далеко, що зміг нав’язати мені свою присутність тут, можеш вже пройти далі.

Кам’яні сходинки не були захищені парапетом, і після декількох кроків Гаррі витягнув паличку і кинув «Лумос». Директор не озирнувся на світло, і не дивився вниз, ніби так часто долав ці сходи, що не потребував зору взагалі.

Хлопець знав, що йому мало б бути цікаво чи лячно, та на ці емоції не залишилося процесорного часу мозку. Весь його самоконтроль ішов на те, щоб не дозволити люті, що кипіла в ньому, перелитися через край.

Сходів було небагато, лише один марш нагору, жодних поворотів чи вихилясів.

Сходи закінчувалися суцільними металевими дверима, у блакитному світлі Гарріної палички двері видавалися чорними, що означало, що метал, з якого їх було зроблено, був або чорний, або червоний.

Албус Дамблдор пафосно витяг свою довгу паличку і знову заговорив тим дивним голосом, що наче відбивався луною у Гарріних вухах, закарбовуючись у його пам’яті:

 — Доля фенікса.

Ті останні двері також прочинилися, і Гаррі увійшов за Дамблдором всередину.

Кімната за дверима, видавалося, була зроблена з такого самого чорного металу, що й двері. Чорними були і стіни, і підлога. Стеля нагорі була чорна, і лише єдина кришталева куля звисала з неї, підвішена на білому ланцюгу. Вона випромінювала променисте срібне світло, яке мало б, гадано, імітувати сяйво патронуса, хоча було видно, що це підробка.

В кімнаті стояли п’єдестали чорного металу, на кожному п’єдесталі — рухоме зображення, чи вертикальний циліндр, напівзаповнений мерехтливо-срібною рідиною, або самотній маленький предмет; обпалене срібне намисто, розірваний капелюх, новенька золота каблучка. На багатьох п’єдесталах було і перше, і друге, і третє — рухлива картинка, і срібна рідина, і предмет. Багато на тих п’єдесталах лежало чарівних паличок, більшість із них — поламані, або обгорілі, або такі, що в них деревина ніби розплавилася.

Гаррі знадобився час, щоб сприйняти цю сцену й усвідомити, що він бачить; раптом його горло болісно стиснулося; було так, ніби лють всередині його зазнала страшного удару молотом, можливо, найстрашнішого за все його життя.

 — Це не всі, хто загинув під час моїх війн, — сказав Албус Дамблдор. Він стояв спиною до Гаррі, той міг бачити лише пасма посивілого волосся й жовтуватий абрис мантії. — Навіть близько не всі. Тільки найдорожчі друзі й ті, хто загинув унаслідок моїх найневдаліших рішень, — від кожного з них тут щось зберігається. Про них я жалкую найбільше, і це місце присвячено їм.

Гаррі не міг порахувати, скільки в кімнаті було п’єдесталів. Можливо, близько сотні. Кімната чорного металу була немаленька, і багато ще залишалося місця для прийдешніх п’єдесталів.

Албус Дамблдор поглянув на Гаррі. Його глибокі очі зблиснули, наче сталеві, та коли він заговорив, то спокійно.

 — Видається, що ти нічого не знаєш про ціну фенікса, — тихо промовив Албус Дамблдор. — Видається, ти не лиха людина, але жахливий невіглас, і дуже впевнений попри своє невігластво; я теж таким був, дуже давно. Та я ніколи не чув був голос Фоукса так ясно, як, видається, його почув ти, того дня. Можливо, я вже був застарий і переповнений смутку, коли фенікс прийшов до мене. Якщо я чогось не розумію про те, наскільки я мушу бути готовий до бою, то поясни мені, поділися своєю мудрістю, прошу, — в голосі старого чарівника не було гніву; весь тиск, вся сила удару, що забивав тобі дихання, як від польоту на мітлі, — все це було в обпалених і розтрощених паличках, мертвих паличках, що лежали тут у срібному світлі. — А якщо ні — то розвертайся і йди звідси, але тоді я не бажаю більше нічого чути з цього приводу.

Гаррі не знав, що сказати. В його життєвому досвіді не було нічого подібного, і всі слова покинули його. Якби трохи подумати, він би знайшов, що сказати, та наразі йому не вірилося, що слова можуть мати якесь значення. Не можна, щоб ти вигравав усі суперечки лише через те, що через твої рішення загинули люди, і все одно — Гаррі не міг нічого сказати. Не було нічого, що Гаррі мав право сказати.

І Гаррі вже майже розвернувся і пішов звідти, коли його осяяло: либонь, якась частка Албуса Дамблдора завжди стояла в цій кімнаті, завжди, де б він не був. А якщо ти стоїш у такому місці, то ти здатен зробити що завгодно, втратити що завгодно, аби не вступати знову у бій.

Гаррі впав в око один з п’єдесталів: фотографія на ньому не рухалася, ніхто не посміхався, не махав рукою. Це була маґлівська фотографія, жінка на ній серйозно дивилася в камеру, її брунатне волосся було заплетене у звичайні маґлівські кіски, яких Гаррі не бачив на жодній відьмі. Поряд із фотографією був циліндр срібної рідини, а ось предмета не було; ані розплавленого персня, ані поламаної палички.

Гаррі повільно підійшов, зупинився перед п’єдесталом.

 — Хто вона була? — спитав він, і власний голос прозвучав йому якось дивно.

 — Її звали Тріша Ґласвел, — сказав Дамблдор. — Матір дочки маґлівського роду, що її вбили були смертежери. Вона працювала детективом на маґлівський уряд, і після цього вона почала зливати інформацію маґлівської адміністрації Ордену Фенікса, і робила це доки її не…​ зрадили…​ і не передали Волдемортові. — голос старого чарівника зірвався. — Вона довго помирала, Гаррі.

 — Вона врятувала чиїсь життя? — спитав Гаррі.

 — Так, — тихо відповів чарівник. — Врятувала.

Гаррі відірвав погляд від п’єдесталу і подивився на Дамблдора.

 — Хіба світ був би кращий, якби вона не боролася?

 — Ні, не був би, — відповів старий чарівник. Голос його був стомлений і сповнений туги. Тепер він здавався скоцюрбленим, ніби от-от зігнеться навпіл. — Я бачу, ти так і не зрозумів. Я гадаю, ти й не зрозумієш, до того дня, коли…​ ох, Гаррі. Так неймовірно давно, коли я був не старший за тебе тепер, я побачив справжнє обличчя насильства, і зрозумів його ціну. Наповнити повітря смертельними закляттями — з будь-якої причини, з будь-якої, Гаррі, — це недобра справа, прогнила за своєю суттю, така сама жахлива, як і найтемніші ритуали. Насильство, щойно почнеться, стає чимось на кшталт смертефалда — воно б’є по будь-чиєму життю, що трапиться поряд. Я…​ я не хотів би, щоб ти заплатив за цей урок таку ціну, як я свого часу, Гаррі.

Гаррі припинив дивитися в блакитні очі, втупився в чорний метал підлоги. Директор намагався сказати йому щось важливе, це він розумів. І це щось Гаррі не здавалося нікчемною думкою.

