Примітка автора: Прощавайте, Террі Пратчетте, 1948—​2015. Ваші персонажі були натхненням для мене, і зараз я розумію, скільком речам вони навчили мене стосовно інтелекту персонажів першого й третього рівня. Що самосвідомість часто проявляється через почуття гумору чи розуміння законів жанру. Що іскра оптимізації може засяяти не менш яскраво у персонажах, що їм приписують (без демонстрації) низькі становище й інтелект. Що розумні персонажі можуть існувати поряд із іскрою доброти і світла, що сяє крізь історію замість цинізму. Я б так хотів мати змогу зустрітися з вами і поговорити про ваші методи. Ви були любимі стількома людьми, авжеж є серед них хтось, хто здатен розірвати на частини основи реальності й повернути вас. Але ваш мозок вже мертвий і теплий, і так закінчується ваша історія.

Примітка перекладача: якщо формулювання «інтелект персонажів першого й третього рівня» вас зацікавило, можливо, ви захочете прочитати текст за цим посиланням: https://yudkowsky.tumblr.com/writing (на жаль, не перекладений).

Навіть зорям у небі судилося небуття,

Ніколи не буде гріхам нашим спокуття.

Жодна смерть не буде пробачена

Коли, врешті, решта сонць буде втрачена.

Тоді, у холодній мовчазній чорноті,

У кінці світла й матерії,

Ми кинемо останній погляд назад,

Про друзів, що зникли, на згад.

Хлопець сидів у кабінеті недалеко від місця, де колишня заступниця зібрала двір. Його сльози всохли години тому. Тепер він міг тільки чекати, що з ним станеться. Сирота-ув’язнений Гоґвортсу, чиї життя і щастя були в руках ворогів його сім’ї. Хлопця викликали у цю кімнату, і він прийшов, бо нічого іншого не міг зробити, і нікуди більше було піти. Вінсент і Ґреґорі його покинули, матері́ викликали їх на спішні похорони їхніх тат. Можливо, хлопцю варто було поїхати з ними, але він не зміг змусити себе це зробити. Він не здатен був грати роль Мелфоя. Відчуття порожнечі, що наповнювало його, було таким глибоким, що не залишало місця навіть для вдаваної люб’язності.

Всі померли.

Його батько помер, і його хрещений, містер Макнейр, і його запасний хрещений, містер Евері. Навіть Сіріус Блек, кузен його матері, примудрився вмерти, а останні спадкоємці роду Блеків не були другом жодному Мелфою.

Всі померли.

У двері кабінету постукали. Хлопець не відповів, і тоді двері відчинилися, а за ними…​

 — Іди геть, — сказав Драко Мелфой Хлопчику-Що-Вижив. Він не здатен був вкласти хоч якусь силу у свої слова.

 — Невдовзі піду, — Гаррі Поттер увійшов у кімнату. — Але рішення має бути прийняте, і тільки ти можеш це зробити.

Драко відвернувся до стіни. Навіть просто дивитися на Гаррі Поттера потребувало більше енергії, ніж у ньому лишилося.

 — Ти маєш вирішити, — сказав Гаррі, — що станеться із Драко Мелфоєм далі. Я не намагаюся тобі погрожувати. Хай там як, ти все одно виростеш і станеш багатим спадкоємцем шляхетного й найдавнішого роду.

 — Річ у тому, — голос Гаррі почав тремтіти, — річ у тому, що є дещо жахливе, чого ти не знаєш. І я не можу припинити думати про те, що якби ти знав, ти сказав би мені більше не бути твоїм другом. Але я не хочу припиняти бути твоїм другом. Але…​ Але просто ніколи не говорити тобі…​ І постійно підтримувати брехню, щоб я міг і надалі залишатися твоїм другом, — я так не можу. Це також неправильно. Я…​ Я цього більше не хочу, я не хочу маніпулювати тобою. Я завдав тобі достатньо болю.

