Суворість протрималася на обличчі Албуса Дамблдора лише мить, поступившись здивуванню:

 — Квіріне? Що…​

А тоді він ненадовго замовкнув.

 — Ну, — промовив Албус Дамблдор. — Я почуваюся дурнем.

 — Ну нарешті, — легковажно сказав професор Квірел.

Якщо він і був здивований тим, що його викрили, він цього жодним чином не показав. Він помахом руки повернув своїй мантії звичайні кольори.

Суворість повернулася до Дамблдора і, видавалося, подвоїлася:

 — Я собі розшукую тінь Волдеморта, і не помічаю, що професор захисту Гоґвортсу — хвороблива, напівмертва жертва, якою заволодів значно сильніший дух. Я б назвав це старечим маразмом, якби так багато інших теж не проґавили цього.

 — Є таке, — сказав професор Квірел. Він підвів брови: — Ну серйозно, невже мене так складно впізнати без яскравих червоних очей?

 — О так, справді, — рівним тоном сказав Албус Дамблдор. — Твоя акторська гра була бездоганною. Визнаю, я й не здогадувався. Квірін Квірел видавався…​ яке ж слово я шукаю?.. Ах так, ось це слово. Він видавався нормальним.

Професор Квірел хихотнув. Зовні видавалося, ніби він просто теревенить з другом.

 — Знаєш, я ніколи не був божевільним. Лорд Волдеморт був для мене просто грою, як і професор Квірел.

А от Албус Дамблдор явно не насолоджувався бесідою.

 — Я очікував, що ти таке скажеш. З жалем маю повідомити, що будь-хто готовий зіграти роль Волдеморта і є Волдемортом.

 — О, — сказав професор Квірел, здійнявши палець у попередженні. — Але ця логіка має лазівку, старче. Будь-хто, хто грає роль Волдеморта, має бути тим, що моралісти називають «злом», у цьому ми згодні. Та можливо справжній я цілковито, абсолютно, невідворотно лихий у цікавий інший спосіб, ніж я вдавав, як Волдеморт…​

 — Мушу сказати, — відрубав Албус Дамблдор, — що мені начхати.

 — Отже ти вважаєш, що невдовзі позбудешся мене, — сказав професор Квірел. — Як цікаво. Моє безсмертне існування залежить від того, чи розгадаю я, що за пастку ти розставив, а також від того, чи вдасться мені знайти шлях втечі з неї достатньо швидко, — професор Квірел зробив паузу. — Та натомість побазікаймо безцільно про дещо інше. Як так вийшло, що ти чекаєш у Дзеркалі? Я гадав, ти будеш деінде.

 — Я там і є, — відповів Дамблдор, — а також я в Дзеркалі, на твій превеликий жаль. Я тут був увесь цей час.

 — А, — зітхнув професор Квірел. — Тож мій невеличкий маневр з відволікання був марним.

Албус Дамблдор більше не стримував люті:

 — Відволікання? — проревів Дамблдор, його сапфірові очі були сповнені гніву. — Ти убив майстра Фламеля для відволікання?

Професор Квірел видавався засмученим:

 — Мене ранить несправедливість твого звинувачення. Я не вбивав того, кого ти знаєш під іменем Фламель. Я просто наказав іншому це зробити.

 — Як ти міг? Навіть ти, як ти міг? Він був бібліотекою усього нашого вчення! Таємниць, що тепер через тебе втрачені для чаклунства!

Тепер посмішка професора Квірела стала гіркою:

 — Знаєш, я досі не можу збагнути, як твій перекручений розум вважає прийнятним для Фламеля бути безсмертним, а коли я хочу досягти того ж самого, я одразу стаю потворою.