 — Був колись один такий маґл, і звали його Магатма Ґанді, — звернувся Гаррі до підлоги. — Він гадав, що уряд маґлівської Британії не повинен керувати його державою. І він відмовився воювати. Він вмовив цілу країну не воювати. Натомість він казав, щоб люди підходили до британських солдат і дозволяли тим їх бити, і не чинили спротиву. І ось, коли Британія більше не здатна була це продовжувати, він звільнив свою країну. Коли я про це прочитав, то подумав, що це дуже красиве рішення. Я подумав тоді, що це щось вище за всі війни, що коли-небудь велися були силою пістолетів чи мечів. Я подумав, що в них направду вийшло, що це насправді спрацювало, — Гаррі схопив ротом повітря. — А потім я дізнався, що під час Другої Світової війни Ґанді сказав своєму народові, що якщо нацисти підуть на вторгнення, люди мусять використовувати ненасильницький спротив і проти них також. Проте нацисти би просто розстріляли всіх у полі зору, ось що вони б зробили. І, цілком можливо, що Вінстон Черчилль завжди вважав, що мусив би бути інший спосіб, якийсь дуже хитрий спосіб перемогти так, щоб ніхто не постраждав; ось тільки він його так і не знайшов, тож йому довелося воювати, — Гаррі подивився на директора, який дивився на нього. — Вінстон Черчилль був той, хто намагався переконати британський уряд не віддавати Чехословаччину Гітлеру в обмін на мирну угоду, переконати їх, що вони мають битися вже…​

 — Я впізнаю це ім’я, Гаррі, — сказав Дамблдор. Старий чарівник зобразив посмішку. — Хоча природна чесність змушує мене зауважити, що старий добрий Вінстон не надто страждав від докорів сумління, навіть після добрячої порції вогневіскі.

 — Я веду до того, — сказав Гаррі, після невеличкої паузи, яка знадобилася йому, щоб згадати, з ким саме він розмовляє, і позбутися гидкого відчуття, ніби він і справді необізнана дитина, яка останній ґлузд втратила, і не має жодного права ані перебувати в цій кімнаті, ані ставити Албусові Дамблдору якісь питання.

 — Я веду до того, що казати, либонь, насильство це зло, — це не відповідь. Ви не кажете, коли битися, а коли не битися. Це складне питання, на яке Ґанді відмовився відповідати, і через те я втратив частину поваги до нього.

 — А як відповіси ти, Гаррі? — тихо спитав Дамблдор.

 — Можна відповісти, що ніколи не слід вдаватися до насильства, хіба проти насильства, — сказав Гаррі. — Не слід ризикувати чиїмось життям, крім як заради порятунку інших життів. Це звучить красиво, якщо так подати. Ось тільки проблема в тому, що коли офіцер поліції бачить, як злодій грабує будинок, йому слід спробувати його зупинити, навіть якщо злодій буде відбиватися, і через це хтось може забитися чи навіть загинути. Навіть якщо злодій лише хоче вкрасти коштовності, а це ж усього лише речі. Бо, якщо ніхто не дошкулятиме злодіям, їх стане більше, а потім ще більше. І навіть якщо щоразу вони лише речі крастимуть, це…​ це призведе до…​ саме суспільство…​ — Гаррі затнувся. В цій кімнаті думки не здавалися йому такими впорядкованими, як зазвичай. Він мав би продемонструвати співрозмовнику абсолютно логічні розмірковування в термінах теорії ігор, мусив хоча б сам побачити проблему в цьому світлі, але не міг. Яструби, голуби…​ — Хіба ви не розумієте, якщо злі люди готові піти на насильство, щоб отримати бажане, а хороші люди завжди відступають, адже не готові на нього піти, то…​ то не хотілося б жити в такому суспільстві, директоре! Хіба ви не усвідомлюєте, на що перетворюється Гоґвортс через усе це цькування, а найбільше — на що перетворюється гуртожиток Слизерин?

 — Війна — це надто високий ризик, — сказав старий чарівник. — І все ж таки буде війна. Волдеморт повертається. Чорні пішаки збираються знов. Северус у цій війні — одна з найважливіших фігур з нашого боку шахівниці. Та наш злий майстер настійок мусить, як то кажуть, підтримувати імідж. Якщо Северус зможе грати свою роль, наносячи дітям моральні травми, підкреслюю, лише моральні, Гаррі, — дуже-дуже м’яко повів голос старого чарівника, — то ти надто наївний у питаннях війни та миру, Гаррі, якщо гадаєш, що це зависока ціна. Жорсткі рішення виглядають не так, Гаррі. Вони виглядають — ось так.

Старий чарівник не зробив рукою жодного жесту. Він просто продовжив там стояти, поміж чужих п’єдесталів.

 — Вам не можна бути директором, — Гаррі говорив попри щось пекуче у горлі. — Мені шкода, мені дуже шкода, та ви не можете одночасно представляти шкільну адміністрацію і вести війну. Гоґвортс не має бути частиною цього.

 — Діти виживуть. — сказав чарівник зі втомленими, старечими очима. — А Волдеморта б не пережили. Ти ніколи не цікавився, чому діти Гоґвортсу не часто говорять про своїх батьків, Гаррі? А через те, що завжди поряд є хтось, хто втратив матір, чи батька, чи обох, і він може почути розмову. Ось що залишив по собі Волдеморт, у своє останнє пришестя. Ніщо не варте того, щоб ця війна почалася хоч на один день раніше, ніж це абсолютно необхідно, чи тривала на один день довше, — тепер старий чарівник зробив жест рукою, ніби охопивши ним усі потрощені палички. — Ми билися не тому, що нам це здавалося благородним! Ми билися, бо мусили, бо не залишилось іншого шляху. Така була наша відповідь.

 — Це тому ви так довго чекали, перш ніж зійтись у двобої з Ґріндельвальдом?

Це питання вихопилося в Гаррі випадково…​

Довго, довго блакитні очі роздивлялися його.

 — З ким ти розмовляв був, Гаррі? — запитався старий чарівник. — Ні, не відповідай. Я вже знаю, — Дамблдор зітхнув. — Багато хто питав у мене про це, і я завжди ухилявся від відповіді. Втім у свій час ти маєш дізнатися усю правду про ту справу. Чи ти урочисто присягаєш ніколи й нікому про це не говорити, доки я не дам тобі дозвіл?

Гаррі хотів би отримати дозвіл, щоб розповісти Драко, та що ж поробиш.

 — Присягаю, — сказав Гаррі.

 — Ґріндельвальд мав у своєму розпорядженні древній і жахливий артефакт, — сказав Дамблдор. — Доки він був у нього, я не міг пробити його захист. У нашій дуелі я не міг перемогти, тільки битися з ним багато годин, щоб він упав у знемозі; і я б теж загинув від неї згодом, якби не Фоукс. Та доки маґлівські союзники продовжували приносити криваві жертви, щоб підтримати його, Ґріндельвальд не впав би — на той час він справді був невразливий. Про цей жахливий предмет, що його мав Ґріндельвальд, ніхто не має знати, навіть підозрювати, жодного натяку не має бути. Тому ти не мусиш про нього говорити, і я поки що нічого не скажу. Це все, Гаррі. Нема ані моралі, ані якоїсь мудрості. Ось усе, що є.

