Розділ 29. Егоцентричне упередження

На жаль, не можна просто пояснити, хто така Дж. К. Ролінґ. Ти повинен побачити її сам.

Наукові попередження: як зазначив Luosha, теорія емпатії з 27-го розділу (мовляв, для симуляції мозку інших ми використовуємо власний) не є відомим науковим фактом. Наявні докази вказують на це, проте ми ще не проаналізували мозкові механізми й не довели цього. А ще безчасові формулювання квантової механіки (згадані в 28-му розділі) такі елегантні, що я здивуюся, якщо фінальна теорія міститиме час, проте це також ще не підтверджено.


Останнім часом Герміону пересмикувало щоразу, коли вона чула, як інші учні обговорюють її і Гаррі. І підслухана зранку в ду́ші розмова Мораґ і Падми стала останньою краплею в доволі великій цеберці.

Вона починала думати, що зробила жахливу помилку, вляпавшись у суперництво з Гаррі Поттером.

Якби вона просто трималася від нього подалі, то могла б залишитися Герміоною Ґрейнджер, найяскравішою академічною зіркою Гоґвортсу, що заробила для Рейвенклову більше очок, ніж будь-хто інший. Не такою відомою, як Хлопчик-Що-Вижив, проте знаною за свої заслуги.

Натомість Хлопчик-Що-Вижив нажив собі суперницю з навчання, і так трапилося, що її звуть Герміона Ґрейнджер.

Що ще гірше, вона пішла з ним на побачення.

Спершу думка про роман із Гаррі здавалася їй привабливою. Вона читала такі книжки, і якщо хтось у Гоґвортсі й був кандидатом на любовне захоплення героїні, то це, очевидно, Гаррі. Розумний, веселий, відомий, інколи лячний…​

Тож вона змусила Гаррі піти з нею на побачення.

І тепер це вона стала його любовним захопленням.

Чи ще гірше — одним із пунктів меню для його вечері.

Того ранку Герміона була в душовій кабінці й майже ввімкнула воду, як зовні почулося хихотіння. Вона підслухала слова Мораґ, мовляв, навряд ця дівчина маґлівського роду докладе достатньо зусиль, щоб перемогти Джіневру Візлі. У відповідь Падма припустила, що Гаррі Поттер може вирішити, що хоче обох.

Ніби вони не розуміли, що це ДІВЧАТА вибирають серед пунктів вечірнього меню, а ХЛОПЦІ борються за них.

Та насправді ображало навіть не це. Ображало те, що коли один із тестів професорки Макґонеґел вона склала на 98 балів, то всі балакали не про Герміону Ґрейнджер і її найвищу в класі оцінку. Суперниця Гаррі Поттера здобула на сім балів більше за нього — ось що стало новиною.

Опинившись заблизько до Хлопчика-Що-Вижив, ти стаєш частиною його історії. І не маєш більше власної.

Герміоні якось подумалося, що їй варто просто відступити, та це було б надто сумно.

Але вона хотіла повернути те, що випадково віддала, взявши на себе звання Гарріної суперниці. Хотіла знову бути окремою особистістю, а не його третьою ногою. Невже це так багато?

Важко вибиратися з ями, необачно в неї впавши. Байдуже на оцінки, хоч які високі, байдуже навіть на досягнення, варті окремого оголошення під час вечері, — це означатиме лише, що вона знову кидає виклик Гаррі Поттерові.

Але їй здавалося, що вона знайшла вихід.

Дещо, про що ніхто не подумає як про черговий хід проти Гаррі.

Це буде складно.

Це суперечитиме її природі.

Їй доведеться боротися з кимось дуже злим.

І доведеться попросити допомоги в декого навіть злішого.

Герміона підняла руку, щоб постукати в ці жахливі двері.

Завагалася.

Вона вирішила, що поводиться по-дурному, і підвела руку трохи вище.

Ще раз спробувала постукати.

Але рука так і не торкнулася дверей.

Однак ті самі розчахнулися.

 — Ой лишенько, — протягнув павук, що вмостився посеред свого павутиння. — Невже вам так важко втратити один-єдиний бал Квірела, міс Ґрейнджер?

Герміона застигла з піднятою рукою, заливаючись румʼянцем. Так, важко.

 — Ну, міс Ґрейнджер, я змилуюся над вами, — сказав злий професор Квірел. — Вважайте, що ви його вже втратили. Ось, я позбавив вас важкого вибору. Ну хіба ви не вдячні?

 — Професоре Квірел, — спромоглася пискнути Герміона. — У мене ж багато балів Квірела, чи не так?

