І був вечір, і був ранок, день останній. 15 червня 1992.

Перший промінь ранку, ця репетиція світанку, лише почав фарбувати небо. На сході від Гоґвортсу, де потім зійде сонце, простягнувся сірий силует пагорбів за квідичним стадіоном.

З висоти кам’яної тераси, на якій зараз сидів Гаррі, можна буде бачити далеко поза пагорби; він окремо про це просив, коли описував, яким має бути його новий кабінет.

Наразі Гаррі сидів, схрестивши ноги на подушці, і свіжий передранковий вітерець охолоджував його незахищені руки й лице. Він наказав був ельфам-домовикам перенести сюди блискучий трон з попереднього кабінету генерала Хаосу…​ а тоді наказав їм забрати його назад, коли йому спало на думку, що джерело його вподобань у сфері прикрас було доволі дивним: чи не від Волдеморта в нього це? Чи був у Волдеморта такий трон? Сама по собі ця підозра не була для Гаррі беззаперечним аргументом — бо, як таке, спостерігання за землями Гоґвортсу з блискучого трону аж ніяким чином не було неетичним в системі моральних цінностей Гаррі. Та попри все Гаррі вирішив був, що йому потрібен час це обміркувати. А доти стане й простої подушки.

В кімнаті під ним, з якої на дах виходить проста дерев’яна драбина, був новий кабінет Гаррі всередині Гоґвортсу. Простора кімната, з величезними вікнами на всю стіну з чотирьох боків; поки що позбавлена меблювання, окрім чотирьох крісел і столу. Гаррі сказав був директорці Макґонеґел, що саме йому треба, а директора Макґонеґел одягла Сортувальний Капелюх і розповіла Гаррі про послідовність поворотів, що приведуть його туди. Таке приміщення, щоб було вищим за сам замок: ніхто зовні Гоґвортсу не побачить жодної башти, що відповідала б кабінетові Гаррі. Це була елементарна пересторога проти снайперів, і не було жодної причини не зробити її.

Хоча, з іншого боку, Гаррі гадки не мав, де саме він зараз перебуває, у будь-якій системі координат. Якщо його кабінет неможливо побачити з землі, то яким чином Гаррі може бачити землі, як саме фотони від ландшафту досягають його очей? Із західного боку краєвид ще мерехтів зірками, ясно видкими у передсвітанковому повітрі. І чи це справжні фотони, що їх випускає гаряче плазмове пекло десь там, в неймовірній далечині? Чи Гаррі зараз сидить в якійсь уявній версії замку Гоґвортс? Чи може це «просто магія», без додаткових роз’яснень? Треба покращити роботу електричних пристроїв поряд із магією — тоді він зможе експериментувати, скеровуючи світло лазерів угору і вниз.

Так, Гаррі тепер має власний кабінет у Гоґвортсі. В нього ще нема офіційної посади, але Хлопчик-Що-Вижив став тепер невід’ємним елементом Гоґвортської школи чарів і чаклунства, майбутнього місця зберігання філософського каменя і єдиного у світі чарівницького закладу направду вищої освіти. Ще не було проведено увесь перелік заходів безпеки, але професорка Вектор наклала початкові чари й руни, щоб захистити кабінет і кабінет-на-даху від підслуховування.

Гаррі сидів на своїй подушці, біля краю даху, і розглядав дерева, озера, квітучі луки. Далеко внизу нерухомо стояли диліжанси — поки що без скелетних коней. Маленькі човни сушилися на березі, готові знову переправити через озеро наймолодших учнів, коли прийде час. Гоґвортський експрес прибув був вночі, і тепер вагони і старовинний паротяг чекали з іншого боку південного озера. Все було готове, щоб відвезти учнів додому після післясвятного бенкету вранці.

Гаррі дивився через озеро на великий старовинний локомотив, на якому він цього разу не поїде додому. Знову. Думка ця викликала в нього дивний смуток і занепокоєння, так, ніби Гаррі вже починав скучати за дружнім спілкуванням з іншими учнями свого віку — якщо цей термін взагалі доречний, адже чималий шматок Гаррі народився у 1926 році. Насправді Гаррі відчув вчора ввечері, у вітальні Рейвенклову, що прірва між ним та іншими учнями ще розширилася. Хоча, може це просто через питання, якими схвильовано перекидалися Падма Патіл і Ентоні Ґольдштейн, палкі здогадки, якими обмінювалися рейнвенкловці про Дівчинку-Що-Ожила. Гаррі ж знав відповіді, він все-все знав, і нічого не міг їм розповісти.

Якась частина Гаррі прагнула поїхати Гоґвортським експресом, а потім повернутися назад через мережу флу. Але коли Гаррі уявив собі, як їде в купе з п’ятьма іншими учнями, і всі вісім годин приховує секрети від Невілла, чи Падми, чи Діна, чи Трейсі, чи Лаванди…​ Перспектива не дуже приваблива. Гаррі відчував, що має це зробити задля «соціалізації з іншими дітьми», але направду йому не хотілося. Він зможе побачити всіх знову на початку наступного навчального року, коли з’являться нові теми для розмов, що до них він зможе вільно долучитися.

Гаррі дивився через озеро на південь, на величезний старий локомотив, і думав про решту свого життя.

Думав про Майбутнє.

У пророцтві з Дамблдорового листа йшлося щось про те, що він розірве на шматки світила в небесах…​ Що ж, це добрий знак. Будь-хто з відповідним вихованням зміг би правильно інтерпретувати цю частину. Ішлося про майбутнє, де людство досягло остаточної перемоги, більш-менш. Не про це зазвичай думав Гаррі, коли роздивлявся зірки, але з позицій дорослої людини, вони були лише гігантськими купами цінної сировини, яка з якоїсь прикрої причини зайнялася, тож її треба розкидати та загасити. А якщо вже ти використовуєш воднево-гелієві резервуари як джерело сировини — то напевно твій вид суттєво подорослішав.

Хіба що пророцтво стосувалося чогось геть іншого. Дамблдор міг неправильно зрозуміти слова провидця…​ але його повідомлення Гаррі було сформульовано так, ніби пророцтво було про те, як Гаррі особисто розриває на шматки зірки, в якомусь недалекому майбутньому. Що потенційно могло бути доволі тривожним сигналом, чи навіть поганою звісткою.

Гаррі видихнув. Учора, перш ніж сон звалив його після довгих годин роздумів, він почав розуміти, що саме означало Дамблдорове повідомлення.

В ретроспективі події шкільного 1991-1992 року в Гоґвортсі, тепер, коли Гаррі розумів, що відбувалося, постали такими жасними, що аж сироти по шкірі йшли.

І справа не тільки в тому, що Гаррі провів цей час в тісному спілкуванні зі своїм хорошим другом лордом Волдемортом. Далеко не в цьому.

Найбільший жах викликало розуміння, яку тонюсіньку лінію Часу Албус Дамблдор обережно впряв крізь вузеньку шпаринку долі, цю тонюсіньку ниточку можливості, протягнену крізь вушко голки.

Передбачення звеліли Дамблдорові скопіювати інтелект Тома Редла у мозок чарівника-дитинчати, що ростиме в атмосфері захоплення маґлівською наукою. Якщо це — найкраща стратегія уникнення катастрофи в майбутньому, що її спромоглися видати провидиці, — то що це нам каже про майбутнє?

Тепер, озираючись назад на Незламну обітницю, що він був дав, можна було припустити, що без цієї його обітниці зловісний ланцюжок подій, що призвів би до катастрофи, вже почав би куватися вчора, коли Гаррі ладний був скасувати Міжнародний статут секретності. Це, у свою чергу, імовірно означало, що сила-силенна пророцтв, що Дамблдор їх почув і до них дослухався, якимось чином забезпечили Гаррі і Волдеморту саме таке зіткнення, щоб Волдеморт змусив Гаррі дати ту Незламну обітницю. І ця Незламна обітниця була частиною вузенької шпаринки в Часі, однією з найменш імовірних умов, необхідних для виживання народів Землі.

І ця Обітниця мала на меті лише одне: захистити всіх від його поточної дурості.

Було таке відчуття, ніби дивишся відеозапис, на якому ти майже потрапив у дорожньо-транспортну пригоду: ти пам’ятаєш, що інша автівка пройшла в якомусь сантиметрі, а на відео ще видно, що хтось також кинув камінчика, і таким чином, щоб величезна вантажівка обминула це майже-зіткнення, а якби не цей камінчик, то і тебе, і твою родину в авто, і цілу планету задавила б вантажівка, що в цій метафорі символізує твою власну цілковиту необізнаність.

Гаррі ж були попереджали, він сам був усвідомлював на якомусь рівні, інакше б його не спинила Обітниця, і він все одно майже зробив неправильний вибір і ледь не знищив тим світ. У ретроспективі Гаррі розумів, що так, альтернативному-Гаррі без Обітниці складно було б прийняти логіку, за якою не можна якнайшвидше надати маґлам можливості магічного зцілення. Якби альтернативний-Гаррі взагалі завважив небезпеку, він би раціоналізував, спробував придумати хитрий спосіб обійти проблему і відмовився б дати цьому декілька років на реалізацію, і світ би припинив існування. Навіть усі попередження, що він був отримав, не допомогли б — без Незламної обітниці.

Одна крихітна ниточка Часу, що її просовують крізь вушко голки.

Гаррі не знав, як йому бути з цим осяянням. Еволюція людських істот не підготувала емоцій, що були б належні в подібних випадках. Гаррі лише й міг, що некліпно витріщатися на те, як близько він підійшов був до катастрофи, як близько він знову ризикує опинитися на краю, якщо цій Обітниці судилося запуститися ще раз. І ось він міркував…​

Міркував…​

«Я не хочу, щоб таке знову трапилося» — якась неправильна думка. Він ніколи і не хотів був знищити світ. Гаррі було вдосталь бажання захистити розумне населення Землі, і саме це бажання певною мірою і становило проблему. Чого Гаррі бракувало — так це якогось елементу ясного бачення, готовності свідомо визнати те, що він був вже знав у глибині душі.

