— Прокиньтеся.

Очі Гаррі рвучко розплющилися, він прокинувся і одразу почав задихаючись хапати ротом повітря, розпластане на підлозі тіло намагалося почати функціонувати. Він не міг згадати снів, можливо, його мозок був надто виснаженим, щоб бачити сни, видавалося, він щойно заплющив очі і вже за мить почув це слово.

 — Ви маєте прокинутися, — почувся голос Квіріна Квірела. — Я дав вам стільки часу, скільки міг, проте буде розумно зберегти принаймні одне використання часовороту. Невдовзі ми муситимемо повернутися на чотири години до «У Мері», і досконало робити вигляд, ніби сьогодні не сталося нічого цікавого. Я хотів поговорити з вами перед цим.

Гаррі повільно сів посеред темряви. Його тіло боліло, і не лише в місцях, де він лежав на твердому бетоні. Зображення з памʼяті перекривали одне одного — усе, що його непритомний мозок не впорався перетворити на пристойне жахіття, він бачив тепер.

Дванадцять жахливих відсутностей пливуть металевим коридором, навколо них тьмяніє метал та світло, температура падає, коли порожнеча намагається висмоктати все життя з цього світу…​

Біла мов крейда шкіра, натягнута над кістками, що залишилися, коли жир та мʼязи розклалися…​

Металеві двері…​

Голос жінки…​

Ні, я не хотіла, будь ласка, не помирай…​

Я вже не можу згадати імен своїх дітей…​

Не йди, не забирай його, не-не-не…​

 — Що це було за місце? — сипло вичавив зі свого горла Гаррі, ніби воду пропустили крізь надто вузьку трубу. У темряві його голос звучав майже таким зламаним, яким був голос Белатриси Блек. — Що це було за місце? Це була не тюрма, це було ПЕКЛО!

 — Пекло? — спокійно перепитав професор захисту. — Ви про християнську фантазію про покарання? Гадаю, є подібність.

 — Як…​ — Гаррі важко було розмовляти, ніби щось величезне блокувало його голос посеред горла. — Як…​ як вони могли…​

Люди побудували були це місце, хтось створив був Азкабан, вони створили його свідомо, вони зробили його навмисно, ця жінка, у неї були діти, діти, що їх імен вона вже не памʼятає, якийсь суддя вирішив, щоб це сталося з нею, хтось мав притягти її в камеру й замкнути двері, доки вона кричала, хтось годував її щодня та йшов собі геть, і не випускав її…​

 — ЯК ЛЮДИ МОЖУТЬ ТАКЕ РОБИТИ?

 — Чому б їм такого не робити? — запитав професор захисту.

Слабке блакитне світло осяяло склад, показало високу склепінчасту стелю, запорошену бетонну підлогу та професора Квірела, що сидів на віддалі від Гаррі та спирався спиною на пофарбовану стіну. Блакитне світло перетворювало стіни на поверхні айсбергів, порох на сніжинки, а чоловік перетворився на скульптуру з льоду, закутану в темряву там, де його прикривала чорна мантія.

 — Яка їм користь з вʼязнів Азкабану?

Гаррі розкрив рота, та він лише крякнув. Не вимовив жодного слова.

Легка посмішка скривила губи професора захисту.

 — Знаєте, містере Поттер, якби Той-Кого-Не-Можна-Називати запанував у чаклунській Британії та побудував таке місце як Азкабан, він побудував би його, щоб насолоджуватися стражданням своїх ворогів. А якби натомість йому їхні страждання почали здаватися несмаком — ну а як же, він наказав би знести Азкабан наступного ж дня…​ А щодо тих, хто справді побудував Азкабан, тих, хто не наказує його знести і водночас повчає інших високими проповідями — і не вважає себе лиходієм…​ ну, містере Поттер, гадаю, якби в мене був вибір, з ким сидіти за одним столом — з такою людиною чи з Відомо-Ким — я вибрав би компанію Темного Лорда, як більш прийнятну для себе.