 — Безсумнівно. Проте вже на один менше. Жахливо, правда? Лише уявіть: якщо мені не сподобається причина вашого візиту, ви ризикуєте втратити ще пʼятдесят. Можливо, я зніматиму їх один…​ за одним…​ за одним…​

Герміона розчервонілася ще сильніше:

 — Ви справді злий, вам це колись казали?

 — Міс Ґрейнджер, — загрозливо промовив професор Квірел, — небезпечно робити такі компліменти людям, що наразі їх ще не заслужили. Вони можуть засоромитися від власної недостойности й вирішити втнути щось гідне вашої похвали. То про що ви хотіли зі мною поговорити, міс Ґрейнджер?


У четвер після обіду Герміона й Гаррі зручно влаштувалися в невеличкому закутку бібліотеки, оточивши себе квієтусним полем, щоб можна було спокійно порозмовляти. Гаррі лежав на животі, спираючись ліктями на підлогу, а головою — на руки, і змахував подеколи ногами в повітрі. Герміона майже потонула в куди більшому за неї мʼякому кріслі, скидаючись на начинку в цукерці.

Гаррі запропонував був спершу проглянути тільки назви всіх бібліотечних книжок, відтак щоб Герміона прочитала зміст кожної з них.

Герміона подумала була, що це геніальна ідея. Такий підхід до бібліотеки вона ще не застосовувала.

На жаль, цей план мав деякі прогалини. Вони обидвоє були рейвенкловцями.

Герміона читала книжку «Магічна мнемоніка». Гаррі — «Скептичний чарівник». Кожен гадав, що робить виняток — лише цього єдиного разу. Жоден ще не усвідомив, що вони не здатні дочитати назви всіх книжок, хай як сильно намагатимуться.

Тишу їхнього невеличкого закутка раптом порушили два слова, що їх ніби видерло з Гаррі:

 — О ні.

Ненадовго запала мовчанка.

 — Не може бути, — сказав він таким самим голосом.

Вона почула безпорадне Гарріне хихотіння.

 — Гаразд, — Герміона відірвалася від своєї книжки, — що́ там у тебе?

 — Я щойно дізнався, чому ніколи не можна запитувати Візлі про їхнього родинного пацюка. Це справді жахливо, мені не варто сміятися, я погана людина.

 — Так, — твердо заявила Герміона, — погана. Розкажи й мені.

 — Добре, але спершу передісторія. Тут є цілий розділ про теорії змов щодо Сіріуса Блека. Ти ж памʼятаєш, хто це, так?

 — Звісно, — відповіла Герміона. Сіріус Блек був зрадником, другом Джеймса Поттера, що видав Волдемортові захищений дім Поттерів.

 — Виявляється, у тому, як він потрапив до Азкабану, було чимало, скажімо так, незвичного. Блека не судили, а відповідальним за його арешт був не хто інший, як молодший міністр Корнеліус Фадж, що потім став чинним міністром магії.

Герміоні також це здалося трохи підозрілим, чим вона й поділилася.

Гаррі знизав плечима, лежачи на підлозі й дивлячись у книжку:

 — Підозрілі речі трапляються постійно, а конспірологи завжди знайдуть, за що́ вхопитися.

 — Але ж без суду? — запитала Герміона.

 — Це сталося відразу після поразки Темного Лорда, — серйозно промовив Гаррі. — Панував неймовірний хаос, а коли аврори знайшли Блека, той стояв посеред вулиці по кісточки в крові й реготав. Двадцятеро свідків розповіло, як він убив був друга мого батька Пітера Петіґру й ще дванадцятьох перехожих. Не те щоб я схвалював відсутність суду над Блеком, але ж ідеться про чарівників. Це не більш підозріло, ніж, не знаю, усі ті деталі, що на них вказують люди, сперечаючись про вбивцю Джона Кеннеді. Хай там як, Сіріус Блек — це Лі Гарві Освальд чаклунського світу. Існують найрізноманітніші теорії змов щодо того, хто насправді замість нього зрадив моїх батьків, і один із фаворитів — Пітер Петіґру. І тут усе ускладнюється.

Герміона захоплено слухала:

 — Але до чого тут родинний пацюк Візлі?..

