Розділ 22. Науковий метод

Щось десь колись пішло не так…​

ПЕТУНІЯ ЕВАНС одружилася з Майклом Верресом, професором біохімії в Оксфорді.

ГАРРІ ДЖЕЙМС ПОТТЕР-ЕВАНС-ВЕРРЕС виріс у домі, напхом напханому книжками. Одного разу він укусив вчительку математики, яка не знала, що таке логаритм. Він читав «Геделя, Ешера, Баха», і «Ухвалення рішень в умовах невизначености: евристику й упередження», і перший том «Фейнманових лекцій із фізики». Попри побоювання всіх його знайомих він не хоче ставати наступним темним лордом — для цього він занадто добре вихований. Він хоче відкрити закони магії і стати богом.

ГЕРМІОНА ҐРЕЙНДЖЕР випереджає його з усіх предметів, крім польотів на мітлах.

ДРАКО МЕЛФОЙ є просто втіленням всіх очікувань щодо одинадцятирічного хлопчика, чий люблячий тато — Дарт Вейдер.

ПРОФЕСОР КВІРЕЛ нарешті здійснив мрію всього свого життя й викладає захист від темних мистецтв, або, як сам він називає свій предмет, бойову магію. Його учням страшенно цікаво, у яку халепу втрапить професор захисту цього разу.

ДАМБЛДОР чи то несповна розуму, чи то веде значно складнішу гру, яка, крім всього іншого, вимагає спалення курчати.

ЗАСТУПНИЦІ ДИРЕКТОРА МІНЕРВІ МАКҐОНЕҐЕЛ потрібно десь заховатися й добряче прокричатися.

У гостросюжетній стрічці:

ГАРРІ ПОТТЕР І МЕТОДИ РАЦІОНАЛЬНОСТИ

Ви навіть не уявляєте, до чого це все прямує.


Від автора.

Погляди персонажів цієї історії не обов’язково збігаються з поглядами автора. Думки теплого!Гаррі часто є непоганим взірцем для наслідування, особливо коли він підкріплює окремі принципи науковими дослідженнями. Проте не всі Гарріні думки чи дії можна вважати вдалими, інакше не було б історії. Щодо менш теплих персонажів, то вони також подеколи пропонують читачеві цінну науку, втім, її неоднозначне тлумачення може якось вилізти боком.

Якщо ви ще не відвідали HPMOR КРАПКА COM, не забудьте якось це зробити; інакше вас омине весь фанарт, інструкція з вивчення всього, що знає Гаррі, і ще багато чого.

Якщо цей фанфік вас не просто розважає, а ще й чогось навчає, то, будь ласка, розгляньте можливість його публікації у своєму блозі чи у твітері тощо. Цей твір корисний лише тоді, коли його читають.

А тепер до наступної за розкладом порції…​

Ключ до стратегії полягає не в тому, щоб обрати якийсь шлях до Дж. К. Ролінґ, а в тому, щоб усі шляхи вели до Дж. К. Ролінґ.


Маленька навчальна кімната неподалік від спалень Рейвенклову, одне з багатьох закинутих приміщень у Гоґвортсі. Підлога із сірого каменю, темна стеля з мореного дерева й стіни з червоної цегли, на кожній із яких сяє скляна куля. Овальний стіл у вигляді широкої плити з чорного мармуру, що її підтримують не колони, а товсті чорні мармурові ніжки; він виявився дуже легким (і за вагою, і за масою), тож проблем із його підійманням і пересуванням, коли це було потрібно, не виникло. Два зручні крісла, що, на перший погляд, немов намертво примерзли до підлоги в найнезручніших місцях, однак, як зʼясувалося згодом, стрімголов підбігають до людини, щойно та робить рух, наче збирається сідати.

А ще кімнатою літали кажани.

Саме тут, як зазначать колись історики майбутнього (якщо весь цей проєкт взагалі дійде пуття), двоє юних першокласників із Гоґвортсу заклали підвалини наукового дослідження магії.

Гаррі Джеймс Поттер-Еванс-Веррес, теоретик.

І Герміона Джін Ґрейнджер, експериментаторка й піддослідна.

На заняттях Гаррі справлявся вже краще, принаймні якщо вважав їх цікавими. Читав більше книжок, до того ж не тільки призначених для одинадцятирічних. Щодня він приділяв одну зі своїх додаткових годин вправам із трансфігурації, а ще одну — елементарній блокології. Варті його уваги предмети він сприймав серйозно: не лише виконував домашні завдання, а й витрачав власний вільний час, щоб вивчати більше, ніж вимагалося, щоб читати іншу літературу, крім обовʼязкових підручників; прагнув опанувати тему, а не просто завчити напам’ять відповіді на питання з контрольної, прагнув бути найкращим. Поза Рейвенкловом таке ставлення траплялося нечасто. А тепер навіть серед рейвенкловців його єдиними суперниками лишилися Падма Патіл (чиї батьки походили з неангломовної культури, тож виховували її в повазі до праці), Ентоні Ґольдштейн (що належав до крихітної етнічної групи, яка подарувала світові 25 відсотків нобелівських лавреатів) і, звісно, Герміона Ґрейнджер, що, немов той титан над пігмеями, височіла ген-ген над головами всіх інших.

Успішна реалізація задуманого експерименту потребувала, щоб піддослідний самостійно вивчив шістнадцять нових заклять — без допомоги чи підказок. Це означало, що піддослідною мала бути Герміона. Крапка.

Тут варто зауважити, що кажани, які літали кімнатою, не світилися. Гаррі насилу приймав висновки, що випливали з цього.

 — Уґелі-буґелі! — вкотре виголосила Герміона.

І знову на кінчику Герміониної палички раптово й без жодного переходу виник кажан. Однієї секунди — порожнеча. Наступної — кажан. Здавалося, наче його крила вже рухалися тієї миті, коли він з’являвся. Однак він досі не світився.

 — Можна вже зупинитися? — попрохала Герміона.

 — А ти впевнена, — насилу прохрипів Гаррі, — що тобі не вдасться їх засвітити, якщо ще трохи попрактикуєшся?

Цими словами він скоїв страшний гріх — порушив протокол експерименту, що його сам заздалегідь записав. До такого кроку його підштовхнули поточні результати — вони йому не подобалися; а це вже було смертним гріхом і каралося засланням до наукового пекла. Проте наразі це, здається, однаково не мало значення.

 — Що́ ти змінив цього разу? — дещо втомлено спитала Герміона.

 — Довжину звуків «у», «е» та «і». Має бути співвідношення 3:2:2, а не 3:1:1.

 — Уґелі-буґелі! — повторила Герміона.

Матеріалізований кажан мав лише одне крило. Він жалюгідно закрутився додолу, заляскотівши колами по сірому камені.

 — То що́ там насправді? — поцікавилася Герміона.

 — 3:2:1.

 — Уґелі-буґелі!

Цього разу кажан взагалі не мав крил і гепнувся на підлогу, наче мертва миша.

 — 3:1:2.

