Пісня Фоукса поступово вщухла.

Гаррі сидів на вбитій зимою траві, на якій він щойно лежав, Фоукс досі був на його плечі.

Навколо нього багато хто затамував подих.

 — Гаррі, з тобою все гаразд? — запитав Шеймус, його голос тремтів.

Феніксовий спокій ще не покинув його, як і тепло, що надходило з місця, де всівся Фоукс. Тепло пронизувало його, як і спогади про пісню, що досі були яскравими в присутності фенікса. З ним трапилися були жахливі речі, жахливі думки пройшли крізь його розум. Він згадав неможливе, хоча дементор і змусив його спаплюжити цей спогад. Дивне слово лунало в його голові. Але все це може зачекати, доки фенікс ще сяє червоним та золотим під світлом заходу сонця.

Фоукс каркнув на нього.

 — Щось, що я маю зробити? — запитав Гаррі Фоукса. — Що саме?

Фоукс кивнув головою в напрямку дементора.

Гаррі поглянув на невидимий жах, що досі був у клітці, а потім спантеличено повернув погляд до фенікса.

 — Містере Поттер? — почув він голос Мінерви з-за спини. — З вами справді все гаразд?

Гаррі звівся на ноги й обернувся.

Мінерва Макґонеґел дуже стурбовано дивилася на нього. Албус Дамблдор стояв поряд та уважно його розглядав. Філіуса Флитвіка, видавалося, переповнювало надзвичайне полегшення. А всі учні просто витріщалися.

 — Гадаю так, професорко Макґонеґел, — спокійно відповів Гаррі. Він ледь не бовкнув «Мінерво», але вчасно зупинився. Принаймні, доки Фоукс сидітиме на його плечі, все з ним буде добре. Можливо, він знепритомніє, щойно Фоукс покине його, проте це не здавалося важливим. — Гадаю, я в нормі.

Хтось мав би почати підбадьорювати його, чи хоча б полегшено видихнути абощо, проте жоден з них не знав, що сказати. Жоден.

Феніксовий спокій тривав.

Гаррі обернувся.

 — Герміоно?

Усі з бодай крихтою романтики в серці затамували подих.

 — Я не знаю як гідно віддячити тобі, — тихо сказав Гаррі, — так само, як і не знаю, як вибачатися. Можу сказати лише, що якщо ти сумніваєшся, чи правильно вчинила, то знай, що правильно.

Хлопець та дівчина поглянули в очі одне одному.

 — Вибач, — сказав Гаррі. — За те, що буде далі. Якщо я можу щось зробити…​

 — Ні, — відповіла Герміона. — Не можеш. Втім, усе гаразд.

Тоді вона відвернулася від Гаррі та пішла в бік шляху, що вів до брами Гоґвортсу.

Чимало дівчат обдарували Гаррі спантеличеними поглядами, а потім пішли за нею. Коли вони трохи віддалилися, від них почулися сповнені емоцій розпитування.

Гаррі дивився на них, доки вони не зникли з поля зору, а потім обернувся до інших учнів. Вони бачили його на землі, як він кричав, і…​

Фоукс ткнувся дзьобом у його щоку.

…​і це колись допоможе їм зрозуміти, що Хлопчик-Що-Вижив також може відчувати біль, що йому теж може бути нестерпно. Щоб тоді, коли їм самим буде боляче й нестерпно, вони згадали, як Гаррі корчився на землі, і знали, що їхні проблеми й тривоги не означають, що в них ніколи нічого не вийде. Чи для цього директор дозволив решті учнів залишитися та дивитися?

Очі Гаррі майже бездумно поглянули на високий подертий плащ, і він несвідомо сказав:

 — Це не має існувати.

 — А, — сказав сухий точний голос. — Я знав, що ви можете таке сказати. Мені дуже прикро повідомляти вам, містере Поттер, що дементорів неможливо вбити. Багато хто намагався.

 — Справді? — досі бездумно сказав Гаррі. — А що вони пробували?

