Розділ 115. Замовкни й зроби неможливе, ч.2

Розум Гаррі був мов у тумані. Частково його зосередженість розвіялася, та частково все ж лишилася. Частини його розуму заніміли, певно, їх навмисно приспала якась достатньо розумна частина, яка знала, що станеться інакше. Те, що він щойно накоїв…​

Ця думка спинилася, треба було приділити увагу іншим речам.

Гаррі стояв посеред невпорядкованого цвинтаря, надгробки були розкидані то тут, то там.

Під світлом місяця й зірок виднілися чорні мантії, що лежали, мов сміття, їх обрамляли червоні калюжі. З якихось голів спали каптури, відкривши в когось довге, в когось коротке волосся, в когось темне, в когось світле — це все, що було видно під місяцем. Срібні маски трималися, тож, видавалося, що волосся належало черепам, а не людським обличчям…​

Ця думка спинилася, треба було приділити увагу іншим речам.

Дівчина в Гоґвортській формі з червоною облямівкою спала на вівтарі. Поряд з вівтарем купою лежали речі Гаррі.

На землі лежало надто високе тіло чоловіка з нелюдським обличчям, кров лилася з обрубків його рук.

Щойно прокинеться темний лорд Волдеморт, він знищить усе, що ти любиш. Дамблдора більше немає, щоб його спинити.

Його неможливо увʼязнити, бо він може покинути тіло в будь-яку мить.

Його неможливо вбити назавжди, спочатку треба знищити більш ніж сотню горокраксів, один з яких — пластина на Піонері.

Дано: Одна паличка, цього разу тобі дозволено розмовляти.

У тебе пʼять хвилин.

Розвʼязуй.

Гаррі пошкутильгав до вівтаря, сів коло нього на коліна та взяв свій капшучок.

Він підійшов до Волдеморта.

Відчуття тривоги майже зникло, коли Волдеморт знепритомнів. Тепер, коли Гаррі наблизився, тривога була страшенною, викликала біль у шрамі.

Гаррі проігнорував внутрішній скрик. Це був просто останній спогад Тома Редла, що його було перенесено в мозок Гаррі, останній когнітивний шаблон, переданий малюкові перед тим, як Том Редл вибухнув: відчуття дедалі більшого жаху й розгубленості, що асоціюється з резонансом магії, який вийшов з-під контролю. Тепер Гаррі знав значення цього відчуття тривоги, і тому його легше було ігнорувати. Він припустив був, що ефект резонансу більше бʼє по чаклуну, що накладав закляття з силою, що пропорційна могутності чаклуна, і він не прогадав.

Гаррі поглянув на тіло Волдеморта й глибоко вдихнув — через рот, бо запах міді, про який Гаррі не думав, бив по носі.

Гаррі сів на коліна поряд з Волдемортом, дістав з капшучка набір цілителя й наклав джгут, що сам затягнувся навколо лівого запʼястку, тоді інший, навколо правого.

Це здавалося неправильним — виказувати Волдемортові турботу. Якась частина Гаррі усвідомлювала, що з чималою кількістю людей щойно сталося дещо вкрай погане. Балансом, справедливістю було б, якби Волдеморта спіткала та ж доля, без жодних зволікань. Гаррі поточні його дії нагадували про те, як Бетмен більше турбувався про Джокера, ніж про жертв Джокера. Він почувався, мов він у коміксі, і автори без кінця викручують собі руки й розповідають про те, як це аморально — вбивати Головних Злодіїв з Імʼям, хоча на фоні помирали невинні. Більш допомагати головному лиходію, ніж його посіпакам, приділяти більше уваги його долі, ніж долям його послідовників нижчого статусу — це вада людської природи.

Тож коли Гаррі підвівся, він відчував, що вчиняє неправильно: джгути стягували запʼястки Волдеморта, і це видавалося йому етично жахливим.