 — Чекай, зараз дізнаєшся. Ось, після смерти Петіґру стало відомо, що той був шпигуном Світла — не подвійним агентом, а просто деким, хто винюхував інформацію. Йому це добре вдавалося ще з підліткового віку, навіть у Гоґвортсі він мав славу людини, що вміє дізнаватися всілякі таємниці. Отже, теорія змови ґрунтується на припущенні, що ще в школі Петіґру став незареєстрованим анімагом з якоюсь маленькою формою, завдяки чому непомітно всюди нишпорив і підслуховував розмови. Головна проблема — успішні анімаги рідкісні, тож украй малоймовірно, що хтось зміг це зробити в такому юному віці, а тому мій батько й Блек, звісно, також були незареєстрованими анімагами — згідно з цією теорією. Згідно з нею ж, Петіґру самотужки вбив дванадцятьох перехожих, набув своєї маленької анімагічної форми й утік. І Майкл Шермер стверджує, що тут є чотири додаткові серйозні проблеми. По-перше, Блек був єдиною людиною, крім моїх батьків, хто знав, як обійти захисні чари їхнього будинку, — на цих словах Гаррін голос дещо посуворішав. — По-друге, Блек імовірніший підозрюваний, ніж Петіґру: ширилися чутки, що в Гоґвортсі він навмисно намагався призвести до смерти іншого учня, а ще він походить із дуже бридкої чистокровної родини. Сама Белатриса Блек — це його двоюрідна сестра. По-третє, Блек був удвадцятеро сильнішим бойовим магом, ніж Петіґру, хоч і не настільки розумним. Дуель між ними скидалася б на дуель між професором Квірелом і професоркою Спраут. Петіґру, мабуть, не встиг би навіть витягти паличку, не те що сфабрикувати всі докази, як того вимагає теорія змови. І, по-четверте, Блек стояв посеред вулиці й реготав.

 — Але пацюк…​ — нагадала Герміона.

 — Так. Ну, якщо коротко, то Білл Візлі вирішив, що пацюк його молодшого брата Персі й був анімагічною формою Петіґру…​

У Герміони відпала щелепа.

 — Так, — провадив далі Гаррі, — складно уявити Лихого Петіґру, що потай животіє як пацюк у ворожій чаклунській родині. Він радше б зачаївся з Мелфоями чи, імовірніше, десь на Карибах після пластичної операції. Хай там як, Білл вирубує свого молодшого брата Персі, паралізує і захоплює пацюка та розсилає совиною поштою купу повідомлень про надзвичайну ситуацію…​

 — О ні! — вирвалося з Герміони.

 — …​і якось йому вдається зібрати Дамблдора, міністра магії і головного аврора…​

 — Не може бути! — вигукнула Герміона.

 — І, звісно, діставшись до нього, вони вирішили, що Білл збожеволів, проте однаково застосували до пацюка «Верітас Окулум», просто на всяк випадок. І кого ж вони виявили?

Герміона аж вмирала від цікавости:

 — Пацюка.

 — Молодець, візьми собі печивко! Отже, вони притягнули бідолашного Білла Візлі до лікарні Святого Мунґо. Там зʼясувалося, що це звичайний напад шизофренії — таке просто трапляється з деякими людьми, особливо з парубками у віці, який ми б назвали студентським. Хлопець щиро вірив, що йому девʼяносто сім років, він помер був і через залізничну станцію вирушив назад у часі, вселившись у себе молодого. Він чудово зреагував на антипсихотичне лікування й вернувся до нормального життя, і все тепер добре, крім того, що теорії змов щодо Сіріуса Блека обговорюють значно менше, а родину Візлі ніколи не розпитують про їхнього пацюка.

Герміона безпорадно хихотіла. Це справді жахливо, їй не варто сміятися, вона погана людина.

 — Чого я не розумію, — сказав Гаррі, коли їхнє хихотіння вщухло, — то це чому Блек кинувся вистежувати Петіґру, а не просто якнайшвидше втік. Він не міг не розуміти, що його шукають аврори. Цікаво, ті дізналися його мотив, перш ніж кинули до Азкабану? Ось чому навіть люди, чия вина не зумовлює жодного сумніву, однаково мають пройти через юридичну систему й постати перед судом.

Герміона не могла не погодитися.

Невдовзі Гаррі вже дочитав свою книжку, тоді як вона здолала лише половину своєї. І хоча її книжка була значно складніша, ніж Гарріна, Герміону однаково пройняв сором. Їй довелося повернути «Магічну мнемоніку» на полицю й відтягнути себе від неї, адже вже майже настав час пережити найстрашніший урок Гоґвортсу — ПОЛЬОТИ НА МІТЛАХ.

Дорогою Гаррі склав їй компанію, хоча до його власного заняття лишалося ще півтори години. Ніби реактивний винищувач, що проводжає сумний гвинтокрил до місця його останнього спочинку.

Хлопець тихо й співчутливо побажав їй успіху, і вона вийшла на зелені поля Лихої Долі.

Було чимало вереску, майже падінь, жахливих зіткнень зі смертю, землі, що розміщувалася геть не там, де їй годилося, сонця, що засліплювало очі, галасливої Мораґ, Менді, яка вважала, що завжди непомітно тримається поруч, щоб встигнути впіймати Герміону, якщо та раптом впаде. Герміона знала, що інші учениці сміялися з них обох, але ніколи нічого не казала Менді, бо справді не хотіла померти.

