Розділ 59. СТЕ, Цікавість, ч.9

Мітли винайшли були в середньовіччі, як назвали б той час маґли. Гадано, це зробила легендарна відьма Селестріа Релево, що нібито була праправнучкою Мерліна.

Селестріа Релево, чи хай там хто насправді винайшов ці закляття, зеленого поняття не мала про Ньютонову механіку.

Відповідно, мітли працювали за арістотелевою фізикою.

Вони рухалися туди, куди ти їх направляв.

Хочеш летіти прямо — направляй їх прямо. І не треба хвилюватися про те, що частина тяги має компенсувати ефект гравітації.

Повертаєш мітлу — і вся її нова швидкість вже скерована в новому напрямку, і її не зносить вбік відповідно до попереднього імпульсу.

Мітли мають максимальну швидкість, а не максимальне прискорення. І це жодним чином не пов’язано з опором повітря — просто мітли мають якусь максимальну арістотелеву рушійну силу, на яку здатні чари кожного окремого екземпляра.

Гаррі ніколи раніше не помічав був цього, хоча був достатньо обдарованим, щоб отримувати найліпші оцінки на заняттях з польотів. Мітли працювали саме так, як інстинктивно й очікував людський розум, і через це Гаррі впорався зовсім не помітити їхньої абсурдності з точки зору фізики. У той перший четвер на заняттях з польотів Гаррі відволікли інші явища, що здалися йому тоді цікавішими: слова на аркуші паперу та червоне сяйво певної кулі. Тож його мозок просто призупинив недовіру, позначив реальність мітел як прийнятну, і продовжив розважатися; Гаррі так жодного разу і не поставив собі питання, що мало б очевидну відповідь. Є такий прикрий факт: ми обмірковуємо лише крихітну частку від того, що спостерігаємо…​

Ось така історія про те, як Гаррі Джеймса Поттера-Еванса-Верреса ледь не вбила відсутність цікавості.

Бо ракети працювали не за арістотелевою фізикою.

Ракети не працювали так, як людський розум інстинктивно очікує від летючих штук.

Відповідно, мітла на ракеті не рухалася як магічні мітли, що на них Гаррі так чудово літав.

Нічого з цього Гаррі не встиг тоді подумати.

По-перше, найгучніший шум, що він був чув у житті, заважав йому розчути власні думки.

По-друге, прискорення вгору в 4g залишало йому десь дві з половиною секунди, щоб пролетіти Азкабан знизу доверху.

І хай це були найдовші дві з половиною секунди в історії часу, усе одно багато не обміркуєш.

Часу вистачило лише побачити, як у нього летять промені аврорських проклять, трохи змінити кут польоту мітли, щоб ухилитися, збагнути, що мітла просто продовжує летіти далі майже не змінивши напрямку замість того, щоб летіти, куди треба. Гаррі активував безсловесні концепції:

дідько

і

Ньютон

По чому Гаррі значно сильніше нахилив мітлу, і тоді вони понеслися просто в стіну, тому він нахилив мітлу назад, а згори продовжували падати ворожі вогні, а знизу підпливали дементори та якесь гігантське крилате створіння з біло-золотого полум’я, і ось вже Гаррі викручує мітлу до неба та — йой — тепер його несе до іншої стіни, тож він трохи нахиляється, щоб уникнути зіткнення, але він вже заблизько, тож він нахиляє мітлу ще, аж раптом — гульк! — і далекі аврори на своїх мітлах вже не такі й далекі, і він от-от вріжеться в якусь жінку, тож він відвертає мітлу в протилежному напрямку, щоб лише за мить збагнути, що ракета — вкрай потужний вогнемет, і це він направляє на аврора вогнемет, тому він крутнув мітлу вбік, не зупиняючи польоту вгору, і тут вже не згадаєш, чи направлена ракета на когось іншого, та принаймні не на ту жінку.