Хоча, згідно будь-якого розумного стратегічного розрахунку, тіло Волдеморта мало жити. Душа, яку він сам для себе створив, була привʼязана до цього мозку. Їй не можна було дозволити вільно ширяти.

Гаррі відступив на крок від непритомного тіла Волдеморта й глибоко вдихнув через рот. Він підійшов до купи своїх речей, одягнув мантію й решту речей, спочатку натягнув на шию часоворот, щоб підготувати план втечі про всяк випадок…​

Більше за сотню горокраксів.

Це було божевілля, іншого слова для цього не було, яскрава ознака, що Волдеморт не був здатен спокійно обмірковувати смерть. Маґлівський експерт з безпеки назвав би це системою захисної огорожі, ніби хтось побудував паркан вище за сто метрів посеред пустелі. Лише вкрай любʼязний нападник спробує перелізти через огорожу. Будь-хто натомість обійде її, і збільшення висоти тут нічим не зарадить.

Якщо припинити боятися того, наскільки неможлива ця задача, то вона припиняла бути навіть складною, особливо порівняно з попередньою.

Наприклад, батьків Невіла „Круціатусом‟ довели до божевілля. Двісті просунутих горокраксів не запобіжать цьому, а лише зберігатимуть цей пошкоджений розум.

Це було б етично виправдене використання прокляття „Круціатус‟, якби це був єдиний спосіб спинити Волдеморта назавжди. Це було б справедливістю, балансом, це показало б, що життя Джокера було варте не більшого, ніж життя його найзлішого посіпаки…​

Гаррі треба було лише викликати патронуса й відправити його до…​ Аластора Муді?.. й сказати йому прийти сюди. Ну, ні, навряд чи чари патронуса спрацюють з таким наміром. Можливо, достатньо твердо вирішити сказати це Муді й використати часоворот, коли він буде за межами дії оберегів Волдеморта.

І тоді Волдеморта можна буде круціювати до постійного божевілля.

Це навіть не було найжахливішою долею. Найжахливішим варіантом було кинути паличку Волдеморта в яму Азкабану, якщо паличка була повʼязана з життям та магією Волдеморта, хай куди спробує сховатися його привид.

Гаррі поглянув туди, де лежав Волдеморт. Він підійшов уперед, контролюючи дихання, ігноруючи пекучі відчуття в горлі. Якась його частина знала, що Волдеморт також був професором Квірелом, хоч тіло в нього й було тепер іншим. Незважаючи на те, що зміна особистості була бездоганною, і відповідно, професор Квірел — це була лише чергова маска…​

Хоча Волдеморт не планував був убити Гаррі в якийсь болючий спосіб. Не наказав був комусь зі своїх послідовників катувати його. Це щось важило, коли твоїм опонентом був Волдеморт. Можливо, зрештою, він мав якусь дрібку дружніх почуттів до іншого Тома Редла.

…​було б неправильно брати це до уваги.

Правда?

Гаррі поглянув на зірки. Тут, під атмосферою, зірки мерехтіли, вони були частиною уявного куполу нічного неба, частиною річки Чумацького шляху, що сяяв, ніби довга стрічка. Видавалося, це все поряд, і можна до них підлетіти на мітлі й торкнутися їх.

Які б його дії на цьому роздоріжжі схвалили діти дітей дітей?

Відповідь видавалася очевидною, якщо, звісно, вона насправді не надходила від тієї частини Гаррі, що досі турбувалася про професора Квірела.

Гаррі мусив був зробити те, що він уже зробив, це запобігло більшому лиху. Гаррі не зміг би спинити Волдеморта, якби смертежери в нього почали стріляти. Але те, що вдіяв Гаррі, не можна було збалансувати зайвою смертю ще однієї розумної істоти, навіть якщо цією істотою був Волдеморт. Ця смерть стала б просто додатковим елементом жахіть такої древньої Землі.

Минуле було в минулому. Ти робив, що маєш, і не спричиняв ані на дрібку більше шкоди, ніж мусив. Навіть для балансу, навіть для симетрії.

