Наслідки, Герміона Ґрейнджер:

Вона саме згортала книжки й відкладала домашнє завдання, щоб лягти спати, а Падма й Менді складали книжки у стоси на столі навпроти неї, коли Гаррі Поттер зайшов до рейвенкловської вітальні. І лише тоді вона збагнула, що після сніданку його не бачила.

Це спостереження було швидко затьмарено значно дивовижнішим.

На плечі Гаррі сиділо золото-червоне крилате створіння — яскравий птах з полумʼя.

Гаррі був сумним, виснаженим та справді знесиленим — ніби лише фенікс давав йому змогу стояти на ногах. Та в ньому все одно відчувалося тепло — коли вона зустрілася з ним поглядом, їй здалося, ніби вона дивиться на директора — ось таке враження виникло в Герміони, хоча це й було якоюсь нісенітницею.

Гаррі Поттер проплентався рейвенкловською вітальнею повз диванчики дівчаток, що витріщалися на нього, повз хлопців за грою в карти. Хлопці теж витріщалися. Він йшов до неї.

Теоретично, вона ще не розмовляла з Гаррі Поттером — тиждень завершиться завтра, проте хай там що коїлося явно було значно важливішим за це…​

 — Фоуксе, — сказав Гаррі, доки вона розкрила рота, — оця дівчинка — Герміона Ґрейнджер. Вона зараз зі мною не розмовляє, бо я дурень, але якщо хочеш сидіти на плечі хорошої людини, то вона значно ліпший вибір, ніж я.

Як багато втоми й болю в голосі Гаррі Поттера…​

Та не встигла вона вирішити, що робити, як фенікс зісковзнув з плеча Гаррі (рух нагадував те, як вогонь здіймається сірником, якщо дивитися зі швидкою перемоткою) та метнувся до неї. Навпроти неї зависнув фенікс, він розглядав її своїми очима зі світла та полумʼя.

 — Кар? — запитав фенікс.

Герміона втупилася у фенікса. У неї було таке відчуття, ніби на контрольній вона натрапила на питання, до якого вона забула підготуватися, — найважливіше питання, а вона все своє життя не готувалася до нього жодним чином. Вона не знала, що сказати.

 — Я…​ Мені лише дванадцять, я ще нічого не зробила…​

Фенікс лише легко облетів навколо кінчика свого крила мов створіння зі світла й вогню, власне, саме таким створінням він і був. Тоді майнув назад на плече Гаррі Поттера, і влаштувався там надовго.

 — Дурне хлопчисько, — сказала Падма з іншого боку стола. Видавалося, вона ніяк не могла вирішити — сміятися чи глузувати, — фенікси не для розумних дівчаток, що старанно виконують домашнє завдання. Вони для дурників, що бездумно атакують пʼятьох старших цькувальників-слизеринців. Не дарма ж ґрифіндорські кольори — червоний з золотим, знаєш.

Більшість рейвенкловської вітальні зайшлася дружним сміхом.

Герміона до нього не приєдналася.

Як і Гаррі.

Гаррі закрив обличчя рукою.

 — Передай Герміоні, що мені шкода, — сказав він Падмі ледь не шепотом. — Скажи їй, що я забув, що фенікси — тварини, вони не розуміють часу й планування, вони не розрізняють людей, що будуть здійснювати хороші вчинки пізніше…​ Я взагалі не впевнений, що в них є концепція того, ким є людина, можливо, вони розуміють лише те, що робить людина. Фоукс не знає, що таке дванадцять років. Передай Герміоні, що мені шкода…​ я не мав…​ усе вийшло не так…​

Гаррі вже повернувся в напрямку сходів до спальні й почав повільно туди просуватися.

Герміона не могла дозволити, щоб усе так скінчилося, просто не могла. Вона не знала, спонукало її змагання з Гаррі чи щось інше. Вона просто не могла дозволити, щоб усе скінчилося тим, що фенікс від неї відвернувся.

Вона мусила…​

Її розум звернувся з палким питанням до бездоганної памʼяті, де знайшов лише одну відповідь…​

 — Я збиралася бігти до дементора, щоб спробувати врятувати Гаррі! — відчайдушно крикнула вона вслід червоно-золотому птахові. — Тобто, я й справді почала бігти й усе таке! Це ж було по-дурному й сміливо, чи не так?

Фенікс знову здійнявся з плеча Гаррі з криком-щебетом. Знову полетів до неї мов полумʼя, тричі облетів її, ніби вона була посеред пожежі, і лише на мить фенікс торкнувся її щоки, а тоді полетів назад до Гаррі.

У вітальні Рейвенклову запала тиша.

 — Я ж казав, — гучно вимовив Гаррі, а тоді піднявся сходами.

Він піднявся якось надто швидко, ніби чомусь був дуже легким. Уже за мить не було видно ані його, ані Фоукса.

Рука Герміони тремтіла, коли вона приклала її до того місця, де Фоукс торкнувся її крилом. Невеличка область тепла досі відчувалася там — ніби один шматочок її шкіри дуже лагідно розігріли.

Вона надала відповідь на питання фенікса, як їй здавалося. Проте було таке відчуття, що вона ледь-ледь склала тест — ніби вона отримала 62, хоча могла б отримати 104, якби доклала більше зусиль.

Якби взагалі доклала зусиль.

Вона ж насправді навіть не намагалася, якщо подумати.

Лише виконувала домашні завдання…​

Кого ти врятувала?

Наслідки, Фоукс:

Кошмари — ось чого очікував хлопець — криків, благань, завивання ураганів порожнечі унаслідок того, як жахіття записуються до пам’яті і, можливо, таким чином стають частиною минулого.

І хлопець знав, що кошмари прийдуть.

Наступної ночі вони прийдуть.

Хлопець спав, і йому снилося, що цілий світ горить — Гоґвортс горить, його дім горить, вулиці Оксфорду горять — усе палає золотим вогнем, що сяє та не поглинає. І всі люди, що йдуть палаючими вулицями, світяться білим яскравіше за вогонь, ніби вони самі були багаттям чи зірками.

Інші хлопці-першокласники заходили до спальні й бачили на власні очі диво, про яке їх уже сповістили чутки. Гаррі Поттер спокійно й нерухомо лежав у своєму ліжку, на його обличчі була усмішка, а на подушці поряд сидів червоно-золотий птах та спостерігав за ним, яскраві крила були розправлені над ним, ніби ковдра над головою.

Розплату було відкладено ще на один день.

Наслідки, Драко Мелфой:

Драко поправив свою мантію так, щоб зелене оздоблення було прямим. Він змахнув паличкою над власною головою та вимовив чари, про які батько йому розповів був, коли інші діти ще гралися в бруді. Ці чари забезпечували таку чистоту одягу, що жодна порошинка не забруднювала мантію.

Драко взяв таємничий конверт, що його надіслав совою батько, та сховав його у мантії. Він вже застосував Інсендіо та Еверто на таємничій записці.

Тоді він попрямував до сніданку, щоб спробувати сісти саме тієї миті, коли з’явиться їжа. Тоді видаватиметься, ніби всі інші чекали на його появу, щоб почати трапезу. Бо коли ти був нащадком Мелфоїв, ти мав бути першим у всьому, включно зі сніданком — ось чому.

Вінсент та Ґреґорі чекали на нього поряд з дверима до його особистої кімнати. Вони встали навіть раніше за нього, проте, звісно, не були одягнуті настільки охайно.

У слизеринській вітальні нікого не було — навіть якщо хтось вставав так рано, все одно йшов одразу снідати.

У підземеллях було спокійно й тихо, за винятком їхніх власних лунких кроків.

Велика Зала була сповнена стривоженим гамором, незважаючи на відносно малу кількість людей. Дехто з молодших дітей плакав, учні бігали туди-сюди між столами, чи стояли купками й кричали один на одного. Староста в червоному стояв навпроти двох учнів у зеленому та кричав на них, а Снейп крокував до цього неподобства…​

Шум трохи притих, коли люди побачили Драко, багато хто почав витріщатися на нього й замовкнув.

Їжа з’явилася на тарілках. Ніхто навіть не поглянув на неї.

Снейп розвернувся на місці, змінивши ціль, та попрямував просто до Драко.

Клубок застряг у горлі Драко. Невже щось сталося з батьком…​ ні, звісно батько сказав би йому…​ хай що коїться, чому батько йому не розповів…​

Драко побачив мішки під очима Снейпа, коли втомлений вихователь його гуртожитку підійшов ближче. Майстер зіллєваріння ніколи не приділяв надто багато уваги своєму вигляду (і це було слабо сказано), проте цього ранку його мантія була навіть бруднішою й неохайнішою, ніж зазвичай, а також мала додаткові масні плями.

 — Ти не чув? — прошипів вихователь гуртожитку, коли наблизився. — Заради всього святого, Мелфою, ти що, газет не читаєш?

 — Що сталося, профе…​

 — Белатрису Блек хтось витягнув з Азкабану!

 — Що? — шоковано запитав Драко.

Ґреґорі за його спиною вимовив дещо, що не варто було б, а Вінсент лише зойкнув.

Снейп розглядав його примруженими очима деякий час, а тоді різко кивнув.

 — Бачу, Луціус тобі нічого не сказав, — Снейп хмикнув та відвернувся…​

 — Професоре! — вигукнув Драко. Лише зараз він починав розуміти, що це означає, його розум несамовито працював. — Професоре, що мені робити…​ Батько не сказав мені…​

 — Тоді я пропоную, — глузливо кинув Снейп, доки відходив, — щоб ти саме це їм і сказав, Мелфою, як і хотів твій батько!

Драко озирнувся на Вінсента та Ґреґорі, хоча він не знав, навіщо марнує час, — звісно, вони були ще більш спантеличеними, ніж він.

Тоді Драко підійшов до слизеринського стола і сів у дальньому кінці, де ще не було людей.

Драко поклав собі на тарілку омлет з сосисками та автоматично почав їсти.

Белатрису Блек хтось витягнув з Азкабану.

Белатрису Блек хтось витягнув з Азкабану?..

Драко не міг уявити, що це могло означати. Це було цілковито неочікувано — ніби Сонце згасне…​ ну, тобто Сонце цілком очікувано згасне за шість мільярдів років, проте це було так само неочікувано, як якби Сонце згасло завтра. Батько цього б не зробив, Дамблдор би цього не зробив, ніхто не мав би бути здатен це зробити…​ що це означало…​ яка користь з Белатриси після десяти років у Азкабані…​ навіть якщо вона відновить сили, яка користь з могутньої чаклунки, якщо вона цілковито лиха, божевільна й фанатично віддана Темному Лордові, якого більше немає?

 — Гей, — сказав Вінсент, що сидів поряд з Драко, — я не збагну, босе, нащо ми це зробили?

