Сонце повністю сховалося за обрієм, червоне світло зникало з верхівок дерев, лише синє небо освітлювало шістьох людей, що стояли на висушеній зимою та припорошеній снігом траві поряд з вільною кліткою, на дні якої лежав подраний плащ.

Гаррі почувався…​ ну, знову нормальним. При своєму розумі. Закляття не скасувало цього дня та шкоди від нього, не змусило рани зникнути, але воно їх…​ перевʼязало, зняло біль? Це було складно описати.

Дамблдор також здавався більш здоровим, хоч і не в повній силі. Старий чарівник ненадовго повернув голову та схрестив погляди з професором Квірелом, а потім знову поглянув на Гаррі.

 — Гаррі, — сказав Дамблдор, — ти збираєшся впасти від утоми й можливо померти?

 — Як не дивно, ні. Щось я втратив через закляття, але значно менше, ніж я очікував, — а можливо навіть щось отримав, а не лише втратив…​ — Чесно, я гадав, що моє тіло приблизно зараз гепнеться на землю.

Почулися виразні звуки гепання тіл об землю.

 — Дякую, що попіклувався про це, Квіріне, — сказав Дамблдор професорові Квірелу, що тепер стояв над і за непритомними тілами трьох аврорів. — Зізнаюся, що мені досі трохи зле. Проте з чарами памʼяті я розберуся сам.

Професор Квірел схилив голову, а потім поглянув на Гаррі.

 — Я знехтую даремним висловлюванням подиву, — сказав професор Квірел, — зауваженнями про те, що самому Мерлінові це не вдалося й таке інше. Перейдімо одразу до важливого питання. Що, заради всіх повзучих змій, це було?

 — Чари патронуса, — сказав Гаррі. — Версія 2.0.

 — Я безмежно радий, що ти знову став собою, — сказав Дамблдор. — Проте ти з місця не зійдеш, юний рейвенкловцю, доки не розкажеш мені, яку саме теплу й щасливу думку ти використав.

 — Гм…​ — сказав Гаррі. Він задумливо постукав пальцем по щоці. — Чи варто розповідати?..

Професор Квірел раптом вишкірився.

 — Будь ласка? — сказав директор. — Дуже дуже прошу будь ласочка?

Гаррі відчув порив і вирішив не опиратися йому. Це було небезпечно, проте кращої нагоди може не трапитися до кінця всесвіту.

 — Три газовані напої, — сказав Гаррі капшучку та поглянув на професора захисту й директора Гоґвортсу. — Панове, я купив ці напої під час першого відвідування платформи девʼять і три чверті, того дня, коли я вступив до Гоґвортсу. Я зберігав їх для якоїсь особливої події. На них накладено невеличке заклинання, що гарантує, що їх випʼють у правильний час. Це останні з мого запасу, але навряд чи колись буде краща нагода. Будьмо?

Дамблдор взяв бляшанку з рук Гаррі, і Гаррі кинув другу професорові Квірелу. Два старших чоловіки пробурмотіли однакові чари над бляшанками й трохи спохмурніли від результату. Гаррі зі свого боку просто відкрив бляшанку та почав пити.

Професор захисту й директор Гоґвортсу чемно зробили так само.

І тоді Гаррі сказав:

 — Моя думка була про цілковите невизнання смерті як природного порядку.

Мабуть, це тепле відчуття не використати для чарів патронуса, проте воно все одно посіло місце в десятці найліпших спогадів Гаррі.

Те, як професор захисту та директор поглянули на Гаррі, змусило його нервувати, доки пирсконад зникав. Проте потім вони поглянули один на одного і, напевно, обидва вирішили, що вони не в змозі зробити з Гаррі щось справді жахливе в присутності іншого.

 — Містере Поттер, — сказав професор Квірел, — навіть я знаю, що ці чари працюють не так.

 — Дійсно, — сказав Дамблдор, — розʼясни.

Гаррі розкрив рота, а потім він раптом усвідомив та хутко стулив губи. Ґодрик нікому не сказав, як і Ровена, якщо вона знала. Могло існувати скільки завгодно чарівників, що здогадалися й тримали язика за зубами. Неможливо забути щось, якщо ти знаєш, що намагаєшся це зробити. Щойно ти усвідомиш, як вона працювала, тваринна форма чарів патронуса у тебе більше ніколи не вийде — а більшість чарівників не мали відповідного виховання, щоб знищувати дементорів…​

 — Кгем, мені прикро, — сказав Гаррі. — Проте я ось щойно збагнув, що пояснювати це буде надзвичайно поганою ідеєю, доки ви дещо не зрозумієте самі.

