Слабка зелена цятка рухалася попереду, щоб задавати темп, а за нею йшла яскрава срібна фігура, всі інші дійові особи були невидимими. Вони пройшли п’ять секцій коридору, повертали праворуч п’ять разів та піднялися на п’ять маршів сходів. А коли Белатриса допила другу пляшку шоколадного молока, їй дали тверді плитки шоколаду.

Тепер вона доїла третю плитку шоколаду, і з її горла почулися дивні звуки.

Лише за деякий час Гаррі зрозумів, зміг обробити звуки, схожих на які він ще ніколи не чув. Ритм був зіпсованим, майже невпізна́нним, Гаррі довго не міг збагнути, що Белатриса плаче.

Белатриса Блек плакала, найстрашніша зброя Темного Лорда плакала, вона була невидимою, проте їх можна було почути навіть зараз — тихі жалюгідні звуки, які вона намагалася стримати.

 — Це насправді? — запитала Белатриса. До її голосу повернулася тональність, це вже не був шепіт мерця, голос зміцнів та сформулював питання, — це насправді?

Так, подумала частина Гаррі, що симулювала Темного Лорда, тепер замовкни…​

Він не міг вимовити ці слова губами, просто не міг.

 — Я знала…​ що ви…​ прийдете за мною…​ колись, — голос Белатриси тремтів та ламався, коли вона набирала повітря для тихих схлипувань. — Я знала…​ що ви живі…​ що ви прийдете…​ за мною…​ володарю…​ — довге втягування повітря, ніби від неймовірного подиву, — і що навіть коли…​ ви прийдете…​ ви все одно не кохатимете мене…​ ніколи…​ ви ніколи не відповісте на моє кохання…​ ось чому…​ вони не змогли забрати…​ в мене кохання…​ хоч я й не пам’ятаю…​ не пам’ятаю багато всього…​ хоча не знаю, що саме забула…​ але пам’ятаю, як кохаю вас, володарю…​

У серце Гаррі ніби встромили ніж — він ніколи не чув нічого настільки жахливого, йому хотілося знайти й вбити Темного Лорда лише за це…​

 — Вам досі…​ є з мене користь…​ володарю?

 — Ні, — прошипів Гаррі без жодної думки, видавалося, він розмовляє автоматично, — я зайшов в Азкабан подихати свіжим повітрям. Звісно мені є з тебе користь! Не став дурних питань.

 — Але…​ я слабка, — сказала Белатриса, і не стримала глибокого схлипування, що здавалося аж надто гучним у коридорах Азкабану, — я більше не можу вбивати для вас, володарю, вони все з’їли, з’їли мене всю, я заслабка, щоб битися, навіщо я тепер вам…​

Розум Гаррі несамовито шукав спосіб заспокоїти її, хоча з губ Темного Лорда не зійде жодне слово турботи.

 — Бридка, — сказала Белатриса таким голосом, ніби забила останній цвях у власну труну, вбила останню надію. — Я бридка, це вони теж з’їли, я…​ я більше не вродлива, ви навіть…​ не зможете…​ використати мене…​ як винагороду…​ для своїх слуг…​ навіть Лестранжі…​ не захочуть…​ більше…​ завдавати мені болю…​

Яскрава срібна фігура зупинилася.

Бо Гаррі зупинився.

Темний Лорд, він…​ частина Гаррі, що була м’якою та вразливою кричала від жаху, намагалася не визнати дійсність, відмовлялася розуміти, а його холодніша та міцніша частина завершила думку: Вона підкорялася йому в цьому, як підкорялася в усьому іншому.

Зелена цятка нетерпляче зарухалася, закликала вперед.

Срібний гуманоїд не зрушив з місця.

Белатриса схлипувала сильніше.

 — Я…​ я не…​ я не можу…​ бути корисною…​ тепер…​

Гігантські руки стисли Гаррі, витискали його ніби ганчірку, намагалися розчавити його серце.

 — Будь ласка, — прошепотіла Белатриса, — просто вбийте мене…​ — тепер її голос здавався спокійним, коли вона сказала це. — Будь ласка, володарю, вбийте мене, у мене немає причин жити, я більше не корисна для вас…​ я лише хочу, щоб це припинилося…​ будь ласка, зробіть мені боляче востаннє, володарю, зробіть мені боляче, доки я не припиню…​ я кохаю вас…​

Нічого сумнішого Гаррі в житті не чув.