Минуло десять мільйонів років, перш ніж заняття закінчилося, а вона знову вернулася на землю, де до наступного четверга їй і було місце. Іноді їй снилися жахи, що кожен день був четвергом.

Чому всі мусять навчатися цього, якщо повнолітніми вони зможуть потрапити куди завгодно за допомогою явлення, флу чи летиключів, було для Герміони цілковитою загадкою. Насправді дорослі не мали жодної потреби літати на мітлах, це просто нагадувало примусову гру у вибивали на фізкультурі.

Принаймні Гаррі вистачило гідности, щоб соромитися своїх успіхів у цій царині.


Декілька годин потому вона зустрілася в навчальній залі Гафелпафу разом з Анною, Сьюзен, Ліною і Меґан. Професор Флитвік (на диво боязкий, як на вчителя) запитав був, чи не завдасть їй надто великого клопоту зовсім трішечки допомогти цим чотирьом із їхнім домашнім завданням із чарів, нехай вони й не з Рейвенклову. Герміону аж розпирали гордощі.

Вона взяла аркуш пергаменту, заляпала його дещо чорнилом і розірвала на шматочки, які зіжмакала й розкидала по столі. Їй вистачило б і просто зіжмаканого паперу, але так це більше скидалося на сміття, що на початках допомагало тренувати очищувальні чари.

Герміона нашорошила вуха й очі:

 — Гаразд, тепер спробуйте.

 — Еверто.

 — Еверто.

 — Еверто.

 — Еверто.

Герміона засумнівалася, чи вдалося їй помітити всі помилки:

 — Спробуйте ще раз, будь ласка.

За годину Герміона дійшла таких висновків: (1) Ліна й Меґан були, так би мовити, недбалими, але якщо попросити їх докласти зусиль, то вони дослу́хаються; (2) Анна й Сьюзен зосереджувалися й старалися навіть занадто, аж доводилося підказувати їм пригальмувати, розслабитися й обміркувати дії, а не просто щосили намагатися (дивно було думати, що ці дві невдовзі будуть у неї); і (3) їй сподобалося допомагати гафелпафцям — у всій їхній навчальній залі панувала доволі радісна атмосфера.

Вийшовши на вечерю, вона побачила, що Хлопчик-Що-Вижив чекає на неї за читанням книжки. Це їй лестило, та водночас трішки непокоїло: складалося враження, ніби Гаррі не розмовляв із жодною людиною, крім неї.

 — А ти знав, що в Гафелпафі є метаморфомагиня? — запитала Герміона дорогою до Великої зали. — Вона може робити своє волосся червоним. Тобто не рудим, як у Візлі, а червоним, як знак «Стоп». А коли вона облилася гарячим чаєм, то обернулася на чорнявого хлопця, доки знову себе не опанувала.

 — Справді? Круто, — неуважливо відповів Гаррі. — Ем, Герміоно, просто уточнюю: ти ж знаєш, що завтра останній день, щоб записатися до військ професора Квірела, так?

 — Так. До військ злого професора Квірела, — сердито кинула Герміона, хоча Гаррі, звісно, і гадки не мав чому.

 — Герміоно, він не злий, — роздратовано заперечив Гаррі. — Він трохи темний, а ще цілковитий слизеринець. Це не те ж саме, що бути злим.

Гаррі Поттер знаходив речам забагато слів — ось у чому його проблема. Йому б пішло на користь, якби він просто розділяв усесвіт на добре й погане.

 — Професор Квірел ви́кликав мене наперед класу й звелів вистрелити в когось!

 — Він мав рацію, — розсудливо промовив Гаррі. — Вибач, Герміоно, але мав. Слід було вистрелити в мене, я б не заперечував. Не можна навчитися бойової магії, якщо відмовлятися практикувати справжні закляття на справжніх противниках. Крім того, тепер ти добре справляєшся на спарингах, чи не так?

Герміоні було лише дванадцять, тому вона не могла висловити те, що знала, не могла дібрати слів, що переконали б Гаррі. Професор Квірел вибрав дівчинку, ви́кликав її наперед і звелів вистрелити в однокласника без жодної на те причини.

Байдуже, чи мав він рацію, що їй треба цього навчитися.

Професорка Макґонеґел ніколи б так не вчинила.

Професор Флитвік ніколи б так не вчинив.

Навіть професор Снейп ніколи б так не вчинив. Мабуть.

Професор Квірел був ЗЛИМ.

Але вона не могла дібрати слів і знала, що Гаррі нізащо їй не повірить.

