Герміона Ґрейнджер прокинулася й відчула, що лежить у мʼякому, зручному ліжку Гоґвортської лікарні. Призахідне проміння сонця квадратом падало на її живіт і гріло крізь тонку ковдру. Памʼять підказувала, що навколо її ліжка повинна бути завіса (можливо не запнута), і що по той бік лежить решта володінь мадам Помфрі: інші ліжка, зайняті чи порожні, та світлі склепінчасті вікна у вирізьбленому камені стін Гоґвортсу.

Герміона розплющила очі й побачила обличчя професорки Макґонеґел, що сиділа зліва від її ліжка. Професора Флитвіка поряд не було, але це було цілком зрозуміло. Він залишався поряд із нею в камері весь ранок разом зі своїм срібним круком, що додатково захищав її від дементорів. Він безперестанно суворо дивився на аврорів зовні. Вихователь Рейвенклову забагато часу витратив на неї та, скоріш за все, мав повернутися до викладання замість вартування засудженої майже-вбивці.

Вона відчувала нудоту, жахливу нудоту, і це було не від якогось зілля. Вона заплакала б знову, але її горло боліло, очі досі пекли, а розум стомився. Вона більше не могла плакати, більше не було сил на сльози.

 — Де мої батьки? — прошепотіла Герміона виховательці Ґрифіндору.

Чомусь здавалося, що подивитися в очі батькам — це найгірша річ у світі, гірша за будь-що. Але вона все одно хотіла їх побачити.

Ніжний погляд професорки Макґонеґел трансфігурувався у щось сумне.

 — Мені шкода, міс Ґрейнджер. Хоч так було не завжди, але останніми роками ми зрозуміли, що мудріше не повідомляти батькам учнів маґлівського роду про будь-які неприємності, що трапилися з їхніми дітьми. Я раджу вам теж їм нічого не повідомляти, якщо ви хочете залишитися у Гоґвортсі без перешкод з їхнього боку.

 — Мене не відрахували? — прошепотіла дівчина, — За те, що я зробила?

 — Ні, — відповіла професорка Макґонеґел, — міс Ґрейнджер…​ ви ж чули…​ Сподіваюся, ви чули містера Поттера, коли він казав, що ви невинні?

 — Він це сказав просто так, — глухо відказала дівчина, — Ну, тобто, щоб витягти мене звідти.

Старша відьма рішуче захитала головою.

 — Ні, міс Ґрейнджер. Містер Поттер впевнений, що ваші спогади було змінено, що дуелі взагалі не було. Директор підозрює, що, можливо, була задіяна темна магія, що це ваша рука наклала закляття, але без вашої на те волі. Навіть професор Снейп вважає цю справу неможливою, хоча він і не може заявити це публічно. Він припустив, що на вас могли бути використані маґлівські наркотики.

Очі Герміони порожньо втупилися в професорку трансфігурації. Вона розуміла, що щойно дізналася щось дуже важливе, але ніяк не могла знайти досить сил, щоб обробити цю інформацію мозком.

 — Авжеж ви в це не вірите? — спитала професорка Макґонеґел. — Міс Ґрейнджер, ви не можете думати про себе як про вбивцю!

 — Але ж я…​ — її бездоганна памʼять швидко почала відтворювати той епізод вже в тисячний раз: Драко Мелфой зверхньо каже, що вона ніколи б його не перемогла, якби він не був утомлений, і починає доводити це, танцюючи як дуеліст поміж захищених чарами трофеїв, поки вона відчайдушно ухиляється, аж поки останнє закляття не відкидає її на стіну та ріже їй щоку. А потім…​ Потім вона…​

 — Але ж ви памʼятаєте, як робили це, — сказала старша відьма з повним співчуття поглядом. — Міс Ґрейнджер, немає жодної потреби дванадцятирічній дівчинці мати ці жахливі спогади. Лише скажіть слово, і я миттю заблокую їх.

Ці слова були наче склянка теплої води, виплеснута їй на обличчя.

 — Що?

Професорка Макґонеґел вийняла свою паличку жестом настільки відточеним та швидким, наче просто вказала пальцем.

 — Я не можу пропонувати вам повністю позбутися цих спогадів, міс Ґрейнджер. — промовила професорка трансфігурації зі звичайною для неї чіткістю. — В них може бути заховано важливі деталі. Але є варіація чарів памʼяті, які можна обернути, і я з радістю накладу їх на вас.

Герміона дивилася на паличку, відчуваючи хвилю надії вперше за останні два дні.

Нехай цього ніколи не було заклинала вона знову й знову, щоб сам час повернувся назад і стер те жахливе рішення, яке вже неможливо було виправити. Блокування її спогадів не було тим самим, але все одно це було б полегшенням…​

Вона подивилася у добре обличчя професорки Макґонеґел.

 — Ви справді вважаєте, що я цього не робила? — вимовила Герміона. Її голос тремтів.

 — Я впевнена, що ви ніколи б не зробили такого з власної волі.

Під ковдрою руки Герміони вчепилися в простирадло.

 — Гаррі не вважає мене винною?

 — На думку містера Поттера всі ваші спогади було сфабриковано. І я схиляюся до того, щоб із ним погодитися.

Після цього стиснуті пальці Герміони відпустили простирадло, і вона відкинулася назад на ліжко, з якого вже була підвелася.

Ні.

Вона нікому нічого не сказала.

Вона прокинулася була, памʼятаючи, що сталося попередньої ночі. І це було наче…​ наче…​ Вона не могла знайти слів, наче що це було. Але вона знала, що Драко Мелфой уже був мертвий. І вона нікому нічого не сказала. Не пішла до професора Флитвіка і не зізналася. Вона просто одягнулася й спустилася на сніданок, намагаючись поводитися нормально, — так, щоб ніхто не здогадався. І вона знала, що це було неправильно, і Неправильно, і жахливо, страшенно НЕПРАВИЛЬНО. Але ж вона була така налякана…​

Навіть якщо Гаррі Поттер мав рацію, навіть якщо дуель з Драко Мелфоєм була вигадкою, цей вибір вона зробила самостійно. Вона не заслужила забути чи бути прощеною за це.

І якби вона таки вчинила була правильно й одразу пішла до професора Флитвіка, то можливо це б…​ допомогло якимось чином. Можливо, всі побачили б, що вона шкодує про той вчинок, і Гаррі не довелося б пожертвувати усім своїм статком задля її порятунку…​

Герміона заплющила очі, стисла повіки якомога сильніше. Вона не могла дозволити собі заплакати ще раз.

 — Я погана людина, — промовила вона з тремтінням у голосі. — Я нікчема, я зовсім не героїня…​

Голос професорки Макґонеґел пролунав різко, наче Герміона припустилася страшної помилки, коли виконувала домашнє завдання з трансфігурації.

 — Годі цих дурниць, міс Ґрейнджер! Поганий той, хто таке зробив з вами. А стосовно бути героїнею…​ Що ж, міс Ґрейнджер, ви вже чули мою думку щодо молодих дівчат, які намагаються втягнути себе в такі справи ще до їхнього чотирнадцятиліття. Тому я не збираюся знову читати вам лекції. Але я збираюся сказати, що ви потрапили в абсолютно смертельну пригоду, яку ви пережили так, як жодна з відьом вашого віку не змогла б. Сьогодні ви можете плакати стільки, скільки забажаєте. Завтра ж ви повертаєтеся до занять.

Тієї миті Герміона зрозуміла, що професорка Макґонеґел не зможе їй допомогти. Вона потребувала, щоб хтось її насварив. Неможливо виправдати того, кого не звинувачують. А професорка Макґонеґел ніколи б її не звинуватила. Вона ніколи не звалила б такий тягар на маленьку дівчинку з Рейвенклову.

З цим їй не допоможе навіть Гаррі Поттер.

Герміона відвернулася від професорки Макґонеґел, скрутившись на лікарняному ліжку.

 — Будь ласка, — прошепотіла вона, — Я хочу поговорити з директором…​

 — Герміоно.

Герміона розплющила очі вдруге й побачила сповнене турботи обличчя Албуса Дамблдора, що схилявся над її ліжком і мав такий вигляд, наче це він проплакав весь цей час, хоч це й було неможливо. Герміона відчула різкий докір сумління через те, що так потурбувала директора.

 — Мінерва повідомила, що ти бажаєш поговорити зі мною, — промовив старий чарівник.