Яскрава срібна фігура патронуса Гаррі блимнула…​

Колихнулася…​

Пояскравішала…​

Гнів здіймався всередині Гаррі, лють на Темного Лорда, що скоїв це, лють на дементорів, на Азкабан, на світ, що дозволяв такі жахіття, це все лилося його рукою в паличку й прямо в патронуса, не було жодного способу заблокувати це, він спробував це зупинити, та нічого не сталося.

 — Володарю! — прошепотів змінений голос професора Квірела. — Я втрачаю контроль над закляттям! Допоможіть мені, володарю!

Патронус яскравішав і яскравішав, він набирав силу швидше, ніж у день, коли Гаррі знищив був дементора.

 — Володарю! — нажахано прошепотів силует. — Допоможіть! Усі його відчують, володарю!

Усі його відчують, подумав Гаррі. Він ясно бачив це в уяві: як в’язні в камерах прокидаються від того, що холод і тьма відступають, а на їхньому місці з’являється цілюще світло.

Кожна видима поверхня тепер сліпила, ніби біле сонце відбитим світлом, силуети Белатриси-скелета та довгов’язого чолов’яги тепер були ясно видні у сяянні, закляття розілюзнення були нездатні встигати за цим неземним промінням. Лише Плащ невидимості зі смертельних реліквій витримав.

 — Володарю! Ви маєте зупинити це!

Але Гаррі вже не мав волі зупинити це, він уже не хотів зупиняти це. Він відчував це — як дедалі більше іскор життя в Азкабані захищав його патронус — він розгортався, ніби крила під сонцем, і від цієї думки повітря навкруги перетворилося на срібло, Гаррі знав, що треба робити.

 — Благаю, володарю!

Він пропустив слова повз вуха.

Дементори у своїй ямі були далеко, але Гаррі знав, що може знищити їх навіть з цієї відстані, якщо світло буде достатньо яскравим, він знав, що сама смерть не витримає, якщо він не буде стримуватися, якщо він зірве печатки з усіх брам всередині себе, наповнить колодязі закляття найглибиннішими частинами свого духу, усім своїм розумом, усієї волею, віддасть цілковито все закляттю…​

І в цій середині Сонця, лише трохи тьмяніша тінь рухалася вперед з простягнутою в благанні рукою.

НЕПРАВИЛЬНО

НЕ ТРЕБА

Раптове лиховісне передчуття ударилося об сталеву впевненість Гаррі, страх і непевність боролися з яскравою метою, ніщо інше не змогло б на нього вплинути. Силует зробив ще крок до нього, і ще один, лиховісне передчуття сягнуло точки страшенної катастрофи. І ніби від відра холодної води, Гаррі побачив, зрозумів наслідки того, що він робив, небезпеку та пастку.

Якби хтось дивився ззовні, то побачив би, як середина сонця яскравішає та тьмяніє…​

Яскравішає та тьмяніє…​

…​і гасне, гасне, гасне доки не перетворюється на звичайне місячне сяйво, що в порівнянні здавалося цілковитою темрявою.

У цій темряві місячного сяйва стояв високий чоловік з простягнутою з благанням рукою, лежала на підлозі жінка-скелет зі спантеличеним обличчям.

І стояв на колінах досі невидимий Гаррі. Страшніша небезпека минула, і тепер Гаррі старався не знепритомніти, і підтримувати закляття на цьому слабшому рівні. Він щось спустошив у собі, і сподівався, що нічого не втратив назавжди…​ Він мав би розуміти, мав би пам’ятати, що не лише магія живила чари патронуса…​

 — Дякую, володарю, — прошепотів чолов’яга.

 — Дурень, — вимовив голос хлопця, що вдавав Темного Лорда. — Хіба я не попереджав тебе, що закляття може бути фатальним, якщо не контролювати свої емоції?

Звісно, очі професора Квірела не розширилися.

 — Так, володарю, я розумію, — тремтячим голосом сказав слуга Темного Лорда, та обернувся до Белатриси…​

Вона повільно підводилася з підлоги, ніби дуже, дуже стара жінка-маґл.