 — Герміоно, я розмовляв зі старшокласниками. Професор Квірел може виявитися єдиним компетентним професором із захисту за всі наші сім років у Гоґвортсі. Все інше можна надолужити пізніше. Якщо ми хочемо навчитися захисту, то маємо зробити це цього року. Учні, що запишуться на факультативні заняття, дізнаються купу всього, незрівнянно більше, ніж міністерство вважає за потрібне для першокласників. Ти знала, що ми вивчатимемо закляття «Патронус»? У січні?

 — Закляття «Патронус»? — здивовано вигукнула Герміона.

Її книжки стверджували, що це одні з найсвітліших відомих чарів, зброя проти найтемніших істот, що спрацьовувала тільки від щирих позитивних емоцій. Вона не очікувала такої науки від злого професора Квірела — чи що він її організує, адже Герміона й уявити не могла, що сам він здатен застосовувати це закляття.

 — Так, — підтвердив Гаррі. — Зазвичай учні вивчають це закляття лише в пʼятому класі, а то й пізніше! Проте професор Квірел каже, що міністерську програму складали балакучі флобервʼяки, а здатність накладати «Патронус» залежить радше від емоцій, а не магічної сили. Він вважає, що більшість учнів робить куди менше, ніж може насправді, і запевняє, що цьогоріч це доведе.

Гаррі говорив про професора Квірела з благоговінням і трепетом у голосі, як і завжди. Герміона йшла далі, стиснувши щелепи.

 — Взагалі-то, я вже записалася, — тихо зауважила вона. — Зранку. З усіх цих причин, як ти й сказав.

Запрігся — тягни, як то кажуть. До того ж Герміона не збиралася програвати, а якщо вона хотіла виграти, то мусила навчатися.

 — То ти будеш у військах? — у Гарріному голосі зненацька зʼявився запал. — Це чудово, Герміоно! Я вже отримав список солдатів, проте впевнений, що професор Квірел дозволить взяти ще одного чи обміняти…​

 — Я не збираюся до твого війська, — різко обірвала його Герміона. Вона знала, що це припущення мало сенс, та однаково роздратувалася.

 — Ну ж не до Драко Мелфоя, — закліпав Гаррі. — Отже, ти хочеш бути в третьому війську? Хоча ще невідомо, хто там стане генералом? — він звучав здивовано й трохи ображено, і вона не могла йому дорікати, проте, звісно, дорікала, адже насправді це Гаррі був у всьому винний. — Але чому не в моєму?

 — Подумай, — зірвалася Герміона, — можливо, щось і зрозумієш!

Вона пришвидшила ходу й залишила позаду остовпілого Гаррі.


 — Професоре Квірел, — промовив Драко якомога офіційніше, — я вимушений оскаржити призначення Герміони Ґрейнджер генералкою третього війська.

 — О? — професор Квірел недбало й розслаблено сперся на спинку крісла. — Ну то оскаржуйте, містере Мелфой.

 — Ґрейнджер непридатна для цієї посади.

Професор Квірел задумливо постукав пальцем по щоці:

 — Саме так, так і є. Ще щось?

 — Професоре Квірел, — втрутився Гаррі Поттер, що стояв поруч із Драко, — з усією повагою до багатьох видатних академічних талантів міс Ґрейнджер, а також балів Квірела, що їх вона чесно заслужила на ваших заняттях, її особистість не відповідає потребам військового командування.

Драко полегшало було, коли Гаррі погодився піти з ним до кабінету професора Квірела, і не лише через цілковиту очевидність, що той був улюбленцем на його заняттях. Драко також починав хвилюватися, чи Гаррі, бува, й справді не здружився з Ґрейнджер. Минуло вже чимало часу, а він досі не зробив наступного ходу проти неї…​ Та тепер усе йшло як треба.

 — Погоджуюся з містером Поттером, — підтакнув Драко. — Її призначення генералкою перетворює все це на фарс.

 — Різко, але не можу не погодитися з містером Мелфоєм, — підхопив Гаррі. — Якщо відверто, професоре Квірел, готовности вбити в ній приблизно стільки ж, скільки в чаші митого винограду.

 — Це я і без вас помітив, — мʼяко відповів професор Квірел. — Ви не повідомили мені нічого нового.

Настала Дракова черга говорити, але далі розмова щось не клеїлася. Перш ніж прийти сюди, вони ґрунтовно обмізкували всі ймовірні реакції, але такої не передбачили. Що взагалі можна сказати, якщо сам учитель підтвердив, що він уже знає всі наведені аргументи й однаково збирається скоїти явну помилку?

Мовчанка затягнулася.

 — Це якийсь хитрий план? — повільно припустив Гаррі.

 — Невже всі мої вчинки мають бути якимось планом? Невже я не можу сіяти хаос суто заради хаосу?

Драко забракло повітря.

 — Не на бойовій магії, — спокійно й упевненено заявив Гаррі. — Можливо, деінде, але не в своєму класі.