І — узріть! — матеріалізувався здоровий кажан, що стрімко злетів до самої стелі, випромінюючи яскраве зелене світло.

Герміона задоволено кивнула:

 — Так, і що́ далі?

Повисла довга мовчанка.

 — Серйозно? «Уґелі-буґелі» справді треба вимовляти з довжиною звуків «у», «е» та «і» у співвідношенні 3:1:2, інакше кажан не світитиметься? Чому? Чому? Заради всього святого, чому?

 — А чому ні?

 — А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А!

Геп. Геп. Геп.

Гаррі якийсь час розмірковував був про природу магії, відтак розробив серію дослідів, заснованих на припущенні: майже всі переконання чарівників щодо магії хибні.

Адже ж не може такого бути, що для левітації предметів справді треба казати «Вінґардіум Левіоза» в один-єдиний спосіб, ну бо ж подумайте лишень — «Вінґардіум Левіоза»? І це всесвіт перевірятиме, чи правильно прозвучало «Вінґардіум Левіоза», а якщо ні, то відмовиться підіймати перо вгору?

Ні-ні. Вочевидь, ні, якщо серйозно про це замислитися. Хтось (цілком можливо, що й дошкільня, але певно що якийсь англомовний користувач магії, який гадав, що у фразі «Вінґардіум Левіоза» є щось летюче й повітряне) вимовив ці слова, вперше наклавши закляття. А тоді запевнив усіх інших, буцімто це обов’язково.

Проте (розсудив був Гаррі) все не має бути саме так — це не закладено у всесвіті, це закладено в людині.

Серед науковців ширилася одна стара оповідка, така собі повчальна казочка — історія про Блондло й N-промені.

Невдовзі після відкриття рентгенівського випромінювання провідний французький фізик Проспер Рене Блондло, який першим виміряв швидкість радіохвиль і показав, що вони поширюються зі швидкістю світла, оголосив про відкриття нового дивовижного феномена — N-променів. Вони нібито злегка засвічували екран; помітити це було складно, проте можливо, якщо дуже уважно придивлятися. N-промені мали всілякі цікаві властивості: заломлювалися в алюмінії, а за допомогою алюмінієвої призми фокусувалися на нитці, обробленій сульфідом кадмію, після чого та починала злегка світитися в темряві…​

Невдовзі вже десятки інших науковців підтвердили результати Блондло, особливо у Франції. Проте знайшлися й інші — в Англії та Німеччині, — які висловили сумніви в тому, що їм вдалося роздивитися те слабке світіння. На що Блондло відповів, що ті, мабуть, неправильно налаштовують своє обладнання.

І ось одного дня Блондло організував демонстрацію N-променів. Світло вимкнули, Блондло виконував потрібні маніпуляції, а асистент реєстрував посвітління й потемніння. Цілком звичайна демонстрація, що призвела до очікуваних результатів. Навіть попри те, що американський науковець Роберт Вуд тихцем поцупив алюмінієву призму з осердя Блондлового механізму.

Так настав кінець N-променів.

Реальність, як сказав одного разу Філіп К. Дік, — це те, що не зникає навіть тоді, коли ви перестаєте в це вірити.

Сьогодні помилка Блондло цілком очевидна. Не варто було повідомляти асистентові, що́ він робить, навпаки: Блондло мав упевнитися, що асистент не знає, що́ й коли досліджується, і тільки тоді просити його описати яскравість екрана. Отак просто.

Тепер це називається сліпим експериментом, а сучасні науковці сприймають його за належне. Ставлячи психологічний дослід, щоб перевірити, чи не гніваються люди більше, якщо бити їх червоними палицями, аніж якщо зеленими, ви не оцінюєте їхню «розгніваність» самостійно. Натомість фотографуєте піддослідних після того, як вгатили по них палицею, і передаєте світлини експертній групі, а та вже оцінює рівень розгніваности кожної людини за десятибальною шкалою — зрозуміло, не знаючи, палицею якого кольору її було вдарено. Навіть більше, взагалі немає особливої причини розповідати оцінникам мету дослідження. А тим паче не варто казати піддослідним, мовляв, вам здається, що від удару червоної палиці ті мають злитися більше. Просто заманюєте їх до лабораторії, пропонуючи двадцять фунтів, періщите палицею випадково вибраного кольору й фотографуєте. До речі, два останні пункти краще доручити асистентові, попередньо впевнившись, що той перебуває в блаженному невіданні щодо гіпотези: щоб не прибирав очікувального вигляду, не гатив комусь сильніше, ніж треба, й не підгадував найкращої миті для світлини.

Блондло зруйнував свою репутацію однією помилкою. На першому курсі бакалаврату під час вивчення планування експериментів така помилка завершилася б незадовільною оцінкою й, можливо, глузливими смішками з боку асистента викладача…​ 1991 року.

Але це трапилося було трішки раніше — 1904 року, тож минуло десь кілька місяців, перш ніж Роберт Вуд сформулював очевидну альтернативну гіпотезу, розібрався з методами її випробування й залучив до цього багатьох інших науковців.

Понад два сторіччя після виникнення науки. Така пізня доба в історії науки, а це досі не було очевидним.

Тож не дивно, що в крихітному чаклунському світі, де про науку, видається, взагалі мало що́ відомо, ніхто так ніколи й не зробив був першої найпростішої та найлогічнішої спроби, до якої б вдався будь-який сучасний дослідник.

Успішне накладання заклять вимагало неухильного дотримання всіх заплутаних інструкцій, що ними повнилися книжки. Тож Гаррі припустив був, що процес виконання цих інструкцій і постійного звіряння з ними, мабуть, не зовсім беззмістовний, адже змушує зосередитися на заклятті. Звеліть комусь просто змахнути паличкою і загадати бажання — навряд чи це виявиться так само ефективно. А якщо повірити, що закляття має спрацювати в певний спосіб, якщо завчити саме цей спосіб, нелегко переконати себе, що може бути інакше…​

Звісно, це якщо вчинити просто, але неправильно, себто спробувати власноруч протестувати альтернативні форми закляття.

А що як не знати первинного вигляду закляття?

А що як дати Герміоні список невідомих їй заклять із книжки дурних розіграшів із гоґвортської бібліотеки, описавши деякі з них згідно з оригіналом, а інші — з одним зміненим жестом, зміненим словом? А що як не змінювати інструкцій, але сказати їй, нібито закляття для створення червоного черв’яка має створити блакитного черв’яка?

Ну, в такому разі, як ото виявилося…​

Гаррі насилу вірив у здобуті результати…​

Якщо сказати Герміоні, що «Уґелі-буґелі» має вимовлятися з довжиною складів у співвідношенні 3:1:1 (замість правильного 3:1:2), то кажан таки зʼявиться, однак не світитиметься.

Не те щоб віра не мала значення. Не те щоб важили тільки слова й рухи паличкою.

Якщо дати Герміоні цілковито неправильну інформацію про дію закляття, воно не спрацьовувало.

Якщо взагалі не поінформувати її про дію закляття, воно не спрацьовувало.

