Розділ 65. Заразна брехня

Герміона Ґрейнджер якось прочитала була, що ключ до хорошої фігури — зважати на свою їжу, помічати, як ти її їси, щоб зрештою бути задоволеною їдою. Цього ранку вона зробила собі тост, поклала на нього масло, а на масло — корицю, і цього справді мало б бути достатньо, щоб помітити перед собою таку-то благодать…​

Без жодної уваги до кориці й масла, не помічаючи ані самої їжі, ані факту її поглинання, Герміона проковтнула черговий шматок тосту й сказала:

 — Можеш іще раз спробувати пояснити? Я досі просто ошелешена.

 — Усе доволі просто, якщо розмірковувати як слизеринець на Світлій Стороні, — сказав хлопець, що, на думку всіх у школі, за винятком їх двох, був її справжнім коханням. Гаррі Поттер неуважно калапуцав ложкою в пластівцях. До рота він сьогодні відправив був небагато ложок, принаймні, наскільки бачила Герміона. — Кожна хороша річ у цьому світі викликає до життя свою протилежність. Фенікси — не виняток.

Герміона непомітно для себе відкусила ще один шматок тосту з корицею та маслом і сказала:

 — Як хтось може не розуміти, що Фоукс вважає тебе достатньо хорошою людиною, щоб сидіти в тебе на плечі? Він би не сидів на плечі в темного чаклуна! Ніколи!

І вона не кричала нікому про те, що Фоукс торкнувся її щоки, бо знала, що це було б неправильно — якщо фенікс тебе торкнувся, не треба про це вихвалятися, не для цього існують фенікси.

Та вона справді сподівалася, що це розчавить чутки про те, що Гаррі Поттер лихий і тягне за собою Герміону Ґрейнджер.

Але цього не сталося.

І вона щиро не могла збагнути, чому ні.

Гаррі проковтнув ще трохи пластівців; тепер його очі дивилися кудись далеко, повз її погляд.

 — Уяви собі таке: ти прогулюєш день школи і брешеш вчительці, буцімто хворів. Учителька каже принести довідку від лікаря, і ти підробляєш її. Учителька каже, що зателефонує лікареві, щоб перевірити, тож ти даєш їй липовий номер лікаря, і просиш друга вдати з себе лікаря, якщо вона зателефонує…​

 — Що-що ти зробив?!

Гаррі підвів погляд з пластівців та всміхнувся їй.

 — Я не кажу, що я справді таке робив, Герміоно…​ — тоді він швидко опустив погляд назад в тарілку. — Ні, це просто приклад. Брехня поширюється — ось про що я. Ти маєш брехати більше, щоб прикрити попередню брехню, брехати про кожен факт, що пов’язаний з тією першою брехнею. І якщо продовжувати брехати, продовжувати прикривати брехню, то рано чи пізно починаєш брехати про загальні закони думки. Наприклад, хтось продає якісь ліки з альтернативної медицини, і вони не працюють, і будь-яке подвійно сліпе дослідження підтвердило б, що вони не працюють. Тож якщо хтось хоче продовжувати захищати брехню, то має підірвати твою віру в експериментальний метод. Типу, «експериментальний метод діє лише для наукових ліків, а не для нашої неймовірної альтернативної медицини». Або «хороша й гідна людина має вірити якомога сильніше, хай про що свідчать докази». Чи то взагалі правди не існує, так само й об’єктивної реальності. Ось такі банальні сентенції переважно є не просто хибними, вони є анти-теорією пізнання, оскільки системно неправильні. На кожне правило раціональності, що допомагає тобі знайти правду, завжди є хтось, кому треба, щоб ти вірила в протилежне. Збрешеш один раз, і відтоді вже правда — твій ворог назавжди. А доволі багато людей бреше…​ — монолог Гаррі обірвався.

 — До чого тут Фоукс? — запитала вона.

Гаррі видобув свою ложку з пластівчаної мішанини і вказав нею в напрямку вчительського стола.

