Одного кроку в заборонену кімнату Дамблдора вистачило, щоб Гаррі верескнув, відстрибнув назад і зіткнувся з професором Снейпом, від чого обидва повалилися на підлогу.

Професор Снейп підвівся й знову став перед дверима. Його голова озирнулася на Гаррі:

 — Я охороняю ці двері за наказом директора, — звичним сардонічним голосом вимовив професор Снейп. — Негайно йдіть геть чи я почну віднімати очки гуртожитку.

Це було жах як моторошно, але вся увага Гаррі була прикута до велетенського триголового собаки, що кинувся вперед і спинився в якомусь метрі від Гаррі через ланцюги, що були прикріплені до трьох ошийників.

 — Це…​ це…​ це…​ — пробелькотів Гаррі.

 — Так, — з-за його спини сказав професор Квірел, — це й справді постійний мешканець цієї кімнати, що недоступна всім учням, а особливо першокласникам.

 — Це небезпечно навіть за мірками чарівників!

Всередині кімнати велетенський чорний звір в кілька голосів гавкав, нитки білої слини вилітали з трьох ікластих ротів.

Професор Квірел зітхнув.

 — Його зачаклували не їсти учнів, а лише випльовувати їх назад крізь двері. Отже, хлопче, як би ти рекомендував нам впоратися з цим небезпечним створінням?

 — Ем, — Гаррі аж заїкався, він старався думати, незважаючи на неспинне гарчання охоронця кімнати. — Ем. Якщо він нагадує цербера з маґлівської легенди про Орфея та Еврідіку, то треба заспівати йому, щоб він заснув та ми могли…​

 — Авада Кедавра.

Триголовий монстр пав.

Гаррі озирнувся до професора Квірела, а той на нього дивився очима сповненими крайнього розчарування, ніби він питав, чи відвідував Гаррі бодай одне з його занять.

 — Я взагалі-то вважав, — сказав Гаррі, він досі старався відновити дихання, — що при спробі пройти крізь ці перепони в будь-який спосіб, крім такого, на який здатні першокласники, збурить тривогу.

 — Це брехня, хлопче, ти просто не згадав пройденого матеріалу, коли він був потрібен у реальному житті. А щодо тривоги, я місяці знешкоджував усі обереги та сигнали, що накладені на ці кімнати.

 — Тоді навіщо треба було відправляти мене першим, га?

Професор Квірел лише посміхнувся. І посмішка ця була значно лихішою, ніж зазвичай.

 — Не зважайте, — сказав Гаррі й повільно зайшов до кімнати. Його руки й ноги тремтіли.

Кімната була з самого каменю, її освітлювало бліде блакитне проміння, що лилося з-під арок у стінах. Ніби сіре небо було за вікнами, хоча вікон не було. На дальньому кінці кімнати в підлозі виднівся деревʼяний люк з одним кільцем. Посеред кімнати лежав величезний мертвий собака з трьома головами, що не виявляли жодних ознак життя.

Гаррі підійшов до однієї з арок та зазирнув усередину. Там не було нічого, крім блакитного сяйва без жодного джерела, тож він пройшов до наступної й зазирнув у неї, по дорозі уважно оглядаючи стіну.

 — Що, — кинув професор Квірел, — ти робиш?

 — Обшукую кімнату, — відповів Гаррі. — Тут може бути підказка, напис чи ключ, який буде потрібен пізніше, чи щось таке…​

 — Ти серйозно, чи ти навмисно намагаєшся нас сповільнити? Відповідай парселмовою.

Гаррі озирнувся.

 — Я ссерйозно, — прошипів Гаррі. — Зробив би те ссаме, якби був ссам.

Професор Квірел швиденько помасажував собі чоло.

 — Зізнаюся, — сказав він, — що твій підхід був би доречним у, скажімо, обстеженні гробниці Амон-Сета, тож не можу назвати тебе ідіотом, та все ж таки. Хибна загадка, зовнішня форма виклику — це гра для першокласників. Ми просто спускаємося крізь люк.

Під люком була гігантська рослина — щось на кшталт дифенбахії з широким листям, що відходило від центрального стовбура, ніби це були спіральні сходи. Але рослина мала темніший колір, ніж звичайна дифенбахія, а також від стовбура відходили й звисали додолу схожі на вусики ло́зи. Внизу листя й вусики були більшими — видавалося, вони здатні безпечно пригальмувати падіння.