Якщо вона матиме лише загальне чи тільки частково неправильне розуміння дії закляття, то воно спрацьовувало згідно з описом у книжці, а не очікуваннями Герміони.

Наразі Гаррі буквально бився головою об стіну. Легенько. Він не хотів пошкодити свої дорогоцінні мізки. Але якщо він не дасть витоку своїй фрустрації, то може спонтанно загорітися.

Геп. Геп. Геп.

Видавалося, всесвіт справді хоче, щоб вимовлялося саме «Вінґардіум Левіоза» й саме у вказаний спосіб. І чхати йому на твою думку щодо правильности вимови, як і на твою думку щодо гравітації.

«НУ ЧОМУ-У-У-У-У-У-У-У-У-У-У-У-У-У-У-У?».

А найгірше в усьому цьому — самовдоволений вираз на Герміониному втішеному обличчі.

Вона не збиралася була просто сидіти й слухняно виконувати Гарріні вказівки без зайвих питань.

Тож Гаррі пояснив був їй, що́ вони перевірятимуть.

Гаррі пояснив був, нащо вони це перевірятимуть.

Гаррі пояснив був, чому, імовірно, жоден чарівник до них цього не спробував.

Гаррі пояснив був, що він доволі впевнений у своїх прогнозах.

Бо, як заявив був Гаррі, просто неможливо, щоб всесвіт жадав почути саме «Вінґардіум Левіоза».

Герміона зауважила, що її книжки стверджують інше. Герміона поцікавилася, чи справді Гаррі, маючи за плечима одинадцять років життя й ледве чи з місяць гоґвортської освіти, вважає себе розумнішим за всіх інших чарівників у світі, які з ним не погоджуються.

На що той відповів (дослівно): «Звісно».

А зараз він витріщався на червону цеглу, обмірковуючи, наскільки сильно йому доведеться гепнутися об неї довбешкою, щоб дістати струс мозку, який завадить формуванню довгострокової пам’яті й знищить спогади про цей інцидент. Герміона не сміялася, однак Гаррі спиною відчував, як та аж випромінює намір засміятися позаду; наче моторошне усвідомлення, що тебе переслідує серійний убивця, тільки ще жахливіше.

 — Кажи вже, — дозволив Гаррі.

 — Я не збиралася, — пролунав лагідний голосок Герміони Ґрейнджер. — Це було б нечемно.

 — Просто покінчимо з цим.

 — Ну добре! Отже, ти прочитав був довжелезну лекцію про те, як це важко — братися до основ науки, як нам може знадобитися тридцять п’ять років, щоб розвʼязати одне задання. А потім очікував, що ми здійснимо найбільше відкриття за всю історію магії вже протягом першої години спільної праці. Не просто сподівався — очікував. Ти дурненький.

 — Дякую. А зараз…​

 — Я прочитала всі книжки, які ти мені дав, однак досі не знаю, що́ це таке. Надмірна самовпевненість? Омана планування? Суперпуперілюзорна зверхність? Доведеться назвати на твою честь. Омана Гаррі.

 — Та годі!

 — Втім, це миленько. Так по-хлопчачому.

 — Згинь.

 — Оу-у, ти такий романтичний.

Геп. Геп. Геп.

 — То що́ тепер? — спитала Герміона.

Гаррі сперся головою об стіну. Лоб уже починав боліти в місцях його зіткнення з цеглою.

 — Нічого. Я маю почати все заново й розробити інші досліди.

Протягом останнього місяця Гаррі заздалегідь склав ретельний дослідницький план, якого мало вистачити до грудня. Це була б чудова серія експериментів, от тільки найперше ж випробування спростувало основне припущення.

Гаррі повірити не міг, що він був настільки тупим.

 — Ні, не так, — виправився Гаррі. — Мені треба розробити один новий дослід. Я дам знати, коли все підготую, ми його поставимо, а тоді я розроблю наступний. Що́ скажеш на це?

 — Що скидається на те, ніби хтось змарнував силу-силенну зусиль.

Геп. Ой. Трохи сильніше, ніж планувалося.

 — Отож, — Герміона відкинулася в кріслі, а на її обличчі знову заграла самовдоволена посмішка. — Що́ ми дізналися сьогодні?

 — Я дізнався, — процідив Гаррі крізь стиснуті зуби, — що, коли йдеться про найбазовіше дослідження справді заплутаної проблеми, у якій ти анічогісінько не тямиш, мої книжки з наукової методології — це купа лайна…​

 — Стежте за мовою, містере Поттер! Дехто з нас — невинні юні дівчатка!

 — Добре. Та якби мої книжки не були купою лайок — а під лайкою я маю на увазі собаку, а не щось погане, — вони дали б мені важливу пораду: коли ти тільки берешся до заплутаної проблеми й маєш спростовну гіпотезу, то спершу випробуй її. Зʼясуй, як її можна просто й легко перевірити, і відразу це зроби. Не переймайся розробленням серії ретельно продуманих експериментів, що підвищать вагомість грантової заявки в очах наукового фонду. Просто якомога швидше перевір свої ідеї на хибність, перш ніж почати вкладати в них багато зусиль. Що́ скажеш на таку мораль сьогоднішньої казки?

 — Гм-м-м…​ нічого так, — відповіла Герміона. — Проте я сподівалася чогось на кшталт: «Герміонині книжки чогось та варті. Їх написали велемудрі чарівники, яким відомо про магію куди більше, ніж мені. Я маю зважати на те, що пишеться в Герміониних книжках». Можна додати це до моралі?

Гаррі засильно зціпив щелепи, щоб ті могли пропустити якісь слова, тож натомість просто кивнув.

 — Чудово! — вигукнула Герміона. — Мені сподобався цей експеримент. Ми багато чого дізналися, а витратили всього-на-всього годину мого часу.

 — А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А!


У підземеллях Слизерину.

Закинутий клас освітлювало моторошне зелене світіння. Цього разу його джерелом слугувала тимчасово заклята кришталева куля, однак залишалося воно все таким же моторошним і зеленим, хоч і яскравішим. Запилюжені столи відкидали химерні тіні.

Дві хлопчачі постаті в плащах із каптурами (але без масок) мовчки зайшли й сіли за стіл одна навпроти одної. Так почалася друга зустріч Баєсівської таємної спілки.

Драко Мелфой не певен був, чи чекав він на цю мить із нетерпінням. Гаррі Поттер, судячи з виразу його обличчя, не мав жодного сумніву щодо належного настрою. Він мав такий вигляд, наче ладен був когось убити.

 — Герміона Ґрейнджер, — промовив Гаррі Поттер, щойно Драко розтулив рота. — Не питай.

«Невже ще одне побачення?» — подумав Драко. Та ні, це ж повне безґлуздя.

 — Гаррі, мені шкода, та я однаково маю спитати. Ти справді замовив для цієї бруднокровки дорогезний моковий капшучок на день народження?

 — Так, замовив. І ти, безсумнівно, уже зрозумів чому.