 — Як весело, — прошепотіла Белатриса, — тебе ледь не вбили чари патронуса…​ — хихотіння, що звучало, ніби хтось прочищав інструмент для хихотіння. — Я певно могла б тебе покарати, якби володар заморозив тебе на місці й у мене були ножі…​ можливо, я таки можу бути корисною? О, я почуваюся трохи краще, як дивно…​

 — Помовч, люба Бело, — крижаним голосом сказав Гаррі, — доки я не дозволю тобі розмовляти.

Відповіді не було, що означало покірність.

Слуга підняв жінку-скелет у повітря, знову зробив її невидимою, і одразу сам зникнув зі звуком розбитого яйця.

Вони пішли далі коридорами Азкабану.

І Гаррі знав, що коли вони проходили повз, в’язні у камерах прокидалися, а страх відступав на безцінну мить, можливо, вони навіть відчували якесь зцілення, коли світло проходило поряд, а потім це все зникало, і поверталися холод і тьма.

Гаррі дуже намагався не думати про це.

Інакше його патронус набиратиме силу, доки не спопелить кожного дементора Азкабану, доки не засяє достатньо яскраво, щоб знищити їх навіть з цієї відстані…​

Інакше його патронус набиратиме силу, доки не спопелить кожного дементора Азкабану, і використає як паливо все життя Гаррі цілком.

У кімнатах аврорів на верхівці Азкабану одна трійця аврорів хропіла у бараках, одна трійця аврорів набиралася сил у кімнаті відпочинку, і одна трійця аврорів чергувала у командній кімнаті — пильнувала. Командна кімната була простою, але великою, з трьома стільцями позаду, у яких сиділи аврори. У кожного в руці була паличка, щоб підтримувати патронусів. Три яскраві білі створіння крокували навпроти вікна, захищали їх від страху дементорів.

Вони зазвичай сиділи подалі й грали в покер, і не дивились у вікно. Так, з нього можна було побачити трохи неба, і навіть на годину чи дві виходило сонце щодня, але з вікна також було видно головну яму пекла.

На випадок, якщо дементор захоче підлетіти й щось сказати.

Аврор Лі нізащо б не погодився на службу тут, і начхати на потрійну платню, якби йому не треба було підтримувати родину. (Його насправді звали Ксіаоґуанґ, але всі його називали просто Майк; він назвав дітей Су та Као, і сподівався, що так їм буде легше.) Єдиною розрадою, крім грошей, було те, що принаймні його товариші чудово грали в драконовий покер. Хоча за їхніх умов не грати чудово було складно.

Це була їхня п’ять тисяч триста шістдесят шоста гра, і у Лі були найкращі карти з п’ятдесят третьої сотні. Була субота лютого, грали три гравці, відповідно, він міг змінити масть будь-якої однієї закритої карти, крім двійки, трійки та сімки. А цього було достатньо, щоб зібрати корпус-до-корпусу з єдинорогів, драконів та сімок…​

З іншого боку стола Джерерд Маккаскер підвів погляд з карт до вікна й почав витріщатися.

На диво швидко в Лі виникло погане передчуття.

Якщо на його сімку чирви подіє модифікатор дементора й перетворить на шістку, то в нього залишиться звичайнісінька пара, і Маккаскер може виграти…​

 — Майку, — сказав Маккаскер, — а що це з твоїм патронусом?

Лі озирнувся.

Його срібний борсук відвернувся від спостереження за ямою та втупився вниз на щось, що міг бачити лише він.

За мить качка з місячного сяйва Барі та яскравий мурахоїд Маккаскера зробили те ж саме: витріщилися вниз.

Аврори перезирнулися й зітхнули.

 — Я скажу їм, — сказав Барі. За протоколом треба було відправити трьох аврорів, що відпочивали, але не спали, дослідити будь-що незвичне. — Можливо, заміню одного з них та подивлюся спіраль «В», якщо ви двоє не проти.