І те, як він провів увесь рік, підлещуючись до професора захисту, нічого схвального не говорило про його розумові здібності. Навіть навпаки, це теж було частиною проблеми. Були такі речі, що Гаррі знав був, чи сильно підозрював, на якомусь рівні, але жодного разу не сформулював свідомо. Ось і потерпів поразку, і ледь чи не вмер.

Мені потрібно грати на вищому рівні.

Ось та думка, за якою він полював. Йому треба попрацювати над собою, стати менш тупим.

Мені потрібно грати на вищому рівні, інакше доведеться зазнати поразки.

Дамблдор знищив був записи у Залі пророцтв і заборонив записи подальших пророцтв. Вочевидь, колись було пророцтво, згідно якого Гаррі не варто шукати ті пророцтва. Очевидна наступна думка, що може навіть виявитися правдою, — що за інструкціями пророцтв не можна врятувати світ. Що перемога потребує надто складних планів, щоб їх неможливо було передати в посланнях провидиць, або взагалі неможливо передбачити. Якби існував якийсь спосіб, в який Дамблдор міг сам врятувати світ, тоді пророцтва вказали б на нього. Натомість пророцтва сказали Дамблдорові, як створити необхідні попередні умови для існування людини певного штибу; такої людини, що, можливо, зможе дати раду з кризою, що була заскладною для безпосередньої дії пророцтв. Ось чому Гаррі полишили самого, мислити без пророцької підказки. Якби Гаррі тільки те й робив, що виконував таємничі накази з пророцтв, він ніколи не визрів би у зрілого чоловіка, здатного виконати невідоме завдання.

А поки що Гаррі Джеймс Поттер-Еванс-Веррес досі становив із себе ходячу катастрофу, що її треба стримувати Незламною обітницею, щоб не дати йому одразу поставити Землю на шлях до знищення, коли його вже були попередили. Це сталося було буквально вчора, лише через день після того, як він допоміг був Волдемортові майже захопити всю планету.

Перед його очима увесь час біг був певний рядок з Толкіна, з тієї частини, коли Фродо на Ородруїні одягає персня, і Саурон одразу усвідомлює, яким повним йолопом він був увесь цей час. «І незмірна його глупота вмить відкрилася йому, воднораз стала явною», чи щось на цей кшталт.

Між цими двома особами — тим, ким Гаррі мусив стати, і тим, ким він наразі був, — зяяла жахлива прірва.

І Гаррі сумнівався, що час, життєвий досвід і статева зрілість автоматично цю прірву залатають, хоча й теж зможуть стати в пригоді. Хоча якби Гаррі вдалося вирости в такого дорослого, що відповідав би його поточній сутності, як нормальний дорослий нормальному одинадцятирічному підліткові…​ Можливо, цього стане, щоб прослизнути крізь вузеньку шпаринку Часу…​

Йому якимось робом треба було подорослішати, і неможливо було зробити це в традиційний спосіб.

І ще одна думка згадалася Гаррі, цитата з чиєїсь більш заплутаної творчості, ніж толкінівська:

Існує лише один спосіб досягти майстерності: практикувати вже вивчені техніки, не відступати від викликів, а розуміти їх, використовувати до останку всі надані інструменти, доки вони не розпадуться на друзки в твоїх руках, і ти не залишишся сам посеред цілковитої руїни…​ Я не знаю, як створити майстра. Я ніколи не знав, як створити майстра. Тож іди й зазнай поразки…​ Ти тренувався, щоб мати змогу вийти з цієї руїни і не втратити бажання переробити своє Мистецтво. Я не знаю, як створити майстра, та якби тебе не навчали, у тебе було б менше шансів ним стати. Шлях далі починається після того, як, видається, Мистецтво тебе зраджує. Хоча насправді виявиться, що це ти зрадив своє Мистецтво.

І не в тому заковика, що Гаррі обрав був хибний шлях, не те щоб дорога до здорового ґлузду прямувала не в напрямку науки. Просто читання наукових журналів виявилося недостатньо. Всі статті з когнітивної психології про тарганів у людських мізках і так далі стали у пригоді, та їх самих не вистачило. Він не спромігся взяти, як він тепер почав усвідомлювати, таку шалено високу планку неймовірної раціональності, після якої ти починав все правильно робити, натомість він просто мав зручний апарат для описання причин власних помилок постфактум. Себто, згадуючи все, Гаррі міг тепер застосувати такі концепції як «мотивоване міркування» тощо, щоб показати, коли саме цього року він все пустив шкереберть. Це вже щось, якщо він хоче мати більше здорового ґлузду в майбутньому. Це ліпше, ніж не мати зеленого уявлення, що ти не так зробив. Але цього не стане, щоб прослизнути крізь вузьку шпаринку Часу, це ще не та доросла особина, що можливість її появи Дамблдор був забезпечив згідно вказівок пророцтв.

Я мушу думати швидше, дорослішати швидше…​ Який я самотній, і яким самотнім я ще стану? Чи я роблю ту ж саму помилку, що я зробив був у першій битві професора Квірела, коли я не подумав, що в Герміони є капітани? Чи коли не сказав був Дамблдорові про лиховісне передчуття, коли зрозумів, що він скоріш за все не лихий і не божевільний?

Було б некепсько, якби у маґлів були якісь такі наукові дисципліни, але їх не існувало. Можливо, Гаррі варто залучити Деніела Канемана? Можна було б інсценувати його смерть, омолодити його за допомогою Каменя і доручити йому вигадати покращенні тренувальні методи…​

Гаррі витяг зі збірок мантії Бузинову паличку і знову почав роздивлятися темно-сіру деревину, що її передав йому Дамблдор. Гаррі намагався думати швидше, хотів довершити схему за участю Плаща невидимості та Воскресального каменя. Плащ невидимості мав легендарну здатність приховувати того, хто його носить, а також і таємну здатність — сховати того, хто його носить, від самої Смерті, в її дементорському уособлені. Воскресальний камінь мав легендарну здібність викликати образи мертвих, і навіть Волдеморт додав його до своєї системи горокраксів, щоб надати своєму духові можливість вільно пересуватися. Друга Смертельна реліквія була потенціальною складовою системи справжнього безсмертя, що її так і не завершив Кадмус Певерел, можливо, через етичні перепони.

А в продовження цього ряду, маємо третю Смертельну реліквію, Бузинову паличку Антіоха Певерела, що, згідно легенди, переходила від одного чаклуна до іншого, дедалі сильнішого, і робила свого власника невразливим проти звичайних атак; це була загальновідома характеристика…​

Бузинова паличка належала була Дамблдорові, і він намагався запобігти смерті всього світу.

Можливо, сенс того, що Бузинова паличка завжди переходить до переможця, полягає в тому, щоб визначати найсильнішого живого чарівника й додати йому ще більше сил на випадок, якщо виникне загроза для всього виду; вона могла б бути секретною зброєю в битві зі Смертю в її світознищувальному уособленні.

Та якщо всередині Бузинової палички приховується якась вища сила, Гаррі не міг второпати, яка саме, на основі лише цієї згадки. Гаррі здійняв Бузинову паличку вгору і заговорив до неї, назвався нащадком Певерела, що приймає обіт своєї родини; він пообіцяв Бузиновій паличці, що зробить все, щоб урятувати світ від Смерті, і візьме на себе обов’язок Дамблдора. А Бузинова паличка відгукнулася на дотик його руки не більше, ніж раніше, — себто знову відмовила йому в його бажанні стрибнути в цій історії на пару розділів вперед. Можливо, Гаррі мав спочатку завдати першого справжнього удару Смерті світів, перш ніж Бузинова паличка визнає його владу; так, як спадкоємець Іґнотуса Певерела вже переміг тінь Смерті, а спадкоємець Кадмуса Певерела вже пережив Смерть власного тіла, коли відповідні Смертельні реліквії відкрили свої секрети.

Принаймні, Гаррі здогадався, що, на відміну від легенди, насправді Бузинова паличка не мала осердя з «волосини тестрала». Гаррі бачив був тестралів, і вони були кіньми-скелетами, із голою шкірою, не мали ані гриви на головах-черепах, ані опушки на кістлявих хвостах. Але яке ж насправді в неї було осердя — цього Гаррі ще не знав; і як він не шукав, але не знайшов на Бузиновій паличці позначки Смертельних реліквій.

 — Ти, звісно, — промимрив Гаррі до Бузинової палички, — не хочеш мені просто сказати?

Відповіді від палички з виступами-кулями не було; тільки загальне відчуття слави й стриманої могутності, що наче скептично спостерігає за ним.

Гаррі зітхнув і запхав наймогутнішу у світі паличку назад, у зборки шкільної уніформи. Зрештою, він зрозуміє, якщо пощастить — зрозуміє вчасно.

Можливо, вийде швидше, якщо хтось допоможе йому із дослідженнями.

Гаррі усвідомлював на якомусь рівні — ні, він мусить припинити усвідомлювати всіляке на якомусь рівні і почати просто усвідомлювати — Гаррі явно і свідомо усвідомлював, що він обмірковував Майбутнє лише, щоб відволіктися від невідворотного прибуття Герміони Ґрейнджер. Яка отримає довідку про здоров’я в лікарні Святого Мунґо, коли прокинеться сьогодні вранці, і в супроводі професора Флитвіка вирушить назад до Гоґвортсу мережею флу. А по прибуттю повідомить професорові Флитвіку, що мусить негайно переговорити з Гаррі Поттером. Гаррі був отримав від себе записку про це, прокинувшись, коли сонце вже було високо, в спальні в рейвенкловській вежі. Він прочитав був записку, а тоді налаштував часоворот на передсвітанок, коли прибуде Герміона Ґрейнджер.

