Герміона Ґрейнджер якось прочитала була, що ключ до хорошої фігури — зважати на свою їжу, помічати, як ти її їси, щоб зрештою бути задоволеною їдою. Цього ранку вона зробила собі тост, поклала на нього масло, а на масло — корицю, і цього справді мало б бути достатньо, щоб помітити перед собою таку-то благодать…​

Без жодної уваги до кориці й масла, не помічаючи ані самої їжі, ані факту її поглинання, Герміона проковтнула черговий шматок тосту й сказала:

 — Можеш іще раз спробувати пояснити? Я досі просто ошелешена.

 — Усе доволі просто, якщо розмірковувати як слизеринець на Світлій Стороні, — сказав хлопець, що, на думку всіх у школі, за винятком їх двох, був її справжнім коханням. Гаррі Поттер неуважно калапуцав ложкою в пластівцях. До рота він сьогодні відправив був небагато ложок, принаймні наскільки бачила Герміона. — Кожна хороша річ у цьому світі викликає до життя свою протилежність. Фенікси — не виняток.

Герміона непомітно для себе відкусила ще один шматок тосту з корицею та маслом і сказала:

 — Як хтось може не розуміти, що Фоукс вважає тебе достатньо хорошою людиною, щоб сидіти в тебе на плечі? Він би не сидів на плечі в темного чаклуна! Ніколи!

І вона не кричала нікому про те, що Фоукс торкнувся її щоки, бо знала, що це було б неправильно — якщо фенікс тебе торкнувся, не треба про це вихвалятися, не для цього існують фенікси.

Та вона справді сподівалася, що це розчавить чутки про те, що Гаррі Поттер лихий і тягне за собою Герміону Ґрейнджер.

Але цього не сталося.

І вона щиро не могла збагнути, чому ні.

Гаррі проковтнув ще трохи пластівців; тепер його очі дивилися кудись далеко, повз її погляд.

 — Уяви собі таке: ти прогулюєш день школи й брешеш вчительці, буцімто хворів. Учителька каже принести довідку від лікаря, і ти підробляєш її. Учителька каже, що зателефонує лікареві, щоб перевірити, тож ти даєш їй липовий номер лікаря, і просиш друга вдати з себе лікаря, якщо вона зателефонує…​

 — Що-що ти зробив?!

Гаррі підвів погляд з пластівців та всміхнувся їй.

 — Я не кажу, що я справді таке робив, Герміоно…​ — тоді він швидко опустив погляд назад в тарілку. — Ні, це просто приклад. Брехня поширюється — ось про що я. Ти маєш брехати більше, щоб прикрити попередню брехню, брехати про кожен факт, що пов’язаний з тією першою брехнею. І якщо далі брехати, далі прикривати брехню, то рано чи пізно починаєш брехати про загальні закони думки. Наприклад, хтось продає якісь ліки з альтернативної медицини, і вони не працюють, і будь-яке подвійно сліпе дослідження підтвердило б, що вони не працюють. Тож якщо хтось хоче далі захищати брехню, то має підірвати твою віру в експериментальний метод. Типу, «експериментальний метод діє лише для наукових ліків, а не для нашої неймовірної альтернативної медицини». Або «хороша й гідна людина має вірити якомога сильніше, хай про що свідчать докази». Чи то взагалі правди не існує, так само й об’єктивної реальности. Ось такі банальні сентенції переважно є не просто хибними, вони є антитеорією пізнання, оскільки системно неправильні. На кожне правило раціональности, що допомагає тобі знайти правду, завжди є хтось, кому треба, щоб ти вірила в протилежне. Збрешеш один раз, і відтоді вже правда — твій ворог назавжди. А доволі багато людей бреше…​ — монолог Гаррі обірвався.

 — До чого тут Фоукс? — запитала вона.

Гаррі видобув свою ложку з пластівчаної мішанини й вказав нею в напрямку вчительського стола.