Тоді припини намагатися бути моїм другом, в тебе все одно не виходить. Слова з’явилися у свідомості Драко, але їм було відмовлено у спробі досягнути губ. Він відчував, що і так вже втратив Гаррі, через те, як Гаррі грав з їхньою дружбою, через брехню та маніпуляції. Але думка про те, щоб повернутися до Слизерину самому, можливо навіть без Вінсента й Ґреґорі, якщо їхні матері обірвуть домовленість…​ Драко не хотів цього, він не хотів повернутися до Слизерину й прожити своє життя серед тих лише, хто погодився потрапити до Слизерину. Драко ледве вистачало свідомості, щоб згадати, скільки його справжніх друзів також були друзями Гаррі. Що Падма була з Рейвенклову, і навіть Теодор був лейтенантом Хаосу. Традиція — це все, що наразі лишилося від роду Мелфоїв. І ця традиція підказувала, що нерозумно казати переможцю війни йти геть і припинити намагатися бути твоїм другом.

 — Добре, — порожнім голосом сказав Драко. — Розкажи мені.

 — Саме це я і зроблю. А тоді прийде директорка і запечатає останні пів години твоїх спогадів. Але перед тим, знаючи усю правду, ти вирішиш, чи все ще хочеш мати справу зі мною.

Голос Гаррі тремтів.

 — Тож…​ Згідно із записами, які я читав перед тим, як сюди прийти, історія насправді почалася у 1926, із народженням напівкровного чарівника на ім’я Том Морфін Редл. Його мати померла при пологах, і він виховувався у маґлівському дитячому будинку, аж доки професор Дамблдор не доставив йому його листа із Гоґвортсу…​

Хлопчик-Що-Вижив розповідав далі, слова вдарялися об залишки розуму Драко, наче падаючі будинки.

Темний Лорд був напівкровкою. Він і частку секунди не вірив у чистоту крові.

Том Редл придумав лорда Волдеморта як поганий жарт.

Смертежери мали програти Девіду Монро, щоб Монро міг захопити владу.

Коли із цим не вийшло, Том Редл вирішив грати Волдеморта, бо йому подобалося командувати смертежерами.

Волдеморт використав мене, щоб спробувати звинуватити батька у спробі мене вбити. Потім він використав мене знову, щоб здобути філософський камінь. Драко не пам’ятав цього, але йому розповіли, що він, так само, як і професорка Спраут, був пішаком, і що його ні в чому не звинувачують.

І тоді останнє жахіття.

 — Ти…​ — прошепотів Драко. — Ти…​

 — Це я вбив твого батька і всіх інших смертежерів минулої ночі. Їм наказали напасти на мене, щойно я зроблю бодай щось, тож мені довелося вбити їх, щоб мати змогу розібратися з Волдемортом, який загрожував усьому світу.

Голос Гаррі був здавленим.

 — Я не подумав про тебе, і Теодора, і Вінсента, і Ґреґорі. Але якби я подумав, то все одно зробив би це. Мій мозок спромігся до останнього не розуміти, що містер Білий — це Луціус. Але навіть якби я зрозумів, я все одно не ризикував би, залишивши його живим, адже він міг володіти безпаличковою магією. Задовго до того мені вже приходила така думка, що це було б дуже політично зручно, якби всі смертежери раптово загинули. Я завжди вважав, що смертежери — жахливі люди, я впевнений в цьому набагато сильніше, ніж показував тобі із нашої першої зустрічі. Але, якби твого батька там не було, і я мав би кнопку, що може вбити його на відстані, я не натиснув би її тільки заради політики. Як я почуваюся через свій вчинок і чи мучить мене сумління…​ Що ж, частина мене кричить від загального жаху через те, що я вбив когось. А інша частина каже, що з моральної точки зору, смертежери заклали свої життя того дня, коли підписалися співпрацювати з Волдемортом. Вони перші націлили на мене свої палички і таке інше. Але саме зараз мені просто дуже погано від того, як я вчинив з тобою. Знову. Я почуваюся так, наче, — голос Гаррі здригнувся, — наче все, що я роблю, лише завдає тобі болю, незважаючи на мої добрі наміри. Що в моєму оточенні ти постійно лише втрачав, тому, якщо ти скажеш мені надалі триматися на відстані від Драко Мелфоя, я зроблю це. А якщо ти хочеш, щоб я спробував бути твоїм другом, цього разу по-справжньому, не намагаючись маніпулювати тобою, не використовуючи тебе, і не ризикуючи тим, щоб завдати тобі болю, тоді я ним буду, клянуся, я буду.