 — Я не розумію, — сказав Гаррі, його голос тремтів; він читав був класичні досліди з психології у тюрмах, як звичайні студенти коледжу перетворювалися на садистів, щойно їм випадала роль охоронців. Лише зараз він збагнув, що в досліді бракувало правильного питання, найважливішого питання, не розглядалися ключові люди — не тюремні охоронці, а усі інші, — я справді не розумію, професоре Квірел, як люди можуть просто стояти поряд і дозволяти це, чому чаклунська Британія робить це…​

Очі професора захисту не змінили кольору в цьому блакитному освітленні, адже це світло було того ж кольору, що й райдужна оболонка очей Квіріна Квірела, цих шматочків льоду, що ніколи не тануть.

 — Вітаю вас, містере Поттер, з вашою першою зустріччю зі справжньою політикою. Що жалюгідні створіння в Азкабані можуть дати будь-якій фракції? Хто виграє від союзу з ними? Політик, що відкрито підтримає їх, асоціюватиметься зі злочинцями, зі слабкістю, з огидними речами, про які люди не полюбляють думати. З іншого боку, політики можуть демонструвати свою силу та жорстокість, коли вимагають довших строків. Зрештою, демонстрація сили потребує жертви, яку треба розчавити. І населення аплодує, адже вони інстинктивно підтримують переможця, — холодний задоволений сміх. — Розумієте, містере Поттер, ніхто ніколи не вірить, що він потрапить в Азкабан, тому вони не вбачають у цьому шкоди собі. А щодо того, що вони накликають на інших…​ Гадаю, колись вам сказали, ніби людей таке турбує? Це брехня, містере Поттер, людей це анітрохи не турбує, і якби ви не провели дитинство під такою старанною опікою, ви б уже давно це помітили. Втішайтеся цим: поточні вʼязні Азкабану голосували за того ж міністра магії, що запропонував посунути їхні камери ближче до дементорів. Я визнаю, містере Поттер, що слабо вірю в демократію як ефективну форму правління, проте я поважаю поетичність того, як вона змушує своїх жертв бути співучасниками власного ж знищення.

Нещодавно воззʼєднане я Гаррі от-от могло знову розлетітися на частки. Ці слова били його свідомість мов молоток, змушували його відступати крок за кроком дедалі ближче до прірви, де чигала безодня. І він намагався знайти щось, щоб урятуватися, якусь хитру відповідь, щоб спростувати ці слова, проте її все не було.

Професор захисту спостерігав за Гаррі скоріше зацікавлено, ніж владно.

 — Дуже просто зрозуміти, як Азкабан побудували і як він продовжує існування, містере Поттер. Людей турбує лише те, що вони самі очікують отримати чи втратити. А доки вони не очікують кари, їхня жорстокість та байдужість не мають меж. Усі чарівники цієї країни нічим не відрізняються від того, хто хотів над ними панувати, — від Відомо-Кого. Їм лише бракує його могутності та його…​ відвертості.

Руки хлопця з такою силою стислися в кулаки, що нігті врізалися в долоню. Якщо його пальці були білими чи обличчя було блідим, цього не можна було побачити в слабкому блакитному світлі, що перетворювало все на лід чи тінь.

 — Колись ви запропонували мені підтримку, якщо моїм прагненням є стати наступним темним лордом. Через це, професоре?

Професор захисту нахилив голову, тонка посмішка виднілася на його обличчі.

 — Навчіться всього, чому я навчатиму вас, містере Поттер, і свого часу ви правитимете в цій країні. Тоді можете знести тюрму, що її створила демократія, якщо на той час Азкабан все ще здаватиметься вам неприйнятним. Подобається вам це чи ні, містере Поттер, але сьогодні ви побачили, що ваша воля суперечить волі населення цієї країни, і що ви не готові схилити голову й прийняти їхнє рішення. Отже для них, знають вони про це чи ні, і визнаєте ви це чи ні, ви і є їхній наступний темний лорд.

У однокольоровому непохитному світлі хлопець та професор захисту здавалися нерухомими льодяними скульптурами, колір їхніх очей був однаковим, і вони були дуже схожі один на одного в цьому освітленні.