 — У директора є фенікс, так? І він — головний маг Чарверсуду, так? Отже, в нього є політичні опоненти, наприклад, Луціус. То що, гадаєш, опозиція просто підніме лапки вгору й здасться, бо в Дамблдора є фенікс, а в них — немає? Гадаєш, вони визнають, що Фоукс бодай свідчить, що Дамблдор є хорошою людиною? Звісно ні. Вони мають вигадати щось, що зробить Фоукса…​ неважливим. Наприклад, що фенікси приходять до людей, що одразу атакують будь-кого, кого вважають лихим, відповідно фенікс свідчить лише про те, що ти ідіот чи небезпечний фанатик. Або фенікси приходять до людей, що є щирими ґрифіндорцями без чеснот інших гуртожитків. Або свідчать лише про те, наскільки ти хоробрий на думку тварини й ні про що більше, а судити політиків за цією ознакою нечесно. Вони мають сказати щось, щоб спростувати важливість фенікса. Закладаюся, Луціусу навіть не довелося вигадувати нічого нового. Закладаюся, це вже давно вигадали — сторіччя тому, відколи вперше в когось на плечі сидів фенікс, а хтось інший не хотів, щоб люди з цього робили висновки. Закладаюся, коли з’явився Фоукс, це вже стало банальщиною, і всім було б якось дивно враховувати особисті вподобання фенікса. Така ж реакція виникла б, якби якась маґлівська газета створила рейтинг політичних кандидатів за їхньою науковою освіченістю. На кожну силу добра в цьому всесвіті є хтось, кому вигідно, щоб люди не зважали на неї, чи вигідно обмежити цю силу так, щоб вона не здатна була їх зачепити.

 — Але ж…​ Ну гаразд, я розумію, чому Луціус Мелфой не хоче, щоб люди вважали, що Фоукс має значення, але чому хтось не лихий вірить у це?

Гаррі Поттер злегка знизав плечима. Його ложка знову занурилася у пластівці та заходилася перемішувати їх без упину.

 — Чому будь-який цинізм приваблює людей? Бо він видається ознакою дорослости, вишуканости, ніби ти вже бачив все, і тобі краще знати. Або через те, що коли щось принижуєш — видається, що стаєш вищий. А може в них самих немає фенікса, і їхній політичний інстинкт підказує, що вони не матимуть з того жодного зиску, якщо казатимуть добре про феніксів. Або через те, що цинізм дає відчуття, ніби ти знаєш потаємну правду, якої пересічні люди не відають…​

Гаррі поглянув у напрямку вчительського стола й додав ледь не пошепки:

 — Може в цьому його проблема…​ Він цинічно ставиться до всього, але не до цинізму як такого.

Не подумавши, Герміона й собі поглянула на вчительський стіл, та місце професора захисту досі було порожнім, як у понеділок і у вівторок. Заступниця директора раніше оголосила була, що заняття професора Квірела сьогодні буде скасовано.

Потім, коли Гаррі вже з’їв трохи мелясового пирога та пішов, Герміона поглянула на Ентоні й Падму, що за збігом обставин їли поряд і аж ніяк не підслуховували.

Ентоні й Падма поглянули на неї у відповідь.

 — Це мені здається, — невпевнено подала голос Падма, — чи Гаррі Поттер почав розмовляти як ще складніша книжка останні кілька днів? Тобто, не те щоб я давно почала його слухати…​

 — Тобі не здається, — підтвердив Ентоні.