Діти дітей дітей не захотіли б смерті Волдеморта, навіть якщо його послідовники померли. Вони б не хотіли, щоб Волдеморт страждав, якщо це не призводило до якогось результату, якого неможливо було досягти без страждань.

Гаррі глибоко вдихнув і позбувся…​ ні, не ненависті, не зовсім ненависті, йому так і не вдалося почати ненавидіти свого творця аж до самого кінця…​ але все одно він позбувся чогось. Відчуття того, що він має ненавидіти Волдеморта, того, що це його обовʼязок — ненавидіти Волдеморта за нескінченний список скоєних ним злочинів без жодної причини — скоєних навіть не заради власного щастя…​

Усе гаразд, шепотіли йому зірки. Усе гаразд, ти не маєш його ненавидіти. Ти не стаєш через це поганою людиною.

Зрештою, Гаррі вибере лише один варіант, і позаяк Гаррі про це вже знав, не було жодного сенсу страждати з цього приводу. Чи найкращий цей варіант, може показати лише час.

Гаррі глибоко вдихнув й почав накопичувати в собі магію. Закляття, що він ним скористається, не мало бути точним, але це все одно буде одне з наймогутніших заклять, на які він здатен.

Гаррі знову подумав, як це несправедливо, що Волдеморт не може померти зі своїми послідовниками, відчув певний холод, що приходив до його крові разом з жорстокими думками. І Гаррі позбувся цього холоду, під зірками дав йому зникнути, бо його темна сторона завжди була нічим іншим, як успадкованою схемою мислення, просто поганою звичкою, яку треба кинути.

Тоді Гаррі поглянув на Герміону, що дихала, лежачи на вівтарі, і з його очей нарешті полилися сльози. Ким тепер стане Герміона, який шлях вона обере, Гаррі гадки не мав. Але вона зможе зробити вибір, принаймні, їхня дружба не знищила саме її існування. Гаррі й не усвідомлював був, якою примарною була його надія, доки не відчув, яким здивованим він був, коли ця надія здійснилася. Подеколи щось трапляється ліпше, ніж очікуєш.

Цю думку Гаррі теж вклав у магію, яку він накопичував.

Сила, яку він вибудовував, почала тремтіти, ніби все його тіло стало частиною палички. Чи то в очах Гаррі почало все розпливатися, чи то вздовж гостролиста виблискувало біле сяйво. Гаррі зосередився на тому, яким саме має бути закляття. Він ще не вмів його добре контролювати, та правило було доволі простим, воно мало просто включати…​

Усе, забудь усе: Тома Редла, професора Квірела, забудь усе своє життя, всю епізодичну памʼять, забудь розчарування, гіркоту, неправильні рішення, забудь Волдеморта…​

І в останню мить перед тим, як Гаррі наклав закляття, він додав одну останню думку, доторк доброчесності…​

Та якщо в тебе є якісь справді щасливі спогади: не про знущання з інших людей чи сміх щодо болю, а тепле відчуття від допомоги комусь, чи від того, що тобі допомогли. Їх буде мало, можливо лише з дитинства, та якщо в тебе є щиро щасливі спогади, збережи лише їх…​

Щось світле розгорнулося в ньому від цього рішення, знання, що це правильний вибір, і Гаррі вклав це все у паличку…​

 — ЗУБУТТЯТУС!

І все це вилилося в закляття Гаррі.

Гаррі впав на бік, кинув паличку, з його горла виривалися скрики, руки безконтрольно кинулися до шраму, хоча раптовий вибух болю вже почав ущухати. Він ледве бачив, що повітря навколо сповнене сяйливими сніжинками, легкими порошинками срібного світла, що скидалися на крихітні іскорки чарів патронуса.

Це срібне світло трималося лише мить, а тоді зникло.

Зникнув професор Квірел.

Був тільки залишок.

