Піднятися на верхівку рейвенкловської вежі можна було повільно і складно, довжелезними сходами. Зсередини ці сходи скидалися на прямовисний схил, хоча ззовні вони, цілком послідовно, були гвинтовими. Піднятися до вершини вежі Рейвенклову можна було лише подолавши цей довгий неминучий підйом, не оминувши жодної кам’яної сходинки; і ось вони повзли назад під Гарріними чоботями, а він тиснув на них виснаженими ногами.

Гаррі простежив був, що Герміона без проблем відправилася спати.

Він достатньо потинявся у рейвенкловській вітальні, щоб зібрати декілька підписів, що пізніше могли б стати Герміоні у пригоді. Мало хто підписав; чаклуни були не навчені залізних правил маґлівської науки «доведи або мовчи», піди на ризик та зроби передбачення, або не вдавай, нібито віриш в цю гіпотезу. Більшість із них не бачила нічого негармонійного в тому, що вони надто нервувалися, щоб підписати договір, за яким вони винні Герміоні до кінця свого життя, якщо виявиться, що вони помилялись, і поводитися так, ніби вона винна. І втім, просто попросивши тих підписів, він зробив свою справу — після того, як правда вийде на світло, вже ніхто не підозрюватиме Герміону у чомусь темному. Принаймні, їй не доведеться двічі проходити крізь це.

Після цього Гаррі швидко пішов був з кімнати, бо настрій розуміння й прощення, що він так старанно підтримував у собі, почав був вивітрюватися. Іноді Гаррі здавалося, що найглибша розколина в його особистості розділяє зовсім не його світлу й темну сторону, а радше альтруїстичного й миролюбного Гаррі-Взагалі та спантеличеного й розлюченого Гаррі-Наразі.

Круглий майданчик на верхівці рейвенкловської вежі не був найвищою точкою Гоґвортсу, та, позаяк вся вежа стирчала вбік від основного нагромадження замку, майданчик нагорі не було видно з Астрономічної вежі. Місце, щоб спокійно поміркувати, якщо є страшенно багато тем для роздумів. Місце, куди майже ніхто більше не приходить — є більш легкодоступні схованки, якщо потрібна лише схованка.

Нічні смолоскипи Гоґвортсу залишились далеко внизу. Ніщо на майданчику не заважало роздивлятися довкола: вихід на сходи був через люк, а не через двері, що затуляли б оглядовий простір. Для споглядання зірок із Землі це була найкраща точка.

Хлопчик ліг у центрі майданчика, не зважаючи на бруд і порох; поклав потилицю на кам’яні плити підлоги. Тепер на межі його зору майоріло лише кілька стінних горельєфів; а попри них і срібну скибочку місяця, реальність сповнилася зоряного світла.

Крихітні вістря голок мерехтіли на м’якому шовку неба — то зникали, то знову поверталися. Ця краса була геть інша від незмигного сяйва посеред справжньої вічної тихої ночі.

Гаррі дивився в небо, а думки його були далеко звідси.

Сьогодні розпочалася твоя війна з Волдемортом…​

Дамблдор сказав це після випадку з порятунком Белатриси з Азкабану. То була хибна тривога, втім, формулювання добре передавало загальний настрій.

Дві ночі тому почалася війна, от тільки Гаррі не знав з ким.

Дамблдор гадає — з лордом Волдемортом, що повстав із мертвих і зробив перший хід проти хлопчика, від якого зазнав був колись поразки.

Професор Квірел наклав відстежувальні захисні чари на Драко з остраху, що божевільний директор Гоґвортсу може підставити Гаррі, зваливши на нього смерть Луціусового сина.

А може то професор Квірел сам сфабрикував усю цю справу, і тому знав, де шукати Драко. Северус Снейп гадав, що професор захисту — очевидний підозрюваний, навіть найочевидніший підозрюваний.

І самому Северусові Снейпу можна чи не можна трохи іноді довіряти.

Хтось оголосив Гаррі війну, їхній перший удар мав би зняти з дошки водночас і Драко, і Герміону, і врятувати Герміону ледь чи вдалося.

Це не назвеш перемогою. Драко усунуто з Гоґвортсу, і хоч це й не смерть, як виправити нанесену шкоду однаково незрозуміло. Неясно також, яким Драко повернеться. Чаклунська Британія тепер вважає Герміону потенційною вбивцею, через що вона, можливо, виявить здоровий ґлузд і піде зі школи. Гаррі пожертвував усіма своїми коштами, щоб повернути все на краще, і вдруге цього туза в нього не буде.

Його вразила якась невідома могутня сила, і хоча удар прийшовся не в центр, гепнули таки добряче.