Професор Квірел повільно здійняв брови.

Геррі незмигно на нього дивився.

Драко затремтів.

 — Що ж. Видається, жоден із вас не подумав про одну дуже просту річ. Кого ж мені призначити, як не міс Ґрейнджер?

 — Блеза Забіні, — негайно запропонував Драко.

 — Ще варіанти? — здавалося, що професор Квірел розважається.

Драко спершу спали на гадку Ентоні Ґолдштейн і Ерні Макмілан, а тоді його здоровий ґлузд збунтував і заветував усіх бруднокровців та гафелпафців, хай як люто ті билися на дуелях. Натомість він просто запитав:

 — А що не так із Забіні?

 — Зрозуміло…​ — протягнув Гаррі.

 — А мені ні. Чому не Забіні?

Професор Квірел поглянув на Драко:

 — Тому що, містере Мелфой, неважливо, як сильно він старатиметься, йому ніколи не бути на одному рівні з вами чи містером Поттером.

Драко похитнуло від цього удару:

 — Ви ж не вважаєте, що Ґрейнджер колись…​

 — Він робить на неї ставку, — тихо пояснив Гаррі. — Без жодної гарантії. Навіть без хорошого шансу. Вона, напевно, ніколи не влаштує нам гідного бою, а якщо й влаштує, то тільки після місяців навчання. Проте вона єдина з нашого року, хто має бодай якийсь потенціал, щоб перемогти нас.

Дракові руки смикнулися, але в кулаки не стиснулися. Заявити про підтримку, а потім передумати — класичний маневр. Отже, Гаррі Поттер таки дружив із Ґрейнджер, з чого випливало…​

 — Але, професоре, — знову заговорив Гаррі, — я хвилююся, чи не стане Герміона нещасною на посаді генералки війська. Кажу це як її друг. Змагання може піти на користь Драко й мені, однак те, що ви просите від неї, не зробить добра їй!

Проїхали.

 — Дружба з Герміоною Ґрейнджер робить вам честь, — сухо зазначив професор Квірел. — Особливо з огляду на те, що водночас ви товаришуєте з Драко Мелфоєм. Оце так звитяга.

Гаррі раптом почав здаватися трохи знервованим, що мало означати, що він був куди знервованішим, і Драко подумки вилаявся. Звісно, Гаррі не обдурить професора Квірела.

 — І сумніваюся, що міс Ґрейнджер оцінить ваше дружнє занепокоєння. Вона сама захотіла цю посаду, містере Поттер. Я її не просив.

Гаррі трохи помовчав і зиркнув на Драко. У його очах змішалися жаль і пересторога, ніби він казав: «Вибач, я зробив усе, що міг», а ще водночас: «Краще нам на цьому зупинитися».

 — А стосовно її нещастя, — професор Квірел легенько посміхнувся. — Підозрюю, що вона набагато легше впорається з викликами своєї посади, ніж ви очікуєте, і влаштує вам гарний бій значно раніше, ніж ви думаєте.

Гаррі й Драко скрикнули від жаху.

 — Ви ж не будете давати їй порад, чи не так? — приголомшено запитав Драко.

 — Я не погоджувався боротися з вами! — долучився Гаррі.

Посмішка на обличчі професора Квірела поширшала:

 — Я справді пропонував дати міс Ґрейнджер кілька порад щодо її перших боїв.

 — Професоре Квірел! — вигукнув Гаррі.

 — О, не переймайтеся. Вона відмовилася. Як я й передбачав.

Драко примружився.

 — Заради Мерліна, містере Поттер, — промовив професор Квірел, — невже вам ніхто ніколи не казав, що витріщатися неввічливо?

 — Ви ж не збираєтеся таємно допомагати їй у якийсь інший спосіб? — уточнив Гаррі.

 — Невже я на таке здатен?

 — Так, — одночасно відповіли Драко й Гаррі.

 — Мене глибоко ранить ваша недовіра. Що ж, обіцяю не допомагати генералці Ґрейнджер у будь-який невідомий вам спосіб. А тепер раджу вам повертатися до своїх військових справ. Листопад наближається, і швидко.


Усі наслідки цієї ситуації Драко збагнув ще до того, як за ними зачинилися двері кабінету професора Квірела.

Гаррі колись зневажливо згадував про «людську всячину». І тепер вона стала його єдиною надією.

Лиш би він не зрозумів, лиш би він не зрозумів…​

 — Нам варто просто першими атакувати це дівчисько Ґрейнджер і прибрати її з дороги, — запропонував Драко. — А розтрощивши її, зможемо спокійно змагатися між собою — ніщо нас не відволікатиме.

 — Ну, це здається не дуже чесним щодо неї, чи не так? — лагідно заперечив Гаррі.