І цей дух — те, що від нього лишилося, — не так вже й відрізнявся від Гарріного.

Пророцтво здійснилося.

Кожен з них переробив іншого на власну подобу.

Тоді Гаррі почав схлипувати, скрутившись у бруді.

Деякий час він плакав.

Та потім Гаррі підвівся на ноги й знову взяв паличку в руки, бо робота на сьогодні ще не була завершена.


Гаррі приклав паличку до обрубленого запʼястку Волдеморта. У шрамі запульсував біль, та ніхто з них не вибухнув.

І Гаррі почав трансфігурацію.

Повільно — хоча швидше, ніж минулого разу Гаррі трансфігурував тіло Герміони, — непритомне тіло змієлюдини змінювалося, перетворювалося. Під час трансфігурації, особливо коли його голова стала скляною й зменшувалася, біль у шрамі Гаррі вщухав.

Це закляття Гаррі підтримуватиме і вдень і вночі. Пізніше, коли Гаррі стане старшим та могутнішим, можливо, з чиєюсь допомогою, він скасує трансфігурацію Тома Редла з промитими мізками, вилікує його тіло за допомогою сили Каменя. Після того, як майбутній Гаррі вигадає, що робити з майже повністю втратившим памʼять чарівником, що все одно мав погані схеми думок, а також вкрай негативні емоційні шаблони — дистильована темна сторона — та ще й чимало декларативних та процедурних знань щодо могутньої магії. Гаррі доклав усіх зусиль, щоб не забуттятити цю частину, бо колись ця магія може бути йому конче потрібна.

Тим часом, як магія не визначила трансфігурованого єдинорога як мертвого й не збурила обереги, так само горокракси Волдеморта не визначать трансфігурованого Волдеморта як мертвого й не намагатимуться його повернути.

Ну, принаймні на це Гаррі сподівався.

Шрам Гаррі востаннє дав про себе знати, коли він одягнув сталевий перстень з крихітним зеленим смарагдом, і той торкнувся його шкіри. Тоді шрам заспокоївся й більше не болів.

Гаррі скористався якимось високим каменем як стільцем — Гаррі похитнувся й сів на нього, деякий час він не рухався, такий собі відпочинок. Він стримував виснаження, що чигало на закутках розуму. Ще не все, треба ще дещо зробити.

Гаррі знову глибоко вдихнув ротом, сказав „Лумос‟ та роззирнувся довкола.

Чорні мантії та відірвані черепи-маски в калюжах крові…​

Герміона Ґрейнджер спить на вівтарі.

Порожня мантія Волдеморта та його криваві руки лежать поряд з місцем, де пав Темний Лорд.

Квірін Квірел у пошматований мантії, лежить грудою там, де в нього влучило смертельне прокляття.

Гаррі уявив, як хтось дивиться на цю сцену, намагається її збагнути, і похитав головою, бо так діла не буде, зовсім не буде.

Гаррі змусив себе підвестися з каменюки, скривившись, бо якщо його тіло й не дуже протестувало, протестував розум. Не те щоб він втратив кров чи його били сьогодні, але чомусь тіло Гаррі почувалося так, ніби весь стрес напряму на нього впливав.

Гаррі дошкутильгав до місця, де пав був Волдеморт, підняв лівицю Волдеморта з землі.

Хоч це й була просто ліва рука, видно було невеличкі шматки луски змії. Це явно був Волдеморт. І це було добре.

Гаррі підійшов до вівтаря, де спала Герміона, обережно приклав руку до шиї Герміони та старанно розташував пальці так, ніби ті вхопили її за горло. Зробити це було складно — Герміона видавалася такою мирною та невинною уві сні, а відірвана рука Волдеморта була такою огидною. Гаррі просто проігнорував ту частину свого розуму, що згенерувала цю думку, бо в ній не було сенсу в цьому контексті.