Гаррі втупився прямо в ці бліді очі. Усі давно стримані питання, ті, що він їх збирався відкласти до травневих ід. Це була брехня, як зрозумів тепер Гаррі, самоомана, насправді він мовчав через страх того, що він може почути. Та тепер усе злітало з його губ, усе одразу.

 — На першому ж нашому занятті ви хотіли переконати моїх однокласників, що я вбивця.

 — Так і є, — з веселістю відповів професор захисту. — Проте якщо ви питаєте про те, чому я розповів їм про це, містере Поттер, то відповідь полягає в тому, що невизначеність буде вашим головним союзником на вашому шляху до влади. Одного дня дайте знак слизеринцям, наступного заперечте його знаком ґрифіндорцям. Слизеринці матимуть можливість вірити, у що бажають вони, а ґрифіндорці теж вмовлять себе вас підтримати. Доки є невідомість, люди можуть вірити у те, що їм здається вигіднішим. І доки ви видаватиметеся сильним, доки здаватиметься, що ви перемагаєте, їхні інстинкти підкажуть їм, що варто вас підтримати. Ідіть у тіні, і тоді світло й темрява вдвох підуть за вами.

 — І, — продовжив хлопець рівним голосом, — для чого саме це вам?

Професор Квірел ще сильніше сперся на стіну, на його обличчя лягла тінь, очі перетворилися з блідого льоду на темні ями, ніби в його зміїної подоби.

 — Я бажаю, щоб Британія стала сильною під керівництвом сильного лідера. Це є моє бажання. Щодо причин, — професор Квірел невесело посміхнувся, — гадаю, я не розкриватиму їх.

 — Лиховісне передчуття, що я відчуваю коло вас, — вимовляти слова було дедалі важче, адже він підкрадався дедалі ближче до чогось страшного й забороненого. — Ви завжди знали, що воно означає.

 — У мене було кілька здогадів, — сказав професор Квірел, вираз його обличчя неможливо було побачити. — І я зараз не розповім усе, про що здогадався. Проте принаймні це я скажу вам: ця лиха вість спалахує для вас, коли ми наближаємося один до одного, а не для мене.

Хоча б зараз мозкові Гаррі вдалося позначити це як сумнівне твердження та можливу брехню, а не просто повірити в усе, що Гаррі чув.

 — Чому ви інколи перетворюєтеся на зомбі?

 — Особисті причини, — сказав професор Квірел без тіні гумору в голосі.

 — Яким був ваш справжній мотив для порятунку Белатриси?

Ненадовго запанувала тиша, впродовж якої Гаррі дуже старався контролювати своє дихання, тримати його рівним.

Нарешті професор захисту знизав плечима, ніби це не мало значення.

 — Я ж усе розжував для вас, містере Поттер. Я сказав вам усе, щоб ви могли вивести відповідь, якби були достатньо зрілим, щоб розглянути це найочевидніше питання. Белатриса Блек була наймогутнішою слугою Темного Лорда, її вірність була найменш сумнівною. Вона є найімовірнішою людиною, що може мати якусь частину втраченого учення Салазара, що має бути вашим.

Гаррі повільно охоплював гнів, повільна лють, щось жахливе почало закипати в його крові, і за кілька секунд він скаже щось, що справді не варто казати, доки вони були лише вдвох на закинутому складі…​

 — Але вона була невинною, — сказав професор захисту. Він не посміхався. — І в неї забрали волю в усіх її рішеннях, тому вона не мала можливості страждати за власні помилки…​ мені здалося це зайвим, містере Поттер. Якщо вона не скаже вам нічого корисного…​ — професор захисту знову злегка знизав плечима. — Я не вважатиму сьогоднішню працю марною.

 — Як альтруїстично з вашого боку, — холодно сказав Гаррі. — То якщо всі чарівники всередині не відрізняються від Відомо-Кого, чи є ви винятком з цього правила?

Очі професора захисту досі були в тіні, ці чорні ями, що з ними неможливо було зустрітися поглядом.

 — Вважайте це примхою, містере Поттер. Подеколи мене розважало пограти роль героя. Хтозна, можливо, Відомо-Хто міг би сказати те саме.