 — А тобі що до того? Вона ж твоя суперниця, правда? Тільки не кажи, — у голосі залунала точно підібрана недовірлива нотка, — що вона й справді почала тобі подобатися після такого тривалого суперництва…​

 — Бороніть мене засновники. Що я можу сказати, Драко? Я просто маю природне відчуття справедливости. І Ґрейнджер також, знаєш. Її уявлення про добро і зло непохитні, і цілком імовірно, що спершу вона атакує зло. Знаєш, ходити з таким іменем, як «Мелфой», — це ж просто напрошуватися.

ПРОКЛЯТТЯ!

 — Гаррі, а ти хіба не хочеш боротися чесно зі мною? — ображено й трохи зверхньо запитав Драко.

 — Маєш на увазі, відмовитися нападати на тебе тільки після того, як ти вже витратиш частину своїх сил на знищення Ґрейнджер? Навіть не знаю…​ Можливо, коли мені набридне просто вигравати, я спробую цю «чесну» штуку.

 — Може, вона атакує тебе, ти ж її суперник.

 — Але я її дружній суперник, — Гаррі лиховісно посміхнувся. — Я купив їй гарний подарунок на день народження й таке інше. Ніхто отак просто не псує стосунків із дружнім суперником.

 — А псувати шанси свого друга на чесний бій? — гнівно накинувся Драко. — Я вважав нас друзями!

 — Дозволь перефразувати. Ґрейнджер не вчинила б так із дружнім суперником, але тільки через те, що готовности вбити в ній стільки ж, скільки в чаші митого винограду. Ти — вчинив би. Ще й як вчинив би. І знаєш що? Я теж.

ПРОКЛЯТТЯ!


Якби це була пʼєса, то грала б драматична музика.

Одягнений у бездоганну мантію із зеленою облямківкою герой з ідеально вкладеним білявим волоссям зустрівся поглядом із лиходійкою.

Відверто зубата лиходійка спиралася на спинку простого деревʼяного стільця, її неохайні каштанові пасма спадали на щоки. Вона зустрілася поглядом із героєм.

Була середа, тридцяте жовтня, і перший бій відбудеться в неділю.

Драко стояв у кабінеті генералки Ґрейнджер — приміщенні розміром із невеличкий клас. (Драко не зовсім розумів, навіщо кожному генералові здався такий великий кабінет, йому б вистачило й просто стола зі стільцем. Та й навіщо їм це взагалі, його солдати й так знали, де його знайти. Хіба що професор Квірел навмисно надав їм величезні приміщення, щоб підкреслити їхній статус, у такому разі Драко не мав нічого проти.)

Ґрейнджер сиділа, немов на троні, на єдиному стільці в протилежному від дверей кінці кабінету. Посеред кімнати між ними простягнувся довгий стіл, у кутках розмістилися ще чотири круглі столики. Але стілець був тільки один — ген навпроти дверей. Крізь вікна на одній зі стін пробивалося сонячне світло, і волосся Ґрейнджер, вершечок якого зачепило променем, скидалося на блискучу корону.

Було б чудово, якби Драко міг повільно пройти вперед. Але на заваді йому стояв стіл, який довелося обійти по діагоналі, а драматично й гідно це зробити неможливо. Невже так і задумувалося? Якби йшлося про його батька, то, безперечно, так; але це була Ґрейнджер, тому, безперечно, ні.

Сісти йому було ні́де, а Ґрейнджер вирішила не підводитися. Драко ніяк не виказав своєї люті.

 — Ну, містере Драко Мелфой, — сказала Ґрейнджер, коли він підійшов, — ви просили авдієнції зі мною, і я милостиво її надаю. Що ви хотіли обговорити?

«Ходімо до маєтку Мелфоїв, ми з батьком хочемо показати тобі кілька цікавих заклять».

 — Ваш суперник, Поттер, приходив до мене з пропозицією, — Драко прибрав серйозного вигляду. — Він не проти програти мені, проте вважає поразку від ваших рук занадто принизливою. Тому він хоче обʼєднати сили зі мною і відразу вас знищити — не лише в першій битві, а й у всіх наступних. У разі моєї відмови Поттер очікує, що я відступлю або виснажуватиму ваші сили, доки він атакуватиме вас усім своїм військом.

 — Зрозуміло, — Ґрейнджер видавалася здивованою. — І ви хочете мені допомогти?

 — Звісно, — улесливо промовив Драко. — Його пропозиція здалася мені нечесною.

 — Як мило з вашого боку, містере Мелфой. Мені так прикро через те, як я розмовляла з вами раніше. Нам слід бути друзями. Чи можу я називати вас Дракі?