Драко застромив руки під каптур і розпачливо вчепився у своє волосся. Він не розумів чому, однак тепер не міг у цьому зізнатися. До того ж слизеринці знали, що він упадає за Гаррі Поттером: на уроці захисту це стало цілком очевидним.

 — Гаррі, людям відомо про нашу дружбу. Звісно, про таємну спілку вони не знають нічого, проте знають, що ми друзі, і коли ти починаєш таке витворяти, то це погано позначається на мені.

 — Кожного в Слизерині, — обличчя Гаррі Поттера посуворішало, — чиєму розумінню недосяжна концепція чемного ставлення до людей, які тобі насправді не подобаються, слід подрібнити й згодувати ручним зміям.

 — У Слизерині таких людей багато, — вкрай серйозно заперечив Драко. — Більшість із них ду́рні, та в їхніх очах теж треба мати добрий вигляд.

Гаррі Поттер мусив збагнути це, якщо він хотів бодай чогось досягти в житті.

 — А яке тобі діло до думок інших? Невже ти справді збираєшся все життя розжовувати свої вчинки найтупішим слизеринським недоумкам, невже дозволиш їм судити тебе? Вибач, Драко, але я не зводитиму своїх хитрощів до рівня, доступного найтупішим слизеринцям, лишень тому, що вони можуть погано про тебе подумати. Навіть твоя дружба того не варта. Це б позбавило життя будь-якого задоволення. Хочеш сказати, тобі ніколи не спадало на думку, що декому в Слизерині не вистачає мізків навіть для дихання й що нащадкові Мелфоїв не гідно потурати таким?

Щиро кажучи, не спадало. Ніколи. Потурання телепням дуже скидалося на дихання — не потребувало розумових команд.

 — Гаррі, — нарешті промовив Драко, — це нерозумно — просто робити що заманеться, не переймаючись тим, який це має вигляд. Сам Темний Лорд цим переймався! Його боялися й ненавиділи, і він точно знав, який саме страх і яку саме ненависть він хотів зумовити. Усім варто перейматися думкою інших.

 — Мабуть, — постать у каптурі стенула плечима. — Нагадай мені якось розповісти про експеримент Аша, тебе він може зацікавити. Наразі лише зазначу, що перейматися думкою інших людей інстинктивно, а не через холоднокровний розрахунок, небезпечно. Пам’ятаєш, як старші слизеринці впродовж п’ятнадцяти хвилин били й збиткувалися з мене, а після цього я встав і люб’язно їм пробачив? Як і мав вчинити добрий і чеснотливий Хлопчик-Що-Вижив. Проте мій холоднокровний розрахунок, Драко, підказує, що мені ні до чого найтупіші слизеринські недоумки, оскільки я не маю ручної змії. А отже, я не маю причин перейматися їхньою думкою щодо методів моєї дуелі з Герміоною Ґрейнджер.

 — Вона лише бруднокровка, — Драко не зривався на крик і не стискав кулаків від розпачу. — Якщо вона тобі не подобається, зіштовхни її зі сходів.

 — Рейвенкловці знатимуть…​

 — То нехай Пенсі Паркінсон зіштовхне її зі сходів! Нею навіть маніпулювати не треба: покажи їй серпик, і вона бігом побіжить!

 — Я знатиму! Герміона перемогла мене в змаганні з читання, вона здобуває кращі оцінки, я маю подолати її силою свого розуму, інакше це не рахується!

 — Вона лише бруднокровка! Чому ти її аж так поважаєш?

 — Вона могутня сила в Рейвенклові! Чому тобі не начхати, що́ думає якийсь недоумкуватий слабак зі Слизерину?

 — Це називається політикою! Якщо ти не дотримуєшся її правил, то не здобуваєш влади!

 — Ходити поверхнею Місяця — це влада! Бути видатним чарівником — це влада! Існує така влада, що не вимагає покласти решту життя на потурання кретинам!

Вони обидва зупинилися й майже синхронно глибоко задихали, щоб заспокоїтися.

 — Вибач, — озвався Гаррі Поттер за кілька секунд, обтираючи спітніле чоло. — Вибач, Драко. Ти маєш багато політичної влади, природно, що ти намагаєшся її зберегти. Ти мусиш зважати на реакцію Слизерину. Це важлива гра, і мені не слід було зневажливо про неї відгукуватися. Але ти не можеш просити мене знизити планку моєї гри в Рейвенклові, щоб ти не втратив обличчя через звʼязки зі мною. Скажи слизеринцям, що наступаєш собі на горло, видаючи себе за мого друга.

Саме в цьому Драко вже переконував слизеринців. Він досі не був певен, що це неправда.

 — Хай там як, — мовив Драко. — Стосовно твого доброго імені. Боюся, маю погані новини. Ріта Скітер чула деякі історії та взялася розпитувати про тебе.

 — Хто? — здійняв брови Гаррі Поттер.

 — Репортерка зі «Щоденного віщуна», — пояснив Драко, намагаючись не виказати свого хвилювання. «Щоденний віщун» був одним з основних батькових інструментів, він орудував ним так, наче вправний чарівник паличкою. — Це одна з тих газет, до яких люди по-справжньому дослуха́ються. Ріта Скітер пише про знаменитостей і, з її власних слів, кінчиком пера проколює їхні занадто роздуті репутації. Якщо вона не накопає на тебе ніяких пліток, то просто їх вигадає.

 — Зрозуміло, — протягнув Гаррі Поттер. Його підсвічене зеленувате обличчя набуло під каптуром задумливого виразу.

Драко завагався, перш ніж знову заговорити. Наразі батько вже напевно мав дізнатися від когось, що він упадає за Гаррі Поттером, і помітити, що від Драко не надходило про це жодної звістки. Батько мав зрозуміти, що Драко не сподівався направду зберегти це в таємниці, а подавав чіткий сигнал: він вправляється у власній грі, проте залишається на батьковому боці, адже якби він переметнувся до ворожого табору, то надсилав би хибні доповіді.

З цього випливало, що батько, імовірно, передбачив його наступні слова.

Грати з батьком по-справжньому було якось тривожно, навіть залишаючись на одному боці з ним. Драко не тямився від радісного хвилювання, та водночас розумів: наприкінці виявиться, що батько зіграв був краще. Будь-який інший фінал годі було й уявити.

 — Гаррі, — нарешті зважився Драко. — Це не пропозиція. Не порада. Це просто факт. Мій батько міг би майже напевно придушити цю статтю. За певну ціну.

Драко замовчав, що саме таких слів батько від нього й очікував би. Гаррі Поттер сам здогадається. Або ні.

Натомість Гаррі Поттер тріпнув головою, блиснувши посмішкою з-під каптура:

 — Я не збираюся придушувати ані Ріту Скітер, ані її статтю.

 — Ти ж не хочеш сказати, що тобі байдуже, що́ про тебе пишуть у газетах! — Драко навіть не намагався приховати невіру в голосі.

 — Мені байдуже більше, ніж ти можеш собі уявити, — відповів Гаррі Поттер. — Проте я маю власні методи боротьби з такими, як Скітер. Мені не потрібна Луціусова допомога.