 — Я…​ — несподівано Герміона усвідомила, що вона не знає, що сказати. Голос її підвів, і єдине, що в неї вийшло, це заїкання. — Я…​ М-мені…​

Якимось чином її тон зміг передати те слово, що вона більше не могла вимовити.

 — Шкода? — перепитав Дамблдор. — Чому? За що тобі повинно бути шкода?

Їй довелося вичавлювати з себе слова.

 — Ви сказали Гаррі…​ що він не повинен платити…​ І я не повинна була…​ не повинна була робити, як казала професорка Макґонеґел. Я не повинна була торкатись його палички…​

 — Дорогенька, — мовив Дамблдор, — якби ти не дала обітницю служити роду Поттерів, Гаррі одноосібно атакував би Азкабан і, цілком можливо, переміг би. Цей хлопчисько обирає слова дуже обережно, але я ніколи не чув від нього брехні. І Хлопчик-Що-Вижив має силу, якої Темний Лорд ніколи не відав. Він би справді спробував знищити Азкабан, навіть ціною власного життя, — голос старого чарівника став мʼяким та лагідним. — Ні, Герміоно, тобі немає у чому себе звинувачувати.

 — Я могла б змусити його не робити цього.

Очі Дамблдора на мить зблиснули, та втома швидко повернулася до них.

 — Справді, міс Ґрейнджер? Може тобі варто бути директоркою замість мене, бо навіть я не маю такої влади над впертими дітьми.

 — Гаррі пообіцяв…​ — вона затнулася. Страшну правду було нелегко вимовити. — Гаррі Поттер пообіцяв мені…​ Що не буде мені допомагати…​ Якщо я накажу йому не робити цього.

Запала тиша. Герміона усвідомила, що навколишній шум лікарні, що чувся під час її розмови з професоркою Макґонеґел, зник, коли Дамблдор її розбудив. З ліжка вона могла бачити лише стелю та склепіння вікна на одній стіні, але нічого в її полі зору не рухалося, і якщо там і були якісь звуки, то вона їх не чула.

 — Ага, — мовив Дамблдор. Старий чарівник важко зітхнув. — Думаю, цілком можливо, що хлопець таки дотримався б своєї обіцянки.

 — Я могла…​ Могла б…​

 — Відправитися до Азкабану з власної волі? — закінчив Дамблдор. — Міс Ґрейнджер, це більше, ніж я міг би просити будь-кого взяти на себе.

 — Але ж…​ — Герміона ковтнула слину. Вона ніяк не могла пропустити повз вуха лазівку, бо кожен, хто мав пройти через двері-портрет гуртожитку Рейвенклову, швидко вчиться бути уважним до формулювань. — Але ж це й не більше, ніж ви могли б взяти на себе.

 — Герміоно…​ — почав був старий чарівник.

 — Чому? — перебив його голос Герміони. Тепер, здавалося, слова звучали без участі її розуму. — Чому я не змогла бути хоробрішою? Я збиралася стати перед дементором…​ для Гаррі…​ ну, тобто раніше, у січні…​ То чому…​ Чому ж…​ Чому я…​

Чому думка, що її відправлять до Азкабану, повністю її розбила, чому вона тоді забула все, що значить бути Хорошою…​

 — Моя дорога дівчинко, — мовив Дамблдор. Блакитні очі за серпастими окулярами показували повне розуміння її відчуття провини. — Я й сам не зміг би впоратися краще в мій перший рік у Гоґвортсі. Так само, як ти добра до інших, будь доброю і до себе.

 — Отже я таки вчинила погано, — чомусь їй потрібно було це сказати, щоб хтось їй це сказав, навіть якщо вона вже знала це.

Запала тиша.

 — Слухай, юна рейвенкловко, — почав старий чарівник, — слухай мене уважно, бо я скажу тобі істину. Більшість злодіїв не вважають себе лихими. Запевне, більшість бачать себе героями історій, що вони пишуть. Колись я вважав, що найбільше зло, вчинене у цьому світі, було вчинене в імʼя загального блага. Я помилявся. Жахливо помилявся. У цьому світі є зло, якому відомо, що воно лихе, і яке ненавидить усе добре з усієї сили. Усе хороше воно бажає знищити.

Герміона здригнулася в ліжку — чомусь слова Дамблдора здавалися дуже реальними.

Старий чарівник говорив далі:

 — Ти — одна з хороших частин цього світу, Герміоно Ґрейнджер, і тому те зло ненавидить і тебе теж. Якби ти стійко витримала це випробування, то воно било б тебе сильніше й сильніше, доки ти б не похитнулася. Не думай, що героїв неможливо зламати! Просто розбити нас трішки складніше, Герміоно, — очі старого чарівника стали такими суворими, якими вона їх ніколи не бачила. — Коли ти вже багато годин виснажений, коли біль та смерть не ймовірність, а певність, тоді найскладніше бути героєм. Якщо я таки маю сказати правду — так, зараз я б не похитнувся перед можливістю відправитися в Азкабан. Але, коли я був першокласником у Гоґвортсі…​ Я б стрімголов тікав від дементора, якому ти протистояла, бо мій батько загинув у Азкабані, і я їх боявся. Знай це! Зло, що напало на тебе, зламало б кожного, навіть мене. Лише Гаррі Поттер матиме сили протистояти цьому жаху, коли набуде своєї повної могутності.

Герміона більше не мала сил дивитися в бік старого чарівника. Вона дозволила голові впасти назад на подушку, з якої вона втупилася у стелю, намагаючись перетравити все це.

 — Навіщо? — голос Герміони знову тремтів. — Навіщо комусь бути таким лихим? Я не розумію.

 — Мене теж це цікавило, — промовив Дамблдор сповненим смутку голосом. — Три десятиліття я цікавився, і досі не розумію. Нам з тобою ніколи цього не зрозуміти, Герміоно Ґрейнджер. Але тепер я хоча б знаю, що справжнє зло сказало б на свій захист, якби ми могли його спитати, чому воно є злом. Воно б відповіло: «Чом би й ні»?

На мить всередині неї спалахнуло обурення.

 — Існують мільйони причин, чому ні!

 — Так і є, — почула вона голос Дамблдора. — Мільйон причин, і навіть більше. Ми завжди знатимемо ці причини. Ти і я. Якщо ж ти наполягаєш на такому формулюванні…​ Хай буде так, Герміоно, сьогоднішнє випробування тебе зламало. А от що відбувається після цього — теж є частиною того, щоб бути героїнею. Якою ти є, Герміоно Ґрейнджер, і якою завжди лишатимешся.

Вона знову підняла голову і втупилася в нього.

Старий чарівник підвівся біля її ліжка. Його срібна борода потяглася до низу, коли Дамблдор поважно вклонився їй та залишив її.

Вона й далі дивилася в те місце, з якого зник старий чарівник.

Це мало б щось значити для неї, мало б розчулити її. Мало б дати їй краще себе почувати всередині. Бо Дамблдор, що досі виглядав таким упертим, нарешті визнав її героїнею.

Вона нічогісінько не відчувала.

Герміона знову відкинулася на ліжко, як тут увійшла мадам Помфрі та дала їй випити щось, що припікало її губи так, наче опік від гострої їжі, пахло навіть гарячіше, і мало не схожий ні на що смак. Це нічого не значило для неї. Вона й далі вдивлялася у віддалені камені, з яких було складено стелю.

Мінерва чекала, роблячи все можливе, щоб не вештатися біля дверей Гоґвортської лікарні. Вона завжди подумки називала ці двері «зловісна брама», коли була дитиною у Гоґвортсі. І зараз вона не могла не згадати цю назву. Занадто багато поганих новин тут прозвучало…​

Албус вийшов. Старий чарівник без зупинки покрокував убік кабінету професора Флитвіка. Мінерва пішла слідом.

Професорка Макґонеґел прочистила горло.

 — Все зроблено, Албусе?

Старий чарівник стверджувально кивнув.

 — Якщо якусь ворожу магію будуть накладати на неї, чи якийсь дух торкнеться її, я знатиму і прийду.

 — Я поговорила з містером Поттером після уроку трансфігурації, — повідомила професорка Макґонеґел. — Він вважає, що міс Ґрейнджер варто перевестися з Гоґвортсу до Бобатону.