Наступний лорд Мелфой плакав. Прямо перед очима свого ворога, закинувши пристойність і самовладання, бо не було більше задля кого їх зберігати.

Брехня.

Брехня.

Все було брехнею, самі лише брехні на брехнях, брехня брехня брехня…​

 — Ти маєш вмерти, — видавив з себе Драко. — Ти маєш вмерти, за те, що вбив батька.

Ці слова ще більше наповнили його порожнечею. Але вони мали бути сказані.

Гаррі Поттер похитав головою.

 — А якщо це не варіант?

 — Ти маєш страждати.

Гаррі знову похитав головою.

Хлопчик-Що-Вижив вимагав від лорда Мелфоя прийняття рішення.

Лорд Мелфой відмовлявся це зробити. Він не міг цього сказати, не міг змусити себе цього сказати, що б він не обрав. Він не хотів, щоб переможець війни і їхні спільні друзі його покинули. Та він не збирався давати Гаррі відпущення, якого той хотів.

Тож Драко Мелфой відмовився відповідати. А тоді час цієї пам’яті закінчився.

Хлопець сидів у кабінеті недалеко від місця, де колишня заступниця директора вершила суд. Його сльози всохли години тому. Тепер він міг тільки чекати, що з ним станеться. Сирота-ув’язнений Гоґвортсу, що його життя й щастя були в руках ворогів його сім’ї. Хлопця викликали у цю кімнату, і він прийшов, бо нічого іншого не міг зробити, і нікуди більше було піти. Вінсент і Ґреґорі його покинули, матері́ викликали їх на спішні похорони їхніх тат. Можливо, хлопцю варто було поїхати з ними, але він не зміг змусити себе це зробити. Він не здатен був грати роль Мелфоя. Відчуття порожнечі, що наповнювало його, було таким глибоким, що не залишало місця навіть для брехні.

Всі були мертві.

Всі були мертві, і все було марно від початку.

У двері кабінету постукали, і, після ввічливої паузи, з-за них з’явилася директорка Макґонеґел, вдягнена так само, як вона вдягалася, коли була професоркою.

 — Містере Мелфой? — промовив ворог, що здобув перемогу. — Будь ласка, ідіть зі мною.

Байдужий до всього, Драко піднявся й пішов слідом за нею. Він на мить зупинився, побачивши, що Гаррі Поттер чекає поряд із директоркою. Але потім його розум просто ізолювався від цього.

 — Це останнє, — сказав Гаррі Поттер. — Я знайшов це у складеному пергаменті, на якому було написано, що це остання зброя, яку можна використати проти роду Мелфоїв, і що не варто читати далі, хіба що вся війна залежатиме від цього. Я не сказав тобі цього раніше, бо думав, що це несправедливо вплине на твоє рішення. Якби ти був гарною людиною, яка ніколи не брехала і не вбивала, але мав би зробити щось з цього, що було б гірше?

Драко не зважав на нього. Він ішов далі в компанії директорки Макґонеґел, а Гаррі залишився із сумом дивитися вслід.

Вони прийшли до старого кабінету директорки, де вона запалила порошок флу помахом палички і сказала зеленому полум’ю: «Мандрівна служба “Ґрінґотс”». Кинувши на Драко суворий погляд, вона увійшла у полум’я.

Драко Мелфой пішов за нею, бо інших варіантів не мав.