Схвильованість промайнула Драковим обличчям, перш ніж він устиг цьому завадити. Хай що Гаррі Поттер утне далі, батько цього не очікуватиме. Драко дуже непокоїло, до чого це може призвести.

А ще він усвідомив, що його волосся спітніло під каптуром. Раніше Драко ніколи такого не носив, тож не подумав заздалегідь, що на плащі смертежерів було, мабуть, накладено охолоджувальні чари.

Гаррі Поттер знову змахнув піт із чола. Скривившись, він витяг паличку, спрямував її вгору й глибоко вдихнув:

 — Фріґідейро!

За мить повіяло прохолодою.

 — Фріґідейро! Фріґідейро! Фріґідейро! Фріґідейро! Фріґідейро!

Гаррі Поттер опустив паличку й сховав її назад у мантію. Його рука дещо тремтіла.

У класі відчутно посвіжішало. Драко і сам міг би це зробити, та все ж непогано.

 — Отже, — почав Драко. — Наука. Ти збирався розповісти мені про кров.

 — Ми збиралися дізнатися про кров, — виправив Гаррі Поттер. — За допомогою експериментів.

 — Нехай, — погодився Драко. — Яких експериментів?

Гаррі Поттер зловісно всміхнувся під каптуром:

 — Це ти мені скажи.


Драко чув колись про так званий метод Сократа, який полягав у навчанні за допомогою питань (названо на честь стародавнього філософа, занадто метикуватого, як на справжнього маґла, а це значило, що він був замаскованим чистокровним чарівником). Один із його репетиторів часто послуговувався цим методом. Дратувало, проте давало свої плоди.

А ще існував метод Поттера, і це було якесь божевілля.

Заради справедливости Драко мусив визнати, що спершу Гаррі Поттер спробував метод Сократа, однак безрезультатно. Він спитав був, як Драко міг би спростувати гіпотезу чистоти крови, згідно з якою внаслідок схрещування з чарівниками маґлівського роду й сквибами нинішнім чарівникам більше не вдаються круті речі, що їх творили вісім сторіч тому.

Драко відповів, що не розуміє, як Гаррі Поттер може тут сидіти й цілком серйозно стверджувати, що це не пастка.

Гаррі Поттер заперечив був (усе ще цілком серйозно), що якщо це й пастка, то настільки жалюгідна у своїй очевидності, що це його слід було б подрібнити й згодувати ручним зміям. Однак це не пастка, а просто науковці мають таке правило: намагатися спростувати власні теорії, адже якщо докласти всіх зусиль і зазнати поразки, то це означатиме перемогу.

Драко спробував вказати на приголомшливу дурість почутого, припустивши, що в такому разі в дуелі можна перемогти, вистреливши у власну ногу «Авада Кедаврою» і не влучивши.

Гаррі Поттер кивнув.

Драко потрусив головою.

Гаррі Поттер розповів був Драко, мовляв, науковці спостерігають, як ідеї бʼються між собою, і дивляться, котра з них переможе. Однак «битва без противника неможлива», саме тому для перемоги гіпотези чистоти крови Драко мусив знайти їй опонентів. Це вже було трохи зрозуміліше, хоча з вуст Гаррі Поттера й пролунало якось образливо. Наприклад, у світі, влаштованому за принципом чистоти крови, небо має бути синє, а в разі істинности якоїсь іншої теорії — зелене. Однак самого неба ніхто ще не бачив, тож для перемоги поборників чистоти крови потрібно вийти назовні й глянути вгору; а коли це трапиться шість разів поспіль, люди помітять тенденцію.

Тоді Гаррі Поттер почав стверджувати, що всі опоненти, яких вигадав Драко, заслабкі, а гіпотеза чистоти крови не здобуде очок за перемогу над ними, бо битва недостатньо вражала. Це Драко теж зрозумів. «Сила чарівників зменшилася, тому що ельфи-домовики крадуть їхню магію», — його самого це не вражало.

(Хоча Гаррі Поттер зауважив був, що це припущення принаймні можна перевірити. Вони могли б дослідити, чи сильнішали ельфи-домовики протягом сторіч, навіть зробити графіки зростання сили ельфів-домовиків і зменшення сили чарівників, і якщо вони збігатимуться, то це вказуватиме на перших. Все це прозвучало таким серйозним тоном, що Драко на якусь мить захотілося поставити Добі кілька незручних питань під сироваткою правди, аж доки мара не спала.)

І, нарешті промовив був Гаррі Поттер, Драко не може здобути перемогу обманом, оскільки науковці не дурні й відразу розпізнають будь-яке шахрайство. Потрібна справжня битва між двома різними теоріями, обидві з яких можуть виявитися правдивими; потрібне таке випробування, що його здатна витримати лише правдива теорія; щось, що показуватиме різні результати залежно від того, яка саме гіпотеза є істинною. А досвідчені науковці мають спостерігати й на власні очі впевнитися, що битва відбулася з дотриманням усіх умов. Гаррі Поттер заявив, що сам він просто хоче знати, як насправді працює кров, а для цього він має побачити справжню перемогу ідеї чистоти крови, і Драко не надурить його підставними теоріями.

Хоча Драко й бачив у цьому сенс, він однаково не спромігся був вигадати жодної, за Гаррі Поттером, «правдоподібної альтернативи» твердженню, що чарівники втрачають могутність через змішування їхньої крови з брудом. Це було занадто очевидно.

Саме тоді Гаррі Поттер дещо зневірено виголосив, що він навіть не уявляв, наскільки погано Драко вміє аналізувати інші погляди. Звісно ж, існували смертежери, що прикидалися противниками чистоти крови й мусили придумувати куди раціональніші аргументи проти своїх товаришів, ніж запропоновані Драко. Якби той, вдаючи із себе члена Дамблдорової фракції, видав щось на кшталт гіпотези про ельфів-домовиків, його б розкрили за мить.

Драко вимушено погодився.

Звідси й постав метод Поттера.

 — Благаю, докторе Мелфой, — заскімлив Гаррі Поттер, — чому ви не приймаєте моєї статті?

«Просто вдай, що вдаєш із себе науковця», — тричі повторив був Гаррі Поттер, перш ніж Драко зрозумів. Тієї миті він також збагнув, що мізки Гаррі Поттера влаштовано якось ґрунтовно не так. Хай хто спробує застосувати до нього виманологію, назад із його голови цей нещасний не вибереться.

Відтак Гаррі Поттер суттєво розтлумачив усі деталі, а саме: Драко мав уявити себе доктором Мелфоєм — смертежером на посаді редактора наукового часопису, який хоче відмовитися публікувати статтю свого ворога, доктора Поттера, «Про спадковість магічних здібностей». Мовляв, якщо Драко не діятиме як справжній науковець, його викриють як смертежера й стратять; до того ж за кожним кроком доктора Мелфоя буцімто пильнують його власні суперники, тож він має вдавати, ніби відхиляє статтю доктора Поттера з нейтральних наукових причин, інакше втратить свою редакторську посаду.

