Звичайної «Інервації» від директора вистачило, щоб розбудити Фреда Візлі. Далі директор наклав початкові цілющі чари на зламану руку й тріснуті ребра. Ніби чужим голосом, Гаррі розповів директорові про трансфігуровану кислоту в голові троля (Дамблдор зазирнув за край тераси й зробив якийсь жест перед тим, як повернутися) та про те, що в розуми Візлі втручалися, вів далі розмову, яку він памʼятав, та не міг ще усвідомити.

Гаррі досі стояв над тілом Герміони, він не зрушив з місця, він як міг, враховуючи відчуття дисоціації та розкладу часу, обмірковував, чи варто йому зробити щось зараз, чи є якісь можливості, що от-от зникнуть назавжди. Якийсь спосіб зменшити величину магічної всемогутності, що буде потрібна пізніше. Може, темпоральний маяк для пізнішого переміщення в часі, якщо він знайде спосіб повернутися більше, ніж на шість годин. Існували теорії переміщення в часі, що підпадали під загальну теорію відносності (які видавалися значно менш імовірними до того, як Гаррі отримав часоворот), і згідно з тими теоріями неможливо повернутися в часі в мить, що передує миті побудови самої машини — релятивістська машина часу підтримувала сталий шлях крізь час — вона нічого не телепортувала. Та Гаррі не бачив нічого корисного у своєму арсеналі заклять, а Дамблдор, видавалося, не надто бажав допомогти, у будь-якому разі це вже було за сім хвилин після критичного розташування в часі

 — Гаррі, — прошепотів директор, поклавши руку Гаррі на плече. Він ніби зникнув з місця, де він стояв над близнюками Візлі, і повернувся до дійсності поряд з Гаррі. Джордж Візлі, видавалося, раптом телепортувався до брата, Фред тепер лежав рівно, його очі були розплющені, і він трохи кривився, коли дихав. — Гаррі, ти маєш звідси піти.

 — Заждіть, — вимовив голос Гаррі. — Я намагаюся зрозуміти, чи можу я щось зробити.

Голос старого чарівника сповнювала безпорадність.

 — Гаррі…​ Я знаю, що ти не віриш у душі…​ та чи дивиться на тебе зараз Герміона, чи ні, я не думаю, що їй хотілося б, щоб ти перебував у такому стані.

…​ні, це ж очевидно.

Гаррі направив паличку на тіло Герміони…​

 — Гаррі! Що ти…​

…​та вилив усе крізь руку в паличку…​

 — Фріґідейро!

 — …​робиш?

 — Гіпотермія, — неуважно відповів Гаррі, похитнувшись. Це було одне з заклять, яке вони з Герміоною досліджували були цілу вічність тому, тож він міг контролювати його точно, хоча довелося докласти чимало зусиль, щоб вплинути на таку масу. Тепер температура тіла Герміони має бути рівно пʼять градусів Цельсія. — Людей з холодної води оживляли навіть після тридцяти хвилин без дихання. Холод захищає мозок від пошкоджень, розумієте, він усе сповільнює. У маґлівських лікарів є прислівʼя: «ти не мертвий, доки ти ще не теплий і мертвий», видається, вони навіть охолоджують пацієнтів під час певних хірургічних операцій, якщо треба зупинити чиєсь серце на довгий час.

Фред та Джордж почали схлипувати.

На обличчі Дамблдора виднілися смужки сліз.

 — Мені шкода, — прошепотів він. — Гаррі, мені дуже шкода, та ти маєш припинити це.

Директор взяв Гаррі за плече й потягнув його.

Гаррі дозволив, щоб його відвернули від тіла Герміони, щоб його повели за директором подалі від крові. Чари холоду виграють якийсь час. Принаймні години, можливо, дні, якщо йому вдасться поновлювати закляття на Герміоні, чи якщо вони зберігатимуть її тіло в холодному місці.

Тепер в нього був час на роздуми.

Щойно Мінерва побачила лице Албуса, вона знала, що сталося щось жахливе. В неї був час поміркувати, що сталося, і навіть хто помер. В її думках виникали обличчя Аластора, Авґусти, Артура та Моллі — усі найімовірніші жертви на початку другого сходу до влади Волдеморта. Вона гадала, що підготувалася до найгіршого.