Гаррі повільно кивнув. Почуте не було абсолютно неприйнятним, за магічних стандартів…​

 — А тоді, — голос Дамблдора провадив далі, ще тихіший, ніби він говорив до самого себе, — позаяк це я його знесилив, вони підкорилися мені, коли я сказав, що він не має померти, хоча тисячі вимагали його крові. Тож він був ув’язнений у Нурменґарді, у в’язниці, яку сам же і побудував був, і він перебуває там донині. Я пішов на цей двобій без наміру його вбивати, Гаррі. Бо, бач, я пробував був убити Ґріндельвальда раніше, дуже давно, і це…​ це…​ виявилося…​ помилкою, Гаррі…​ — старий чарівник дивився на свою довгасту темно-сіру паличку, тримаючи її обома руками, так, ніби це була кришталева куля з якогось маґлівського фентезі, куля ворожки, всередині якої можна знайти відповіді на питання. — І тоді я подумав…​ Я подумав, що ніколи не повинен убивати. А тоді з’явився Волдеморт.

Старий чарівник знову подивився на Гаррі й сказав дещо сиплим голосом:

 — Він не такий як Ґріндельвальд, Гаррі. В ньому не залишилося нічого людського. Його ти маєш знищити. Він не вагатиметься, коли настане час. Лише до нього, з усіх створінь цього світу, ти не мусиш являти милосердя; а коли ти це зробиш, забудь це, забудь, що колись зробив щось подібне, забудь — і повертайся до життя. Тож збережи свою лють для того дня, і тільки для нього.

В кабінеті запала тиша.

Вона тривала багато довгих секунд, доки, зрештою, її не перервало одне питання.

 — В Нурменґарді є дементори?

 — Що? — перепитав старий чарівник. — Ні! Я б не вчинив так, навіть із ним…​

Старий чарівник дивився на маленького хлопчика, що випростався перед ним, і його обличчя змінило свій вираз.

 — Іншими словами, — заговорив хлопчик, звертаючись ніби до самого себе, ніби більше нікого в кімнаті не було, — вже відомо, як утримувати могутніх темних чаклунів у тюрмі без використання дементорів. Люди знають, що це відомо.

 — Гаррі?..

 — Ні, — сказав хлопець. Він підвів очі, і ці очі палали зеленим вогнем. — Я не приймаю вашу відповідь, директоре. Фоукс доручив мені місію, і тепер я знаю, чому Фоукс доручив її мені, а не вам. Ви готові миритися з угодами, які зрештою призведуть до перемоги поганих хлопців. А я ні.

 — Це теж не відповідь, — сказав старий чарівник; він не показував свого розпачу, бо мав довгу історію приховування болю. — Те, що ти відмовляєшся щось прийняти, ще не означає, що цього більше не існує. Може, ти просто ще занадто юний, щоб зрозуміти це, Гаррі, попри усі твої пози; лише в дитячих фантазіях усі битви можна перемогти і не піти на жодний компроміс зі злом.

 — І тому я можу нищити дементорів, а ви — ні, — сказав хлопчик. — Бо я вірю, що темряву можна знищити.

Старому чарівнику забило дихання.

 — Ціна фенікса не є неминучою, — сказав хлопчик. — Вона не є складовою частиною якогось базового балансу, вбудованого у цей всесвіт. Просто є елементи задачі, що ви ще не знаєте, як їх обманути.

Старий чарівник розтулив рота, та звуку з цього не вийшло.

Сріблясте світло на потрощених паличках.

 — Фоукс дав мені доручення, — повторив хлопчик. — І я виконуватиму цю місію, навіть якщо мені доведеться розпустити все міністерство. В цьому і полягає та частина відповіді, що ви увесь час пропускаєте. Я не зупиняюсь, не кажу, мовляв, йой, гадаю, я зеленого поняття не маю, як припинити цькування в Гоґвортсі, і не залишаю все як є. Я просто продовжую шукати, думати, як це зробити. І якщо заради цього треба порушити усі плани та інтриги Луціуса Мелфоя — то й нехай.

 — А як щодо справжньої боротьби, боротьби з Волдемортом? — непевним голосом відповів чарівник. — Що ти робитимеш, щоб перемогти в цій боротьбі, Гаррі? Порушиш увесь світ? Навіть якщо коли-небудь ти отримаєш достатню силу, ти ще не вільний не сплатити ціни і, можливо, ніколи не будеш вільний! Діяти так зараз — просто божевілля!

 — Я спитав професора Квірела, чому він розсміявся, — рівним голосом сказав хлопчик, — коли він тоді нагородив Герміону сотнею балів. А професор Квірел сказав, це не цитування, але зрештою він сказав, що це дуже смішно, що великий і благородний Албус Дамблдор нічого не зробив, коли ця бідна дівчинка благала про допомогу, а захистив її він. А ще він сказав мені, що коли хороші, високоморальні люди обплутають себе всілякими вузлами, вони зазвичай взагалі нічого не роблять; а якщо вони таки щось роблять, то їх ледь чи можна відрізнити від поганих людей. Тоді як він може допомагати безневинним дівчаткам коли йому заманеться, адже він — не хороша людина. І що я мушу згадати цю думку, якщо мені коли-небудь заманеться вирости хорошою людиною.

Старий чарівник не показав, якого він зазнав удару. Тільки по розширенню зіниць можна було б здогадатися, якби хтось пильно за ним спостерігав.

 — Не хвилюйтеся, директоре. — сказав хлопчик. — Я не втратив якорів. Я знаю, що мені варто вчитися доброго в Герміони й Фоукса, а не в професора Квірела. Тут ми підходимо до справжньої причини, чому я прийшов. Час Герміони занадто цінний, щоб витрачати його на відбування покарань. Професор Снейп скасує його, аргументуючи тим, що я був його шантажував.

Старий чарівник трохи повагався, а тоді кивнув, срібна його борода сумно хитнулася.

 — Для неї самої це не найкращий варіант, Гаррі, — сказав старий чарівник. — Втім, можна записати її на відбування покарання з професором Бінсом — тоді ви двоє зможете собі вдвох повчитися в його кабінеті.

 — Підходить, — відказав хлопчик. — Зрештою, це була вся моя справа до вас. Надалі, якщо працюватимете на боці поганих хлопців чи потуратимете їм, можете розраховувати, що я зроблю все так, як, на мою думку, хотілося б Фоуксові, і неважливо, скільки клопоту з цього вийде. Я сподіваюся, я висловив свою позицію достатньо чітко.

Без жодного більше слова хлопець розвернувся і вийшов з кімнати, повз двері з чорного металу, вже на ходу промовляючи «Лумос!».

Старий чарівник залишився стояти — мовчки, посеред руїн тих життів, що їх лишило по собі його власне життя. Його старечі пальці, тремтячи, піднялися до очей і тицьнулись у скельця серпастих окулярів…​

Хлопець вистромив голову назад.

 — Вам не складно увімкнути сходи, директоре? Я б не хотів знову заморочуватися, щоб повернутися так само, як прийшов, це забагато роботи.