Яке незбагненне диво, що Сортувальний Капелюх не белькоче схибленої нісенітниці в лікарні Святого Мунґо.

Драко ще ніколи не просили вдати щось настільки складне, тож він просто мусив прийняти цей виклик.

Наразі, як висловився Гаррі Поттер, вони звикали до своїх ролей.

 — На жаль, докторе Поттер, статтю написано чорнилом неправильного кольору, — заявив Драко. — Наступний!

Обличчя доктора Поттера скривилося в неперевершено зображеному розпачі, і Драко, не стримавшись, відчув спалах радости доктора Мелфоя, хоча смертежер лише прикидався доктором Мелфоєм.

Це було весело. Він міг розважатися так весь день.

Доктор Поттер підвівся зі стільця, насилу випростався й поплентався геть. Він перетворився на Гаррі Поттера, що показав Драко великого пальця, а тоді знову на доктора Поттера, що вже підходив, напружено посміхаючись.

Доктор Поттер сів і подав докторові Мелфою пергамент, на якому було написано:

Про спадковість магічних здібностей

Доктор Г. Дж. Поттер-Еванс-Веррес, Інститут достатньо просунутої науки

Мої спостереження: чарівники сьогодення не можуть робити такі приголомшливі речі, що їх виробляли чарівники 800 років тому.

Мої висновки: чаклунський рід занепадає внаслідок змішування своєї крови з кров’ю чарівників маґлівського роду й сквибів.

 — Докторе Мелфой, — очі доктора Поттера світилися надією, — чи не зацікавить «Часопис невідтворюваних результатів» можливість опублікувати мою статтю «Про спадковість магічних здібностей»?.

Драко з усмішкою роздивлявся пергамент, перебираючи подумки потенційні відмови. Якби він був професором, то відхилив би есе як занадто коротке, тож…​

 — Стаття занадто довга, докторе Поттер, — відрізав доктор Мелфой.

На мить в очах доктора Поттера застигла щира невіра.

 — А-а…​ — протягнув він. — А якщо я не розділятиму спостережень і висновків на два окремі абзаци, а натомість просто вставлю: «Відповідно»…​

 — Тоді вона стане закоротка. Наступний!

Доктор Поттер поплентався геть.

 — Ну гаразд, — промовив Гаррі Поттер, — тобі вже занадто добре вдається. Ще два тренування, а втретє вже по-справжньому, без перерви між спробами. Я просто почну, а ти цього разу відхилиш статтю на основі її змісту. Памʼятай, наукові суперники пильнують!

Наступна стаття доктора Поттера була ідеальною, чистісіньким дивом у своїй галузі. Та оскільки часопис доктора Мелфоя наразі мав напруженні стосунки з літерою «Е», її довелося відкинути. Доктор Поттер запропонував переписати статтю без слів, що містять «Е», проте доктор Мелфой пояснив, що йдеться радше про проблему з усіма голосними.

Наступна за нею стаття не годилася, тому що був вівторок. Насправді була субота, на що доктор Поттер спробував вказати, проте почув у відповідь: «Наступний!».

(Драко починав розуміти, чому Снейп використав свій важіль впливу на Дамблдора, лишень щоб здобути посаду, на якій він міг шпигати учнів.)

А тоді…​

Доктор Поттер наближався зі зверхньою посмішкою на обличчі.

 — Це моя найновіша наукова праця «Про спадковість магічних здібностей», — впевнено виголосив доктор Поттер і змахнув пергаментом. — Я вирішив дозволити вашому часопису її опублікувати й підготував статтю, бездоганно дотримавшись усіх ваших вимог, тож друкувати ви можете якнайшвидше.

Смертежер заприсягнувся, що, завершивши своє завдання, він вистежить і вбʼє доктора Поттера. Доктор Мелфой втримав ввічливу посмішку, адже його суперники пильнували…​

(Мовчанка затягнулася, доктор Поттер нетерпляче в нього втупився.)

 — Дозвольте глянути, — попрохав він.

Доктор Мелфой взяв пергамент і якнайуважніше його роздивився. Смертежер почав нервувати через те, що він не справжній науковець, а Драко намагався пригадати, як розмовляє Гаррі Поттер.

 — Ви, е-е, маєте дослідити інші ймовірні пояснення ваших, е-е, спостережень, окрім цього…​

 — Справді? — перервав його доктор Поттер. — Які, наприклад? Ельфи-домовики крадуть нашу магію? З моїх даних випливає лиш один можливий висновок, докторе Мелфой. Не існує інших імовірних гіпотез.

Драко гарячково намагався уявити, що́ б він сказав, якби видавав себе за члена Дамблдорової фракції, що́ вони називали причиною занепаду чаклунського роду — раніше йому ніколи не спадало на думку поцікавитися цим…​

 — Якщо ви не можете інакше пояснити мої дані, вам доведеться надрукувати мою статтю, докторе Мелфой.

Глумлива посмішка доктора Поттера довершила справу.

 — Хіба? — огризнувся доктор Мелфой. — А як ви знаєте, що це сама магія не згасає?

Час завмер.

Вони обмінялися нажаханими поглядами.

Гаррі Поттер виплюнув щось, що в маґлів, мабуть, вважалося вкрай непристойною лайкою.

 — Я про це не подумав! — вигукнув він. — А мав би. Магія зникає. Чорт, чорт, чорт!

Тривога в його голосі була заразлива. Не думаючи, Драко потягнувся до мантії і вчепився у свою чарівну паличку. Він гадав був, що шляхетному родові Мелфоїв нічого не загрожує, адже якщо родичатися лише з тими, хто міг простежити свій родовід на чотири покоління назад, то їм не мало нічого загрожувати. Йому ніколи не спадало на думку, що кінець магії може виявитися невідворотним.

 — Гаррі, що́ нам робити? — Драковий голос повищав від паніки. — Що́ нам робити?

 — Дай подумати!

Наступної миті Гаррі вже схопив із найближчого стола те саме перо й сувій пергаменту, що виконували роль його уявної статті, і почав щось шкрябати.

 — Ми з цим розберемося, — напружено запевнив Гаррі. — Якщо магія покидає світ, ми з’ясуємо, як швидко це відбувається й скільки часу залишилося, щоб діяти, а тоді з’ясуємо, чому магія згасає, а тоді якось дамо цьому раду. Драко, чаклунські сили занепадали рівномірно й поступово чи траплялися якісь раптові падіння?

 — Я…​ Я не знаю…​

 — Ти розповідав, що ніхто не міг зрівнятися з чотирма засновниками Гоґвортсу. Значить, це триває вже щонайменше вісім сторіч, так? Ти раптом не чув, може, п’ять сторіч тому раптом виникли якісь проблеми?

 — Мені завжди казали, — Драко гарячково намагався думати, — що не було нікого кращого за Мерліна, а після нього — нікого кращого за засновників Гоґвортсу.