Старий чарівник захитав головою:

 — Ні. Якщо Волдеморт справді жадає уразити міс Ґрейнджер — він неймовірно наполегливий. Його слуги повертаються до нього, він не міг витягти Белатрису сам. Навіть Азкабан не збереже від його злих намірів. А щодо Бобатону — ні, Мінерво. Я не думаю, що Волдеморт здатен захоплювати тіла часто чи робити це з сильнішими жертвами. Інакше цей рік пройшов би зовсім по-іншому. Та й Гаррі Поттер тут — той, кого Волдеморт має боятися, визнає він це чи ні. Тепер, коли я наклав на неї захисні чари, міс Ґрейнджер значно безпечніше в Гоґвортсі, ніж деінде.

 — Містер Поттер піддає це сумніву, — сказала Мінерва. Вона не змогла повністю подолати різкий тон свого голосу — існувала частина її, що була повністю згодна з цими сумнівами. — За його словами, здоровий ґлузд підказує, що міс Ґрейнджер повинна продовжити навчання де завгодно, але не у Гоґвортсі.

Старий чарівник зітхнув.

 — Боюся хлопчик провів забагато часу серед маґлів. Завжди вони шукають безпеки, завжди вони уявляють, що її можливо досягти. Якщо міс Ґрейнджер не може бути в безпеці всередині нашої фортеці, то їй не стане безпечніше й поза її стінами.

 — Здається, не всі так вважають, — відповіла професорка Макґонеґел. То був майже найперший лист, що вона помітила була, поглянувши на стіл. Конверт з найкращого пергаменту, запечатаний срібно-зеленим воском, тисненим зображенням змії, що випросталася й зашипіла на неї. — Я отримала сову від лорда Мелфоя. Він забирає свого сина з Гоґвортсу.

Старий чарівник кивнув, але не сповільнив ходи.

 — Гаррі вже знає?

 — Так, — її голос затнувся на мить, як вона згадала вираз обличчя Гаррі. — Після уроку містер Поттер зробив комплімент лордові Мелфою за безперечно розумне рішення і додав, що напише листа мадам Лонґботом з порадою зробити те саме з її онуком на випадок, якщо він є наступною цілю. Якщо ж опікун містера Лонґботома достатньо безтурботний, щоб залишити його в Гоґвортсі, містер Поттер вимагає надати тому часоворот, плащ-невидимку, мітлу та капшучок, щоб все це носити. А також перстень на палець ноги з аварійним летиключем, що відніс би його у безпечне місце на випадок, коли б хтось викрав містера Лонґботома та вивів із зони дій захисних чарів Гоґвортсу. Я відповіла містерові Поттеру, що не думаю, що Міністерство схвалить таке використання часоворотів, на що той сказав, що ми не повинні питати дозволу. Наскільки я можу судити, він попросить того ж і для міс Ґрейнджер, якщо вона залишиться. А щодо самого містера Поттера, то він просить тримісну мітлу для постійного зберігання в його капшучку.

Вона не була вражена списком заходів безпеки. Схвалила кмітливість, але не була вражена. Врешті-решт вона була майстринею трансфігурації. Але все одно тривожні мурашки пробігли по її спині від думки, що Гаррі Поттер тепер вважає Гоґвортс настільки ж небезпечним, наскільки й дослідження чарів.

 — Відділ таємниць нелегко обійти, — сказав Албус. — А щодо іншого…​ — здалося старий чарівник трішки осунувся. — Ми могли би дати хлопцю те, що він просить. І я також накладу захисні чари на Невіла й напишу Авґусті, щоб вона наказала йому залишитися тут під час канікул.

 — І ще останнє, — продовжила професорка, — Містер Поттер каже, і це цитата, Албусе, хай який магніт для темних чарівників директор зберігає тут, він має негайно винести його зі школи, — цього разу вона не приховувала різкий тон свого голосу.

 — Я просив того ж у Фламеля, — мовив Албус, біль відчувався в його голосі. — Але майстер Фламель відповів, що навіть він більше не може безпечно ховати камінь, що Волдеморт здатен знайти камінь, де б його не було сховано, і що він не погоджується зберігати камінь ніде, окрім Гоґвортсу. Мінерво, мені шкода, але ми вимушені на це йти…​ Вимушені!

 — Дуже добре, — відповіла професорка Макґонеґел. — Але, як на мене, містер Поттер має рацію щодо кожного пункту.

Старий чарівник зиркнув на неї, його голос затинався, поки він говорив:

 — Мінерво, ти знаєш мене довше, ніж будь-хто з нині живих…​ Скажи мені, чи мене вже втрачено у темряві?

 — Що? — випалила професорка Макґонеґел з неприхованим дивуванням. Потім додала: — О, Албусе, ні!

Губи старого чарівника стислися перед тим, як він знову заговорив.

 — Задля загального блага. Я стільки пожертвував заради загального блага. Сьогодні я майже прирік Герміону Ґрейнджер до Азкабану заради загального блага. І сьогодні я відчув…​ сьогодні я зрозумів…​ що обурююся через безневинність, якої я вже не маю…​ — голос старого чарівника затих. — Зло вчинене в імʼя добра. Зло вчинене в імʼя зла. Що гірше?

 — Ти кажеш дурниці, Албусе.

Старий чарівник глянув на неї ще один раз перед тим, як його очі продовжили дивитися вперед.

 — Скажи мені, Мінерво…​ Чи ти тоді зупинилася на мить, щоб обдумати всі наслідки, коли давала міс Ґрейнджер інструкції щодо обітниці служити роду Поттерів?

Вона мимоволі зойкнула, коли зрозуміла, що вона накоїла…​

 — Отже ні. — Албусові очі посумнішали. — Ні, Мінерво, тобі не треба вибачатися. Все добре. Після того, що ти сьогодні бачила…​ Якщо ти тепер в першу чергу вірна Гаррі Поттерові, а не мені, тоді все добре й правильно, — вона відкрила була рота, щоб заперечити, але Албус продовжив говорити, не давши їй нагоди вставити слово. — Авжеж…​ Авжеж, якщо темний лорд, якого має перемогти Гаррі Поттер, коли набере повної сили, усе ж таки не Волдеморт…​

 — Тільки не це знову! — відрізала Мінерва. — Албусе, це був Відомо-Хто, не ти, хто позначив його. Немає жодного можливого варіанту, в якому б у пророцтві йшлося про тебе!

Старий чаклун кивнув, але його погляд був відстороненим, сфокусованим лише на шляху попереду.

Камера для затриманих точнісінько в центрі відділу дотримання магічних законів була розкішно мебльована. Скоріше як нагадування про речі, які дорослі чарівники сприймають як належне, ніж прояв піклування про увʼязнених. Там було самовідкидне самогойдальне крісло, сповнене плюшевих вишитих самопідігрівальних подушок. Там була книжкова шафа, що була наповнена випадковими книжками, врятованими з секції товарів зі знижкою, а також повна полиця древніх журналів, включно з одним виданням 1883 року. Туалетне приладдя, щоправда, не було настільки ж розкішним, але всередині кімнати діяли чари, що ставили процес, так би мовити, на паузу. Вас не збиралися відпускати туди, де вартовий аврор не бачитиме вас. Але, окрім цього, це була доволі приємна маленька камера. Гоґвортського професора захисту затримали — не заарештували і навіть не залякували. Не було жодних підстав, щоб його у чомусь звинуватити…​ окрім того, що в Гоґвортській школі чарів та чаклунства було скоєно жахливий та незвичний злочин, і, враховуючи всі попередні випадки, ставки були пʼять до одного, що поточний професор захисту якимось чином з цим повʼязаний. Варто додати, що ніхто з ВДМЗ не мав жодної здогадки ким є насправді професор захисту, і також те, що цей чоловік буквально чхав на всі спроби ідентифікувати його справжню особистість. Та ні, вони ще не відпустили «Квіріна Квірела» назад до Гоґвортсу.

Прокажемо це ще раз, для виразності:

Професор захисту.

Був затриманий.

У камері.

Професор захисту витріщався на вартового аврора та мугикав.

Професор захисту не промовив жодного слова, відколи його завели до цієї камери. Він лише мугикав.

Мугикання почалося як проста дитяча колискова — та, що в маґлівській Британії починається словами «Колискова на добраніч…​»

Він мугикав цю мелодію без варіацій, знову й знову, цілих сім хвилин, щоб закріпити схему, що лежить в її основі.

Потім музичний мотив почав набирати розвитку. Фрази промугикані заповільно, з довгими паузами між ними. Так, що мозок слухача безпомічно чекав і чекав наступної ноти, наступної фрази. А потім, коли фраза нарешті звучала, то вона була настільки не в тон, настільки неймовірно, жахливо не в той тон, не просто не в ту ноту після попередньої фрази, а звучала в такому тембрі, що не відповідала жодній ноті. Складалося враження, що ця особа свідомо годинами тренувала мугикання, аби досягти такого досконалого анти-тембру.