Та коли Албус заговорив, уся підготовка розвіялася, мов дим.

Не Герміона — ні…​

Албус дав їй трохи часу на ридання. А тоді сказав їй, що Гаррі Поттер спостерігав був, як міс Ґрейнджер померла, і сів зовні камери зберігання шкільної лікарні, де зберігалися рештки Герміони Ґрейнджер, і відмовлявся зрушити з місця, казав усім, щоб ішли геть, бо йому треба поміркувати.

Лише коли Фоукс спробував йому заспівати, хлопець зреагував — заволав, щоб фенікс припинив, що його почуття справжні, що не треба магічно їх зцілювати, ніби вони — хвороба. Після того Фенікс відмовився співати.

Албус вважав, що в неї, напевно, зараз найвищі шанси переконати Гаррі Поттера.

Тож їй довелося зібратися з силами, вмитися — потім ще буде час на журбу, коли її служіння дітям не потребуватиме її.

Мінерва Макґонеґел зібрала докупи роздрібнені частинки себе, востаннє витерла сльози, взялася за ручку дверей лікарні, за якими була кімната, що наразі використовувалася як камера зберігання. Впʼяте від заснування Гоґвортсу тут було останнє місце спочину юного перспективного учня.

Вона відчинила двері.

Гаррі Поттер поглянув на неї. Хлопець сидів на підлозі поряд з дверима до дальнього місця збереження, і тримав паличку на колінах. Якщо за цими очима крилася журба, якщо за ними крилася порожнеча чи розбитість, цього не можна було сказати, поглянувши на лице хлопця. На щоках не виднілися сліди висохлих сліз.

 — Чому ви тут, професорко Макґонеґел? — спитав Гаррі Поттер. — Я сказав директорові, що хочу, щоб мене деякий час не турбували.

Вона не уявляла, що відповісти. «Допомогти тобі — тобі погано…​» — та вона не знала, що сказати, не могла уявити слів, що могли б зарадити. Вона не планувала нічого перед тим, як зайти до кімнати, бо була не в найкращому стані.

 — Що ти обмірковуєш? — спитала Мінерва.

Лише це речення, що спало їй на гадку. Албус сказав був їй, що Гаррі міркував, знову й знову повторював, що йому треба поміркувати. А їй треба було якимось чином змусити Гаррі говорити.

Гаррі напівдивився на неї, а напівдивився вдалечінь. Обличчя Гаррі ставало дедалі напруженішим, а Мінерва затамувала подих.

Минуло чимало часу, доки Гаррі не заговорив.

 — Я обмірковую, чи маю я щось зробити прямо зараз. — сказав Гаррі Поттер. — Втім, це дуже складно. Розум весь час уявляє, як можна було б змінити минуле, якби я думав швидше, а я не можу виключити, що серед цих думок немає чогось надзвичайно корисного.

 — Містере Поттер…​ — з тремтінням в голосі почала вона. — Гаррі, мені здається, що це нездорово…​ так розмірковувати…​

 — Я не погоджуюся. Саме через брак роздумів гинуть люди, — ці слова було вимовлено рівним речитативом, ніби це була цитата з книжки.

 — Гаррі, — сказала вона, ледве усвідомлюючи, що каже, — ти нічого не міг вдіяти…​

Якась емоція промайнула обличчям Гаррі. Видавалося, він вперше справді сфокусував на ній погляд.

 — Нічого не міг вдіяти? — на останньому слові Гаррі підвищив голос. — Нічого не міг ВДІЯТИ? Та я вже втратив лік різноманітних способів, як я міг її врятувати! Якби я попросив видати нам усім дзеркала для звʼязку! Якби я наполіг, щоб Герміону забрали з Гоґвортсу й відправили до школи, що не є божевільнею! Якби я вишмигнув негайно, а не сперечався зі звичайними людьми! Якби згадав про патронуса раніше! Якби завчасно продумав надзвичайні ситуації та натренувався згадувати про патронуса раніше! Навіть в останню хвилину, можливо, було не запізно! Я вбив троля й повернувся до неї, вона ще була ЖИВА, а я просто сів поряд з нею на коліна й дослухався до її останніх слів мов КРЕТИН замість того, щоб знову створити патронуса й передати Дамблдорові, щоб той прислав Фоукса! Або я міг підійти до проблеми в цілому з іншого боку — якби знайшов учня з часоворотом, що погодився б відправити повідомлення назад у часі до точки перед тим, як я дізнався, що з нею щось сталося, а не отримав результат, що його неможливо змінити…​ Я просив директора повернутися в часі, врятувати Герміону, а потім підробити все: створити мертве тіло, відредагувати всім памʼять, та Дамблдор відповів, що він колись пробував таке, але це не просто не спрацювало — натомість він втратив ще одного друга. Або якби я…​ якби ж тільки я пішов за…​ якби тієї ночі…​