 — Ми цього не робили, йолопе! — різко обірвав його Драко. — Ох, заради Мерліна, якщо навіть ти вважаєш, що ми…​ хіба тато не розповідав тобі історій про Белатрису Блек? Якось вона катувала батька. Вона катувала й твого батька, вона катувала всіх. Темний Лорд одного разу сказав їй використати «Круціо» на собі, і вона зробила це! Вона робила божевільні речі не для того, щоб залякувати й підкоряти людей, вона робила божевільні речі, бо божевільна! Вона сука, ось вона хто!

 — Та невже? — пролунав розгніваний голос з-за спини Драко.

Драко не озирнувся. Ґреґорі й Вінсент прикриють його спину.

 — Я очікувала, що ти зрадієш…​

 — …​почувши, що смертежера звільнили, Мелфою!

Амікус Керроу завжди був одним з інших проблемних людей. Батько якось сказав Драко, що той за жодних обставин не має залишатися з Амікусом сам-на-сам…​

Драко розвернувся й поглянув на Флору й Гестію Керроу з «посмішкою номер три», що означала: «я з найдавнішого шляхетного роду, а ви ні, і так, це має значення». Тоді Драко сказав у їхньому загальному напрямку, проте жодним чином не саме їм:

 — Є смертежери, а є смертежери, — а тоді повернувся до їжі.

Почулися два синхронних розлючених пирхання, а тоді дві пари взуття помчали до протилежного кінця слизеринського стола.

За кілька хвилин до них підбігла Мілісент Булстроуд, їй явно не вистачало повітря, проте вона сказала:

 — Містере Мелфой, ви чули?

 — Про Белатрису Блек? — запитав Драко. — Так…​

 — Ні, про Поттера!

 — Що?

 — Поттер вчора ходив з феніксом на плечі, і він мав такий вигляд, ніби його протягли через десять ліг бруду, подейкують, що фенікс переніс його в Азкабан, щоб спробувати зупинити Белатрису, і він бився з нею на дуелі, і вони підірвали половину фортеці!

 — Що? — вигукнув Драко. — Ой, та просто не може бути, щоб…​

Драко затнувся.

Він уже чимало разів казав таке про Гаррі Поттера, і вже помітив тенденцію.

Мілісент побігла розповідати комусь ще.

 — Ти ж не можеш справді повірити…​ — почав Ґреґорі.

 — Я вже чесно не знаю, — відповів Драко.

За декілька хвилин, коли Теодор Нот вже сів навпроти нього, а Вільям Розьє вже приєднався до близнючок Керроу, Вінсент злегка підштовхнув його й сказав «Там».

Гаррі Поттер зайшов до Великої Зали.

Драко уважно його розгледів.

На обличчі Гаррі не було ані тривоги, ані подиву, ані шоку — лише…​

Лише той самий неуважний, зосереджений на чомусь внутрішньому Гаррі, коли він намагався знайти відповідь на питання, що його Драко ще не міг зрозуміти.

Драко поквапом підвівся з лавки, кинув команду «Залишайтеся тут» і статечно пішов до Гаррі.

Видавалося, що той помітив наближення Драко лише коли повертав до рейвенкловського стола, а Драко…​

…​швидко кинув оком на Гаррі…​

…​а тоді пройшов повз нього й вийшов з Великої Зали.

За хвилину Гаррі визирнув з-за рогу до невеличкої кам’яної ніші, де чекав Драко. Це, звісно, не введе усіх в оману, проте залишить їм спроможність на правдоподібне заперечення.

 — Квієтус, — сказав Гаррі. — Драко, що…​

Драко дістав з мантії конверт.

 — У мене є повідомлення від батька для тебе.

 — Га? — вимовив Гаррі, взяв конверт з рук Драко, і доволі неохайно його розірвав. Тоді витягнув аркуш пергаменту, розгорнув його та…​

Гаррі різко втягнув повітря.

Тоді Гаррі поглянув на Драко.

А тоді Гаррі знову поглянув на пергамент.

Запала мовчанка.

 — Луціус сказав тобі відзвітувати про мою реакцію на це? — запитав Гаррі.

Драко на мить замислився, почав зважувати можливі відповіді, розкрив рота…​

 — Уже бачу, що так, — сказав Гаррі, а Драко вилаяв себе — він мав би впоратися краще, тільки було важко вирішити. — Що ти йому скажеш?

 — Що ти здивувався, — сказав Драко.

 — Здивувався, — сухо повторив Гаррі. — Ага. Добре. Скажи йому це.

 — А що там? — запитав Драко. А коли побачив, що Гаррі вагається, додав: — Якщо ти спілкуєшся з батьком за моєю спиною…​

Тоді Гаррі без жодного слова передав папір Драко.

Там було написано:

Я знаю, що це зробив ти.

 — ЯКОГО…​

 — Саме це я й хотів спитати, — сказав Гаррі. — У тебе є хоч якісь ідеї, що з твоїм татом не так?

Драко витріщився на Гаррі.

 — А ти зробив це? — запитав Драко.

 — Що? Навіщо мені б це…​ Як я міг…​

 — Ти зробив це, Гаррі?

 — Ні! Звісно ні!

Драко уважно слухав, та не почув ані непевності, ані тремтіння голосу.

Тож Драко кивнув та сказав:

 — Гадки не маю, про що батько думає, проте не може — і я маю на увазі просто неможливо, — щоб це було до добра. І, ем…​ подейкують також…​

 — Про що, — стомлено сказав Гаррі, — подейкують, Драко?

 — Фенікс справді переніс тебе до Азкабану, щоб ти спробував не дати Белатрисі Блек утекти…​

Наслідки: Невіл Лонґботом

Гаррі тільки-но сів за рейвенкловський стіл. Він сподівався швидко з’їсти хоч щось. Він знав, що має напевно кудись піти обміркувати всіляке, проте в ньому ще залишилося тихе відлуння спокою фенікса (навіть після зустрічі з Драко), і він не хотів його відпускати. Ще лишилися спогади про красу якогось сну, хоча більше нічого про цей сон він не пам’ятав. А та його частина, що не відчувала спокою, просто чекала, доки на нього не зваляться всі ковадла, щоб коли він піде кудись усамітнитися й обміркувати все, він міг обробити всі нещастя гуртом.

Гаррі стиснув виделку рукою, підняв трохи м’ячки й підніс до рота…​

А тоді пролунав вереск.

Хтось весь час скрикував, коли дізнавався про новини, проте вуха Гаррі впізнали цей скрик…​

Гаррі миттєво підскочив з лавки і вже рушив до гафелпафського стола. Йому стало жахливо зле. Це був один з факторів, які він не розглянув, коли вирішив скоїти цей злочин, адже професор Квірел запланував, що ніхто не має дізнатися. І тепер, після всього, Гаррі просто…​ просто не подумав про це…​

Це, з гіркотою сказав гафелпафець, також твоя провина.

Та коли Гаррі дістався туди, Невіл уже сидів та їв смажені котлети під гостросмоквяним соусом.

Руки Невіла тремтіли, проте він різав їжу, їв її, і нічого не впускав.

 — Привіт, генерале, — сказав Невіл, його голос був майже рівним. — Чи бився ти вчора з Белатрисою Блек на дуелі?

 — Ні, — сказав Гаррі. Його власний голос з якоїсь причини був нерівним.

 — Як я й думав, — сказав Невіл. Знову почувся скрегіт, коли ніж розрізав сосиску. — Я збираюся вистежити й вбити її. Чи можу я розраховувати на твою допомогу?

У натовпі гафелпафців, що зібралися навкруги, почулися зойки.

 — Якщо вона прийде по тебе, — сипло сказав Гаррі, якщо це все була жахлива помилка, якщо все було брехнею, — я захищатиму тебе до останнього подиху, — не дозволю тобі постраждати від моїх дій за жодних обставин, — проте я не допомагатиму тобі шукати її, Невіле. Друзі не допомагають друзям коїти самогубство.

Виделка Невіла завмерла посеред шляху до його рота.

І продовжила рух, Невіл узяв шматок м’яса й прожував його.

І проковтнув.

А тоді сказав:

 — Я не маю на увазі прямо зараз. Я маю на увазі після випуску з Гоґвортсу.

 — Невіле, — сказав Гаррі, старанно контролюючи свій голос, — я гадаю, що навіть після випуску, це все одно буде вкрай дурний вчинок. Мають бути значно досвідченіші аврори, що знайдуть її…​ — от дідько, погано підібрав слова…​

 — Послухай його! — сказав Ерні Макмілан.

 — Неві, будь ласка, обміркуй це, він має рацію! — благала старша дівчина, що стояла поряд з Невілом.

Невіл підвівся.

 — Будь ласка, не йдіть за мною, — сказав він.

Невіл залишив їх усіх позаду. Гаррі й Ерні бездумно зробили кілька кроків за ним, як і деякі інші гафелпафці.

Невіл сів за ґрифіндорський стіл, і здалеку (їм довелося напружитися, щоб розчути) почувся його голос:

 — Я збираюся вистежити й вбити її після випуску, хтось хоче допомогти?

Принаймні пʼятеро людей відповіли «Так», а Рон Візлі гучно сказав:

 — Ставайте всі в чергу, зранку мені прийшла сова від мами. Вона каже передати всім, щоб Белатрису залишили їй.

 — Молі Візлі проти Белатриси Блек? За дурнів нас маєте? — сказав хтось.

Рон взяв з тарілки мафін та зважив його у руці…​

Хтось торкнувся плеча Гаррі. Коли він озирнувся, побачив незнайому старшу дівчину в мантії із зеленим оздобленням, що віддала йому пергаментний конверт та швидко пішла геть.

Гаррі деякий час розглядав конверт, а потім підійшов до найближчої стіни. Це не забезпечувало усамітнення, проте Гаррі вважав, що цього буде достатньо. Крім того, він не хотів справляти враження, ніби йому треба було багато приховувати.

Це була система доставки Слизерину, її використовували, коли хотіли з кимось спілкуватися так, щоб ніхто не знав, що ви спілкувалися. Відправник давав конверт разом з десятьма кнатами комусь, хто мав репутацію надійного посильного. Той забирав пʼять кнатів і передавав конверт іншому посильному разом з пʼятьма кнатами. Другий посильний відкривав конверт та діставав з нього інший конверт, на якому було написано, кому його треба доставити. Таким чином ніхто з двох посильних не знав і відправника, і отримувача, тобто ніхто більше не знав, що вони спілкувалися…​

Коли Гаррі підійшов до стіни, він прикрив конверт мантією та розкрив його під складками тканини. Тоді обережно кинув оком на пергамент, що він його дістав.

Там було написано:

Кабінет ліворуч від трансфігурації, восьма ранку.

Л.Л.

Гаррі витріщився на напис. Він намагався згадати когось з ініціалами Л.Л.

Його розум шукав…​

Шукав…​

Знайшов…​

 — Дівчинка з «Базікала»? — здивовано прошепотів Гаррі й стулив пельку. Їй було лише десять років, вона взагалі не мала бути в Гоґвортсі!

Наслідки: Лесат Лестранж.