Кілька слабких різальних чар пошкодили ідеальний розріз, що його зробили були нанотрубки. Це було критично — не можна було, щоб краї обрубків рук були такими самими, як краї ший. Ці кілька „Діфіндо‟ розкидали невеличкі шматочки запʼястків Волдеморта по сорочці Герміони, що, як Гаррі довелося нагадати собі, було частиною плану.

Гаррі повторив операцію з правицею, розташувавши її симетрично до лівої руки.

Гаррі використав „Інфламмаре‟, щоб обсмалити мантію Волдеморта, а тоді поклав підпалений одяг довкола Герміони.

Пістолет та паличку Волдеморта Гаррі поклав до капшучка. Камінь Сталості він поклав до звичайної кишені, бо не знав, що той може зробити з капшучком.

З купи речей, що були в мантії Квірела, і яка також була поряд з вівтарем, Гаррі взяв паличку, що її професор із захисту використовував був, коли був Квірелом. Гаррі підійшов до Квірела, як міг випрямив його тіло та поклав паличку йому до руки. Сльози очікувано виступили на очах Гаррі, і він витер їх рукавом.

І знову Гаррі глибоко вдихнув, досі ротом, знову сказав „Лумос‟ та знову оглянув цвинтар.

Чорні мантії, відірвані маски, Герміона Ґрейнджер лежить на вівтарі, відірвані руки Волдеморта схопили її за горло, а підпалений одяг Волдеморта розкидано довкола. Квірін Квірел лежить мертвий, його одяг розідраний, а його паличка в правиці.

Це зійде.

Лишалася одна проблема — як звернути на це все увагу.

Гаррі вже майже виснажив усю свою магію. Та її ще вистачило, щоб трансфігурувати листок на спущений триметровий аеростат.

З капшучка Гаррі дістав пляшку з киснем та ацетиленом, шашку динаміту й котушку детонатору. Будь готовим! Це похідна пісня бойскаутів! Будь готовим до життя, де трапляються гірські тролі та хтозна що ще…​

Гаррі наповнив аеростат сумішшю кисню й ацетилену. Коли він здетонує, виникне вкрай сильний тиск, можливо, це спричинить навіть звуковий вибух.

Він прикріпив шашку динаміту — це було забагато для детонації, але це спрацює.

Він прикріпив детонатор на шістдесят секунд до шашки динаміту, та ще не запалив його.

Гаррі одягнув Плащ невидимості, що лежав був серед куп коло жертовного вівтаря.

Він дістав з капшучка мітлу та сів на неї.

Гаррі створив навколо Герміони Ґрейнджер чари тиші — це не спинить увесь шум, зовсім ні, та й навіть якщо їй розірве барабанні перетинки, це буде ненадовго, але Гаррі видавалося, що цього вимагає чемність.

От і все, чари тиші були останньою краплею. В Гаррі не лишилося магії принаймні на годину.

Гаррі повільно здійнявся в небо на мітлі, він піднімав аеростат. Коли Гаррі піднявся над деревами, він побачив замок Гоґвортсу вдалечині, той слабко сяяв у місячному промінні в кількох кілометрах. Гаррі прикинув відстань та кут до цього місця від Гоґвортсу.

Тоді він здійнявся високо над лісом та за допомогою запальнички підпалив детонатор, що був прикріплений до динаміту й аеростату, що був наповнений киснем та ацетиленом. Тоді Гаррі розвернув мітлу й кинувся геть — хоча не прямо до замку, бо тоді він міг надто наблизитися до маршруту, яким ішли минулий Гаррі та Квірел, а не годилося, щоб професор відчув ще одного Гаррі…​

Гаррі охопив напад суму, але Гаррі відмовився від нього.

Тридцять один тисяча, тридцять два тисяча, тридцять три тисяча…​

Коли Гаррі долічив до сорока, бо він не хотів ризикувати власними барабанними перетинками, він поглянув на годинник, запамʼятав точний час та обернув часоворот один раз.