Принаймні, його власна темна сторона не зажадала від нього нічого за порятунок Герміони. Можливо через те, що темна сторона — це не один з його уявних внутрішніх голосів на кшталт уявного гафелпафця; Гаррі міг би уявити, що його гафелпафська частина хоче чогось від нього, та його темна сторона була не така. Його «темна сторона», як зрозумів Гаррі, була іншим способом буття самого Гаррі. Просто зараз Гаррі не гнівається; тому дізнатися, що бажається чи не бажається «темному Гаррі» — це як стукати в порожню кімнату. Навіть думалось про це якось химерно; чи можна стати боржником іншого себе?

Гаррі роздивлявся зірки, розсіяні вогники, що їх людський мозок автоматично складає в уявні сузір’я.

А ще та обіцянка, що Гаррі був дав.

Драко допоможе з реформуванням гуртожитку Слизерин, а Гаррі вважатиме особистим ворогом того, хто, на думку самого Гаррі, згідно свого найкращого судження як раціоналіста, вбив Нарцису Мелфой. Якщо Нарциса сама не вбивала, якщо вона дійсно згоріла заживо, якщо вбивцю не ввели в якусь оману — Гаррі пам’ятав, як додав усі ці умови в договір. Варто було б, мабуть, записати, чи ще краще, взагалі не давати обітниці, що потребувала стільки додаткових умов.

Можна було б відкараскатися, якби він був з тих людей, що викручуються й вислизають. Дамблдор не те що прямо зізнався. Він не взяв і сказав, мовляв, так, це був я. Він поводився так, як поводився б Дамблдор-що-спалив-Нарцису. Чи то як Дамблдор-що-взяв-на-себе-відповідальність за вбивство Нарциси, що його вчинив хтось інший.

Гаррі похитав головою, скуйовдив волосся о кам’яну підлогу. Лишався ще один вихід: Драко сам може звільнити його від обіцянки, якщо захоче. Тож Гаррі може, принаймні, описати йому своє бачення ситуації, обговорити з ним можливі варіанти — коли вони знову побачаться. Навряд чи Драко дійсно захоче його звільнити, але перспектива щось чесно обговорити була до вподоби тій частині Гаррі, що виступала за дотримання обіцянок. Навіть якщо це буде лише відтягування часу — це краще, ніж призначити ворогом хорошу людину.

Та чи хороший він, цей Дамблдор? спитав голос гафелпафця. Якщо Дамблдор спалив когось живцем…​ Хороші люди можуть убивати, але ніколи не знущатимуться при цьому з жертви; хіба не це робить різницю між добрими й поганими людьми?

Можливо він убив її миттєво, припустив слизеринець, а тоді збрехав Луціусу про спалення живцем. Але ж…​ Якщо існувала бодай якась можливість, що смертежери за допомогою магії зможуть перевірити, як саме загинула Нарциса…​ І якщо в разі викриття брехні потрапили б у халепу родини на боці світла…​

Будьмо обережні з нашими розумними поясненнями, попередив грифіндорець.

Треба очікувати, що твоя репутація впливає на ставлення людей до тебе, заперечив гафелпафець. Якщо ти гадаєш, що може існувати достатня причина для того, щоб спалити жінку живцем, то цілком очікуваний побічний ефект полягає в тому, що хороші люди можуть вирішити, буцімто ти перетнув межу і маєш бути знешкоджений. Дамблдор мав очікувати на це. Немає чого жалітися.

А може він очікує, що ми розумніші за це, провадив слизеринець. Тепер, коли нам відома така частина правди, — знехтуємо точними деталями цієї бурхливої історії, — чи можемо ми справді повірити, що Дамблдор — жахлива-прежахлива людина, що мусить стати нашим ворогом? Протягом страшної кривавої війни Дамблдор підпалив одного цивільного з протилежного табору? Це погано хіба що за стандартами коміксів, а не за жодним історичним стандартом.

Гаррі втупився в небо, порпаючись у нетрях своєї гуманітарної ерудиції.

В реальному житті, у справжніх війнах…​

Під час Другої світової війни треба було саботувати нацистську програму зі створення ядерної зброї. Роками раніше Лео Сілард, перша людина, що усвідомила можливість ланцюгової ядерної реакції, переконала Фермі, що не варто публікувати одне його відкриття — про те, що очищений графіт є дешевим та ефективним сповільнювачем нейтронів. Фермі хотів був публікувати заради величного міжнародного проєкту науки, вищого за націоналізм. Та зрештою Сілард перетягнув на свій бік Рабі, і Фермі підкорився рішенню більшості учасників їхньої міні-змови на трьох. Тож під час війни нацистам був відомий лише один сповільнювач нейтронів, а саме — дейтерій.

