Розділ 62. Стенфордський Тюремний Експеримент, фінал

Мінерва поглянула на годинник — на різкий рух золотих стрілок, на срібні цифри. Це винайшли маґли, а перед тим чаклуни і не задумувались про час. Дзвони, що ними керував пісочний годинник, — ось що використовувалося для занять за часів побудови Гоґвортсу. Поборникам чистої крові дуже хотілося б, щоб це було не так, і тому Мінерва знала про це.

Вона отримала була „відмінно‟ за НОЧІ з маґлології. Тепер вона згадувала це з соромом, бо знала так мало. Навіть тоді її молодша версія розуміла, що заняття були бутафорією — їх викладав чистокровний чарівник. Нібито через те, що маґлородці не розуміють, про що варто розповідати учням чаклунського роду. Насправді ж причина була в тому, що Рада опікунів взагалі не схвалювала маґлів. Але коли їй було сімнадцять, найважливішим для неї було отримати оцінку „відмінно‟, як вона тепер із сумом згадувала…​

Якщо Гаррі Поттер і Волдеморт вестимуть війну за допомогою маґлівської зброї, від світу нічого не залишиться, лише вогонь!

Вона не могла цього уявити, не могла уявити через те, що не могла уявити, як Гаррі б’ється з Відомо-Ким.

У неї було чотири сутички з Темним Лордом, і вона їх всі пережила. Тричі її захищав Албус, а одного разу поряд був Муді. Вона чудово памʼятала спотворене, схоже на зміїне обличчя, розкидану по шкірі блідо-зелену луску, багряно-червоні очі; сміх, що скидався на високе шипіння; голос, що був придатним лише для жорстокості й катування: абсолютна й довершена потвора.

І їй було легко уявити Гаррі Поттера: щире обличчя хлопчика, що набувало то сміховинної серйозності, то серйозної сміховинності.

І думати про їхню зустріч з направленими один на одного паличками було надто боляче.

Вони не мали права, не мали жодного права змушувати до цього одинадцятирічного хлопця. Вона знала, що директор вирішив був щодо нього цього дня, адже їй було сказано вжити відповідних заходів. І якби таке зробили з нею в його віці, вона б лютувала, кричала й плакала, була невтішною тижнями, і…​

Гаррі — не звичайний першокласник, сказав був Албус. Темний Лорд позначив його як рівного собі, і він володіє силою, якої Темний Лорд не відає.

Страхітливий загробний голос лився був з горла Сивіли Трелоні — істинне, справжнє пророцтво знову лунало в голові Мінерви. Їй здавалося, що воно мало зовсім інший зміст, ніж гадав директор, проте вона була нездатна сформулювати різницю словами.

І втім, це було правдою: якщо на Землі й існувала одинадцятирічна дитина, що була в змозі нести таку ношу, то це був хлопець, що зараз наближався до її офісу. І якби вона сказала щось на кшталт „бідолашний Гаррі‟ при ньому…​ ну, йому б це не сподобалося.

Отже, тепер я маю знайти спосіб вбити безсмертного темного чаклуна, — сказав був Гаррі того дня, коли вперше дізнався. Дуже прикро, що ви не розказали мені про це перед тим, як я почав робити покупки…​

Вона була вихователем Ґрифіндору достатньо довго, і бачила достатньо смертей друзів. Вона знала, що деяких людей неможливо врятувати від долі героя.

У двері постукали, і професорка Макґонеґел сказала „Заходьте.‟

Гаррі зайшов, його обличчя досі було холодним та пильним, як і в „У Мері‟. На мить їй стало цікаво, чи носив він цю маску — чи грав цю роль — увесь день.

Хлопчик сів на стілець перед столом та сказав:

 — Отже, прийшов час розповісти мені, що коїться? — спокійні слова, без тіні різкості, що пасувала б виразу обличчя.

Брови професорки Макґонеґел мимоволі здійнялися від подиву.

 — Директор вам нічого не розповів, містере Поттер?

 — Лише що він отримав попередження про загрозу мені, та що тепер я в безпеці, — похитав головою хлопець.