Вона не буде, власне, сердитися на мене.

…​

Серйозно. Герміона — не така людина. Можливо, була такою на початку року, але тепер вона надто самосвідома, щоб піддатися цьому почуттю.

…​

Що ти хочеш сказати цим «…​»? Якщо маєш що сказати, внутрішній голосе, просто скажи! Ми ж намагаємося бути більш свідомі щодо своїх процесів міркування, пригадуєш?

Небо стало повністю блакитно-сірим — світанок просто перед сходом сонця, коли Гаррі почув звук кроків: хтось піднімався драбиною, що вела до його нового кабінету. Гаррі поквапно підвівся і почав обтрушувати мантію; а тоді, усвідомівши, що саме робить, припинив нервові рухи. Дідько, він щойно був переміг Волдеморта, чого ж йому нервувати.

Голова юної відьми під хвилею брунатних кучерів з’явилася в отворі дверей і роззирнулася довкола. Потім відьма піднялася вище, так, ніби бігцем подолала останні сходи, так, ніби йшла звичайним хідником, тільки й діла, що вертикально; Гаррі міг би пропустити, якби кліпнув очима, як її черевик відштовхнувся від верхньої жердинки драбини і вона легко вистрибнула на дах.

Герміона. Губи Гаррі сформували це ім’я, але не вимовили вголос.

Щось там Гаррі хотів був сказати, але воно геть вилетіло йому з голови.

На даху спливла вже чверть хвилини, перш ніж Герміона Ґрейнджер заговорила. На ній була форма з білою оторочкою, і строката блакитно-бронзова краватка її гуртожитку.

 — Гаррі, — сказала Герміона Ґрейнджер, і, зачувши її до казу рідний голос, Гаррі ледь чи не розплакався, — перш ніж я поставлю тобі всі свої питання, я б хотіла спочатку красно тобі подякувати за, гм, за хай там що ти зробив. Я кажу від щирого серця, чесно. Я тобі вдячна.

 — Герміоно, — сказав Гаррі і глитнув клубок у горлі. Ота фраза, «чи дозволить пані її обійняти», що Гаррі приготував був собі за вступ, ніяк не промовлялася. — Вітаю вдома. Почекай, я накладу деякі захисні закляття.

Гаррі витяг Бузинову паличку з мантії, дістав з капшучка якусь книжку із закладкою, а тоді обережно вимовив «Гоменум Ревеліо», а потім ще два нові захисні закляття, що був здатен накладати завдяки Бузиновій паличці. Небагато, але трохи краще, ніж спиратися виключно на захисні заходи професорки Вектор.

 — В тебе паличка Дамблдора, — зауважила Герміона. Її голос стишився, і пролунав при цьому, як гуркіт лавини в світанкових горах. — І ти можеш використовувати її для заклять з програми для четвертокласників?

Гаррі кивнув, подумки пообіцявши собі бути обережнішим на людях:

 — Можна, я тебе обійму?

Герміона злегка присунулась до нього; вона пересувалася на диво хутко, і більш граційно, ніж колись. У всіх її рухах стриміло щось чисте й незаймане, і це знову нагадало Гаррі, якою спокійною видавалася Герміона, коли спала була на Волдемортовому вівтарі…​

Усвідомлення вдарило Гаррі, як вантажівка, чи, щонайменше, мікроавтобус.

І Гаррі обійняв Герміону, і відчув, якою живою вона здається. Йому захотілося плакати, але він стримався, бо не був певен, чи ця реакція — не просто наслідок дії її аури на нього.

Руки Герміони навколо Гаррі були ніжними, і такими легкими, ніби вона пильнувала, аби випадково не розламати його тіло навпіл, як використану зубочистку.

 — Тож, — сказала Герміона, щойно Гаррі відпустив. Її молоде обличчя мало дуже серйозний вираз, а не тільки чистий і невинний. — Я не сказала аврорам ані що ти там був, ані що це професор Квірел, а не Відомо-Хто, вбив усіх смертежерів. Професор Флитвік дозволив їм дати мені лише одну краплю сироватки правди, тож я не мусила казати. Я лише сказала їм, мовляв, останнє, що пам’ятаю, — це троль.

 — Ага, — сказав Гаррі. Він чомусь втупився Герміоні в перенісся, замість дивитися в очі. — А що саме, гадаєш, сталося?

 — Ну, — задумливо протягнула Герміона Ґрейнджер. — Мене з’їв троль, і краще б це трапилося зі мною востаннє, а тоді був дуже гучний бах, і повернулися мої ноги, і ось уже я лежу на кам’яному вівтарі посеред незнайомого цвинтаря в темному нічному лісі, а в шию мені вчепилися чиїсь відрубані руки. Як бачиш, містере Поттер, я зненацька опинилася в дивній, темній і лячній ситуації, і я не збиралася повторювати помилку, як тоді з Трейсі. Я одразу второпала, що це все ти.

Гаррі кивнув.

 — Гарний здогад.

 — Я гукнула тебе, але ти не відповів, — сказала Герміона. — Я сіла, і одна з кривавих рук зісковзнула по моїй сорочці, лишаючи по собі слід з малюсеньких шматочків плоті. Втім, я не закричала, навіть коли роззирнулася, і побачила всі ці голови і трупи довкола, і зрозуміла, звідки так тхне, — Герміона зупинилася, щоб зробити глибокий вдих. — Я побачила маски-черепи і зрозуміла, що мертві люди були смертежерами. Я одразу зрозуміла, що професор захисту був з тобою і вбив їх усіх, але не помітила, що тіло професора Квірела теж там. Я не зрозуміла, що це він, навіть коли побачила, як професор Флитвік перевіряє його тіло. Він виглядав…​ якось інакше, померлий, — голос Герміони стих іще. Мала рідкісно пригнічений вигляд, так не схоже на неї. — Мені сказали, що Девід Монро пожертвував власним життям, щоб повернути мене з-за краю, так само як твоя мати пожертвувала собою заради тебе, і все для того, щоб Темний Лорд знову вибухнув, коли спробує торкнутися мене. Я цілком певна, що це не вся правда, але…​ Я так погано думала про професора захисту, абсолютно невиправдано.

 — Ет, — сказав Гаррі.

Герміона урочисто кивнула, склавши руки попереду, ніби у каятті:

 — Я знаю, що ти імовірно занадто хороший, щоб сказати мені зараз те, на що я заслуговую, тож я скажу це за тебе, Гаррі. Ти мав абсолютну рацію стосовно професора Квірела, а я помилялася. Ти мені казав. Девід Монро був на дрібку темний, та чималий слизеринець, і я поводилась як дитина, бо гадала, що це те ж саме, що бути лихим.

 — Тойво, — сказав Гаррі. Йому було дуже складно говорити. — Насправді решта світу про це не знає, навіть директорка. Направду, ти була на всі сто дванадцять відсотків справедлива щодо того, хто лихий, а хто ні; і надалі я пам’ятатиму, що, хоча формально «темний» і «лихий» — не одне і те саме, втім, існує серйозна статистична кореляція.

 — Ти диви, — сказала Герміона, і замовкла.

 — Ти не скажеш «я ж тобі казала»? — спитав Гаррі. Уявна Герміона в його голові зараз верещала: «Я Ж ТОБІ КАЗАЛА! ХІБА Ж Я ТОБІ НЕ КАЗАЛА, ПОТТЕРЕ? КАЗАЛА Ж! ПРОФЕСОР КВІРЕЛ ЛИИИИХИИИЙ, ПОВСЯКЧАС КАЗАЛА АЛЕ ТИ МЕНЕ НЕ ПОСЛУХАВ!»

Справжня Герміона заперечливо потрусила головою:

 — Я знаю, що він був важливою для тебе людиною, — м’яко сказала вона. — І, якщо вже виявилося, що моя правда…​ Я знала, що тобі мабуть буде дуже боляче, коли з’ясується, що професор Квірел — лихий, і тому не час для всіх цих «я ж була казала». Тобто, так я вирішила, коли обмірковувала цю проблему декілька місяців тому.

 — Дякую тобі, міс Ґрейнджер, — Гаррі тішився, що вона сказала принаймні це, інакше це було б не схоже на його Герміону.

 — Тож, містере Поттер, — Герміона Ґрейнджер постукувала пальцями по мантії десь в районі стегна. — Після того, як медивідьма взяла мою кров на аналіз, мені одразу ж припинило боліти, а коли я змахнула засохлу кровинку з руки, то не змогла знайти, де мене проштрикнуло голкою. Я позгинала деякі металеві конструкції мого ліжка без особливих зусиль, і, хоча я досі не мала змоги перевірити це докладно, але відчуваю себе так, ніби можу бігати справді швидко. Мої нігті мають колір перлів і блищать, хоча я не пригадую, щоб я їх фарбувала. Так само виглядають і мої зуби, і, як доньку зубних лікарів, це мене бентежить. Тож, не те щоб я була невдячна, але що саме ти зі мною зробив?

 — Ет…​ — почав Гаррі. — І тебе напевно цікавить, чому від тебе струменить аура чистоти і невинності?

 — Від мене ЩО струменить?

 — Це була не моя ідея. Чесно. — Гаррі забелькотів. — Будь ласочка, не вбивай мене.

Герміона Ґрейнджер поставила долоні на рівень очей і, звівши очі в одну точку, втупилася у свої пальці.

 — Гаррі, тобто ти кажеш…​ Ну, себто, я випромінюю невинність, і вся така сильна і швидка, і зуби в мене білі, як перлини…​ мої нігті зроблені з алікорну?

 — Алікорн?

 — Термін для рога єдинорога, містере Поттер, — Герміона Ґрейнджер зробила невдалу спробу погризти свої нігті. — Тож, я так розумію, якщо повертаєш дівчину з мертвих, вона стає, як це каже Дафна, сяйливою принцесою-єдинорогом?