 — Це правда, Гаррі? — повільно запитав Дамблдор. — Чи ти лише вдаєш мудрість…​

 — Директоре! — сказав професор Квірел, і видавалося, що він щиро шокований. — Містер Поттер сказав вам, що про це закляття не можна говорити з тими, хто його ще не опанував! Не можна тиснути на чарівника в таких справах!

 — Якби я розповів вам…​ — почав Гаррі.

 — Ні, — доволі суворо сказав професор Квірел. — Ви не розповідаєте нам чому, містере Поттер, ви просто кажете, що нам не треба знати. Якщо ви бажаєте вигадати підказку, то зробіть це вдумливо, у вільний час, а не посеред розмови.

Гаррі кивнув.

 — Але, — сказав директор. — Але, але що я скажу міністерству? Не можна просто загубити дементора!

 — Скажіть їм, що я його зʼїв, — сказав професор Квірел, через що Гаррі похлинувся пирсконадом, що він його бездумно пригубив. — Я не проти. Ходімо назад, містере Поттер?

Вони вдвох пішли ґрунтовою стежкою назад до Гоґвортсу. Албус Дамблдор залишився позаду, він витріщався на порожню клітку та трьох аврорів, що спали в очікуванні на свої чари памʼяті.

Наслідки, Гаррі Поттер і професор Квірел:

Деякий час вони йшли мовчки, доки професор Квірел не заговорив. Весь фоновий шум миттю вщухнув.

 — Ви надзвичайно вправні у вбивстві речей, мій учню, — сказав професор Квірел.

 — Дякую, — щиро відповів Гаррі.

 — Я не намагаюся щось винюхати, — сказав професор Квірел, — проте чи існує невеличка імовірність, що ви не хочете довірити цей секрет лише директорові?..

Гаррі обміркував це. Професор Квірел все одно не міг використовувати тваринні чари патронуса.

Але що вимовиш язиком, того не витягнеш і волом, і Гаррі достатньо швидко вчився, щоб зрозуміти, що він має принаймні подумати перед тим, як вивільнити цю таємницю.

Гаррі похитав головою, і професор Квірел кивнув на знак згоди.

 — З цікавості, професоре Квірел, якби ви привели дементора до Гоґвортсу для здійснення якогось злого плану, то якою була б мета цього плану?

 — Вбити Дамблдора, доки він ослаблений, — без жодних роздумів відповів професор Квірел. — Гм. Директор сказав вам, що підозрює мене?

Гаррі мовчав протягом тої секунди, доки намагався вигадати відповідь, а потім здався, коли зрозумів, що вже відповів.

 — Цікаво…​ Містере Поттер, не варто виключати, що сьогоднішні події були результатом якогось плану. Ваша паличка могла впасти так близько до клітки дементора випадково. Або одного з аврорів за допомогою Імперіуса, Конфундуса чи виманології змусили допомогти цьому. Флитвік і я не повинні оминути ваші підозри. Також цікаво, що професор Снейп скасував усі свої заняття сьогодні, а я гадаю, що він достатньо могутній, щоб розілюзнити себе. Аврори використовували чари виявлення на початку, проте вони не повторювали їх прямо перед вашою спробою. Але найлегше, містере Поттер, все це спланувати було самому Дамблдорові. І якщо він це зробив, ну, він міг також заздалегідь вжити заходів, щоб ви підозрювали когось іншого.

Вони пройшли кілька кроків.

 — Але навіщо це йому?

Професор захисту трохи помовчав, а потім запитав:

 — Містере Поттер, а що ви зробили, щоб дослідити характер директора?

 — Небагато чого, — відповів Гаррі. Він лише зараз зрозумів…​ — Замало зробив.

 — Тоді я зазначу, що не можна дізнатися про людину все, якщо розпитувати лише її друзів.

Тепер Гаррі зробив кілька кроків мовчки дещо битим ґрунтовим шляхом, що вів до Гоґвортсу. Йому слід би було й самому про це не забувати. Технічно це називалося «підтверджувальне упередження» — це означало, серед іншого, що при виборі джерел інформації була помітна схильність вибирати ті джерела інформації, що підтримували ваші поточні погляди.