Гаррі стояв у вільному кабінеті поряд з трансфігурацією о восьмій ранку й чекав. Принаймні він встигнув трохи поїсти перед зустріччю з черговою катастрофою — Луною Лавґуд…​

Двері в кімнату відчинилися, і Гаррі побачив, і подумки справді сильно себе копнув.

Ще одна річ, про яку він не подумав, ще одна річ, про яку він справді мав би подумати.

Мантія із зеленим оздобленням старшого хлопця сиділа криво, на ній виднілися червоні плями, що дуже скидалися на кров, а куточок його рота було розрізано й вилікувано — за допомогою «Епіскі» чи інших простих медичних чарів, що не повністю виліковували рани.

На лиці Лесата Лестранжа були доріжки від сліз: свіжих та напіввисохлих, а також була волога в очах, що свідчила про майбутні сльози.

 — Квієтус, — сказав старший хлопець, — Гоменум Ревеліо, — і ще купу інших заклять, а Гаррі все безуспішно намагався думати.

Потім Лесат опустив паличку та сховав її в мантії. Хлопець опустився на вкриту порохом підлогу, цього разу повільно й офіційно.

Він схилив голову вниз, аж доки його чоло не торкнулося пороху. Гаррі б щось сказав, та він втратив голос.

 — Моє життя належить вам, володарю, як і моя смерть, — нерівним голосом сказав Лесат Лестранж.

 — Я, — сказав Гаррі, та в його горлі був величезний клубок, що заважав розмовляти, — я…​ — не мав до цього жодного стосунку мав би він сказати прямо зараз, втім, невинному Гаррі теж було б важко розмовляти…​

 — Дякую, — прошепотів Лесат, — дякую, володарю, ох, дякую, — хлопець на колінах почав придушено схлипувати. Гаррі міг бачити лише чорне волосся на його потилиці, обличчя він не бачив. — Я був таким дурнем, володарю. Невдячним покидьком, не гідним служити вам, я не здатен достатньо себе принизити, адже я…​ Я кричав на вас після того, як ви мені допомогли, бо гадав, що ви мені відмовили, і лише сьогодні зранку я збагнув, яким недоумком був, що просив вас у присутності Лонґботома…​

 — Я не мав до цього жодного стосунку, — сказав Гаррі.

(Було досі дуже важко прямо брехати.)

Лесат повільно підняв голову з підлоги й поглянув на Гаррі.

 — Я розумію, володарю, — сказав старший хлопець, його голос трохи тремтів, — ви не вірите в мої здібності, і справді я вже показав, який я дурень…​ Я лише хотів сказати, що я вдячний, і що я розумію, що певно було важко врятувати й одну людину, тепер вони напоготові, що ви не можете…​ врятувати батька…​ та я вдячний, я тепер завжди буду вдячний вам. Якщо вам колись буде користь з такого негідного слуги, покличте мене, хай де я буду, і я прийду, володарю…​

 — Я жодним чином до цього не причетний.

(Та щоразу ставало легше.)

Лесат поглянув на Гаррі, і непевно запитав.

 — Я можу йти, володарю?..

 — Я не твій володар.

 — Так, володарю, я розумію, — сказав Лесат. Він підвівся з підлоги, випрямився й глибоко вклонився, а тоді пішов до дверей.

Вже коли рука Лесата торкнулася дверної ручки, він зупинився.

Гаррі не бачив обличчя Лесата, коли той запитав:

 — Ви відправили її кудись, де про неї піклуватимуться? Вона про мене не питала?

А Гаррі абсолютно рівним голосом сказав:

 — Будь ласка, припини. Я жодним чином до цього не причетний.

 — Так, володарю, вибачте, володарю, — сказав Лесат.

Слизеринець відчинив двері й зачинив їх за собою. Гаррі чув, як він прискорився й побіг, та недостатньо швидко, щоб Гаррі не почув, як він почав схлипувати.

Чи заплакав би я? думав Гаррі. Якби я нічого не знав, якби я був невинним, чи заплакав би я зараз?

Гаррі не знав, тож просто витріщався на двері.

А якась неймовірно нетактовна його частина подумала: Ура, ми виконали квест і отримали посіпаку…​

Стули пельку. Якщо ти колись захочеш щодо чогось голосувати…​ стули пельку.

Наслідки, Амелія Боунз:

 — Тобто небезпеки для його життя більше немає, як я розумію, — сказала Амелія.

Цілитель — старий чоловік у білій мантії (він був маґлівського роду й дотримувався якоїсь дивної маґлівської традиції, про яку Амелія ніколи не питала, хоча особисто вона вважала, що через це він скидався на привида) — похитав головою та сказав:

 — Точно немає.

Амелія поглянула на непритомну людину, що відпочивала у ліжку цілителів, на опіки й згорілу плоть. Тонкий коцик, що його прикривав був заради порядності, відсунули за її наказом.

Він може повністю одужати.

Може й не повністю.

Цілитель сказав був, що зарано для впевненості.

Тоді Амелія поглянула на іншу відьму у кімнаті — детектива.

 — І ти стверджуєш, — сказала Амелія, — що паливо для горіння було трансфігуроване з води, імовірно, у формі льоду.

Детектив кивнула головою й дещо спантеличено сказала:

 — Було б значно гірше, якби не…​

 — Як це мило з їхнього боку, — кинула вона, а тоді стомлено притисла руку до чола. Ні…​ ні, це справді була доброта. На останньому етапі втечі вже не було жодного сенсу когось дурити. Хай хто це зробив, відповідно, справді старався мінімізувати шкоду, і він розмірковував про те, що аврори дихатимуть димом, а не про те, що хтось потрапить під вогонь. Якби цей хтось досі керував пристроєм, без сумнівів, він би направив реактивний бух з більшим милосердям.

Та Белатриса Блек вилетіла з Азкабану на реактивному бухові сама — з цим погоджувалися всі аврори, що були свідками. Чари антирозілюзнення були активні, і на бухові була лише одна жінка, хоча мітла була двомісною.

Якійсь хорошій невинній людині, що була здатна на чари патронуса, задурили голову, щоб вона врятувала Белатрису Блек.

Невинна людина, що билася з Одноруком Барі та обережно підкорила досвідченого аврора без істотної для нього шкоди.

Якась невинна людина трансфігурувала паливо для маґлівського артефакту, що на ньому вони вдвох мали втекти з Азкабану, із замороженої води — бо піклувалася про її аврорів.

На цьому користь цієї людини для Белатриси Блек скінчилася.

Здавалося б, будь-хто здатний здолати Однорука Барі мав би передбачити, що буде далі. З іншого боку, здавалося б, ніхто здатний на чари патронуса не мав би й намагатися врятувати Белатрису Блек.

Амелія опустила руку на очі й заплющила їх. Мить вона присвятила оплакуванню. Цікаво, хто це був, і як Відомо-Хто ним маніпулював…​ яка історія була здатна переконати…​

Лише хвилину потому вона збагнула, що ця думка означала, що вона починала вірити. Можливо через те, що, хай як складно було повірити Дамблдорові, ставало дедалі важче не впізнати руку цього холодного, темного інтелекту.

Наслідки, Албус Дамблдор:

Так, до кінця сніданку лишилося лише пʼятдесят сім секунд, і йому довелося використати чотири оберти часовороту, проте зрештою, Албус Дамблдор встигнув.

 — Директоре? — ввічливо пискнув професор Філіус Флитвік, коли старий чарівник проходив повз нього дорогою до свого місця. — Містер Поттер залишив вам повідомлення.

Старий чарівник зупинився. Він питально подивився на професора чарів.

 — Містер Поттер сказав, що коли прокинувся, усвідомив, як несправедливо було те, що він сказав вам після того, як Фоукс кричав. Містер Поттер сказав, що вибачається лише за цю частину, а не за решту.

Старий чарівник не відводив погляду від свого професора чарів і мовчав.

 — Директоре? — пискнув Філіус.

 — Перекажи йому, що я сказав дякую, — сказав Албус Дамблдор, — та мудріше слухати феніксів, ніж старих мудрих чарівників, — і він сів на своє місце за три секунди до того, як уся їжа зникла.

Наслідки, професор Квірел:

 — Ні, — гаркнула мадам Помфрі на дитину, — вам не можна його побачити! Не можна його розпитувати! Не можна поставити йому навіть одне малесеньке питаннячко! Він лежатиме у ліжку й нічого не робитиме принаймні три дні!

Наслідки, Мінерва Макґонеґел:

Вона прямувала до шкільної лікарні, а Гаррі Поттер ішов від неї, і вони мали пройти одне повз одного.

У його погляді не було злості.

Не було суму.

Цей погляд ніби взагалі нічого не містив.

Ніби…​ ніби він дивився на неї достатньо довго, щоб було зрозуміло, що він не уникає її погляду, і ані секундою довше.

А тоді відвів погляд ще до того, як вона визначилася, як треба на нього подивитися. Ніби він хотів позбавити її цього обовʼязку.

Він нічого їй не сказав, коли пройшов повз неї.

Вона теж промовчала.

Що вона могла сказати?

Наслідки, Фред та Джордж Візлі:

Вони аж зойкнули, коли завернули за ріг і побачили Дамблдора.

Не через те, що директор зʼявився нізвідки і суворо на них витріщався. Дамблдор завжди так робив.

Та чарівник був у офіційній чорній мантії та видавався дуже древнім і дуже могутнім. Він дивився на них двох ПРОНИЗЛИВИМ ПОГЛЯДОМ.

 — Фреде та Джордже Візлі! — промовив Дамблдор Голосом Могутності.

 — Так, директоре! — сказали вони, миттю випроставшись і віддавши йому честь — вони таке бачили на якихось старих світлинах.

 — Слухайте уважно! Ви друзі Гаррі Поттера, це так?

 — Так, директоре!

 — Гаррі Поттер у небезпеці. Йому не можна покидати захисних чарів Гоґвортсу. Почуйте мене, сини Візлі, я благаю вас. Ви знаєте, що в мені не менше від Ґрифіндора, ніж у вас, і що я знаю, що є правила вищі за правила. Але це, Фреде та Джордже, є надзвичайно важливим, цього разу не має бути жодних винятків — ані маленьких, ані великих! Якщо ви допоможете Гаррі покинути Гоґвортс, він може померти! Якщо він відправить вас на завдання — можете йти, просить дістати йому щось — можете допомогти, та якщо він попросить вас допомогти йому самому вишмигнути з Гоґвортсу, ви маєте відмовити! Ви розумієте?

 — Так, директоре! — насправді бездумно сказали вони, а тоді обмінялися непевними поглядами…​

Яскраво-сині очі директора уважно їх розглядали.

 — Ні, не бездумно. Якщо Гаррі попросить його вивести назовні, ви маєте відмовити. Якщо він спитає вас, як вийти назовні, ви маєте відмовити. Я не проситиму вас доповісти про це мені, бо знаю, що ви цього ніколи не зробите. Та благайте його від мого імені прийти до мене, якщо це так важливо, щоб я його охороняв, коли він піде. Фреде, Джордже, мені прикро піддавати вашу дружбу таким випробуванням, проте йдеться про його життя.

