Це була звивиста, петляста алея просто посеред Гоґвортсу. Вона була плутана, наче пасмо волосся, що вибилося з-під очіпка, і, здавалося, подекуди перетинала сама себе. Але варто піддатися спокусі й спробувати скоротити шлях, то вже ніколи не дійдеш до її кінця.

Наприкінці цього переплетіння, притуляючись до грубого каменю, стояли шестеро учнів: чорні мантії на сірому тлі стін, зелена облямівка, очі, що стрімко змінюють напрям погляду. У безвіконній схованці горіли смолоскипи, своїм світлом і жаром вони відганяли пітьму й прохолоду слизеринського підземелля.

 — Я впевнена, — гаркнула Різ Белка, — цілком впевнена, що це був несправжній ритуал. Відьмочки-першачки не здатні на таку магію, і навіть якби були здатні, хто взагалі чув про темний ритуал, що приносить в жертву запечатаний жах задля…​ цього?

 — Чи була ти…​ — сказав Луціан Боул, — я маю на увазі…​ коли та дівчинка клацнула пальцями…​

Погляд Белки мав би його розплавити.

 — Ні, — кинула вона, — не була.

 — Саме так, вона не була гола, — сказав Маркус Флінт, розтягуючи кожне слово. Його широкі плечі розслаблено спиралися на пухирчастий камінь стін. — Вкрита шоколадною глазурʼю, але не гола.

 — Сьогодні Поттер виказав невимовну зневагу до наших родів, — промовив похмурий голос Джеймі Асторґи.

 — Так, добре, вибачте за прямоту, — спокійно сказав Рендольф Лі, потираючи підборіддя, оторочене ледь помітним пухом, — але коли хтось приклеює тебе до стелі, це повідомлення, Асторґа. А зміст цього повідомлення такий: я неймовірно могутній темний чаклун, який міг би зробити з тобою що завгодно, якби мені заманулося, і, до речі, мені начхати, чи твій рід почувається зневаженим.

Роберт Джаґсон Третій засміявся мʼяким низьким сміхом. Від цього в кількох слизеринців мурахи побігли спинами.

 — Після такого починаєш задумуватися, чи не обрав ти неправильний бік, га? Я чув розповіді про такі повідомлення, що їх надсилали за наказом старого Темного Лорда…​

 — Я поки що не готовий схиляти коліна перед Поттером, — відповів Асторґа, дивлячись прямо в очі Джаґсона.

 — Я також, — сказала Белка.

Джаґсон тримав паличку і ліниво крутив її пальцями, вказуючи то вгору, то вниз.

 — Ви слизеринці чи ґрифіндорці? Всі мають свою ціну. Всі, в кого є розум.

Таке судження викликало тишу, що панувала ще деякий час.

 — Чи не повинен Мелфой бути тут? — невпевнено спитав Боул.

Флінт зневажливо махнув рукою.

 — Хай що там планує Мелфой, він хоче виглядати безневинним. Тож ніхто не має помітити, що він відсутній одночасно з нами.

 — Але всі й так уже знають, — відгукнувся Боул. — Навіть в інших гуртожитках.

 — Так, це було дуже незграбно. Мелфой чи ні, він всього лише першачок, і він нам тут не потрібен, — пирхнула Белка.

 — Я надішлю сову своєму батькові, — мʼяко сказав Джаґсон, — щоб він поговорив із самим лордом Мелфоєм…​ — слова Джаґсона різко обірвалися.

 — Не знаю щодо вас, дорогенькі, — Белка повела далі з підробною ніжністю, — але я не збираюся перелякано втекти від фальшивого ритуалу, і я ще не закінчила з Гаррі Поттером і його ручною бруднокровкою.

Ніхто не відповів. Усі їхні погляди були спрямовані повз неї.

Белка повільно озирнулася й побачила, на що витріщилися всі інші.

 — Ви нічого не робитимете, — прошипів вихователь їхнього гуртожитку. Обличчя Северуса Снейпа було охоплене люттю, а коли він говорив, краплинки слини бризкали з рота й ще більше плямили його й без того брудну мантію. — Ви, дурні, вже зробили достатньо! Ви зганьбили мій гуртожиток, програли першокласницям, а тепер ви збираєтесь вплутати шляхетних лордів Чарверсуду у свої жалюгідні дитячі чвари? Я з цим розберуся. А ви не посмієте більше ганьбити цей гуртожиток, ви не ризикуватимете тим, щоб зганьбити його знову! Ви закінчили битися з відьмами, і якщо я почую зворотне…​

Якщо ви гадаєте, що після такого вони сидітимуть один біля одного під час вечері, то ви помиляєтеся.

 — Чого вона від мене хоче? — жалібно скрикнув хлопчик, який, попри неабияку начитаність науковою літературою, досі був наївним у певних речах. — Вона хотіла, щоб її побили?