Гаррі затулив обличчя руками, а коли опустив їх знову, до нього повернувся спокій та зібраність.

 — Хай там як, — знову монотонно сказав Гаррі Поттер, — я не хочу повторювати цієї помилки, тож весь час до вечері я обмірковуватиму, чи маю я щось зробити. Якщо до того часу я нічого не вигадаю, то піду на вечерю та поїм. Тепер, будь ласка, ідіть.

Вона знала, що її щоками знову течуть сльози.

 — Гаррі…​ Гаррі, ти маєш повірити, що це не твоя провина!

 — Звісно, це моя провина. Тут більше немає нікого, хто може бути відповідальним бодай за щось.

 — Ні! Це Відомо-Хто вбив Герміону! — вона ледве розуміла, що каже, що вона не захистила кімнату, і хто може підслуховувати. — Не ти! Хай там що ти міг би зробити, це не ти її вбив, а Волдеморт! Якщо ти не можеш у це повірити, ти збожеволієш, Гаррі!

 — Відповідальність працює не так, професорко, — Гаррі вимовив це сповненим терпіння тоном, ніби пояснював дитині щось, та був певен, що та не збагне. Він більше на неї не дивився — втупився в стіну правіше від неї. — Коли робиш аналіз катастрофи, немає сенсу призначати винною частину системи, яку опісля не можеш змінити, — це все одно що зістрибнути зі скелі й звинувачувати в результаті гравітацію. Гравітація не зміниться наступного разу. Немає сенсу присвоювати відповідальність людині, що не змінить своїх дій. Якщо поглянути з цього боку, то зрозуміло, що звинувачувати когось немає жодної користі, хіба що ти звинувачуєш себе. Ось чому в Дамблдора є сповнена зламаних паличок кімната. Принаймні це він розуміє.

Десь у закутках розуму вона позначила, що треба по якомусь часі суворо поговорити з директором про те, що можна показувати чутливим юним дітям. Можливо, цього разу вона навіть покричить на нього. Все одно вона збиралася кричати на нього через міс Ґрейнджер…​

 — Ти не відповідальний, — сказала вона, хоча голос її тремтів. — Це професори…​ це ми відповідальні за безпеку учнів, а не ти…​

Очі Гаррі знову кинулися до неї.

 — Ви відповідальні? — напружено спитав він. — Ви хочете, щоб я вважав відповідальною вас, професорко Макґонеґел?

Вона підняла підборіддя й кивнула. Це значно краще, ніж якщо Гаррі звинувачуватиме себе.

Хлопець підстрибнув на ноги й зробив крок до неї.

 — Ну гаразд, — монотонно сказав Гаррі. — Я спробував вчинити розсудливо, коли побачив, що Герміони немає, і ніхто з професорів про це не знав. Я попросив семикласницю захистити мене, доки я шукатиму Герміону. Я просив допомоги. Я благав про допомогу. Та ніхто мені не допоміг. Бо ви дали всім безапеляційний наказ або лишатися на місці, або бути виключеними, незважаючи на будь-які виправдання. Хай які в Дамблдора є вади, він принаймні сприймає учнів як людей, а не як тварин, яких треба зігнати до стійла, аби не блукали. Ви знали, що не тямите у воєнній тактиці — спершу вам спало на думку відправити нас іти коридорами, ви знали, що дехто з учнів ліпше знається на стратегії й тактиці, але ви все одно заточили всіх в одній кімнаті, жодних дискреційних рішень. Тож коли сталося щось непередбачене вами і було б цілком логічно відправити семикласника на швидкій мітлі шукати Герміону Ґрейнджер, учні знали, що ви не зрозумієте й не пробачите. Вони не боялися троля — вони боялися вас. Дисципліна, підкорення, боягузтво, що їх ви прищеплюєте учням, затримали мене саме на такий час, що Герміона померла. Хоча насправді, звісно, мені не варто було просити допомоги у звичайних людей, і я змінюся й буду менш дурним наступного разу. Та якби я був достатньо тупим, щоб звинувачувати когось, крім себе, ось що я б сказав.