Єдиним джерелом дейтерію в сфері контролю нацистів був захоплений завод в окупованій Норвегії, що його вивели з ладу бомбардування та саботаж. Ці заходи спричинили смерть двадцяти чотирьох цивільних.

Нацисти спробували доставити вже очищений дейтерій в Німеччину морем, на борту цивільного норвезького порома «SS Hydro».

Кнута Гаукеліда і його помічників викрив нічний вартовий цивільного порому, коли вони пробралися на борт, щоб вивести системи з ладу. Гаукелід сказав був вартовому, що вони тікають від гестапо, і той їх відпустив. Гаукелід тоді подумав, що варто б попередити вартового, та це б поставило під загрозу все завдання, тож він лише потис його руку. І цивільне судно затонуло в найглибшому районі озера, при цьому загинуло вісім німців, сім членів екіпажу і три цивільних сторонніх свідки. Деякі з норвезьких рятівників воліли залишити німецьких солдат тонути, але їхня думка не взяла гору, і вцілілих німців дістали на берег. Так прийшов кінець нацистській ядерній програмі.

Тож Кнут Гаукелід вбив був невинних людей. Один з котрих, нічний вартовий судна, був хорошою людиною. Він допоміг Гаукеліду, хоча і не мусив, хоч і ризикував своїм життям; з власної доброти, заради високих моральних ідеалів; і за це був відправлений на смерть. В сухому залишку історики вирішили, що нацистам однаково було далеко до винайдення ядерної зброї.

І в жодній книзі, що читав Гаррі, не припускалося, буцімто Гаукелід вчинив неправильно.

Бо це була війна в реальному житті. З точки зору спричинених втрат Гаукелід вчинив значно гірше ніж Дамблдор, якщо він вбив Нарцису Мелфой, чи Дамблдор підсунув лордові Волдеморту пророцтво, щоб той напав на батьків Гаррі.

Якби Гаукелід був супергероєм з коміксів, він якимось чином врятував би всіх цивільних з того порому, він би напав лише на німецьких солдат…​

…​радше ніж дозволити загинути бодай одній невинній людині…​

…​але Кнут Гаукелід супергероєм не був.

І Албус Дамблдор теж — не був.

Гаррі заплющив очі, нервово ковтнув слину. Раптом йому стало кришталево ясно, що, доки він тут носиться з ідеалами Просвітництва, намагаючись втілити їх в життя, саме Дамблдор б’ється на війні. Легко бути пацифістом, коли ти вчений, що живе всередині захисної бульбашки, яку створили поліція і армія, що їхні дії ти маєш розкіш критикувати. Албус Дамблдор, видається, починав шлях з не менш сильними принципами, ніж Гаррі, а то й більш принциповий був; і все ж він не зміг пройти свою війну, не вбиваючи ворогів і не приносячи в жертву друзів.

Скажи, Гаррі Поттере, хіба ти аж настільки кращий за Гаукеліда й Дамблдора, що зможеш вести бій без жертв? Навіть у світі коміксів єдине, що надає супергерою на кшталт Бетмена хоча б вигляд успішності, — це чарівна властивість читачів коміксів помічати смерті винятково Основних Персонажів. А якщо Джокер поцілив якогось безіменного статиста — це лише необхідна демонстрація його злодійства. Бетмен — теж убивця, не менше за Джокера, адже він убив усіх тих людей, що їх убив Джокер, бо міг їх врятувати, якби вбив Джокера. Саме це намагався пояснити Дамблдорові чоловік на ім’я Аластор, і потім Дамблдор шкодував, що не послухав його раніше. Ти що, дійсно збираєшся піти шляхом супергероя? Не хочеш жертвувати жодною фігурою, не хочеш вбивати своїх ворогів?

Стомлений, Гаррі відволікся від дилеми, знову розплющив очі, щоб роздивитися нічну півкулю, — півкуля не вимагала від нього жодних рішень.

На краю його бачення — блідий білий півмісяць; світло, що відбилося одну цілу й чверть секунди тому, приблизно 375 тисяч кілометрів відстані в просторі синхронності Землі.

Нагорі й праворуч — Полярна зірка, Північна зоря; перша зірка, що її Гаррі навчився був впізнавати в нічному небі, на краю Малої Ведмедиці. Насправді це п’ятизіркова система з яскравим центральним супергігантом, в 434 світлових роках від Землі. Це була перша «зірка», що її назву Гаррі дізнався від батька, так давно, що зараз і не згадати, скільки йому було рочків тоді.

