Спочатку Анна була рада тому, як сильно затягнувся фінал кубка квідичу: ґрифіндорка, вона лише спостерігала за кубком гуртожитків — так чи інакше, а Ґрифіндор ніколи не вигравав. Натомість минулого року, коли її родина купила дорогезні квитки на Кубок світу з квідичу, гра закінчилася за якісь жалюгідні десять хвилинок, і це було просто жахливо. Сучасні матчі з квідичу стали були закороткі, позаяк снич навчилися ловити дуже швидко. Ця проблема широко обговорювалася серед завзятих поцінувачів спортивного напрямку: чари на мітлах ставали дедалі більш просунутими, а снич літав все з тією ж швидкістю, закріпленою в правилах. В результаті матчі дедалі коротшали. На рівні професійного спорту квідич деградував до рівня змагання поміж спонсорів у спроможності придбати нову експериментальну гоночну мітлу для ловця; решта гравців взагалі могла з тим самим успіхом дивитися на матч з трибун.

Всі знали, що з цим треба щось робити, бо проблема ставала дедалі гіршою протягом століть і набула нестерпних масштабів. Втім, Комітет Міжнародної Конфедерації Чаклунів з питань квідичу потопав у багнюці взаємних суперечок і претензій, як і вся МКЧ — на тлі гострого протистояння німців та болгарів; чомусь ніхто не міг домовитися про те, які саме зміни варто внести в правила. Для Анни єдине правильне рішення було цілком очевидне: треба просто пришвидшити снич достатньо, щоб повернути чотири-, п’ятигодинні матчі стандарту раннього дев’ятнадцятого сторіччя — золотої ери квідичу. Ось тільки бельгійці чомусь вважали, що матч професійної ліги має тривати дві години, як у часи La Belle Époque, коли Бельгія була лідером у квідичі; натомість схиблені італійці воліли повернутися до тижневих матчів чотирнадцятого сторіччя, а найбільш кризануті поборники чистоти крові намагалися на прикладі рідкісних сучасних цілодобових матчів з квідичу переконати всіх, що мітли не могли насправді вдосконалитись, позаяк за старих часів все було краще, хоча насправді Інтердикт Мерліна призводить не до цього.

Вона на сто відсотків поділяла думку Гаррі Поттера, що прийшов час Гоґвортсу забити на белькотіння тих черепах і просто змінити правила, тут і зараз. Але ж не шляхом скасування снича, це вже квідич одинадцятого сторіччя якийсь. І неважливо, що директорка Гафелпаф вперше запропонувала цю інновацію, бо один з її учнів хотів грати, але не вписувався в жодну з існуючих ролей. Сничі дістали міжнародного визнання, бо коли матч може закінчитися у будь-яку мить, гра набуває саспенсу.

Останні тридцять хвилин Анна на максимальній гучності обстоювала цю точку зору, геть закинувши стежити за перебігом гри. Завдяки щасливому збігу обставин, їй дісталося місце поруч із Хлопчиком-Що-Вижив та його плакатом, і тому їй вдалося одразу чітко окреслити свою позицію.

Вона спинним мозком відчувала: якщо правила квідичу дійсно зміняться просто тут і просто зараз, це буде її найважливіший в житті внесок. Вона майже відчувала, як Час тисне на неї, звивається довкола так, ніби доля всього квідичу вирішувалася в ці години, а вона — вона стояла поруч із центром цих змін…​ хоча, звісно, в неї не були аж таки високі бали з віщування, щоб справді щось таке відчути.

В якийсь момент вона ледь звернула увагу, що Хлопчик-Що-Вижив встав, щоб вийти в туалет.

Коли він повернувся, вона помітила, що він якийсь втомлений і ковзає ногами. Натомість його форма — така хрустка, ніби це новий комплект з шафи.

Ще за пів години вона побачила, що Гаррі Поттера ніби трохи хитає, а тоді — що він зсутулився, прикривши руками лоба; виглядало так, ніби він мацає свій шрам. Думка про шрам дещо занепокоїла її; всі знають, що з Гаррі Поттером щось не так, і якщо в Поттера болить шрам, то, можливо, запечатане в його голові жахіття готове вирватися і зжерти всіх довкола. Та вона відігнала від себе побоювання і не жаліючи легень викладала факти про квідич історично непідкованим кадрам далі.

Вона на власні очі побачила, коли Гаррі Поттер підвівся й відняв руки від лоба — його славнозвісний шрам палав червоним і був запаленим. З нього цівкою лилася кров, крапаючи Поттерові на ніс.

Вона замовкла посеред речення. Інші повернулись подивитися, на що вона витріщається.

 — Професорко Макґонеґел? — тремким голосом озвався Гаррі Поттер. В кутках його очей стояли сльози, що стало для Анни справжнім шоком: Хлопчик-Що-Вижив не скидався на людину, якій багато не треба, щоб заревти. Гаррі Поттер заговорив гучніше, так, ніби це давалося йому із зусиллям. — Ем, професорко Макґонеґел?