 — Все було не зовсім так, — сказав Гаррі, хоча це було жахливо близько до того, як все було.

Герміона витягла пальця з рота і насуплено його розглядала.

 — Я також не можу його прокусити. Містере Поттер, чи передбачили ви масштаб проблем, пов’язаний з тим, що я тепер буквально не здатна обстригти собі нігті на руках та ногах?

 — У близнюків Візлі є магічний меч, що має допомогти, — запропонував Гаррі.

 — Я так гадаю, — твердо сказала Герміона Ґрейнджер, — що мені варто дізнатися всю цю історію, містере Поттер. Бо, знаючи тебе і знаючи професора Квірела, тут не обійшлося без якогось плану.

Гаррі глибоко зітхнув. Випустив повітря.

 — Вибач, це…​ засекречена інформація. Я міг би тобі розповісти, якби ти опанувала блокологію, але…​ чи ти цього хочеш?

 — Чи я хочу вивчити блокологію? — перепитала Герміона дещо здивовано. — Це ж з програми щонайменше шостого року навчання?

 — Я їй навчився, — сказав Гаррі. — В мене була дещо незвична фора, але я сумніваюся, що в перспективі це багато на що важило. Себто, я гадаю, ти б могла вивчити вищу математику, якби доклала достатньо зусиль, незалежно від того, в якому віці маґли зазвичай її вивчають. Питання в іншому, — Гарі силувався вирівняти дихання. — Питання полягає в тому, чи ти дійсно досі хочеш робити…​ ну такі штуки.

Герміона повернулася до світлої риски світанку на сході.

 — Ти питаєш, — тихо сказала вона, — чи я досі хочу бути героєм тепер, коли знаю, що моя єдина спроба забезпечила мені страхітливу смерть?

Гаррі кивнув, тоді сказав «так», бо ж Герміона стояла до нього спиною. Це слово якось важко видобувалося з горлянки.

 — Я вже думала про це, — сказала Герміона. — І смерть, до речі, була винятково огидною й болісною.

 — Я, тойво…​ Я зробив певні приготування, на випадок, якщо раптом ти досі хочеш бути героєм. Було певне вікно можливостей, і в мене не було часу порадитись із тобою, і я не міг дати тобі мене побачити, бо я очікував, що пізніше тобі дадуть сироватку правди. Але якщо це тобі не подобається, то я можу скасувати майже все, а решту ти просто ігноруватимеш.

Герміона якось відсторонено кивнула.

 — Приготування на кшталт…​ того, щоб змусити всіх повірити, що це я…​ Гаррі, насправді я щось зробила проти Відомо-Кого?

 — Ні, це все був я, тільки прошу, нікому не кажи. Просто щоб ти знала, в той раз, коли Хлопчик-Що-Вижив гадано переміг Волдеморта, в ніч на Геловін 1981 року, це була перемога Дамблдора, і він змусив усіх повірити, що це був я. Тож тепер я маю одну перемогу над Волдемортом, і відомий однією перемогою над Волдемортом. Зрештою все доходить рівноваги, гадаю.

Герміона далі дивилася на схід, туди, де, далеко-далеко, розпростягся невидний звідси Лондон.

 — Мені це не дуже до душі, — сказала вона по якомусь часі. — Люди думають, що я перемогла темного лорда Волдеморта, хоча я насправді нічого такого не робила…​ а, так ти ж пройшов через це, так?

 — Ага. Вибач, що змушую тебе через це проходити. Я…​ ну, гадаю, я намагався створити окрему особистість для тебе в очах інших людей. Це була унікальна можливість, і все розвивалося так швидко і…​ Потім я зрозумів, що, напевно, не слід було, але запізно. — Гаррі кахикнув. — Втім, тойво…​ Якщо тобі б хотілося таки зробити щось гідне того уявлення, що люди зараз мають про Дівчинку-Що-Ожила…​ В мене є дещо, що може тебе зацікавити. Якщо хочеш, то вже зовсім скоро.

Герміона Ґрейнджер дивилася на нього.

 — Але ти не мусиш! — поквапом додав Гаррі. — Можеш просто проігнорувати цю ідею й бути найкращою ученицею Рейвенклову! Якщо тобі це більше до душі.

 — Випробовуєте на мені зворотну психологію, містере Поттер?

 — Ні! Чесно! — Гаррі втягнув повітря. — Я намагаюся не вирішувати за тебе, яким буде твоє життя. Вчора я думав був, що бачу, який може бути твій наступний крок, — але тоді я згадав, що більшу частину цього року я поводився був, як цілковитий дурень. Я думав про те, що мені казав Дамблдор. І я зрозумів, що це не моя роль — вирішувати таке. Що ти можеш робити зі своїм життям, що тобі заманеться, і цей вибір мусить бути, понад усе, твоїм власним. Можливо, ти не хочеш бути героєм далі; може, ти хочеш стати геніальним дослідником магії, бо саме ним Герміона Ґрейнджер насправді і була весь цей час, і неважливо, з чого там зараз зроблені твої нігті. А може ти вирішиш навчатися у Салемському інституті відьом в Америці замість лишатися у Гоґвортсі. Я не скажу, що зрадів би такому рішенню, але це справді тобі вирішувати. — Широким жестом руки Гаррі охопив виднокрай, ніби вказуючи на весь світ, що лежить поза Гоґвортсом. — Ти можеш піти в будь-якому напрямку. Можеш робити будь-що зі своїм життям. Якщо хочеш бути заможним підстаркуватим русалом — я можу це облаштувати. Серйозно.

Герміона повільно кивнула.

 — Цікаво, як саме б ти це зробив, але чого я хочу — так це щоб нічого не робили за мене.

Гаррі зітхнув.

 — Я розумію. Ех…​ — Гаррі затнувся. — Гадаю…​ якщо тобі це допоможе…​ для мене багато що було зроблено і підготовано. Здебільшого Дамблдором, хоча й професором Квірелом теж. Можливо, здатності всього в житті добиватися самому теж треба добитися.

 — Ну, звучить дуже мудро, — зреагувала Герміона. — Так само батьки платять за мою освіту, щоб потім я могла отримати власну роботу. Професор Квірел повертає мене до життя як сяйливу принцесу-єдинорога, а ти всім кажеш, що я вколошкала темного лорда Волдеморта — це достоту те ж саме, насправді.

 — Мені справді шкода, — сказав Гаррі. — Я знаю, що слід було зробити це в якийсь інший спосіб, проте…​ В мене було мало часу на планування, я був змучений, і в голові була каша…​

 — Я вдячна, Гаррі, — промовила Герміона значно лагідніше. — Ти занадто суворий до себе. Будь ласка, коли я на тебе погримую, не стався до цього аж так серйозно. Не хочу бути таким собі дівчам, що повернулося з мертвих і ото бідкається, мовляв, і суперсили в неї якісь не такі, і нігті з алікорну мають не той відтінок, — Герміона знову відвернулася від Гаррі до обрію на сході. — Проте, містере Поттер…​ якщо раптом я вирішу, що жахливої смерті недостатньо, щоб переглянути мій життєвий вибір…​ поки що суто теоретично…​ то що тоді?

 — Я з усіх сил підтримуватиму тебе у твоєму життєвому виборі, — сказав Гаррі твердо. — Хай який він буде.

 — Підозрюю, що в тебе вже є для мене завдання. Гарненьке безпечне завдання, таке, щоб я, борони боже, не постраждала знову.

Гаррі поте́р повіки — він почувався втомленим. Так, ніби чув всередині голос Албуса Дамблдора. Пробач мені, Герміоно Ґрейнджер…​

 — Мені шкода, Герміоно. Якщо ти обереш цей шлях, я змушений буду діяти а ля Дамблдор, себто, не казати тобі певні речі. Маніпулювати тобою, хоча б трохи. Я дійсно вірю, що ти могла б зараз зробити дещо, дещо справжнє, дещо відповідне тому уявленню, що люди зараз мають про Дівчику-Що-Ожила…​ Вірю, що можеш мати долю, навіть…​ але зрештою це лише мої здогадки, я знаю значно менше, ніж знав Дамблдор. Чи ти готова ризикнути життям, яке щойно отримала назад?

Герміона розвернулася до нього, очі величезні зі здивування.

 — Ризикнути життям?

Гаррі не кивнув, бо це вже була б відверта брехня.

 — Чи ти готова до цього? — натомість відповів він питанням на питання. — Завдання, про яке мені йдеться, могло б бути твоєю долею…​ І ні, я не знаю жодних пророцтв про це, це лише здогадка…​ Так ось, це завдання вимагатиме буквально спуститися в пекло, такого типу похід.

 — Я гадала…​ — почала Герміона. Її голос звучав невпевнено. — Я була певна, що після того, що трапилося, ти і професорка Макґонеґел…​ ну ти знаєш…​ не дозволите мені робити щось бодай трішки небезпечне.

Гаррі промовчав — він відчув себе винним через незаслужені отримані бали в їхніх стосунках. Насправді тут Герміона неймовірно точно його моделювала. Якби не той факт, що в Герміони був горокракс, раніше поверхня планети Венера охолонула б до менш ніж одного Кельвіна, ніж Гаррі пропонував би таке.

 — За шкалою від нуля до сотні, наскільки буквально йдеться про пекло? — спитала Герміона. Дівчина виглядала трохи стурбованою.

Гаррі подумки налаштував терези, згадуючи Азкабан:

 — Десь близько…​ вісімдесяти сімох?

 — Скидається на щось таке, що мені варто зробити у старшому віці, Гаррі. Бо є різниця між героєм і безумцем.

Гаррі похитав головою.

 — Я не думаю, що ризики якось зміняться з часом, — сказав він, не уточнюючи, власне, розмір ризиків, — і це щось, що варто зробити якомога раніше, якщо взагалі робити.