Гаррі розминувся з іншим аврором десь в метрі, промайнув повз нього на направленому вбік вогнеметі, і рушив далі вгору зі швидкістю, як він визначив потім, приблизно 300 кілометрів на годину.

Якщо позаду й лунали крики запечених аврорів, він цього не чув, але це ні про що не свідчило — бо Гаррі наразі чув лише неймовірно гучний шум.

За декілька спокійніших хоч і не тихіших секунд навколо не було жодних аврорів, жодних дементорів, і жодних гігантських крилатих створінь з полум’я, а велика та жахлива споруда Азкабану видавалася на диво крихітною з цієї висоти.

Гаррі направив мітлу до Сонця, що його було ледь видно крізь хмари (взимку воно висіло низько в ці години). Мітла ще дві секунди прискорювалася й хутко набрала дивовижну швидкість, перш ніж вигоріло тверде паливо ракети.

Після цього, коли Гаррі знову міг чути свої думки, навколо лише завивав вітер бо вони летіли стрімголов; завдяки чарам йому треба було чіплятися за мітлу так, ніби вони летіли зі швидкістю, що дорівнювала різниці між поточною та максимально допустимою швидкістю мітли. І тепер ця різниця ставала дедалі меншою. Ось тоді Гаррі насправді і подумав усе це про Ньютонову механіку та арістотелеву фізику, про мітли, ракети та важливість цікавості, і що він більше ніколи не робитиме нічого настільки ґрифіндорського, чи принаймні доки не дізнається таємницю безсмертя Темного Лорда. І чому він послухав професора Квіріна Квірела і це його „Ззапевняю тебе, хлопче, я б не погодивcся на це, якби не очікував, шщо виживу‟, а не професора Майкла Верреса-Еванса і його „Синку, якщо ти робитимеш щось з ракетами власноруч, і я маю на увазі будь-що без нагляду тренованого професіонала, то ти помреш, і мамі буде сумно‟.


 — ЩО? — заволала Амелія у дзеркало.


Завивання вітру послабились до стерпного рівня, коли опір повітря сповільнив мітлу, через що Гаррі міг вдосталь насолодитися дзижчанням та дзвоном, що ніби переповнював весь його мозок.

Професор Квірел мав накласти чари Квіетус на вихлоп ракети…​ та певно чари Квіетус не були всемогутніми…​ тепер Гаррі розумів, що мав би трансфігурувати пару затичок для вух, а не покладатися на чари Квіетус, хоча навряд чи б і вони допомогли…​

Ну, в арсеналі магічних ліків має бути щось проти остаточної втрати слуху.

Ні, серйозно, магічне лікування мало з цим впоратися. Він бачив, як учні приходили до мадам Помфрі зі значно гіршими пораненнями…​

А існує якийсь спосіб пересадки уявної особистості до іншої голови? запитав гафелпафець. У твоїй я жити більше не хочу.

Гаррі запхав всі ці думки подалі, адже він нічого з цього приводу наразі не міг вдіяти. Чи є щось, про що варто непокоїтися…​

Тоді Гаррі поглянув за спину, і вперше за весь цей час перевірив, чи не здуло Белатрису чи професора Квірела з мітли.

Та зелений змій досі був в упряжі, а виснажена жінка досі трималася за мітлу, її обличчя досі мало хворобливий колір, а очі досі були яскравими й небезпечними. Її плечі тряслися, ніби вона істерично реготала, а губи рухалися, ніби щось кричала, проте жодних звуків не було.

А, точно.

Гаррі зняв каптур свого плаща, і вказав пальцем на вухо, щоб вона зрозуміла, що він не чує.

Тоді Белатриса схопила паличку, направила її на Гаррі, і раптом дзвін у вухах зменшився, і він зміг її чути.

За мить він пошкодував про це. Прокляття, які вона кричала про Азкабан, дементорів, аврорів, Дамблдора, Луціуса, Бартеміуса Кравча, щось під назвою „Орден Фенікса‟ та про всіх, хто стояв на шляху її Темного Лорда тощо, не пасували молодій та чутливій аудиторії. А від її сміху в нього боліли щойно зцілені вуха.