Мінерві важко було дивитися йому в очі. Як вони можуть вчиняти з ним так — як вони можуть піддавати хлопця цьому: цій війні, цій долі, цьому пророцтву…​ і навіть не довіряти йому…​

Вона змусила себе подивитися прямо на Гаррі, і побачила, що його зелені очі спокійно її роздивляються.

 — Професорко Макґонеґел? — тихо сказав хлопець.

 — Містере Поттер, — сказала професорка Макґонеґел, — боюся, я не в праві пояснити вам все, проте якщо після цього директор все одно нічого вам не розкаже, можете повернутися до мене, і я піду на нього нагримаю.

Очі хлопця розширилися, вона побачила щось від справжнього Гаррі, доки його обличчя знову не перетворилося на холодну маску.

 — Хай там як, — сухо сказала професорка Макґонеґел. — Мені прикро щодо незручностей, містере Поттер, проте я маю вас попросити використати ваш часоворот, щоб повернутися на шість годин до третьої дня й передати професорові Флитвіку таке повідомлення: „Срібло на дереві‟. Попросіть професора запам’ятати час, коли він отримав повідомлення. Після цього з вами хоче зустрітися директор, коли вам буде зручно.

Після недовгої мовчанки хлопець сказав:

 — Отже, мене підозрюють у зловживанні часоворотом?

 — Підозрюю не я! — поквапом сказала професорка Макґонеґел. — Мені справді прикро щодо незручностей, містере Поттер.

І знову запала тиша, а тоді хлопчик знизав плечима.

 — Це геть зіпсує мій режим сну, проте, гадаю, нічого не вдієш. Будь ласка, скажіть ельфам-домовикам, щоб десь о третій ранку завтра мені дали сніданок, якщо я попрошу.

 — Звісно, містере Поттер. Дякую за розуміння.

Хлопець підвівся зі стільця та офіційно кивнув їй, тоді висковзнув крізь двері і вже потягнувся до свого часовороту. Вона ледь не гукнула „Гаррі!‟, тільки от не знала, що сказати далі.

Натомість вона почала чекати, втупившись у годинник.

Як довго треба чекати, доки Гаррі не повернеться в часі?

Насправді, їй взагалі не треба було чекати. Якщо він це зробив був, то це вже сталося…​

І тоді Мінерва усвідомила, що тягнула час, бо нервує, і це її засмутило. Витівки — так. Неймовірні, невимовні витівки з розважливістю й далекоглядністю каміння у вільному падінні — так, але він не здатен на щось темне чи справді шкідливе. Вона й гадки не мала, як хлопець обхитрував Капелюх, щоб той не розподілив його до Ґрифіндору, у якому йому явно було місце. Під усіма цими витівками приховувалося щире й незламне добро, як і в близнюків Візлі, хоча навіть прокляття „Круціатус‟ не змусило б її сказати це вголос.

 — Експекто Патронум, — сказала вона тоді. — Піди до професора Флитвіка й повернися з його відповіддю. Спитай у нього: „Чи передавав містер Поттер повідомлення від мене, що це було за повідомлення, і коли його було отримано?‟


Годиною раніше, використавши останній оберт часовороту та одягнувши Плащ невидимості, Гаррі повернув піщаний годинник під сорочку.

Він попрямував до підземель Слизерину, пересував невидимі ноги якомога швидше, та не біг. На щастя, кабінет заступниці директора був на нижньому поверсі Гоґвортсу…​

Декілька сходів (Гаррі переступав через сходинку, проте не через дві) — і Гаррі зупинився в коридорі поряд з останнім рогом, за яким був вхід до вітальні Слизерину.

Гаррі дістав аркуш пергаменту (не паперу) й самописне перо (не ручку) з капшучка, і сказав перу:

 — Напиши ці літери саме так, як я їх скажу: Щ-Ч-О-Ю-Ґ-Ш, пробіл, Б-А-Ф-К-Ш-Ю-Ь-Й-О-П-А-П-Л-Ф.