 — Існує певне надзвичайно небезпечне й руйнівне закляття, — сказав професор Квірел, — що я його не називатиму тут, — закляття проклятого вогню. Його можна використовувати для знищення древніх пристроїв на кшталт Сортувального Капелюха. Воно не має жодного ефекту на дементорів. Вони невмирущі.

 — Вони не невмирущі, — сказав директор. Слова спокійні, погляд гострий. — Вони не мають вічного життя. Вони — рани цього світу, а напад на рану лише збільшує її.

 — Гм…​ — почав Гаррі. — А якщо кинути дементора в Сонце? Його буде знищено?

 — Кинути дементора в Сонце? — пискнув професор Флитвік. Видавалося, він от-от знепритомніє.

 — Це здається малоймовірним, містере Поттер, — сухо сказав професор Квірел. — Зрештою, Сонце дуже велике. Сумніваюся, що дементор сильно на нього вплине. Втім, я б волів цього не перевіряти, містере Поттер, про всяк випадок.

 — Розумію, — сказав Гаррі.

Фоукс каркнув востаннє, обгорнув крилами голову Гаррі та злетів. Та полетів прямо на дементора з пронизливим криком непокори, що рознісся над усім полем. Не встигнув ніхто й поворухнутися, як спалахнув вогонь, і Фоукс зник.

Частка спокою зникла.

Частка тепла зникла.

Гаррі глибоко вдихнув та видихнув.

 — Ага, — сказав Гаррі. — Я досі живий.

Знову ця тиша, знову відсутність підбадьорювання. Ніхто не знав, що сказати у відповідь…​

 — Радий чути, що ви цілковито одужали, містере Поттер, — твердо сказав професор Квірел, ніби заперечував можливість іншого. — Тепер, здається, черга міс Рензом?

Тоді почалася коротка суперечка, в якій професор Квірел мав рацію, а решта помилялися. Професор захисту зазначив, що, незважаючи на зрозумілі емоції всіх присутніх, імовірність того, що така ж неприємна пригода спіткає іншого учня, нескінченно мала. Тим паче, вони тепер знали, що треба уникати таких випадків із паличками. А тим часом були інші учні, що їм треба було скористатися своїм шансом створити матеріального патронуса, чи хоча б навчитися впізнавати наближення дементора, щоб мати можливість втекти, та дізнатися про рівень своєї вразливості…​

Зрештою виявилося, що лише Дін Томас та Рон Візлі з Ґрифіндору досі готові були підійти до дементора, що допомогло розвʼязати суперечку.

Гаррі поглянув у напрямку дементора. Слово лунало в його розумі.

Гаразд, подумав він, якщо дементор — загадка, то яка відповідь?

І тоді все стало очевидно.

Гаррі поглянув на окиснену, дещо розʼїдену клітку.

Він побачив, що було під високим пошматованим плащем.

Он воно як.

Професорка Макґонеґел підійшла порозмовляти з Гаррі. Вона не бачила найгіршої частини, у її очах лише ледь блищала волога. Гаррі сказав їй, що йому треба буде дещо з нею обговорити пізніше та поставити питання, яке він довго відкладав, проте це все зачекає, якщо в неї нагальні справи. Щось у її поведінці підказало йому, що її відірвали від чогось важливого. Гаррі сказав їй про це й запевнив, що вона не має почуватися винною, що піде. Через це він отримав суворий погляд, проте вона квапливо пішла, пообіцявши, що вони порозмовляють пізніше.

Дін Томас знову створив білого ведмедя — навіть у присутності дементора. Рон Візлі вичаклував достатній щит з яскравого туману. Це завершувало сьогоднішній день, наскільки було відомо решті. Професор Флитвік почав збирати учнів разом для повернення до Гоґвортсу. Коли стало ясно, що Гаррі збирається залишитися, професор Флитвік запитально подивився на нього. Гаррі у відповідь значуще поглянув на Дамблдора. Гаррі не знав, як саме професор Флитвік сприйняв це, проте після суворого попереджального погляду вихователь його гуртожитку пішов.

І ось залишилися лише Гаррі, професор Квірел, директор Дамблдор та трійка аврорів.

Краще було б спочатку позбутися трійки, але Гаррі не міг вигадати способу, як це зробити.