 — У директора є фенікс, так? І він — головний маг Чарверсуду, так? Отже в нього є політичні опоненти, наприклад, Луціус. То що, гадаєш, опозиція просто підніме лапки вгору й здасться, бо в Дамблдора є фенікс, а в них — немає? Гадаєш, вони визнають, що Фоукс бодай свідчить, що Дамблдор є хорошою людиною? Звісно ні. Вони мають вигадати щось, що зробить Фоукса…​ неважливим. Наприклад, що фенікси приходять до людей, що одразу атакують будь-кого, кого вважають лихим, відповідно фенікс свідчить лише про те, що ти ідіот чи небезпечний фанатик. Або фенікси приходять до людей, що є щирими ґрифіндорцями без чеснот інших гуртожитків. Або свідчать лише про те, наскільки ти хоробрий з точки зору тварини й ні про що більше, а судити політиків за цією ознакою нечесно. Вони мають сказати щось, щоб спростувати важливість фенікса. Закладаюся, Луціусу навіть не довелося вигадувати нічого нового. Закладаюся, це вже давно вигадали — сторіччя тому, відколи вперше в когось на плечі сидів фенікс, а хтось інший не хотів, щоб люди з цього робили висновки. Закладаюся, коли з’явився Фоукс, це вже стало банальщиною, і всім було б якось дивно враховувати особисті вподобання фенікса. Така ж реакція виникла б, якби якась маґлівська газета створила рейтинг політичних кандидатів за їхньою науковою освіченістю. На кожну силу добра в цьому всесвіті є хтось, кому вигідно, щоб люди не зважали на неї, чи вигідно обмежити цю силу так, щоб вона не здатна була їх зачепити.

 — Але ж…​ Ну гаразд, я розумію, чому Луціус Мелфой не хоче, щоб люди вважали, що Фоукс має значення, але чому хтось не лихий вірить у це?

Гаррі Поттер злегка знизав плечима. Його ложка знову занурилася у пластівці і заходилася перемішувати їх без упину.

 — Чому будь-який цинізм приваблює людей? Бо він видається ознакою дорослості, вишуканості, ніби ти вже бачив все, і тобі краще знати. Або через те, що коли щось принижуєш — видається, що стаєш вищий. А може в них самих немає фенікса, і їхній політичний інстинкт підказує, що вони не матимуть з того жодного зиску, якщо казатимуть добре про феніксів. Або через те, що цинізм дає відчуття, ніби ти знаєш потаємну правду, якої пересічні люди не відають…​

Гаррі поглянув у напрямку вчительського стола й продовжив ледь не шепотом:

 — Може в цьому його проблема…​ Він цинічно ставиться до всього, але не до цинізму як такого.

Не подумавши, Герміона й собі поглянула на вчительський стіл, та місце професора захисту досі було порожнім, як у понеділок і у вівторок. Заступниця директора раніше оголосила була, що заняття професора Квірела сьогодні буде скасовано.

Потім, коли Гаррі вже з’їв трохи мелясового пирога та пішов, Герміона поглянула на Ентоні й Падму, що за збігом обставин їли поряд і аж ніяк не підслуховували.

Ентоні й Падма поглянули на неї у відповідь.

 — Це мені здається, — невпевнено сказала Падма, — чи Гаррі Поттер почав розмовляти як більш складна книжка останні кілька днів? Тобто, не те щоб я давно почала його слухати…​

 — Тобі не здається, — сказав Ентоні.

Герміона нічого не сказала, та вона відчувала дедалі сильніший неспокій. Хай що сталося з Гаррі Поттером у день фенікса, це змінило його. У ньому зʼявилося щось нове. Не холодне, а суворе. Подеколи вона бачила, як він витріщається у вікно з похмурою рішучістю. В понеділок на гербалогії вогняна пастка Венери вийшла була з-під контролю, і Гаррі відштовхнув Террі зі шляху вогняної кулі ще до того, як професорка Спраут завершила викрикувати чари замороження вогню. А коли Гаррі підвівся з підлоги, він просто повернувся до свого місця, ніби нічого цікавого щойно не сталося. А коли пізніше в понеділок вона нарешті отримала вищу за нього оцінку за іспит з трансфігурації, Гаррі лише схвально всміхнувся їй, а не обурено стиснув щелепи, і…​ це дуже її турбувало.

У неї було відчуття, ніби Гаррі…​

…​віддаляється від неї…​

 — Він раптом став здаватися старшим, — сказав Ентоні. — Не як справжній дорослий, я не здатен уявити Гаррі дорослим, а ніби він раптом перетворився на четвертокласну версію…​ хай чого він там є.