У криптографії існує два типи шифрів: ті, що можуть завадити прочитати повідомлення твоєму молодшому братові, і ті, що можуть завадити прочитати повідомлення провідним урядам світу. Цей шифр був першого типу, та ліпше, ніж нічого. Теоретично, його все одно ніхто не мав побачити. Та навіть якби хтось і побачив, він не запам’ятав би нічого цікавого, хіба що спочатку розшифрував би текст.

Гаррі поклав цей пергамент у пергаментний конверт та запечатав його невеличкою кількістю зеленого воску, розтопленого за допомогою палички.

Теоретично, звісно, Гаррі міг би зробити все це декілька годин тому, проте зробити це після того, як він почує повідомлення від самої професорки Макґонеґел, здавалося менш схожим на „гратися з часом‟.

Гаррі поклав цей конверт у інший конверт, що вже містив аркуш паперу з іншими інструкціями та п’ять серпиків.

Він закрив цей конверт (на ньому зовні вже було написане ім’я), запечатав зеленим воском і його, та вдавив у печатку останній серпик.

Тоді Гаррі поклав цей конверт у останній конверт, що на ньому великими літерами було написано ім’я „Мері Тейвінґтон‟.

Після цього Гаррі визирнув з-за рогу, за яким похмурий портрет слугував дверима до слизеринської вітальні. Він не хотів, щоб портрет запам’ятав, як не-бачив когось невидимого, тому скористався чарами польоту, щоб направити конверт до похмурого чоловіка й кілька разів ним постукати.

Похмурий чоловік кинув оком на конверт, тоді поглянув на нього крізь монокль, зітхнув, озирнувся всередину вітальні Слизерину та крикнув:

 — Повідомлення для Мері Тейвінґтон!

Тоді конверт упав на підлогу.

За кілька секунд двері-портрет відчинилися, і Мері схопила конверт з підлоги.

Вона його відкриє й побачить всередині серпик та листа, що адресовано четвертокласниці Маргарет Булстроуд.

(Слизеринці таке робили повсякчасно, а серпик безперечно означав нагальне замовлення.)

Маргарет відкриє свій конверт, і знайде там п’ять серпиків та конверт, що його треба залишити в закинутому кабінеті…​

…​після того, як вона скористається часоворотом, щоб повернутися на п’ять годин…​

…​і там вона знайде ще п’ять серпиків, якщо дістанеться туди швидко.

А невидимий Гаррі Поттер чекатиме там з третьої до пів на четвертої, про всяк випадок — раптом хтось здійснить очевидну перевірку.

Ну, тобто очевидну для професора Квірела.

Професорові Квірелу також було очевидно, що (а) Маргарет Булстроуд мала часоворот і (б) вона не надто сумлінно ним користувалася, наприклад, розповідала своїй молодшій сестрі цікавезні чутки „перед‟ тим, як їх чув будь-хто інший.

Напруженість Гаррі частково спала, коли він — досі невидимий — відійшов від дверей-портрета. Якимось чином його розум все одно хвилювався щодо плану, хоч він і знав, що той вже завершився успішно. Тепер залишалася лише конфронтація з Дамблдором, і на сьогодні все…​ Він піде до гаргуйлів директора о дев’ятій вечора, адже о восьмій було б підозріліше. Так він зможе стверджувати, що просто неправильно зрозумів, що професорка Макґонеґел мала на увазі під „після‟…​

Тихий невиразний біль стиснув серце Гаррі при думці про професорку Макґонеґел.

Тож Гаррі трохи глибше занурився у свою темну сторону, що вона тримала спокійний вираз обличчя й не виявляла втому, а також продовжувала йти.

Розплата прийде, та інколи треба використати всі можливості сьогодні, а розплачуватися за це завтра.


Навіть темна сторона Гаррі відчувала втому, коли спіральні сходи доставили його до величезних дубових дверей, що були останньою брамою до кабінету Дамблдора. Та оскільки Гаррі тепер законно вже чотири години тому мав би лягти спати, цю втому можна було не приховувати — хоча б фізичну, хай і не емоційну.