Її щоками текли сльози.

 — Ось що я сказав би вам, якби гадав, що ви можете бути за щось відповідальні. Та звичайні люди не приймають рішень залежно від наслідків — вони лише грають ролі. У вас в голові є уявний образ суворої виховательки, і ви робите хай що цей образ зробив би, — має це сенс чи ні. Сувора вихователька наказала б учням повертатися до своїх кімнат, навіть якщо троль нищить коридори. Сувора вихователька наказала б учням не виходити із Великої зали під загрозою виключення. І ця крихітна уявна професорка Макґонеґел, що живе у вас в голові, не вчиться з досвіду й не змінюється, тож ця розмова марна. Такі люди, як ви, ні за що не відповідальні, відповідальні — такі люди, як я. І коли ми зазнаємо невдачі, нам немає кого звинувачувати, крім самих себе.

Хлопець широкими кроками підійшов та став навпроти неї. Він швидко дістав з-під мантії золоту сферу — схвалену міністерством захисну оболонку часовороту. Він сказав мертвим, рівним голосом без жодних емоцій:

 — Це могло б врятувати Герміону, якби я міг ним скористатися. Та ви вважали, що, згідно з вашою роллю, треба мене обмежити, заважати мені. «Ніхто не помирав у Гоґвортсі вже пʼятдесят років», — ось що ви сказали мені, коли замикали його, памʼятаєте? Треба було порушити це питання, коли Белатриса Блек вивільнилася з Азкабану, чи коли Герміону звинуватили в замаху на вбивство. Та я забув, бо дурний. Будь ласка, відімкніть її, доки не помер ще хтось з моїх друзів.

Вона нездатна була вимовити ані слова, але простягла руку й зробила це, скасувала залежні від часу чари, якими вона оплела замо́к оболонки.

Гаррі Поттер відкрив захисну оболонку, поглянув на крихітний пісочний годинник в колах, кивнув, а тоді знову закрив оболонку.

 — Дякую. Тепер ідіть геть, — голос хлопця знову зірвався. — Я маю міркувати.

Вона зачинила за спиною двері, жахливий та досі переважно притлумлений звук виривався з її горла…​

Албус зʼявився поряд у мерехтінні — ненадовго він був яскраво забарвлений, доки ефекти розілюзнення зникали.

Вона не те щоб підстрибнула.

 — Я ж казала тобі, припини так робити, — промовила Мінерва. Їй самій було нудотно від свого голосу. — Це було особисте.

Албус вказав пальцем на двері за її спиною.

 — Я боявся, що містер Поттер може завдати тобі шкоди, — директор трохи помовчав, а тоді тихо додав: — Я дуже здивувався, що ти просто стояла й вислуховувала це все.

 — Мені треба було лише сказати «містере Поттер», і він би замовкнув, — ледь не прошепотіла вона. — Лише це, і він спинився би. І тоді він нікому б не зміг сказати всіх цих жахливих речей — взагалі нікому.

 — Я вважаю зауваження містера Поттера цілковито несправедливими й незаслуженими, — сказав Албус.

 — Якби це був ти, Албусе, ти б не погрожував нікого виключити, якщо він вийде з кімнати. Чи можеш ти чесно заперечити це?

Албус здійняв брови.

 — Твоя роль у цій катастрофі крихітна, твої рішення видавалися тоді доволі розсудливими — лише через бездоганний аналіз заднім числом Гаррі Поттерові ввижається, що це не так. Звісно ж, ти вища за те, щоб звинувачувати в цьому себе, Мінерво.

Вона чудово розуміла, що Албус поставить зображення Герміони в тій своїй жахливій кімнаті, що воно стоятиме в почесному місці. Албус вважатиме себе відповідальним, вона в цьому не сумнівалася, хоча його взагалі тоді не було в Гоґвортсі. Але її не звинувачуватиме.