 — Іди, Гаррі Поттер, — відповів старий чарівник. — Сходи приймуть тебе.

(За деякий час більш рання версія Гаррі невидимо чекала поряд із гаргуйлями з дев’ятої вечора, пішла за заступницею директора проходом, що прочинився для неї, тихо постояла поряд із нею на сходах, що оберталися, аж доки вони не доїхали до верхівки, а тоді, досі не знімаючи Плаща невидимості, прокрутила часоворот тричі.)

Наслідки: професор Квірел і…​

Професор захисту чекав у затінку, недбало спершись потилицею на височезний бук, вкритий лускатою сірою корою — наприкінці березня дерево ще не мало листя, і силует його стовбура з оголеним гіллям нагадував таку собі бліду кінцівку, що простягнулася від землі й розкрила тисячопальцеву долоню у височині. Навколо професора захисту і понад ним гілля було таке щільне і заплутане, що навіть найранісінькою весною, коли більшість дерев ще й бруньок не пустили, неба крізь цю гущавину було не побачити. Дерев’яне мереживо так часто самоперетиналося і так витончено розгалужувалося, що якби пролітати над цим місцем на мітлі й шукати когось внизу, то краще сподіватися на слух, аніж на зір. До того ж, у забороненому лісі було майже темно, адже сонце вже сідало і останні відблиски зорі лише торкалися верхівок найвищих дерев.

Тоді пролунали найтихіші кроки, майже нечутні на вкритому торішнім листям і голками лісовому ґрунті; хода видавала людину, що звикла була ходити непоміченою. Ані галузка не хруснула під ногою, ані листячко не шелеснуло…​

 — Добридень, — озвався професор Квірел. Професор захисту не дав собі клопоту підвести ані очі, ані руки, які недбало висіли по обидва боки від тулуба.

На тлі лісу проявилася постать у чорному плащі, помотала головою на всі боки. Права рука нижнім хватом вчепилася у паличку, таку сіру, що майже срібну.

 — Я не знаю, чому з усіх можливих місць ви зажадали зустрітися тут, — доволі прохолодно сказав Северус Снейп.

 — Ой, — неквапно простягнув Квірел, ніби ця бесіда нічого для нього не важила, — та я ж гадав, що ви радше б зберегли нашу розмову в таємниці. Стіни Гоґвортсу мають вуха, і ви б не хотіли, щоб директор дізнався про вашу роль у вчорашній справі, чи не так?

Березневий холодок пробрав співрозмовників трохи сильніше, температура ще впала.

 — Я не знаю, про що ви, — крижаним тоном зауважив майстер настійок.

 — Ви чудово знаєте, про що зараз ідеться, — весело заперечив професор Квірел. — Серйозно, мій друже професор, не варто вам пхатися у справи ідіотів, якщо ви не готові миттєво захиститися від їхнього насильства. (Руки професора захисту досі спокійно лежали обабіч, розслаблені, розкритими долонями вгору.) А втім жоден з тих ідіотів, видається, не пам’ятає, як ви валялися на підлозі, і юні леді також не пам’ятають вашої присутності. Що викликає наступне захопливе питання, а саме, а навіщо вам так перейматися, так відчайдушно гарувати, накладаючи п’ятдесят два закляття пам’яті, — професор Квірел нахилив голову. — Хіба можливо, щоб ви настільки боялися того, що подумають про вас прості учні? Я так не думаю. Можливо, вас жахає, що про цю справу може дізнатися ваш добрий друг, лорд Мелфой? Але ті дурники, ще до зміни пам’яті, вигадали цілком задовільну теорію щодо причини вашої присутності. Ні, є лише одна особа, що має над вами таку владу, і лише ця особа буде вкрай занепокоєна тим, що ви щось там собі інтригуєте без її, особи, відома.

 — Що? — зашипів майстер настійок, не приховуючи гніву в голосі.

 — І втім, зараз, видається, ви ведете свою власну гру; тож мені дуже цікаво дізнатися, чого ви взагалі могли хотіти досягти й навіщо, — професор захисту дивився на чорноплащовий силует майстра з настійок із тією пильністю, з якою вчений дивиться на суперцікаву комаху, хоч і комаху.

 — Я не слуга Дамблдора, — холодно зазначив майстер настійок.

 — Справді? Яка дивовижна новина, — злегка посміхнувся професор захисту. — Розкажіть мені про це більше.

Запала довга мовчанка. З якогось дерева озвалася сова, дуже гучно, на тлі тиші; жоден чоловік не сіпнувся, не кліпнув.

 — Ви не хочете мати мене ворогом, Квіреле, — сказав Северус Снейп дуже, дуже м’яко.

 — Не хочу? — спитав професор Квірел. — А вам звідки знати, чого я хочу?

 — З іншого боку, — так само лагідно продовжив майстер настійок, — мої друзі мають багато привілеїв.

Чоловік, що спирався о стовбур бука, смикнув бровами.

 — Наприклад?..

 — Я багато чого знаю про цю школу, — сказав майстер настійок. — Такого, що ви, мабуть, гадаєте, я не знаю.

Пауза була вичікувальною.

 — Як цілковито захопливо, — сказав професор Квірел. Він знуджено розглядав свої нігті. — Продовжуйте, прошу.

 — Я знаю що ви…​ досліджували…​ коридор на четвертому поверсі…​

 — Ви нічого такого не знаєте, — чоловік випростав спину. — Не блефуйте зі мною, Северусе Снейп; мене це дратує, а ви не в тому статусі, щоб мене дратувати. Будь-який компетентний чарівник одним поглядом визначить, що директор обплів той коридор сміховинною кількістю захисних заклять, сітей, тригерів і пасток. Ба більше: там накладені древні потужні чари, там діють такі магічні конструкти, про які я навіть чуток не чув, залучені такі техніки, що тільки сам Фламель міг пожертвувати їх зі свого старанно прихованого вчення. Навіть Той-Кого-Не-Можна-Називати не пройшов би повз всі ці перепони без клопоту, — професор Квірел задумливо постукав пальцем по щоці. — А от щодо власне замка: настільки слабенький «Колопортус» на дверній ручці, що навіть міс Ґрейнджер в перший день у Гоґвортсі впоралася б із ним. Ніколи за все своє життя я не бачив такої кричущої пастки, — професор захисту звузив очі. — Я не знаю нікого у світі, проти кого такі фантастичні перепони були б хоч дрібку корисні. Якщо є якийсь чарівник з древнім ученням, що я про нього ніколи не чув, і що саме на нього націлена пастка…​ ось цю інформацію можете мені продати, і я куплю її за будь-яку кількість мовчання з мого боку, мій дорогий колего, і ще багато залишиться.

Можна було заприсягтися, що професор Квірел дивиться на Северуса Снейпа із гострою зацікавленістю. Ані тінь посмішки не заплямувала його вуста.

І ще одна пауза повисла на галявині.

 — Я не знаю, кого боїться Дамблдор, — сказав Снейп. — Та я знаю, яку приманку він використовує, і дещо щодо методів її справжньої охорони…​

 — Щодо цієї штуки, — голос професора Квірела просто випромінював знудженість, — то я вкрав її вже кілька місяців тому, залишивши натомість підробку. Та все одно дякую, що спитали.