 — І в моїх батьків права слова нема, — уточнила Герміона. — Чи є?

Гаррі знизав плечима.

 — Ми обидва знаємо, за що вони проголосують, і ти можеш це врахувати, якщо хочеш. І, до речі, я сказав, щоб докторові і докторці Ґрейнджер поки що не повідомляли, що ти жива. Вони дізнаються, коли ти повернешся зі своєї місії, якщо, звісно, ти на неї погодишся. Так буде краще…​ для батьківських нервів, так вони отримають один приємний сюрприз, замість зайвих хвилювань…​ з різних приводів.

 — Ти ба, дуже завбачливо з твого боку. — сказала Герміона. — Як мило з твого боку так піклуватися про їхні почуття. Можна мені це обміркувати пару хвилин?

Гаррі махнув рукою в напрямку подушки, що лежала навпроти його власної, і Герміона з грацією русалки опустилася на неї і втупилася у краєвид за парапетом вежі. Вона досі випромінювала спокій і гармонію. З тим треба щось робити — може доручити комусь винайти зілля анти-невинності?

 — Я маю прийняти рішення, не знаючи, у чому полягає місія? — спитала Герміона.

 — Ой, авжеж ні, — сказав Гаррі, згадавши дуже схожу розмову перед його власною подорожжю в Азкабан. — Ти маєш робити вільний вибір, якщо згодишся на щось таке. Це необхідна умова місії. Якщо ти скажеш, що досі хочеш бути героєм, тоді я розповім тобі про місію — після того, як ти спокійно поїси, поспілкуєшся з народом і трохи прийдеш до тями — і ти вирішиш, чи хочеш щось таке робити. І ми заздалегідь перевіримо, чи твоє повернення з мертвих дійсно дозволяє тобі насилати одне закляття, що чарівники вважають неможливим, до того, як ти вирушиш в дорогу.

Герміона кивнула, і знову замовкла.

Коли вона знову заговорила, було вже значно світліше.

 — Мені страшно, — сказала Герміона, майже пошепки. — Я боюся не знову померти, чи принаймні не тільки цього. Я боюсь, що не впораюсь. Я мала шанс перемогти троля, а замість цього просто загинула…​

 — Цей троль був дистанційною зброєю Волдеморта, плюс він деактивував усі твої магічні предмети, просто щоб ти знала.

 — Я померла. А ти якимось чином убив троля, гадаю, я пам’ятаю ту частину — він тебе навіть не загальмував. — Герміона не плакала, на щоках її не блищали сльози, вона просто роздивлялася далечінь неба, де невдовзі з’явиться сонце. — І ти повернув мене з мертвих як сяйливу принцесу-єдинорога. Я знаю, що не змогла б зробити такого. Я боюся, що я ніколи не буду здатна на таке, хай що там люди про мене думають.

 — Це — обставини, за яких починається твоя подорож, гадаю…​ — Гаррі замовк. — Вибач, я не мушу намагатися вплинути на твоє рішення.

 — Ні, — прошепотіла Герміона, роздивляючись пагорби внизу. Вона заговорила гучніше. — Ні, Гаррі. Я хочу це почути.

 — Добре. Гадаю, зараз твій шлях починається. Все, що сталося до сьогодні…​ це поставило тебе в таке становище, в якому опинився я у вересні. Тоді я спочатку вважав, що я просто хлопчик-вундеркінд, а тоді виявилося щось іще, що завдало мені вищу планку. Якби ти не порівнювала себе зі мною і…​ — когнітивними шаблонами дорослої людини, скопійованими з Тома Редла, — моєю темною стороною…​ ти б була найяскравішою зіркою Рейвенклову, що очолила власну кампанію боротьби із цькуванням у школі, зберегла здоровий ґлузд під тиском Волдеморта, і все це в якісь дванадцять рочків. Я перевірив, у тебе були кращі оцінки, ніж у Дамблдора в першому класі, — за винятком оцінки із захисту, але це ж через волдемортські закиди Волдеморта. — Тепер у тебе є певні сили і репутація, яку треба виправдовувати, а світ готовий запропонувати тобі деякі складні завдання. Ти стоїш на початку свого шляху, так само як я стояв на початку свого. Не недооцінюй себе.

А тоді Гаррі міцно стулив пельку, бо він таки вмовляв Герміону погодитись, а це було неправильно. Принаймні він зміг зупинитися перш ніж бовкнути, що, мовляв, якщо вона не може бути героєм, то хто, з її точки зору, зможе.

 — А знаєш, — Герміона зверталася до горизонту, а не до Гаррі, — в мене якось була схожа розмова з професором Квірелом — те ж про те, як бути героєм. Але він стояв на протилежній позиції, звісно. Та крім цього, чомусь в мене таке ж відчуття, як коли він зі мною сперечався.

Гаррі старанно не розтуляв рота. Давати людям вирішувати за себе було дуже важко, бо це означало дозволити їм також і неправильний вибір, та на це не було ради.

Герміона говорила обережно. Блакитні краї її шкільної мантії пояскравішали на тлі чорної тканини, коли ззаду їх підсвітили світанкові промені; на заході вже й зірок не було видно, бо все небо поступово заливало світлом.

 — Професор Квірел тоді сказав мені…​ він сказав, що колись був героєм. Але люди недостатньо йому допомагали, і тому він здався і подався робити щось цікавіше. Я сказала професорові Квірелу, що він був неправильно вчинив…​ Насправді я сказала, що «огидно» вчинив. Професор Квірел відповів, що, мовляв, так, може він жахлива людина, але як щодо тих всіх інших людей, що взагалі не зробили жодної геройської спроби? Вони були навіть гірші за нього? Я не знала, що йому відповісти. Я маю на увазі, не будеш же казати, що лише герої «а ля ґрифіндорець» мають право називатися хорошими людьми. Сам професор Квірел, щоправда, взагалі йшов до того, що лише амбіційні люди мають право дихати. Я так не думала. Але і припиняти бути героєм видавалося мені неправильним — відійти від справ, ніби все скінчено. Тож я просто стояла там, як остання дурепа. Але тепер я знаю, що мала тоді йому відповісти.

Гаррі дихав дуже-дуже обережно.

Герміона підвелася з подушки і звернулася обличчям до Гаррі.

 — З мене годі намагатися буди героїнею, — її риси яскраво вимальовувались на тлі східного неба, — Взагалі не варто було йти цим шляхом. Є лише люди, які роблять те, що можуть, хай що це є. А є такі люди, що навіть не намагаються робити те, що вони можуть, і так, ці люди чинять неправильно. Я ніколи більше не намагатимуся стати героєм. Я спробую не думати в цій термінології. Але мій внесок не буде меншим за той, що я здатна зробити, — чи не набагато меншим, зрештою, я лише людина, — Гаррі ніколи не розумів, що такого загадкового в Моні Лізі, та якби він міг зараз сфотографувати рішуче-радісну усмішку Герміони, то міг би потім дивитися на неї годинами без розуміння, тоді як Дамблдор прочитав би цю усмішку миттю. — Я не вивчу свого уроку. Я буду настільки дурна. Я й далі старатимуся робити все, на що я здатна, чи, принаймні, щось із цього — ну, ти мене зрозумів. Навіть якщо це становитиме ризик для мого життя — якщо це буде варто такого ризику, звісно, а не просто тупо. Ось тобі моя відповідь. — Герміона глибоко вдихнула, але на її обличчі була написана рішучість. — Тож, чим я можу допомогти?

У Гаррі голос закляк у горлі. Він засунув руку до капшучка, і написав пальцем «П-Л-А-Щ», бо не міг говорити, і витяг назовні кіптявну імлу Плаща невидимості — і востаннє запропонував його Герміоні. Гаррі довелося вичавлювати з себе слова: — Це — Істинний Плащ невидимості, — сказав Гаррі пошепки, — та Смертельна реліквія, що її Іґнотус Певерел передав своїм нащадкам, Поттерам. І тепер її передають тобі…​

 — Гаррі! — скрикнула Герміона. Її руки злетіли їй до грудей, ніби вона хотіла захистити себе від подарунка-нападника. — Ти абсолютно не мусиш!

 — Я точно мушу це зробити. Я покинув шлях героя, я не можу ризикувати собою в усіляких пригодах. А ти…​ ти можеш, — вільною рукою Гаррі протер очі. — Гадаю, ця річ була зроблена для тебе. Для такої людини, якою ти станеш, — зброя проти Смерті, в її формі відчаю, що вкриває людський розум та висотує всю надію на майбутнє; ти станеш на борню з цією Смертю, і не тільки в її дементорському втіленні, гадаю…​ — Я не позичаю тобі мій Плащ, але віддаю, Герміоно Джин Ґрейнджер. Оберігай її надійно до кінця часу.

Повільно, Герміона простягла руку й взялася за Плащ, виглядаючи так, ніби зараз заплаче.

 — Дякую, — прошепотіла вона. — Гадаю…​ Хоча я й покінчила з усім цим геройством…​ Я гадаю, що ти завжди був, з першого дня нашої зустрічі, моїм таємничим старим чарівником.

 — А я гадаю, — сказав Гаррі, ледь даючи собі раду зі своїм стисненим горлом, — навіть якщо ти наразі відкидаєш цей спосіб мислення, я думаю, що тобі завжди судилося стати героєм — від самого початку цієї історії.

Якою мусить стати Герміона Ґрейнджер, яку дорослу подобу має набути, щоб пройти крізь вузьку шпаринку Часу? Я не знаю цього теж, так само як не можу уявити собі власну дорослу особистість. Але її перші кроки видно чіткіше, ніж мої…​

Гаррі відпустив Плащ, і він перейшов з рук в руки.

 — Він співає, — зауважила Герміона. — Він співає мені, — вона витерла очі долонею. — Не можу повірити, що ти це зробив, Гаррі.