Професорка Макґонеґел відвернулася від команди гафелпафців, з якими ото сперечалася. Вихователька Ґрифіндору широко розплющила очі від жаху, а тоді майже побігла:

 — Гаррі! — скрикнула вона. — Твій шрам!

Тиша розливалася все ширше по колу.

 — Я думаю, — досі непевно казав Гаррі, але вже гучніше, — я гадаю, він повернувся. Я гадаю, я бачу…​ через свідомість Волдеморта…​

Анна відступила на крок, почувши ім’я Відомо-Кого, і ледь не перечепилася спиною через лавку. Старший хлопець поряд із нею відчайдушно заволав, а тоді Хлопець-Що-Вижив ще гучніше верескнув.

 — ВІН ЇХ ВБИВАЄ! — заголосив Гаррі Поттер.

Добра половина квідичного стадіону розвернулася до нього.

 — Ритуал! — кричав Гаррі Поттер. — Кров його прислужників! Кров, життя! Він прикликав їх, взяв їхні голови, їхню кров, їхнє життя, щоб відновитися…​ ТЕМНИЙ ЛОРД ПОВСТАЄ, ВОЛДЕМОРТ ПОВЕРНУВСЯ!

Мадам Гуч пронизливо засвистіла, і всі мітли гравців, що ще не зупинилися у повітрі, почали сповільнювати рух. Вона ще не була певна, чи це раптом не жарт якийсь; і якщо це жарт, навіть Хлопчику-Що-Вижив стане непереливки.

Професорка Макґонеґел приготувалася накласти чари тиші, та Гаррі Поттер схопив її за руку.

 — Чекайте, — Гаррі Поттер провадив далі сипло, тихіше, але достатньо голосно для людей поблизу. — Його можна зупинити — я читаю його свідомість, я бачу його помилку…​ його можна зупинити зараз…​ ШЛЯХ ДОСІ ВІДКРИТИЙ! ВОНА ПЕРЕСЛІДУЄ ЙОГО! ВОНА, ЩО ВОЛДЕМОРТ ЇЇ ВБИВ! — голос Гаррі підіймався вгору, тоді як щелепа Анни відпадала все далі вниз. — ПОВЕРТАЙСЯ! ПОВЕРТАЙСЯ, ПОВЕРТАЙСЯ, ОЖИВАЙ І ЗУПИНИ ЙОГО! ЗУПИНИ ЙОГО, ГЕРМІОНО!

А тоді Гаррі Поттер замовкнув. Він подивився довкола, на людей, що на нього витріщалися.

Мадам Гуч вже подумала, що це таки якась витівка неймовірно низького штибу, коли повітря розірвав віддалений ЛЯСКІТ.

Гаррі Поттер захитався, впав на коліна, а її власне серце наче застигло в грудях. Довкола вибухнув гомін збуджених голосів.

Та вона ще впоралася почути, що сказав Гаррі Поттер, коли професорка Макґонеґел схилися до нього.

 — Спрацювало, — гучно віддихався Гаррі Поттер. — вона дістала його, він мертвий.

 — Що? — закричала професорка Макґонеґел, тоді роззирнулася довкола. — Тихіше! Замовкніть, усі! Гаррі, що сталося?

Гаррі Поттер знову заговорив, швидко, але гучно:

 — Волдеморт…​ спробував відновитися…​ він скликав Смертежерів і він їх повбивав, вкрав їхню кров та життя…​ там було тіло Герміони, не знаю, чому, можливо, Волдеморт планував для чогось його використати…​ Волдеморт повернувся, воскресив себе, але Герміона повернулась теж, по його слідах, і вона знищила його, він мертвий, все закінчено. Це відбулося на цвинтарі біля Гоґвортсу, це…​ — Гаррі Поттер вказав загальний напрямок, з якого пролунав був страшний ЛЯСКІТ. — Я не впевнений, чи далеко. Звуку знадобилося приблизно двадцять секунд, щоб дістатися сюди, тож, певно, приблизно дві хвилини на мітлі…​

Рухом таким плинним, що здавався майже несвідомим, професорка Макґонеґел змінила позу й викликала патронуса. Вона звернулася до сяючої кішки, що постала перед ними:

 — Йди до Албуса, скажи йому, щоб негайно прийшов сюди…​

 — Дамблдора нема! — закричав Гаррі Поттер. — Директора немає, професорко Макґонеґел! Темний Лорд заманив його у пастку, точніше, використав якусь пастку, що готував директор проти нього самого, і Дамблдор опинився поза Часом, його немає!

Нажахане белькотіння довкола нього підвищилося на октаву.

 — Йди до Албуса! — повторила професорка Макґонеґел свій наказ патронусу.