Старшокласники з Рейвенклову, що сиділи біля нього за столом, обмінялися швидкими поглядами. Потім, ніби за якимось негласним протоколом, найбільш досвідчений з них заговорив.

 — Слухай, — сказав Арті Ґрей, що вів у їхньому змаганні, випереджаючи інших на трьох відьом і професорку захисту, — ти маєш зрозуміти: той факт, що вона розлючена, ще не означає, що ти втратив бали. Міс Ґрейнджер злиться, бо вона перелякалася, а тебе легко звинуватити, розумієш? Але одночасно, хоча вона в цьому і не зізнається, вона розчулена тим, що її хлопець пішов на такі сміховинні й відверто скажені заходи, аби її захистити.

 — Річ не в балах, — відповів Гаррі, промовляючи кожне слово крізь стиснуті зуби. Їжі він навіть не торкнувся. — Річ у справедливості. І я. Не. Її. Хлопець!

У відповідь на це всі присутні лише посміхнулися.

 — Та годі тобі, — відгукнувся шестикласник з Рейвенклову, — коли вона цілує тебе, щоб витягти зі стану дементації, а ти заради неї приклеюєш сорока чотирьох розбишак до стелі, час для «та ні, вона справді не моя дівчина» давно минув. Тепер ми можемо обговорювати, хіба що, якими будуть ваші діти. Доволі лячна думка, правду кажучи…​ — голос рейвенкловця потроху стих, він тихо додав: — Будь ласка, не дивися на мене так.

 — Слухай, — сказав Арті Ґрей, — вибач за прямоту, але між справедливістю й дівчатами доводиться обирати, не можна одночасно мати й те, й інше, — він дружньо поклав руку на Гарріне плече, — у тебе є потенціал, малий, більший, ніж в будь-якого іншого чарівника, що я бачив, але ти маєш навчитися використовувати його, розумієш? Будь з ними лагідніший, вивчи якісь заклинання, щоб привести до ладу своє розкуйовджене волосся. І, найважливіше, тобі варто краще приховувати свою злу натуру, не повністю, але краще. Милі хлопці з гарною зачіскою популярні у дівчат, темні чаклуни також популярні у дівчат, а от милі хлопці з гарною зачіскою, що їх підозрюють у таємних заняттях темною магією, популярні серед дівчат настільки, що ти й не уявляєш…​

 — Не цікавить, — рішуче відповів Гаррі, безцеремонно скинувши руку хлопця зі свого плеча.

 — Але цікавитиме, — сказав Арті Ґрей низьким, лиховісним голосом, — ох, цікавитиме!

Тим часом з іншого боку того самого столу…​

 — Романтично? — Герміона Ґрейнджер вереснула так голосно, що деякі дівчата поряд із нею здригнулися. — Що в цьому було романтичного? Він не спитав! Він ніколи не питає! Він тільки надсилає привидів, і приклеює людей до стель, і робить що йому заманеться з моїм життям.

 — Та хіба ж ти не розумієш? — відповіла відьма з четвертого класу. — Це означає, що хоч він і злий, він любить тебе.

 — Ти їй не допомагаєш, — сказала Пенелопа Клірвотер, що сиділа трохи далі, але її проігнорували.

Кілька старших відьом попрямували в бік Герміони, щойно вона сіла з повністю протилежного від Гаррі краю столу, але моторніша хмаринка молодших дівчат вже оточила Герміону непроникним барʼєром.

 — Хлопцям, — парувала Герміона, — не має бути дозволено любити дівчат, доки вони спершу не спитають! Це стосується різних речей, а особливо приклеювання людей до стелі!

Це також проігнорували.

 — Ну прямо як у виставі! — позіхнула дівчина з третього класу.

 — У виставі? — хотіла б я побачити виставу, у який коїться таке!

 — О, — сказала якась третьокласниця. — Та я згадала про ту страшенно романтичну виставу, у якій дуже гарний, милий хлопець використовував порошок флу, але випадково вимовив помилкову адресу й опинився в кімнаті, повній темних чарівників, які виконували заборонений ритуал, що він мав навіки залишатися забутим у часі. Вони приносили в жертву сімох людей, намагаючись звільнити Давній Жах, який виконав би одне їхнє бажання. Звісно, присутність хлопця перериває ритуал, Жахіття пожирає темних чаклунів, і, доки всі вмирають, останньою думкою хлопця стає бажання мати дівчину. Наступне, що трапляється, — хлопець лежить на колінах прекрасної жінки, очі якої палають лячним світлом. Вона не розуміє, як бути людиною, а тому йому постійно доводиться стежити, щоб вона не їла оточуючих. Ваша історія така сама, як ця вистава, тільки ти — той хлопець, а Гаррі Поттер — дівчина!

 — Це…​ — Герміона почувалася здивованою, — це насправді звучить схоже на…​

 — Насправді? — випалила другокласниця з того боку стола. Вона сильно нахилилася вперед і здавалася навіть більше захопленою, ніж нажаханою.