 — Ви брешете, — після паузи кинув Северус Снейп.

 — Так, брешу, — професор Квірел знову обперся об сіру деревину стовбура, очі його розглядали щільну сітку гілок, таку щільну, що самої ночі між ними було майже непомітно. — Я лише хотів дізнатися, чи ви мені це скажете, адже ви прикидаєтесь, немовби знаєте так мало, — професор захисту посміхнувся своїм думкам.

Видавалося, майстер настійок вже ледь чи не захлинався власною люттю.

 — Чого ти хочеш?

 — Та нічого, насправді, — відповів професор захисту, продовжуючи огляд лісової стелі. — Мені просто цікаво стало. Припустімо, що я просто спостерігатиму і сам зрозумію, до чого йде ваше інтригування, і нічого не скажу директорові…​ доки ви будете готові робити мені послугу, час від часу, — тут він сухо посміхнувся. — Наразі ви вільні, Северусе Снейп. Хоча я був би не проти знову трохи побалакати з вами, скоро, коли ви будете готові чесно сказати мені, на чиєму ви боці. І я маю на увазі чесно, без фальшивих масок, які ви показували сьогодні. Може виявитися, що у вас більше союзників, ніж ви гадаєте. Подумайте про це, друже.

Наслідки: Драко Мелфой та…​

Веселкова півсфера, купол чистої сили, що сам по собі кольору не має, лише віддзеркалює направлене на нього світло розкішних люстр вітальні гуртожитку Слизерин, розбиваючи його на тисячі сяйливих кольорів.

Під прихистком веселкової півсфери — нажахане обличчя юної відьми, що ніколи не билася із цькувальниками, що не вступила була до жодного з військ професора Квірела, що не підіймалася вище трійки на заняттях із захисту, що навіть призматичний бар’єр не могла кинути, навіть якщо від цього залежало б її життя.

 — Ой, та годі вже, — сказав Драко Мелфой, голосом вдаючи знудженість, хоча сам уже спітнів під мантією. Паличка його була спрямована на бар’єр, що захищав Мілісент Булстроуд.

Він не усвідомив, коли саме прийняв це рішення, ось тільки-но двоє старших хлопців збиралися проклясти Мілісент, вітальня принишкла, споглядаючи це видовище, — і ось рука Драко дістала паличку й створила бар’єр. Тепер серце Драко калатало, сповнене адреналіну й подиву, а його бідний нещасний мозок поспіхом силкувався зліпити якесь пояснення…​

Два старших хлопці випростувались, відволікшись від Мілісент, яку були залякували, розвернулись до Драко із сумішшю шоку та гніву на обличчі. Ґреґорі і Вінсент обабіч нього вже дістали були власні палички, але поки що не цілилися. Зрештою, вони й утрьох не мали жодного шансу на перемогу.

Та старші хлопці не збиралися кидати у них прокльонами. Нема таких дурних, щоб кидати прокляттями у нащадка роду Мелфоїв.

І пітнів Драко не від страху, що в нього кинуть прокляття; не від страху на його чолі зібралися вже крапельки води, що, як він сподівався, були не дуже помітні.

Драко спітнів через хворобливе усвідомлення того, що навіть виплутавшись з цієї справи зараз, якщо він продовжить далі йти цим шляхом, то в один прекрасний момент уся конструкція гучно і голосно гепнеться; можливо, тоді він вже не буде нащадком роду Мелфоїв.

 — Містере Мелфой, — звернувся до нього найстарший на вигляд хлопчик. — Чому ви її захищаєте?

 — Тож ви вирахували господиню всього суперплану, — сказав Драко, застосувавши зверхнє пирхання номер два, — і це, дозвольте лише мені прояснити, першокласниця на ім’я Мілісент Булстроуд. Вона лише посильна, ти, тупомізкий!

 — І що? — не поступився старший хлопчик. — Все одно вона їм допомагала!

Драко здійняв паличку, і призматичний бар’єр згас. І далі знудженим голосом Драко спитав:

 — Ви знали що робите, міс Булстроуд?

 — Н-ні, — пробелькотіла Мілісент зі свого місця за партою.

 — Ви знали, кому призначені слизеринські повідомлення, які ви передавали?

 — Ні! — вигукнула Мілісент.

 — Дякую, — сказав Драко. — Прошу вас всіх дати їй спокій, вона лише пішак. Міс Булстроуд, можете вважати, що я повернув вам послугу, що ви зробили мені цього лютого.

Драко повернувся до домашнього завдання з настійок, про себе благаючи Мерліна, щоб Мілісент не утнула дурницю — не перепитала його, мовляв, про яку таку послугу йдеться.

 — Тоді чому, — дзвінко пролунав голос з іншого боку кімнати, — ті відьми йшли туди, куди записка від Мілісент казала їм іти?

Спітнівши навіть більше, Драко відірвався від свого пергаменту й звернувся до власника голосу, Рандольфа Лі.

 — Що саме було написане у підробній записці? — спитав Драко. — «Я наказую вам виступити на бій в ім’я темної леді Булстроуд» чи «Будь ласка, зустріньтеся зі мною тут, з повагою, Мілісент»?

Рандольф Лі відкрив рота, замислився на якусь долю секунди…​

 — Так я і знав, — сказав Драко. — Це був не надто вдалий тест, містере Лі, — тут Драко затнувся на одну виснажливу секунду, щоб придумати синонім на типово гарріпотерівське визначення «хибне позитивне спрацювання». — Вони б однаково прийшли, навіть якщо вони лише подруги Мілісент.

Так, ніби справу завершено, Драко знову схилився над домашнім завданням, ігноруючи шепіт, що лунав з усіх кутків кімнати. Ось тільки десь всередині нього оселився липкий, хворобливий жах.

Краєчком ока він помітив, як витріщається на нього Ґреґорі.

Очима Драко втупився в домашнє з астрономії, та не міг змусити себе на ньому зосередитись. Якщо ти намагаєшся не думати про те, що розповідав Гаррі Поттер, найгірша можлива стратегія — роздивлятися картинки нічного неба в підручнику, стараючись пригадати, що саме ти формально не маєш знати про рухи планет. Астрономія, це шляхетне і почесне мистецтво, ознака освіченості й знання; от тільки маґли володіли сучасними артефактами, які могли виконати те ж саме завдання в мільйон мільярдів разів краще, використовуючи методи, що їх Гаррі намагався був пояснити Драко, і що їх Драко поки що анітрішечки не розумів, крім того, що, вочевидь, методи ці не потребували магії, аби змусити якісь штуки робити числомагію.

Драко роздивлявся картинки сузір’їв і думав, чи в інших гуртожитках поводилися так само. Може, в Рейвенклові люди теж увесь час погрожують одне одному?

Гаррі Поттер сказав був якось, що солдати в бою насправді воюють не за батьківщину. Можливо, патріотизм приводить їх на поле бою, та щойно вони опиняються там, то б’ються, щоб захистити одне одного — друзів, з якими разом проходити підготовку і які тепер стоять поряд. Гаррі зауважив був, і Драко знав, що це так і є, що вірності лідеру недостатньо для чарів патронуса, це не зовсім потрібний різновид теплої й щасливої думки. А ось думка про захист когось поряд…​

Ось чому, задумливо додав був Гаррі Поттер, організація смертежерів розпалася, щойно Темний Лорд зник. Вони були недостатньо тепло ставилися одне до одного.