Гаррі розкрив рота для останнього питання…​

І виявилося, що він не здатен його поставити, це останнє питання, останнє й найважливіше питання, не міг змусити себе вимовити слова. Незважаючи на те, що така відмова була забороненою для раціоналіста, незважаючи на нескінченне цитування молитви Тарського та молитви Гендліна, незважаючи на віру в «те, що здатна знищити правда, має бути знищено», саме в ту мить він не міг наважитися поставити це останнє питання вголос. Хоч він і знав, що мислив хибно, хоч і знав, що він мав би бути кращим за це, та все одно не міг вимовити питання.

 — Тепер моя черга влаштовувати вам допит, — професор Квірел випрямив спину, хоча досі спирався на стіну айсберга — пофарбованого бетону. — Мені цікаво, містере Поттер, чи є вам що сказати про те, як ви ледь не вбили мене та ледь не звели нанівець наші спільні зусилля. Мені натякали, що в таких випадках вибачення є ознакою поваги. Проте ви не надали мені жодних вибачень. Ви просто ще не дійшли до цього, містере Поттер?

Сказано це було спокійним тоном — ніби тихе лезо, настільки гостре, що переріже тебе навпіл, а ти й не збагнеш, що тебе вбивають.

І Гаррі просто подивився на професора захисту холодними очима, що ніколи ні від чого не здригнуться: тепер навіть від смерті. Він уже не був в Азкабані, вже не боявся безстрашної частини себе. І гранчастий камінь, що ним був Гаррі, провернувся, щоб впоратися зі стресом, плавно перемінився з однієї грані на іншу, від світла до пітьми, від тепла до холоду.

Прорахована хитрість з його боку, щоб змусити мене почуватися винним, змусити мене підкоритися йому?

Щирі емоції з його боку?

 — Зрозуміло, — сказав професор Квірел. — Гадаю, це відповідає…​

 — Ні, — спокійно й зібрано сказав хлопець, — у вас не вийде так просто фабрикувати розмову, професоре. Я зробив чимало, щоб захистити вас та безпечно вивести вас з Азкабану вже після того, як вважав, що ви намагалися вбити поліцейського офіцера. Включно із зустріччю з дванадцятьма дементорами без чарів патронуса. Цікаво, якби я вибачився, як ви вимагаєте, чи сказали б ви у відповідь «дякую»? Чи я правильно здогадався, що ви вимагаєте моєї покори, а не лише поваги?

Після недовгої паузи професор Квірел відповів, тепер відверто холодно, він уже не приховував загрози:

 — Видається, ви досі не можете змусити себе програти, містере Поттер.

Пітьма визирала з очей Гаррі, і в нього не було жодних сумнівів. Професор захисту став простим смертним у цьому погляді.

 — О, а ви зараз розмірковуєте, чи вам варто вдати програш мені, і вдати, ніби вам треба підкоритися моєму гніву, щоб не зламати ваші власні плани? Вам бодай спало на думку фальшиво вибачитися з розрахунку? Мені теж ні, професоре Квірел.

Професор захисту засміявся, тихо й без тіні гумору, сміх був більш порожнім, ніж простір між зірками, і небезпечним, як будь-який вакуум, насичений жорстким випромінюванням.

 — Ні, містере Поттер, ви не засвоїли урок, зовсім ні.

 — Я багато разів думав про те, щоб програти там, в Азкабані, — сказав хлопець рівним голосом. — Що треба просто здатися і піти до аврорів. Програти було найрозумнішою дією. Я чув у себе в голові ваш же голос, що казав це. І я б зробив це, якби був там сам. Але я не міг змусити себе програти вас.

На деякий час запала тиша, ніби навіть професор захисту не міг вигадати, що на це відповісти.

 — Мені цікаво, — зрештою сказав професор Квірел. — А за що саме з вашої точки зору я маю вибачитися? Я дав вам чіткі інструкції, що робити в разі бою. Ви мали лежати, не втручатися в бій, не використовувати магію. Ви порушили ці інструкції і зруйнували місію.