Герміона нічого не відповіла, та вона відчувала дедалі сильніший неспокій. Хай що сталося з Гаррі Поттером у день фенікса, це змінило його. У ньому зʼявилося щось нове. Не холодне, а суворе. Подеколи вона бачила, як він витріщається у вікно з похмурою рішучістю. В понеділок на гербалогії вогняна пастка Венери вийшла була з-під контролю, і Гаррі відштовхнув Террі зі шляху вогняної кулі ще до того, як професорка Спраут завершила викрикувати чари замороження вогню. А коли Гаррі підвівся з підлоги, він просто повернувся до свого місця, ніби нічого цікавого щойно не сталося. А коли пізніше в понеділок вона нарешті отримала вищу за нього оцінку за іспит з трансфігурації, Гаррі лише схвально всміхнувся їй, а не обурено стиснув щелепи, і…​ це дуже її турбувало.

У неї було відчуття, ніби Гаррі…​

…​віддаляється від неї…​

 — Він раптом став здаватися старшим, — сказав Ентоні. — Не як справжній дорослий, я не здатен уявити Гаррі дорослим, а ніби він раптом перетворився на четвертокласну версію…​ хай чого він там є.

 — Ну, — Падма вишукано посипала пшеничний коржик зі смаком шоколаду глазуруванням з пшеничним смаком. — Гадаю, Дракону й Сонечку краще обʼєднатися в наступній битві, або містер Гаррі Поттер розтрощить нас. Минулого разу ми були союзниками, і навіть тоді Хаос ледь не виграв…​

 — Ага, — погодився Ентоні. — Ви маєте рацію, міс Патіл. Передай генералу Драконів, що ми хочемо зустрітися з вами…​

 — Ні! — вигукнула Герміона. — Ми не маємо мусити кидатися на генерала Поттера разом, аби хоч якийсь шанс мати. Це безґлуздя, особливо тепер, коли нікому не можна використовувати маґлівські артефакти. У нас досі двадцять чотири солдати в кожному війську.

Ані Падма, ані Ентоні не відповіли.

Тук-тук, тук-тук.

 — Заходьте, містере Поттер, — сказала вона.

Двері прочинилися, і Гаррі Поттер прослизнув до її офісу. Він зачинив за собою двері однією рукою, без жодного слова сів у м’яке крісло, що наразі стояло перед її столом. Вона так часто трансфігурувала це крісло, що воно подеколи змінювало форму відповідно до її настрою — без жодного руху палички, закляття чи навіть свідомого бажання. Наразі крісло мало стільки подушок, що коли Гаррі сів у нього, видавалося, ніби крісло його обіймає.

Гаррі ніби й не помітив. Хлопець був дуже зосередженим, він не відводив погляду від її очей.

 — Ви мене викликали? — запитав хлопець.

 — Викликала, — відповіла професорка Макґонеґел. — У мене є дві хороших новини для вас, містере Поттер. По-перше, ви взагалі знайомі з містером Рубеусом Геґрідом? Лісничим? Він був давнім другом ваших батьків.

Гаррі завагався. А тоді:

 — Містер Геґрід трохи порозмовляв зі мною, коли я сюди прибув, — сказав Гаррі. — Здається, це було у вівторок мого першого шкільного тижня. Втім, він не зазначив, що знав моїх батьків. Тоді мені здалося, що він просто хоче представитися Хлопчикові-Що-Вижив…​ У нього є якась прихована історія? Він не схожий на таку людину…​

 — Ем…​ — їй довелося трохи помовчати, щоб зібратися з думками. — Це довга історія, містере Поттер, проте містера Геґріда помилково звинуватили у вбивстві учениці пʼять десятиліть тому. Паличку містера Геґріда зламали навпіл, і його виключили. Пізніше, коли професор Дамблдор став директором, він дав Геґрідові тут прихисток на посаді охоронця дичини й ключника.

Очі Гаррі пильно її розглядали.

 — Ви казали, що пʼять десятиліть тому востаннє помер учень у Гоґвортсі, і ви також були переконані, що пʼять десятиліть тому таємне повідомлення Сортувального Капелюха востаннє було почуте.

Вона відчула легкий холодок на спині — навіть директор і Северус, мабуть, не змогли б так швидко побачити звʼязок.