Близнюки довго дивилися один на одного — вони не спілкувалися, лише думали однакові думки одночасно.

Вони перевели погляди на Дамблдора.

Дрижаки пройшлися їхніми тілами, коли вони вимовили це імʼя:

 — Белатриса Блек.

 — Ви безсумнівно можете вважати, — сказав директор, — що все принаймні так погано.

 — Гаразд…​

 — …​зрозуміли.

Наслідки, Аластор Муді й Северус Снейп:

Коли Аластор Муді втратив був око, він примусово попросив одного з найосвіченіших рейвенкловців — Семʼюела Г. Лиала, кому Муді не довіряв трохи менше, ніж пересічній людині, бо не повідомив був про те, що той незареєстрований вовкулака. І заплатив Лиалу, щоб той склав список усіх відомих магічних очей, і всі відомості про їхнє поточне місце перебування.

Коли Муді отримав список, він не марнував часу на те, щоб його дочитати, адже першим пунктом було Око Венса, що було відомим ще до епохи Гоґвортсу, і наразі було власністю могутнього темного чаклуна, що панував у якійсь крихітній всіма забутій країні-пеклі, що розташовувалася достатньо далеко від Британії, щоб не перейматися всілякими дурними правилами.

Ось як Аластор Муді втратив ліву ногу й придбав Око Венса, і як пригноблені душі Урулату були звільнені приблизно на два тижні, доки інший темний чаклун не прийшов на місце попереднього.

Він міг далі полювати на Ліву ногу Венса, проте вирішив цього не робити, коли зрозумів, що всі саме на це й очікуватимуть.

Зараз Дикозор Муді повільно обертався, повсякчас обертався, щоб спостерігати за цвинтарем у Малому Генґелтоні. Це місце мало б бути значно похмурішим, проте в яскравому денному світлі воно було просто покритою травою землею зі звичайними надгробками, обмежованими парканчиками з крихкого металу, які було вкрай легко перелізти. Такі паркани маґли використовували замість захисних чарів. (Муді не міг збагнути, що маґли про це думали. Вони що, вдавали, що мають захисні чари чи що? І він вирішив не питати, чи маґли-злочинці вдають, що вірять у це.)

Насправді, Муді не треба було обертатися, щоб спостерігати за цвинтарем.

Око Венса сприймало світ у всіх напрямках навколо, незалежно від того, куди воно було направлене.

Та не було жодної причини дозволяти колишньому смертежерові на кшталт Северуса Снейпа про це знати.

Інколи люди називали Муді «параноїком».

Муді завжди казав їм, щоб вони вижили після ста років полювання на темних чаклунів, а потім йому про це розповідали.

Якось Дикозор Муді вирішив визначити, скільки часу йому було потрібно, щоб досягти того, що він тепер вважав доречним рівнем обачності, — зважив, скільки досвіду йому знадобилося, щоб бути успішним через свою підготовку, а не через удачу, — і почав підозрювати, що більшість аврорів стільки не жили. Муді якось сказав про це Лиалу, той щось записував і підраховував, і тоді сказав йому, що в середньому мисливець на темних чаклунів помирав вісім з половиною разів перед досягненням відповідної «параноїдальності». Це багато чого пояснювало, якщо, звісно, Лиал не збрехав.

Вчора Албус Дамблдор розповів Дикозору Муді, що Темний Лорд за допомогою невимовних темних мистецтв пережив смерть власного тіла, і тепер прокинувся десь за кордоном, і шукає шляхів повернути свою могутність та почати чаклунську війну знову.

Хтось інший, напевно, поставився б до цього скептично.

 — Повірити не можу, що ніхто з вас не розповів мені про цю штуку з воскресінням, — різко сказав Дикозор. — Ти хоч розумієш, скільки часу доведеться витратити, щоб обробити могилу кожного предка кожного темного чаклуна, якого я вбивав, що може бути достатньо розумним, щоб створити горокракс? Ви не лише зараз вирішили обробити цю, так?

 — Я оновлюю зілля щороку, — спокійно сказав Северус Снейп. Він відкрив третій флакончик з, як він стверджував, сімнадцяти пляшок, і почав змахувати над ним паличкою. — Могили інших предків ми обробили лише довготривалими речовинами, адже в декого з нас менше вільного часу, ніж у тебе.

Муді спостерігав, як рідина спіраллю витікає з пляшки й зникає, щоб зʼявитися в кістках на місці, де колись був кістковий мозок.

 — І все ж ви вважаєте, що варто створити пастку, а не просто знищити кістки натомість.

 — У нього є інші шляхи до життя, якщо він побачить, що цей заблоковано, — сухо сказав Снейп, відкриваючи четверту пляшку. — І щоб ти не питав, це має бути оригінальна могила, місце першого поховання, кістка має бути забрана під час ритуалу, а не раніше. Тому він не міг взяти її раніше. Також немає сенсу замінювати скелет слабшим предком. Він одразу помітить, що в ньому немає сили.

 — Хто ще знає про цю пастку? — вимогливо запитав Муді.

 — Ти. Я. Директор. Більше ніхто.

Муді хмикнув.

 — Пха. Чи розповів Албус Амелії, Бартеміусу й цій жінці Макґонеґел про ритуал воскресіння?

 — Так…​

 — Якщо Волді дізнається, що Албус знає про ритуал воскресіння, і що Албус розповів їм, то Волді збагне, що Албус розповів і мені, а Волді знає, що я про це подумаю, — Муді засудливо похитав головою. — Що це за інші шляхи до життя?

Рука Снейпа завмерла з пʼятою пляшкою (звісно, вона була розілюзнена, уся операція була розілюзнена, проте це для Муді мало що змінювало, бо в зорі Ока лише позначало речі як «намагається сховатися»).

 — Тобі не варто знати, — сказав колишній смертежер.

 — Ти вчишся, синку, — з легким схваленням сказав Муді. — Що у пляшках?

Снейп відкоркував пʼяту пляшку, вказав на неї паличкою, щоб рідина потекла до могили й сказав:

 — У цій? Це маґлівський наркотик під назвою ЛСД. Вчорашня розмова надихнула мене на роздуми про маґлівські речі, і ЛСД видається найцікавішим варіантом, тож я швидко трохи придбав. Якщо вбудувати його в зілля воскресіння, гадаю, ефекти будуть безповоротними.

 — Що воно робить? — запитав Муді.

 — Кажуть, ефект неможливо описати будь-кому, хто його не використовував, — протягнув Снейп, — а я його не використовував.

Муді схвально кивнув, а Снейп відкрив шостий флакончик.

 — А тут що?

 — Любовне зілля.

 — Любовне зілля?

 — Не звичайне. Воно створить двосторонній звʼязок між ним та милою вейлою на імʼя Верданді. Директор сподівається, що якщо вони справді покохають одне одного, то це зможе призвести до спокути навіть його.

 — Пфа! Цей клятий сентиментальний дурень…​

 — Погоджуюся, — спокійно сказав Северус Снейп, не відволікаючись від роботи.

 — Принаймні скажи, що десь тут є отрута пляпазура.

 — Другий флакон.

 — Порошок іокейн.

 — Чи то чотирнадцята, чи то пʼятнадцята пляшка.

 — Остовпіння Бала, — сказав Муді. Цей наркотик викликав надзвичайно сильне звикання, а також цікаві побічні ефекти на людях зі слизеринськими схильностями. Муді знав одного темного чаклуна на цих наркотиках, що здійснив сміховинно складний план, щоб жертва доторкнулася одного конкретного летиключа замість того, щоб просто заплатити комусь, щоб той кинув жертві зачаклований кнат, коли вона буде в місті наступного разу. І після всієї цієї праці наркоман наклав ще й удруге чари «Летпус» на тому ж летиключі, щоб при другому доторку жертва повернулася до безпеки. Донині, навіть враховуючи наркотик, Муді не міг уявити, що відбувалося в голові людини, коли вона накладала другий «Летпус».

 — Десята, — сказав Снейп.

 — Отрута василіска, — запропонував Муді.

 — Що? — вигукнув Снейп. — Отрута змії є одним з інгредієнтів зілля воскресіння! Вже не кажучи про те, що вона знищить кістки й решту речовин! Та й де ми зможемо дістати…​

 — Заспокойся, синку. Я лише перевіряв, чи можна тобі довіряти.

Дикозор Муді продовжив своє (таємно непотрібне) обертання, споглядаючи за цвинтарем, а майстер зіллєваріння продовжив заливати речовини.

 — Стривай, — раптом сказав Муді. — А звідки ти знаєш, що саме тут насправді…​

 — Бо на надгробку, що його легко перемістити, написано «Том Редл», — сухо сказав Снейп. — І я щойно виграв у директора десять серпиків. Він закладався, що ти про це подумаєш до пʼятої пляшки. От і вся постійна пильність.

Запала мовчанка.

 — Скільки часу знадобилося Албусові, щоб збаг…​

 — Три роки після того, як ми дізналися про ритуал, — сказав Снейп, і в його голосі не чулося звичайної сардонічної тягучості. — Зараз видається, що варто було б проконсультуватися з тобою раніше.

Снейп відкоркував девʼяту пляшку.

 — Ми також отруїли всі інші могили довготривалими речовинами, — зазначив колишній смертежер. — Можливо, ми на правильному цвинтарі. Він міг не планувати це все вже коли вбивав свою родину, і він не міг перемістити саму могилу…​

 — Справжнє місце вже не нагадує цвинтар, — сухо сказав Муді. — Він перемістив решту могил та змінив памʼять маґлів. Навіть Белатриса Блек про це не знатиме, доки не почнеться ритуал. Ніхто не знає справжнє розташування, крім нього.

Вони продовжили свою марну роботу.

Наслідки, Блез Забіні:

Слизеринську вітальню можна було влучно й точно описати як мілітаризовану зону. Щойно ви проходили крізь отвір портрета, ви бачили, що ліва половина кімнати точно-не-розмовляє з правою, і навпаки. Було абсолютно зрозуміло, і не було потреби комусь пояснювати, що варіанту не вибрати сторону не було.

Посеред кімнати стояв один стіл, за яким сидів Блез Забіні. У нього тепер була репутація, і він не збирався її втрачати.

Наслідки, Дафна Ґрінґрас і Трейсі Девіс:

 — Робила сьогодні щось цікаве? — запитала Трейсі.

 — Ні, — відповіла Дафна.

Наслідки, Гаррі Поттер:

Якщо достатньо високо піднятися в Гоґвортсі, то навколо не залишиться людей — навкруги будуть коридори, вікна, сходи, подеколи портрет, а інколи щось цікаве на кшталт бронзової статуї пухнастої істоти, що нагадує маленьку дитину й тримає незвичний плаский спис…​

Якщо достатньо високо піднятися в Гоґвортсі, то навколо не залишиться людей, що було Гаррі до смаку.