Бляклий серпанок — то Чумацький Шлях, себто скупчення такої кількості мільярдів далеких зірок, що вони зливаються в суцільний потік, у річку; це площина галактики завширшки в 100000 світових років. Якщо Гаррі і відчув здивування, коли йому вперше розповіли про Чумацький Шлях, він був тоді дуже маленький, тож не міг зараз уже згадати свої враження.

В самому центрі сузір’я Андромеди — зірка Андромеда, яка насправді — галактика Андромеди. Найближча до Чумацького Шляху галактика, віддалена на 2.4 мільйони світлових років. За приблизними підрахунками, містить близько трильйона зірок.

На фоні таких чисел «нескінченність» не вражає, позаяк «нескінченність» просто бліда й невиразна. Вважати, що зірки «нескінченно» далеко — значно менш лячно, ніж намагатися перевести 2.4 мільйона світлових років у метри. 2.4 мільйона світлових років помножити на 31 мільйон секунд у році й помножити на швидкість фотона — 300000000 метрів на секунду…​

Яка дивна ідея — що такі відстані все ж можливо подолати. Всесвітом вирує магія, речі на кшталт часоворотів і мітел. Цікаво, чи якийсь чаклун коли-небудь намагався виміряти швидкість летиключа чи фенікса?

Поточне людське розуміння навіть не наближається до фундаментальних законів. На що була б здатна магія, якби справді второпати принципи її дії?

Рік тому тато їздив до Національного австралійського університету в Канберрі, і взяв із собою маму та Гаррі. Вони ходили на екскурсію до Національного музею Австралії, бо, як виявилося, більше в Канберрі не було куди піти розважитись. На скляних стендах лежали пожбурлячі каміння, зроблені австралійськими аборигенами, — вони були схожі на величезні дерев’яні лопатки для взуття, тільки рівні, різьблені, вкриті витонченим орнаментом. За 40000 років після того, як анатомічно сучасні люди мігрували до Австралії з Азії, ніхто не винайшов лука зі стрілами. Це змушує замислитися, наскільки неочевидна насправді ідея Прогресу. Чому вважати Винахід чимось важливим, якщо всі героїчні оповіді з історії твого народу — про величних воїнів і захисників, а не про Томаса Едісона? Хто б міг запідозрити, вирізблюючи пожбурляч каміння, що колись люди винайдуть ракети і ядерну енергію?

Чи можна подивитись у небо на сяюче світло Сонця й здогадатися, що всесвіт має джерела живлення потужніші за вогнище? Чи можна було б здогадатися, що, за згоди основних законів фізики, людина колись зможе живитися тією ж енергією, що й саме Сонце? Навіть якщо нічого з того, що ти можеш зробити з пожбурлячами каміння та витканими мішечками, жоден маршрут саванною, нічого, що можна отримати полюванням на тварин, не допоможе досягти цього навіть в уяві?

Сучасні маґли ще навіть не наблизилися до того, що маґлівська фізика вважає межею можливого. Та водночас, подібно до тубільних мисливців і збирачів, концептуально прив’язаних до своїх камінних пожбурлячок, світ більшості маґлів обмежений можливостями їхніх машин і телефонів. Хоча маґлівська фізика ясно визнає такі речі як молекулярні нанотехнології, чи процес Пенроуза, що теоретично дозволяє отримувати енергію з чорних дір, більшість заштовхує цю інформацію кудись до віддаленого куточку мозку, де зберігаються казки й книжки з історії, себто, подалі від особистих реалій: «колись давно, в одній дуже далекій галактиці». Тож нема чого дивуватися, що чарівний світ живе в концептуальному всесвіті обмеженому — навіть не фундаментальними законами магії, що їх однаково ніхто не знає, — якимись поверховими правилами поширених чарів та замовлянь. Неможливо дивитися на те, як сьогодні користуються магією, і не згадати ту виставку в Національному музеї Австралії, коли ти вже зрозумів, що саме ти спостерігаєш. Хай перша гіпотеза Гаррі виявилася провальною, але, так чи інакше, неможливо, щоб фундаментальні закони всесвіту містили виняток на випадок, якщо людські губи зартикулюють «Вінґардіум Левіоза». І навіть таке поверхове використання магії дозволяє робити таке, що маґлівська фізика вважає недосяжним: часоворот, вода, створена з нічого за допомогою «Аґваменті». Які ж тоді найбільші потенційні наслідки нових винаходів, якщо базові закони всесвіту дозволяють школяру з паличкою порушувати майже кожне обмеження маґлівської версії фізики?

Ніби мисливець-збирач, що дивиться на сонце, намагаючись здогадатися, що всесвіт, либонь, зроблений так, що дозволяє існування ядерної енергії…​

Може, двадцять тисяч мільйонів мільйонів мільйонів метрів — це не так вже й далеко.