 — Ні! — сказала Герміона, — Я хочу сказати, він не мій хлопець!

За дві секунди вуха Герміони вловили слова, що їх промовили її губи.

Відьма з четвертого класу стиснула плече Герміони, наче втішаючи її.

 — Міс Ґрейнджер, — мʼяко сказала вона, — гадаю, якби ви були чесною сама з собою, то зрозуміли б, що справжня причина, чому ви розлючені на свого темного повелителя, полягає в тому, що для спрямування своїх несамовитих сил він використав Трейсі Девіс, а не вас.

Герміона відкрила рота, але її горло наче схопило до того, як вона промовила слова. Мабуть, це було на краще, бо якби вона закричала так голосно, то могла б щось і розбити.

 — Як це взагалі можливо? — спитала дівчинка з третього класу. — Чому Гаррі Поттер спрацював через іншу дівчину, коли він уже повʼязав себе з тобою? Чи між вами трьома якась із тих, ну, знаєш, домовленостей?

 — Ггвкгг — тільки й вимовила Герміона Ґрейнджер. Її горло досі було наче забите, її мозок затинався, а голосові звʼязки спонтанно видавали такі звуки, наче вона викашлювала щось гидке.

(Пізніше.)

 — Я не розумію, чому ти поводишся так нерозумно, — сказала другокласниця, що замінила дівчину з третього класу. Герміона пригрозила тій, що попросить Трейсі зʼїсти її душу. — Якби хтось такий, як Гаррі Поттер, врятував мене, я б відправляла йому вдячні листівки, дарувала обійми та, — обличчя дівчини трохи почервоніло — поцілунки, сподіваюся.

 — Ага! — сказала інша другокласниця, — я ніколи не розуміла, чому дівчата у виставах зляться, коли головний герой зі шкіри пнеться, щоб бути приязним до них. Я б так не поводилася, якби герой любив мене.

Герміона Ґрейнджер опустила голову на стіл, повільно смикаючи руками своє волосся.

 — Ви просто не розумієте чоловічої психології, — авторитетно промовила відьма з четвертого класу, — Ґрейнджер має вдавати, наче вона може таємничим способом протистояти його спокусливій чарівності.

(Ще пізніше.)

Незабаром Герміона Ґрейнджер звернулася до єдиної людини, з якою вона могла б поговорити, до єдиної людини, яка гарантовано зрозуміла б її точку зору…​

 — Вони всі божевільні, — Герміона Ґрейнджер пішла з вечері трохи раніше й енергійно крокувала до башти Рейвенклову, — усі, окрім нас із тобою, Гаррі, усі окрім нас, увесь Гоґвортс, вони повністю втратили розум. А рейвенкловські дівчата найгірші. Я не знаю, що читають рейвенкловки, коли стають старшими, але я впевнена, що вони не повинні цього читати. Одна відьма спитала мене, чи ми двоє повʼязали свої душі. Я сьогодні ще пошукаю про це в бібліотеці, проте я впевнена, що такого ніколи не траплялося…​

 — Я не знаю навіть назви для такого типу хибного міркування, — відповів Гаррі Поттер. Хлопець йшов звичним кроком, що означало, що подеколи йому доводилося прискорюватися й робити кілька швидких кроків, щоб вирівнятися з її підживленою обуренням ходою. — Я впевнений, що якби це залежало від них, вони б цієї ж хвилини потягнули нас змінювати імена на Поттер-Еванс-Веррес-Ґрейнджер…​ Ох, промовивши це в голос я зрозумів, як жахливо це звучить.

 — Твоє імʼя було б Поттер-Еванс-Веррес-Ґрейнджер, а моє було б Ґрейнджер-Поттер-Еванс-Веррес, — сказала Герміона, — це надто жахливо, щоб уявляти.

 — Ні, — сказав хлопець, — Поттери — шляхетний рід, тому, гадаю, це прізвище залишиться попереду…​

 — Що? — обурилася вона. — Хто каже, що ми повинні…​

Раптово запала нестерпна тиша, яку порушували лише звуки їхніх кроків.

 — Хай там як, — швидко сказала Герміона, — дещо з того, що вони казали за вечерею, змусило мене замислитися, тому я просто хотіла сказати, Гаррі: я справді вдячна тобі за те, що врятував мене й інших від побиття, і хоча деякі частини тієї події мене засмучують, я впевнена, що ми можемо спокійно про це поговорити.

 — А…​ — Гаррі слабко і невпевнено посміхався, в його очах була суміш бентеги й занепокоєння, — це…​ добре, гадаю?