 — Годі, Бело, — нарешті сказав Гаррі, і тієї ж миті її голос урвався.

Запала тиша. Гаррі натягнув каптур Плаща на голову, просто на загальних засадах. І одразу збагнув, що внизу могли бути телескопи чи щось таке, і стягати каптур навіть на мить було надзвичайно дурним вчинком; лишалося тільки сподіватися, що вся місія не піде під три чорти через цю одну помилку…​

Видається, ми не з того тіста зліплені, щоб таке робити, га? зазначив слизеринець.

Ей, за звичкою заперечив гафелпафець, неможливо зробити щось бездоганно першого ж разу, нам просто потрібно більше практики…​ ЗАБУДЬТЕ, ЩО Я ЦЕ СКАЗАВ.

Гаррі знову озирнувся і побачив на її лиці подив та зацікавленість. Вона все вертіла й вертіла головою.

Нарешті Белатриса запитала, вже тихіше:

 — Володарю, де це ми?

Що ти маєш на увазі? хотів сказати Гаррі, проте Темний Лорд ніколи не визнає, що чогось не розуміє, тому Гаррі сухо відповів:

 — Ми на мітлі.

Вона що, гадає, що ми мертві, і це рай?

Руки Белатриси були приковані до мітли, тому вона підвела лише палець, щоб вказати, і запитала:

 — Що це?

Гаррі прослідкував за напрямком пальця й побачив…​ нічого особливого, насправді не побачив…​

Тоді Гаррі збагнув. Вони піднялися достатньо високо, і його вже не приховували хмари.

 — Це Сонце, люба Бело.

Вийшло на диво беземоційно. Темний Лорд сказав це абсолютно спокійно, можливо з домішкою роздратування, хоча щоками Гаррі водночас текли сльози.

У нескінченному холоді, цілковитій темряві, Сонце, безперечно, було…​

Щасливим спогадом…​

Белатриса продовжувала роззиратися довкола.

 — А ці пухнасті штуки? — запитала вона.

 — Хмари.

 — Але що вони таке? — по деякому часі запитала Белатриса.

Гаррі не відповів, бо був не здатен втримати голос рівним, його голос не вийшов би рівним. Усе, що він міг — дихати спокійно, незважаючи на плач.

За деякий час Белатриса видихнула так тихо, що Гаррі ледве розчув, слово „Гарно…​‟

Її обличчя повільно розслабилося, колір зникнув з її тепер блідого лиця так само швидко, як з’явився.

Її схоже на скелет тіло осіло на мітлу.

Позичена паличка безпорадно теліпалася на ремінці, прикріплена до нерухомої руки Белатриси.

ТА ВИ ЗНУЩАЄТЕСЯ…​

Тоді Гаррі пригадав, що перцеве зілля мало свою ціну. Белатриса довгенько сспатиме, сказав був професор Квірел.

Щойно він поглянув на сніжно-білу виснажену жінку, яка на яскравому сонці видавалася мертвішою за будь-що з баченого Гаррі живим, якась частина Гаррі стала цілковито переконана, що вона справді померла, вимовивши своє останнє слово, що професор Квірел неправильно розрахував був дозу…​

…​або навмисно пожертвував Белатрисою, щоб вона охороняла їх протягом втечі…​

Вона дихає?

Гаррі не міг бачити, чи дихає вона.

На мітлі неможливо було дотягнутися й перевірити її пульс.

Гаррі поглянув уперед, щоб пересвідчитися, що вони не летять прямісінько на зіткнення з якимось летючим камінням, і направив мітлу на Сонце. Невидимий хлопець та потенційно мертва жінка летіли в далечінь, і його пальці вчепилися в дерево так, що аж побіліли.

Він не міг дотягнутися назад і зробити їй штучне дихання.

Не міг використати нічого з аптечки.

Довіритися професорові Квірелу в тому, що він не ризикнув її життям?