«Тож ти теж гадаєш, що вважати мене відповідальною — марнування часу».

Вона звалилася на найближчу стіну, доводилося стримувати нові потоки сліз. Лише тричі вона бачила, щоб Албус ридав.

 — Я ніколи не мала такої віри в учнів, яка в тебе завжди була. Тебе вони б не боялися. Вони б знали, що ти зрозумієш.

 — Мінерво…​

 — Я не гідна бути директоркою після тебе. І ми обидвоє це знаємо.

 — Помиляєшся, — тихо сказав Албус. — Коли прийде час, ти станеш сорок пʼятою директоркою Гоґвортсу, і чудово впораєшся з цією роботою.

Вона похитала головою.

 — Що тепер, Албусе? Якщо він не слухає мене, то кого ж послухає?

Десь пів години потому. Хлопець досі стеріг двері, за якими лежало тіло його найкращої подруги, сидів на чатах. Він втупився вниз, на паличку, яку тримав у руках. Інколи його лице скривлювалося від дум, інколи розслаблялося.

Хоча двері не відчинялися, не було жодного звуку, хлопець підвів погляд. Він зробив обличчя нейтральним. Його голос, коли він заговорив, був безбарвним.

 — Я не шукаю товариства.

Двері відчинилися.

Гоґвортський професор захисту зайшов до кімнати й зачинив за собою двері, ставши чітко в кут між двома стінами — якомога далі від хлопця, наскільки це дозволяла кімната. Різке відчуття катастрофи набуло сили в повітрі між ними, висіло без змін.

 — Чому ви тут? — спитав хлопець.

Чоловік злегка схилив голову. Бліді очі оглянули хлопця, ніби той був представником життя з якоїсь далекої планети і, відповідно, небезпечним.

 — Я прийшов вибачитися, містере Поттер, — тихо сказав чоловік.

 — Вибачитися за що? — спитав хлопець. — Ну, і що ж ви могли зробити, щоб запобігти смерті Герміони?

 — Я мав би подумати перевірити присутність вас, містера Лонґботома та міс Ґрейнджер, що були очевидними наступними цілями, — без вагань сказав професор захисту. — Містер Геґрід ментально нездатний керувати загоном учнів. Я мав би проігнорувати прохання заступниці директора мовчати, і сказати їй лишити з вами професора Флитвіка, що значно ліпше міг би захистити учнів від будь-якої небезпеки, і міг би підтримувати звʼязок за допомогою патронуса.

 — Правильно, — гострим мов лезо голосом сказав хлопець. — Я й забув, що в Гоґвортсі є ще дехто відповідальний за щось. Тож чому ви не подумали про це, професоре? Бо я не вірю, що ви були дурним.

Запала тиша, і пальці хлопця побіліли на паличці.

 — Тоді ви теж про це не подумали, — у голосі професора захисту відчувалася втома. — Я розумніший за вас. Я міркую швидше. Я досвідченіший. Та різниця між нами двома не така, як між нами та ними. Якщо щось можете проґавити ви, то це можу проґавити і я, — губи чоловіка скривилися. — Розумієте, я одразу збагнув, що троль — для відволікання уваги від чогось іншого, і сам по собі неважливий. Якщо ніхто не гуляє коридорами без всякої на то причини, якщо ніхто безголово не відправляє слизеринців до тих саме підземель, де й помітили троля.

Видавалося, хлопець не розслабився.

 — Гадаю, в це можна повірити.

 — Хай там як, — сказав чоловік, — якщо когось і можна вважати відповідальним за смерть міс Ґрейнджер, то мене, а не вас. Це я, а не ви, мав би…​

 — Я так розумію, ви розмовляли з професоркою Макґонеґел, і вона дала вам сценарій, — хлопець навіть не намагався стримати гіркоту в голосі. — Якщо ви хочете сказати мені щось, професоре, скажіть це без масок.

Запала тиша.

 — Як забажаєте, — безбарвно сказав професор захисту. Бліді очі не полишила проникливість та гострота. — Мені прикро, що дівчина мертва. Вона була хорошою ученицею на моїх заняттях із захисту й могла б пізніше стати вам цінною союзницею. Я б хотів втішити вас з приводу вашої втрати, та не бачу, як це можна зробити. Звісно, якщо я знайду винних, я їх убʼю. Прошу приєднатися, якщо дозволять обставини.