Дубові двері розчахнулися…​

Гаррі одразу направив очі на великий стіл і трон за ним. Тому потрібен був деякий час, щоб збагнути, що трон порожній, а на столі була лише книга зі шкіряною оправою. Гаррі перевів погляд на чарівника, що стояв серед дивних штуковин — десятків таємничих невідомих пристроїв. Фоукс та Сортувальний Капелюх посідали на відведених для них місцях, яскраве тепле багаття тріскотіло у ніші — Гаррі раніше не розпізнав її як камін. І дві парасольки з трьома червоними лівими капцями теж були на місці. Усе було звичним, крім самого високого старого чарівника, що стояв та був одягненим у мантію майже найофіційнішого чорного кольору. Побачити цю мантію на цій людині було шоком — ніби якби Гаррі побачив свого тата у діловому костюмі.

Дуже древнім здавався Албус Дамблдор, і дуже скорботним.

 — Привіт, Гаррі, — сказав старий чарівник.

Гаррі підтримував альтернативне я, щось на кшталт конструкції блокології — невинного-Гаррі, який і гадки не мав, що відбувається. Цей Гаррі нахилив голову й холодно сказав:

 — Директоре. Гадаю, ви вже отримали від заступниці Макґонеґел звіт, і якщо ви не проти, я б справді хотів знати, що коїться.

 — Так, — сказав старий чарівник, — прийшов час, Гаррі Поттере.

Директор випростався — лише трохи, адже чарівник уже стояв прямо. Проте якимось чином через цю незначну зміну він став здаватися на півметра вищим; якщо не молодшим, то принаймні сильнішим; грізним, та не небезпечним; могутність огортала його, мов плащ. І тоді він промовив чистим голосом:

 — Сьогодні розпочалася твоя війна з Волдемортом.

 — Що? — запитав зовнішній Гаррі, що нічого не знав. А те, що дивилося зсередини мало таке ж за змістом питання, хоч і значно менш культурне.

 — Белатрису Блек забрали з Азкабану, вона втекла з тюрми, що з неї неможливо втекти, — сказав старий чарівник. — Цей вчинок несе всі ознаки діяння Волдеморта — я такого бачив чимало. А вона — найвірніша його прислужниця — є однією з трьох речей, потрібних йому для створення нового тіла. Минуло десять років, і ворог, що його ти колись переміг, повернувся, як і пророкували.

Жодна з частин Гаррі не могла вигадати, що тут можна сказати, принаймні протягом кількох секунд, доки старий чарівник не продовжив.

 — Для тебе це наразі мало що змінює. Я відновив Орден Фенікса, що служитиме тобі. Я сповістив кількох людей, що можуть і мають повірити: Амелію Боунз, Аластора Муді, Бартеміуса Кравча, декого ще. Про пророцтво — так, пророцтво існує — я їм не розповів, але вони знають, що Волдеморт повернувся, і знають, що тобі відведено якусь вирішальну роль. Я разом з ними буду вести війну на початкових стадіях, доки ти міцнішатимеш, можливо, мудрітимеш, тут, у Гоґвортсі.

Старий чарівник підвів руку, ніби в благанні та продовжив:

 — Отже наразі для тебе зміниться лише одне, і я молю тебе зрозуміти таку потребу. Чи впізнаєш ти книжку на моєму столі, Гаррі?

Внутрішній Гаррі кричав та бився головою об уявні стіни, а зовнішній Гаррі обернувся й подивився на, як виявилося…​

Запанувала доволі довга тиша.

А тоді Гаррі сказав:

 — Це примірник „Володаря Перснів‟ Джона Роналда Руела Толкіна.

 — Ти впізнав цитату з цієї книжки, — сказав Дамблдор, його погляд був пильним, — отже, гадаю, ти добре її пам’ятаєш. Якщо я помиляюся, дозволь дізнатися про це.

Гаррі просто витріщався.

 — Важливо розуміти, що ця книжка не є реалістичним описом чаклунської війни. Джон Толкін ніколи не боровся з Волдемортом. Твоя війна не буде схожа на книжки, що ти їх читав. Справжнє життя — не казка. Розумієш, Гаррі?