Точніше кажучи, це було пояснення відьми-четверокласниці про те, що, як Гаррі був злим чаклуном, закоханим у Герміону, а Герміона була чистою незайманою дівчиною, що або приведе його до спокути, або сама спокуситься темними мистецтвами, то, відповідно, Герміона мала постійно бути обуреною будь-яким його вчинком, навіть якщо він героїчно врятував її від неминучого нещастя, просто для того, щоб історія їхнього кохання не розвʼязалася раніше за кінець четвертого акту. А тоді Пенелопа Клірвотер, про розумові здібності якої Герміона була кращої думки, голосно зауважила, що з тих самих причин для Герміони було неможливим просто піти до Гаррі й поговорити про те, чому вона почувалася ображеною. До того ж, темних чаклунів у жінках приваблює пристрасть і непокора, а не логічність. Саме цієї миті Герміона зірвалася з лави й розлючено покрокувала до місця, де сидів Гаррі, і запропонувала пройтися й усе зʼясувати.

 — Інакше кажучи, — сказала Герміона своїм найспокійнішим голосом, — все нормально, я досі розмовляю з тобою, ми досі друзі, і ми досі разом навчаємось. Ми не сваримося. Добре?

Чомусь це ще більше посилило занепокоєння Гаррі.

 — Добре, — сказав Хлопчик-Що-Вижив.

 — Чудово! Ну то як, чи змогли ви зʼясувати, чому я була засмучена, містере Поттер?

Запала тиша.

 — Ти хотіла, щоб я не ліз у твої справи? — обережно спитав Гаррі після паузи. — Я знаю що ти хотіла робити все самостійно, і я намагався не ставати в тебе на шляху, доки не почув, що троє смертежерів-молодших готують на тебе засідку. Чесно кажучи, я такого не очікував. Професор Квірел такого не очікував. Я почав хвилюватися, що ти вскочила у халепу. Не ображайся, але сорок чотири цькувальники у масовій засідці, це далеко поза межами того, з чим будь-хто може впоратися без допомоги. Тому я вирішив, що цього одного разу тобі й справді знадобиться допомога…​

 — Ні, з цим усе гаразд. Ми вскочили у халепу, правда. Будь ласка, спробуйте ще раз, містере Поттер.

 — Ем…​ Те, що зробила Трейсі…​ тебе стурбувало?

 — Стурбувало мене, містере Поттер? — у її голосі відчувалася нотка кислотності. — Ні, містере Поттер, я була налякана. Я була нажахана. Мені було б соромно зізнатися, що я боюсь драконів чи чогось такого, бо люди могли б подумати, що я боягузлива. Але коли ти чуєш, як віддалені голоси викрикують «Текелі-лі! Текелі-лі!» і калюжі крові просочуються з усіх дверей, тоді боятися цілком нормально.

 — Мені шкода, — Гаррі сказав таким голосом, ніби й справді жалкував про скоєне, — я гадав, ти зрозумієш, що це я.

 — І причина, чому ми всі так злякалися, містере Поттер, в тому, що ви не спитали перед тим, як зробити це! — попри наміри Герміони, її голос знову почав підніматися. — Тобі варто було спитати мене, перш ніж ти викинеш щось таке, Гаррі! Тобі варто було сказати абсолютно конкретно: «Герміоно, чи можна мені зробити так, щоб кров ішла з-під дверей?». Це важливо, бути конкретним, коли питаєш про такі речі!

Хлопець потер потилицю і продовжив йти.

 — Я…​ чесно, я подумав, що ти точно скажеш «ні».

 — Так, містере Поттер, я могла сказати «ні». У цьому й полягає вся суть того, щоб спочатку питати, містере Поттер!

 — Ні, я маю на увазі, тобі б довелося сказати ні, хай чого ти насправді хотіла б. І тоді б вас усіх побили, і це була б моя провина, бо я вирішив спочатку спитати.

Герміона здивовано здійняла брови. Вона зробила ще декілька кроків, намагаючись зрозуміти.

 — Що? — спитала вона.

 — Ну, — повільно сказав хлопець, — ти генерал Сонечка, чи не так? Ти не могла погодитися на те, щоб лякати людей, навіть цькувальників. Навіть заради того, щоб врятувати своїх друзів від побиття. Тобі довелося б сказати ні, а тоді тобі б завдали болю. А так ти чесно можеш казати людям, що й гадки не мала, і що це не твоя провина. Ось чому я тебе не попередив.

Герміона зупинилася і повернулася до Гаррі.

 — Гаррі, припини вигадувати розумні виправдання своїм дурним вчинкам, — її голос був контрольованим і рівним.

Гаррі підняв брови. Потім він сказав:

 — Слухай, я, звісно, знаю, що ти маєш на увазі, але досі стоїть питання того, чи це насправді хороша ідея, а не просто розумна…​

 — Я розумію, чому ти зробив те, що зробив сьогодні. Але я хочу, щоб ти пообіцяв, що відтепер ти спершу питатимеш мене, навіть якщо ти можеш придумати причину, чому не варто цього робити.

Пауза затягнулася, і Герміона відчула, як стискається її серце.