Існує наступна стадія розвитку Гаррі-Взагалі, на яку він може перейти, якщо дати йому час зібратися з силами та помістити у правильне середовище; щось так само більше за Гаррі-Взагалі, як той більше за Гаррі-Наразі. Роздивляючись зорі, можна спробувати уявити, що подумають про твою дилему далекі нащадки людства — за сто мільйонів років, коли зорі повільно перекотяться на зовсім інші позиції, і не буде вже на небі жодного відомого зараз сузір’я. Згідно елементарної теореми ймовірності, якщо ти дізнався, якою буде твоя відповідь на базі майбутнього свідчення, ти мусиш прийняти цю відповідь одразу. Якщо ти знаєш свою мету, то ти вже там. І так само, хоч це і не зовсім доведена теорема, якщо ти можеш вгадати, що подумають про щось нащадки людства, то мусиш взяти цю думку на власне озброєння.

З цієї позиції, ідея вбити дві третини складу Чарверсуду вже не здавалася такою привабливою, як декілька годин тому. Навіть якщо це конче необхідно, якщо знаєш, як факт, що це найкраще, що може статися з чаклунською Британією, навіть якщо вся історія часу виглядатиме гірше в разі твоєї бездіяльності…​ навіть за умов крайньої потреби, смерті розумних істот завжди лишатимуться трагедією. Ще один елемент поневірянь земних; страждань, властивих Древній Землі, з якої все було почалося, колись давно, в одній далекій галактиці.

«Він не такий як Ґріндельвальд». «В ньому не залишилося нічого людського. Його ти маєш знищити. Тож збережи свою лють для того дня, і тільки для нього…​»

Гаррі струснув головою, зірки в полі зору трохи нахилилися. Він й далі лежав на кам’яній підлозі, дивився вгору, і назовні, і вперед у часі. Навіть якщо Дамблдор має рацію, і справжній ворог був цілковито божевільний і злий…​ за сто мільйонів років органічна життєформа, відома як лорд Волдеморт, мабуть не надто відрізнятиметься від інших спантеличених дітей Древньої Землі. Хай там що лорд Волдеморт зробив був із собою, які б Темні Ритуали не здавались наразі невиправними за звичною людською шкалою, будь-які їхні наслідки можна буде вилікувати за сто мільйонів років. Його вбивство, навіть якщо необхідне для збереження життів інших, буде для розумних істот майбутнього лише ще одним приводом для суму. Як можна дивитися на зірки і вірити у щось інше?

Гаррі дивився на миготливі вогні Вічності й намагався уявити, що подумають діти дітей дітей щодо всієї цієї історії з тим, що Дамблдор можливо-зробив із Нарцисою.

Та навіть якщо сформулювати питання до нащадків людства, спитавши їхньої думки, відповідь все одно даватимеш ти сам, базуючись на власних знаннях, а не на їхніх, тож відповідь ця все одно може бути помилковою. Якщо сам ти не знаєш соту цифру в числі пі, то і не знаєш, як це число обчислюватимуть нащадки, хай як тривіальна ця тема.

Повільно — він бо лежав тут, дивлячись на зірки, довше, ніж збирався, — Гаррі сів. Він обережно звівся на ноги, долаючи опір застиглих м’язів, підійшов до краю кам’яного майданчика на вершині рейвенкловської вежі. Зубчата стіна довкола вежі була невисока, недостатньо висока, щоб почуватися у безпеці. Бортик був скоріш декоративний, ніж страхувальний. Гаррі не наближався до краю; нащо зайвий ризик. Подивившись на землі Гоґвортсу далеко внизу, він цілком очікувано відчув запаморочення, ілюзорне відчуття обертання. Видається, його мозок стривожився, бо земля внизу була так далеко. На відстані, можливо, повних 50 метрів.

Сьогоднішній урок, видається, полягає в тому, що треба неймовірно близько до чогось підійти, щоб мозок зміг охопити це щось достатньо, щоб злякатися.

Рідкісний мозок здатен реагувати на щось віддалене у просторі чи часі. Мозок цікавить те, що під рукою, що можна помацати…​

Раніше Гаррі гадав, що для нового візиту в Азкабан йому знадобиться планування й співпраця з боку дорослого спільника. Летиключі, мітли, плащі-невидимки. Якийсь спосіб дістатись нижніх рівнів, не потурбувавши аврорів, і потрапити туди, де чигають тіні смерті.

І цього було достатньо, щоб відкласти цей план на далеку перспективу, безпечно відтермінувати його подалі від тепер.

До сьогодні він не розумів, що насправді все просто — треба лише знайти Фоукса і сказати йому, що час настав.

