Розділ 107. Правда, ч.4

Ступати листям гігантської дифенбахії за відчуттями нагадувало прогулянку лісом — під ногами не непіддатливий бетон, але вагу підтримує. Гаррі підозріло поглядав на вусики, але ті не ворушилися.

Коли Гаррі досягнув низу листяних спіральних сходів, вусики раптом кинулися вперед й обмотали руки й ноги Гаррі.

Після недовгого пручання, Гаррі завмер.

 — Цікаво, — сказав професор Квірел, що злетів униз, не торкнувшись ані листя, ані вусиків рослини. — Бачу, у вас немає жодних проблем з тим, щоб програти рослині.

Гаррі уважніше роздивився професора із захисту, тепер без паніки. Професор Квірел тримався прямо й рухався, летів без видимих зусиль. Відчуття невідворотного було сильним. Та очі його все одно були запалими, руки — худими й змарнілими. Хвороба не була блефом, очевидна гіпотеза — професор із захисту нещодавно зʼїв ще одного єдинорога, щоб тимчасово відновити частину сил.

І професор Квірел знову розмовляв як маска професора Квірела, а не як лорд Волдеморт, що може бути не так вже й погано для Гаррі. Він не знав чому — хіба що професорові із захисту він досі для чогось був потрібен — але йому видавалося безсумнівним, що в його ж інтересах підіграти.

 — Ви самі наказали мені піти в цю пастку, професоре, — відповів Гаррі так, як розмовляв би з професором Квірелом. Ролі, маски, нагадай йому про те, що між вами було…​ — Сам я використав би мітлу.

 — Напевно. Як би звичайні першокласники здолали цю перепону? Я маю на увазі, якби в них була паличка.

Рослина тепер тяглася вусиками до професора Квірела, та він висів трохи за межами їхніх можливостей.

Тепер Гаррі згадав, що професорка Спраут казала про рослину „пастка диявола‟, що, згідно з підручником гербалогії, полюбляла прохолодні темні місця на кшталт печер — хоча яким чином це могло бути правдою для рослини з таким листям, він гадки не мав.

 — Якщо треба вгадати, я б сказав, що пастка диявола відступить від світла й тепла. Тож першокласники могли б спробувати Лумос? Зараз я б використав „Інфламмаре‟, та я не знав цього закляття до травня.

Розчерк палички професора із захисту, і з неї вистрелили бризки, що влучили в рослину коло основи вусиків з тихим шльоп, а тоді почулося шипіння. Усі вусики, що тримали Гаррі, хутко відпустили його й почали бити по ранах на поверхні рослини, ніби намагалися прибрати причину болю. Щось у поведінці рослини справляло враження, ніби та беззвучно кричала.

Професор Квірел завершив свій спуск повітрям.

 — Тепер вона боїться світла, тепла, кислоти та мене.

Гаррі уважно огледів мантію та підлогу, чи не потрапила на них кислота, а тоді зійшов з останніх сходинок вниз. Гаррі вже підозрював, що професор Квірел хоче своїми діями щось сказати, та Гаррі гадки не мав, що саме.

 — Я вважав був, що в нас тут справи, професоре. Я не можу вас спинити, та хіба розумно витрачати стільки часу на ігри зі мною?

 — О, час у нас є, — весело відповів професор Квірел. — Якби нас тут знайшли, ще й під охороною інферія, то було б чимало галасу. Коли ви розмовляли зі Снейпом, ви не поводилися так, ніби щось про це чули під час майбутнього квідичного матчу — перед тим, як прибули в цей час.

В Гаррі мурахи пробігли спиною, коли він усвідомив це. Хай що він зробить, щоб перемогти професора Квірела, це має не вплинути на школу, чи принаймні на квідичну гру, бо ніщо не спинило квідичну гру. Навіть якщо вийде викликати достатньо сил, щоб здолати лорда Волдеморта, це буде непросто зробити так, щоб ані професорка Макґонеґел, ані професор Флитвік, ані будь-хто інший на квідичній грі не помітив…​

Боротися з розумним ворогом складно.

І все одно…​ усе одно Гаррі видавалося, що на місці професора Квірела він би не теревенив безжурно й не грав на нервах. Професор Квірел здобував щось, зволікаючи тут. Але що? Чи йшов десь якийсь процес, що мав завершитися?

 — До речі, ти мене досі не зрадив? — спитав професор Квірел.

 — Шще не зрадив васс, — прошипів Гаррі.

Професор із захисту наполегливо вказав пістолетом, який він тепер тримав у лівиці, і Гаррі пішов уперед до деревʼяних дверей наприкінці коридору та відчинив їх.


Наступна кімната була меншою за діаметром, з вищою стелею. Із ніш під арками лилося біле світло, а не блакитне.

Навколо них шелестіли сотні крилатих ключів, що несамовито розмахували цими крилами. Після кількох секунд спостережень, ставало очевидним, що лише один ключ був золотого кольору сничу, хоч він і рухався повільніше за снич у справжньому квідичі.

З іншого боку кімнати були двері з великою помітною замковою щілиною.

На стіну ліворуч спиралася мітла — робоча конячка школи „Клінсвіп-7‟.