Лі перезирнувся з Маккаскером, і вони обидва кивнули. Проникнути в Азкабан було нескладно, якщо грошей достатньо, щоб найняти могутнього чарівника, і наміри достатньо гідні, щоб залучити когось, хто здатен викликати патронуса. Багато хто проникав в Азкабан заради друзів, щоб дати їм пів дня часу з патронусом, можливість бачити справжні сни замість кошмарів. Щоб залишити їм прихований у їхній камері запас шоколаду і цим підвищити шанси пережити строк у Азкабані. А аврори-охоронці…​ ну, якщо вас упіймають, то, напевно, вийде переконати аврорів забути про цей злочин за відповідний хабар.

Для Лі відповідний хабар був у межах між двома кнатами та серпиком. Він ненавидів це місце.

Але в Барі Однорука була дружина, а в дружини рахунки від цілителів, а хто міг дозволити собі найняти когось здатного проникнути в Азкабан, міг дозволити собі й дати на лапу Барі серйозну суму, якщо саме він упіймає порушника.

За мовчазною згодою, бо ніхто не хотів першим пропонувати це вголос, вони спочатку завершили партію в покер. Лі виграв, адже жоден дементор насправді не з’явився. А тоді вже й патноруси припинили витріщання й повернулися до звичайного обходу, тому, напевно, нічого не сталося, проте процедура є процедура.

Коли Лі загріб весь банк, Барі всім офіційно кивнув та підвівся з-за стола. Довгі білі пасма волосся старшого чоловіка терлися об його фасонну червону мантію, а мантія терлася об металеву підлогу командної кімнати, доки Барі йшов до дверей, що вели до раніше вільних аврорів.

Лі відсортували були до Гафелпафу, і подеколи йому було важко сприймати такі речі. Але Барі показував їм усім світлини, і без сумнівів треба було дати людині допомогти своїй хворій дружині, особливо враховуючи, що в нього лишилося лише сім місяців до пенсії.

Слабка зелена цятка пливла металевим коридором, а срібний гуманоїд, що тепер був трохи тьмянішим, ішов за нею. Подеколи срібна фігура спалахувала, особливо коли вони проминали одні з величезних металевих дверей, проте завжди знову згасала.

Лише очима неможливо було побачити невидимих інших: одинадцятирічний Хлопчик-Що-Вижив, живий скелет на ім’я Белатриса Блек та багатозільнутий професор захисту Гоґвортсу йшли разом Азкабаном. Якщо це був початок анекдоту, то Гаррі не знав продовження.

Вони проминули ще чотири марші сходів, а тоді грубий голос професора Квірела рівно й без емоцій сказав: «наближається аврор».

Гаррі надто довго обмірковував це, напевно цілу секунду, а коли збагнув, у його кров надійшов адреналін, і він згадав, що вони з професором Квірелом обговорювали були, що робити в цьому випадку. Тоді Гаррі крутнувся на місці й побіг туди, звідки вони прийшли.

Гаррі дістався найближчого маршу сходів і поспіхом ліг на третю згори сходинку, холодний метал був твердим, незважаючи на плащ та мантію. Він підвів голову й визирнув з-за сходинок, але не зміг побачити професора Квірела. Це означало, що він був поза досяжністю дурних заклять.

Яскравий патронус підійшов до нього та ліг поряд на сходинку нижче, адже його теж не мають бачити.

Ледь чутно було вітер та свист повітря, а тоді звук від того, що невидиме тіло Белатриси опустилося на сходинку ще нижче, від неї нічого не було потрібно, крім…​

 — Лежи спокійно, — холодно прошепотів він високим голосом, — і тихо.

І був спокій, і тиша.

Гаррі доторкнувся паличкою до сторони металевої сходинки поряд з собою. Якби на його місці був будь-хто інший, то йому довелося б дістати з кишені кнат…​ чи відірвати клаптик тканини від мантії…​ чи відкусити шматочок одного з нігтів…​ чи знайти достатньо велику крихту каміння, щоб її можна було бачити, і вона була достатньо міцною, щоб не розсипатися й не рухатися, доки він торкався б до неї паличкою. Але Гаррі зі всемогутньої силою часткової трансфігурації міг використовувати будь-яку матерію під рукою.

Тридцять секунд, і Гаррі з гордістю став власником викривленого дзеркала, і…​

 — Вінґардіум Левіоза, — прошепотів Гаррі якомога тихіше.

…​левітував його над сходами, і спостерігав за допомогою цієї викривленої поверхні майже за всім коридором, де невидимий професор Квірел чекав.