Спогади знову здійнялися в ньому — спогади, які Гаррі ніколи не міг надовго забути. Хоча каміння під ним не було гладеньким мов метал, хоча навколо нього було осяяне місяцем небо, чомусь дуже легко було уявити себе в пастці довгого металевого коридору в тьмяному оранжевому світлі.

Ніч була тиха — достатньо тиха, щоб спогади були ясно чутні.

Ні, я не хотіла, будь ласка, не помирай!

Ні, я не хотіла, будь ласка, не помирай!

Не забирай його, не-не-не…​

Зображення світу розмилося, і Гаррі витер очі рукавом.

Якби за тими дверима була Герміона…​

Якби Герміону запроторили були в Азкабан, Гаррі би покликав фенікса, полетів туди і спалив дощенту всіх дементорів до останнього, яке б це не було божевілля, які б не були його плани на життя. Він би просто…​ він би зробив це, і край.

А та жінка, за тими дверима — був, напевно, хтось, десь, кому вона теж була дорога? Хіба не відстань від її життя не дає Гаррі рвонути рятувати її з Азкабану попри всі перешкоди? Що потрібно, щоб штовхнути його на цей крок? Можливо, достатньо було б знати її в обличчя? Чи знати, як її звуть? Її улюблений колір? Полетів би він рятувати з Азкабану Трейсі Девіс? А як щодо професорки Макґонеґел? Мама й тато — звісно, тут жодних питань. А та жінка сказала була, що вона — чиясь мати. Скільки людей хотіло б мати достатньо сил, щоб увірватися до Азкабану? Скільки в’язнів Азкабану щоночі бачать сни про дивовижний порятунок?

Жоден. Адже це щаслива думка.

Мабуть, він мусить знищити Азкабан. Треба лише знайти Фоукса й сказати, що час настав. Уявити центр ями з дементорами, що він його бачив тоді з мітли. Дозволити феніксу перенести його туди. Накласти чари істинного патронуса і до дідька всі наслідки.

Треба було лише знайти Фоукса.

Можливо, можна просто подумати про вогонь, покликати вогняного птаха в глибині свого серця…​

На нічному небі спалахнула зірка.

Коли погляд Гаррі, тренований на завжди несподівані метеоритні дощі, опинився в цій точці, якась частина його вже дивувалася, як це, що зірка й досі там; бліда зірка, що її яскравість поступово, але відчутно зростає. Якусь секунду Гаррі подумав, а чи не бачить від народження нової або наднової зорі. Хоча, чи можна справді побачити їхню зміну яскравості? Хіба перша фаза нової не має бути жовто-помаранчевого кольору?

Тоді нова зірка знову ворухнулася, і ніби почала ще й збільшуватись. Вона раптом поближчала, вже не була так далеко, що відстань була незбагненною. Ніби ви гадали, що бачите зірку, а виявилося, що це літак, підсвічену форму якого ви змогли побачити…​

…​ні, не літак…​

Впізнавання зажевріло Гаррі в грудях, розтеклося мов тепла хвиля, і він спітнів від передчуття.

…​птах.

Різкий крик розколов ніч, відбився луною від дахів Гоґвортсу.

Постать, що стрімко наближалася, лишала по собі вогняний слід, а ще палахкотіла іскрами, що сипалися з пір’я, коли могутні крила били в повітрі. І ось уже істота сповільнилася по широкій дузі, щоб зависнути в кількох кроках від Гаррі, і вогняний слід на небі потьмянів — та її власне світло не вщухає й не блякне; ніби якесь невидне сонце світить і освітлює його.

Величезні сяючі крила, червоні, як захід сонця; очі, як палаючі перли, а в очах — золотий вогонь і рішучість.

Фенікс відкрив дзьоб і вилучив із себе гучний скрегіт, що його зміст Гаррі легко зрозумів, так, ніби людською мовою було сказано:

РУШАЙМО!

Несвідомо хлопець позадкував від краю даху. Він не віднімав погляду від фенікса, а все його тіло тремтіло від напруження; він то стискав кулаки, то кидав руки висіти по боках тіла; і увесь час він відступав — назад, далі він фенікса.

Фенікс знову крикнув — відчайдушний, сповнений благання звук. Цього разу в ньому не було слів — лише почуття, що відлунювали всі почуття Гаррі щодо Азкабану, спокусу діяти, просто зробити щось із цим, несамовита потреба зробити щось зараз, не відкладати далі ані на секунду — усе це було в скрику птаха.

Ходімо. Час настав. Голос прозвучав тепер всередині Гаррі, не від фенікса; в такій глибині він звучав, що й окремого ймення, скажімо, «грифіндорець», вже не можна було йому дати.