Цього ранку вона лежала в ліжку, почуваючись навіть більш байдужою, ніж звичайно. Вона прокинулася надто рано, коли сонце тільки почало здійматися, хоча сонячне світло й було заблоковане хмарочосами, в тіні яких було розташовано її будинок. Слабке нагадування про похмілля билося у її скронях і сушило їй рота. Вона намагалася не зловживати напоями (хоча й не знала, заради чого), але вчора вона відчула…​ депресію навіть сильнішу, ніж зазвичай. Наче вона, якимось чином, щось втратила. Не вперше, і навіть не в сотий раз, вона думала переїхати — до Аделаїди, до Перта, може у Перт-Амбой, якщо знадобиться. Їй постійно здавалося, що вона має бути в іншому місці. Її життя, оплачене страхувальною компанією, було доволі комфортабельним, але не розкішним. Вона не могла дозволити собі швендяти по світу в пошуках якогось місця, що не викликало б в неї відчуття, що вона має бути деінде. Вона достатньо дивилася телебачення і фільми про подорожі, щоб зрозуміти: жодне місце, яке може показати відеокасета, не видається їй доречнішим, ніж Сідней.

Вона почувалася застиглою, зупиненою у часі, аж відколи аварія вкрала її спогади. Не тільки спогади про загиблу сім’ю, що тепер нічого для неї не значила, а й спогади про те, як працює плита, наприклад. Вона підозрювала, ні, вона знала, що хай на що чекає її серце, хай якого ключа треба було повернути всередині неї, щоб її життя знову почало рухатися, це була ще одна річ, яку вона втратила через той мінівен, що втратив керування. Вона думала про це майже щоранку, намагаючись вгадати, чого їй бракувало, бракувало, бракувало у її житті та її свідомості.

Хтось подзвонив у двері.

Вона застогнала, повернула голову, щоб подивитися на дисплей будильника, що він стояв біля ліжка. 6:31. Ранку. Серйозно? Що ж, як так, той ідіот може почекати, доки вона встане з ліжка у своєму звичайному темпі.

Вона, хитаючись, підвелася, і, ігноруючи дверний дзвінок, попрямувала до ванної кімнати, щоб одягтися.

Вона в’яло спустилася сходами, незважаючи на постійне почуття, що хтось інший має підходити до дверей за неї.

 — Хто там? - спитала вона у зачинених дверей. В них було вічко, але воно затуманилося.

 — Ви Ненсі Менсон? — спитав жіночий голос із чітким шотландським акцентом.

 — Так, — обережно сказала вона.

 — Євноя — сказав шотландський голос, і Ненсі подалася назад від подиву. Спалах світла пройшов крізь двері і вдарив її, і…​

Ненсі похитнулася, поклавши руку на лоба. Спалахи світла, що проходять крізь двері і вдаряють людей, це було…​ це було…​ це не було чимось надто вже незвичним…​

 — Чи не відчините ви, будь ласка, двері? — спитав голос шотландки. — Війну закінчено, і ваші спогади скоро повернуться. Дехто поряд зі мною має вас побачити.

Мої спогади…​

Голова Ненсі уже була забита, наче з її мозку от-от щось почне сипатися, але вона спромоглася дотягнутися до дверей і розчахнути їх.

Перед нею стояла жінка, вдягнена (цілком нормально) як відьма, від чорної мантії до загостреного капелюха…​

…​а поряд із нею стояв хлопчик, із коротким білим волоссям, вдягнений (цілком нормально) у темну мантію із зеленою облямівкою, і, роззявивши рота, дивився на неї. Його широко розплющені очі починали наповнюватися сльозами.

Мантія, облямована зеленим, і біле волосся…​

Щось тепле з’явилося у її пам’яті. Вона почувалася так, наче серце піднялося їй у горло: все, чого вона шукала минулі десять років, було прямо перед нею, просто зараз. Десь глибоко всередині неї лід тріскався навколо її серця. Та її частина, що застигла так надовго, готувалася знову почати рух.

Хлопчик дивився на неї, його рот беззвучно рухався.

Таємниче ім’я з’явилося в її розумі, попрямувало до її губ.

 — Луціус? — прошепотіла вона.

__Морт — чудовий вибір першої книжки для ознайомлення з творчістю Пратчетта.