Тоді Гаррі почув далекий звук кроків.

І побачив фігуру (у дзеркалі було складно побачити подробиці) людини у червоній мантії, що спустилася сходами, і зайшла до нібито порожнього коридору. Її супроводжував невеличкий патронус-тварина, хто саме Гаррі не міг розібрати.

Аврора захищало блакитне мерехтіння, складно було сказати точніше, але принаймні це Гаррі бачив, аврор був під захистом посилених щитів.

Дідько, подумав Гаррі. Згідно з професором захисту, ключовим у мистецтві бою було старатися створити захист, що міг заблокувати все, що хтось інший може кинути у вас, і водночас намагатися атакувати тим, що ймовірно не заблокує їхній поточний захист. Відповідно, найлегшим методом виграти будь-яку справжню битву — професор Квірел повторював це знову й знову — було пристрелити ворога перед тим, як той взагалі встигне створити щит, з-за спини чи з достатньо близької відстані, щоб він не встиг ані ухилитися, ані протидіяти вчасно.

Хоча, можливо, у професора Квірела вийде вистрелити у спину, якщо…​

Але аврор зупинився після трьох кроків коридором.

 — Гарне розілюзнення, — сказав суворий чоловічий голос, якого Гаррі не впізнавав. — Тепер покажи себе, інакше ти справді потрапиш у халепу.

Тоді фігура високого бородатого чолов’яги стала видимою.

 — І ти з патронусом, — вимовив суворий голос. — Виходь теж. Зараз.

 — Нерозумно, — сказав грубий голос довгов’язого чолов’яги. Тепер це був не нажаханий голос слуги Темного Лорда — раптом він став голосом професійного шантажиста й компетентного злочинця. — Ти не хочеш знати, хто за мною стоїть. Повір, не хочеш. П’ятсот ґалеонів прямо зараз у руки, якщо ти просто підеш геть. Великі неприємності для кар’єри, якщо відмовишся.

Запала довга мовчанка.

 — Слухай, хай хто ти там є, — пролунав суворий голос. — Видається, ти не розумієш, як це працює. Мені начхати, за тобою стоїть Луціус Мелфой чи Албус хай йому Дамблдор. Ви всі виходите, я сканую кожного, а тоді ми обговорюємо, скільки вам це коштуватиме…​

 — Дві тисячі ґалеонів, це остання пропозиція, — сказав грубий голос, тепер у ньому чулася погроза. — Це в десять разів більше за стандартну суму і більше, ніж ти заробляєш на рік. І повір мені, якщо ти побачиш щось, що не маєш побачити, то пожалкуєш, що не взяв ці…​

 — Мовчати! — гаркнув суворий голос. — У тебе рівно п’ять секунд, щоб покласти паличку, доки я тебе не поклав. П’ять, чотири…​

Що ви робите, професоре Квірел? гарячково думав Гаррі. Атакуйте першим! Принаймні створіть щит!

 — …​три, два, один! Закляктус!

Барі витріщався, мурахи бігали йому по спині.

Паличка чоловіка перемістилася була так швидко, ніби вона явилася туди, а його закляття зараз сумирно сяяло біля неї: не заблоковане, не скасоване, не віддзеркалене, а спіймане, ніби муха у мед.

 — Тепер я пропоную лише п’ятсот ґалеонів, — сказав чоловік холоднішим, офіційнішим голосом. Він сухо посміхнувся, і ця посмішка не пасувала бородатому обличчю. — І тобі доведеться погодитися на чари пам’яті.

Барі вже змінив гармоніки своїх щитів, щоб його власний проклін не зміг крізь них пройти, вже нахилив паличку у захисну позицію, вже підвів свою зміцнену штучну руку так, щоб мати змогу заблокувати все, що можливо, уже подумки використовував безмовні закляття, щоб додати шарів до своїх щитів…​

Чоловік не дивився на Барі. Натомість він з цікавістю тицяв у закляття Барі, що досі коливалося на кінці палички чоловіка. Він діставав червоні іскри й відкидав їх пальцями, повільно розбирав проклін, ніби той був дитячою головоломкою.

Чоловік не створив жодного щита.