 — Дякую, — сказав Гаррі. — Насправді…​ Я ж раніше цього не казав? Дякую вам за все. Якщо якийсь дементор колись погрожуватиме вам чи, насправді, трохи дратуватиме вас, дайте мені знати, і я познайомлю його з «паном Сяйво». Мені не до вподоби, коли дементори трохи дратують моїх друзів.

Відповіддю йому був незбагненний погляд професора Квірела.

 — Ви знищили дементора, бо він погрожував мені?

 — Ем, насправді я вирішив це зробити раніше, але так, це окремо теж було б достатньою причиною.

 — Ясно. А що б ви зробили щодо цієї погрози мені, якби ваше закляття не знищило дементора?

 — План Б: заточити дементора в щільному металі з високою температурою плавлення, напевно у вольфрамі, кинути в активний вулкан і сподіватися, що він опиниться в мантії Землі. О, вся планета наповнена рідкою лавою під поверхнею…​

 — Так, я знаю, — професор захисту дуже дивно всміхався. — Я справді мав сам про це подумати, зважаючи на все. Скажіть, містере Поттер, якби ви хотіли загубити щось там, де ніхто ніколи його більше не знайде, куди б ви це щось заховали?

Гаррі обміркував питання.

 — Гадаю, я не маю питати що ви знайшли, що треба загубити…​

 — Звісно, — сказав професор Квірел, як Гаррі й очікував. — Можливо, вам скажуть, коли ви будете старші, — цього Гаррі аж ніяк не очікував.

 — Ну, крім спроби занурити це щось у розплавлену кору планети, можна поховати його в твердій скелі на кілометр під землю у випадковому місці — можливо, телепортувати його туди, якщо є метод зробити це всліпу, або просвердлити діру й полагодити її після. Важливо не залишати жодних слідів, це має бути непримітний кубічний метр десь на земній корі. Можна кинути це щось у Маріанський жолоб — це найглибше місце океану нашої планети — або просто вибрати якийсь випадковий океанський жолоб, щоб було не так очевидно. Можна зробити його невагомим та невидимим, тоді можна закинути його в стратосферу. Чи, в ідеалі, закинути його в космос із прикриттям від виявлення й випадковими змінами прискорення, щоб воно покинуло Сонячну систему. А після цього, звісно, треба забуттятнути себе, навіть якщо ви не знаєте точно, де воно.

Професор захисту сміявся, і сміх його був навіть дивнішим за усмішку.

 — Професоре Квірел?

 — Кожна пропозиція чудова. Але скажіть мені, містере Поттер, чому саме ці пʼять варіантів?

 — Га? Вони просто здалися мені очевидними.

 — Он як? Але в них є цікава закономірність, знаєте. Можна сказати, що є в них щось…​ душевне. Маю визнати, містере Поттер, що незважаючи на злети й падіння впродовж цього дня, загалом день видався на диво добрим.

І вони продовжили йти до брами Гоґвортсу на деякій відстані один від одного. Гаррі, навіть не усвідомлюючи цього, автоматично тримався достатньо далеко від професора захисту, щоб не викликати лиховісного передчуття, що з якоїсь причини було зараз особливо сильним.

Наслідки, Дафна Ґрінґрас:

Герміона відмовилася була відповісти бодай на одне питання, і щойно вони підійшли до розвилки до підземель Слизерину, Дафна та Трейсі одразу відділилися від решти. Плітки ширилися Гоґвортсом швидко, вони мали дістатися підземель негайно, якщо хотіли розповісти цю історію першими.

 — Памʼятай, — сказала Дафна, — не ляпни язиком про поцілунок щойно ми зайдемо, гаразд? Краще розповісти всю історію послідовно.

Трейсі збуджено кивнула.

І щойно вони влетіли у вітальню Слизерину, Трейсі Девіс глибоко вдихнула й крикнула:

 — Гей, усі! Гаррі Поттер не зміг застосувати чари патронуса, дементор ледь не зʼїв його, професор Квірел врятував його, але Поттер став весь такий злий, доки Ґрейнджер не повернула його поцілунком! Це без сумнівів історія справжнього кохання!