Воно було настільки ж подібне до музики, наскільки лячний мертвий голос дементора подібний до людської мови.

І це жахливе, кошмарне мугикання неможливо було ігнорувати. Воно скидалося на знайому колискову, але непередбачувано відступало від тієї мелодії. Воно встановлювало очікування, а потім порушувало їх. Без жодної повторюваної схеми, що дозволила б цьому мугиканню поступово стати фоном. Мозок слухача не спроможний уберегти себе ні від очікування логічного закінчення цих анти-музичних фраз, ні від того, щоб помічати ті несподівані відступи.

Єдине можливе пояснення тому, як зʼявився такий принцип мугикання, це те, що він був навмисне спроєктований якимось невимовно жорстоким генієм, який прокинувшись одного дня відчув нудьгу від звичайних тортур і вирішив перевірити себе: чи зможе він розхитати чиюсь психіку, обмеживши себе лише мугиканням.

Аврор вислуховував це немислиме, огидне мугикання чотири години, поки на нього витріщалося велетенське, холодне, смертельне єство, що вселяло страх однаково, коли він дивився прямо на нього і коли воно лише потрапляло на край бокового зору…​

Мугикання зупинилося.

Було довге очікування. Достатньо часу, щоб хибна надія зʼявилася, зросла та була розчавлена спогадами про попередні розчарування. А потім тиша тривала далі й далі, і та надія нестримно зросла знову…​

Мугикання почалося знову.

Щось в авророві надломилося.

Зі свого поясу аврор узяв дзеркало, торкнувся до нього, і сказав:

 — Це молодший аврор Арджун Алтуне. Звертаюся до коду РД-Л20 у камері номер три.

 — Коду РД-Л20? — перепитало дзеркало з нотками здивування. Прозвучав шелест гортання сторінок, і нарешті: — Ви хочете бути заміненим, бо увʼязнений намагається застосовувати до вас психологічний тиск і йому це вдається?

(Амелія Боунз дійсно дуже далекоглядна.)

 — Що саме увʼязнений сказав тобі? — спитало дзеркало.

(Це питання не є частиною процедури РД-Л20, але, на жаль, Амелія Боунз забула вказати пряму інструкцію про те, що черговий офіцер не повинен його ставити.)

 — Він…​ — мовив аврор та знову поглянув на камеру. Професор захисту тепер відкинувся на кріслі та виглядав доволі розслаблено. — Він витріщався на мене! І ще мугикав!

Запала тиша.

Дзеркало знову заговорило.

 — І ти звертаєшся до коду РД-Л20 через це? Ти впевнений, що просто не намагаєшся ухилитися від чергування?

(Амелію Боунз оточують ідіоти.)

 — Ви не розумієте! — закричав аврор Алтуне. — Це по-справжньому огидне мугикання!

Дзеркало передало звук приглушеного сміху на тлі, що звучав, наче сміялися декілька людей. Далі знову зазвучав голос.

 — Містер Алтуне, якщо ти не хочеш, щоб тебе розжалували до помічника молодшого аврора, я раджу стулити пельку та повертатися до роботи…​

 — Відставити, — втрутився суворий голос, що лунав трошки віддалено через відстань до дзеркала.

(Ось чому Амелія Боунз часто сиділа в координаційному центрі ВДМЗ, заповнюючи обовʼязкову писанину на вимогу Міністерства.)

 — Аврор Алтуне, — звернувся суворий голос, що здавалося ставав все ближче до дзеркала, — вас скоро підмінять. Аврор Бен Ґутіррез, процедура за кодом РД-Л20 не передбачає питань про причини запиту. Вона велить вам замінити аврора, що звертається до цього коду. Якщо я виявлю, що аврори зловживають цим, я зміню процедуру так, щоб запобігти цьому…​ — дзеркало різко замовкло.

Аврор розвернувся, щоб тріумфально подивитися у бік, де чинний гоґвортський професор захисту розкинувся у мʼякому кріслі.

Цей чоловік раптом промовив перші слова з того моменту, як він увійшов до камери.

 — До побачення, містере Алтуне, — промовив професор захисту.

Декілька хвилин потому двері камери для затриманих відчинилися, і всередину увійшла сива жінка, одягнена у форму аврора червоного відтінку без жодних знаків розрізнення чи візерунків. Вона несла чорну шкіряну теку під лівою пахвою.

 — Ваше чергування завершено, — відрізала стара жінка.

Була певна затримка, поки аврор Алтуне намагався зрозуміти, що відбувається. Короткий кивок та різкий простий жест пальцем на двері перервали його вагання.

 — Доброго вечора, мадам директор, — привітався професор захисту.

Амелія Боунз вдала, що не чула цього, натомість стрімко сіла у щойно звільнене крісло. Стара відьма розгорнула чорну теку, її очі пробіглися вкладеними пергаментами.

 — Можливі свідчення про особистість поточного гоґвортського професора захисту, укладені аврором Робардсом, — вона перегорнула титульний аркуш та відклала його вбік. — Професор захисту повідомив, що його було розподілено до Слизерину. Він заявив, що його родину вбив Волдеморт. Сказав, що він навчався у центрі бойових мистецтв у маґлівській Азії, який було знищено Волдемортом. Наш запит щодо цього, відправлений до департаменту міжнародної магічної співпраці, визначив цей інцидент як справу Оні 1969-го року, — ще один пергамент відкладено вбік. — Також цей професор захисту виголосив перед учнями найбільш провокаційну промову якраз перед святками, в якій він засуджував попередні покоління через їхню неспроможність обʼєднатися проти смертежерів, — стара відьма відірвала погляд від шкіряної теки. — Мадам Лонґботом пройнялася промовою і наполягала, щоб я прочитала її повністю. Слова здалися мені дуже знайомими, хоч тоді я так і не змогла згадати, чому. Але ж тоді я гадала, що ти мертвий.

Голова силових структур чаклунської Британії тепер уважно вдивлялася в чинного гоґвортського професора захисту через скляну, підсилену чарами панель, що їх розділяла. Чоловік почав вдивлятися у відповідь без будь-яких проявів занепокоєння.

 — Я не називатиму жодних імен, — сказала стара відьма, — але я розповім історію, і подивимося, чи вона звучатиме знайомо, — Амелія Боунз знову поглянула вниз, перегортаючи черговий пеграмент. — Народився у 1927 році, вступив до Гоґвортсу в 1938 році, був розподілений до Слизерину, закінчив школу в 1945 році. Поїхав у післядипломну подорож закордон та зник під час відвідування Албанії. Вважався мертвим до 1970 року, коли він несподівано повернувся до чаклунської Британії без жодних пояснень двадцятипʼятирічної відсутності. Тримався осторонь від родини та друзів, живучи в ізоляції. В 1971 році під час відвідування алеї Діаґон відбив спробу Белатриси Блек викрасти дочку міністра магії, використавши при цьому смертельне прокляття, щоб убити двох з трьох її поплічників-смертежерів. Що сталося після цього, знає уся Британія — чи треба мені продовжувати? — стара відьма знову підвела погляд зі своєї теки. — Що ж, добре. Відбулося засідання Чарверсуду щодо використання цим парубком смертельного прокляття, під час якого його було виправдано, не в останню чергу завдяки зусиллям його бабусі, голови його роду. Він примирився зі своєю родиною, і вони зібрали увесь рід, щоб відзначити його повернення. Почесний гість, що прибув на зібрання з запізненням, знайшов всю родину вбиту смертежерами. Було вбито навіть домашніх ельфів. І тепер він, наймолодший син родини, став останнім живим нащадком найдавнішого роду.

Професор захисту ніяк на це не відреагував. Хіба що його очі примружилися, наче від утоми.

 — Парубок посів місце представника свого роду у Чарверсуді, приєднавшись до непохитних голосів проти Відомо-Кого. Декілька разів він очолював бій проти смертежерів, використовуючи майстерну тактику та проявляючи неординарну силу. Люди почали називати його наступним Дамблдором. Вважалося, що він стане міністром магії після падіння Темного Лорда. Третього липня 1973 року він не зʼявився на ключове засідання Чарверсуду, і більше його ніхто не бачив. Ми вважали, що Відомо-Хто убив його. Це був серйозний удар для всіх нас. Справи пішли кепсько з того дня, — стара відьма запитально на нього поглянула: — Я теж тебе оплакувала. Що тоді сталося?