 — Скажи, — промовив він знудженим голосом, що не пасував цьому грубому горлу. Барі б вирішив, що задіяно багатозільну настоянку, якби міг повірити, що хтось може так мистецьки використовувати магію з чужого тіла, — що ти робив в останню війну? Підставлявся під удар, чи тримався подалі від небезпеки?

 — Під удар, — сказав Барі. У його голосі був сталевий спокій аврора з майже сотнею років бойового стажу, за сім місяців до обов’язкової пенсії. Навіть Дикозор Муді не зміг би це вимовити твердіше.

 — Доводилося битися зі смертежерами?

Тепер на обличчі Барі грала невесела посмішка.

 — З двома водночас, — це були двоє з довірених воїнів-убивць Відомо-Кого, особисто треновані своїм темним господарем. Два смертежери проти одного Барі. Це був найважчий бій у житті Барі, але він вистояв, і втратив лише лівицю.

 — Ти їх убив? — видавалося, чоловік просто цікавився, він продовжував витягати нитки вогню зі значно зменшеного прокльону наприкінці його палички, тепер його пальці сплітали з магії Барі невеличкі візерунки перед тим, як перетворити їх на ніщо.

Піт виступив під мантією Барі. Він мигцем дістав дзеркало з пояса металевою рукою.

 — Барі Майкові, потрібна підмога!

Була пауза, а потім тиша.

 — Барі Майкові!

Дзеркало в його руці було тьмяним та нічого не показувало. Барі повільно прикріпив його назад до пояса.

 — Я доволі давно востаннє бився з серйозним опонентом, — сказав чоловік, так і не глянувши на Барі. — Спробуй не надто мене розчарувати. Можеш атакувати коли будеш готовий. Чи можеш піти з п’ятьма сотнями ґалеонів.

Запала довга мовчанка.

Тоді повітря заверещало, ніби металом різали скло, коли Барі рубонув паличкою вниз.

Гаррі ледве бачив, ледве міг щось розібрати серед усього світла й спалахів. Поверхня дзеркала була бездоганною (вони вже практикували цю тактику в Легіоні Хаосу), але сцена була замаленькою, та Гаррі здавалося, що він нічого не збагнув би, навіть якби стояв за метр від бою. Усе коїлося надто швидко: червоні струмені відбивалися синіми щитами, зелені сітки світла спліталися разом, якісь тіні з’являлися й зникали. Він не міг навіть зрозуміти, хто що створював, лише бачив, що аврор кричав закляття одне за іншим і шалено ухилявся, а багатозільнутий професор Квірел стояв на місці й тихо злегка змахував паличкою, хоча подеколи вимовляв слова невідомих мов, через які усе дзеркало заповнювало біле світло, а потім було видно, що половина щитів аврора зникла, а він похитнувся назад.

Гаррі бачив демонстраційні дуелі між найсильнішими семикласниками, та поточна дуель була настільки вищою за ті, що мозок Гаррі занімів від того, який перед ним довгий шлях. Жоден семикласник не протримався б і пів хвилини проти аврора, усі три війська сьомого року разом не змогли б навіть подряпати професора захисту…​

Аврор упав на землю, він тримався на руці й коліні, друга рука несамовито жестикулювала, він викрикував слова у відчаї, декілька заклять Гаррі впізнав, і всі вони були закляттями-щитами, а навколо аврора крутилася зграя тіней, що нагадували вир бритв.

А тоді Гаррі побачив, як багатозільнутий професор Квірел підкреслено вказав паличкою туди, де аврор провів на колінах останні миті битви.

 — Здавайся, — сказав грубий голос.

Аврор кинув щось невимовне.

 — Тоді, — сказав голос, — Авада…​

Час ніби вкрай сповільнився, ніби можна було почути окремі склади, «Ке», «Да» і «Вра», був час побачити, як аврор відчайдушно намагався кинутися вбік. Але хоч усе й відбувалося так повільно, не було часу зробити щось, не було часу навіть розтулити губи й закричати «НІ», не було часу, щоб поворухнутися, можливо навіть на думки.

Часу вистачило лише на одне безнадійне бажання, щоб невинна людина не померла…​

І яскрава срібна фігура стала перед аврором.

Стала лише за частку секунди перед тим, як зелене світло влучило у ціль.