 — Ну, — сказала Падма. Вона вишукано посипала пшеничний коржик зі смаком шоколаду глазуруванням зі смаком пшениці. — Гадаю, Дракону й Сонечку краще обʼєднатися в наступній битві, або містер Гаррі Поттер розтрощить нас. Минулого разу ми були союзниками, і навіть тоді Хаос ледь не виграв…​

 — Ага, — сказав Ентоні. — Ви маєте рацію, міс Патіл. Передай генералу Драконів, що ми хочемо зустрітися з вами…​

 — Ні! — сказала Герміона. — Ми не маємо мусити кидатися на генерала Поттера разом, аби хоч якийсь шанс мати. Це безґлуздя, особливо тепер, коли нікому не можна використовувати маґлівські артефакти. У нас досі двадцять чотири солдати в кожному війську.

Ані Падма, ані Ентоні не відповіли.


Тук-тук, тук-тук.

 — Заходьте, містере Поттер, — сказала вона.

Двері прочинилися, і Гаррі Поттер прослизнув до її офісу. Він зачинив за собою двері однією рукою, без жодного слова сів у м’яке крісло, що наразі стояло перед її столом. Вона так часто трансфігурувала це крісло, що воно подеколи змінювало форму відповідно до її настрою — без жодного руху палички, закляття чи навіть свідомого бажання. Наразі крісло мало стільки подушок, що коли Гаррі сів у нього, видавалося, ніби крісло його обіймає.

Гаррі ніби й не помітив. Хлопець був дуже зосередженим, він не відводив погляду від її очей.

 — Ви мене викликали? — запитав хлопець.

 — Викликала, — відповіла професорка Макґонеґел. — У мене є дві хороших новини для вас, містере Поттер. По перше, ви взагалі знайомі з містером Рубеусом Геґрідом? Лісничим? Він був давнім другом ваших батьків.

Гаррі завагався. А тоді:

 — Містер Геґрід трохи порозмовляв зі мною, коли я сюди прибув, — сказав Гаррі. — Здається, це було у вівторок мого першого шкільного тижня. Втім, він не зазначив, що знав моїх батьків. Тоді мені здалося, що він просто хоче представитися Хлопчикові-Що-Вижив…​ У нього є якась прихована історія? Він не схожий на таку людину…​

 — Ем…​ — їй довелося трохи помовчати, щоб зібратися з думками. — Це довга історія, містере Поттер, проте містера Геґріда помилково звинуватили у вбивстві учениці пʼять десятиліть тому. Паличку містера Геґріда зламали навпіл, і його виключили. Пізніше, коли професор Дамблдор став директором, він дав Геґрідові тут прихисток на посаді охоронця дичини й ключника.

Очі Гаррі пильно її розглядали.

 — Ви казали, що пʼять десятиліть тому востаннє помер учень у Гоґвортсі, і ви також були переконані, що пʼять десятиліть тому таємне повідомлення Сортувального Капелюха востаннє було почуте.

Вона відчула легкий холодок на спині — навіть директор і Северус, мабуть, не змогли б так швидко побачити звʼязок.

 — Так, містере Поттер. Хтось відчинив Таємну кімнату, але на той момент ніхто в це не повірив, а у смерті учениці звинуватили містера Геґріда. Втім, директор знайшов додаткове закляття на Сортувальному Капелюсі й продемонстрував його спеціальній комісії Чарверсуду. В результаті вирок містера Геґріда було скасовано — власне, лише цього ранку — і йому дозволять придбати нову паличку, — вона завагалася. — Ми…​ ще не казали про це містерові Геґріду, містере Поттер. Ми чекали, доки все буде завершено, щоб не давати йому марних надій після стількох років. Містере Поттер…​ я хотіла спитати, чи можна нам повідомити містерові Геґріду, що саме ви допомогли йому?..

Вона побачила в його погляді, як він почав усе зважувати…​

 — Я памʼятаю, як містер Геґрід тримав вас на руках ще немовлям, — сказала вона. — Гадаю, йому було б приємно дізнатися про це.

Втім, Мінерва побачила на обличчі Гаррі, як він вирішив, що Рубеус не буде йому корисним.

Гаррі похитав головою.

 — Погано вже те, що хтось може зрозуміти, що серед першокласників цього року є парселмовці, — сказав Гаррі. — Гадаю, буде розважливіше просто тримати це все в таємниці, наскільки можливо.

Вона згадала Джеймса й Лілі — вони завжди без вагань відповідали взаємністю на дружбу величезного, добродушного чоловіка, хоча Джеймс і був нащадком заможного роду, Лілі подавала надії стати майстринею чарів, а Рубеус був лише напіввелетнем, що його паличку зламали навпіл…​

 — Бо ви гадаєте, що він не буде вам корисним, містере Поттер?