 — Так, містере Поттер. Хтось відчинив Таємну кімнату, але на той момент ніхто в це не повірив, а у смерті учениці звинуватили містера Геґріда. Втім, директор знайшов додаткове закляття на Сортувальному Капелюсі й продемонстрував його спеціальній комісії Чарверсуду. В результаті вирок містера Геґріда було скасовано — власне, лише цього ранку — і йому дозволять придбати нову паличку, — вона завагалася. — Ми…​ ще не казали про це містерові Геґріду, містере Поттер. Ми чекали, доки все буде завершено, щоб не давати йому марних надій після стількох років. Містере Поттер…​ я хотіла спитати, чи можна нам повідомити містерові Геґріду, що саме ви допомогли йому?..

Вона побачила в його погляді, як він почав усе зважувати…​

 — Я памʼятаю, як містер Геґрід тримав вас на руках ще немовлям, — сказала вона. — Гадаю, йому було б приємно дізнатися про це.

Втім, Мінерва побачила на обличчі Гаррі, як він вирішив, що Рубеус не буде йому корисним.

Гаррі похитав головою.

 — Погано вже те, що хтось може зрозуміти, що серед першокласників цього року є парселмовці, — сказав Гаррі. — Гадаю, буде розважливіше просто тримати це все в таємниці, наскільки можливо.

Вона згадала Джеймса й Лілі — вони завжди без вагань відповідали взаємністю на дружбу величезного, добродушного чоловіка, хоча Джеймс і був нащадком заможного роду, Лілі подавала надії стати майстринею чарів, а Рубеус був лише напіввелетнем, що його паличку зламали навпіл…​

 — Бо ви гадаєте, що він не буде вам корисним, містере Поттер?

Запала мовчанка. Вона не збиралася була казати цього вголос.

На лиці Гаррі промайнув сум.

 — Напевно, — тихо відповів він. — Проте сумніваюся, що ми б із ним здружилися, як вам здається?

Щось ніби застрягло в її горлі.

 — До речі, про використання людей, — сказав Гаррі. — Видається, невдовзі мене кинуть у війну з темним лордом. Отже, доки я у вашому офісі, я хотів би попросити, щоб мій цикл сну подовжили до тридцяти годин на добу. Невіл Лонґботом хоче почати тренуватися битися в дуелях, і є старший гафелпафець, що запропонував його навчати, вони запросили мене приєднатися. Також є інші речі, які я хотів би вивчити, — і якщо ви або директор вважають, що мені варто засвоїти щось конкретне, щоб стати могутнім чаклуном, коли я виросту, повідомте мені. Будь ласка, накажіть мадам Помфрі видати мені відповідне зілля, чи що вона там має зробити…​

 — Містере Поттер!

Він втупився прямо їй в очі.

 — Так, Мінерво? Я знаю, що це була не ваша ідея, проте я хотів би вижити під час використання, яке директор мені був запланував. Будь ласка, не будьте цьому перешкодою.

Це її майже добило.

 — Гаррі, — ледве чутно прошепотіла вона, — діти не мусять думати так!

 — Маєте рацію, не мусять. Та багато дітей дорослішають зарано — не лише я. І більшість із цих дітей, вірогідно, миттєво погодилися б помінятися зі мною місцями. Я не жалітиму себе, професорко Макґонеґел, доки існують люди зі справжніми проблемами, і я не один із них.

Вона проковтнула клубок у горлі й сказала:

 — Містере Поттер, якщо проживати тридцять годин на добу, ви…​ станете старшим, ви старішатимете швидше…​

Як Албус.

 — І у пʼятому класі мій фізіологічний вік буде таким самим, як у Герміони. Звучить не надто жахливо, — на обличчі Гаррі була суха усмішка. — Чесно, я б напевно захотів цього, навіть якби не існувало темного лорда. Чарівники живуть довго, і чи то чарівники, чи то маґли напевно посунуть верхню межу віку навіть далі впродовж наступного століття. Не має жодної причини не наповнювати день якомога більшою кількістю годин. Я планую багато всього зробити, і що швидше я все це зроблю, то краще.