Лише і треба — зробити крок уперед, торкнутися кігтів фенікса, і він віднесе Гаррі туди, де йому треба бути, де, як йому увесь час і здавалося, він мусить бути, — вниз, у центральну прірву під Азкабаном. Ця картина стояла в Гаррі перед очима, така чітка й реальна, що це було нестерпно — як він радісно всміхається, нарешті відкинувши всі свої страхи і робить вибір…​

 — Але ж я…​ — вичавив із себе Гаррі, ще не усвідомлюючи, що каже. Гаррі підвів долоні до обличчя, щоб витерти сльози, що проступили йому на очах. Фенікс висів у повітрі поряд, підтримував себе широкими помахами крил. — Але ж я…​ є інші люди, яких я теж маю врятувати, інші речі, які я мушу зробити…​

Вогняний птах пронизливо крикнув, і хлопчик сахнувся, як від удару. Це був не наказ, не заперечення, це було знання…​

Освітлені тьмяним оранжевим світлом коридори.

Серце в Гаррі стискалося, йому хотілося просто зробити це і покінчити з цим нарешті. Можливо, він помре, та якщо не помре, то зможе нарешті очиститися. Зможе мати принципи, що важать більше, ніж прості відмовки, щоб нічого не робити. Це його життя. Може витрачати його, як хоче. Може зробити це, коли йому заманеться, в будь-який час…​

…​якби він не був хорошою людиною.

Хлопець стояв на даху, його очі навпроти двох вогняних кульок. Можливо, зірки мали час зрушити з місця в своїх сузір’ях, доки він стояв там, стояв і мучився вибором…​

…​вибором, що…​

…​не зміниться.

Очі хлопця один раз зиркнули на зорі вгорі; тоді він повернув увагу до фенікса.

 — Ще ні, — промовив хлопець, майже нечутно. — Ще ні. В мене ще забагато завдань. Будь ласка, повернись потім, коли я знайду інших, що вміють викликати справжнього патронуса…​ може, за пів року…​

Без жодного слова чи звуку постать птаха огорнулася вогнем; вогняна сфера тріскотіла й спалахувала білими та кармінними венами так, ніби хотіла пожерти те, що було всередині неї; а коли вогонь розвіявся сірим димом, фенікса вже не було.

На верхівці Рейвенкловської вежі запала тиша. Хлопець повільно відняв долоні від вух, зупинився, щоб протерти мокрі щоки.

Повільно хлопець повернувся…​

А тоді закричав і відстрибнув назад так, що майже впав з Рейвенкловської вежі; хоча мабуть, впасти йому все одно не вдалося б у присутності цього іншого мага, що стояв тепер на даху.

 — І так воно сталося, — промовив Албус Дамблдор, майже пошепки. — Так воно сталося.

На його плечі сидів Фоукс, він роздивлявся місце, де щойно зникнув інший фенікс своїм пташиним поглядом, що його не можливо було прочитати.

 — Що ви тут робите?

 — Ась? — відгукнувся древній стариган, що стояв у протилежному кутку дахового майданчика. — Я відчув присутність створіння, що його Гоґвортс не впізнав, і прийшов подивитися, звичайно, — повільно тремтяча рука старого чарівника піднялася зняти серпасті окуляри, а інша — витерти очі й лоба рукавом мантії. — Я не смів…​ не наважувався говорити…​ я знав, знав, що з усіх виборів цей — мусить бути твоїм власним…​

Гаррі відчув тривогу, що наростала в ньому, мов нудота в шлунку.

 — Що все залежить від цього вибору, — провадив Албус Дамблдор далі, досі напівпошепки, — це я розумів. Та який вибір веде у темряву — не знав. Та, принаймні, цей вибір твій власний.

 — Я не…​ — почав Гаррі, і зупинився.

Жахлива гіпотеза, дедалі більш імовірна…​

 — Фенікс приходить, — пояснив старий чарівник, — до тих, хто готовий битися; до тих, хто діятиме, не шкодуючи свого життя. Фенікси не мудрі, Гаррі, і не можуть нас оцінювати і судити, вони — лише свідки вибору. Я гадав, що йду на смерть, коли фенікс поніс мене битися з Ґріндельвальдом. Я не знав, що Фоукс підтримуватиме мене, лікуватиме мене і лишиться зі мною…​ — голос старого чарівника на мить затремтів. — Про це не говорять…​ Ти мусиш зрозуміти, Гаррі, чому…​ якби хтось знав, фенікс не зміг би розсудити правильно. Але тобі, Гаррі, вже можна це чути, позаяк фенікс приходить лише один раз.