Ну, це була послідовна розповідь, хоч і своєрідна, вирішила Дафна.

Новини не справили очікуваного враження. Більшість дівчат лише кинули на них оком, а не підстрибнули з диванчиків. Хлопці просто продовжували читати, сидячи на стільцях.

 — Так, — сердито сказала Пенсі, вона спиралася на спинку, на її колінах лежали ноги Ґреґорі, вона читала якусь книжку, що дуже скидалася на розмальовку. — Мілісент уже розповіла нам.

Як…​

 — Чому ти не поцілувала його першою, Трейсі? — запитали Флора та Гестія Керроу, теж не підводячись із місця. — Тепер Поттер одружиться з бруднокровкою! Ти могла б стати його справжнім коханням, стати частиною багатого шляхетного роду й усе таке, якби поцілувала його першою!

Обличчя Трейсі було витвором мистецтва з виразу приголомшення.

 — Що? — вереснула Дафна. — Кохання працює не так!

 — Звісно, що так, — оголосила Мілісент, вона практикувала якісь чари й дивилася з вікна на вирування води в озері Гоґвортсу. — Перший поцілунок дає право на принца.

 — Це був не перший їхній поцілунок! — крикнула Дафна. — Герміона вже була його справжнім коханням! Ось чому вона змогла повернути його!

Тоді Дафна збагнула, що вона щойно сказала, й внутрішньо здригнулася, але, як кажуть, треба припасовувати розповідь до слухачів.

 — Агов, агов, що? — вигукнув Ґреґорі, знявши ноги з колін Пенсі. — Це ще що таке? Міс Булстроуд не розповідала про це.

Тепер усі інші також дивилися на Дафну.

 — О, так, — сказала Дафна, — Гаррі відштовхнув її та крикнув: «Я ж казав тобі! Жодних поцілунків!» Тоді Гаррі заволав, ніби помирає, і Фоукс почав співати йому…​ Насправді, я не впевнена, що сталося спочатку…​

 — Як на мене, це не скидається на справжнє кохання, — сказали близнюки Керроу. — А скидається на те, що не та його поцілувала.

 — Це мала бути я, — прошепотіла Трейсі. Приголомшення не покидало її обличчя. — Я мала стати його справжнім коханням. Гаррі Поттер — мій генерал. Я мала, я мала боротися з Ґрейнджер за нього…​

Дафна обернулася до Трейсі, в її голосі чулося обурення:

 — Ти? Забереш Гаррі в Герміони?

 — Ага! — відповіла Трейсі. — Я!

 — Ти здуріла, — переконано сказала Дафна. — Навіть якби ти поцілувала його першою, знаєш, ким би ти стала? Сумною незначною закоханою по вуха дівчинкою, що помирає наприкінці другої дії пʼєси.

 — Ану забери свої слова! — закричала Трейсі.

Тим часом Ґреґорі перетнув кімнату до місця, де Вінсент виконував домашнє завдання.

 — Містере Креб, — сказав Ґреґорі низьким голосом, — гадаю, містер Мелфой має про це знати.

Наслідки, Герміона Ґрейнджер:

Герміона втупилася в запечатаний воском лист, на поверхні якого було написано лише число 42.

Я зрозумів, чому ми не можемо застосовувати чари патронуса, Герміоно. Це не має жодного стосунку до того, наскільки ми щасливі. Але я не можу сказати тобі. Я не можу сказати навіть директорові. Це більш сувора таємниця, ніж навіть часткова трансфігурація, принаймні, наразі. Але якщо тобі колись доведеться боротися з дементорами, таємниця записана тут шифром — якщо прочитає хтось, хто не знає, що йдеться про дементорів та чари патронуса, вони не знатимуть, що це означає…​

Вона розповіла була Гаррі, що бачила, як він помер, померли її батьки, померли всі її друзі, усі померли. Вона не сказала йому про жах від того, що вона помирала самотня, чомусь це досі було надто боляче.

Гаррі розповів їй, що згадав, як помирали його батьки, але йому це здавалося кумедним.