Запала довга мовчанка.

 — Гаразд, — сказала Мінерва. Це був ледве не шепіт, тож вона підвищила голос. — Гаразд, містере Поттер, я спитаю в директора, і якщо він погодиться, це буде зроблено.

Гаррі ненадовго примружив очі.

 — Розумію. Тоді, будь ласка, нагадайте директорові, що Ґодрик Ґрифіндор заповідав: якщо для нього цей шлях був правильним, то він не радитиме нікому чинити неправильно, навіть наймолодшому учневі Гоґвортсу.

І вона з розпачем зрозуміла, що останній шанс на те, що Албус бодай з чимось із цього не погодиться, щойно перетворився на ніщо. Саме ці слова їй казав Албус, коли вона заперечувала, що Кемерон Едвард замолодий, і коли заперечувала, що Пітер Певенсі замолодий, і зрештою вона припинила заперечувати.

 — Хто вам це сказав, містере Поттер?

«Не Албус…​ звісно, Албус ніколи б не сказав такого будь-якому учневі…​».

 — Останнім часом я багато читаю, — відповів Гаррі. Він почав підводитися з обіймів стільця, а потім спинився. — Чи можна мені спитати про другу гарну новину?

 — О. Ем…​ професор Квірел прокинувся й каже, що вам можна…​

Лікарня Гоґвортсу була величезним яскраво освітленим приміщенням. Вікна відкривалися на всі чотири боки, хоча лікарня нібито була розташована посеред замку. Вздовж стін тяглися ряди білих ліжок, та лише три з них наразі були зайняті. На одному — старший хлопець, на другому, з протилежного боку — старша дівчина; обидвоє лежали нерухомо із заплющеними очима. Напевно, були непритомні й скуті закляттями, а якісь чари чи зілля змінювали їхні тіла в неприємний спосіб. Навколо ліжка третього пацієнта були шворки, що напевно було на краще. Мадам Помфрі сильно підштовхнула Гаррі, сказала не витріщатися, і Гаррі довелося собі нагадати, що деякі люди досі не знали, хто такий Хлопчик-Що-Вижив…​ або абсолютна влада у власній лікарні була невіддільною частиною особистости мадам Помфрі чи щось таке, та чхати.

За рядами ліжок було пʼять дверей, що вели до особистих кімнат, де лежали ті з пацієнтів, що їхнє лікування триватиме дні, а не години, та справи не аж такі кепські, щоб переводити їх до лікарні святого Мунґо.

Без вікон, без жодного промінчика з неба; єдине джерело освітлення — бездимний смолоскип на товстій кам’яній стіні — ось яка кімната чекала за середніми дверима. Гаррі не знав, чи могли професори просити Гоґвортс змінюватися, чи в лікарні завжди була доступна така кімната для людей, що не насолоджувалися світлом.

В центрі кімнати, між двома однаковими тумбочками, що були наче вирізьблені з того ж сірого мармуру, що й стіни, стояло біле лікарняне ліжко, трохи оранжевувате у світлі смолоскипа. На ліжку, під білим простирадлом, натягнутим по пояс, у лікарському халаті, спираючись спиною на узголів’я ліжка, напівсидів-напівлежав професор Квірел.

Було страшно бачити професора Квірела в одному з ліжок мадам Помфрі, хоча професор Квірел і виглядав неушкодженим. Навіть знаючи, що професор Квірел навмисно вдав свою поразку в бою з Северусом, щоб дати собі привід відновити сили після Азкабану. Гаррі ніколи на власні очі не бачив, як хтось помирає в лікарняному ліжку, та він бачив забагато фільмів на цю тему. Лікарняне ліжко передбачало смертність, а професор захисту не мав бути смертним.