Плечі професора захисту злегка ворухнулися — ледь помітне знизування.

 — Ви робите забагато припущень, — мʼяко заговорив професор захисту. — Я особисто вважав би, що той чоловік загинув багато років тому. Якщо ж він таки живий, тоді є очевидним, що він не хоче розголосу цього факту і має достатньо причин залишатися в тіні. Здається, той чоловік став колись вам у пригоді, — губи професора вигнулися у цинічну посмішку. — Але я вже не дивуюся, коли вдячність швидкоплинна. Ви вимагатимете від нього ще більшого, ніж він зробив?

Стара відьма відкинулася у своє крісло вартового аврора, виглядаючи розчарованою, можливо навіть ображеною.

 — Ні…​ — відповіла вона після паузи. Її пальці вистукували по шкіряній теці — ви подумали б «знервовано», якби могли припустити, що Амелія Боунз може хоч колись бути знервованою. — Але ж твій рід…​ Залишилося не так багато найдавніших родів…​

 — Для цієї країни нічого не змінить те, що найдавніших родів залишатиметься не вісім, а сім.

Стара відьма зітхнула.

 — Що Дамблдор думає про це?

Чоловік у камері для затриманих захитав головою.

 — Він не знає, хто я такий, і пообіцяв не питати.

Брови старої відьми піднялися.

 — Як же він тоді представив тебе захисним чарам Гоґвортсу?

Легка посмішка.

 — Директор накреслив коло і сказав Гоґвортсу, що той, хто стоїть у межах цього кола, є професором захисту. До речі, — його тон став нижчим і сухішим, — я пропускаю заняття, директорко Боунз.

 — Ти подеколи…​ відпочиваєш у дуже дивний спосіб. Про це теж є у звіті. І, видається, ти відпочиваєш дедалі частіше щодня, — пальці старої відьми знову застукали по теці. — Я не пригадую, щоб читала десь про такі симптоми, але, коли хтось чує про таке, то уявляє…​ бій з темними чаклунами та ураження страшними прокляттями…​

Професор захисту ніяк не відреагував.

 — Тобі потрібна допомога цілителя? — спитала Амелія Боунз. Вона не втримала маски — біль ясно проявився у її очах. — Чи є хоч щось, що я могла б зробити для тебе?

 — Я погодився викладати захист у Гоґвортсі, — просто відповів чоловік з камери. — Робіть висновки, мадам. Я пропускаю заняття, яких лишилося не так багато. Я зараз же повернуся до Гоґвортсу.

Коли Герміона прокинулася втретє (хоч здавалося, що вона заплющила очі всього на якусь мить), сонце було ще нижче на небі, майже повністю сіло. Вона почувалася трішки більш живою та, на диво, більш виснаженою. Цього разу вже професор Флитвік стояв біля її ліжка та трусив її плече. Біля нього зависла в повітрі повна паруючої їжі таця. Чомусь вона була подумала, що Гаррі Поттер мав би сидіти коло її ліжка, але його там не було. Чи це їй наснилося? Вона не могла пригадати, щоб їй хоч щось снилося.

Виявилося (зі слів професора Флитвіка), що Герміона пропустила вечерю у Великій залі, та її розбудили, щоб вона поїла. Після цього вона зможе повернутися до рейвенкловської спальні, до її ліжка, та доспати залишки ночі.

Вона їла в тиші. Якась її частина хотіла спитати професора Флитвіка чи він вважає, що її спогади було змінено, чи таки вона спробувала вбити Драко Мелфоя з власної волі…​

…​як вона й памʼятала…​

…​але більша її частина боялася дізнатися. Страх дізнатися був поганим знаком, згідно з Гаррі Поттером та його книгами. Але її розум почувався втомленим, побитим, і вона не могла зібратися з силами, щоб це побороти.

Коли вона та професор Флитвік вийшли з лікарні, вони наткнулися на Гаррі Поттера, що сидів перед дверима зі схрещеними ногами, спокійно читаючи підручник психології.

 — Далі я проведу її, — промовив Хлопчик-Що-Вижив. — Професорка Макґонеґел дозволила.

Професор Флитвік начебто згодився на це та пішов собі після спрямування суворого погляду на них обох. Вона не могла уявити, що міг значити цей суворий погляд, окрім «більше не намагайтеся вбивати інших учнів».

Кроки професора Флитвіка стихли, і вони залишилися стояти вдвох біля дверей лікарні.

Вона подивилася в зелені очі Хлопчика-Що-Вижив, кучму волосся, що аж ніяк не приховувала шраму на його чолі. Вона подивилася на обличчя хлопчика, що віддав був всі статки, щоб врятувати її, не вагаючись жодної миті. Всередині неї вирували почуття: провина, сором, збентеження та інші. Але жодних слів. Не було нічого, що вона спромоглася б сказати.

 — Отже, — зненацька почав Гаррі. — Я швидко прогледів свої книжки з психології, щоб дізнатися, що там пишуть про посттравматичний синдром. У старих книжках пишуть, що ти повинна якомога швидше проговорити свої переживання з кимось, хто зможе вислухати. Новіші дослідження вказують на те, що, провівши низку дослідів, вони виявили, що розмова про переживання одразу після події насправді шкодить. Зʼясувалося, що насправді тобі потрібно віддатися природному імпульсу твого мозку до пригнічення спогадів і просто не думати про це деякий час.

Це прозвучало так буденно — так схоже на те, як вони з Гаррі зазвичай спілкувалися, що вона відчула, як несподівано клубок підступив до горла.

Ми не мусимо про це говорити. Це більш-менш те, що Гаррі мав на увазі. Це відчувалося як шахрайство, навіть як брехня. Нічого не було нормально. Те, що було зіпсоване, залишилося жахливо зіпсованим. Все несказане досі треба було сказати.

 — Добре, — сказала Герміона, бо більше не було чого казати. Нічого взагалі.

 — Мені шкода, що мене не було поряд, коли ти прокинулася, — мовив Гаррі, коли вони почали йти. — Мадам Помфрі мене б не впустила, тож я залишився тут, — він сумно злегка знизав плечима. — Гадаю, мені варто було б налагоджувати звʼязки з громадськістю, але…​ чесно, я ніколи не мав у цьому успіху. Я просто починаю грубити людям.

 — Наскільки все погано? — їй здавалося, що її голос повинен звучати наче шепіт, буркотіння, але це було не так.

 — Ну…​ — почав Гаррі вочевидь вагаючись. — Тобі варто знати, Герміоно, що ти мала досить багато захисників під час сьогоднішнього сніданку, але всі з твого боку…​ вигадували. На кшталт Драко перший намагався тебе вбити. Для всіх це було «Ґрейнджер проти Мелфоя». Наче на гойдалці — опускати його сторону означає піднімати твою. Я сказав, що, скоріш за все, ви обидва невинні, що вам обом змінили памʼять. Ніхто не послухав. Обидві сторони вважають мене зрадником, що намагається догодити всім. А потім всі дізналися про свідчення Драко під дією сироватки правди, що він намагався допомогти тобі перед битвою…​ Припини робити таке обличчя, Герміоно, ти ж насправді нічого йому не зробила. Менше з тим, всі вирішили, що про-Мелфоївська фракція мала рацію, а про-Ґрейнджерівська фракція помилялася, — Гаррі легенько зітхнув. — Я сказав їм, що, коли правда стане відомою, вони будуть осоромлені…​

 — Наскільки все погано? — спитала вона ще раз. Цього разу голос її таки прозвучав слабким.

 — Памʼятаєш експеримент Аша? — спитав у відповідь Гаррі, подивившись на неї серйозним поглядом.

Її розум ніяк не міг пригадати протягом декількох секунд, що налякало її, але потім посилання таки спливло з памʼяті. В 1951 Соломон Аш зібрав декількох піддослідних та розподілив їх у групи інших людей, що виглядали так само, наче такі ж піддослідні, але насправді були заодно з експериментатором. Групам показували еталонну лінію, помічену як X, поряд з трьома іншими лініями, поміченими як A, B та C. Експериментатор ставив питання: яка з інших ліній має однакову з X довжину. Очевидною правильною відповіддю була C. Інші ж «піддослідні» — спільники експериментатора — один за одним відповідали, що X є такої ж довжини як і B. Піддослідні були в черзі передостанніми, а не останніми, щоб не викликати підозри через це. Суть тесту була у тому, чи піддослідний «підкориться» з стандартною неправильною відповіддю B — проявить конформізм, чи таки зможе назвати очевидну правильну відповідь C.