 — Гаразд, — сказав аврор Комодо, — повернімо його.

 — Перепрошую, — сказав Гаррі. — Я хотів би спробувати з дементором ще раз.

Прохання Гаррі викликало опір різновиду «та ти зовсім божевільний», хоча вголос це сказав лише аврор Бутнару.

 — Фоукс мені це доручив, — сказав Гаррі.

Це не зламало опір, хоча викликало чималий подив на обличчі Дамблдора. Вони сперечалися далі, і це майже розвіяло залишки феніксового спокою. Це роздратувало Гаррі, але лише трохи.

 — Послухайте, — сказав Гаррі, — я доволі впевнений, що зрозумів, що я робив не так. Існують люди, що їм потрібні теплі й щасливі спогади іншого типу. Просто дозвольте спробувати, гаразд?

Це також не виявилося переконливим.

 — Гадаю, — зрештою сказав професор Квірел, він дивився на Гаррі зіщуленими очима, — якщо не дозволити йому зробити це під наглядом, він може одного дня нишком втекти й піти шукати дементора. Чи мої звинувачення безпідставні, містере Поттер?

Усі приголомшено замовкли. Видавалося, саме час зіграти козирем.

 — Я не проти, якщо директор не розвіюватиме свій патронус, — сказав Гаррі.

Бо я все одно буду в присутності дементора, за патронусом чи ні.

Це ви́кликало спантеличення, навіть професор Квірел був здивований. Але нарешті директор згодився, бо навряд чи Гаррі міг зазнати шкоди крізь чотирьох патронусів.

Якби дементор не міг впливати крізь ваш патронус на якомусь рівні, Албусе Дамблдоре, то ви б не бачили голого чоловіка, що на нього боляче дивитися…​

Гаррі не сказав цього вголос через очевидні причини.

І вони почали наближатися до дементора.

 — Директоре, — сказав Гаррі, — припустімо, що двері Рейвенклову поставили б вам загадку: «що є центром дементора?» Що ви б відповіли?

 — Страх, — сказав директор.

Легко було помилитися. Дементор наближався, і ти починав боятися. Страх шкодив, ти відчував, як страх позбавляє тебе сил, і ти хотів, щоб страх минув.

Природно було вважати, що проблема — страх.

І тому було вирішено, що дементор — створіння щирого страху, і немає чого боятися, крім самого страху, що дементор не може нашкодити тобі, якщо ти не боїшся…​

Але…​

Що є центром дементора?

Страх.

Що є настільки жахливим, що розум відмовляється це бачити?

Страх.

Що неможливо вбити?

Страх.

…​ця відповідь не дуже пасувала, якщо замислитися.

Хоча було доволі очевидно, чому люди не поспішали шукати ще іншої відповіді після першої.

Люди розуміли страх.

Люди знали, що треба робити зі страхом.

Отже під час зустрічі з дементором не дуже приємно ставити собі питання: «А що як страх — це лише побічний ефект, а не головна проблема?»

Вони вже дуже близько підійшли до клітки з дементором, що його охороняли чотири патронуси, коли три аврори та професор Квірел різко ввібрали повітря. Усі поглянули на дементора і ніби слухали його; на лиці аврора Ґорянофа застигнув жах.

Тоді професор Квірел підвів голову, його обличчя було суворим, і плюнув у напрямку дементора.

 — Гадаю, йому не сподобалося, що в нього забрали здобич, — тихо сказав Дамблдор. — Ну, якщо буде потрібно, Квіріне, для тебе завжди буде прихисток у Гоґвортсі.

 — Що він сказав? — запитав Гаррі.

Усі повернули до нього голови та втупилися в нього.

 — Ти не чув?.. — запитав Дамблдор.

Гаррі заперечно похитав головою.

 — Він сказав мені, — відповів професор Квірел, — що знає мене, і що колись вистежить мене, хай де я намагатимуся сховатися.

Його лице було незворушним, не показувало і тіні страху.

 — А, — сказав Гаррі. — Я б не хвилювався про це, професоре Квірел.