Мадам Помфрі категорично заборонила Гаррі надокучати її пацієнтові.

Гаррі сказав був «розумію», що суто технічно не означало, що він погодився.

Сувора стара цілителька обернулася й почала розповідати професорові Квірелу, що йому за жодних обставин не можна перевтомлюватися чи…​ засмучуватися…​

Поступово її голос затихнув, вона швидко розвернулася й втекла з кімнати.

 — Непогано, — зазначив Гаррі, коли завідувачка лікарні пішла і двері за втікачкою зачинилися. — Якось треба цього навчитися.

Професор Квірел посміхнувся посмішкою без жодного вмісту гумору.

 — Дякую за художню критику, містере Поттер, — він сказав це значно сухіше, ніж зазвичай.

Гаррі втупився в бліді сині очі, і йому спало на думку, що професор Квірел…​

…​постарів.

Це було ледь помітно, і взагалі могло Гаррі лише здаватися, а може це був тільки ефект поганого освітлення. Хай там як, а видавалося, ніби волосся Квіріна Квірела посивіло, звільнило більше місця над чолом — лисіння, що його вже було раніше помітно в нього на потилиці, набрало обертів. Обличчя нібито трохи витягнулося.

Бліді сині очі залишилися уважними й напруженими, як і завжди.

 — Я радий, — тихо сказав Гаррі, — що ви маєте здоровий вигляд.

 — Зовнішній вигляд не завжди відповідає внутрішньому змістові, — сказав професор Квірел. Він клацнув пальцями, і коли жест було завершено, він тримав у руці паличку. — Можете повірити, що ця жінка вважає, ніби конфіскувала в мене це?

Професор захисту вимовив шість заклять. Шість із тридцяти, що він використовував для захисту важливих розмов у «Кімнаті Мері».

Гаррі здійняв брови у мовчазному питанні.

 — Це все, на що я наразі здатен, — сказав професор захисту. — Сподіваюся, цього буде достатньо. Втім, памʼятайте прислівʼя: якщо не хочеш, щоб щось почули, не кажи цього. Вважайте, що воно тут цілковито доречне. Мені казали, що ви шукали зустрічі зі мною?

 — Так, — сказав Гаррі. Він ненадовго замовчав, збираючи думки докупи. — Директор чи ще хтось повідомив вас, що ми більше не можемо обідати вдвох?

 — Щось таке було, — сказав професор захисту. І продовжив без жодних змін на обличчі. — Звісно, мені надзвичайно прикро.

 — Насправді, все значно серйозніше, — продовжив Гаррі. — На мене накладена безстрокова заборона покидати землі Гоґвортсу. Я не можу піти без охорони й поважної причини. Я не повернуся додому цього літа, а може й ніколи не повернуся. Я сподівався…​ обговорити це з вами.

Запала мовчанка.

Професор захисту злегка зітхнув і сказав:

 — Нам просто доведеться покластися на загальновідомий факт, що заступниця директора особисто вбʼє будь-кого, хто спробує доповісти на мене. Містере Поттер, я збираюся говорити дуже предметно, щоб ми могли швидко завершити розмову, це ясно?

Гаррі кивнув, і…​

Під єдиним смолоскипом, чиє проміння було ближче до червоного краю оптичного спектра, зелена луска змі́я віддзеркалювала небагато світла, як і синьо-білі смужки. Темним здавався змій у цьому світлі. Очі, що раніше видавалися сірими безоднями, тепер віддзеркалювали полумʼя і видавалися яскравішими за луску.

 — Отже, — прошипіло отруйне створіння. — Ш-що ти хотів с-сказати?

І Гаррі зашипів.

 — Директор вважає, ш-що це колиш-шній володар тієї жінки викрав її з тюрми.