75 відсотків піддослідних «підкорилися» щонайменше один раз. Третина піддослідних «підкорювалася» щонайменше в половині випадків. Дехто зізнавався, що справді повірив, що X має ту ж довжину, що й B. Такі були результати, коли піддослідний не знав нікого з інших членів групи. Якщо ж піддослідний був серед людей, що належали до тієї ж соціальної групи, наприклад, хтось на візку включався до групи інших людей на візку, то ефект конформізму ставав навіть сильніший…​

Герміона відчула нудоту від того, до чого це йшло.

 — Я памʼятаю, — прошепотіла вона.

 — Знаєш, я провів тренування з Легіоном Хаосу проти конформізму. Я примусив кожного легіонера стояти всередині кола та казати «Двічі по два — чотири» або «Трава зелена», поки всі інші з Легіону Хаосу називали їх ідіотами та кепкували з них (Ален Флінт кепкував особливо добре) або ж навіть розчаровано дивилися в очі та йшли геть. Що тобі варто знати, так це те, що тільки Легіон Хаосу отримав таке тренування. Ніхто більше у Гоґвортсі не знає навіть, що таке конформізм.

 — Гаррі! — її голос задрижав. — Наскільки все погано?

Гаррі ще раз сумно знизав плечима.

 — Усі другокурсники та старші, бо вони з тобою не знайомі. Усі з Армії Драконів. Увесь Слизерин, звичайно. Ну, і решта чаклунської Британії теж, гадаю. Не забувай — Луціус Мелфой контролює «Щоденний віщун».

 — Усі? — прошепотіла вона. В її кінцівках відчувався холод, наче вона щойно вилізла з холодного плавального басейну.

 — Те, у що люди вірять, не відчувається як вірування. Воно відчувається наче світ і є такий. Ми з тобою стоїмо у невеличкій приватній бульбашці всесвіту, у якій спогади Герміони Ґрейнджер було змінено. Усі інші живуть у світі, в якому Герміона Ґрейнджер спробувала вбити Драко Мелфоя. Якщо Ерні Макмілан…​

Їй перехопило подих. Капітан Макмілан…​

 — …​вважає, що він тепер не має морального права бути твоїм другом, що ж, він намагається чинити правильно, як він те розуміє у світі, у якому, як він гадає, він живе, — очі Гаррі були дуже серйозними. — Герміоно, ти мені часто казала, що я занадто зверхньо дивлюся на інших людей. Але якби я очікував забагато від них, якби я очікував, що вони все розуміють правильно, я б тоді зненавидів їх. Дивлячись на речі без ідеалізму, розумієш, що учні Гоґвортсу насправді не володіють достатнім знанням у когнітивних науках, щоб нести відповідальність за те, як працюють їхні мізки. Не їхня провина, що вони не сповна розуму, — голос Гаррі був на диво ніжний, майже як у дорослого. — Я знаю, що тобі пережити це значно важче, ніж було б мені. Але памʼятай, що справжнього злочинця таки спіймають. Правда стане відомою, і всі, хто так упевнено помилявся, будуть осоромлені.

 — А що як справжнього злочинця не буде спіймано? — спитала вона з тремтінням у голосі.

…​або зрештою це виявлюсь я?

 — Тоді ти зможеш залишити Гоґвортс та перевестися до Інституту салемських відьом в Америці.

 — Залишити Гоґвортс? — вона ніколи не думала про таку можливість, окрім як про покарання.

 — Я…​ Герміоно, я думаю, що ти можеш захотіти цього в будь-якому разі. Гоґвортс — не замок, а божевілля зі стінами. У тебе є вибір.

 — Я…​ — вона запнулася. — Я напевно…​ подумаю над цим…​

Гаррі кивнув.

 — Принаймні ніхто не буде намагатися тебе проклясти, не після того, що виголосив директор сьогодні під час вечері. О, і ще Рон Візлі підійшов до мене, виглядаючи дуже серйозно, і сказав, що, якщо я тебе зустріну першим, то я мушу передати тобі, що він шкодує, що погано про тебе подумав, і що більше ніколи не буде нічого поганого про тебе казати.

 — Рон вірить, що я невинна? — спитала Герміона.

 — Ну…​ він не думає, що ти є саме невинною…​

Вся рейвенкловська вітальня затихла, коли вони вдвох увійшли.

Усі втупилися в них.

Втупилися в неї.

(Іноді їй снилися такі кошмари.)

І тоді одне за одним вони відвернулися від неї.

Пенелопа Клірвотер, учениця пʼятого курсу, староста першокласників, відвернулася свідомо повільно, повертаючи голову в іншому напрямку.

Су Лі, Лайза Терпін та Майкл Корнер, що сиділи за столом разом, — кожному з них вона допомагала з домашніми завданнями бодай раз, — усі вони відвернулися, їхні обличчя виказували нервування, коли вона подивилася їм у вічі.

Відьма з третього класу Латіша Рендл, кого С.С.Р.А.Г.Ч. двічі рятував від цькувальників-слизеринців, швидко зігнулася над столом та повернулася до домашньої роботи.

Менді Брокелгерст відвернулася від неї.

Якщо Герміона і не заплакала, то лише через те, що вона очікувала цього й прокручувала цей момент у голові знову й знову. Принаймні люди не кричали на неї, не штовхали та не проклинали її. Вони просто відверталися…​

Герміона йшла рівно до сходів, що вели до спальні дівчат-першокласниць. (Вона не бачила, що Падма Патіл та Ентоні Ґольдштейн дивилися на неї — дві одинокі голови, що поверталися слідом за нею.) Позаду себе вона чула, як Гаррі Поттер почав говорити дуже спокійним тоном:

 — Згодом правда стане відомою. Тому якщо ви всі аж так впевнені у її провині, чи можу я попросити вас поставити свої підписи ось на цьому папері, підтверджуючи, що, якщо вона виявиться невинною, вона зможе сказати «Я ж вам казала» і пригадувати вам це до кінця ваших життів? Підходьте, кожен і всі разом. Не будьте боягузами. Якщо ви справді в це вірите, вам не варто боятися закладатися на це…​

Вона вже пройшла половину сходинок нагору, коли зрозуміла, що в її спальні будуть й інші дівчата також.

Зірки ще не встигли проявитися на небі, лиш одна чи дві найяскравіші були видимі через червоно-пурпурову заграву обрію, хоч сонце вже повністю заховалося було.

Руки Герміони вчепилися в грубий камінь парапету, що огороджував невеличкий балкон, до якого вона випірнула зі сходів після того, як зрозуміла що…​

…​вона не може так просто повернутися до ліжка…​

…​ці слова відгукнулися в її голові так само, як повинно звучати «Ти більше не можеш повернутися додому».

Вона втупилася в безлюдні поля, згасаючий захід сонця, в траву, що проростала так далеко внизу.

Втомлена. Вона була втомлена. В неї не було сил думати зараз. Їй треба було поспати. Професор Флитвік сказав був їй, що їй необхідно поспати, і подав ще одне зілля разом з вечерею. Можливо саме так чаклунська спільнота звикла лікувати жахливі травми, завдані молодим невинним дівчаткам, — просто змусити їх багато спати опісля.

Вона могла піти до своєї кімнати та заснути, але вона боялася йти до місця, де були інші люди. Боялася того, як вони можуть подивитися на неї чи відвернутися.

Фрагменти думок спліталися в клубок навколо її розуму, що був занадто виснажений для того, щоб закінчити їх, поки ніч повноцінно вступила у свої володіння.

Чому…​

Чому все це сталося…​

Все було добре ще тиждень тому…​

Чому…​

За її спиною рипнули двері.

Вона озирнулася, щоб подивитися.

Професор Квірел спирався на одвірок входу, крізь який вона вийшла на балкон. Його силует нагадував картонну вирізку у світлі смолоскипів, що світили позаду нього через отвір відчинених дверей. Вона не могла бачити вираз його обличчя, хоч позаду нього все було яскравим: його очі, його обличчя, все, що вона могла бачити з того місця, було залите нічною тінню.

Гоґвортський професор захисту — номер один у списку людей, що могли зробити це. До цього моменту вона навіть не усвідомлювала, що у неї насправді є список підозрюваних.

Чоловік стояв у дверях, не промовляючи ні слова. І вона не могла бачити його очей. Що він взагалі робить тут…​

 — Ви тут, щоб вбити мене? — спитала Герміона Ґрейнджер.