Дивно, це було дивно, що навіть тепер, коли він щиро вірив, що професор Квірел не збирався вбивати аврора (бо це було б дурним вчинком), заспокоювання професора із захисту більше не заспокоювали.

Тоді Гаррі спало на думку перевірити…​

Гаррі озирнувся й прошипів:

 — Учителю?

Змій не поворухнувся в упряжі, не вимовив ані слова.

…​можливо, змій, оскільки він не є справжнім наїзником, не підпадав під захист від прискорення. Або професор із захисту знепритомнів був через те, що був надто близько до дементорів без захисту, хай навіть на мить і у формі анімага.

Це було погано.

Саме професор Квірел мав сказати Гаррі, коли буде безпечно використати летиключ.

Гаррі керував мітлою побілілими пальцями і думав, напружено думав якийсь малий, не означений чітко проміжок часу, протягом якого Белатриса цілком могла вже не дихати, протягом якого і професор Квірел міг уже бути бездиханним деякий час.

І Гаррі вирішив, що змарнувати летиключ — це помилка, яку можна виправити, а залишити мозок занадто довго без кисню — це невиправна помилка.

Тож Гаррі дістав з капшучка наступний за послідовністю летиключ, зупинив мітлу посеред яскраво-синього неба (Гаррі щойно збагнув, що не знає, чи здатен летиключ пристосуватися не тільки до обертання Землі, а й пристосувати загальний вектор швидкості до нового місця), доторкнувся летиключем до мітли, і…​

Гаррі завагався. Він стискав у руках цю галузку — таку саму він переломив, як здавалося, два тижні тому. І тепер відчув раптове небажання повторювати цю дію. Ніби в його мозку зʼявилося нове правило: „переламувати галузки — погана ідея‟.

Але це не було логічно, тому Гаррі все одно переломив галузку.


З-за металевих дверей поблизу почувся оглушливий гуркіт, внаслідок чого Амелія пожбурила дзеркало, яке тримала в руках, і розвернулася з паличкою напоготові. Двері розчахнулися, і за ними, на тлі величезної діри в тюремній стіні, стояв Албус Дамблдор. Від діри ще йшла курява.

 — Амеліє, — сказав старий чарівник. У його голосі не лишилося й крихти звичайної веселості, його очі за серпастими окулярами були тверді мов сапфіри. — Я маю покинути Азкабан, і я маю зробити це негайно. Чи є якийсь швидший за мітлу спосіб покинути сферу дії захисних чарів?

 — Ні…​

 — Тоді мені потрібна твоя найшвидша мітла, зараз же!

Хотіла Амелія бути поряд з аврором, що постраждав від зложару чи хай що там це було.

А треба було дізнатися, що відомо Дамблдорові.

 — Ви! — гарикнула стара відьма до своєї команди. — Продовжуйте зачищати коридори, доки не дійдете до низу; можливо, вони ще не всі втекли! — і тоді звернулася до старого чарівника. — Дві мітли. Ти можеш стисло розказати мені все, коли будемо в повітрі.

Далі був двобій поглядів, та недовгий.


Гаррі неприємно сильно смикнуло за живіт — значно сильніше, ніж коли він переміщувався в Азкабан. Цього разу він перетинав достатню відстань, і встиг почути мить тиші та роздивитися невидний простір між просторами, розщелину між одним місцем та іншим.


Сонце, що на них двох пролило було трохи проміння, швидко затьмарилося дощовими хмарами, коли вони вирвалися з Азкабану і полетіли за напрямком вітру, і швидше за вітер.

 — Хто це зробив? — прокричала Амелія до мітли, що летіла в метрі від неї.

 — Один з двох, — відповів Дамблдор, — я ще не знаю, хто. Якщо перший, у нас проблеми. Якщо другий, то у нас всіх значно більші проблеми.

Амелія не марнувала дихання на зітхання.

 — Коли ти знатимеш?

Голос старого чарівника був похмурим, тихим, і втім якимось чином перекривав вітер.