Існували значно гірші місця увʼязнення. Насправді, напевно неможливо було вигадати ліпшого місця для увʼязнення, ніж древній замок з фрактальною вічно-мінливою структурою, тобто в ньому навіть не закінчувалися нові місця для досліджень. Замок був наповнений цікавими людьми й цікавими книжками та неймовірно важливими знаннями, про які нічого не було відомо маґлівській науці.

Якби Гаррі не сказали, що йому заборонено звідси піти, він напевно сам шукав би нагоди залишитися в Гоґвортсі довше, він би хитрував і жертвував би чимось заради цього додаткового часу. Гоґвортс був буквально оптимальним. Напевно не в усіх можливих світах, але на справжній планеті Земля — безперечно був місцем максимальних веселощів.

Чому землі замку стали настільки меншими, настільки менш цікавими, як могла решта світу раптом стати настільки цікавішою та важливішою, щойно Гаррі повідомили, що він не має права туди потрапити? Він провів тут місяці, і не відчував впродовж цього часу анікраплі клаустрофобії.

Ти знаєш про дослідження з цієї теми, зазначила якась його частина, це стандартні ефекти нестачі, наприклад, щойно в одному графстві заборонили фосфатні засоби для миття, люди, що ніколи раніше про такі й не чули, їхали в сусіднє графство, щоб купити величезну кількість фосфатного миючого засобу, і опитування виявили, що вони вважали, що ці засоби мʼякіші й ефективніші, а також легше змиваються…​ А якщо дати дворічній дитині вибір між вільнодоступною іграшкою та іграшкою за барʼєром, який вона здатна обійти, то вона проігнорує вільнодоступну іграшку та піде за барʼєр…​ Продавці добре це знають і успішно продають товар, просто сказавши, що він невдовзі скінчиться…​ Усе це було описано в книжці Чалдині «Вплив» — усе, що ти зараз відчуваєш. Трава завжди зеленіша там, де тобі заборонено бути.

Якби Гаррі не повідомили, що йому заборонено йти, він би напевно з радістю погодився залишитися в Гоґвортсі на літо…​

…​та не на решту життя.

Це й справді було проблемою.

Хтозна, чи існує взагалі темний лорд Волдеморт, щоб Гаррі зміг його перемогти?

Хтозна, чи Той-Кого-Не-Можна-Називати не був лише витвором уяви старого чарівника-що-можливо-не-лише-вдає-божевільного?

Тіло Лорда Волдеморта згоріло дотла, коли його знайшли, а такої речі, як душа, не могло існувати. Яким чином Лорд Волдеморт міг досі жити? Яким чином Дамблдор знав, що він живий?

А якщо темного лорда не існувало, то Гаррі не може його перемогти, і буде увʼязнений у Гоґвортсі назавжди.

…​можливо, йому юридично буде можна втекти після випуску у сьомому класі — шість років, чотири місяці й три тижні від сьогодні. Це було не так уже й довго, коли йшлося про проміжки часу — лише видавалося, ніби це так довго, що й протони встигнуть розпастися.

Але проблема була не лише в цьому.

Не лише свобода Гаррі була на кону.

Директор Гоґвортсу, головний маг Чарверсуду, Верховний речник Міжнародної конфедерації чаклунів непомітно розповсюджував інформацію про небезпеку.

Хибну інформацію.

І винен у цьому був Гаррі.

Памʼятаєш, сказала та його частина, що вдосконалювала його здібності, ти якось розмірковував, як у різноманітних професіях є різноманітні методи бути чудовим, як чудовий вчитель не нагадує чудового сантехніка, та всі вони мають деякі спільні методи уникнення дурної поведінки, і однією з найважливіших технік є вміння визнати свої дрібні помилки, доки вони не перетворилися на ВЕЛИКІ помилки?

…​хоча, насправді, це вже явно підпадало під категорію ВЕЛИКИХ помилок…​

Йдеться про те, сказав його внутрішній радник, що ситуація стає гіршою буквально щохвилини. Це нагадує те, як шпигуни обертають людей. Вони змушують їх скоїти невеличкий злочин, а тоді за допомогою цього невеличкого злочину шантажують їх, щоб вони скоїли більший злочин, а тоді використовують ЦЕЙ злочин, щоб змусити їх скоїти ще страшніші речі, аж доки шантажист не володіє вже їхньою душею.

Хіба ти якось не обмірковував те, що якби ця людина, яку шантажують, могла б передбачити весь цей шлях, то вона б просто вирішила прийняти удар після першого кроку, отримати шкоду від викриття першого злочину? Хіба ти не вирішив, що так і зробиш, якщо хтось колись спробує шантажувати тебе тим, що викриє щось дрібне, щоб ти скоїв щось страшне? Хіба ти не бачиш паралелі з поточною ситуацією, Гаррі Джеймсе Поттере-Еванс-Веррес?

Тільки от злочин не був маленьким, уже не був маленьким. Купа дуже впливових людей будуть вкрай розлючені, і не лише через хибну інформацію про небезпеку, а ще й тому, що він звільнив Белатрису з Азкабану. Якщо Темний Лорд справді існував, і якщо він прийде по Гаррі пізніше, то війну, можливо, уже буде програно…​

А ти не вважаєш, що на них справить враження твоя чесність, раціональність і завбачливість, те, що ти зупинив сніжок, доки той не перетворився на лавину?

На жаль, Гаррі так не вважав. І по недовгих роздумах, хай яка його частина запропонувала таке, мала погодитися, що це було абсурдно оптимістично.

Ноги принесли його до відчиненого вікна. Гаррі нахилився, сперся руками на підвіконня й почав оглядати землі Гоґвортсу з висоти.

Коричневий — це були голі дерева, жовтий — мертва трава, блакитний лід — замерзлі струмки…​ Хай який шкільний чиновник нарік це все «Забороненим лісом», він зовсім не розумів маркетингу — назва лише розпалювала бажання туди потрапити. Сонце вже котилося за обрій, а Гаррі вже міркував годинами, переважно в нього були одні й ті самі думки знову й знову, проте з важливими відмінностями щоразу, ніби він ходив не колами, а забирався спіраллю, або спускався нею.

Він досі не міг повірити, що пройшов через усю пригоду з Азкабаном, — він вимкнув патронуса, доки той не забрав його життя; паралізував аврора; вигадав, як приховати Белу від дементорів; зустрів дванадцять дементорів та залякав їх, винайшов мітлу-ракету й полетів на ній…​ він пройшов через усю пригоду й жодного разу в нього не виникло думки «Я маю це витримати…​ бо…​ обіцяв Герміоні, що повернуся з обіду!» Він відчував, що це назавжди втрачена можливість. Бо, не зробивши це належним чином першого разу, він вже ніколи не зможе зробити це правильно, хай які виклики чекають на нього, і хай яку обіцянку він дасть. Бо тоді він робитиме це вимушено й незграбно — лише щоб якось компенсувати те, що забув про це першого разу, а не героїчно думатиме про щось, як він міг би, якби лише згадав про свою обіцянку Герміоні. Ніби ця помилка була безповоротною, давали лише одну спробу, і треба було все робити правильно першого ж разу…​

Йому варто було згадати про обіцянку Герміоні перш ніж погоджуватися на Азкабан.

А можна ще раз, чому він вирішив це зробити?

Моя робоча гіпотеза така: ти ідіот, сказав гафелпафець.

Це не є корисним аналізом невдачі, подумав Гаррі.

О, бажаєш докладніше? сказав гафелпафець, Професор захисту такий сказав, «Звільнімо Белатрису Блек з Азкабану!», а ти такий «Файно!»

Стривай, ЦЕ нечесно…​

Гей, сказав гафелпафець, а бачиш, варто піднятися так високо, й окремих деталей більше не видно, можна побачити ліс за деревами?

Чому він зробив це?..

Точно не через розрахунки зиску й витрат, тут сумнівів немає. Йому було надто ніяково діставати аркуш паперу й обчислювати очікувані вигоди — він непокоївся, чи не припинить професор Квірел його поважати через те, що він відмовиться чи навіть надто вагатиметься щодо порятунку принцеси з замку.

Десь глибоко всередині він вирішив, що коли таємничий вчитель пропонує тобі першу місію, перший шанс, кличе на пригоду, а ти кажеш «ні», то твій таємничий вчитель з огидою на тебе дивиться та йде геть, а ти ніколи більше не отримуєш шанс стати героєм…​

…​так, це воно. Тепер стало очевидно: це воно. Він узяв і почав вважати, ніби його життя — історія, і це чергова пригода в історії, а не, скажімо, ось пропозиція організувати втечу Белатриси Блек з Азкабану. Ось це була справжня причина його рішення, що він його прийняв менш ніж за секунду. Його мозок вирішив, що в цій частині оповідання відповідь «ні» недоречна. І якщо про це подумати, це не було раціональним методом прийняття рішень. Справжній мотив професора — отримати рештки втраченого вчення Слизерина перед тим, як Белатриса помре й воно буде безповоротно забуте, видавався вражаюче розумним у порівнянні — зиск, що відповідає ризику, що тоді здавався доволі малим.

Це нечесно, просто нечесно, що ось таке відбувалося, коли забуваєш про раціональність на крихітну мить, що її достатньо, щоб мозок вирішив, що ліпше видавати аргументи за «так», ніж аргументи на підтримку «ні» впродовж подальшої дискусії.

З височини такої далекої, що окремі деталі годі було роздивитися, Гаррі споглядав на ліс за деревами.

Гаррі не хотів зізнаватися й руйнувати свою репутацію назавжди. Не хотів, щоб усі були розлючені ним і, можливо, зрештою його через це вбив Темний Лорд. Ліпше вже бути ув’язненим у Гоґвортсі шість років, ніж це. Так він почувався. Тому дуже допомагав і викликав полегшення той факт, що в разі зізнання Гаррі професор Квірел потрапить до Азкабану й помре там.

(Зупинка, нерівність дихання Гаррі.)

Якщо сформулювати це таким чином, то…​ ну, можна навіть вдавати, ніби ти герой, а не боягуз.

Гаррі підвів очі — перевів погляд із Забороненого лісу на ясне блакитне заборонене небо.

Витріщався крізь скляні шибки на велику яскраву штуку, на пухнасті штуки, на таємничу нескінченну блакить, що їх містила, на це дивне нове невідоме місце.

Це…​ насправді допомогло, дуже допомогло — згадати про те, що його власні негаразди ніщо порівняно з ув’язненням в Азкабані. Що у світі були люди зі справжніми проблемами, і Гаррі Поттер не був одним з них.

Що він робитиме з Азкабаном?

Що він робитиме з чаклунською Британією?

…​на чиєму він тепер боці?