 — Герміоно…​ — почав казати Гаррі.

 — Чому? — розчарування наповнило її голос, — Що в цьому такого жахливого? Ти всього лише маєш запитати!

Очі Гаррі були дуже серйозними.

 — Кого у С.С.Р.А.Г.Ч. ти намагалася захистити найбільше, Герміоно? За кого ти боїшся більше, ніж за інших, коли ви бʼєтеся?

 — За Анну Ебот, — Герміона відповіла не задумуючись, а тоді відчула докір сумління, адже Анна дуже старалася, і вона й справді стала кращою…​

 — Чи могла б ти довірити вирішальну відповідальність за захист Анни комусь іншому, наприклад Трейсі? Якби ти знала, що Анна от-от потрапить у пастку, і придумала б план, як її захистити, чи почувалася б ти добре, якби Трейсі вирішувала, чи дозволено тобі його виконати?

 — Ну…​ ні? — здивовано відповіла Герміона.

Зелені очі Хлопчика-Що-Вижив не відводили погляду від її очей.

 — Чи довірила б ти Анні остаточне рішення з приводу того, чи потребує вона захисту?

 — Я…​ — сказала Герміона, а тоді зупинилася. Дивно, вона знала правильну відповідь, але водночас знала, що правильна відповідь не була правдивою. Анна так старалася довести, що їй не страшно, хоча їй було страшно. Легко уявити, що дівчинка з Гафелпафу старатиметься надто сильно…​

А тоді Герміона зрозуміла прихований зміст цих запитань.

 — Ти гадаєш, що я як Анна?

 — Не…​ зовсім…​ — Гаррі провів рукою крізь своє скуйовджене волосся. — Слухай, Герміоно, що б ти запропонувала зробити, якби я попередив тебе про засідку сорока чотирьох хуліганів?

 — Я б вчинила відповідально: розповіла б професорці Макґонеґел і дозволила б їй з цим розібратися, — негайно відповіла Герміона, — і тоді не було б ані темряви, ані людей, що волали, ані жахливого блакитного світла…​

Гаррі тільки потряс головою.

 — Це не відповідальний вчинок, Герміоно. Це те, що зробив би хтось, хто грає роль відповідальної дівчинки. Так, я подумав про те, щоб піти до професорки Макґонеґел. Але вона зупинила б катастрофу тільки раз. Скоріше за все, навіть раніше, ніж будь-яке хвилювання почалося б, попередивши цькувальників, яких вона знає. Їх покарали б лише за змову, і вони б відбулися втратою очок гуртожитку чи, у найгіршому випадку, денним відпрацюванням. Нічого такого, що справді налякало б їх. І тоді вони спробували б знову. Їх було б менше, і вони краще зберігали б секретність операції. Я не почув би про це, а вони, скоріш за все, атакували якусь одну з вас. У професорки Макґонеґел недостатньо авторитету, щоб відлякати їх і захистити вас. І вона не стала б виходити за межі свого авторитету, бо насправді вона не відповідальна.

 — Професорка Макґонеґел не відповідальна? — недовірливо сказала Герміона. Вона закрила рота руками й витріщилася на нього. — Ти здурів?

Хлопець навіть не кліпнув.

 — Мабуть, це можна назвати геройською відповідальністю. Не звичайний її тип. Вона означає: хай що станеться, неважливо що, це завжди твоя провина. Навіть якщо ти розкажеш професорці Макґонеґел, відповідальність за те, що станеться, не на ній, а на тобі. Дотримання шкільних правил не є виправданням, те, що цим займається хтось інший, не є виправданням, навіть спроби зробити все, на що ти здатен, не є виправданням. Виправдань просто немає, ти повинен зробити те, що треба, незважаючи ні на що, — обличчя Гаррі посуворішало, — ось чому я сказав, що ти не мислиш відповідально, Герміоно. Вважати, що твою роботу виконано, коли ти розповіла все професорці Макґонеґел, це не героїчний спосіб мислення. Наче те, що Анну побʼють, раптом перестане бути чимось страшним, бо це більше не твоя провина. Бути героїнею означає, що твоя робота не буде закінчена, доки ти не зробиш все, що потрібно, задля захисту інших дівчат, назавжди.

У голосі Гаррі відчувалася сталь, якої він набув з того дня, як Фоукс сидів у нього на плечі.

 — Ти не можеш вважати, — додав він, — що просто дотримуючись правил, ти виконуєш свій обовʼязок.

 — Гадаю, — рівним тоном сказала Герміона, — що ми з вами маємо різні погляди на деякі речі, містере Поттер. Наприклад, хто з вас більш відповідальний — ти чи професорка Макґонеґел. І чи відповідальність зазвичай передбачає людей, що бігають та волають. І чи є дотримання шкільних правил хорошою ідеєю. І те, що ми маємо різні погляди, містере Поттер, не означає, що останнє слово за вами.