Навряд чи дементори справді вміють розмовляти чи думати, вони все позичають з вашого власного розуму та очікувань…​

Тепер усі дуже дивно на нього дивилися. Аврори знервовано дивилися то один на одного, то на дементора, то на Гаррі.

І ось вони стояли прямо поряд із кліткою з дементором.

 — Вони — рани світу, — сказав Гаррі. — Це лише здогад навмання, проте гадаю, що це цитата Ґодрика Ґрифіндора.

 — Так…​ — сказав Дамблдор. — Звідки ти дізнався?

Поширене помилкове уявлення, подумав Гаррі, ніби всіх найкращих раціоналістів сортують до Рейвенклову, а в інших гуртожитках їх немає. Це не так. Опинитися в Рейвенклові означає, що твоєю найсильнішою рисою характеру є цікавість: бажання дізнатися справжню відповідь. А це не єдина риса, що потрібна раціоналістові. Подеколи треба старанно працювати над задачею, довго над нею думати. Подеколи потрібен хитрий план, щоб дізнатися відповідь. А інколи, щоб побачити відповідь, найбільше потрібна сміливість визнати її…​

Гаррі подивився на те, що було під плащем, — на жах значно страшніший за будь-яку мумію, що розкладається. Можливо, Ровена Рейвенклов також знала, адже це доволі очевидна загадка, якщо розуміти, що це загадка.

Також ставало очевидним, чому патронуси були тваринами. Тварини не знали, і тому були захищені від страху.

Але Гаррі знав, і завжди знатиме, і ніколи не зможе забути. Він старався був привчити себе дивитися на дійсність і не здригатися, і хоча Гаррі ще не опанував це мистецтво, але звичка вже була вбудована в його розум: рефлекс дивитися на болісні теми, а не відвертати погляд. Гаррі ніколи не зможе забути цього за допомогою теплих щасливих думок про щось інше, ось чому закляття для нього не працювало.

Тож Гаррі використає теплу щасливу думку не про щось інше.

Гаррі витягнув уперед паличку, що її повернув професор Флитвік, прийняв початкову позу для чарів патронуса.

Гаррі відкинув рештки феніксового спокою, вийшов з незворушного, примарного стану та згадав натомість пронизливий крик Фоукса, підготувався до битви. Закликав усі частинки й елементи себе прокинутися. Зібрав усю можливу силу, що могла живити чари патронуса, налаштував розум для останньої теплої й щасливої думки. Згадав усі яскраві речі.

Книжки, що їх купив йому тато.

Усмішку мами, коли Гаррі сам зробив їй листівку на день матері — це був складний пристрій, для якого він використав чверть кілограма запасних електричних частин з гаража. Лампочки мигтіли, листівка видавала невеличку мелодію. Він працював над нею три дні.

Як професорка Макґонеґел сказала йому, що його батьки померли гідно, захищаючи його. Це було правдою.

Усвідомлення того, що Герміона не відстає від нього, а навіть іде попереду, що вони можуть бути справжніми суперниками та друзями.

Витягування Драко з темряви хитрощами, можливість бачити, як він повільно йде до світла.

Невіл, Шеймус, Лаванда, Дін та всі інші, що рівняються на нього, всі, заради захисту кого він готовий боротися, якщо щось загрожуватиме Гоґвортсу.

Все, що робило життя вартим того, щоб його прожити.

Він підняв паличку в початкову позицію для чарів патронуса.

Гаррі згадав зірки — зображення, що майже стримало дементора навіть без патронуса. Тільки цього разу Гаррі додав елемент, що його бракувало, він ніколи не бачив цього особисто, проте бачив достатньо світлин та відео. Синьо-біла земля сяяла віддзеркаленим світлом Сонця й висіла у космосі серед чорної порожнечі та яскравих точок світла. Вона мала бути там, у цьому зображенні, бо саме вона надавала усьому сенсу. Через Землю зірки були значущими, ставали чимось більшим, ніж просто безконтрольні термоядерні реактори, адже саме з Землі колись колонізують галактику, здійснять обіцянку нічного неба.