Запала мовчанка. Вона не збиралася була казати цього вголос.

На лиці Гаррі промайнув сум.

 — Напевно, — тихо відповів він. — Проте сумніваюся, що ми б із ним здружилися, як вам здається?

Щось ніби застрягло в її горлі.

 — До речі, про використання людей, — сказав Гаррі. — Видається, невдовзі мене кинуть у війну з темним лордом. Отже, доки я у вашому офісі, я хотів би попросити, щоб мій цикл сну подовжили до тридцяти годин на добу. Невіл Лонґботом хоче почати тренуватися битися в дуелях, і є старший гафелпафець, що запропонував його навчати, вони запросили мене приєднатися. Також є інші речі, які я хотів би вивчити, — і якщо ви або директор вважають, що мені варто засвоїти щось конкретне, щоб стати могутнім чаклуном, коли я виросту, повідомте мені. Будь ласка, накажіть мадам Помфрі видати мені відповідне зілля, чи що вона там має зробити…​

 — Містере Поттер!

Він втупився прямо їй в очі.

 — Так, Мінерво? Я знаю, що це була не ваша ідея, проте я хотів би вижити під час використання, яке директор мені був запланував. Будь ласка, не будьте цьому перешкодою.

Це її майже добило.

 — Гаррі, — ледве чутно прошепотіла вона, — діти не мусять думати так!

 — Маєте рацію, не мусять. Та багато дітей дорослішають зарано — не лише я. І більшість із цих дітей, вірогідно, миттєво погодилися б помінятися зі мною місцями. Я не жалітиму себе, професорко Макґонеґел, доки існують люди зі справжніми проблемами, і я не один із них.

Вона проковтнула клубок у горлі й сказала:

 — Містере Поттер, якщо проживати тридцять годин на добу, ви…​ станете старшим, ви старішатимете швидше…​

Як Албус.

 — І у пʼятому класі мій фізіологічний вік буде таким самим, як у Герміони. Звучить не надто жахливо, — на обличчі Гаррі була суха усмішка. — Чесно, я б напевно захотів цього, навіть якби не існувало темного лорда. Чарівники живуть довго, і чи то чарівники чи то маґли напевно посунуть верхню межу віку навіть далі впродовж наступного століття. Не має жодної причини не наповнювати день якомога більшою кількістю годин. Я планую багато всього зробити, і що швидше я все це зроблю, то краще.

Запала довга мовчанка.

 — Гаразд, — сказала Мінерва. Це був ледве не шепіт, тож вона підвищила голос. — Гаразд, містере Поттер, я спитаю в директора, і якщо він погодиться, це буде зроблено.

Гаррі ненадовго примружив очі.

 — Розумію. Тоді, будь ласка, нагадайте директорові, що Ґодрик Ґрифіндор заповідав: якщо для нього цей шлях був правильним, то він не радитиме нікому чинити неправильно, навіть наймолодшому учневі Гоґвортсу.

І вона з розпачем зрозуміла, що останній шанс на те, що Албус бодай з чимось із цього не погодиться, щойно перетворився на ніщо. Саме ці слова їй казав Албус, коли вона заперечувала, що Кемерон Едвард замолодий, і коли заперечувала, що Пітер Певенсі замолодий, і зрештою вона припинила заперечувати.

 — Хто вам це сказав, містере Поттер?

Не Албус…​ звісно, Албус ніколи б не сказав такого будь-якому учневі…​

 — Останнім часом я багато читаю, — сказав Гаррі. Він почав підводитися з обіймів стільця, а потім спинився. — Чи можна мені спитати про другу гарну новину?

 — О. Ем…​ професор Квірел прокинувся й каже, що вам можна…​


Лікарня Гоґвортсу була величезним яскраво освітленим приміщенням. Вікна відкривалися на всі чотири боки, хоча лікарня нібито була розташована посеред замку. Вздовж стін тяглися ряди білих ліжок, та лише три з них наразі були зайняті. На одному — старший хлопець, на другому, з протилежного боку — старша дівчина; обидвоє лежали нерухомо із заплющеними очима. Напевно, були непритомні й скуті закляттями, а якісь чари чи зілля змінювали їхні тіла в неприємний спосіб. Навколо ліжка третього пацієнта були шворки, що напевно було на краще. Мадам Помфрі сильно підштовхнула Гаррі, сказала не витріщатися, і Гаррі довелося собі нагадати, що деякі люди досі не знали, хто такий Хлопчик-Що-Вижив…​ або абсолютна влада у власній лікарні була невідʼємною частиною особистості мадам Помфрі чи щось таке, та чхати.