Баррі несамовито намагався вивернутися вбік і не знав, чи в нього вийде…​

Він сфокусував погляд на своєму опоненті та дедалі ближчій смерті, тому лише на мить побачив контури сліпучого силуету, патронуса, що був яскравішим за всі, що Барі будь-коли бачив, цього ледве вистачило, щоб він розпізнав неможливу форму, перед тим, як зелене й срібне світла зіткнулися й згасли. Обидва згасли. Смертельне прокляття заблокували, а тоді в нього заболіли вуха від звуку, і він побачив, що його жахливий опонент кричить, кричить, кричить, стиснув голову та кричить, і починає падати, а Барі вже падає…​

Барі впав на землю через власний несамовитий кидок. Вивихнуте ліве плече та зламане ребро запротестували. Барі проігнорував біль, впорався знову стати на коліна, підвів паличку, щоб паралізувати опонента. Він не розумів, що коїться, проте знав, що це його єдиний шанс.

 — Закляктус!

Червоне закляття полетіло до чоловіка, що падав, розірвалося на частини й зникло — не через щити. Барі міг навіть бачити це, як повітря навколо його опонента, що впав та кричить, колихалося.

Барі міг відчути це як страшенний тиск на його тіло — потік магії зростав, зростав і зростав, наближався до жахливої точки переламу. Інстинкти волали, щоб він тікав, доки все не вибухнуло. Це були не чари, не прокляття — це чаклунство знавісніло. Та Барі навіть не встигнув піднятися на ноги…​

А чоловік відкинув свою паличку подалі (він відкинув свою паличку!), і за секунду він зовсім зникнув.

На землі нерухомо лежав зелений змій, він був нерухомим ще до чергового паралітичного закляття Барі, яке той викликав рефлекторно. Воно влучило, не зустрівши жодного опору.

Коли страшенний потік та тиск почали розсіюватися, а знавісніле чаклунство вгамувалося, вражений Барі помітив, що крик тривав. Тільки він звучав інакше, ніби кричав хлопчик, і лунав зі сходів, що вели на нижчий рівень.

Цей крик теж спинився, і тоді запанувала тиша, якщо не зважати на нерівне дихання Барі.

Його думки були повільними, спантеличеними, безладними. Його опонент був божевільно могутнім, це була не дуель, це більш скидалося на його перший рік стажування на аврора, коли він намагався битися з мадам Тармою. Смертежери не були варті й десятої його частини, Дикозор Муді не був йому рівним…​ і хто, що, як, заради яєць Мерліна, заблокували смертельне прокляття?

Барі зібрав достатньо сил, щоб торкнутися паличкою ребра й пробурмотіти закляття зцілення, а потім зробити те ж саме з плечем. Це забрало більше енергії, ніж мало б, забагато забрало, його магія була на волосину від повного знесилення. Він уже не був здатен щось зробити з рештою порізів та синців, не міг посилити жалюгідні рештки своїх щитів. Він міг лише підтримувати свого патронуса.

Барі глибоко, важко вдихнув, вирівняв своє дихання як міг, а тоді заговорив.

 — Ти. Хай хто ти там є. Виходь.

Запала тиша, і Барі спало на думку, що цей хтось може бути непритомним. Він не розумів, що щойно сталося, проте він чув крик…​

Ну, був один метод це перевірити.

 — Виходь, — сказав Барі суворішим голосом, — або я почну застосовувати прокляття широкої дії.

Він напевно не зміг би, навіть якби спробував.

 — Зачекайте, — пролунав голос хлопчика, маленького хлопчика — високий, тонкий і тремтячий, ніби хтось стримував втому чи сльози. Голос ніби наблизився. — Будь ласка, зачекайте. Я…​ виходжу…​

 — Скинь невидимість, — прогарчав Барі. Він був надто стомлений для антирозілюзнення.

За мить з-під плаща-невидимки з’явилося обличчя хлопчика, Барі побачив чорне волосся, зелені очі, окуляри та яскраво червоний шрам у формі блискавки.

Якби в нього було на двадцять років менше досвіду, він напевно кліпнув би. Натомість він бовкнув щось, чого напевно не варто було казати в присутності Хлопчика-Що-Вижив.