У яскравому денному світлі все, що сказав був Албус Дамблдор, безсумнівно видавалося значно мудрішим, ніж слова професора Квірела. Ліпшим і світлішим, більш моральним, більш зручним, ну хіба не чудово було б, якби воно було правдою. Але не можна забувати, що Дамблдор вірив у речі через те, що вони звучали приємно, а професор Квірел був нормальним.

(І знову нерівне дихання, це відбувалося щоразу, як він думав про професора Квірела.)

Та лише через те, що щось звучить приємно, воно не стає й хибним.

А якщо в нормальності професора захисту й була вада, то вона полягала в тому, що він сприймав життя надто негативно.

Та ну? запитала та частина Гаррі, що читала була вісімнадцять мільйонів експериментальних результатів про те, що люди надто оптимістичні й самовпевнені. Професор Квірел надто песимістичний? Настільки песимістичний, що його очікування весь час виявляються гіршими за дійсність? Негайно роби з нього опудало й віддавай у музей — він унікальний. Хто з вас двох спланував бездоганний злочин, а потім продумав низку заходів на випадок помилок і непередбачуваних обставин, що, зрештою, і врятувало твою шкуру, про всяк випадок — раптом бездоганний злочин не вдасться. Підказочка: його звали не Гаррі Поттер.

Та «песимістичний» — невлучне слово, щоб описати проблему професора Квірела — якщо це справді була проблема, а не вища мудрість досвіду. Гаррі видавалося, що професор Квірел завжди інтерпретував усе в найгірший можливий спосіб. Наприклад, якщо дати йому на 90% повну склянку, він скаже, що порожні 10% доводять, що всім насправді начхати на воду.

Тепер, коли Гаррі про це подумав, йому це здалося справді хорошою аналогією. Не вся чаклунська Британія скидалася на Азкабан, ця склянка була значно більш повною, ніж на половину.

Гаррі витріщався вгору на яскраве блакитне небо.

…​хоча, якщо йти за аналогією, якщо Азкабан існував, можливо, це доводило, що інші 90% хорошого існували з інших причин, наприклад, через показову доброту, як це сформулював професор Квірел. Якби вони справді були добрими, вони б не збудували Азкабан, вони б атакували цю фортецю й знесли її…​ чи не так?

Гаррі витріщався вгору на яскраве блакитне небо. Той, хто хоче бути раціоналістом, має прочитати страшенну кількість статей про хиби людської природи, деякі з них є невинними логічними помилками, інші — значно темнішими.

Гаррі витріщався вгору на яскраве блакитне небо і думав про експеримент Мілґрема.

Стенлі Мілґрем здійснив був його, щоб дослідити причини Другої Світової Війни і спробувати зрозуміти, чому громадяни Німеччини підкорялися були Гітлерові.

Тож він розробив експеримент, щоб дослідити покору, і перевірити, чи не були німці з невідомої причини більш схильними виконувати шкідливі накази від авторитету.

Спочатку він провів тестову версію досліду на громадянах США, щоб було з чим порівнювати.

А тоді вирішив, що перевіряти німців немає сенсу.

Апарат досліду: горизонтальна лінія з 30 перемикачів, позначених від «15 вольтів» до «450 вольтів», також кожна група з чотирьох перемикачів була позначена написом. Перша група була позначена «Легкий удар», шоста — «Надзвичайно інтенсивний удар», сьома — «Небезпека: сильний удар», а два останні перемикачі були позначені просто «XXX».

А також актор — спільник експериментатора, що мав здаватися справжньому піддослідному таким самим, як і вони: кимось, хто зреагував на те ж оголошення про пошук учасників для досліду щодо навчання, і хто програв (підтасовану) лотерею, і кого прив’язали до стільця з електродами. Справжнім піддослідним навіть давали відчути легкий удар струму, щоб вони знали, що удари справжні.

Справжньому піддослідному казали, що досліджується ефект покарання на навчання й пам’ять, і що ця частина досліду мала визначити, чи змінює щось те, що людина отримує покарання. Людина, що її прив’язали до стільця, старатиметься вивчити набори пар слів, і щоразу, як «учень» неправильно назве бодай одну пару, «учитель» має надати йому покарання дедалі сильнішим ударом.

На рівні 300 вольтів актор припиняє називати відповіді й починає стукати в стіну, після чого експериментатор інструктує піддослідних вважати відсутність відповіді неправильною відповіддю та продовжувати.

На рівні 315 вольтів стук у двері повториться.

А потім буде тиша.

Якщо піддослідний не хотів чи відмовлявся натискати на перемикач, дослідник з серйозним лицем, одягнений у сірий науковий халат, казатиме «будь ласка, продовжуйте», потім «для експерименту необхідно, щоб ви продовжували», потім «абсолютно необхідно, щоб ви продовжували», потім «у вас немає іншого вибору, ви повинні продовжувати». Якщо й четверта фраза не працювала, дослід припинявся.

Перед тим, як провести дослід, Мілґрем описав експеримент і опитав чотирнадцять старших психологів, який відсоток піддослідних на їхню думку дійде до рівня 450 вольтів, який відсоток натисне на останні два перемикачі, що позначені «XXX», коли жертва вже припинить відповідати.

Найпесимістичнішою відповіддю було 3%.

Насправді — 26 з 40.

Піддослідні пітніли, стогнали, заїкалися, нервово сміялися, кусали губи, впивалися нігтями у власну плоть. Проте експериментатор наказував їм, і вони — більшість із них — продовжили карати — як вони вірили, болісними, небезпечними, можливо смертельними ударами струму. Аж до кінця.

Гаррі міг чути у своєму розумі сміх професора Квірела. Голос професора захисту казав щось на кшталт: Ти ба, містере Поттер, навіть я недостатньо цинічний. Я знав, що люди легко зрадять всі свої ідеали заради грошей та влади, проте я не знав, що достатньо й суворого погляду.

Небезпечно було намагатися вигадувати в області еволюційної психології, якщо ви не були професійним еволюційним психологом. Проте коли Гаррі прочитав був про експеримент Мілґрема вперше, йому спало на думку, що, напевно, подібні ситуації часто виникали в середовищі предків, і більшість предків, що відмовлялися підкорятися Авторитету, помирали. Чи, принаймні, справи в них були гірші за тих, хто підкорився. Люди вважали себе хорошими й високоморальними, проте коли приходив час діяти, щось перемикалося в мозку, і раптом ставало значно складніше героїчно не підкоритися Авторитету, ніж вони очікували. Навіть якщо вийде це зробити, це буде нелегко, не вийде без жодних зусиль виявити героїзм. Голос тремтітиме, ви будете боятися. Чи зможете ви не підкоритися Авторитету навіть у таких умовах?

Тоді Гаррі кліпнув очима. Бо його мозок щойно зіставив експеримент Мілґрема з тим, що Герміона зробила на першому ж занятті із захисту. Вона відмовилася стріляти в іншого учня, навіть коли Авторитет сказав їй, що вона мусить це зробити. Вона тремтіла й боялася, проте все одно відмовила. Це відбувалося в Гаррі на очах, проте він донині не побачив зв’язку…​

Гаррі споглядав багряний небосхил, за який котилося Сонце, як небо тьмяніло. Хоча більша його частина досі була синьою, невдовзі воно перетвориться на нічне. Золотий та червоний кольори заходу сонця нагадали йому про Фоукса. І на мить Гаррі подумав, як же сумно це — бути феніксом, закликати й кричати, а ніхто не діє…​

Проте Фоукс ніколи не здасться, хай скільки разів він помре, він завжди відродиться, адже Фоукс — істота світла й вогню, а відчай щодо Азкабану був такою ж темрявою, як і сам Азкабан.

Якщо є напівпорожня, напівповна склянка, то саме такою є дійсність, це є істиною, і саме так і є. Проте все одно є вибір, як до цього ставитися — впадати у відчай через порожню половину чи радіти воді, що є.

Мілґрем проводив інші варіації свого досліду.

У вісімнадцятому варіанті піддослідний мав лише ставити питання жертві, що була прив’язана до стільця, і записувати відповіді, доки хтось інший натискав на перемикачі. Вдавані страждання не змінилися — той самий несамовитий стукіт у стіну, а потім тиша. Проте не ви натискали на перемикачі. Ви лише спостерігали, як це відбувається, і зачитували питання людині, що її катують.

37 з 40 піддослідних продовжували свою участь до кінця, аж до 450-вольтового кінця, що був позначений «XXX».

І якщо ви були професором Квірелом, то могли до цього поставитися з цинізмом.

Але 3 з 40 піддослідних відмовилися брати в цьому участь до кінця.

Герміони.

Вони існували в цьому світі — люди, що не стрілятимуть в інших учнів закляттям простого удару, навіть коли професор захисту наказує це зробити. Ті, хто приховували ромів, євреїв та гомосексуалів на горищах під час голокосту й інколи розплачувалися за це власним життям.

Чи були ці люди якимось окремим від людства видом? Чи був у їхніх головах якийсь окремий пристрій — якийсь додатковий шматок нейронного кола, що його в звичайних смертних не було? Та це було малоймовірно, згідно з логікою сексуального розмноження, бо гени для складних механізмів тоді перемішалися б і не створили нічого робочого, якби не були всеохопними.

Хай з яких частин складалася Герміона, усі мали ті ж частини десь усередині…​

…​ну, це приємна думка, проте не зовсім істинна, були такі речі, як фізичне пошкодження мозку, люди могли втратити гени складної машини, і та могла припинити працювати, існували соціопати й психопати — люди без пристрою для співчуття. Можливо, Лорд Вордеморт таким народився, а може, він знав добро, та все ж таки вибрав зло. Тепер це вже не має жодного значення. Проте абсолютна більшість людства має бути здатна навчитися того, що зробила Герміона та люди, що чинили опір голокосту.

А ті люди, що були піддослідними в експерименті Мілґрема, — ті, що, тремтіли, пітніли й нервово сміялися, і натискали на перемикачі з написом «XXX», багато хто з них потім писали листи подяки Мілґрему за те, що вони про себе дізналися. Це теж було частиною історії — частиною легенди того легендарного досліду.

Сонце вже майже закотилося за виднокрай — лише золота верхівка визирала з-за далеких дерев.

Гаррі подивився на неї — на верхівку Сонця. Його окуляри мали бути захищеними від ультрафіолету, тож він не має собі пошкодити цим очі.

Гаррі втупився прямо в неї — у цю маленьку частку світла, що не була затьмареною, заблокованою чи прихованою, навіть якщо це лише 3 частини з 40, інші 37 частин теж існували. 7,5% склянки були повні, що доводило, що людям не начхати на воду, навіть якщо їхній потяг співчуття часто був чимось придушений. Якби людям справді було начхати, то склянка була б справді порожньою. Якби всередині всі були як Відомо-Хто — таємно-розумно-егоїстичними, то взагалі ніхто не опирався б голокосту.

Гаррі споглядав захід сонця другого дня решти свого життя і знав, що змінив сторону.