Гаррі доволі повільно кивнув на знак згоди. Потім заперечно похитав головою.

 — Зокрема, — сказав Дамблдор, — Ґандальф вчинив дещо вкрай дурне у першій книзі. Він припустився багатьох помилок, цей чарівник Толкіна. Проте цю хибу пробачити йому найскладніше. Ось у чому полягає ця помилка: коли Ґандальф уперше запідозрив, хай навіть на мить, що у Фродо Перстень Влади, він мав доставити Фродо до Рівенделу негайно. Потім йому могло б бути соромно, цьому старому чарівнику, якби його підозри виявилися хибними. Йому могло бути ніяково наказувати Фродо, а самому Фродо було б вкрай незручно відкидати всі інші плани на своє життя. Проте невеличкі сором, зніяковілість та незручність — ніщо порівняно з програшем у війні, коли дев’ять назґулів нападають на Шир, доки ти читаєш старі манускрипти в Мінас Тіріті, та забирають Перстень. І постраждав би не лише Фродо. Усе Середзем’я впало б у рабство. Якби це була не казка, Гаррі, вони б програли війну. Ти мене розумієш?

 — Ем…​ — сказав Гаррі, — не зовсім…​

У такому стані з Дамблдором важко було залишатися достатньо холодним. Його темна сторона не дуже ладнала з дивацтвами.

 — Тоді я скажу прямо, — продовжив старий чарівник. Його голос був суворим, а очі сумними. — Ґандальф одразу й сам мав доставити Фродо до Рівенделу. І Фродо ніколи не мав покидати Рівендел без охорони. Не мало бути ночі страху в Брі, не мало бути Курганних Пагорбів, не мало бути Вітрового Пагорбу, де Фродо поранили. Вони могли програти всю війну кожного з цих разів через нерозсудливість Ґандальфа! Тепер ти розумієш, що я кажу тобі, сину Майкла й Петунії?

І Гаррі, що нічого не знав, зрозумів.

Гаррі, що нічого не знав, погодився, що це розумне, мудре, інтелектуальне, розсудливе, правильне рішення.

І Гаррі, що нічого не знав, сказав саме те, що сказав би невинний Гаррі, доки безмовний спостерігач кричав від збентеження й агонії.

 — Ви кажете, — голос Гаррі тремтів, адже приховані емоції пробивалися назовні, — що я не їду додому до батьків на Великдень.

 — Ти побачиш їх знову, — швидко сказав старий чарівник. — Я благатиму їх прибути сюди й побачитися з тобою, я надаватиму їм усі можливі зручності впродовж їхніх відвідувань. Але ти не повернешся додому на Великдень, Гаррі. І влітку не повернешся. Більше не буде обідів на алеї Діаґон, навіть з під наглядом професора Квірела. Твоя кров — це друга річ, якої потребує Волдеморт, щоб повернутися у повній силі. Тому ти ніколи не покинеш земель Гоґвортсу без життєво важливої причини, і лише під достатньо сильною охороною, щоб відбити будь-яку атаку й повернути тебе назад до безпечного місця.

Волога підступила до очей Гаррі.

 — Це прохання? — запитав він нерівним голосом. — Чи наказ?

 — Мені прикро, Гаррі, — м’яко сказав старий чарівник. — Сподіваюся, вони зрозуміють потребу. Та якщо ні…​ Боюсь, у них немає жодних засобів. Закон, хай як несправедливо, не вважає їх твоїми опікунами. Мені шкода, Гаррі, я зрозумію, якщо ти ненавидітимеш мене за це, проте так треба.

Гаррі крутнувся на місці, подивився на двері, адже він не міг більше дивитися на Дамблдора — не довіряв власному обличчю.

Ось вона ціна для тебе самого, сказав гафелпафець, хоча ти накликав змушував і інших платити. Чи змінить це твою оцінку ситуації, як очікував професор Квірел?