 — Як зворушливо, — холодно сказав хлопець. — Тож ви не стверджуєте, що Герміона вам подобалася?

 — Підозрюю, її чари на мене не діють. Я вже нелегко створюю такі стосунки.

Хлопець кивнув.

 — Дякую за чесність. Це все, професоре?

Запала тиша.

 — За́мок тепер боїться, — сказав чоловік з кута.

 — Що?

 — Коли певний древній пристрій повідомив мене, що міс Ґрейнджер на краю смерті, я наслав закляття проклятого вогню, про яке я колись згадував був. Я пропалював собі шлях крізь стіни й перекриття, щоб моя мітла могла йти прямішим шляхом, — чоловік і далі розмовляв безбарвно. — Гоґвортсу нелегко буде загоїти ці рани, якщо він взагалі впорається. Гадаю, доведеться залатати отвори нижчими чаклунствами. Тепер я шкодую про це, адже все одно не встигнув.

 — А, — сказав хлопець. Він на мить заплющив очі. — Тож ви хотіли її врятувати. Хотіли її врятувати так сильно, що навіть зробили щось з цього приводу. Гадаю, ваш розум, на відміну від їхніх, має бути на це здатен.

Нетривала, суха посмішка чоловіка.

 — Дякую за це, професоре. Та зараз я хотів би побути на самоті до вечері. Ви-то маєте це зрозуміти. Це все?

 — Не зовсім, — сказав чоловік. Крихта сардонічної сухості тепер знову відчувалася в його голосі. — Розумієте, у мене є певний досвід, і я хвилююся, що ви тепер збираєтеся зробити щось надзвичайно дурне.

 — Наприклад? — спитав хлопець.

 — Я не певен. Можливо, ви вирішили, що всесвіт без міс Ґрейнджер втратив цінність і має бути знищений за те, як він вам дошкуляв.

Хлопець всміхнувся без тіні гумору.

 — Відчуваються ваші власні проблеми, професоре. Я таким не страждаю. А у вас таке колись було?

 — Не зовсім. Не те, щоб я дуже полюбляю цей всесвіт, але я в ньому живу.

Запала тиша.

 — Що ви плануєте, містере Поттер? — спитав чоловік з кута. — Ви прийняли якесь важливе рішення, хоч і намагаєтеся від мене це приховати. Які у вас наміри?

Хлопець похитав головою.

 — Я досі міркую, і волів би робити це на самоті.

 — Пригадую одну вашу пропозицію, що мала місце кілька місяців тому, — сказав професор захисту. — Чи не хочете поговорити з кимось інтелектуальним? Я зрозумію, якщо ви не будете приємним співрозмовником.

Гаррі знову похитав головою.

 — Ні, дякую.

 — Ну, тоді, — сказав професор захисту. — Як щодо когось могутнього й не надто обмеженого наївними докорами сумління?

На мить хлопець завагався, та потім знову похитав головою.

 — Когось, хто знається на таємних ученнях, на магіях, що інші їх можуть вважати неприродними?

Очі хлопця злегка примружилися — настільки непомітно, що хтось інший міг би й не…​

 — Зрозуміло, — сказав професор захисту. — Тож спитайте мене про це. Даю слово, що нікому не повторюватиму того, що ви скажете.

По деякому часі хлопець заговорив надламаним голосом.

 — Я збираюся повернути Герміону. Бо життя після смерті не існує, а я не дозволю їй просто…​ просто не бути…​

Хлопець затулив обличчя руками, а коли прибрав їх, знову видавався саме таким спокійним, як і чоловік у кутку.

Очі професора захисту були далекими, злегка спантеличеними.

 — Як? — зрештою спитав чоловік.

 — Будь-якими засобами.

І знову запала тиша.

 — Незважаючи на ризики, — сказав чоловік у кутку. — Незважаючи на те, якою небезпечною буде магія, що потрібна для досягнення мети.

 — Так.

Очі професора захисту були задумливими.

 — Та який загальний спосіб у вас на думці? Я так розумію, що перетворити її труп на інферія — не те, чого ви…​

 — Чи зможе вона думати? — спитав хлопець. — Чи розкладатиметься її тіло далі?