Бо він більше не міг у це вірити, не міг щиро вірити після того, як відвідав Азкабан. Не міг робити те, за що проголосує 37 з 40 людей, щоб він робив. Може й усі мають всередині те, що потрібно, щоб бути Герміоною, і колись вони можуть навчитися нею бути. Проте колись — не зараз, не тут, не сьогодні, не у поточному світі. Якщо ти підтримуєш трьох із сорока людей, то ти не є політичною більшістю, і професор Квірел мав рацію — Гаррі не схилить свою голову й не прийме їхнє рішення, коли це станеться.

У цьому було щось жахливо доречне. Не можна було відвідати Азкабан, повернутися і не змінити свою думку щодо чогось важливого.

Тож виходить, що професор Квірел має рацію? запитав слизеринець. Не будемо про добрий чи лихий — чи він має рацію? Чи справді ти для них, знають вони про це чи ні, їхній наступний лорд? Опустимо частину «темний» — це просто знову його цинізм. Але чи маєш ти намір правити? Маю зізнатися, це навіть мене лякає.

Гадаєш, тобі можна довірити владу? запитав ґрифіндорець. Хіба не існує щось на кшталт правила, що люди, що жадають влади, не мають її отримати? Може, ліпше зробимо правителем Герміону.

Гадаєш, ти здатен керувати суспільством так, щоб це не призвело до повного хаосу протягом щонайбільше трьох тижнів? запитав гафелпафець. Уяви, як гучно б кричала мама, якби дізналася, що тебе обрали прем’єр-міністром, а тепер запитай себе, чи впевнений, що її реакція неадекватна?

Насправді, втрутився рейвенкловець, маю зазначити, що вся ця політична діяльність здається непереборно нудною. Може, залишимо вибори Драко, а самі присвятимо себе науці? Це те, до чого ми маємо хист, і загальновідомо, що наука також поліпшує умови людського життя, знаєте.

Пригальмуйте, звернувся Гаррі до своїх частин, ми не маємо все вирішувати просто зараз. Ми можемо розмірковувати про це якомога старанніше, доки не дійдемо якогось рішення.

Остання частинка Сонця зникла за небокраєм.

Це було дивне відчуття — не до кінця знати, хто ти такий, на чиєму ти боці, чи не прийняти рішення щодо чогось настільки важливого, у цьому відчувалася незнайома свобода…​

І це нагадало йому про те, що професор Квірел відповів на його останнє питання, а це у свою чергу нагадало йому про професора Квірела, через що йому знову стало важко дихати, з’явилося відчуття, ніби щось обпекло йому горло, і знову направило його думки на початок циклу спіралі.

Чому йому тепер було так сумно при кожній згадці про професора Квірела? Гаррі звик знати себе, та він не знав, звідки цей сум.

Видавалося, ніби він втратив професора Квірела назавжди, ніби той не повернувся з Азкабану, ось як він почувався. Ніби професора захисту з’їли були дементори, поглинули порожнечі.

Втратив його! Але чому? Бо він вимовив «Авада Кедавра» через цілком розумні причини, хай я навіть не розумів цього кілька годин? Чому все не може повернутися до того, яким було?

Та проблема була не в «Авада Кедавра». Можливо, це зробило свій внесок у безповоротну руйнацію нагромадження раціоналізацій, ухилень від певних думок та старанного уникання міркувань про певні речі. Та проблема була не в «Авада Кедавра» — не це турбувало Гаррі.

Що я бачив?..

Гаррі подивився на майже темне небо.

Він бачив, як професор Квірел перетворився на гартованого злочинця, коли спілкувався з аврором, і видима зміна особистостей далася йому легко, і була повною.

Інша жінка знала професора захисту під ім’ям «Джеремі Джафе».

І скількома ж людьми ви є?

Я не трудився рахувати.

Не могло не спасти на думку…​

…​чи не є «професор Квірел» лише черговим іменем у цьому переліку, лише однією з особистостей, у які перетворювалися задля якоїсь незбагненної мети.

Тепер Гаррі завжди розмірковуватиме — щоразу, як розмовлятиме з професором Квірелом, чи не є це маскою, і які мотиви приховує ця маска. За кожною сухою усмішкою він тепер намагатиметься побачити, що спонукає ці губи до руху.

Ось так люди почнуть про мене думати, якщо я стану надто слизеринським? Якщо я виконаю надто багато планів, чи зможу я до когось усміхнутися, щоб вони не розмірковували, що я цим маю на увазі?

Можливо, і існував якийсь спосіб відновити довіру до того, чим усе видається, і знову зробити можливими нормальні людські стосунки, проте Гаррі не був здатен його вигадати.

Ось як Гаррі втратив професора Квірела — не людину, а…​ зв’язок…​

Чому від цього було так боляче?

Чому йому тепер було так самотньо?

Звісно ж, були інші люди, можливо, ліпші люди, кому він міг довіряти й з ким можна було дружити? Професорка Макґонеґел, професор Флитвік, Герміона, Драко, вже не згадуючи маму й тата, не те, щоб Гаррі був сам-один…​

Тільки от…​

Клубок у горлі Гаррі ледь не завадив йому дихати, коли він збагнув.

Тільки от професорка Макґонеґел, професор Флитвік, Герміона, Драко — хоча всі вони й знали дещо, чого Гаррі не знав, проте…​

Вони не перевершували Гаррі у його власній сфері могутності. Їхня геніальність не була такою, як його, а його — такою, як їхня. Він вважав їх рівними собі, проте не вважав їх вищими за себе.

Ніхто з них не був, і ніхто з них ніколи не зможе стати…​

Наставником Гаррі…​

Ось ким був професор Квірел.

Ось кого Гаррі втратив.

І невідомо, чи вдасться йому одного дня повернути свого першого наставника. Можливо, Гаррі колись дізнається про всі приховані мотиви професора Квірела, і всі сумніви зникнуть. Та хоч це й було можливо, це не здавалося імовірним.

Порив вітру зовні нахилив голі дерева, створив брижі на поверхні озера — його центр досі не замерз, вітер почувся як шепіт, коли пронісся повз вікно, з якого Гаррі визирав на напівосвітлений світ, і його думки деякий час ширяли деінде.

Потім думки повернулися назад, до наступного кроку спіралі.

Чому я не такий, як інші діти мого віку?

Якщо відповідь професора Квірела була відмовкою, то дуже продуманою. Достатньо глибокою й складною, в міру сповненою натяків та прихованого змісту, щоб обдурити рейвенкловця, що його не збило б з пантелику щось менше. А може, професор Квірел відповів щиро. Хтозна, які мотиви керували цими губами?

Я скажу ось що, містере Поттер: ви вже блоколог і, гадаю, невдовзі станете бездоганним блокологом. Для таких, як ми з вами, особистість означає не те, що для інших людей. Ми можемо бути будь-ким, кого можемо уявити. І справжня ваша відмінність полягає в тому, що ви, містере Поттер, маєте надзвичайно хорошу уяву. Драматург має містити своїх персонажів — він має бути більшим за них, щоб давати їм життя у своєму розумі. Для актора, шпигуна чи політика межею їхньої діяльності є межа їхніх можливостей когось вдавати — чиє обличчя вони можуть одягти мов маску. Та для таких, як ми з вами, ми можемо бути будь-ким, кого здатні уявити, — в дійсності стати ним, а не вдавати його. Доки ви уявляли себе дитиною, містере Поттер, ви були дитиною. Втім, є інші сутності, що ви здатні їх підтримувати, — більші сутності, якщо забажаєте. Чому ви такий вільний, і ваш обсяг такий широкий, а інші діти вашого віку такі обмежені? Чому ви здатні уявляти й перетворюватися на особистості доросліші, ніж проста дитина-драматург мала б бути здатна описати? Цього я не знаю, і не маю казати про свої здогади. Проте у вас, містере Поттер, є свобода.

Якщо це була вигадка, щоб його відволікти, то вона непогано працювала.

Та найбільше непокоїло те, що професор Квірел не розумів, наскільки стурбованим буде Гаррі, наскільки неправильною йому здаватиметься ця промова, скільки шкоди вона завдасть його довірі до професора Квірела.

Завжди має бути єдина реальна особистість, якою ти справді є, у центрі всього…​

Гаррі витріщився на майже ніч, на темряву, що загусала.

…​правда?

Герміоні був уже майже час спати, коли вона почула поодинокі втягування повітря, підвела погляд з примірника «Історії Бобатону» і побачила відсутнього хлопця, що цієї неділі запізнився на обід і був відсутній на вечері, через що ширилися чутки — вона їм не вірила, бо вони були незрівнянно сміховинними, проте все одно трохи рознервувалася була, — ніби його забрали з Гоґвортсу, щоб вистежити Белатрису Блек.

 — Гаррі! — вигукнула вона, навіть не усвідомивши, що розмовляє з ним напряму вперше за тиждень. А також не помітивши, що деякі учні з протилежного боку рейвенкловської вітальні аж підскочили від її крику.

Очі Гаррі вже були зосереджені на ній, і він уже до неї йшов, тож вона зупинилася, так і не підвівшись до кінця з-за стола…​

За кілька секунд Гаррі вже сидів навпроти, створив барʼєр Квієтус навколо них та сховав паличку.

(Страшенно багато рейвенкловців намагалися вдавати, ніби вони не дивляться.)

 — Привіт, — сказав Гаррі нерівним голосом. — Я скучив. Ти…​ тепер знову зі мною розмовлятимеш?

Герміона кивнула — лише кивнула, вона не знала, що сказати. Вона теж скучила за Гаррі, проте вона розуміла, що йому було значно важче, і почувалася через це трохи винною. У неї були інші друзі, а Гаррі…​ інколи це здавалося нечесним — Гаррі так розмовляв лише з нею, і тому вона мусила розмовляти з ним. Та, судячи з вигляду Гаррі, з ним теж нещодавно трапилися нечесні речі.

 — Що відбувається? — запитала вона. — Ходять різноманітні чутки. Хтось каже, що ти втік, щоб битися з Белатрисою Блек. Інші кажуть, що ти втік, щоб приєднатися до Белатриси Блек…​

Згідно з цими чутками, Герміона просто вигадала історію про фенікса. А коли вона крикнула була, що вся рейвенкловська вітальня це бачила, зʼявилася чутка, згідно з якою вона вигадала й це, а це вже була дурня настільки немислимого рівня, що вона була цілковито ошелешена.

 — Я не можу про це розповідати, — ледь чутно прошепотів Гаррі. — Не можу розповісти про більшу частину. Хотів би я розповісти тобі все, та не можу…​ Гадаю, раптом це допоможе, я більше не відвідуватиму обіди з професором Квірелом.

Гаррі прикрив обличчя руками, закривши очі.

Герміоні стало зле.

 — Ти плачеш? — запитала вона.

 — Ага, — сказав Гаррі. Йому явно не вистачало повітря. — Не хочу, щоб хтось бачив.