Гаррі знову пошурхотів у капшучку і цього разу видобув із нього довгий золотий ланцюжок, на якому висів золотий годинниковий корпус.

 — А це — твоя особиста машина часу.

Запала мовчанка, протягом якої планета Земля прокрутился на своїй орбіті трошки далі, а Істинний Плащ невидимості вислизнув з рук Герміони долу, на дах, де залишився лежати пожмаканою купкою тканини.

 — Що? — нарешті озвалася Герміона.

 — Її тут називають часоворотом. Гоґвортс має запас службових часоворотів, щоб видавати деяким учням. Я отримав свій на початку року для боротьби з порушеннями сну. Він дозволяє користувачеві повертатися назад у часі на годину за раз, до шести разів на добу. Я використовував його, щоб отримати додаткові шість годин на день для навчання. А також щоб зникнути з заняття з настійок, і ще багато для чого. Не хвилюйся, часоворот не змінює історію і не генерує парадоксів, здатних знищити всесвіт.

 — Ти тримався на моєму академічному рівні, бо вчився додаткові шість годин на день за допомогою машини часу. — Герміоні Ґрейнджер, з якоїсь незрозумілої причини було складно дати собі раду з цією концепцією.

Гаррі змусив себе виглядати спантеличеним:

 — Хіба в цьому є щось дивне?

Герміона простягнула руку й взяла золотий ланцюжок.

 — За чаклунськими стандартами, гадаю, нема, — сказала вона. Голос її прозвучав навдивовижу різко. Вона надягла ланцюжок на шию, заправила годинника під сорочку. — Але тепер я значно краще почуваюся щодо наших змагань у навчанні, дуже тобі за це дякую.

Гаррі кахикнув.

 — Також, позаяк Волдеморт винищив рід Монро, а тоді, як всі гадають, ти помстилася за них, вбивши Волдеморта, я організував так, щоб Амелія просунула відповідний указ, підписаний рештками Чарверсуду, згідно якого Ґрейнджер тепер — шляхетний рід Британії.

 — Перепрошую? — сказала Герміона.

 — Це автоматично робить тебе єдиним нащадком шляхетного роду. Відповідно, щоб стати юридично повнолітньою, тобі достатньо скласти Середні Оцінки Взірцевих учнів; я записав нас обох на кінець літа, тож матимемо достатньо часу на підготовку. Себто, якщо ти не проти, звісно.

Герміона Ґрейнджер видавала якийсь химерний пронизливий шум, що в разі менш органічного пристрою ясно свідчив би на збій у роботі двигуна.

 — В мене два місяці на підготовку до СОВ?

 — Герміоно, це іспити, розроблені з розрахунку на п’ятнадцятирічних, і більшість з них його проходять. Звичайні п’ятнадцятирічні, я наголошую. Ми зможемо отримати прохідні оцінки з рівнем сили третьокласника, якщо вивчимо потрібний набір заклять, а більшого нам для повноліття і не треба. Хоч тобі і доведеться якось змиритися із оцінками «задовільно» замість звичних тобі «відмінно».

Пронизливий шум з Герміони Ґрейнджер на тон підвищився.

 — Ось, повертаю тобі твою паличку, — Гаррі дістав її з капшучка. — І твій капшучок. Я простежив, щоб вони поклали назад усе, що було поряд, коли ти померла, — капшучок Гаррі дістав зі звичайної кишені мантії, позаяк йому не хотілося класти бездонну сумку всередину бездонної сумки, навіть якщо, згідно техніки безпеки і за умови нормального функціонування обох пристроїв, це вважалося цілком безпечним.

Герміона прийняла свою паличку, взяла свій капшучок — її рухи були граційні, хоча пальці їй трохи тремтіли.

 — Так, що ще…​ у присязі, що ти складала родові Поттерів говорилося лише про служіння «до дня твоєї смерті», тож ти тепер вільна від цієї обітниці. А одразу по твоїй смерті я змусив Мелфоїв публічно визнати тебе чистою від усіх звинувачень у замаху на вбивство Драко.

 — Ох, знову дякую тобі, Гаррі, — сказала Герміона Ґрейнджер. — Дуже мило з твого боку, і з їхнього теж, гадаю, — вона увесь час поправляла пальцями свої кучері, так, ніби, впорядкувавши зачіску, зможе привести назад до ладу своє життя.

 — І останнє, але не за важливістю. Я замовив ґоблінам побудувати сховище роду Ґрейнджер в «Ґрінґотсі», — сказав Гаррі. — Я не поклав туди грошей, позаяк тут я вже міг почекати й спитати спочатку твоєї згоди. Та, якщо ти збираєшся бути супергероєм, що бореться з кривдою, то буде дуже помічним, якщо люди причислятимуть тебе до вищих верств населення, так би мовити. Себто, я гадаю, стане у пригоді, якщо всі знатимуть, що ти можеш дозволити собі юриста. Я можу покласти у твоє сховище стільки грошей, скільки хочеш, позаяк, після того як Волдеморт вбив Ніколса Фламеля, я став власником філософського каменя.

 — Видається, на цьому місці мені варто було б знепритомніти, — пискнула Герміона. — Ось тільки я не можу через мої суперсили, і звідки в мене ці суперсили, до речі?

 — Якщо ти не проти, твої уроки блокології з містером Бестером розпочнуться в середу; він може працювати з тобою щоденно. До того часу, я гадаю, не варто ризикувати таємницею справжнього джерела твоїх сил лише через те, що якийсь виманолог може зустрітися з тобою поглядом. Себто, зрозуміло, що в цього феномена є нормальне магічне пояснення, нічого надто надприродного, але люди схильні трястися над власним невіглаством, тож, я гадаю, Дівчинка-Що-Ожила буде більш ефективна, якщо збереже таємничість. Після того, як містер Бестер навчить тебе захищати розум і обходити дію сироватки правди, я розповім тобі повну передісторію, обіцяю, включно з усіма секретами, що їх ти не зможеш розповісти більше нікому.

 — Звучить просто прекрасно, — сказала Герміона Ґрейнджер, — Чекаю-не-дочекаюся.

 — Втім, муситимеш дати Незламну обітницю щодо того, що не зробиш нічого, що могло б знищити світ, перш ніж я розповім тобі найнебезпечніші частини історії. Себто, інакше я просто не зможу їх тобі розказати, бо я сам склав Незламну обітницю. Це прийнятно?

 — Звісно, — сказала Герміона. — Що ж в цьому неприйнятного? Так чи так, я б не хотіла знищити світ.

 — Може, тобі варто знову присісти? — Гаррі занепокоївся, бо Герміона злегка хиталася з боку в бік, в ритм своїм словам.

Герміона Ґрейнджер зробила декілька глибоких вдихів.

 — Ні-ні, мені ведеться цілком добре, — сказала вона. — Є ще щось, що мені треба знати?

 — Ні, це все. Я закінчив, принаймні, поки що. — Гаррі помовчав. — Я дійсно розумію, що ти хочеш все робити сама, замість отримувати все від інших. Просто…​ ти будеш доволі серйозним героєм, і з мого боку лише здоровий ґлузд — надати тобі всі можливі переваги…​

 — Я цілковито розумію, — сказала Герміона. — Тепер, коли я мала досвід програшу і смерті. Раніше не розуміла, але розумію тепер, — вітерець скуйовдив брунатне волосся Герміони, поворушив її мантію — вона була такою дивовижно мирною в ранковому освітленні, коли підняла руку й обережно стисла її в кулак. — Якщо я збираюся це робити, я хочу робити це правильно. Ми мусимо виміряти, як сильно я можу бити, як високо стрибати, знайти безпечний спосіб перевірки, чи можуть мої нігті вбивати смертефалдів, як справжній ріг єдинорога, а також я маю набрати практику ухиляння від заклять, використовуючи мої нові швидкісні можливості, і…​ можливо, ти міг би організувати для мене щось на кшталт курсів для аврорів, як ті, що проходила Сьюзен Боунз, — тепер Герміона всміхалася, і очі її дивно сяяли. Дамблдорові знадобилися б години, щоб зрозуміти цей блиск, а Гаррі знав одразу, не задумуючись. — О! А ще я хочу носити з собою маґлівську зброю, приховану, щоб ніхто не знав, що маю її. Коли билася з тролем, я подумала про вибухові гранати, та мені б не вдалося трансфігурувати їх достатньо швидко, навіть якщо знехтувати всіма правилами.

 — В мене таке відчуття, — сказав Гаррі, пародіюючи шотландський акцент професорки Макґонеґел, — що я маю щось з вами робити.

 — О, для цього вже геть-геть запізно, містере Поттер. Слухай, а ти можеш дістати мені базуку? Я маю на увазі, пускову ракету, а не жуйку. Закладаюся, такого ніхто не очікуватиме від маленької дівчинки, ще з усією цією аурою невинності й чистоти.

 — Ну ось, — спокійно сказав Гаррі, — ось тепер ти мене лякаєш.

Герміона саме стояла на пальцях лівої ноги, простягнувши одну ліву руку вперед, а праву ногу назад, як маленька балерина. Вона завмерла в цій позі і озвалась до Гаррі:

 — Хіба? Я просто міркую, що такого я можу зробити, що не подужає загін міністерських бійців. Вони мають мітли для мобільності, і закляття, значно кращі за мої, — Герміона граційно опустила ногу на підлогу. — Себто, тепер, коли на мене ніхто не дивиться і я можу поекспериментувати, мені починають дуже подобатися мої суперсили. Та я все одно не розумію, як я можу виграти таку дуель, в якій би програв професор Флитвік, хіба що заскочивши ворога зненацька.