 — Ні, і так.

 — Тоді ні.

 — Як щодо воскресального каменя Кадмуса Певерела, якби хтось знайшов його для вас?

Хлопець похитав головою.

 — Я не хочу ілюзії Герміони, взятої з моїх спогадів. Я хочу, щоб вона могла прожити своє життя…​ — голос хлопця урвався. — Я ще не приймав жодного рішення щодо підходу розвʼязання цієї задачі. Якщо доведеться використати грубу силу й отримати достатньо могутності й знань, щоб просто змусити це статися, то так я й зроблю.

Ще одна мовчанка.

 — А для цього, — сказав чоловік у кутку, — ви скористаєтеся своїм найулюбленішим інструментом — наукою.

 — Звісно.

Професор захисту видихнув — майже зітхнув.

 — Гадаю, це все пояснює.

 — Ви допоможете чи ні? — спитав хлопець.

 — Якої допомоги ви бажаєте?

 — Магія. Звідки вона береться?

 — Я не знаю, — сказав чоловік.

 — І не знає ніхто інший?

 — О, стан речей значно гірший, містере Поттер. Навряд чи можна знайти вченого езотерика, що не розгадав би природи магії, та кожен з них вірить у щось своє.

 — Звідки беруться закляття? Я часто читаю, як хтось винайшов закляття для того-чи-іншого, та ніхто не згадує, як.

Чоловік знизав плечима в мантії.

 — Звідки беруться книжки, містере Поттер? Ті, хто прочитав багато книжок, інколи здатні написати свою. Як? Ніхто не знає.

 — Є книжки про те, як писати…​

 — Прочитавши їх, вам не стати відомим драматургом. Після врахування всіх порад лишається лише загадка. Винайдення нових заклять — схожа таємниця, хоч і більш явна, — чоловік схилив голову. — Такі спроби небезпечні. Є прислівʼя, що треба або не мати дітей, або дочекатися, доки вони не виростуть. Не дарма більшість винахідників походять з Ґрифіндору, а не Рейвенклову, як можна було б очікувати.

 — А як щодо більш потужних видів магії? — спитав хлопець.

 — Легендарний чарівник може винайти один ритуал з пожертвою впродовж свого життя та передати його нащадкам. Намагатися винайти пʼять ритуалів — самогубство. Ось чому справді могутні чарівники — це ті, хто отримав доступ до древнього вчення.

Хлопець неуважно кивнув.

 — Ну що ж, от тобі й маєш пряме рішення. Було б гарно винайти закляття «Воскресити мертвого», «Стати Богом» чи «Запустити консоль». Вам відомо щось про Атлантиду?

 — Лише те, що знає будь-який вчений, — сухо сказав чоловік. — Якщо хочете послухати про вісімнадцять найпоширеніших теорій…​ не зиркайте так на мене, містере Поттер. Якби все було так просто, я б уже це зробив багато років тому.

 — Я розумію. Вибачте.

Деякий час вони мовчали. Професор захисту не відводив погляду від хлопця, а той втупився ніби в ніщо.

 — Є магії, що я їх хочу вивчити. Закляття, які я міг би використати сьогодні, якби дослідив їх заздалегідь, — холодним голосом сказав хлопець. — Закляття, що стануть в пригоді, якщо щось таке станеться знову. Більшість з них, гадаю, мені вдасться знайти. Та деякі, гадаю, не вдасться.

Професор захисту схилив голову:

 — Я навчу вас майже будь-якому закляттю, яке забажаєте, містере Поттер. У мене є деякі межі, та завжди можете спитати. Але чого саме ви шукаєте? Вам бракує сили на смертельне прокляття й на більшість інших заборонених заклять…​

 — Оце закляття проклятого вогню. Навряд чи це ритуал з пожертвою, з яким впорається навіть дитина, якщо наважиться?

Губи професора захисту скривилися.

 — Цей ритуал потребує безповоротної пожертви — краплі крові. Після цього ваше тіло стане легшим на цю краплю крові назавжди. Не варто таке робити часто, містере Поттер. Для закляття проклятого вогню потрібна сила волі, щоб вогонь не поглинув вас. Зазвичай спочатку волю тренують безпечнішими дослідами. І хоча це не основна складова ритуалу, боюся, ви ще кілька років не досягнете потрібного рівня сили магії.