Маска невинного Гаррі автоматично сказала саме те, що він сказав би:

 — Чи в небезпеці мої батьки? Чи треба перемістити сюди їх?

 — Ні, — почув він голос старого чарівника. — Я вважаю, що ні. Ближче до кінця війни смертежерів навчили не нападати на родини членів Ордену. І навіть якщо Волдеморт зараз діє без своїх колишніх помічників, він знає, що наразі приймаю рішення я, і знає, що я нічого йому не дам за жодних погроз твоїй родині. Я довів йому, що не піддаюся на шантаж, отже він навіть не намагатиметься.

Тоді Гаррі обернувся назад, і побачив холод на обличчі старого чарівника, що відповідав зміні голосу. Сині очі Дамблдора за окулярами стали твердими мов сталь. Вони не пасували цій людині, проте пасували офіційній чорній мантії.

 — Тож це все? — голос Гаррі тремтів. Пізніше він обміркує це, пізніше він вигадає якусь хитру протидію, пізніше він спитає в професора Квірела, чи можна було якось переконати директора, що той помиляється. Наразі вся увага Гаррі була зосереджена на масці невинного Гаррі.

 — Волдеморт використав маґлівський артефакт для втечі з Азкабану. Він спостерігає за тобою й навчається в тебе, Гаррі Поттере. Невдовзі людина на ім’я Артур Візлі з міністерства випустить указ, що зупинить використання будь-яких маґлівських артефактів під час битв професора Квірела. У майбутньому, коли в тебе виникне гарна ідея, не розголошуй її.

У порівнянні це здавалося неважливим. Гаррі просто кивнув та повторив питання:

 — Це все?

Запанувала тиша.

 — Будь ласка, — прошепотів старий чарівник. — Я не маю права просити в тебе пробачення, Гаррі Джеймсе Поттер-Еванс-Веррес, проте, будь ласка, принаймні скажи, що розумієш чому.

В очах старого чарівника блищала волога.

 — Я розумію, — вимовив зовнішній Гаррі, що розумів, — Тобто…​ Я все одно й сам про це думав…​ мені було цікаво, чи вийде зробити так, щоб і ви, і мої батьки дозволили мені залишитися в Гоґвортсі на літо, як сиротам, щоб читати тут бібліотеку. Усе одно в Гоґвортсі цікавіше.

З горла Албуса Дамблдора почувся хрип.

Гаррі знову розвернувся до дверей. Він не вийшов сухим з води, проте він от-от вийде.

Він зробив крок уперед.

Потягнувся до ручки дверей.

А тоді пронизливий крик прорізав повітря…​

Ніби в сповільненій зйомці Гаррі обернувся та побачив, що фенікс здійнявся в повітря й летить до нього, змахуючи крилами.

Справжній Гаррі — той, що знав власну провину, — відчув напад паніки. Він не подумав був про це, не очікував цього. Він підготувався до зустрічі з Дамблдором, проте забув про Фоукса…​

Хлоп, хлоп, хлоп — тричі змахнув крилами фенікс, ніби вогонь здіймався й гаснув. Час ніби сповільнився, доки Фоукс летів над таємничими пристроями до Гаррі.

І ось червоно-золотий птах зависнув навпроти нього. Він м’яко змахував крилами, трохи підстрибував у повітрі мов полум’я свічки.

 — Що таке, Фоуксе? — здивовано запитав несправжній Гаррі і подивився феніксові в очі, як зробив би, якби був невинним. Справжній Гаррі відчував ту ж огидну нудоту, як і коли професорка Макґнеґел висловила йому свою довіру. І він подумки запитав: Чи став я сьогодні лихим, Фоуксе? Мені не здавалося, що я лихий…​ Чи ненавидиш ти мене тепер? Якщо я став кимось, кого ненавидить фенікс, може ліпше просто здатися зараз, відкинути все й зізнатися…​

Фоукс закричав. Це був найжахливіший крик з усіх, що Гаррі чув. Від цього крику всі пристрої заколивалися, а всі сплячі фігури на портретах підскочили.