Ти можеш іти на ризики, які інші люди не можуть собі дозволити, а потім робити подальші спроби, вже знаючи, що ж тебе вбило минулого разу. Ти можеш експериментувати з новими закляттями значно більше, ніж будь-хто інший, хто не хоче померти наглою смертю. Ось тільки Гаррі не міг нічого з цього розповісти, поки що, тож він сказав:

 — Гадаю, можна більше думати про майбутнє, а не про те, що ти можеш зробити просто зараз.

Герміона підстрибнула високо-високо, тричі клацнула підборами дорогою вниз, приземлилася «на пальці», не порушивши постави.

 — Але ти ж казав, що є щось, що я можу зробити одразу. Чи це була просто перевірка?

 — То особливий випадок, — сказав Гаррі.

Його шкіра була в сиротах від холодного світанкового повітря. Йому дедалі менше хотілося розповідати супер-Герміоні про її похід, в ході якого вона муситиме зітнутися з буквально найгіршим своїм жахіттям, та ще й за умов, коли її новітня фізична міць нічого не важитиме.

Герміона кивнула, кинула погляд на схід. Підійшла до краю даху й сіла, звісивши ноги вниз. Гаррі підійшов і сів поряд, тільки по-турецьки і дещо далі від краю.

На схід від Гоґвортсу, займалися полум’яно-червоним обриси віддалених пагорбів.

Світанкова заграва якось покращила Гаррі настрій. Доки в небі ще є Сонце, можна вважати, що стан речей задовільний, себто, принаймні він ще не знищив Сонце.

 — Тож, — почала Герміона. Тепер вона говорила гучніше. — Стосовно майбутнього, Гаррі. В мене був час на роздуми, доки я відлежувалася в лікарні, і…​ можливо, це дурість з мого боку, та менше з тим — є одне питання, відповідь на яке я хочу знати. Пам’ятаєш, про що ми востаннє з тобою говорили? Я маю на увазі, востаннє перед тим як?

 — Що-що? — тупо перепитав Гаррі.

 — Аа…​ — простягнула Герміона, — для тебе ж це було місяць тому…​ Напевно, ти не пам’ятаєш.

І тут Гаррі згадав.

 — Не панікуй! — відреагувала Герміона, почувши придушений хрип. — Обіцяю, хай там що ти скажеш, я не вдарюся в сльози, не втечу, і не самовб’юся за посередництвом чергового троля! Я знаю, що для мене минуло лише два дні, та, гадаю, смерть навчила мене легше ставитися до багатьох речей, що виглядають менш важливими порівняно з тим, через що я вже пройшла!

 — Ага, — пискнув Гаррі. — Тож, і в серйозної психологічної травми є свої бонуси?

 — Але, розумієш, мені все одно хотілось би це знати, Гаррі, бо для мене та наша розмова — ще зовсім нещодавня справа, і ми не договорили, що, очевидно, цілковито моя провина — я втратила голову, а потім з’їлася тролем, чого я точно не збираюся повторювати. Я гадаю, мені варто запевнити тебе, що це — не типовий розвиток подій, якщо бовкнеш щось не те дівчині. — Герміона засовалася й почала гойдатися на місці. — Але, розумієш, більшість закоханих людей не роблять для своїх милих і дещиці того, чим я завдячую тобі. Отож, містере Гаррі Джеймс Поттер-Еванс-Веррес, якщо кохання нема, я хочу знати, що саме є. Ти так і не сказав.

 — Дуже гарне питання, — невпевнено почав Гаррі. — Ти не заперечуватимеш, якщо я трошки розміркую на цим?

Герміона кивнула.

Шматок за шматочком, понад пагорби висувалася несамовита сяюча куля.

 — Герміоно, — сказав Гаррі, коли сонце напіввизирнуло з-за небокраю. — ти ніколи не будувала гіпотез щодо походження моєї темної сторони?

 — Жодних, крім очевидної, — відповіла Герміона, бовтаючи ногами над прірвою за краєм даху. — Я думала, що, можливо, Відомо-Хто, сконавши просто поряд із тобою, спричинив магічний вибух, що створює привид, і частина його закріпилася на твоєму мозку, а не на підлозі. Але ця ідея мені ніколи не подобалася, це ніби вкрай розумне пояснення неправди, а якщо Відомо-Хто взагалі не помер тієї ночі, то сенсу в ній стає дедалі менше.

 — Це непогане припущення, — сказав Гаррі. — Поки що уявімо собі цей сценарій.

Уявний раціоналіст бився головою об уявну стінку, згадуючи, як йому не стало мозку навіть на таку гіпотезу. Вона не відповідала дійсності, але вона була розумною, а Гаррі взагалі не продумав був жодної моделі, яка була б настільки конкретною — сам він лише неясно підозрював зв’язок.

Герміона кивнула.

 — Ти мабуть вже це знаєш, але гадаю варто сказати тобі ще раз, щоб було: ти не Волдеморт, Гаррі.

 — Я знаю. І ти саме це для мене значиш, — Гаррі глибоко вдихнув, йому раптом стало боляче виштовхувати з себе слова. — Волдеморт…​ він не був щасливою людиною. Я не знаю, чи був він щасливий хоча б раз у своєму житті, — він не міг створювати патронуса. — І це єдина причина, з якої його когнітивні шаблони не побороли мою особистість — бо на темній стороні було не надто приємно, вона не давала позитивної мотивації. Дружба з тобою означає для мене, що я не мушу повторювати шлях Волдеморта. А до Гоґвортсу я ж був доволі самотній, хоча й не усвідомлював цього, тож…​ так. Можливо, я трошки надто сильно хотів воскресити тебе з мертвих, порівняно з абстрактним середнім хлопчиком мого віку. Хоча, наголошую, особисто я досі тримаюся думки, що моє рішення базувалося на нормативній моральній логіці, а якщо інші люди не так сильно переживають за своїх друзів, це їхня проблема, а не моя.

 — Ясненько, — м’яко простягнула Герміона. Вона затнулася. — Гаррі, не зрозумій мене неправильно, але я не на сто відсотків задоволена цією ситуацією. Це велика відповідальність, на яку я не погоджувалася, і я не думаю, що це добре для тебе — так спиратися на одну-однісіньку людину.

Гаррі кивнув.

 — Я знаю. Але моя ідея не обмежується цим. Було пророцтво про те, що я знищу Волдеморта…​

 — Пророцтво? Про тебе було пророцтво? Гаррі, ти це серйозно?

 — Так, так, знаю. Хай там як, в частині пророцтва було сказано таке: «і Темний Лорд позначить його як рівного собі, але володітиме він силою, якої Темний Лорд не відає». Як гадаєш, що це означає?

 — Гммм, — замислилася Герміона. Задумливо постукала пальцями по камінню. — Твоя таємнича темна сторона — це мітка Відомо-Кого, що підняла тебе на один рівень із ним. Сила, якої він не відав…​ це ж про науковий підхід, чи не так?

Гаррі заперечувально похитав головою.

 — Я теж спочатку так думав — що йдеться про маґлівську науку, чи про методи раціональності. Але…​ — Гаррі видихнув. Сонце вже повністю піднялося з-за пагорбів. Йому було ніяково таке казати, але він все одно збирався сказати. — Професор Снейп, який першим почув пророцтво, — так, і таке було, — професор Снейп сказав, що не думає, що там ішлося про науку, сказав, що «сила, якої Темний Лорд не відає» мусить бути чимось значно більш чужим для Волдеморта. Якщо подумати про це, то та особистість, якою був Волдеморт насправді, — чому, професоре Квірел, чому, від цієї думки Гаррі досі боляче віддавало в серці, — він би міг засвоїти методи раціональності також, якби мав доступ до тих самих наукових робіт, що і я, — Гаррі глибоко вдихнув. — У фіналі цієї справи, під час останнього протистояння з Волдемортом, він погрожував мені, що посадить моїх батьків і всіх моїх друзів в Азкабан. Якщо не розповім йому якісь таємниці, що його зацікавлять, — по ціні однієї врятованої людини за таємницю. Але я знав, що в мене недостатньо секретів, щоб врятувати всіх. І в ту мить, коли я усвідомив, що не в змозі врятувати всіх…​ ось тоді я почав по-справжньому думати. Можливо, вперше в житті я почав думати. Я думав швидше за Волдеморта, хоч він і був старший, і розумніший, і це тому…​ тому що в мене була причина думати. Волдемортом рухало бажання безсмертя, він дуже не хотів вмирати, але це була не позитивна мета, це був страх, і через той свій страх Волдеморт робив помилки. Я гадаю, «сила, якої не відав Волдеморт»…​ полягала в тому, що я мав що захищати.

 — Ой, Гаррі, — обережно сказала Герміона. Вона затнулася. — Тож, ось що я для тебе? Щось, що ти захищаєш?

 — Ні, я хочу сказати, єдина причина, чому я тобі це кажу, в тому, що Волдеморт не погрожував запроторити тебе в Азкабан. Навіть якби він захопив весь світ, тобі б це не зашкодило. На той момент він вже був дав вірогідну обіцянку не наносити тобі шкоди, через певні, так би мовити, причини. Тож в момент гострої кризи, коли я зазирнув глибоко в глибину себе і знайшов в собі силу, якої Волдеморт не відав, я зробив це, щоб захистити всіх, окрім тебе.

Герміона обміркувала це, і розплилася в усмішці.

 — Та що ти кажеш, Гаррі, — сказала вона. — Це найменш романтичне зізнання в світі.

 — Прошу.

 — Ні, направду, Гаррі, це дуже допомогло, — сказала Герміона. — Я хочу сказати, все це дедалі менше скидається на переслідування.

 — Ага, я ж до того й веду.

Вони змовницьки покивали одне одному, обидва почувалися тепер значно вільніше, і могли спокійно подивитися світанок разом.