 — Для досконалості три речі їм потрібні, якщо це перший: плоть найвірнішого слуги Темного Лорда, кров найзапеклішого ворога Темного Лорда та доступ до певної могили. Я гадав був, що Гаррі Поттер у безпеці, бо їхня спроба в Азкабані майже провалилася — хоча я все одно надіслав до нього охоронців — але тепер я справді наляканий. У них є доступ до часу, хтось із часоворотом надсилає їм повідомлення. Я підозрюю, що спроба викрасти Гаррі Поттера вже була здійснена кілька годин тому. І через це ми не знаємо про неї, бо в Азкабані час не може переплітатися сам із собою. Це минуле здійснилося до нашого майбутнього, розумієш.

 — А якщо інший? — прокричала Амелія. Те, що вона почула, вже було достатньо тривожним. Це скидалося на найтемніший з темних ритуалів, і він був зосереджений на самому Темному Лорді.

Старий чарівник — його обличчя тепер було ще похмурішим — нічого не сказав, лише похитав головою.


Коли летиключ відпустив був Гаррі, сонце лише виднілося з-за обрію, і це радше нагадувало схід сонця ніж на захід. Їхня мітла висіла низько над невеличким простором темно-оранжевого каміння й піску, що формував горбкуваті пагорби, ніби хтось навалив груди землі й забув їх розрівняти. На берег неподалік аж із-за самого обрію накочувалися хвилі, хоча земля під мітлою була принаймні на кілька метрів вища за рівень моря.

Гаррі кліпнув очима на світанкові види, а тоді збагнув, що летиключ був міжнародним.

 — Гей! — почувся пронизливий жіночий крик за його спиною.

Гаррі розвернув мітлу, щоб подивитися. Пані середнього віку тримала руку коло роту — нарочито кликала їх і чимдуж квапилася в їхньому напрямку. Її добре обличчя, вузькі очі та умброва шкіра свідчили про невідому Гаррі расу. На ній була яскрава багряна мантія невідомого Гаррі покрою. А коли вона розтулила губи, то він не впізнав її акцент, бо не особливо багато подорожував.

 — Де вас носило? Ви запізнилися на дві години! Я ледь не пішла собі…​ агов?

Була недовга пауза. Думки Гаррі якось дивно плинули — надто повільно, усе здавалося таким далеким, ніби його й решту світу розділяло товсте скло, і ще одне скло було між ним та його почуттями, тож він міг лише бачити, проте не торкатися. Цей стан зʼявився, коли він побачив світанкове світло, добру відьму, і вирішив, що це скидається на доречну кінцівку пригоди.

Відьма добігла до них та витягла паличку, пробурмотіла щось — розірвала наручники, що привʼязували виснажену жінку до мітли, і ось вже Белатриса повільно перепливає на вкритий піском камінь, її руки-кістки й бліді ноги теліпаються, як якісь мертві істоти.

 — О, Мерліне, — шепотіла відьма, — Мерліне, Мерліне, Мерліне…​

Вона видається стурбованою, подумало щось далеке між двома скляними поверхнями. Чи сказав би таке справжній цілитель, чи хтось, кому сказано грати його роль?

Ніби заговорив не Гаррі, а якась інша частина його за ще одним склом, з його губ злетів шепіт:

 — Зелений змій на її плечах — анімаг, — не високий шепіт, не холодний — лише тихий. — Він непритомний.

Голова відьми смикнулася вгору, вона поглянула в напрямку голосу, що лунав з порожнього повітря, а потім повернула погляд до Белатриси.

 — Ви не містер Джафе.

 — Це якраз і є анімаг, — прошепотіли губи Гаррі.

О, подумав Гаррі за склом, що дослухався до власних слів, це цілком розумно. Професор Квірел, мабуть, використав інше імʼя.