Чи переслідуватимуть дементори прапрапрадітей, далеких нащадків людства, коли ті пересуватимуться від зірки до зірки? Ні. Звісно ж ні. Дементори — лише невеличка незручність, що зникне у світлі цієї обіцянки. Не безсмертні, не невразливі, зовсім ні. Треба долати невеличкі незручності, якщо ти був одним з тих, кому водночас пощастило та не пощастило народитися на Землі. На Древній Землі, як її колись називатимуть. Це також було частиною життя: якщо ти був одним з горстки живих істот, що народилися на самому початку, перед тим, як розумне життя досягло своєї повної сили, то набагато більше майбутнє залежало від того, що ти робив тут, зараз, у найперші дні світанку, коли ще існувало так багато темряви, яку треба побороти, та тимчасових незручностей на кшталт дементорів.

Мама й тато, дружба Герміони та світоглядна подорож Драко, Невіл, Шеймус, Лаванда та Дін, синє небо та сяйво Сонця, і всі яскраві речі: Земля, зірки, ця обіцянка, усе, чим людство було, і чим воно стане…​

На паличці пальці Гаррі пересунулися в початкові позиції. Тепер він був готовий, він вибрав правильну теплу й щасливу думку.

І Гаррі поглянув прямо на те, що було під подраним плащем, втупився у те, що називали дементором. Рана, порожнеча, діра у всесвіті, відсутність кольору та простору, відкритий стік для тепла цього світу.

Страх від нього крав усі щасливі думки, його наближення забирало всі сили, його поцілунок знищував те, ким ти є.

Тепер я знаю тебе, подумав Гаррі, змахуючи паличкою один, два, три й чотири рази, його пальці сковзнули на правильні відстані. Я осягнув твою природу, ти символізуєш смерть, через якийсь закон магії ти є тінню смерті в цьому світі.

А смерті я ніколи не прийму.

Це лише дитяча проблема, що її людство ще не переросло.

А колись…​

Ми залишимо тебе позаду…​

І людям більше не доведеться прощатися…​

Він вказав паличкою прямо на дементора.

 — ЕКСПЕКТО ПАТРОНУМ!

Думка вибухнула в ньому, ніби греблю прорвало, хлинула рукою до палички, вирвалася з неї палаючим білим світлом. Світло стало матеріальним, набуло форми й субстанції.

Фігура з двома руками, двома ногами та головою стояла прямо. Тварина Homo sapiens, форма людської істоти.

Гаррі наповнював закляття своєю силою, й вона сяяла дедалі яскравіше, сліпила сильніше за сонце на заході. Аврори та професор Квірел приголомшено прикрили очі…​

А колись, коли нащадки людства оселяться на різних зірках, вони не розповідатимуть дітям історію Древньої Землі, доки ті не стануть достатньо дорослими, щоб витримати її. А коли вони слухатимуть, то плакатимуть від того, що смерть колись існувала!

Фігура людини тепер світила яскравіше, ніж полудневе сонце, так променисто, що Гаррі міг відчути тепло шкірою. І Гаррі надіслав усю свою непокору проти тіні смерті, відчинив усі водоспуски всередині, щоб яскрава форма палала навіть яскравіше, і ще яскравіше.

Ти не невразлива, і колись людство покінчить з тобою.

Я покінчу з тобою, якщо зможу, силою розуму, магії та науки.

Я не тремтітиму від страху смерті, доки маю шанс перемогти.

Я не дозволю смерті взяти ані мене, ані тих, кого я люблю.

Та навіть якщо ти покінчиш зі мною раніше, ніж я з тобою,

Інший стане на моє місце, а потім ще хтось,

Доки рана цього світу нарешті не загоїться…​

Гаррі опустив паличку, і яскрава фігура людини поступово зникла.

Він повільно видихнув.

Він ніби прокинувся, ніби розплющив очі після сну. Гаррі відірвав погляд від клітки, він роззирнувся навкруги й побачив, що всі витріщалися на нього.

Албус Дамблдор витріщався на нього.

Професор Квірел витріщався на нього.

Трійка аврорів витріщалися на нього.

Вони всі дивилися на нього так, ніби побачили, що він щойно знищив дементора.

Порожній подертий плащ лежав у клітці.