 — Я не приймав жодних рішень, — рівно сказав хлопець, — не було жодного вибору, лише бажання, щоб аврор не помер, і мій патронус був там. Щоб це бажання ніколи не виникло, ви мали попередити мене, що можете блефувати за допомогою смертельного прокляття. Без додаткових уточнень я вважаю, що як ви направляєте на когось паличку та кажете «Авада Кедавра», то ви бажаєте йому смерті. Хіба це не перше правило безпеки непрощенних заклять?

 — Правила для дуелей, — сказав професор захисту. Частка холоду повернулася до його голосу. — А дуелі — це спорт, а не галузь бойової магії. У справжньому бою прокляття, що його неможливо заблокувати, і від нього треба ухилитися, є незамінною тактикою. Я гадав, що вам це має бути очевидним, проте, напевно, я переоцінив ваш інтелект.

 — Також мені здається нерозсудливим, — сказав хлопець, він продовжував далі, ніби відповіді не було, — не сказати мені, що застосування будь-якого закляття на вас з мого боку може вбити нас обох. А що як з вами стався б якийсь нещасний випадок, і я спробував би використати інервацію чи чари польоту? Ця непоінформованість, що ви її дозволили з незбагненних для мене причин, також зіграла роль у цій катастрофі.

Запанувала тиша. Очі професора захисту звузилися, і на його обличчі промайнуло здивування, ніби він потрапив у якусь геть незнайому ситуацію. Та він все одно не вимовив і слова.

 — Ну, — сказав хлопець. Він не відводив погляду від очей професора захисту. — Я безперечно шкодую, що завдав вам болю, професоре. Проте я не вважаю, що в цій ситуації маю підкоритися вам. Я ніколи насправді не розумів концепції вибачення, тим паче в такій ситуації. Якщо я висловлю жаль, проте не покору, чи вважатиметься це вибаченням?

І знову цей холодний-холодний сміх, темніший за порожнечу між зірками.

 — Гадки не маю, — сказав професор захисту, — я теж ніколи не розумів концепцію вибачення. Видається, ця хитрість не має сенсу між нами, адже ми обидва знаємо, що це брехня. Тож не згадуймо більше про це. Ми виплатимо борги один одному у свій час.

І знову тиша.

 — До речі, — сказав хлопець, — Герміона Ґрейнджер ніколи не побудувала б Азкабан, хай кого б збиралися в ньому тримати. І вона б померла, проте не нашкодила невинному. Просто хочу це зазначити, бо ви раніше сказали, ніби всі чарівники всередині такі, як Відомо-Хто, а це просто хибне твердження. Збагнув би це раніше, якби я не був, — хлопець ненадовго похмуро всміхнувся, — втомленим.

Очі професора захисту були напівзаплющені, а вираз обличчя якимось далеким.

 — Всередині люди не завжди такі, як зовні, містере Поттер. Можливо, вона просто хоче, щоб інші вважали її хорошою дівчинкою. Вона не може викликати чари патронуса…​

 — Ха, — сказав хлопець, і тепер його усмішка стала більш справжньою, теплішою. — У неї не виходить з тих саме причин, що й у мене були проблеми. Я певен, у ній достатньо світла, щоб знищувати дементорів. Вона не змогла б зупинити себе від знищення дементорів, навіть якби це коштувало їй життя…​ — голос хлопця затихнув, а потім відновився. — Мабуть, я не така й хороша людина, може бути. Проте хороші люди існують, і вона одна з них.

 — Вона молода, і показова доброта їй нічого не варта, — сухо.

Знову пауза. А тоді хлопець сказав:

 — Професоре, я маю запитати. Коли ви бачите щось таке темне й похмуре, вам навіть на гадку не спадає, що можна спробувати й поліпшити це якось? Ніби так, щось в головах людей відбувається страшенно не так, і змушує їх вважати, що катувати злочинців це класно, проте це не означає, що вони справді лихі всередині. І, можливо, якщо навчити їх правильних речей, показати їм їхні помилки, можна було б змінити…​

Професор Квірел засміявся, і вже не так порожньо, як раніше.