 — Відколи це він став…​ ба, забудьте, — вона на мить приклала паличку до носу змі́я, а тоді різко похитала головою. — З ним все гаразд, потрібен лише день відпочинку. А от з нею…​

 — Ви не могли б його зараз розбудити? — прошепотіли губи Гаррі. А чи гарна це ідея? подумав Гаррі, проте його губи явно вважали, що так.

Знову різке хитання головою.

 — Якщо „Інервація‟ не допомогла…​ — почала відьма.

 — Я не пробував, — прошепотіли губи Гаррі.

 — Що? Чому…​ Ой, забудьте. Інервація.

Після нетривалої паузи змій повільно виповз з упряжі. Повільно підвів зелену голову й огледівся.

А тоді перекинувся на людину. Мить професор Квірел стояв, а потім впав на коліна.

 — Лягай, — сказала відьма, не відводячи погляду від Белатриси. — Це ти там, Джеремі?

 — Так, — доволі хрипко сказав професор із захисту, обережно розкладаючи себе на відносно пласкій ділянці жовто-оранжевої скелі. Він був не таким блідим, як Белатриса, проте його обличчя здавалося безкровним у темному світанковому світлі. — Салют, міс Кемблбанкер.

 — Я ж казала, — зреагувала відьма, її голос був різким, та легка усмішка виднілася на обличчі, — називай мене Кристел, це не Британія, і ми не терпітимемо тут ваших формальностей. Крім того, я тепер не „міс‟, а „докторка‟.

 — Перепрошую, докторко Кемблбанкер, — і сухий смішок.

Усмішка відьми трохи поширшала, а голос став значно різкішим.

 — Хто твій друг?

 — Тобі не треба знати, — очі професора Квірела були заплющені, він лежав на землі.

 — Як погано все пройшло?

 — Прочитаєш завтра в будь-якій газеті з міжнародною секцією, — і справді сухо відповів він.

 — Я сумувала за тобою, Джеремі, — паличка відьми торкалася, штовхала, колола тіло Белатриси то тут, то там.

 — Справді? — дещо здивовано запитав професор із захисту.

 — Анікрапельки. Якби я не була тобі винна…​

Професор із захисту почав сміятися, та невдовзі сміх перейшов у напад кашлю.

Що скажеш? запитав слизеринець у внутрішнього критика, доки Гаррі слухав за скляними стінами. Вистава чи дійсність?

Не знаю, сказав внутрішній критик Гаррі. Я не в найліпшій критичній формі наразі.

Чи може хтось вигадати хороше питання, щоб зібрати більше інформації? запитав рейвенкловець.

І знову пролунав шепіт з порожнього повітря над мітлою:

 — Які шанси скасувати все, що з нею було зроблено?

 — О, подивімося. Виманологія та невідомі темні ритуали, десять років, щоб це закорінилося, потім десять років під впливом дементорів? Скасувати це? Ви з ґлузду зʼїхали, містере хай-там-хто-ви-є. Питання в тому, чи залишилося від неї взагалі щось, і я б сказала, що шанси один до трьох…​ — відьма раптом затнулася, а коли продовжила, її голос став тихішим. — Якщо ви раніше були її другом…​ то ні, ви ніколи не отримаєте її назад. Ліпше усвідомте це зараз.

Віддаю свій голос за виставу, сказав внутрішній критик. Вона б не випалила це все у відповідь на одне питання, якби не шукала можливості це сказати.

Взято до уваги, проте я надаю малу вагу впевненості у цьому, сказав рейвенкловець. Дуже складно не дозволити своїм підозрам керувати сприйняттям, коли оцінюєш настільки непевні свідчення.

 — Яке зілля ви їй дали? — запитала відьма після того, як розкрила рот Белатриси й зазирнула всередину, її паличка спалахувала різноманітними кольорами для освітлення.

Людина, що лежала на підлозі, спокійно відповіла:

 — Перцеве…​

 — Ти сказився чи що?

Знову сміх-кашель.