 — Ти спитала, що такого жахливого в тому, щоб спочатку запитати тебе, і це було на диво хороше запитання, тому я дослідив свій розум, і саме це я знайшов. Гадаю, мій справжній страх полягає в тому, що як Анна буде в небезпеці і я вигадаю спосіб її врятувати, але він здасться дивним, чи темним, чи ще щось, то ти не усвідомиш всіх наслідків для Анни. Ти, можливо, не візьмеш на себе героїчну відповідальність врятувати її якимось чином, незважаючи ні на що. Натомість, ти й надалі гратимеш роль Герміони Ґрейнджер, розумної рейвенкловки. А роль Герміони Ґрейнджер автоматично сказала б ні, навіть якщо в неї немає кращого плану. І тоді б сорок чотири цькувальники по черзі били б Анну Ебот, і це була б моя провина, бо я знав, навіть якщо я не хотів, щоб такою була реальність, але я знав, що так і буде. Я впевнений, що це і був мій секрет — невимовний, цілковитий страх.

Вона знову відчула хвилю роздратування.

 — Це моє життя! — не витримала Герміона. Вона могла уявити, як воно буде, якщо Гаррі й надалі постійно втручатиметься, безперервно вигадуючи виправдання тому, щоб спершу не питати й не слухати її заперечень. Вона не повинна перемагати у суперечці лише щоб…​ — В тебе завжди буде якась причина, ти завжди можеш просто сказати, що я думаю неправильно! Я хочу свого власного життя! Інакше я піду геть, я справді зроблю це, Гаррі.

Гаррі позіхнув.

 — Я так не хотів, щоб саме до цього доходило, і от ми тут. Ти боїшся того ж самого, чого і я, чи не так? Боїшся, що якщо ти відпустиш штурвал, то ми розібʼємося, — куточки його губ піднялися, але це не було схоже на справжню посмішку. — Це я можу зрозуміти.

 — Не думаю, що ти хоч щось розумієш! — різко сказала Герміона. — Ти казав, що ми будемо партнерами, Гаррі!

Це його зупинило, вона бачила, що це його зупинило.

 — Як щодо такого, — нарешті сказав Гаррі, — я обіцяю питати тебе, перш ніж робити будь-що, що може бути інтерпретоване як втручання у твої справи. Але ти маєш пообіцяти мені бути розважливою, Герміоно. По-справжньому, щиро зупинитися й подумати двадцять секунд, ставитися до моєї пропозиції як до реального вибору. Той тип розважливості, де ти усвідомлюєш, що я пропоную спосіб захистити дівчат і автоматично кажеш ні, навіть не обдумуючи це як слід, призводить до фактичних наслідків, за яких Анна Ебот потрапляє до лікарні.

Герміона дивилася на Гаррі, доки він завершував свою промову.

 — Ну, то як? — спитав Гаррі.

 — Я не повинна давати обіцянки, щоб зі мною консультувалися з приводу мого власного життя, — вона розвернулася й пішла в бік башти Рейвенклову, не дивлячись на нього, — але я все одно над цим подумаю.

Вона почула Гарріне позіхання. Тоді вони йшли в тиші, повз арку якогось червонуватого металу на кшталт міді, у коридор, що нічим не відрізнявся від попереднього, тільки підлога була вкрита пʼятикутниками, а не квадратами.

 — Герміоно…​ Я спостерігав за тобою і думав з того дня, як ти сказала, що збираєшся стати героєм. У тебе чимало відваги. Ти битимешся за те, що правильно, навіть проти ворогів, які злякали б будь-кого іншого. У тебе безсумнівно достатньо чистого інтелекту для цього, і всередині ти, скоріше за все, краща людина, ніж я. Але навіть так…​ кажучи чесно, Герміоно…​ Я не можу побачити тебе на місці Дамблдора, як ти керуєш боротьбою магічної Британії проти Відомо-Кого. Принаймні, не зараз.

Герміона повернула голову, але Гаррі продовжував іти, наче загубився у власних думках. На місці Дамблдора? Вона ніколи навіть не намагалася уявити себе в цій ролі. Вона навіть не уявляла того, щоб уявляти себе в цій ролі.

 — Може я й помиляюся, — продовжував Гаррі, — може я просто прочитав забагато історій, де герої ніколи не роблять нічого розважливого: не дотримуються правил, і не розповідають про все своїм професоркам Макґонеґел, а тому мій мозок не думає, що ти доречний книжковий герой. Може це ти свідома, Герміоно, а я просто поводжуся по-дурному. Але щоразу, як ти говориш дотримуватися правил чи покладатися на вчителів, у мене виникає це відчуття, наче це повʼязано з чимось, що стримує тебе, якоюсь останньою частиною тебе, що змушує протагоніста в тобі впасти у сплячку, і знов перетворює тебе на побічного персонажа…​

Гаррі знову позіхнув.