У Драковій голові залунали попереджувальні дзвоники, проте залишалася ймовірність, що це вона серйозно…​

 — Звісно. Якщо я зможу називати вас Гермі.

Драко був доволі впевнений, що помітив, як смикнулося її обличчя.

 — Хай там як, — провадив він далі, — я гадав, що непогано було б провчити Поттера: напасти разом і розтрощити його.

 — Але ж це буде нечесно щодо містера Поттера, чи не так? — запитала Ґрейнджер.

 — Як на мене, все буде дуже чесно. Він планував учинити так із вами першим.

Ґрейнджер суворо на нього дивилася. Це, можливо, подіяло б на якогось гафелпафця, але не на Мелфоя.

 — Ви вважаєте мене величезною дурепою, чи не так, містере Мелфой?

Драко чарівно посміхнувся:

 — Ні, міс Ґрейнджер, але я подумав, що варто принаймні перевірити. Отже, чого ти хочеш?

 — Ти збираєшся мене підкупити?

 — Звісно. Я підкину тобі ґалеон, а ти до кінця року нападатимеш на Поттера, а не на мене, згода?

 — Ні, але можеш підняти ціну до десяти ґалеонів за те, що я атакуватиму вас обох однаково, а не лише тебе.

 — Десять ґалеонів — це великі гроші, — Драко завагався.

 — Не знала, що Мелфої такі злидарі, — парирувала Ґрейнджер.

Драко витріщився на неї. Його охопило відчуття, що коїться щось дивне. Щось було не так: саме ця відповідь не мала б лунати від саме цієї дівчини.

 — Ну, марнотратством не збагатієш, знаєш.

 — Не знаю, чи відомо тобі, хто такі зубні лікарі, але мої батьки — зубні лікарі, і будь-що менше від десяти ґалеонів не вартує мого часу.

 — Три ґалеони, — сказав Драко, радше промацуючи ґрунт.

 — Ні, якщо ти взагалі хочеш рівного бою, а я не вірю, що Мелфой цінує рівний бій менше, ніж десять ґалеонів.

Драко охопило відчуття, що коїться щось дуже дивне.

 — Ні, — відмовився він.

 — Ні? — уточнила Ґрейнджер. — Ця пропозиція діятиме недовго, містере Мелфой. Ви впевнені, що ризик терпіти до кінця року нищівні поразки від Хлопчика-Що-Вижив для вас прийнятний? Це буде досить принизливо для роду Мелфоїв, чи не так?

Переконливий аргумент, такий важко було відкинути, проте ніхто ще не розбагатів, витрачаючи гроші попри відчуття, що все це підлаштовано.

 — Ні, — повторив Драко.

 — До зустрічі в неділю, — попрощалася Ґрейнджер.

Драко розвернувся й покинув кабінет без жодного слова.

Щось тут було не так…​


 — Герміоно, — терпляче товкмачив Гаррі, — ми маємо змовлятися один проти одного. Ти можеш навіть зрадити мене — це нічого не означатиме поза полем бою.

Герміона похитала головою:

 — Це було б негарно, Гаррі.

 — Здається, — зітхнув Гаррі, — ти зовсім не розумієш духу цієї гри.

«Це було б негарно». Так, саме так вона й сказала. Герміона не знала, чи ображатися їй, що Гаррі був про неї такої думки, чи непокоїтися, що переважно вона й справді поводиться аж занадто зразково.

Напевно, варто змінити тему.

 — Хай там як, ти щось уже запланував на завтра? Це ж…​ — вона різко затнулася, зрозумівши.

 — Так, Герміоно, — дещо напружено відповів Гаррі, — що завтра?


Інтерлюдія:

Колись у чаклунській Британії тридцять першого жовтня святкували Геловін. Тепер це був День Гаррі Поттера.

Гаррі відмовився був від усіх запрошень, навіть від міністра Фаджа — яке могло виявитися дуже корисним із погляду майбутньої політичної підтримки, тож йому справді варто було зціпити зуби й прийняти його. Але для Гаррі тридцять перше жовтня назавжди залишиться Днем, Коли Темний Лорд Убив Моїх Батьків. Можливо, десь і відбувалася тиха й гідна поминальна церемонія, однак туди його не запросили.

У Гоґвортсі був святковий вихідний. Навіть слизеринці не наважувалися носити чорне поза своїми підземеллями. Були особливі заходи, особлива їжа, а вчителі дивилися деінде, коли хтось бігав коридорами. Зрештою, це була десята річниця.

Гаррі пробув увесь день у своїй валізі, щоб не псувати всім свято: обідав батончиками, читав сумну наукову фантастику (не фентезі) і написав значно довшого, ніж зазвичай, листа своїм батькам.

Ліцензія Creative Commons CC-BY-NC-SA 4.0