 — Шкода, — сказав хлопець. — Хотілося б подивитися на вираз лиця ворога наступного разу, коли він спробував би використати троля.

Професор захисту схилив голову, його губи знову смикнулися.

 — Як щодо чарів памʼяті? Близнюки Візлі дивно поводилися, і директор вважає, що їх забуттятили. Видається, це один з найулюбленіших трюків ворога.

 — Правило восьме, — сказав професор захисту. — Будь-яка техніка, за допомогою якої мене перемогли бодай раз, варта того, щоб її вивчити.

Хлопець без гумору всміхнувся.

 — Я якось чув історію про дорослу відьму, що наслала забуттятус, хоча була майже цілковито виснаженою, тож на це небагато магії потрібно. Це навіть не вважається непрощенним, хоча я уявити не можу, чому. Якби я міг змусити містера Геґріда памʼятати інший набір наказів…​

 — Все не так просто, — сказав професор захисту. — Ви недостатньо могутні для чар хибної памʼяті, і навіть простий забуттятус на межі вашої поточної витримки. Це небезпечне мистецтво, незаконне без дозволу міністерства. Також закликаю не використовувати його, якщо випадково стерти десять років чийогось життя завдасть вам якихось незручностей. Хотів би пообіцяти вам отримати одну з книжок під найпотужнішою охороною з відділку таємниць, і передати вам її так, щоб ніхто про це не дізнався. Та насправді маю сказати вам, що ви знайдете стандартне введення в цю тему в північ-північно-західному відділі основної бібліотеки Гоґвортсу під літерою «П».

 — Серйозно, — безбарвно сказав хлопець.

 — Саме так.

 — Дякую за ваші настанови, професоре.

 — Ваша винахідливість стала значно практичнішою, містере Поттер, порівняно з днем нашого знайомства.

 — Дякую за комплімент, — хлопець не підвів погляду від палички, що він її тримав у руках. — Я хотів би повернутися до міркувань. Будь ласка, поясніть їм від мого імені, що станеться, якщо мене потурбувати.

Двері до кімнати зберігання розчинилися, і професор Квірел вийшов з-за них. Лице нагадувало мертве, було повністю позбавлене емоцій. Вона могла б сказати, що це чимось нагадувало Северуса, хоча Северус мав не зовсім такий вираз.

Щойно двері зачинилися, Мінерва безмовно створила барʼєр тиші. Вона швидко заговорила:

 — Як пройшло…​ ви там були довго…​ Гаррі тепер розмовляє?

Професор Квірел хутко пройшов кімнату аж до дальньої стіни біля входу, а тоді озирнувся. Неемоційність зникла з його обличчя, ніби він зняв маску, а за нею був хтось вкрай похмурий.

 — Я розмовляв з містером Поттером так, як він очікував я розмовлятиму, і уникав слів, що роздратували б його. Навряд чи я його втішив. Гадаю, в мене немає таких вмінь.

 — Дякую…​ добре, що він взагалі розмовляв…​ — вона завагалася. — А що сказав містер Поттер?

 — Боюся, я пообіцяв йому не розповідати про це. А тепер…​ мені треба відвідати бібліотеку Гоґвортсу.

 — Бібліотеку?

 — Так, — сказав професор Квірел. Незвичний неспокій чувся в його голосі. — Я посилю безпеку службової секції певними запобіжними заходами власної розробки. Поточні захисні чари — сміх та й годі. А містера Поттера треба не допускати до службової секції за будь-яку ціну.

Вона витріщилася на професора захисту, в неї раптом завмерло серце.

Професор Квірел говорив далі:

 — Ви не скажете хлопцеві навіть про це. Ви наголосите Флитвікові й Вектор, що хлопця треба відволікати звичайними ухиляннями, якщо він передчасно питатиме про створення заклять. І хоч це не моя сфера знань, заступнице директора, та якщо ви здатні уявити будь-що, що може допомогти спинити занурення хлопця далі в горе й божевілля — взагалі що завгодно, що може скасувати рішення, яких він доходить, — пропоную вам вдатися до цих заходів негайно.