 — Ох, містере Поттер, інколи я забуваю, наскільки ви юні. Та легше змінити колір неба, — знову смішок, тепер холодніший. — А причина того, що ви так легко пробачаєте дурнів та добре про них думаєте, містере Поттер, полягає в тому, що самі ви ще від них жодного разу глибоко не страждали. Ваше захоплення звичайними ідіотами зникне першого ж разу, як їхня дурість коштуватиме вам чогось цінного. На кшталт ста ґалеонів з вашої власної кишені, мабуть, а не болісної смерті сотні незнайомців, — професор захисту тепер тонко посміхався. Він дістав годинник з мантії та поглянув на нього. — Час іти, якщо нам більше немає чого сказати один одному.

 — У вас немає питань щодо неможливих речей, що я зробив, щоб витягти нас з Азкабану?

 — Ні, — сказав професор захисту. — Мені здається, я вже зрозумів більшість з них. Щодо решти, надто зрідка я зустрічаю когось, кого не можу побачити наскрізь одразу, друг це чи ворог. Я розвʼяжу ваші загадки самостійно у свій час.

Професор захисту піднявся, відштовхнувись від стіни обома руками, підвівся на ноги плавно, хоч і дещо повільно. Хлопець зробив те саме, хоч і менш граційно.

А тоді хлопець випалив останнє й найжахливіше питання, що він його не міг поставити раніше. Ніби якщо вимовити його вголос, то це стане дійсністю, хоча вже й так було більш ніж очевидно, що так і є.

 — Чому я не такий, як інші діти мого віку?

У безлюдному провулку алеї Діаґон, де містилися шматки нещезнутого сміття в проміжках між цеглинами вулиці, а також вздовж цегляних будинків навколо, де-не-де був бруд та інші ознаки занедбаності, явився в дійсність древній чарівник та його фенікс.

Чарівник уже занурив у мантію руку, щоб скористатися пісочним годинником, коли, за звичкою, кинув оком на випадкову точку між дорогою та стіною, щоб запамʼятати її…​

І він кліпнув від подиву: у тій точці був клаптик пергаменту.

Похмурим стало обличчя Албуса Дамблдора, коли він наблизився, взяв зіжмаканий клаптик, та розгорнув його.

На ньому було написане єдине слово «НІ» та більше нічого.

Чарівник повільно випустив пергамент з рук. Він неуважно потягнувся до тротуару рукою, взяв найближчий клаптик пергаменту, що був на диво схожий на той, що він щойно випустив. Він доторкнувся до нього паличкою і за мить на ньому було написано те ж слово «НІ», тим самим почерком, що був його власним.

Старий чарівник планував був повернутися на три години, коли Гаррі Поттер тільки-но прибув до алеї Діаґон. Він уже бачив на своїх пристроях, що хлопець покинув Гоґвортс, і не міг цьому запобігти (його єдина спроба обдурити власні інструменти, і таким чином керувати часом, не змінивши його вигляду для минулого себе, призвела була до достатньої катастрофи, щоб переконати його ніколи більше не вдаватися до такого шахрайства). Він сподівався був забрати хлопця першої ж миті після його прибуття, і забрати його в інше безпечне місце, хай і не в Гоґвортс (адже його пристрої не повідомляли про повернення хлопця). Проте тепер…​

 — Парадокс, якщо я заберу його одразу по прибутті на алею Діаґон? — пробурмотів сам собі старий чарівник. — Можливо, вони не починали втілювати свій план пограбування Азкабану, доки не підтвердили його прибуття сюди…​ або…​ можливо…​

Пофарбований бетон, тверда підлога й далекі стелі, дві фігури стоять обличчям одна до одної. Одна сутність, що мала подобу людини за тридцять, що вже лисіла, та інший розум у подобі одинадцятирічного хлопця зі шрамом на чолі. Лід та тінь, бліде блакитне світло.

 — Я не знаю, — сказав чоловік.

Хлопець лише поглянув на нього та сказав.

 — Ой, та ну?

 — Щира правда, — сказав чоловік. — Я нічого не знаю, а свої здогади не висловлюватиму. Втім, я скажу ось що…​