 — Може саме тому Дамблдор сказав, що мої названі батьки мали бути злими.

 — Він сказав що?

Гаррі кивнув.

 — Я й досі не зрозумів, чи директор тоді жартував, чи…​ Річ у тім, що він частково мав рацію. У мене були люблячі батьки, але я ніколи не відчував, що можу довіряти їхнім рішенням, вони не були достатньо свідомими. Я завжди знав, що як я не продумаю все сам, то можу зазнати шкоди. Професорка Макґонеґел піде на що завгодно заради діла, але тільки якщо я постійно гарчатиму на неї. Вона не порушує правил без геройського нагляду. Професор Квірел справді робить те, що потрібно, незважаючи ні на що, і він єдина інша людина з мені відомих, яка помічає речі на кшталт снича, що руйнує квідич. Але я не можу довіряти тому, що він хороший. Це сумно, але я думаю, це є частиною оточення, що створює героя у Дамблдоровому розумінні — людину, якій нема на кого перекласти кінцеву відповідальність, а тому в неї відпрацьовується звичка за всім стежити самостійно.

Герміона нічого на це не відповіла, але вона думала про те, що написав Ґодрик Ґрифіндор наприкінці дуже короткої автобіографії. Коротко і без жодних пояснень, бо сувій мав переписуватися від руки, за сторіччя до того, як маґлівська друкарська машина надихнула чаклунів винайти Читай-Пиши Перо.

«Німаш у спасителя спасителя,» — написав був Ґодрик Ґрифіндор. — «Німаш у захисника господаря, ані матері, ані батька, і лиш ніщо над ним».

Якщо це була ціна того, щоб бути героєм, Герміона не була впевнена, що хоче її платити. Чи може — хоча така думка не майнула б у її голові до знайомства з Гаррі — може, Ґодрик Ґрифіндор зрозумів все неправильно.

 — Ти довіряєш Дамблдорові? — спитала Герміона. — Він просто тут, у нашій школі, і він найлегендарніший герой у всьому світі…​

 — Він був найлегендарнішим героєм, — сказав Гаррі, — а тепер він підпалює курчат. Чесно, чи Дамблдор здається надійним тобі?

Герміона не відповіла.

Плече до плеча, вони почали підніматися великими широкими спіральними сходами. Бронзові металеві сходинки чергувалися із блакитними камʼяними. Це були останні кроки на шляху до портрета Рейвенклову, який охороняв їхні спальні дурними загадками.

 — О, я щойно згадав дещо, про що маю тобі розповісти, — на півшляху нагору сказав Гаррі, — бо це вплине на твоє життя і все таке. Вважай, що це щось на кшталт першого внеску…​

 — І що ж це? — відповіла Герміона.

 — Я пророкую, що С.С.Р.А.Г.Ч. от-от піде у відставку.

 — Відставку? — Герміона перечепилася через одну зі сходинок.

 — Саме так. Я можу помилятися, але, підозрюю, вчителі збираються серйозно взятися за бійки у коридорах, — Гаррі широко посміхався, блиск його очей за окулярами натякав на таємне знання. — Накладуть нові захисні чари, щоб виявляти нападницькі прокльони, чи почнуть перевіряти скарги на цькування за допомогою сироватки правди…​ Я можу вигадати кілька способів, як з цим упоратися. Але, якщо я маю рацію, то ми маємо привід святкувати, Герміоно, ти й усі ви. Ти здійняла достатньо громадського обурення, щоб змусити їх зробити щось із цькуванням. Усім цькуванням.

Тоді повільно усмішка почала повзти її обличчям. А коли вона піднялася сходами й почала йти до портрета, щоб почути свою загадку, Герміона почувалася, наче її ноги відривалися від підлоги, дивовижне відчуття легкості поширювалося нею, немов вона була наповнена гелієм.

Чомусь, навіть незважаючи на всі зусилля, яких вони увісьмох доклали, вона не очікувала такого, вона не очікувала, що це спрацює.

Вони щось змінили…​

Наступного дня, наприкінці сніданку, учні з усіх гуртожитків дуже тихо сиділи на своїх лавах. Вони всі дивилися в напрямку учительського столу, перед яким, твердо й нерухомо, стояла одинока першокласниця. Її голова була нахилена назад, а погляд спрямований на вихователя гуртожитку Слизерин.

Обличчя професора Снейпа було скривленим від люті й тріумфу, мстивим, наче в темних чаклунів з портретів. А за ним інші професори сиділи за столом з обличчями, наче викарбуваними у камені.

 — …​назавжди розформоване, — лютував професор із настійок. — Ваша самопроголошена спілка незаконна у межах Гоґвортсу, за моїм рішенням як професора. Якщо вашу спілку, чи будь-кого з її членів, буде знову помічено у бійці в коридорах, Ґрейнджер, ви особисто понесете відповідальність та будете виключені мною із Гоґвортської школи чарів та чаклунства!