Цього разу Гаррі заздалегідь вирішив, що розкаже професорові Квірелу лише про те, що директор так вважає. І нічого не скаже про пророцтво, через яке Волдеморт атакував батьків Гаррі, а також про те, що директор відновлює Орден Фенікса…​ це був ризик, і ризик істотний, проте Гаррі потрібен був союзник.

 — Він вірить, ш-що той дос-сі живий? — по деякому часі сказав змій. Його розділений надвоє язик ненадовго майнув зі сторони в сторону, сардонічний зміїний сміх. — Я чомус-сь не здивований.

 — Так, — сухо прошипів Гаррі, — дуже вес-село, не с-сумніваюс-ся. Тільки от я тепер маю с-стирчати в Гоґвортс-сі нас-ступні ш-шіс-сть років, задля безпеки! Я й с-справді виріш-шив, ш-що ш-шукатиму могутнос-сти, а увʼязнення не піде цьому на корис-сть. Маю переконати директора, ш-що Темний Лорд ш-ще не прокинувс-ся, ш-що втеча була здійс-снена якоюс-сь інш-шою с-силою…​

І знову цей швидкий рух зміїного язика. Цього разу зміїний сміх був сильнішим та сухішим.

 — Дуріс-сть новачка.

 — Перепрош-шую? — прошипів Гаррі.

 — Ти бачиш-ш помилку й хочеш-ш її виправити, повернути вс-се, як було. Та навіть піш-щаний годинник не може с-скас-сувати час-с. Маєш-ш натоміс-сть рухатис-ся вперед. Ти хочеш-ш переконати інш-ших, ш-що вони помиляються. Значно легш-ше переконати їх, що вони мають рацію. Тож подумай, хлопче: яка нова подія змус-сить директора виріш-шити, ш-що ти знову в безпеці, і одночас-сно с-сприятиме інш-шим твоїм планам?

Гаррі спантеличено вдивлявся у змі́я. Його розум намагався осягнути й розвʼязати загадку…​

 — Хіба не очевидно? — прошипів змій. І знову затремтів його язик, позначаючи сардонічний сміх. — Ш-щоб ти міг звільнитис-ся й отримати в Британії владу, вс-сі мають побачити, як ти перемагаєш-ш Темного Лорда.

У червоно-оранжевому мигтінні смолоскипа, на білому лікарняному ліжку звивався зелений змій, а хлопець витріщався у його очі-смарагди.

 — Отже, — сказав зрештою Гаррі, — Прояс-снімо. Ти пропонуєш-ш, ш-щоб ми знайш-шли самозванця, ш-що гратиме роль Темного Лорда.

 — Ш-щось таке. Врятована жінка допоможе — буде дуже переконливо, якш-що її побачать поряд з ним, — знову це сардонічне тремтіння язика. — Тебе викрадають з Гоґвортс-су, перенос-сять до якогос-сь публічного міс-сця з багатьма с-свідками, захис-сні чари не пропус-скають захис-сників. Темний Лорд оголош-шує, ш-що він нареш-шті відновив фізичну форму піс-сля років блукання безтілес-сним духом. Каже, ш-що отримав навіть більш-шу с-силу, і навіть ти тепер не здатен його зупинити. Пропонує тобі дуель. Ти викликаєш-ш чари охоронця, Темний Лорд с-сміється з тебе, каже, ш-що він не життєжер. Зас-стос-совує с-смертельне прокляття, ти блокуєш-ш, с-свідки бачать, як Темний Лорд вибухає…​

 — Зас-стос-совує с-смертельне прокляття? — недовірливо прошипів Гаррі. — На мені? Вдруге? Ніхто не повірить, ш-що Темний Лорд може бути нас-стільки тупим…​

 — На вс-сю країну лиш-ше ми з тобою помітимо цю нелогічніс-сть, — прошипів змій. — Можеш-ш не с-сумніватис-ся в цьому, хлопче.

 — А ш-що як колис-сь зʼявиться хтось третій?

Змій задумливо захитався.