За рядами ліжок було пʼять дверей, що вели до особистих кімнат, де лежали ті з пацієнтів, що їхнє лікування триватиме дні, а не години, та справи не аж такі кепські, щоб переводити їх до лікарні святого Мунґо.

Без вікон, без жодного промінчика з неба; єдине джерело освітлення — бездимний смолоскип на товстій кам’яній стіні — ось яка кімната чекала за середніми дверима. Гаррі не знав, чи могли професори просити Гоґвортс змінюватися, чи в лікарні завжди була доступна така кімната для людей, що не насолоджувалися світлом.

В центрі кімнати, між двома однаковими тумбочками, що були наче вирізьблені з того ж сірого мармуру, що й стіни, стояло біле лікарняне ліжко, трохи оранжевувате у світлі смолоскипа. На ліжку, під білим простирадлом, натягнутим по пояс, у лікарняному халаті, спираючись спиною на узголів’я ліжка, напівсидів-напівлежав професор Квірел.

Було страшно бачити професора Квірела в одному з ліжок мадам Помфрі, хоча професор Квірел і виглядав неушкодженим. Навіть знаючи, що професор Квірел навмисно вдав свою поразку в бою з Северусом, щоб дати собі привід відновити сили після Азкабану. Гаррі ніколи на власні очі не бачив, як хтось помирає в лікарняному ліжку, та він бачив забагато фільмів на цю тему. Лікарняне ліжко передбачало смертність, а професор захисту не мав бути смертним.

Мадам Помфрі категорично заборонила Гаррі надокучати її пацієнтові.

Гаррі сказав був «розумію», що суто технічно не означало, що він погодився.

Сувора стара цілителька обернулася й почала розповідати професорові Квірелу, що йому за жодних обставин не можна перевтомлюватися чи…​ засмучуватися…​

Поступово її голос затихнув, вона швидко розвернулася й втекла з кімнати.

 — Непогано, — зазначив Гаррі, коли завідувачка лікарнею пішла і двері за втікачкою зачинилися. — Якось треба цього навчитися.

Професор Квірел посміхнувся посмішкою без жодного вмісту гумору.

 — Дякую за художню критику, містере Поттер, — він сказав це значно сухіше, ніж зазвичай.

Гаррі втупився в бліді сині очі, і йому спало на думку, що професор Квірел…​

…​постарів.

Це було ледь помітно, і взагалі могло Гаррі лише здаватися, а може це був тільки ефект поганого освітлення. Хай там як, а видавалося, ніби волосся Квіріна Квірела посивіло, звільнило більше місця над чолом — лисіння, що його вже було раніше помітно в нього на потилиці, набрало обертів. Обличчя нібито трохи витягнулося.

Бліді сині очі залишилися уважними й напруженими, як і завжди.

 — Я радий, — тихо сказав Гаррі, — що ви маєте здоровий вигляд.

 — Зовнішній вигляд не завжди відповідає внутрішньому змістові, — сказав професор Квірел. Він клацнув пальцями, і коли жест було завершено, він тримав у руці паличку. — Можете повірити, що ця жінка вважає, ніби конфіскувала в мене це?

Професор захисту вимовив шість заклять. Шість із тридцяти, що він використовував для захисту важливих розмов у «Кімнаті Мері».

Гаррі здійняв брови у мовчазному питанні.

 — Це все, на що я наразі здатен, — сказав професор захисту. — Сподіваюся, цього буде достатньо. Втім, памʼятайте прислівʼя: якщо не хочеш, щоб щось почули, не кажи цього. Вважайте, що воно тут цілковито доречне. Мені казали, що ви шукали зустрічі зі мною?

 — Так, — сказав Гаррі. Він ненадовго замовчав, збираючи думки докупи. — Чи сказав вам директор чи ще хтось, що ми більше не можемо обідати вдвох?

 — Щось таке було, — сказав професор захисту. І продовжив без жодних змін на обличчі. — Звісно, мені надзвичайно прикро.