 — Добре, — Гаррі далі щось шкрябав. — Бо три сторіччя тому маґли почали сумніватися в магії: я гадав, тут може бути якийсь зв’язок. А приблизно півтора сторіччя тому вони винайшли такі технології, що припиняють працювати в присутності магії. Подумалося, чи не діє це також у зворотному напрямі.

Драко зірвався зі стільця — такий злющий, що ледве міг говорити:

 — Це маґли…​

 — Трясця! — заревів Гаррі. — Ти хіба себе не чуєш? Це триває щонайменше вісім сторіч, а маґли тоді ще нічого цікавого не робили! Ми маємо докопатися до справжньої причини! Маґли могли якось посприяти цьому, та якщо ні, а ти скинеш на них усю провину, то ми не дізнаємося, що́ коїться насправді! І тоді одного дня ти прокинешся й побачиш, що твоя паличка стала всього лиш якоюсь деревʼянкою!

Драко перехопило дух. У своїх промовах батько часто виголошував: «І палички зламаються в наших руках», однак він ніколи раніше не роздумував над значенням цих слів, адже його не могло таке спіткати. А зараз усе здавалося таким реальним. «Всього лиш якась деревʼянка». Драко чітко уявив, як він дістає паличку й накладає закляття — і нічого не відбувається…​

Це може спіткати будь-кого.

Не буде більше чарівників, не буде більше магії, ніколи. Лише купка маґлів зі своїми байками про колишню велич їхніх предків. Деякі з цих маґлів називатимуться Мелфоями — ось і все, що залишиться від шляхетного імені.

Вперше в житті Драко збагнув, навіщо існували смертежери.

Він завжди сприймав був за належне, що смертежер — це те, чим стаєш, коли дорослішаєш. Тепер Драко розумів, він знав, чому батько й батькові друзі заприсяглися були віддати свої життя, але відвернути це жахіття — іноді не можна просто сумирно стояти осторонь і спостерігати. Та що як це трапиться в будь-якому разі, що як усі жертви, усі втрачені через Дамблдора друзі, втрачені родичі — що як усе це було намарно…​

 — Магія не може згасати, — його голос обірвався. — Це було б несправедливо.

Гаррі припинив строчити й підвів до нього розгніване обличчя:

 — Хіба батько ніколи не казав тобі, що життя несправедливе?

Казав. Щоразу, коли Драко вживав це слово.

 — Але ж, але ж…​ Це занадто жахливо, щоб у це повірити…​

 — Драко, дозволь мені поділитися дечим, що я називаю літанією Альфреда Тарського. Слова змінюються залежно від ситуації, у нашому разі вона звучатиме так: «Якщо магія покидає світ, я хочу вірити, що магія покидає світ. Якщо магія не покидає світ, я хочу вірити, що магія не покидає світ. Нехай не прив’яжуся я до віри, якої я не хочу». Якщо ми живемо у світі, у якому згасає магія, саме в це нам потрібно вірити. Варто знати, що на нас чекає: так ми зможемо це зупинити чи принаймні підготуватися до найгіршого й робити все можливе, доки ще є час. Невіра загрози не відверне. Тож єдине, що нас має цікавити: чи справді магія згасає. І якщо ми живемо саме в такому світі, саме в це ми й хочемо вірити. Літанія Ґендліна: «Що́ є правда — то вже правда. Визнання не зробить її гіршою». Зрозумів? Пізніше ти маєш завчити це напам’ять і повторювати про себе, коли захочеться повірити в щось, що не є правдою. Я навіть хочу, щоб ти промовив це просто зараз. «Що́ є правда — то вже правда. Визнання не зробить її гіршою». Кажи.

 — Що́ є правда — то вже правда, — повторив Драко тремким голосом. — Визнання не зробить її гіршою.

 — Якщо магія згасає, я хочу вірити, що магія згасає. Якщо магія не згасає, я хочу вірити, що магія не згасає. Кажи.

Драко повторив, а в шлунку йому клубочилися змії.

 — Добре. Пам’ятай, можливо, це не відбувається, тож тобі не доведеться в це вірити. Спершу варто дізнатися, що́ саме діється, у якому світі ми живемо, — Гаррі вернувся до роботи.

Він ще трохи пошкрябав, відтак показав пергамент Драко. Той схилився над столом, і Гаррі підніс зелене світло ближче.

Спостереження

Чаклунська громада не така могутня, як за часів заснування Гоґвортсу.

Гіпотези

1. Сама магія згасає.

2. Чарівники схрещуються з маґлами й сквибами.

3. Губиться знання про застосування могутніх заклять.

4. Чарівники в дитинстві їдять шкідливу їжу чи слабшають через ще щось, крім крови.

5. Маґлівські технології перешкоджають магії. (Вже 800 років тому?)

6. Сильніші чарівники мають менше дітей. (Драко = єдина дитина? Перевірити, чи три могутні чарівники — Квірел / Дамблдор / Темний Лорд — мали дітей.)

Досліди

 — Добре, — Гарріне дихання дещо вирівнялося. — Отже, перед нами заплутана проблема, а ми гадки не маємо, що коїться. Розумно було б розробити декілька найпростіших випробувань, що їх можна перевірити відразу. Потрібне щось швидке, що розрізнить гіпотези. Спостереження, які відрізнятимуться хоча б для одної з гіпотез супроти інших.

Драко приголомшено втупився в список. Зненацька він усвідомив, що знав страшенно багато чистокровних, які були єдиними дітьми. Він сам, Вінсент, Ґреґорі, та майже всі. Двоє наймогутніших чарівників, про яких усі говорять, Дамблдор і Темний Лорд, обидва не мали дітей, як Гаррі й підозрював…​

 — Буде дуже важко розрізнити другий і шостий пункти, в обох ідеться про кров, проте варто спробувати простежити звʼязок між занепадом чаклунства й кількістю дітей у різних чарівників, а також порівняти здібності чарівників маґлівського роду й чистокровних…​ — Гарріні пальці відстукували нервовий ритм по стільниці. — Краще звалити їх докупи й назвати поки що гіпотезою крови. Четверте припущення доволі малоймовірне, оскільки тоді всі помітили б раптовий спад, коли чарівники перейшли на нову їжу, — важко уявити, що́ могло поступово змінюватись упродовж восьми сторіч. Пʼята гіпотеза малоймовірна з тієї самої причини: жодного стрімкого падіння, та й маґли нічого такого ще не робили вісімсот років тому. Четвертий варіант схожий на другий, а пʼятий — на перший. Відповідно, здебільшого ми маємо зосередитися на диференціації першого, другого й третього пунктів, — Гаррі розвернув пергамент назад до себе, обвів ці три цифри колом, відтак повернув назад. — Магія згасає, кров слабшає, знання губиться. Яке випробування дасть різні результати залежно від того, що́ з цього істинне? Який факт вказуватиме на те, що щось із цього хибне?

 — Я не знаю! — випалив Драко. — Чому ти питаєш мене? Ти ж науковець!

 — Драко, — заблагав Гаррі у відчаї, — мені відомо тільки те, що й маґлівським науковцям! Ти виріс у чаклунському світі, не я! Ти знаєш більше магії, ніж я, і ти знаєш більше про магію, ніж я, і ти перший подумав був про таку можливість взагалі, тож починай думати як науковець і розв’яжи цю проблему!