Він прорізав всі захисні механізми Гаррі, ніби розпечений до білого жару меч, усі його шари луснули мов повітряна куля. Сльози вільно потекли щоками Гаррі, і він хапав ротом повітря, доки говорив, а слова лилися з його горла, мов лава…​

 — Фоукс каже, що він хоче, щоб я…​ щось…​ зробив…​ з в’язнями…​ Азкабану…​

 — Фоуксе, ні! — вигукнув старий чарівник. Дамблдор кинувся вперед, потягнувся до фенікса рукою у благанні. Розпач у голосі старого чарівника не поступався розпачу крику фенікса. — Ти не можеш такого від нього просити, Фоуксе, він ще лише хлопчик!

 — Ви були в Азкабані, — прошепотів Гаррі, — ви взяли з собою Фоукса, ви бачили…​ ви бачили…​ ви були там, ви бачили…​ ЧОМУ ВИ НІЧОГО НЕ ЗРОБИЛИ? ЧОМУ НЕ ВИПУСТИЛИ ЇХ?

Коли вібрація інструментів вгамувалася, Гаррі збагнув, що його крик поєднався з криком фенікса, і фенікс тепер зависнув у повітрі поряд з ним, навпроти Дамблдора. Голова птаха була на рівні його голови.

 — Ти можеш, — прошепотів старий чарівник, — ти справді можеш чути голос фенікса так ясно?

Схлипування Гаррі ледве дозволяли йому розмовляти, адже всі металеві двері, повз які він пройшов, усі голоси, що він їх чув, усі найгірші спогади — розпачливе благання, доки він йшов геть, усе це запалало в його розумі, як вогонь крику фенікса, усі його внутрішні хвилеломи знесло. Гаррі не знав, чи справді він чув голос фенікса так ясно, чи зрозумів би він Фоукса, якби нічого не знав. Гаррі знав лише, що в нього з’явилося гідне виправдання сказати речі, що їх професор Квірел заборонив йому згадувати за жодних обставин віднині. Бо саме це й сказав би невинний Гаррі, саме це він і зробив би, якби міг чути так ясно.

 — Вони страждають…​ Ми маємо їм допомогти…​

 — Я не можу! — кричав Албус Дамблдор. — Гаррі, Фоуксе, я не можу, я нічого не можу вдіяти!

Знову пронизливий вереск.

 — ЧОМУ НІ? ПРОСТО ПІДІТЬ ТА ЗАБЕРІТЬ ЇХ ЗВІДТИ!

Старий чарівник відірвав погляд від фенікса, натомість його очі зустрілися з очами Гаррі.

 — Гаррі, розтлумач Фоуксові! Скажи йому, що все не так просто! Фенікси не просто тварини, проте вони все ж таки тварини, Гаррі, вони не розуміють…​

 — Я теж не розумію, — голос Гаррі тремтів. — Я не розумію, чому ви згодовуєте людей дементорам! Азкабан — не тюрма, це катівня, і ви катуєте цих людей до СМЕРТІ!

 — Персіваль, — хрипло вимовив старий чарівник, — Персіваль Дамблдор, мій рідний батько, Гаррі, мій рідний батько помер в Азкабані! Я знаю, знаю, що це жах! Але що я маю зробити? Увірватися в Азкабан силою? Оголосити відкрите повстання проти міністерства?

КАР!

Запанувала тиша, а потім Гаррі сказав тремтячим голосом:

 — Фоукс нічого не знає про уряди, він просто хоче, щоб ви…​ випустили в’язнів з…​ їхніх камер…​ і він допоможе вам боротися, якщо хтось заважатиме, і…​ я теж, директоре! Я піду з вами й знищу будь-якого дементора, що наблизиться! Ми розберемося з політичними наслідками потім, закладаюся, нам з вами разом це зійде з рук…​

 — Гаррі, — прошепотів старий чарівник, — фенікси не розуміють, як перемога в битві може коштувати виграшу у війні.

Сльози текли щоками старого чарівника й крапали на його срібну бороду.

 — Вони знають лише боротьбу, — продовжив він. — Вони хороші, проте не мудрі. Ось чому вони вибирають собі у господарів чарівників.