 — Він, він, — сказав хлопець тремтячим голосом. Його молоде лице було переляканим та втомленим, сльози досі струменіли його щоками, — він викрав мене і змусив викликати мого патронуса…​ він сказав, що вб’є мене, якщо я цього не зроблю…​ тільки я не міг дозволити йому вбити вас…​

Барі досі був спантеличеним, проте все повільно починало ставати на свої місця.

Гаррі Поттер, єдиний чарівник, що пережив смертельне прокляття. Можливо, Баррі й вдалося б ухилитися від зеленої смерті, він точно докладав усіх зусиль, проте якби це питання розглядав чарверсуд, то було б вирішено, що він у боргу за життя перед шляхетним родом Поттерів.

 — Ясно, — значно лагідніше прогарчав Барі. Він почав йти до хлопця. — Синку, мені шкода, що тобі довелося через таке пройти, проте ти маєш кинути плащ і паличку.

Решта Гаррі Поттера з’явилася з-під плаща. Його оздоблена синім гоґвортська мантія просякла потом, а правиця стискала одинадцятидюймову паличку з гостролиста так міцно, що побіліла.

 — Паличку, — повторив Барі.

 — Вибачте, — прошепотів одинадцятирічний хлопчик, — ось.

Він витягнув паличку у напрямку Барі.

Барі ледь зупинив себе, щоб не нагримати на травмованого хлопця, що щойно врятував йому життя. Натомість він із зітханням стримав імпульс і просто простягнув руку, щоб забрати паличку.

 — Слухай, синку, справді не можна направляти паличку на…​

Кінець палички злегка крутнувся під рукою Барі, і хлопчик прошепотів «Сомніум».

Гаррі витріщився на тіло аврора на підлозі. Відчуття тріумфу не було — лише нищівний розпач.

(Навіть тоді ще могло бути не запізно.)

Гаррі озирнувся на нерухомого зеленого змі́я.

 — Вчителю? — прошипів Гаррі. — Друже? Будь ласска, ти живий?

Нездоланний страх заполонив серце Гаррі. У ту мить він зовсім забув, що щойно бачив, як професор захисту намагався вбити офіцера поліції.

Гаррі направив паличку на змі́я і почав вимовляти слово «Інервація», і лише тоді його мозок прокинувся й накричав на нього.

Він не смів використовувати магію на професорі Квірелі.

Гаррі відчув був це — пекучий, несамовитий біль у голові, ніби його мозок от-от розпадеться навпіл. Він відчув це — як магія професора Квірела та його магія зійшлися в антигармонії, і справдилася лиха вість. Ось що таке таємниче й жахливе станеться, якщо Гаррі та професор Квірел надто наблизяться один до одного, чи застосують один на одному магію, чи якщо їхні закляття навіть торкнуться одне одного, виникне неконтрольований резонанс їхніх магій…​

Гаррі витріщився на змі́я, він навіть не міг побачити, чи той дихає.

(Минали останні секунди.)

Він озирнувся й втупився в аврора, що бачив був Хлопчика-Що-Вижив. Він знав.

Увесь розмах катастрофи навалився на Гаррі, ніби вага у сто тисяч тон. Так, йому вдалося приспати аврора, проте тепер він нічого не міг вдіяти, не було шансів на порятунок, місія зазнала краху, усе зазнало краху, він зазнав краху.

Приголомшений, розгублений, у розпачі він не подумав про це, не побачив очевидного, не згадав, звідки надходять усі відчуття безнадії, не збагнув, що йому досі треба знову викликати чари справжнього патронуса.

(А тоді вже стало запізно.)

Аврор Лі та аврор Маккаскер переставили стільці навколо стола, тому вони побачили його одночасно — голий, худий мов скелет жах, що висів за вікном. У них з’явився головний біль лише від цього видовища.

Вони обидва почули голос, ніби давно мертвий труп вимовив ці слова, а самі слова зістарилися й померли.

Слухати дементора було боляче.

 — Белатриса Блек поза своєю камерою, — сказав він.

На мить від жаху запала мовчанка, а потім Лі вистрибнув зі стільця й побіг до комунікатора, щоб викликати підкріплення з міністерства, а Маккаскер схопив дзеркало та почав якомога швидше попереджати трьох аврорів, що пішли на обхід.