Місячний кіт лише сумно подивився на Макґонеґел, і Анна судомно вдихнула в раптовому жасі, так, ніби хтось вдарив її в живіт. Це все правда, це все дійсність, а не жарт.

 — Професорко Макґонеґел, Герміона жива! — знову подав голос Гаррі Поттер. — Вона справді жива, і вона не інферій чи щось таке, але вона досі на цвинтарі!

 — Мітлу мені! — рявкнула професорка Макґонеґел. Вона розвернулася до гравців, що нерухомо висіли на полем. — Мені потрібна мітла. ЗАРАЗ!

Не заважаючи ні на що, Анна підняла руку у мовчазному протесті, але вчасно зупинила себе, коли вже ловці Рейвенклову та Слизерину пролетіли над нею (чудовий зразок стратегічного мислення, адже вони все одно байдики били).

Гаррі Поттер вже витягав зі свого капшучка ще одну мітлу, на декілька осіб.

Професорка Макґонеґел побачила це і суворо кивнула:

 — Залишайтесь тут, містере Поттер, якщо нема якоїсь надприродної причини вам бути там. Я вирушаю просто зараз.

 — Не треба! — пропищав професор Флитвік, торуючи свій малогабаритний шлях крізь натовп, час від часу потрапляючи людям під ноги. Очі його були широко розплющені, він виглядав так, ніби був ладен знепритомніти. — Ти мусиш лишатися в Гоґвортсі, Мінерво! Ти…​ ти…​ — професорові Флитвіку, видавалося, щось заважало говорити.

Професорка Макґонеґел стрімко розвернулася до нього, а тоді зупинилася й смертельно зблідла.

Тоді вона вихопила мітлу з руки Гаррі Поттера й передала її крихітному професору-напівґобліну.

 — Філіусе, — чітко заговорила вона. Вся паніка зникла з її голосу, тепер її відривчастий шотландський акцент ніби зачитував домашнє завдання на понеділок. — Подивися на цвинтар, про який казав містер Поттер, знайди міс Ґрейнджер. Перенеси її до лікарні Святого Мунґо й залишайся з нею.

 — Я гадаю, — просипів Гаррі Поттер, — я гадаю, що там в бою могла бути задіяна трансфігурація — професор Квірел намагався подолати Волдеморта — будьте обережні…​

Філіус Флитвік кивнув, уже залізаючи на мітлу.

 — Професор Квірел мертвий! — заволав Гаррі Поттер. Мука в його голосі була добре відчутна. — Він загинув! Темний Лорд його вбив! Його тіло…​ — голос Гаррі Поттера урвався. — Воно там, на цвинтарі.

Вона знову відступила назад, так, ніби отримала ще одного удару в живіт. Професор Квірел був…​ її найулюбленішим професором, він повністю змінив її бачення Слизерину, і вона усвідомлювала була, десь у глибині душі, що він, либонь, вже дуже скоро помре, але почути, що він дійсно, остаточно мертвий…​

Хлопчик-Що-Вижив присів на лавку, так, ніби не в змозі був триматися на ногах.

Професорка Макґонеґел повернулася до натовпу й торкнулася паличкою горла.

 — КВІДИЧ ЗАВЕРШЕНО, — рознісся луною її голос, із підвищеною гучністю. — ПОВЕРТАЙТЕСЯ ДО СВОЇХ ГУРТОЖИТКІВ…​

 — Ні! — закричав Гаррі Поттер.

Професорка Макґонеґел повернулася до нього.

Сльози струменіли по щоках Хлопчика-Що-Вижив, він виглядав так, ніби його вигук здивував його самого так само, як і інших.

 — Це був останній план професора Квірела, — сказав Гаррі Поттер, голос йому уривався. Хлопчик-Що-Вижив подивився на гравців, що зависнули поруч, так, ніби звертався безпосередньо до них. — Його останній план.

Професорка Макґонеґел транспортувала Гаррі Поттера до медпункту. Інші професори розбіглися наглядати хто-зна-за-чим, позаду залишилися тільки професорки Сіністра та Гуч. Стадіон тим часом повнився чуток; Анна повторила все, що могла згадати. Щось сталося було з Дамблдором, деяких смертежерів було скликано та вбито (ні, Гаррі Поттер не перелічив, яких саме), професор Квірел вирушив на бій із Темним Лордом і загинув у бою, Відомо-Хто воскрес і знову загинув, професор Квірел був загинув, загинув.

Згодом більшість учнів мігрували назад у свої спальні спробувати заснути.

Анна залишилась на стадіоні — додивлятися гру, незважаючи на те, що тіло її жадало сну, а очі погано бачили крізь сльози.

Рейвенкловська команда дала блискучий бій.

Але не було в той день команди, що здатна була здолати слизеринців.

На горизонті займався світанок, коли слизеринці здобули перемогу у фіналі, в кубку квідичу і в кубку гуртожитків.