 — Ви можете вивести дементорів кудись, де я зможу з ними розправитися? — тепер Гаррі благав. — Виводьте їх групами по п’ятнадцять…​ Гадаю, я можу знищити таку кількість за раз без шкоди для себе.

Старий чарівник похитав головою.

 — Складно було пояснити втрату й одного…​ ще одного, можливо, мені й дадуть, але двох ніколи…​ їх вважають національною власністю, Гаррі, зброєю на випадок війни…​

Тоді в Гаррі запалала лють, спалахнула мов вогонь — може, вона прийшла від фенікса, що тепер сидів у нього на плечі, а може, від його темної сторони. Дві злості переплелися в ньому — холодна й гаряча, і з його горла пролунав дуже дивний голос:

 — Скажіть мені дещо. Що має зробити уряд, що мають зробити виборці зі своєю демократією, що мають зробити люди з країною, щоб я вирішив, що я більше не на їхньому боці?

Очі старого чарівника розширилися, він витріщався на хлопця з феніксом на плечі.

 — Гаррі.. це твої слова, чи слова професора із захисту…​

 — Бо має ж існувати якась межа, чи не так? І якщо це не Азкабан, то що?

 — Гаррі, послухай, будь ласка, почуй мене! Чарівники не змогли б жити один з одним, якби вони оголошували повстання проти решти щоразу, як вони відрізнялися б! Завжди буде щось…​

 — Азкабан — не просто щось! Це зло!

 — Так, навіть зло! Навіть якесь зло, Гаррі, позаяк чарівники не бездоганно хороші! І втім краще жити в мирі, ніж у хаосі. А якщо ми з тобою увірвемося в Азкабан силою, це буде початок хаосу, хіба ти не розумієш? — голос старого чарівника переповнювало благання. — І можна протистояти волі товаришів відкрито чи таємно, проте не ненавидіти їх, не проголошувати їх злом та ворогом! Я не думаю, що люди цієї країни заслуговують на таке від тебе, Гаррі! І навіть якщо деякі з них заслуговують…​ А як же діти, як же учні Гоґвортсу, як же всі хороші люди, що перемішані з поганими?

Гаррі поглянув на плече, де сидів Фоукс, і побачив, що той дивиться на нього. Вони не сяяли, та все одно палали — червоне полум’я серед моря золотого вогню.

Що думаєш, Фоуксе?

 — Кар? — сказав фенікс.

Фоукс не зрозумів розмову.

Хлопець подивився на старого чарівника й сказав невиразним голосом:

 — А може фенікси мудріші за нас, розумніші за нас, і супроводжують нас з надією, що колись ми послухаємося їх та колись зрозуміємо, колись ми просто випустимо в’язнів з їхніх камер…​

Гаррі розвернувся, розчахнув дубові двері, ступив на сходи й грюкнув дверима за спиною.

Спіральні сходи почали обертатися, Гаррі спускався. Він закрив обличчя долонями й почав ридати.

Лише напівдорозі до низу він помітив різницю, помітив, що тепло розтікається його тілом, і зрозумів, що…​

 — Фоуксе? — прошепотів Гаррі.

…​фенікс досі в нього на плечі, сидить так, як Гаррі кілька разів бачив, що він сидів на плечі Дамблдора.

Гаррі знову зазирнув у ці очі — червоне полум’я серед золотого вогню.

 — Ти ж не став моїм феніксом…​ Правда?

Кар!

 — А, — сказав Гаррі, його голос трохи тремтів, — це добре, Фоуксе, бо я не думаю…​ директор…​ не думаю, що він заслуговує…​

Гаррі зупинився й перевів подих.

 — Не думаю, що він заслуговує на це, Фоуксе, він старається чинити правильно…​

Кар!

 — Та ти на нього злишся й хочеш донести свою думку. Я розумію.

Фенікс поклав голову Гаррі на плече, кам’яний гаргуйль плавно відійшов убік, і пропустив Гаррі до коридорів Гоґвортсу.