Можна залучити групу бійців за участі Белатриси Блек, Амікуса Керроу, лорда Мелфоя і містера Макнейра, і тримати їх у покорі під страхом «Круціатуса». Та щойно господар Чорної мітки зникає — у вас більше нема війська, є лише коло дальніх знайомців. Ось чому батько зазнав був тоді поразки. Насправді, це була навіть не його провина. Батько нічого не міг би зробити, отримавши у спадок смертежерів, які не дружили один з одним.

І хоча він був покликаний захищати інтереси гуртожитку Слизерин — і саме для врятування цього гуртожитку вони з Гаррі сформували пакт — попри себе самого, Драко іноді здавалося, що під час тренувань війська все було простіше. Коли він працював з учнями з трьох інших гуртожитків, а не зі слизеринцями. Коли побачив і назвав проблему, то вже не можеш її розбачити, і вона бісить тебе щодня.

 — Містере Мелфой? — озвався до нього Ґреґорі Ґойл, що лежав на підлозі біля стола Драко, в маленькій, але зручній спальні; Ґреґорі робив домашнє з трансфігурації, з якою Драко йому часто допомагав.

Радий відволіктися, Драко ухопився за цю можливість.

 — Так? — відгукнувся він.

 — Ви ж направду не інтригували проти Ґрейнджер, так? — запитав Ґреґорі.

Відчуття всередині Драко точно відповідало голосу Ґреґорі — себто, було хворобливим і наляканим.

 — Ви дійсно допомагали Ґрейнджер тоді, коли підняли її з підлоги, — сказав Ґреґорі. — І раніше, коли не дали їй гепнутися з даху. Ви допомогли бруднокровці…​

 — Звісно, авжеж, — саркастично прокоментував Драко, без жодної зупинки чи паузи, і повернувся до домашнього завдання з астрономії, ніби зовсім не був стурбований. Все розгорталося саме так, як цього боявся Драко, та принаймні це означало, що він вже неодноразово програвав у себе в голові цю розмову і щоразу робив переможний західний. — Годі тобі, Ґреґорі, ти бився з генералом Ґрейнджер, ти ж знаєш, які в неї сильні чари. Хіба ж справжнє маґловисько може бути сильніше за тебе, чи сильніше за Теодора, сильніше за всіх чистокровних нашої школи, крім мене? Ти взагалі-то віриш у те, що батько каже? Вона всиновлена. Її батьки загинули на війні, й вона залишилася з парою маґлів, так було для безпеки треба. Ніяк генерал Ґрейнджер не може бути справжньою бруднокровкою.

Спальнею Драко повільно пульсувала тиша. Драко хотів, мусив знати, який у Ґреґорі зараз вираз обличчя. Та йому не можна було підвести очей, доки Ґреґорі не заговорить перший.

А тоді…​

 — Так ось що вам Гаррі Поттер сказав? — запитався Ґреґорі.

Його голос затремтів і урвався. Коли Драко підвів очі від домашнього завдання, він побачив, що по щоках Ґреґорі ллються сльози.

Видається, хитрий хід не спрацював.

 — Я не знаю, що мені робити, — пошепки сказав Ґреґорі, — я не знаю, що тепер робити, містере Мелфой. Ваш батько — коли дізнається — він не потерпить такого, містере Мелфой!

Не твоя справа судити, що батько потерпить чи не потерпить, Ґойле…​

Драко чув ці слова в себе в голові; батьковим голосом, і з батьковою суворою інтонацію. Батько сказав був йому сказати щось таке, якщо Вінсент чи Ґреґорі сумніватимуться у ньому; а якщо це не спрацює, батько казав, мовляв, прокляни їх. Вони не рівня і не друзі, казав був батько, і не можна ніколи про це забувати. Драко — головний, вони — його слуги, і якщо Драко не здатний зберегти таке співвідношення сил, то він не може бути нащадком роду Мелфоїв…​

 — Все гаразд, Ґреґорі, — сказав Драко, так лагідно, як тільки міг. — Тобі треба лише піклуватися про мій захист. Ніхто не звинуватить тебе за виконання моїх наказів, ані мій батько, ані твій, — вклавши в свій голос все можливе тепло, наче викликаючи патронуса, Драко правив своє. — І хай там як, наступна війна буде не така, як попередня. Рід Мелфоїв існував задовго до появи Темного Лорда, і не кожний лорд Мелфой робить одне і те саме. Батько знає це.

 — Знає? — тремтячим голосом уточнив Ґреґорі. — Чесно знає?

Драко кивнув.

 — І професор Квірел теж знає, — зауважив він. — Ось для чого ці його війська. Професор захисту має рацію: коли почнеться наступна війна, батько не зможе об’єднати всю країну, бо вони згадають йому попередню війну. А ті, хто бився в складі військ професора Квірела, пам’ятатимуть найсильніших генералів, вони знатимуть, хто вартий того, щоб стати їхнім лідером. Вони проголосять Гаррі Поттера своїм лордом, а я буду його правицею, і рід Мелфоїв знову буде на коні, як і завжди. Люди можуть навіть звернутися до мене, якщо Поттер не опиниться поруч, а вони вважатимуть мене вартим довіри. Ось над чим я зараз працюю. Батько зрозуміє.

Ґреґорі витер очі, і повернувся до домашнього завдання з трансфігурації.

 — Добре, — сказав Ґреґорі, в голосі його відчувалися залишки смутку. — Якщо ви так кажете, містере Мелфой.

Драко кивнув у відповідь, відчуваючи порожнечу всередині через те, що збрехав другові, і повернувся до зірок.

Наслідки: Герміона Ґрейнджер і…​

Бути невидимою мало б бути цікавіше, коридори Гоґвортсу мали б підсвітитися іншим кольором абощо. А насправді, подумала Герміона, бути вдягненою у плащ-невидимку Гаррі — все одно, що не бути вдягненою у плащ-невидимку, тільки з плащем. Коли натягаєш на себе м’яку чорну тканину, натягаєш через голову, то навіть не бачиш, як матеріал напинається перед очима, а потім він ніби навіть дихати не заважає. І світ виглядає точнісінько так само, ось тільки коли проходиш повз щось металеве, то не бачиш своїх малесеньких віддзеркалень. А ще портрети на тебе не дивляться, а займаються собі своїми химерними справами так, наче вони самі одні. Герміона ще не пробувала була пройти повз дзеркало — вона не була впевнена, чи їй цього хочеться. Зрештою, у твоїх блуканнях коридорами бракувало лише тебе — твоїх рук, ніг: лишався лише мінний кут огляду. Химерне відчуття, радше не невидимість, а неіснування.

Гаррі не поставив жодного запитання, вона лише затнулась про невидимість, а він уже витягав Плащ невидимості з капшучка. Їй навіть не дали можливості пояснити про її суперсекретну зустріч з Дафною та Мілісент Булстроуд, про те, що їй здається, її план допоможе захистити інших дівчаток. Гаррі просто простягнув їй, цілком імовірно, одну зі Смертельних реліквій. Якщо чесно, а Герміона дуже старалася бути чесною, то треба було визнати — іноді Гаррі вмів бути справжнім, дуже вірним другом.