Старий чарівник перетнув оглядовий майданчик рейвенкловської вежі і підійшов до хлопця, що заклякнув був у жахливому усвідомленні.

В моїй дуелі з Ґріндельвальдом я не міг перемогти, тільки битися з ним багато годин, щоб він впав у знемозі; і я б теж загинув від неї згодом, якби не Фоукс…​

Гаррі навіть не розумів, що говорить, доки не почув власний шепіт…​

 — Виходить, я міг би…​

 — Чи міг би? — запитався древній чарівник, і голос його звучав значно старше, ніж зазвичай. — Тепер вже тричі фенікс прилітав по моїх учнів. Одна відіслала його, і горе від вчиненого, здається, розчавило її. Другий був кузеном твоєї юної подруги Лаванди Браун, і він…​ — тут голос старого чарівника затнувся. — Він не повернувся, бідний Джон, і не врятував нікого з тих, кого збирався врятувати. Серед небагатьох знавців феніксів подейкують, що лише один з чотирьох повертається зі свого походу. Та навіть якби ти вижив — для якого життя, Гаррі Джеймс Поттер-Еванс-Веррес? Для життя, в якому ти мусив би завжди чути крики фенікса — хтозна, не звело б це тебе з розуму? — старий чарівник знову утерся рукавом. — Я більше любив компанію Фоукса до того, як почав боротьбу з Волдемортом.

Здавалося, хлопець не слухає, він дивився лише на червоно-золотого птаха на плечі чарівника.

 — Фоуксе? — тремтячим голосом звернувся він до фенікса. — Чому ти не дивишся на мене, Фоуксе?

Фоукс нахилив голову й зацікавлено подивився на хлопця, тоді обернувся назад і продовжив вивчати свого власника.

 — Бачиш? — сказав старий чарівник. — Він не зневажає тебе. Можливо, тепер ти його не так цікавиш; і він знає…​ — тут чарівник сардонічно посміхнувся, — що ти не надто вірний його господареві. Втім, людина, до якої фенікс взагалі прилітав, — не може бути неприємна феніксу, — голос чарівника знову стишився до шепоту. — На плечі Ґодрика Ґрифіндора ніколи не бачили птаха. Хоча це ніде не записано, я гадаю, він відіслав свого фенікса, перш ніж обрав червоний і золотий своїми офіційними кольорами. Можливо, відчуття провини за цей вчинок гнало його далі, ніж він дійшов би інакше. А може цей досвід навчив його покорі й скромності, повазі до слабкості людей, навчив поразці…​ — чарівник похитав головою. — Я дійсно не знаю, чи ти зробив мудрий вибір. Я дійсно не знаю, чи це було правильно, чи неправильно. Якби я знав, Гаррі, я б заговорив. Але я…​ — Дамблдору знову перебило подих. — Я лише дурний маленький хлопчик, що виріс у дурного стариганя, і мудрості в мене катма.

Гаррі не міг дихати, нудота підбиралася йому до горла, а живіт скрутило намертво. Він раптово і остаточно усвідомив, що зазнав поразки в якомусь фінальному, остаточному сенсі — зазнав поразки саме цієї ночі…​

Хлопець стрімко обернувся й вибіг до краю рейвенкловського даху.

 — Повернися! — його голос тріснув, піднявся майже до вереску. — Повернися!

Останній наслідок:

Вона прокинулася від жаху, хапаючи ротом повітря, на її губах застиг крик, але слів не було, вона не розуміла, що була побачила, не розуміла, що була побачила…​

 — Котра година? — вичавила з себе вона.

Її золотий, інкрустований коштовним камінням будильник, прошепотів у відповідь:

 — Близько одинадцятої ночі. Повертайся в ліжко.

Вся її постіль була мокра від поту, нічний одяг просякнутий потом теж, тож вона взяла паличку з подушки поряд, привела себе до ладу, спробувала заснути, і врешті-решт їй це вдалося.

Сивіла Трелоні знову заснула.

У забороненому лісі кентавр, що його розбудило якесь безіменне передчуття, припинив роздивлятися нічне небо, бо він знайшов там лише питання і жодних відповідей; тож, вклавши ноги зручніше, Фіренце знову заснув.

В далеких землях магічної Азії древня відьма на ім’я Фен Тонґ, що спала вдень, сказала стурбованому пра-пра-пра-онуку, що, мовляв, в неї все гаразд, це був лише нічний кошмар, і знову заснула.

В землі, де маґли ніколи не отримують листів, дівчинка, така маленька, що навіть власного імені в неї ще не було, плакала на руках своєї роздратованої, але люблячої матері, аж доки вона не заспокоїлася й не заснула.

Всім їм спалося погано.