 — Очевидна думка: злетіти вниз на мітлі з мого капшучка чи кинути щось важке й подивитися, чи є ці вусики пасткою, — запропонував Гаррі, поглянувши вниз. — Та, гадаю, ви скажете, що варто просто спуститися листям.

Він не міг заперечити, що це вкрай скидалося на спіральні сходи.

 — Після вас, — сказав професор Квірел.

Гаррі сторожко поставив ногу на лист і виявив, що той і справді здатен був витримати його вагу. Тоді Гаррі востаннє кинув оком на кімнату, з якої вони йшли, та не помітив нічого цікавого.

Величезний мертвий собака забирав усю увагу, тож складно було зосередитися на чомусь іншому.

 — Професоре Квірел, — сказав Гаррі, опустивши фразу «ваш підхід до розвʼязання проблем має певні недоліки», — а що як хтось зазирне за двері й побачить, що цербер мертвий?

 — Тоді цей хтось, певно, вже помітив, що зі Снейпом щось не так, — відповів професор Квірел. — Та якщо ти наполягаєш…​

Професор захисту підійшов до триголового трупа й приклав до нього паличку. Він почав вимовляти замовляння псевдолатиною, і водночас підсилилося відчуття страху — Хлопчик-Що-Вижив, як завжди, відчував силу Темного Лорда.

Останнє вимовлене слово було «Інферіус», разом з ним була остання хвиля відчуття СТІЙ, НЕ ТРЕБА.

І триголовий собака підвівся й став, шість його очей були тьмяними й порожніми, він знову дивився на двері.

Гаррі витріщався на гігантського інферія із жахливим каменем на серці — третє найгірше відчуття в його житті.

Він знав, що вже бачив та відчував був цю процедуру раніше, тільки тоді не було слів латиною.

Кентавр, що напав на нього в Забороненому Лісі, помер. Професор захисту влучив у нього справжнім прокляттям «Авада Кедаврою», а не підробленим.

Десь на підсвідомому рівні Гаррі гадав був, що коли йому вдасться повернути Герміону, то він повернеться до кодексу, що ніхто не має померти, до етики Бетмена. Більшість людей успішно проживала все життя так, що ніхто не помирав у жодній їхній пригоді.

Але цьому не судилося бути.

Він навіть не помітив був того дня, коли втратив свій останній шанс на виграш. Тепер навіть якщо оживити Герміону, Гаррі не вийде з усього цього жахіття без жодної жертви.

Він навіть не дізнався був, як кентавра звали.

Гаррі нічого не сказав уголос. Професор захисту підтвердить звинувачення парселмовою чи збреше звичайною — у будь-якому разі професор захисту лише матиме більше причин підозрювати подальші дії Гаррі. Але Гаррі знав, що — хоч він і не знав як він зупинить професора Квірела, хоч він не наважувався на будь-яку зраду, навіть прийняти рішення, доки не прийде час перемагати, — вони з професором Квірелом ніколи не примиряться, бо ці два різні духи не могли існувати в одному світі.

І ця певність, знання протистояння, викликало силу з того, що Гаррі вважав був своєю темною стороною. Гаррі припинив навмисно намагатися викликати свою темну сторону після того дня, як він убив троля. Але його темна сторона ніколи й не була чимось окремим від нього. Це було щось, що лишилося від Тома Редла. Гаррі не знав, як це сталося було, та коли слідувати за гіпотезою, хай які рештки когнітивних здібностей має його темна сторона, вони мають бути доступні й для прямого використання ним. Не в окремому режимі, як Гаррі спочатку вважав, а просто як нейронні шаблони із сильною схильністю спрацьовувати одні за одними, бо колись вони утворювали одне ціле.

На жаль, це не змінювало того факту, що в професора Квірела були ті ж здібності плюс значно більше життєвого досвіду на додачу, а також у нього була зброя.

Гаррі повернувся, став ногою на величезну рослину та почав свій спуск спіральними сходами, що їх утворювало листя. Цього разу на це потрібно було забагато часу, та він нарешті більш-менш оговтався, хоча горе й досі тисло на нього, ніби товща води. Це не скидалося на сталевий стрижень у спині, але все ж таки це було щось пряме й тверде. Він гратиме до кінця, спочатку поверне Герміону до життя, а тоді якимось чином зупинить професора Квірела. Чи спочатку зупинить професора Квірела та отримає Камінь сам. Мало бути щось, якась можливість, якась нагода мала зʼявитися, якийсь спосіб спинити Волдеморта і повернути Герміоні життя.

Гаррі спускався далі.

За його спиною триголовий собака чекав, стеріг браму.