 — Я тут розмірковував, — почав Гаррі м’яко, — про цього альтернативного Гаррі Поттера, себто, про людину, якою я міг би стати, якби Волдеморт не напав був на моїх батьків, — якби Том Редл не спробував був скопіювати себе в мене. — Той інший Гаррі Поттер був би менш розумний, гадаю. Він, мабуть, не захоплювався би маґлівською наукою, навіть якщо його мати була маґлівського роду. Але той інший Гаррі Поттер був би…​ здатний на людське тепло, і цю здатність від успадкував би від Джеймса Поттера й Лілі Еванс. Він був би небайдужий до інших людей, він намагався би рятувати своїх друзів. Я знаю, що він би був таким, тому що, бач, лорд Волдеморт ніколи таким не був…​ — очі Гаррі сльозилися. — Тож ця частина, мабуть, — це і є той залишок.

Сонце стояло вже явно над обрієм, і золоте світло лилося на них обох, а на інший бік дахової платформи відкидалися їх довгі тіні.

 — Я гадаю, ти вийшов добре такий, який ти є, — сказала Герміона. — Я маю на увазі, той інший Гаррі Поттер міг би бути гарним хлопчиком, мабуть, але скидається на те, що мені б довелося все продумувати за нього.

 — З огляду на спадковість, альтер-Гаррі розподілився би до Ґрифіндору, як і його батьки, і ми з тобою не стали б друзями. Хоча свого часу Джеймс Поттер і Лілі Еванс були старостами Гоґвортсу, тож їхній син не був би геть безнадійний.

 — Я це вже бачу, — сказала Герміона, — Гаррі Джеймс Поттер, ґрифіндорець, запеклий квідичист…​

 — Ні. Просто ні.

 — Історія запам’ятає його як вірного Робіна героїні Герміони Джин Ґрейнджер, яка висилатиме містера Поттера в поле виконувати її доручення, тоді як вона розв’язуватиме таємниці, не виходячи з бібліотеки, за допомогою книжок та своєї феноменальної пам’яті.

 — А тобі подобається цей альтернативний всесвіт, еге ж?

 — Можливо, вони з Роном Візлі, другим найрозумнішим хлопчиком в Ґрифіндорі, були б найліпшими друзяками, і билися би пліч-о-пліч у війську під час занять із захисту, і допомагали б один одному із домашнім завданням…​

 — Ну все, годі, це починає мене лякати.

 — Вибач, — сказала Герміона, ніби до самої себе посміхаючись, огорнута якоюсь власною думкою.

 — Вибачення прийняте, — сухо зауважив Гаррі.

Сонце здерлося ще вище небом.

По хвилі Герміона заговорила знову.

 — Ти припускаєш, що пізніше ми закохаємося одне в одного?

 — Мені відомо лише те, що й тобі, Герміоно. Але чому обов’язково має бути кохання? Серйозно, чому обов’язково мають бути закохані? Можливо, коли станемо старші, закохаємося, а може й ні. Можливо, завжди кохатимемо, а може розлюбимо. — Гаррі схилив голову на один бік, бо сонце почало припікати йому щоку, а він не наніс сонцезахисного крему. — Хай як піде, ми не повинні заганяти своє життя під якийсь заготовлений шаблон. Я гадаю, люди часто намагаються підігнати життя під певну схему, і в цьому причина їхнього нещастя.

 — Жодних нав’язаних шаблонів? — перепитала Герміона. Очі в неї бешкетницьки зблиснули. — Це ніби складний спосіб сказати жодних правил. Що мені зараз подобається значно більше, ніж, скажімо, на початку року. Якщо вже я буду сяйливою принцесою-єдинорогом з власною машиною часу, то вже можна й про правила забути, гадаю.

 — Я не кажу, що правила — це завжди погано; крім того, є ті, що дійсно пасують людям, а не заважають, як у квідичі. Але ти ж і сама відмовилася від «геройського» шаблону на користь того, щоб просто робити все, що в твоїх силах?

 — Гадаю, так — Герміона звернула погляд на землі Гоґвортсу далеко внизу, бо сонце було вже заяскраве, щоб дивитися на нього прямо, — хоча, як подумав Гарі, сітківка її очей регенерує, тож для неї це безпечно. — Гаррі, ти сказав, нібито думаєш, що бути героєм — це моя доля. Я про це думала, і ото скажу тобі, що ти цілковито помиляєшся. Якби цьому судилося статися, то все було б значно легше. А щоб робити те, що ти можеш робити…​ треба змушувати події відбуватися, треба робити цей вибір, знову і знову.

 — Це не суперечить концепції твого природженого геройства, — сказав Гаррі, розмірковуючи про теорію свободи волі компатибілістів, і про пророцтва, що він не мав права бачити, щоб мати змогу їх втілити в життя. — Та краще ми поговоримо про це пізніше.

 — Це мусить бути твій вибір, — повторила Герміона. Вона зробила стійку на руках, пливким рухом перекинулась на ноги і вирівнялася. — Такий, як мій зараз.

 — Жодних поцілунків! — сказав Гаррі підводячись з готовністю ухилятися; хоча до нього майже одразу дійшло, що Дівчинка-Що-Ожила значно, значно швидша.

 — Я більше не намагатимусь тебе поцілувати, містере Поттер. Хіба що сам попросиш. Та всередині мене вирують всі ті теплі почуття, і я боюся, що лусну, якщо бодай щось не зроблю. І так, мені здається, що це нездорова ситуація, коли дівчинка не може вигадати, в який спосіб віддячити хлопчикові, крім як поцілувавши його.

Герміона витягла паличку і взяла її в схресну позицію, як коли складала присягу на вірність родові Поттерів перед Чарверсудом.

 — От дідько, не треба, — сказав Гаррі. — Ти хоч розумієш, чого мені коштувало звільнити тебе від цієї клятви минулого разу…​

 — Гей, ти, не роби передчасних висновків. Я не збиралася знову присягатися у вірності твоєму родові. Якщо хочеш бути моїм таємничим молодим чарівником — мусиш почати вірити у мій здоровий ґлузд. А тепер, будь ласочка, простягни свою паличку.

Повільно, Гаррі витяг Бузинову паличку й схрестив її з десяти-й-три-чверте-дюймовою паличкою з виноградного дерева Герміони, притлумивши всі свої побоювання, що вона обере щось не те.

 — Ти можеш принаймні не казати речей на кшталт «доки смерть не забере мене», позаяк, я ж казав, що в мене тепер є філософський камінь? І не кажи нічого про «кінець світу і його магії», добренько? Тепер такі звороти мови нервують мене значно більше, ніж раніш.

На даху, вкритому кам’яним бруком, сліпуче ранкове сонце осяює двійко насправді-більше-не-дітей в чорних мантіях з блакитним оздобленням, що стоять навпроти одне одного зі схрещеними паличками. В однієї — карі очі, хвиля безладних каштанових кучерів і аура сили й краси, викликана не лише магією; в іншого — зелені очі за скельцями окулярів, неслухняне чорне волосся над запаленим шрамом. Під ними — кам’яна вежа, що її ніхто ніколи не бачив з землі, виростає з фундаменту замку Гоґвортс. Далеко-далеко внизу видно зелені пагорби, а ще озеро. На віддалі — велика чорно-червона смужка вагонів і паротяг, зовсім мініатюрні з цієї відстані: потяг, ані маґлівський, ані цілковито магічної природи. Небо майже позбавлене хмар, лише подекуди поцятковане біло-жовтим, там де віхті вологи віддзеркалюють сонячне світло. Легкий вітерець несе світанкову прохолоду і ранкову вологість; а величезна розпечена золота куля вже піднялася високо над обрієм, і її палання дає тепло всьому, чого досягає.

 — Ну що ж, можливо, це допоможе тобі заспокоїтись, — каже герой своєму таємничому чарівникові. Вона знає, що не знає всієї історії, та той фрагмент правди, що їй таки відомий, сяє наче сонце в її серці, і зігріває її зсередини, так само, як сонце зігріває її лице. — Зрештою, я таки роблю цей вибір.

Своїм життям і магією присягаю на дружбу Гаррі Поттерові,

Присягаю допомагати йому і вірити в нього,

Стояти з ним і, гм, стояти за нього,

І іноді йти туди, куди він іти не може,

Доки смерть не забере мене по-справжньому, якщо вона коли-небудь це зробить, себто,

І якщо світ чи його магія скінчиться, ми впораємося з цим разом.

Оригінальна примітка автора:

Це кінець історії про Гаррі Поттера і його методи раціональності.

Можливо, колись я допишу Омаке Файли #5: Колективний Інтелект (альтернативні розвʼязки «Річного іспиту»). Я планую колись дописати епілог — коли зможу. Напевно, я викладу епілог як окремий від цього твір, адже я вважаю цей твір завершеним і без епілогу. Так само я зроблю, якщо колись у майбутньому я вирішу дописати щось у всесвіті ГПіМР (тільки не надто сподівайтеся). Час мені йти далі. Я не планую писати сіквел, але заохочую вас написати власний, якщо бажаєте.

Будь ласка, підпишіться на сповіщення на пошту hpmor крапка com, якщо хочете дізнатися про епілоги чи інші твори, коли вони зʼявляться, а також щоб вас повідомили, коли я наважуся почати наступний великий художній твір.

__Протягом приблизно тижня я, можливо, викладу деякі свої роздуми про цей проєкт, бо його вже завершено, та надам Думку Бога про деякі питання за адресою hpmor крапка com слеш notes. Про це вас також повідомить розсилка поштою.

Прощальні вечірки вже почалися в деяких частинах земної кулі. Деякі було додано після попереднього оголошення. Будь ласка, дивіться на сторінку «Author’s Notes», чи є вечірка у вашому місті, а якщо ні, завжди можна спробувати приєднатися до святкування дня Пі.

Я радий, що написав для вас цю книжку,

і пишаюся, що ви її прочитали.

Багато хто з вас сказав, що став мені другом,

і це знання тепло світиться всередині мене.

Бажаю вам довго жити й процвітати…​

ЕКСПЕКТО ПАТРОНУМ!