 — Майстер Фламель ніколи не опускався до безсмертя! Він…​ — Дамблдор кашлянув. — Він лише не засинав після заходу сонця, у нього був довгий-довгий день заради нас…​

 — Не знаю, чи ти це памʼятаєш, — легковажно сказав професор Квірел, — та чи памʼятаєш ти той день у своєму кабінеті з Томом Редлом? Коли я благав тебе, став на коліна й благав представити мене Ніколасу Фламелю, щоб я міг попросити стати його учнем, щоб колись і сам міг виготовити філософський камінь? Це була моя остання спроба бути хорошою людиною, раптом тобі цікаво. Ти відмовив та прочитав лекцію, як недоброчесно боятися смерті. Я пішов з твого кабінету з гіркотою, розлючений. Я вирішив: якщо мене в будь-якому разі називатимуть лихим лише через те, що я не хочу помирати, то можу вже стати й лихим. За місяць я вбив Ебіґейл Міртл заради досягнення безсмертя іншими засобами. Навіть коли я дізнався більше про Фламеля, мене весь час засмучувало твоє лицемірство. Саме через це я мучив тебе й твоїх сильніше, ніж робив би це в іншому разі. Я завжди відчував, що ти маєш це знати, та в нас ніколи не було можливості порозмовляти відверто.

 — Я відмовляюся, — сказав Албус Дамблдор, що не відводив погляду. — Я не приймаю й крихти відповідальності за те, ким ти став. Це цілковито й повністю наслідок твоїх і лише твоїх рішень.

 — Я не здивований твоїми словами, — сказав професор Квірел. — Ну, а тепер мені цікаво, яку відповідальність ти приймаєш. У тебе є доступ до якоїсь незвичної сили віщування, це я зрозумів давно. Ти робив надто багато абсурдних ходів, і те, яким чином наслідки цих ходів спрацьовували на твою користь, було просто сміховинно. Тож скажи мені. Чи знав ти заздалегідь, яким буде результат того дня всіх святих, коли мене на час перемогли?

 — Я знав, — тихим холодним голосом відповів Албус Дамблдор. — За це відповідальність я визнаю, і тобі цього ніколи не зрозуміти.

 — Ти влаштував, щоб Северус Снейп почув пророцтво та приніс його мені.

 — Я дозволив цьому статися, — сказав Албус Дамблдор.

 — А я весь такий розхвилювався, що нарешті отримав власне передбачення, — професор Квірел похитав головою, ніби від суму. — Тож великий герой Дамблдор приніс у жертву своїх пішаків, що ні про що не здогадувалися: Лілі та Джеймса Поттерів, лише для того, щоб позбутися мене на кілька років.

Очі Албуса Дамблдора скидалися на камінь.

 — Джеймс та Лілі й свідомо пішли б на смерть, якби знали.

 — А як щодо немовляти? — спитав професор Квірел. — Щось я сумніваюся, що Поттери радо залишили б його на шляху у Відомо-Кого.

Албус Дамблдор ледь помітно здригнувся.

 — Хлопчик-Що-Вижив непогано зберігся. Хотів перетворити його на себе, так? А натомість перетворив себе на труп, а Гаррі Поттер став чарівником, яким мав би бути ти, — тепер з-за серпастих окулярів було видно звичне мерехтіння очей Дамблдора. — Уся крижана геніальність Тома Редла, але приборкана для служіння теплу та любові Джеймса та Лілі. Цікаво, що ти відчув, коли побачив, ким міг би стати Том Редл, якби ріс у люблячій родині?

Губи професора Квірела скривилися:

 — Я був здивований, ба навіть шокований, колосальною наївністю містера Поттера.

 — Гадаю, тобі не збагнути цього гумору, — тоді нарешті Албус Дамблдор усміхнувся. — Як же я сміявся, коли зрозумів! Коли я побачив, що ти створив доброго Волдеморта, що протистоятиме лихому…​ ох, як же я сміявся! Я ніколи не мав твердості для своєї ролі, та Гаррі Поттер матиме її з надлишком, коли прийде до повноти своїх сил, — усмішка зникла з обличчя Албуса Дамблдора. — Хоча, гадаю, Гаррі доведеться знайти якогось іншого темного лорда, щоб його перемогти, бо тебе вже не буде.

 — Ах, так. Про це, — професор Квірел спробував відійти від Дзеркала, та, видавалося, щось його спинило прямо перед тим, як він мав би вийти з поля віддзеркалення. — Цікаво.

Тепер Дамблдор усміхався холодно:

 — Ні, Томе. Ти нікуди не підеш.

Професор Квірел кивнув:

 — Що саме ти зробив?