Голова професора Квірела схилилася набік від цих слів.

Тоді професор захисту потягнувся до неї, темний силует, піднімав одну руку повільно та нарочито, наче хотів зіштовхнути її з рейвенкловської вежі.

 — Закляктус!

Викид адреналіну перемкнув усе разом, вона машинально витягла паличку, її губи самовільно промовили заклинання, блискавка закляття вирвалася з її палички і…​

…​сповільнилася до повної зупинки перед піднятою рукою професора Квірела, дрижачи в повітрі з тонким шиплячим звуком, наче вона й далі намагалася летіти.

Червоний відблиск освітив обличчя професора Квірела, показуючи дивну ніжну посмішку.

 — Краще, — почав професор Квірел. — Міс Ґрейнджер, ви досі учениця на моєму курсі з захисту. Тому, якщо ви вважаєте мене загрозою, я очікую, що ви не будете просто сумно дивитися на мене та питати, чи я збираюся убити вас. Мінус два бали Квірела.

Їй повністю відібрало мову.

Професор захисту буденним жестом вказівного пальця змахнув підвішену блискавку, запустивши закляття назад — воно пролетіло над її головою і далі, далеко в темряву ночі. Тоді їх знову поглинула тінь. Професор Квірел вийшов з дверей, які зачинилися за ним. І мʼяке біле світло виникло навколо них так, що вона знову могла бачити його обличчя, з якого не зникла та дивна ніжна посмішка.

 — Що ви…​ Що ви тут робите?

Ще декілька кроків довелося зробити професору Квірелу, щоб піднятися на вищу частину балкона, де він поклав лікті на камінь та важко сперся на нього, вдивляючись у темряву ночі.

 — Я прийшов одразу, як мене звільнили аврори та я закінчив доповідати директору, — розказав професор Квірел тихим голосом. — Бо я — ваш учитель, а ви — моя учениця, і я відповідальний за вас.

Герміона тоді все усвідомила, пригадуючи, що професор Квірел сказав був Гаррі про стримання гніву на другому уроці захисту. Вона відчула спалах сорому. Ще якийсь час пішов на те, щоб знання взяли гору над приниженням, та вона вичавила з себе слова:

 — Я…​ — мовила Герміона. — Гаррі вважає…​ що я не…​ зривалася. Тобто я…​

 — Я чув про це, — перебив професор Квірел сухим тоном. Він похитав головою, наче відповідав самим зіркам. — Цьому хлопцю дуже пощастило, що я таки перейшов від роздратування через його саморуйнування до щирої цікавості, що ж він робитиме далі. Але я згоден з оцінкою фактів містера Поттера. Це вбивство було дуже добре сплановане, щоб обійти виявлення охоронними чарам Гоґвортсу та не привернути увагу директора. Звісно ж, при такому продуманому злочині хтось невинний має бути підставлений, — коротка крива посмішка перекосила губи професора захисту, хоч він і не дивився на неї. — А щодо ідеї, що ви це зробили власноруч…​ Я вважаю себе талановитим учителем, але навіть мені не до снаги навчити такій готовності вбити ученицю настільки ж вперту та бездарну, як Герміона Ґрейнджер.

Частина її мозку, що випалила в обуренні «що?», не була навіть близько достатньо гучною, щоб взяти контроль над губами.

 — Ні…​ — продовжив професор Квірел. — Я тут не через це. Ви навіть не спробували приховати неприязнь до мене, міс Ґрейнджер. Я дякую вам за цю відвертість, бо я значно більше ціную справжню ненависть, ніж нещиру любов. Але ви все ж таки моя учениця, і я маю що вам сказати, якщо ви вислухаєте.

Герміона поглянула на нього, вона ще не вгамувала післядію виплеску адреналіну. Професор захисту, здавалося, просто вдивлявся в темне небо, на якому почали проявлятися зірки.

 — Колись я збирався стати героєм, — мовив професор Квірел, дивлячись у височінь. — Ви можете в це повірити, міс Ґрейнджер?

 — Ні.

 — І знову ж дякую, міс Ґрейнджер. Але все ж це правда. Дуже давно, задовго до вашого з Гаррі Поттером часу, жив чоловік, якого вважали визволителем. Обраний долею нащадок, що, у якому всі бачили героя з казок, чинив, ніби з двох паличок, правосуддя та помсту, проти свого смертного ворога, — професор Квірел мʼяко та гірко засміявся дивлячись у нічне небо. — Ви знаєте, міс Ґрейнджер, у той час я вже вважав себе цинічним, і все ж…​ ну…​

Тиша затяглася у холоді ночі.

 — Щиро кажучи, — знову почав професор Квірел, дивлячись на зірки. — Я так і не зрозумів цього. Вони ж точно мали знати, що їхні життя залежать від успіху того чоловіка. І все ж здавалося, що вони намагалися робити все, щоб зробити його життя неприємним. Встановити всі можливі перепони на його шляху. Я не був наївним, міс Ґрейнджер, я не очікував, що люди при владі швидко стануть на мій бік — не без особистої вигоди для них. Але ж їхня влада теж була під загрозою, і я був шокований, наскільки легко вони залишили цього чоловіка сам на сам з усім тягарем відповідальності. Вони глузували з його старань, обговорюючи між собою наскільки краще вони б упоралися на його місці, хоч жоден з них так нічого й не робив, — професор Квірел захитав головою, неначе був спантеличений. — І це було найдивнішим…​ Темний чаклун, смертельний ворог цього чоловіка…​ А от ті, хто служив йому, так охоче кидалися виконувати кожне його завдання. Що жорстокішим темний чарівник ставав до своїх послідовників, то вірніші вони були. Люди змагалися за можливість служити йому. Навіть ті, чиє життя залежало від того іншого чоловіка, намагалися зробити його життя складнішим…​ Я не зміг цього зрозуміти, міс Ґрейнджер, — обличчя професора Квірела залишалося залите тінню, поки він дивився нагору. — Можливо, беручи на себе обовʼязок діяти, він знімав його з інших? Це тому вони відчували, що безкарно можуть перешкоджати його боротьбі з темним чарівником, що поневолив би їх? Віра у те, що люди діють лише в особистих інтересах, виявилася не цинізмом, а щирим оптимізмом. В дійсності люди не відповідають такому високому стандарту. І з часом той чоловік зрозумів, що легше вже протистояти темному чаклунові наодинці, ніж з такими послідовниками за спиною.

 — Отже…​ — голос Герміони звучав дивно в темряві ночі. — Ви залишили друзів у безпеці та спробували вести бій з темний чаклуном самостійно?

 — Та ні, — відповів професор Квірел. — Я перестав намагатися бути героєм та продовжив робити те, що приносило мені більше задоволення.

 — Що? — автоматично перепитала Герміона. — Який жах!

Професор захисту відірвав погляд від неба, щоб подивитися на неї. І у світлі вона побачила, що він посміхається, — чи принаймні половина його обличчя посміхається.

 — Ви хочете мені сказати, міс Ґрейнджер, що я жахлива людина? Що ж, можливо так і є. Але тоді ті, хто ніколи не намагалися бути героєм, навіть гірші? Якби я не зробив взагалі нічого, як ті інші, ви були б про мене кращої думки?

Герміона відкрила була рота та знову не знайшла, що сказати. Це було неправильно — перестати бути героєм. Не можна просто так взяти і зупинитися, але вона й не хотіла сказати, що ті, хто не був героєм, нічого не значили, — це було міркування по-квірелівськи…​

Посмішка, та сама напівпосмішка, зникла.

 — Ви були дурною, — сказав тихо професор захисту, — коли очікували якоїсь тривалої вдячності від тих, кого ви намагалися захистити, коли назвалися героїнею. Так само, як ви очікували, що той чоловік продовжить бути героєм, і назвали його жахливим за те, що він зупинився, коли тисячі інших навіть пальцем не поворухнули. Від вас очікували, що ви будете боротися з цькувальниками. Це була ваша повинність, що її вони прийняли, наче принци, з їдким коментарем щодо прострочення вашого внеску. І ви вже усвідомили — я готовий битися об заклад, — що їхня любов зникла наче порох по вітру, щойно знатися з вами перестало бути в їхніх інтересах…​

Професор захисту повільно випрямився, майже вирівнявшись та повернувшись повністю у її бік.

 — Але ви не мусите бути героїнею, міс Ґрейнджер, — сказав професор Квірел. — Ви можете зупинитись у будь-яку мить, коли забажаєте.