У тому місці, куди забирає тебе дементор, Герміоно, немає жодного світла. Немає тепла. Немає турботи. Там ти не можеш навіть зрозуміти, що таке щастя. Там є біль, страх, і вони можуть тебе до чогось спонукати. Ти можеш ненавидіти й насолоджуватися тим, що знищуєш щось, що ненавидиш. Ти можеш сміятися, коли бачиш, що інші страждають. Але ти ніколи не зможеш бути щасливим, навіть не можеш згадати, як це…​ Навряд чи я зможу тобі пояснити, від чого ти мене врятувала. Зазвичай мені соромно завдавати людям клопоту, терпіти не можу, коли люди чимось жертвують заради мене, але саме цього єдиного разу я скажу, що хай чого тобі зрештою коштуватиме цей поцілунок, ніколи, анікраплі не сумнівайся, що це був правильний вчинок.

Герміона не усвідомлювала до цього, як мало дементор встигнув вплинути на неї, якою маленькою й мілкою була темрява, до якої він її забрав.

Вона бачила, як усі помирають, і була здатна відчувати біль.

Герміона поклала листа до капшучка, як хороша дівчинка.

Втім, їй дуже хотілося його прочитати.

Вона боялася дементорів.

Наслідки, Мінерва Макґонеґел:

Вона аж заклякнула. Вона не мала бути такою здивованою, дивитися в очі Гаррі не мало бути так важко, але після того, через що він пройшов…​ Вона шукала якісь ознаки дементації у хлопця, але не побачила жодної. Та щось у тому, з яким спокоєм він поставив таке доленосне питання, глибоко хвилювало.

 — Містере Поттер, звісно я не можу про таке розповідати без дозволу директора!

Це ніяк не вплинуло на вираз обличчя хлопця.

 — Я б просив не турбувати директора цим питанням, — спокійно сказав Гаррі Поттер. — Насправді, я наполягаю на цьому, а ви пообіцяли, що наша розмова буде приватною. Я сформулюю питання інакше. Я знаю, як факт, що пророцтво існує. Я знаю, що першою його почули ви від професорки Трелоні. Я знаю, що пророцтво вказало, що дитина Джеймса й Лілі небезпечна для Темного Лорда. І я знаю, хто я. Та всі знають, хто я такий, тому ви не відкриєте нічого нового чи небезпечного, якщо відповісте лише на це: які саме слова вказували на мене, дитину Джеймса й Лілі?

Глухий голос Трелоні пролунав у її розумі…​

НАРОДЖЕНИЙ У РОДИНІ ТИХ, ХТО ТРИЧІ КИДАВ ЙОМУ ВИКЛИК,

НАРОДЖЕНИЙ НАПРИКІНЦІ СЬОМОГО МІСЯЦЯ…​

 — Гаррі, — сказала професорка Макґонеґел, — я ніяк не можу сказати цього тобі!

Її пройняли дрижаки від того, що Гаррі вже стільки знав, вона й уявити не могла, як він дізнався…​

Хлопець дивився на неї дивним, скорботним поглядом.

 — Ви не можете й чхнути без дозволу директора, професорко Макґонеґел? Я присягаюся вам, що в мене є серйозна причина питати, і серйозна причина тримати це в таємниці.

 — Будь ласка, не треба, Гаррі, — прошепотіла вона.

 — Гаразд. Одне просте питання. Будь ласка. Чи згадана родина Поттерів на імʼя? Чи є в пророцтві слово «Поттер»?

Вона деякий час витріщалася на нього. Вона не могла сказати, звідки та чому в неї було відчуття, що це критична точка, що вона не могла ані просто відмахнутися від цього прохання, ані легко згодитися на нього…​

 — Ні, — зрештою сказала вона. — Будь ласка, Гаррі, не питай більше.

Хлопець усміхнувся, видавалося, трохи сумно, й сказав:

 — Дякую, Мінерво. Ви добра й гідна жінка.

Вона не встигла й закрити рота від невимовного здивування, а Гаррі Поттер підвівся й покинув її кабінет. Лише тоді вона зрозуміла, що Гаррі прийняв її відмову за відповідь, і ця відповідь була правильною…​

Гаррі зачинив за собою двері.

Із дивною кришталевою ясністю він бачив логічний звʼязок. Гаррі не міг сказати точно, це спало йому на думку впродовж пісні Фоукса чи навіть раніше.

Лорд Волдеморт вбив був Джеймса Поттера. Він волів не вбивати Лілі Поттер. Він продовжував напад, відповідно, з єдиною метою: вбити їхнє немовля.