Ненадовго запала тиша. Герміона хотіла допомогти, проте вона не знала, що робити з хлопцем, що плаче, і вона не знала, що коїться. Їй здавалося, що навколо неї відбувається щось важливе — ні, навколо Гаррі, — і якби вона знала, що саме, то, певно, була б наляканою, стривоженою чи щось таке. Та вона нічого не знала.

 — Професор Квірел скоїв щось погане? — спитала вона зрештою.

 — Я не через це більше не можу з ним ходити на обіди, — сказав Гаррі все таким же ледве чутним шепотом, та з руками на обличчі. — Це було рішення директора. Але так, професор Квірел сказав мені дещо, через що я частково втратив до нього довіру, гадаю…​ — голос Гаррі дуже тремтів. — Мені зараз дещо самотньо.

Герміона приклала руку до щоки там, де її вчора торкнувся Фоукс. Вона все думала про цей доторк — знову й знову — можливо через те, що вона хотіла, щоб він був важливим, щоб щось означав для неї…​

 — Чи можу я якось допомогти? — запитала вона.

 — Я хочу зробити щось нормальне, — промовив Гаррі крізь руки. — Щось дуже нормальне для першокласників Гоґвортсу. Щось, що одинадцятирічні й дванадцятирічні діти як ми мають робити. Ну там зіграти у вибухові карти чи щось таке…​ Гадаю, у тебе немає карт чи ти не знаєш правил чи щось таке?

 — Ну…​ Я й справді не знаю правил…​ Я знаю, що вони вибухають.

 — Сумніваюся, що ти погодишся на «плюй-камінці»? — запитав Гаррі.

 — Не знаю правил, і вони плюються в тебе. Це хлопчачі ігри, Гаррі!

Запала мовчанка. Гаррі притиснув руки до обличчя, щоб витерти сльози, а тоді прибрав їх з лиця. Тоді він подивився на неї дещо безпорадно.

 — Ну, — сказав Гаррі, — що роблять чарівники й відьми нашого віку, коли вони грають, ну знаєш, у безґлузді беззмістовні ігри, у які мають грати в нашому віці?

 — Класики? Резиночки? Атака єдинорогів? Я не знаю, я читаю книжки!

Гаррі почав сміятися, а Герміона — хихотіти за компанію. Вона не зовсім розуміла, чому, але справді було смішно.

 — Гадаю, це трохи допомогло, — сказав Гаррі. — Насправді, майже впевнений, що це допомогло значно більше, ніж могла б допомогти година гри в «плюй-камінці», тож дякую, що залишилася собою. І хай там що, я не проситиму нікого забуттятнути все, що я знаю про диференціальне числення. Ліпше вже померти.

 — Що? Чому…​ чому тобі могло б хотітися цього?

Гаррі підвівся з-за стола, і знову почувся гамір вітальні, коли він скасував чари тиші.

 — Я дещо сонний, тож піду в ліжко, — сказав Гаррі, тепер звичайним голосом, — мені треба відшкодувати втрачений час, але я зустрінуся з тобою за сніданком, а потім на гербалогії, якщо ти не проти. Та й нечесно було б звалювати на тебе всю мою депресію. На добраніч, Герміоно.

 — На добраніч, Гаррі, — сказала вона. Вона почувалася дуже спантеличеною та стривоженою. — Приємних снів.

Гаррі оступився, коли вона це сказала, а тоді рушив далі до сходів, що вели до спальні хлопців-першокласників.

Гаррі увімкнув на узголівʼї ліжка чари тиші на повну потужність, щоб нікого не розбудити, якщо він кричатиме.

Він встановив будильник, щоб той розбудив його перед сніданком (раптом він ще не прокинеться, якщо йому взагалі вдасться заснути).

Ліг на ліжко…​

…​і відчув якусь грудку під подушкою.

Гаррі втупився у балдахін над своїм ліжком.

Він тихо прошипів:

 — Та ви знущаєтеся…​

За кілька секунд Гаррі вгамував серце й сів у ліжку, натягнув на себе й над подушкою ковдру, щоб приховати все від інших хлопців, скористався слабким «Лумос», щоб побачити, що було під його подушкою.

Там був пергамент і колода гральних карт.

На пергаменті було написано:

Сорока на хвості принесла, що Дамблдор зачинив твою клітку.

Маю визнати, що цього разу, можливо, Дамблдор має рацію. Белатриса Блек знову загрожує світу, а це погані новини для будь-якої хорошої людини. Можливо, якби я був на місці Дамблдора, я би вчинив так само.

Та про всяк випадок…​ Інститут салемських відьом в Америці приймає й хлопців, незважаючи на назву. Це хороші люди, і вони захистять тебе навіть від Дамблдора, якщо виникне потреба. Британія вважає, що тобі потрібен дозвіл Дамблдора, щоб емігрувати до чаклунської Америки, та чаклунська Америка з цим не згодна. Тож за крайньої потреби, вийди поза захисні чари Гоґвортсу й розірви навпіл чирвового короля з цієї колоди карт.

Те, що до цього варто вдаватися лише в разі крайньої потреби, має бути й так зрозуміло.

Хай щастить, Гаррі Поттере.

Санта Клаус

Гаррі поглянув на колоду карт.

Вона не могла перенести його кудись — не зараз, летиключі тут не працювали.

Та все ж йому не хотілося торкатися колоди, навіть щоб покласти її у валізу.

Ну, він уже торкався пергаменту, що його було не складніше зачаклувати у пастку, якщо тут є пастка.

Та все ж таки.

 — Вінґардіум Левіоза, — прошепотів Гаррі, і карти перелетіли до узголівʼя ліжка, й приземлилися поряд з будильником. Він розбереться з цим завтра.

А тоді Гаррі ліг у ліжко й заплющив очі, щоб спати без захисту фенікса, й почалася розплата.

Він прокинувся й різко хапнув повітря від жаху. Він не кричав — він ще кричатиме цієї ночі, та його ковдра була скуйовджена через його смикання уві сні. Йому снилося, що він біг — намагався втекти від прогалин у просторі, що гналися за ним у металевому коридорі, що його освітлювали тьмяні гасові лампи. Нескінченному металевому коридорі під світлом тьмяних гасових ламп, і уві сні він не знав, що доторк до цих порожнеч означав би страхітливу смерть і залишив би по собі порожнє тіло, що дихало б і далі. Він знав лише, що має бігти, бігти й бігти від ран цього світу, що пливли за ним…​

Гаррі знову заплакав — не через жах погоні, а через те, що він тікав, а вона кричала, благала про допомогу, кричала, щоб він повернувся і врятував її, допоміг їй, її їли живцем, вона помре, і уві сні Гаррі втік замість того, щоб допомогти їй.

НЕ ЙДИ! почувся крик з-за металевих дверей. Ні-ні-ні, не йди, не забирай його, не-не-не…​

Чому Фоукс сідав на його плече? Гаррі не повернувся по неї. Фоукс мав би його ненавидіти.

Фоукс має ненавидіти Дамблдора. Він теж не повернувся по неї.

Фоукс має ненавидіти всіх…​

Хлопець ще не прокинувся, але вже не спав, його думки були безладними й непевними у цьому царстві тіней між сном та пробудженням, незахищені безпечними рейками, що їх свідомий розум сам на себе наклав, не було старанно створених правил та цензури. У цьому царстві тіней мозок достатньо прокинувся, щоб мислити, та щось інше було надто сонним, щоб діяти. Думки ширяли вільно й дико, без жодних обмежень його концепцією «я», без взірців того, про що не варто думати. Це була свобода снів, доки самоконцепція спала. Свобода повторювати знову й знову новий найгірший кошмар Гаррі:

Ні, я не хотіла, будь ласка, не помирай!

Ні, я не хотіла, будь ласка, не помирай!

Ні, я не хотіла, будь ласка, не помирай!

Лють зростала в ньому разом з ненавистю до себе, жахливий палкий гнів / льодяна холодна ненависть до світу, що зробив таке з нею / ним самим, і в цьому напівпритомному стані Гаррі фантазував про втечі, уявляв виходи з моральної дилеми, візуалізував, як він висить над величезним трикутовим жахом Азкабану, шепоче закляття з нечуваних на Землі складів, і луна цього шепоту шириться небом, її чутно з іншого боку світу, і була хвиля срібного вогню патронуса, що ніби ядерний вибух миттю розірвала всіх дементорів на шматки, розірвала металеві стіни Азкабану, знищила довгі коридори й усе тьмяне оранжеве світло, а за секунду його мозок згадав, що там були люди, і переписав напівпритомний сон, щоб показати, як усі вʼязні сміються й летять зграями геть від палаючої руїни Азкабану, і срібне світло відновлює їхню плоть і кінцівки прямо в польоті, і Гаррі почав сильніше плакати в подушку, бо не міг цього зробити, бо він не був Богом…​

Він присягнувся своїм життям, своєю магією, своїм мистецтвом раціоналіста та всіма своїми щасливими спогадами, він дав клятву, і тепер мав щось зробити, мав щось зробити, мав ЩОСЬ ЗРОБИТИ…​

Можливо, це було безґлуздо.

Можливо, спроби слідувати правилам були безґлузді.

Можливо, треба було просто назавжди спопелити Азкабан.

І насправді він присягнувся, що зробить це, отже, тепер він саме це й має зробити.

Він зробить усе, що потрібно, щоб позбутися Азкабану, — ось і все. Якщо це означало, що треба захопити владу в Британії, — гаразд, якщо це означало, що треба знайти закляття, що при шепотінні віддається луною по всьому небу, — байдуже, головне — знищити Азкабан.

Ось на якому він боці, ось ким він є, усе — вирішено.

Його розум вимагатиме подробиць, коли прокинеться, перед тим, як прийняти цю відповідь, та в цьому напівсонному стані цього рішення було достатньо, щоб його стомлений розум справді заснув і почав бачити черговий кошмар.

Фінальні наслідки:

Вона прокинулася й різко хапнула повітря від жаху. Через порушення дихання вона ніби була позбавлена кисню, та її легені не рухалися. Вона прокинулася з беззвучним криком на губах, і жодні слова, жодні слова не були вимовлені, адже вона не могла збагнути, що бачила, не могла збагнути, що бачила, воно було надто великим, щоб вона могла його збагнути, воно досі набувало форми, вона не могла припасувати слова до цієї безформної фігури, тому не могла видати його, не могла видати його й знову стати чистою, знову не знати.

 — Котра година? — прошепотіла вона.

Її золотий будильник з дорогоцінним камінням — красивий, магічний та дорогий будильник, що його директор подарував їй на честь прийняття на роботу до Гоґвортсу, прошепотів у відповідь:

 — Приблизно друга ночі. Лягай спати.

Її простирадло просякло потом, її нічна сорочка просякла потом, вона взяла паличку поряд з подушкою й очистила себе перед тим, як спробувати знову заснути, тоді спробувала знову заснути, і зрештою їй це вдалося.

Сивіла Трелоні знову спала.