Секретна зустріч виявилася повним пшиком.

Мілісент сказала, мовляв, вона провидиця.

Герміона старанно і довго пояснювала Мілісент і Дафні, чому це аж ніяк не варіант.

Вони з Гаррі розглядали віщування на ранній стадії їхнього дослідження; Гаррі наполягав був, що вони мусять прочитати всю наявну інформацію про пророцтва, що не була у відділі службової літератури. Як сказав був Гаррі, це збереже купу зусиль, якщо вони знайдуть провидця, щоб він напророчив усе, що вони винайдуть за тридцять п’ять років. (Чи, кажучи словами Гаррі, «будь-який спосіб отримання інформації, переданої з далекого майбутнього, потенційно є умовою миттєвої глобальної перемоги».)

Але, як пояснювала Герміона Мілісент, пророкування не є контрольованим процесом, неможливо замовити пророцтво на задану тему. Натомість (згідно з книжками) існує щось на кшталт тиску, який накопичується у Часі, коли має трапитися чи не трапитися якась важлива подія. Провидці — це ніби слабкі місця, через які виходить зайвий тиск, коли поряд є правильний слухач. Тож пророцтва бувають лише про великі, важливі речі, бо лише такі здатні згенерувати достатньо тиску; і майже ніколи пророцтва різних провидців не збігаються за темою, бо після акту пророкування тиск зменшується. Тож, як пояснювала Герміона Мілісент далі, самі провидці не пам’ятають змісту своїх пророкувань, адже повідомлення призначені не їм. До того ж, ці повідомлення закодовані у формі загадок, і лише той, хто чув пророцтво в оригінальному виконанні провидця, матиме всю інформацію. Жодним чином не могла Мілісент видавати пророцтво за пророцтвом за власним бажанням, та ще й про шкільних хуліганів, а потім пам’ятати його; а навіть якби й пам’ятала, то це було б щось типу «скелет — це ключ до всього», аж ніяк не «Сьюзен Боунз має бути там».

На цьому етапі Мілісент геть перелякалася, тож Герміона розтисла кулаки, які вперла собі в боки, заспокоїлася й обережно зауважила, що вона, мовляв, дуже рада, що Мілісент їм допомогла була, але вони іноді таки потрапляли у пастки, довірившись її вказівкам, тож їй, Герміоні, дуже хотілося б знати, звідки насправді ті її повідомлення.

І Мілісент жалібно простягнула:

 — Але ж, але ж вона сказала мені, що вона провидиця…​

Герміона сказала була Дафні не допитуватися далі, після того, як Мілісент геть відмовилася видавати своє джерело. І не тільки тому, що Герміоні було ніяково через переляк на обличчі Мілісент. Просто вона мала сильну підозру, що джерело Мілісент, у свою чергу, мабуть, знаходило повідомлення в конвертах під подушкою ранками.

Вона відчувала схожий розпач, як тоді, під час бою перед Різдвом, коли витріщалася на діаграми Забіні з кольоровими лініями, колами, а вона…​ вона щойно ото була збагнула, що це означає, що саме Забіні показував їй ці схеми.

Навіть для рейвенкловця буває такий момент, коли життя видається заскладним.

Герміона почала спуск короткою спіраллю сходів з пожовклого мармуру, причеплених на центральний стрижень, щось по типу «секретних» сходів, а насправді просто найкоротший шлях зі слизеринських підземель до башти Рейвенклову, що нею могли ходити лише відьми. (Чому саме дівчаткам був потрібен швидкий спосіб пересування між Рейвенкловом та Слизерином і назад — це було для Герміони цілковитою загадкою.) На вершині сходів, опинившись достатньо далеко від Слизерину знову в центральній частині Гоґвортсу, Герміона зупинилася і зняла плащ-невидимку Гаррі.

Згодувавши плащ капшучку, Герміона звернула за ріг праворуч і пішла коротким коридорчиком, на повному автоматі роззираючись довкола себе, і ось її погляд зачепився за щось у затіненій ніші…​

(короткочасна дезорієнтація)

…​і ось уже напад шоку й страху вдарив її, як паралітичний прокльон, знерухомив усе її тіло, та ось раптом вона побачила, що без жодної думки чи свідомого рішення, вона вже витягла паличку та цілиться у…​

…​чорний плащ такого вільного крою, що неможливо визначити, чи постать, вдягнена у нього, чоловіча чи жіноча; а наповерх каптура ще натягнутий чорний капелюх із широкими крисами; а під капелюхом ніби скупчився чорний серпанок, що повністю приховує обличчя людини чи…​ істоти за ним.

 — Добридень знову, Герміоно, — прошепотів шиплячий голос з-під чорного каптура, з-поза чорного серпанку.

Серце важко билося Герміоні в грудях, одяг її вже був наскрізь просякнутий потом і приставав до шкіри, в роті стояв присмак страху; вона не знала, чому вона раптом вся повна адреналіну, та рука її ще дужче вчепилася в паличку.

 — Хто ти? — спитала Герміона.

Капелюх трохи нахилився; шепіптливий голос з чорного серпанку був сухий, як ото порох під ногами.

 — Твій останній союзник, — пролунав зміїний шепіт. — Той, хто відповість, коли не відповість більше ніхто. Я ймовірно єдиний справжній твій друг у Гоґвортсі, Герміоно. Бо тепер ти побачила, як решта змовчали, коли ти була у біді…​

 — Як тебе звуть?

Чорний плащ трохи покрутився туди сюди, було несхоже на знизання плечима, але передавало загальну концепцію знизання.

 — Це загадка, маленька рейвенкловко. Доки не розв’яжеш, можеш називати мене, як тобі заманеться.

Долоня в неї геть спітніла, і вона відчула раптову вдячність за спіральні виїмки на паличці, що сприяли кращому хвату пальців на деревині.

 — Добре, пане Неймовірно Підозріла Особо, — сказала Герміона, — чого вам від мене треба?

 — Неправильне питання, — прошепотіло з чорного серпанку. — Ти мала б спитати, що я можу запропонувати тобі.

 — Ні, — доволі впевнено відповіла юна дівчинка. — Я насправді не думаю, що я маю таке питати.

Тоненький смішок з-за чорно-серпанчистої завіси.

 — Не владу, — прошепотів голос, — не багатство, тобі байдуже на такі речі, чи не так, юна рейвенкловко? Знання. І це є в моєму розпорядженні. Я знаю, що розгортається в стінах цієї школи, знаю всі потаємні плани та молитви, знаю відповіді на загадки. Я знаю справжні причини холоду, що ти бачиш в очах Гаррі Поттера. Я знаю справжню природу загадкової хвороби професора Квірела. Я знаю, кого дійсно боїться Дамблдор.

 — Який молодець, — сказала Герміона Ґрейнджер. — А ти знаєш, скільки разів треба лизнути, щоб дістатися до центру чупа-чупса?