Думка про це…​

…​таки виникала у неї й раніше — декілька разів за останні два дні.

Люди стають тими, ким мають стати, міс Ґрейнджер, коли вчиняють правильно, як сказав був їй директор Дамблдор. Але біда була у тому, що було два різних варіанти правильного. Якась її частина казала, що правильно було б продовжити бути героїнею та залишитися у Гоґвортсі. Вона не розуміє, що відбувається, але ж героїні так просто не тікають.

А ще був голос здорового ґлузду, який вказував на те, що молоді діти не повинні залишатися у небезпеці — для цього існують дорослі. Це був голос з усіх шкільних плакатів, які наказують не брати цукерки у незнайомців. І це також було правильно.

Герміона Ґрейнджер стояла там, на балконі, дивлячись на підсвічений зірками силует професора Квірела, і вона не розуміла. Вона не розуміла, яким чином професор захисту може дивитися на неї, проявляючи стурбованість. Вона не розуміла ноток болю у голосі професора, що вона вловила. Вона не розуміла, чому їй все це розповідають.

 — Я вам навіть не подобаюся, професоре, — вимовила Герміона.

Легка посмішка промайнула на обличчі професора Квірела:

 — Гадаю, що я міг би виказати, наскільки я злий через те, що ця справа забрала дорогоцінний час та підірвала мої уроки захисту. Але головним чином, міс Ґрейнджер, ви є моєю ученицею, і незважаючи на будь-які посади, які я колись обіймав, вважаю, що я є хорошим викладачем у Гоґвортсі, чи не так? — раптово очі професора Квірела стали втомленими. — Отже, як ваш викладач, я звертаю вашу увагу, що ви маєте й інші карʼєрні варіанти. Мені б не сподобалося, якби ще хто-небудь пішов моїм шляхом.

Герміона глитнула. Це була частина професора Квірела, якої вона ніколи не бачила та не уявляла. І ця частина розʼїдала її попередні уявлення.

Професор Квірел споглядав її деякий час, а потім знову відвернувся від неї, повертаючись до зірок. Коли він заговорив, голос його був тихішим:

 — Хтось націлився на вас, міс Ґрейнджер, і я не можу накласти захисні чари на вас, як я це зробив з містером Мелфоєм. Директор це заборонив, як він вважає, з хороших на те причин. Дуже легко полюбити Гоґвортс, я знаю, бо я сам його люблю. Але у Франції вони сприймають звичаї найдавніших родів зовсім по-іншому, ніж у Британії. Бобатон не скривдить вас, я певен. Хай що ви про мене навигадували, присягаюся, якщо ви попросите перевести вас під захист Бобатону, я докладу усіх можливих зусиль, щоб доставити вас туди.

 — Я не можу просто так взяти…​ — сказала Герміона.

 — Але ж можете, міс Ґрейнджер, — тепер бліді блакитні очі пильно дивилися на неї. — Чого б ви не хотіли від життя, ви не зможете цього досягти у Гоґвортсі, більше не зможете. Для вас це місце зруйноване, навіть, якщо не враховувати інші загрози. Просто попросіть Гаррі Поттера наказати вам відправитися до Бобатону і живіть своїм життям у мирі. Якщо ж ви залишитеся, то в очах Британії та її законів він буде вашим господарем!

Про це вона навіть не подумала — ця думка тьмяніла у порівнянні з можливістю бути поглинутою дементорами. Це було для неї важливим раніше, але тепер здавалося дитячим, неважливим, безґлуздим. Чому ж тоді її очі так пекли?

 — І якщо це не зможе вас переконати, міс Ґрейнджер, врахуйте також, що містер Поттер сьогодні по обіді погрожував Луціусові Мелфою, Албусові Дамблдору та усьому Чарверсуду, бо не може розсудливо міркувати, коли щось погрожує забрати вас у нього. Чи вам не страшно від того, що він може зробити далі?

Це мало сенс. Страшний сенс. Огидний, жахливий сенс.

Це мало забагато сенсу…​

Вона не могла описати словами, що саме підштовхнуло усвідомлення, якщо не враховувати всього того тиску, що професор захисту на неї накладав.

Якщо саме професор захисту стояв за усім цим…​ то професор Квірел зробив був це лиш для того, щоб прибрати її зі шляху його планів на Гаррі.

Несвідомо вона перевалилася на іншу ногу, її тіло відхилилося від професора захисту…​

 — Отже ви вважаєте, що це зробив я? — мовив професор Квірел. Його голос звучав трішки сумно, коли він це говорив, а її серце майже зупинилося, коли вона це почула. — Гадаю, я не можу вас звинувачувати. Зрештою, я гоґвортський професор захисту. Але, міс Ґрейнджер, навіть припускаючи, що я ваш ворог, здоровий ґлузд має підказати, що ви мали б тікати від мене якомога швидше. Ви не можете використати смертельне прокляття, тому правильною тактикою було б явитися звідси. Я не проти побути злочинцем у вашій уяві, якщо це допоможе вам чіткіше бачити ситуацію. Залиште Гоґвортс, залиште мене тим, хто зможе зі мною упоратися. Я організую перенесення через сімʼю з хорошою репутацією, і містер Поттер знатиме, що звинувачувати треба мене, якщо щось трапиться з вами.

 — Я…​ — вона відчула холод. Нічне повітря студило її шкіру, а можливо й навпаки. — Я маю це обміркувати…​

Професор Квірел захитав головою:

 — Ні, міс Ґрейнджер. Організація вашої подорожі займе деякий час у мене, а його у мене залишилося менше, ніж ви думаєте. Це рішення може бути болючим для вас, але воно не повинно бути двозначним. На рівновагу цих терезів впливає чимало всього, та впливає не однаково. Сьогодні ж я маю знати, чи ви таки вирішите їхати.

Якщо ж ні…​

Чи навмисно професор захисту попереджав її? Тобто, якщо вона не втече, то він нанесе ще один удар?

Чому це все настільки важливо? Що саме професор Квірел хоче зробити з Гаррі?

Герміоно Ґрейнджер, я скажу дещо ясніше, ніж личить таємничим старим чарівникам, — прямо скажу, що ти нездатна уявити, наскільки кепсько все буде, якщо події навколо Гаррі Поттера розвиватимуться в неправильному напрямку.

Це їй сказав наймогутніший у світі чарівник, коли розповідав, наскільки важливо, щоб вона не припиняла бути другом Гаррі.

Герміона ковтнула слину. Вона захиталася трішки на місці, де вона стояла, — на камʼяному балконі магічного замку. Зненацька вся абсурдність ситуації ніби піднялася та вхопила її за горло. Бо дванадцятирічні дівчатка не повинні бути в небезпеці, не повинні думати про такі речі. Її мати жадала б, щоб вона ВТЕКЛА ЗВІДСИ, а батько отримав би серцевий напад, якби тільки знав, що вона стала перед таким вибором.

І тоді вона зрозуміла, як Гаррі та Дамблдор обидва й були попереджали її, що всі її уявлення про героїнь виявилися хибним. А насправді — поза казками — героїв не існує. А існує лише жахлива небезпека, арешт, увʼязнення поряд з дементорами, біль та страх, і…​

 — Міс Ґрейнджер? — перепитав професор захисту.

Вона нічого не відповіла. Всі слова стали кілком в її горлі.

 — Мені потрібне рішення, міс Ґрейнджер.

Вона тримала щелепи стисненими, не дозволила жодному слову вилетіти.

Нарешті професор захисту зітхнув. Біле світло повільно зникло, і двері позаду нього повільно відчинилися, і він знову став чорним силуетом на фоні проходу.

 — На добраніч, міс Ґрейнджер, — промовив він, повернувся спиною до неї та пішов назад у Гоґвортс.

Минув деякий час, поки її дихання нарешті не уповільнилося. Хай що сталося тут цієї ночі, це не відчувалося як перемога. Вона так сильно боролася, аби примусити себе не сказати «так» під тиском професора захисту. І зараз вона не могла вирішити, чи вчинила правильно.

Коли вона вже сама вийшла до світла (після того, як втома взяла над усім верх, і сон знову здавався можливим), коли вона стояла в проході, їй здалося, що вона почула з-за спини й високо над собою далекий пташиний крик.

Але вона знала — цей крик був не для неї. Тому почала підійматися сходами до спальні.

Інші дівчата напевно вже поснули і не дивитимуться на неї та не відвертатимуться…​

Вона відчула, як потекли сльози, і цього разу їх не зупиняла.