 — Ти відмовився від своєї смерті, — сказав Дамблдор, — і якби я знищив твоє тіло, твій дух приплентався б назад, ніби тупа тварина, що не розуміє, коли їй кажуть піти. Тож я відправлю тебе в точку поза часом, у застиглу мить, з якої ані я, ані будь-хто інший, не здатен тебе повернути. Можливо, колись Гаррі Поттер зможе тебе повернути, якщо пророцтво не бреше. Можливо, він захоче обговорити з тобою, хто саме винен у смерті його батьків. Для тебе мине лиш мить — якщо ти колись повернешся. У будь-якому разі, Томе, бажаю тобі найкращого.

 — Гм, — вимовив професор Квірел. Професор захисту крокував повз Гаррі, що безмовно з жахом спостерігав за сценою, а тоді професор знову спинився з іншого боку від дзеркала. — Як я й очікував. Ти використовуєш старий метод запечатування Мерліна, те, що сказання Тоферіуса Чанґа називає процесом позбавлення часу. Якщо легенда правдива, то навіть ти не можеш спинити процес тепер, коли він уже так довго тривав.

 — Так, — сказав Албус Дамблдор. Та його погляд раптом став настороженим.

А Гаррі, що стояв поряд з дверима, лише трохи праворуч від них, тихо чекав та не давав волю своєму жахові. Він відчував присутність, що густішала в полі зору Дзеркала. Щось більш чуже за магію, все в цій присутності було незрозумілим, крім того факту, що це щось дивне і могутнє. Воно посилювалося повільно, та тепер процес пришвидшився.

 — Але ти досі можеш обернути ефект, якщо розповідь Чанґа правильна, — зауважив професор Квірел. — Більшість властивостей Дзеркала можуть діяти в обидва боки, якщо легенда не помиляється. Тож ти можеш натомість позбутися всього з іншого боку Дзеркала. Відправити замість мене в ту застиглу мить себе. Якщо забажаєш, звісно.

 — І з чого б я таке робив? — напруженим голосом спитав Албус Дамблдор. — Гадаю, ти збираєшся сказати мені про те, що взяв заручників? Це марно, Томе, дурню! Який же ти дурень! Ти мав би знати, що я нічого тобі не дам за будь-яких заручників.

 — Ти завжди відставав на один крок, — сказав професор Квірел. — Дозволь представити мого заручника.

Інша присутність заполонила повітря навколо Гаррі, тягуче відчуття по всьому тілі, коли магія іншого Тома Редла діяла так близько від його шкіри. З нього зірвало Плащ невидимості, і мерехтливий чорний Плащ полетів від нього.

Професор Квірел упіймав його, хутко одягнув, і менш ніж за секунду накинув каптур на голову та зникнув.

Албус Дамблдор похитнувся, ніби в нього забрали якусь важливу опору.

 — Гаррі Поттере, — видихнув директор. — Що ти тут робиш?

Гаррі втупився в зображення Албуса Дамблдора, на лиці якого були цілковитий шок та незрівнянний смуток.

Провина та сором були надто сильними, надто сильними, вдарили Гаррі разом, і він відчував, як незбагненна присутність навколо нього от-от сягне піку. Гаррі знав, що часу не лишилося, що з ним покінчено.

 — Я сам винен, — пискнув Гаррі за командою якоїсь частини себе, що взяла керування горлом в цю останню хвилину. — Я був дурним. Завжди був дурним. Не треба мене рятувати. Прощавайте.

 — Ой, ви тільки подивіться, — проспівав голос професора Квірела. — А в мене більше немає віддзеркалення.

 — Ні, — сказав Албус Дамблдор. — Ні, ні, НІ!

До руки Албуса Дамблдора прилетіла з рукава довга, темно-сіра паличка. В іншій, ніби нізвідки, зʼявився короткий жезл з темного каменю.

Албус Дамблдор різко відкинув і те, і інше вбік, коли незрозуміле відчуття набуло такої сили, що її ледве можна було витримати, і зникнув.

Дзеркало знову показувало лише осяяну золотавим світлом кімнату з білого каменю, в Дзеркалі не було видно й сліду Албуса Дамблдора.