Чорний серпанок, видається, трохи потемнів, і голос прозвучав нижче і розчаровано:

 — То тобі навіть не цікаво, юна рейвенкловко, дізнатися, які правди ховаються за побрехеньками?

 — Сто вісімдесят сім, — відказала вона. — Я якось спробувала й ось стільки в мене вийшло.

Її рука майже зісковзувала з палички, пальці налилися втомою, ніби тримали паличку години, а не хвилини…​

Голос прошипів:

 — Професор Снейп — смертежер під прикриттям.

Герміона майже впустила паличку.

 — Ага, — голос прошепотів із відчутним задоволенням. — Я так і знав, що це тебе зацікавить. Отож, Герміоно. Чи хотіла б ти дізнатися щось іще про твоїх ворогів, чи про тих, кого звеш друзями?

Вона втупилася у чорний серпанок над височезним чорним плащем, відчайдушно намагаючись впорядкувати свої думки. Професор Снейп — смертежер? Та хто скаже їй щось подібне, нащо, що в біса коїться?

 — Це…​ — почала Герміона. Голос їй тремтів. — Це дуже серйозне звинувачення, якщо це правда. Чому ви кажете щось таке мені, а не директорові Дамблдору?

 — Дамблдор нічого не зробив, щоб зупинити Снейпа, — прошепотів чорний серпанок. — Ти ж сама бачила, Герміоно. Гоґвортс гниє з голови. Всі негаразди в цій школі, все починається з божевільного директора. Лише ти одна мала сміливість кинути йому виклик — тож я розмовляю з тобою.

 — Тож ви говорили і з Гаррі Поттером? — спитала Герміона так спокійно, як тільки могла. Якщо це і є його дружній привид…​

Чорний серпанок потемнішав і посвітлішав знов, ніби кивнув головою.

 — Я боюся Гаррі Поттера, — прошепотів він. — Боюся холоду в його очах, боюся темряви, що набирає сили в їхній глибині. Гаррі Поттер — убивця, і той, хто стане на його шляху, — помре. Навіть ти, Герміоно Ґрейнджер, якщо наважишся справді чинити йому опір — темрява на дні його очей вивільниться і пожре тебе. Це я знаю.

 — Тоді ти не знаєш і половини того, що вдаєш, нібито знаєш, — сказала Герміона, дещо більш впевнено. — Я теж боюся Гаррі. Але не того, що він, можливо, зробить мені. Я боюся того, що він, можливо, зробить, щоб захистити мене…​

 — Помилка, — голос був жорсткий, злий, не дозволяв непокори. — Гаррі Поттер піде проти тебе у свій час, Герміоно, коли темрява обійме його достоту. Він не проллє ані сльозинки, він навіть не помітить, у той день, коли чавитиме тебе своїми чобітьми.

 — Подвійна помилка! — відповіла вона гучніше, хоча по спині в неї пробіг холодок. Їй згадалося, як Гаррі колись спитав: — Що саме, ти гадаєш, ти знаєш і звідки, ти гадаєш, ти це знаєш, га?

 — Потім…​ — голос ніби затнувся. — Для цього буде час потім. А зараз, станом на сьогодні, Гаррі Поттер дійсно тобі не ворог. І все одно ти у страшній небезпеці.

 — У це нескладно повірити, — сказала Герміона Ґрейнджер.

Вона палко бажала взяти паличку в іншу руку, їй хотілося підперти праву руку, щоб утримати її у повітрі, а голова боліла так, ніби вона витріщається на чорний серпанок декілька днів; вона не знала, чому так швидко втомилася.

 — На тебе звернув увагу Луціус Мелфой, Герміоно, — шепіт став гучніший, відкинув свою безвиразність, в ньому прозвучало збентеження. — Ти принизила гуртожиток Слизерин, ти перемогла його сина у битві. Навіть до того ти була як сіль на оці для всіх прибічників смертежерства; позаяк ти маґлівського роду, а твоя чарівнича сила більша, ніж у чистокровних. А тепер ти стаєш відомою, погляди всього світу — на тобі. Луціус Мелфой жадає знищити тебе, Герміоно, жадає скривдити тебе, а можливо навіть убити, і в нього є спосіб це зробити! — шепіт набув ноток поспіху.

Пауза.

 — І це все? — відповіла Герміона.

Екс-полковник Забіні чи Гаррі Поттер на її місці, либонь, поставили би купу розумних запитань, щоб витягти більше інформації, вона ж почувалася повільною і виснаженою. Їй справді треба забиратися звідси та прилягти відпочити.

 — Ти мені не віриш, — шепіт звучав тепер лагідно і сумно. — Чому, Герміоно? Я хочу тобі допомогти.

Герміона зробила крок назад, далі від темної ніші.

 — Чому, Герміоно? — голос зашипів. — Хоч це поясни! Скажи мені, а тоді…​ — голос затнувся, і продовжив тихіше. — А тоді можеш іти, я гадаю. Але спершу скажи мені…​ чому…​

Можливо, не варто було відповідати; можливо, треба було розвернутися й тікати, чи краще, спочатку створити призматичний бар’єр, потім голосно заверещати, а потім тікати; та в голосі прозвучали нотки справжнього болю, це її зачепило, і вона відповіла.

 — Бо ти виглядаєш неймовірно темним, лячним і підозрілим, — сказала Герміона, намагаючись бути ввічливою, тримаючи паличку напоготові навпроти височезного чорного плаща з чорним серпанком без обличчя.

 — І це все? — недовірливо прошепотів голос. Він був наче просякнутий сумом. — Я сподівався кращого від тебе, Герміоно. Звісно, що така розумна рейвенкловка як ти, найрозумніша рейвенкловка за останнє покоління учнів Гоґвортсу, має знати, що зовнішність може бути оманливою.

 — О, звісно що знаю, — сказала Герміона. Вона зробила ще один крок назад, дужче вчепилася стомленими пальцями в паличку. — Та ось про що люди іноді забувають: зовнішність може бути оманливою, та зазвичай такою не є.

Пауза.

 — Ти таки розумна, — сказав голос, і ось уже чорний серпанок випарувався, мов на сонці, підняв свою завісу; і вона побачила обличчя, що він був приховував, і впізнавання викликало сплеск адреналіну в її крові…​

(короткочасна дезорієнтація)

…​і ось уже напад шоку й страху вдарив її, як паралітичний прокльон, знерухомив усе її тіло, та ось раптом вона побачила, що без жодної думки чи свідомого рішення, вона вже витягла паличку та цілиться у…​

…​сяйливу пані в білій легкій сукні, що її коливає невидимий вітер; її рук чи ніг не видно, а обличчя приховує біла вуаль; і вся вона сяє, наче привид, тільки прозорий, лише оточений м’яким білим світлом.

Герміона з відкритим ротом витріщилася на те м’яке світло, намагаючись зрозуміти, чому серце так стукає, і чому так страшно.

 — Добридень знову, Герміоно, — лагідний шепіт виходив з білого сяйва за вуаллю. — Мене відправили сюди, щоб допомогти тобі, тож, будь ласка, не бійся. Я до твоїх послуг в усьому; для тебе, моя панно, я віщую найдивовижнішу долю…​

…​

…​

…​