 — Вона проспить тиждень, і це якщо пощастить, — сказала відьма й цокнула язиком. — Я надішлю тобі сову, коли вона розплющить очі, певно, щоб ти міг повернутися й вмовити її дати ту незламну обітницю. Чи даси ти мені щось, щоб вона не вбила мене на місці, якщо впорається ворухнутися протягом місяця?

Професор із захисту, так і не розплющивши очі, дістав з мантії аркуш паперу, і за мить на ньому з димом зʼявилися слова. Коли дим вщухнув, аркуш полетів до жінки.

Жінка подивилися на напис, здійнявши брови, та сардонічно хмикнула.

 — Краще б це спрацювало, Джеремі, бо за моїм заповітом усі мої статки йдуть на винагороду за твою голову. До речі…​

Професор із захисту знову занурив руку в складки мантії, і кинув відьмі мішечок, що дзеленчав. Відьма впіймала його, зважила, та задоволено гмикнула.

Тоді вона встала, а бліда жінка-скелет злетіла з землі разом з нею.

 — Я повертаюся, — сказала відьма. — Не можу починати роботу тут.

 — Зажди, — сказав професор із захисту.

Він жестом отримав свою паличку з руки Белатриси й кобури. Тоді він направив паличку на Белатрису, зробив у тиші невеличке коло паличкою та вимовив „Забуттятус‟.

 — Ну все, — кинула відьма, — я забираю її звідси, доки ще хтось не заподіяв їй шкоди…​

Одна її рука обійняла всохле тіло Белатриси Блек, і вони обидві зникли з гучним „ЛЯСК!‟ явлення.

І в горбкуватому місці запала тиша, якщо не зважати на лагідний шум хвиль та тихий шелест вітру.

Гадаю, виставу завершено, сказав внутрішній критик. Я ставлю два з половиною з пʼяти. Вона напевно не дуже досвідчена акторка.

Цікаво, справжня цілителька здавалася б більшою підробкою, ніж акторка, що їй сказали зіграти таку, чи ні? замріяно запитав рейвенкловець.

Ніби це був телевізійний серіал, ось як він почувався, ніби він дивився телевізійний серіал, героям якого він не дуже співчував, ось чим це все здавалося з-за скляних стін.

Якимось чином Гаррі впорався поворушити губами самостійно, направити власний голос у досі світанкове повітря, і сам здивувався, почувши своє питання.

 — І скількома ж людьми ви є?

Блідий чоловік, що лежав на землі не розсміявся, але з мітли Гаррі зміг побачити, як куточки губ професора Квірела піднялися, сформували знайому сардонічну посмішку.

 — Я не трудився рахувати. А скількома є ви?

Це не мало бути таким шоком для внутрішнього Гаррі — почути таку відповідь, і втім він відчув…​ відчув…​ нестабільність. Ніби в нього забрали його центр…​

А.

 — Перепрошую, — сказав голос Гаррі. Йому паморочилося в голові, і голос здавався далеким та неемоційним, — Гадаю, за кілька секунд я знепритомнію.

 — Використай четвертий летиключ з тих, що я тобі дав. Той, що я назвав нашим сховком про всяк випадок. І не знімай плащ.

Вільною рукою Гаррі дістав іншу галузку з капшучка та переломив її.

І знову смикнув летиключ, міжнародно довгий, і ось Гаррі десь, де темно.

 — Люмос, — вимовили губи Гаррі — якась його частина, що піклувалася про безпеку цілого.

Він був посеред чогось, що скидалося на закинутий маґлівський склад

Гаррі зліз з мітли й ліг на підлогу. Він заплющив очі, і якась його охайна частина згасила світло перед тим, як він занурився в темряву.


 — Куди ти? — крикнула Амелія. Вони вже були поряд з межею захисних заклять.

 — Повернуся в часі, щоб захистити Гаррі Поттера, — сказав старий чарівник.

Не встигла Амелія й почати питати, чи потрібна йому допомога, як відчула межі захисних заклять, коли вони їх перетнули.

Пролунав ляскіт явлення, і старий чарівник з феніксом зникли, залишивши позичену мітлу.