Дівчина-першокласниця стояла там, перед учительським столом, куди раніше її кликали тільки щоб похвалити й усміхнутися. Вона стояла, тримаючись високо і прямо, її спина вигнута, наче лук кентавра, не залишаючи ворогові шансів.

Відьма-першокласниця стояла там, стримуючи усі свої сльози й лють, її обличчя спокійне. Нічого у її зовнішньому вигляді не змінювалось, доки всередині неї щось повільно ламалося, вона відчувала, як воно ламалося.

Воно зламалося ще більше, коли професор Снейп дав їй два тижні покарання за насилля у школі, єхидна посмішка на його презирливому обличчі, яке він продемонстрував їм ще на першому уроці зілля і настійок. А легенький вигин на кутку його посмішки показував, що професор чудово знав, як несправедливо він чинив.

Хай що це було всередині неї, воно повністю тріснуло, згори до низу, коли професор Снейп забрав в Рейвенклову 100 очок.

Тоді це скінчилося, і Снейп сказав, що вона може йти.

Вона розвернулася і побачила, що за рейвенкловським столом нерухомо сидів Гаррі Поттер. Зі свого місця вона не бачила виразу його обличчя. Вона помітила його кулаки на столі, але не могла сказати, чи були вони стиснуті так само, як і її. Коли професор Снейп ви́кликав її, вона прошепотіла йому на вухо, що він не має робити нічого, доки спершу не спитає.

Герміона знову озирнулася, щоб подивитися на учительський стіл. Снейп саме відвернувся і прямував до свого місця.

 — Я сказав, що ти можеш йти, дівчинко, — сказав глузливий голос. На його обличчі була задоволена усмішка, наче він очікував, що Герміона щось вдіє…​

Герміона швидко зробила ще пʼять кроків у бік учительського столу.

 — Директоре? — сказала вона тремтячим голосом.

Велику залу заповнила цілковита тиша.

Директор Дамблдор не сказав нічого, не поворухнувся. Видавалося, наче він також був викарбуваний у камені.

Герміона подивилася на професора Флитвіка, чия голова ледве визирала з-за столу. Схоже, він дивився собі на коліна. Обличчя професорки Спраут було дуже напруженим. Здавалося, вона змушує себе дивитися, її губи тремтіли, але вона нічого не сказала.

Крісло професорки Макґонеґел було порожнім, того ранку заступниця директора не зʼявилася на сніданок.

 — Чому ніхто з вас нічого не каже? — спитала Герміона Ґрейнджер. Її голос тремтів разом із залишками її надії, останнім відчайдушним покликом по допомогу з того місця всередині неї. — Ви знаєте, що він чинить неправильно!

 — Ще два тижні покарання за нахабство, — украдливо сказав Снейп.

Воно розбилося вщент.

Вона ще кілька секунд дивилася на учительський стіл, на професора Флитвіка, професорку Спраут і порожнє сидіння професорки Макґонеґел. Тоді Герміона Ґрейнджер розвернулася й почала йти до рейвенкловського столу.

Залою розлетівся гомін голосів, учні почали рухатися на своїх місцях.

І тоді, коли вона була майже біля столу…​

 — Сто очок міс Ґрейнджер за те, що вона чинить правильно, — сухий голос професора Квірела прорізав усе.

Герміона мало не впала, перечепившись об власні ноги. А тоді вона просто пішла далі, не зважаючи на розлютований викрик Снейпа, на професора Квірела, що притулився до спинки свого крісла й реготав, на Дамблдорів голос, що казав щось, чого вона не змогла розібрати. Вона сіла за рейвенкловський стіл, поряд із Гаррі Поттером.

Гаррі Поттер наче примерз до свого місця, він виглядав так, наче не смів рухатися.

 — Все добре, — автоматично промовив її голос, без спроби обрати слова чи подумати, бо насправді нічого не було добре. — Але чи можеш ти позбавити мене Снейпового покарання, як того разу ти зробив для себе?

Гаррі Поттер кивнув, одним різким рухом голови.

 — Я…​ Мені шкода, це…​ це все моя провина…​

 — Не сміши мене, Гаррі.

Дивно, але голос був цілком нормальним, і вона взагалі не думала, що казати. Вона подивилася на свою тарілку, але їсти точно було не варто — усе в її шлунку переверталося і крутилося, з чого можна було зробити висновок, що вона вже була на межі блювання. Це також було дивно, бо Герміона могла поклястися, що одночасно з тим все її тіло цілковито заніміло, вона нічого не відчувала.

 — І, — сказав її голос, — якщо ти захочеш порушити шкільні правила чи щось таке, можеш спитати мене. Обіцяю не казати одразу «ні».

Non est salvatori salvator,

neque defensori dominus,

nec pater nec mater,

nihil supernum.

— Ґодрик Ґрифіндор,

1202 р. н. е.