Зазвичай темні лорди не бояться немовлят.

Отже, існувало пророцтво, яке стверджувало, що Гаррі Поттер був небезпекою для Лорда Волдеморта, і Лорд Волдеморт знав про це пророцтво.

«Я даю тобі рідкісну можливість втекти. Але я не марнуватиму час, щоб підкоряти тебе, і твоя смерть тут не врятує твоєї дитини. Відійди, дурна жінко, якщо в тебе є бодай крапля розуму!»

Це була примха, дати їй цю можливість? Але тоді Лорд Волдеморт не намагався б переконати її. Пророцтво попереджало Лорда Волдеморта не вбивати Лілі Поттер? Тоді Лорд Волдеморт приділив би час, щоб підкорити її. Лорд Волдеморт був трохи схильним до того, щоб не вбивати Лілі Поттер. Бажання сильніше за примху, але не таке сильне, як від попередження.

Отже припустімо, що хтось, кого Лорд Волдеморт вважав неважливим союзником чи слугою — корисним, але не незамінним, благав був Темного Лорда помилувати Лілі. Лілі, але не Джеймса.

Цей хтось знав був, що Лорд Волдеморт нападе на дім Поттерів. Знав і пророцтво, і те, що Темний Лорд знав його. Інакше не благав би про життя Лілі.

Професорка Макґонеґел стверджувала, що крім неї лише дві людини знали пророцтво: Албус Дамблдор і Северус Снейп.

Северус Снейп, що кохав Лілі ще до того, як вона стала Лілі Поттер, а також ненавидів Джеймса.

Отже, Северус почув пророцтво й розповів про нього Темному Лордові. Він це зробив через те, що в пророцтві не було названо імʼя Поттерів. Це була загадка, і Северус розгадав її надто пізно.

Але якби Северус почув пророцтво першим, і вирішив розповісти про нього Темному Лордові, то чому він також розповів Дамблдорові чи професорці Макґонеґел?

Відповідно, Дамблдор чи професорка Макґонеґел почули його перші.

Директор Гоґвортсу не мав очевидних причин розповідати професорці з трансфігурації про надзвичайно таємне й важливе пророцтво. А ось у професорки з трансфігурації були всі причини розповісти директорові.

Тому видавалося імовірним, що професорка Макґонеґел почула пророцтво першою.

Згідно з апріорними імовірностями, почула від професорки Трелоні, постійної провидиці Гоґвортсу. Провидці рідкісні, тому якщо порахувати, то з часу, який професорка Макґонеґел проводила в присутності провидиці за своє життя, більшість була проведена в присутності провидиці-Трелоні.

Професорка Макґонеґел розповіла Дамблдорові, і не сказала б більше нікому без дозволу.

Відповідно, це Албус Дамблдор влаштував, щоб якимось чином Северус Снейп дізнався про пророцтво. І Дамблдор розгадав загадку успішно, інакше він не вибрав би Северуса, що колись кохав Лілі, як посередника.

Дамблдор навмисно влаштував, щоб Лорд Волдеморт почув пророцтво, сподіваючись, що це призведе до його смерті. Можливо, Дамблдор влаштував, щоб Северус дізнався лише частину пророцтва, чи були інші пророцтва, про які Северус не здогадувався…​ якимось чином Дамблдор знав, що негайний напад на Поттерів усе одно призведе до негайної поразки Лорда Волдеморта, хоча сам Лорд Волдеморт так не вважав. Чи, можливо, Дамблдорові просто пощастило, і це був один з його божевільних дивних планів…​

Після того Северус почав служити Дамблдорові. Мабуть, смертежери не були б вдячними Северусові, якби Дамблдор розповів про його участь у їхній поразці.

Дамблдор спробував зробити так, щоб мати Гаррі вижила. Але ця частина задуму не вдалася. І він свідомо засудив Джеймса Поттера на смерть.

Дамблдор був відповідальним за смерть батьків Гаррі. Якщо весь логічний ланцюжок був правильним. Гаррі не міг по правді сказати, що мета успішно завершити Чаклунську Війну не помʼякшувала провину. Але все одно…​ це його серйозно непокоїло.

І вже давно був час спитати Драко Мелфоя, що інша сторона війни могла розповісти про те, ким був Албус Персіваль Вулфрик Браян Дамблдор.