 — Насправді, все значно серйозніше, — продовжив Гаррі. — На мене накладена безстрокова заборона покидати землі Гоґвортсу. Я не можу піти без охорони й поважної причини. Я не повернуся додому цього літа, а може й ніколи не повернуся. Я сподівався…​ обговорити це з вами.

Запала мовчанка.

Професор захисту злегка зітхнув і сказав:

 — Нам просто доведеться покластися на загальновідомий факт, що заступниця директора особисто вбʼє будь-кого, хто спробує доповісти на мене. Містере Поттер, я збираюся говорити дуже предметно, щоб ми могли швидко завершити розмову, це ясно?

Гаррі кивнув, і…​

Під єдиним смолоскипом, чиє проміння було ближче до червоного краю оптичного спектра, зелена луска змі́я віддзеркалювала небагато світла, як і синьо-білі смужки. Темним здавався змій у цьому світлі. Очі, що раніше видавалися сірими безоднями, тепер віддзеркалювали полумʼя і видавалися яскравішими за луску.

 — Отже, — прошипіло отруйне створіння. — Шщо ти хотів ссказати?

І Гаррі зашипів.

 — Директор вважає, шщо це колишшній володар тієї жінки викрав її з тюрми.

Цього разу Гаррі заздалегідь вирішив, що розкаже професорові Квірелу лише про те, що директор так вважає. І нічого не скаже про пророцтво, через яке Волдеморт атакував батьків Гаррі, а також про те, що директор відновлює Орден Фенікса…​ це був ризик, і ризик істотний, проте Гаррі потрібен був союзник.

 — Він вірить, шщо той доссі живий? — по деякому часі сказав змій. Його розділений надвоє язик ненадовго майнув зі сторони в сторону, сардонічний зміїний сміх. — Я чомуссь не здивований.

 — Так, — сухо прошипів Гаррі, — дуже вессело, не ссумніваюсся. Тільки от я тепер маю сстирчати в Гоґвортссі насступні шшіссть років, ззадля беззпеки! Я й ссправді вирішшив, шщо шшукатиму могутноссті, а увʼязнення не піде цьому на кориссть. Маю переконати директора, шщо Темний Лорд шще не прокинувсся, шщо втеча була здійсснена якоюссь іншшою ссилою…​

І знову цей швидкий рух зміїного язика. Цього разу зміїний сміх був сильнішим та сухішим.

 — Дуріссть новачка.

 — Перепрошшую? — прошипів Гаррі.

 — Ти бачишш помилку й хочешш її виправити, повернути вссе, як було. Та навіть піссочний годинник не може сскассувати часс. Маєшш натоміссть рухатисся вперед. Ти хочешш переконати іншших, шщо вони помиляються. Значно легшше переконати їх, що вони мають рацію. Тож подумай, хлопче: яка нова подія змуссить директора вирішшити, шщо ти знову в безпеці, і одночассно ссприятиме іншшим твоїм планам?

Гаррі спантеличено вдивлявся у змі́я. Його розум намагався осягнути й розвʼязати загадку…​

 — Хіба не очевидно? — прошипів змій. І знову затремтів його язик, позначаючи сардонічний сміх. — Шщоб ти міг звільнитисся й отримати в Британії владу, вссі мають побачити, як ти перемагаєшш Темного Лорда.


У червоно-оранжевому мигтінні смолоскипа, на білому лікарняному ліжку звивався зелений змій, а хлопець витріщався у його очі-смарагди.

 — Отже, — сказав зрештою Гаррі, — Проясснімо. Ти пропонуєшш, шщоб ми знайшшли самозванця, шщо гратиме роль Темного Лорда.

 — Шщось таке. Врятована жінка допоможе — буде дуже переконливо, якшщо її побачать поряд з ним, — знову це сардонічне тремтіння язика. — Тебе викрадають з Гоґвортссу, переноссять до якогоссь публічного міссця з багатьма ссвідками, захиссні чари не пропусскають захиссників. Темний Лорд оголошшує, шщо він нарешшті відновив фізичну форму піссля років блукання безтілессним духом. Каже, шщо отримав навіть більшшу ссилу, і навіть ти тепер не здатен його зупинити. Пропонує тобі дуель. Ти викликаєшш чари охоронця, Темний Лорд ссміється з тебе, каже, шщо він не життєжер. Засстоссовує ссмертельне прокляття, ти блокуєшш, ссвідки бачать, як Темний Лорд вибухає…​

 — Засстоссовує ссмертельне прокляття? — недовірливо прошипів Гаррі. — На мені? Вдруге? Ніхто не повірить, шщо Темний Лорд може бути насстільки тупим…​

 — На вссю країну лишше ми з тобою помітимо цю нелогічніссть, — прошипів змій. — Можешш не ссумніватисся в цьому, хлопче.