Драко ковтнув слину й втупився в папірець.

Магія згасає…​ чарівники схрещуються з маґлами…​ знання губиться…​

 — На що́ схожий світ, у якому згасає магія? — спитав Гаррі Поттер. — Ти знаєш більше про магію, ти маєш висловлювати здогади, не я! Уяви, що розповідаєш про це казку. Що́ відбувається в казці?

Драко уявив.

 — Закляття, які раніше працювали, припиняють працювати.

«Чарівники прокидаються, а їхні палички стали всього лиш якимись деревʼянками…​».

 — На що́ схожий світ, у якому чаклунська кров слабшає?

 — Люди не можуть робити те, що робили їхні предки.

 — На що́ схожий світ, у якому губиться знання?

 — Люди не знають, як накладати закляття…​ — Драко затнувся, здивований власною думкою. — Це ж і є випробування, чи не так?

Гаррі рішуче кивнув:

 — Перше.

Він записав його в розділі «Досліди»:

А. Чи існують закляття, які ми знаємо, але не можемо накладати (1 чи 2), або ж втрачені й уже невідомі закляття (3)?

 — Це допоможе відрізнити першу й другу гіпотези від третьої, — пояснив Гаррі. — Зараз треба знайти спосіб провести межу між першою і другою. Магія згасає чи кров слабшає, як побачити різницю?

 — Які чари вивчали колись першокласники в Гоґвортсі? — припустив Драко. — Якщо їм вдавалося накладати могутніші закляття, значить, кров була сильніша…​

 — Чи сама магія була сильніша, — захитав головою Гаррі. — Потрібно зʼясувати, як побачити різницю, — він підвівся з крісла й нервово закрокував кімнатою. — Ні, стривай, це все ще може спрацювати. Припустімо, різні закляття використовують різну кількість магічної енергії. Тоді, якщо слабшає магія навколо, спершу відімруть могутні закляття, однак залишаться незмінними ті, що їх вивчають у першому класі…​ — Гаррі пришвидшив ходу. — Не надто вдале випробування, це радше про втрату могутніх чарів, аніж про занепад чаклунства загалом, адже чиясь кров може бути заслабкою для могутніх заклять, але достатньо сильною для легких…​ Драко, ти не знаєш, могутні чарівники з однієї епохи — наприклад, лише в цьому сторіччі, — чи дітьми вони також були могутнішими? Наприклад, якби Темний Лорд в одинадцять років застосував охолоджувальні чари, він би заморозив цілу кімнату?

 — Не пам’ятаю нічого такого про Темного Лорда, — Драко набурмосився, намагаючись пригадати, — але Дамблдор начебто утнув щось неймовірне на іспиті з трансфігурації в п’ятому класі…​ Гадаю, інші могутні чарівники теж добре показували себе в Гоґвортсі…​

 — Можливо, вони просто багато навчалися, — насупився Гаррі, усе ще стрімко рухаючись. — Слабке свідчення на користь першої гіпотези супроти другої…​ Стривай-но, — він закляк на місці. — Є інший спосіб їх розрізнити. Спершу треба дещо пояснити, тут залучено знання науковців про кров і спадковість, однак зрештою все зводиться до одного простого питання. І якщо ми скомбінуємо наші випробування й вони дадуть однаковий результат, тоді ми з великою імовірністю здобудемо відповідь.

Гаррі майже побіг до стола, схопив пергамент і написав:

Б. Чи стародавні першокласники накладали закляття, рівні за типом і силою з нинішніми? (Слабке свідчення на користь 1 проти 2, проте кров також могла втрачати здатність тільки до могутнього чаклунства.)

В. Додаткове випробування для розрізнення 1 і 2 із використанням наукового знання про кров, поясню пізніше.

 — Добренько, — сказав Гаррі. — Можемо принаймні спробувати визначити різницю між трьома основними гіпотезами, тож берімося до цього відразу; завжди встигнемо скласти більше дослідів після того, як поставимо вже наявні. Може видатися трошки дивним, якщо Драко Мелфой і Гаррі Поттер ходитимуть разом і про щось розпитуватимуть, тож пропоную таке. Ти обійдеш Гоґвортс, відшукаєш старі портрети й спитаєш у них про закляття, що їх вони вивчали в першому класі. Це лише портрети, тож вони не побачать нічого дивного в тому, що Драко Мелфой таким цікавиться. Я розпитаю новіші портрети й живих людей про закляття, які ми знаємо, але не можемо накладати. Ніхто не здивується тому, що Гаррі Поттер ставить химерні питання. До того ж мені доведеться ґрунтовно дослідити загублені закляття, тому я б хотів, щоб ти збирав дані для мого наукового питання. Воно дуже просте, розпитай портрети, це має дати відповідь. Може, запишеш це все, готовий?

Драко вернувся за стіл. Він намацав у торбі з книгами пергамент і перо, виклав це приладдя та звів на Гаррі сповнений рішучости погляд:

 — Давай.

 — Знайди портрети, які були знайомі з якимось подружжям сквибів, — не кривися, це важливо. Просто розпитай новіші портрети ґрифіндорців, чи щось таке. Знайди портрети, які достатньо добре знали подружжя сквибів, щоб назвати імена їхніх дітей. Запиши ім’я кожної дитини й ким вона була: чарівником, сквибом чи маґлом. Якщо вони не пам’ятають, була дитина сквибом чи маґлом, пиши просто «не чарівник». Занотуй цю інформацію для кожної дитини цього подружжя, нікого не виключай. Якщо портрет знає імена лише дітей-чарівників, а не всіх дітей, не записуй про таке подружжя нічого. Вкрай важливо здобути інформацію лише від тих, хто знає всіх дітей сквибського подружжя достатньо добре, щоб памʼятати їхні імена. Спробуй набрати щонайменше сорок імен, якщо вдасться, а якщо буде час — то що більше, то краще. Усе зрозуміло?

 — Повтори ще раз, — попросив Драко, закінчивши писати.

Гаррі повторив.

 — Зрозуміло. — підтвердив Драко. — Але нащо…​

 — Йдеться про одну з таємниць крови, яку науковці вже розкрили. Я поясню, коли повернешся з результатами. Розділімось і зустріньмося тут за годину, тобто о 18:22. Готовий?

Драко рішуче кивнув. Події розгорталися стрімко, та його вже давно навчили були діяти швидко.

 — Тоді вперед! — закли́кав Гаррі Поттер.

Він зірвав із себе плащ із каптуром і запхав його до капшучка. Навіть не дочекавшись, щоб капшучок дожував, Гаррі розвернувся на місці й швидко покрокував до виходу, ледь не перечепившись із поспіху через стіл.

Коли Драко нарешті стягнув плащ і поклав його в торбу з книжками, Гаррі Поттера вже не було.

Він майже вибіг за двері.

Ліцензія Creative Commons CC-BY-NC-SA 4.0