 — Можемо змінити текс-ст пʼєс-си, якш-що бажаєш-ш. Хай який буде с-сценарій, він має залиш-шати можливим чергове повернення Темного Лорда — нація має вважати, ш-що дос-сі залежить від твого захис-сту.

Гаррі витріщився в безодні з червоним полумʼям на дні — змію в очі.

 — Ну? — прошипіла подоба.

Було очевидно, що погодитися на план професора захисту й піддатися на його хитрощі вдруге, наплести ще складнішу брехню, щоб прикрити першу помилку, створити чергове фатально вразливе місце, якщо хтось колись дізнається правду — все це точно така саме тупість, як і гаданий Темний Лорд, що вдруге використовує смертельне прокляття. Не знадобилося навіть втручання його гафелпафської сторони, щоб це сформулювати, — Гаррі подумав це власним ментальним голосом.

Втім, залишалося питання, чи мораль його попередньої пригоди полягала в тому, щоб завжди одразу казати професорові захисту «ні», чи…​

 — Обміркую це, — прошипів Гаррі, — Не відповідатиму одразу цього разу, с-спочатку перелічу ризики й зис-ски…​

 — Зрозуміло, — прошипів змі́й. — Та не забувай, хлопче, ш-що інш-ші події відбуваються далі без твоєї учас-сті. Вагатис-ся завжди легко, та лиш-ше зрідка корис-сно.

Хлопець вигулькнув з особистої кімнати до головної зали лікарні. Він занурив пальці у своє скуйовджене чорне волосся і так пішов повз білі ліжка, вільні й зайняті.

Невдовзі він зовсім вийшов з лікарні Гоґвортсу, обдарувавши мадам Помфрі неуважним кивком на прощання.

Хлопець вийшов у хол, тоді попрямував у більший коридор, а там зупинився й сперся на стіну.

Справа була в тому…​

…​що він справді не хотів застрягти в Гоґвортсі на шість років, і якщо подумати…​

…​випадок з порятунком Белатриси з Азкабану змусив поплатитися не тільки Гаррі. Інші люди хвилюватимуться, житимуть в страху повернення Темного Лорда, витрачатимуть невідомі ресурси на невідомі перестороги. Гаррі міг поставити умову, щоб за сценарієм чергове повернення Темного Лорда здавалося малоймовірним. І тоді люди розслабляться, і все минеться.

Хіба що, звісно, Темний Лорд, що його варто боятися, був справжнім. Все ж таки пророцтво існувало.

Хлопець злегка зітхнув, припинив спиратися на стіну й пішов далі.

Гаррі майже забув про це, та все ж таки він показав був професорові Квірелу колоду карт, що її йому передав ввечері неділі «Санта Клаус», де король чирви імовірно був летиключем, що мав перенести його до Інституту салемських відьом в Америці. Хоча, звісно, Гаррі не сказав професорові Квірелу, хто надіслав йому карту, а також що вона мала робити, доки не спитав професора Квірела, чи можливо визначити, куди його відправить летиключ.

Професор захисту перекинувся на людську подобу і почав досліджувати чирвового короля — кілька разів торкався її паличкою.

І за версією професора Квірела…​

…​летиключ відправив би користувача кудись у Лондон, та точніше визначити професор не зміг.

Гаррі показав професорові Квірелу записку, що він отримав разом з колодою, але нічого не розповів про ті записки, що він отримав був раніше.

Професор Квірел миттю її прочитав, сухо хмикнув і сказав, що якщо уважно читати, то в ній прямо не сказано, що летиключ надішле його до Інституту салемських відьом.

І що треба навчитися приділяти увагу таким тонкощам, якщо хочеш стати могутнім чарівником, коли подорослішаєш, а точніше, якщо взагалі хочеш подорослішати.

Хлопець знову зітхнув по дорозі до класу.

Йому не йшло з голови питання: усі чаклунські школи такі, чи проблема саме в Гоґвортсі.