 — А шщо як колиссь зʼявиться хтось третій?

Змій задумливо захитався.

 — Можемо змінити тексст пʼєсси, якшщо бажаєшш. Хай який буде ссценарій, він має залишшати можливим чергове повернення Темного Лорда — нація має вважати, шщо доссі залежить від твого захиссту.

Гаррі витріщився в безодні з червоним полумʼям на дні — змію в очі.

 — Ну? — прошипіла подоба.

Було очевидно, що погодитися на план професора захисту й піддатися на його хитрощі вдруге, наплести ще складнішу брехню, щоб прикрити першу помилку, створити чергове фатально вразливе місце, якщо хтось колись дізнається правду — все це точно така саме тупість, як і гаданий Темний Лорд, що вдруге використовує смертельне прокляття. Не знадобилося навіть втручання його гафелпафської сторони, щоб це сформулювати, — Гаррі подумав це власним ментальним голосом.

Втім, залишалося питання, чи мораль його попередньої пригоди полягала в тому, щоб завжди одразу казати професорові захисту «ні», чи…​

 — Обміркую це, — прошипів Гаррі, — Не відповідатиму одразу цього разу, сспочатку перелічу ризики й зисски…​

 — Зрозуміло, — прошипів змі́й. — Та не забувай, хлопче, шщо іншші події відбуваються далі без твоєї учассті. Вагатисся завжди легко, та лишше зрідка кориссно.


Хлопець вигулькнув з особистої кімнати до головної зали лікарні. Він занурив пальці у своє скуйовджене чорне волосся і так пішов повз білі ліжка, вільні й зайняті.

Невдовзі він зовсім вийшов з лікарні Гоґвортсу, обдарувавши мадам Помфрі неуважним кивком на прощання.

Хлопець вийшов у хол, тоді попрямував у більший коридор, а там зупинився й сперся на стіну.

Справа була в тому…​

…​що він справді не хотів застрягти в Гоґвортсі на шість років, і якщо подумати…​

…​випадок з порятунком Белатриси з Азкабану змусив поплатитися не тільки Гаррі. Інші люди хвилюватимуться, житимуть в страху повернення Темного Лорда, витрачатимуть невідомі ресурси на невідомі перестороги. Гаррі міг поставити умову, щоб за сценарієм чергове повернення Темного Лорда здавалося малоймовірним. І тоді люди розслабляться, і все минеться.

Хіба що, звісно, темний лорд, що його варто боятися, був справжнім. Все ж таки пророцтво існувало.

Хлопець злегка зітхнув, припинив спиратися на стіну й пішов далі.

Гаррі майже забув про це, та все ж таки він показав був професорові Квірелу колоду карт, що її йому передав ввечері неділі «Санта Клаус», де король чирви імовірно був летиключем, що мав перенести його до Інституту салемських відьом в Америці. Хоча, звісно, Гаррі не сказав професорові Квірелу, хто надіслав йому карту, а також що вона мала робити, доки не спитав професора Квірела, чи можливо визначити, куди його відправить летиключ.

Професор захисту перекинувся на людську подобу і почав досліджувати чирвового короля — кілька разів торкався її паличкою.

І за версією професора Квірела…​

…​летиключ відправив би користувача кудись у Лондон, та точніше визначити професор не зміг.

Гаррі показав професорові Квірелу записку, що він отримав разом з колодою, але нічого не розповів про ті записки, що він отримав був раніше.

Професор Квірел миттю її прочитав, сухо хмикнув і сказав, що якщо уважно читати, то в ній прямо не сказано, що летиключ надішле його до Інституту салемських відьом.

І що треба навчитися приділяти увагу таким тонкощам, якщо хочеш стати могутнім чарівником, коли подорослішаєш, а точніше, якщо взагалі хочеш подорослішати.

Хлопець знову зітхнув по дорозі до класу.

Йому не йшло з голови питання: усі чаклунські школи такі, чи лише Гоґвортс мав проблему.

Ліцензія Creative Commons CC-BY-NC-SA 4.0