 — Професоре, — сказав Гаррі, не відводячи погляду від хмарок та зграйок крилатих ключів, — ви казали, що відповідатимете на мої питання. Що це все таке? Якщо тобі здається, що ти зробив двері надійними, і їх не можна відкрити без ключа, ти кладеш ключ у безпечне місце й видаєш копії лише авторизованим відвідувачам. Ти не наділяєш ключ крилами, а потім любʼязно приставляєш мітлу до стіни. Тож що в біса ми тут робимо та що відбувається? Видається очевидним, що єдиним справжнім захистом Каменю є магічне дзеркало, але навіщо вся решта…​ і навіщо підбурювати першокласників сюди приходити?

 — Я й справді не певен, — відповів професор із захисту. Він зайшов до кімнати й завмер праворуч від Гаррі, не змінюючи відстані між ними. — Та я відповім, як і обіцяв. У Дамблдора є підхід: зробити з дюжину нібито божевільних речей, і лише вісім з них, ну може девʼять, мають якийсь сенс. Припускаю, що Дамблдор хотів створити видимість, ніби мене примушують використати для отримання Каменя учня. Саме для того, щоб лорд Волдеморт, як його сприймає Дамблдор, менш схилявся до такого кроку, бо це видавалося б нерозумним. Уявіть себе на місці Дамблдора, коли він розглядав питання, як оберігати Камінь. Уявіть, що він уявив, як якийсь юний учень намагається здолати ці небезпеки, бо я його змусив. Гадаю, саме цього й хотів уникнути Дамблдор, і тому створив враження, ніби саме ця стратегія очікується, і відповідно не є хитрою. Хіба що, звісно, я неправильно зрозумів, що Дамблдор подумає про те, що подумає лорд Волдеморт, — професор Квірел усміхнувся, і ця усмішка видавалася такою ж природною, як і всі, які Гаррі бачив у нього. — Планування не є природним для Дамблдора, але він старається, бо мусить. Для цього Дамблдор пристосовує інтелект, непохитність та вміння навчатися з помилок. Його дивовижно важко прораховувати вже через це.

Гаррі відвернувся, поглянувши на інший бік кімнати. Для нього це не гра, професоре.

 — Гадаю, — сказав Гаррі, — правильне розвʼязання для першокласників: начхати на мітлу й скористатися „Вінґардіум Левіоза‟, щоб схопити ключ, бо це не гра в квідич, і тут немає правил, що забороняють це. Тож яке абсурдно надсильне закляття ви кинете в бій для цього, га?

Запанувала коротка мовчанка, сповнена лише шелестінням ключів.

Гаррі на кілька кроків відійшов від професора Квірела.

 — Напевно не варто було цього казати, так?

 — Та ні, — відгукнувся професор Квірел. — Цілком слушно таке казати наймогутнішому чорному чарівнику в світі, коли він стоїть в якихось десяти кроках від вас.

Професор Квірел поклав паличку назад в рукав іншої руки — тієї, в якій інколи зʼявлявся пістолет.

Тоді професор із захисту дістав зі свого рота те, що видавалося зубом. Він підкинув хибний зуб високо в повітря, і коли той повернувся, він трансфігурувався в паличку, що викликала дивне відчуття знайомості в Гаррі, ніби якась частина Гаррі зрозуміла, що ця паличка…​ є його частиною…​

„Тринадцять з половиною дюймів, тисова, містить пірʼїну фенікса‟. Гаррі запамʼятав був цю інформацію, коли виробник паличок Олі-щосьтам надав її, бо видавалося, що вона може бути важливою для сюжету. Подія й роздуми про неї, ніби сталися в іншому житті.

Професор із захисту підвів цю паличку й вивів у повітрі вогняну руну, що ніби складалася з самих зазублених країв та злості. Гаррі інстинктивно відступив ще на крок.

 — Аз-рет. Аз-рет. Аз-рет, — промовив професор Квірел.

З вогняної руни полилося полумʼя, що було…​ зіпсованим, ніби це зазублені краї руни стали полумʼям. Воно сліпило червоним, було червонішим за кров, і сяяло не менш пекуче, ніж іскра зварювання. Яскравість цього кольору видавалася неправильною, ніби нічого такого червоного не мало б видавати стільки світла. І сліпучий червоний перетинали вени чорноти, що ніби висмоктували світло з полумʼя. Цей почорнілий вогонь, що опоясувала гра червоного та пітьми, мінливо ставав то одним хижаком, то іншим: кобра, гієна, а тоді скорпіон.

 — Аз-рет. Аз-рет. Аз-рет, — коли професор Квірел повторив слово шість разів, червоно-малинового вогню вилилося з руни десь з невеличкий кущ за обʼємом.

Проклятий вогонь сповільнив зміни, коли професор Квірел втупився в нього очима, прийняв одну форму — форму криваво-чорного фенікса з вогню.

І щось без жодних сумнівів підказувало Гаррі: якщо цей чорний фенікс зіткнеться з Фоуксом, справжній фенікс помре й ніколи не переродиться.

Професор Квірел одним жестом палички змусив чорний вогонь пролетіти кімнатою. Полумʼя досягло дверей та замкової шпарини й одним помахом вогняних крил зникла більша частина дверей та чималий шматок арки. Тоді хворобливий червоний вогонь полетів далі.

Гаррі лише на мить встигнув побачити крізь отвір, як величезні статуї підвели мечі й довбні, а тоді почорніле полумʼя торкнулося їх, і вони тріснули й згоріли.

Коли все скінчилося, чорно-вогняний фенікс пролетів крізь отвір назад та зависнув над лівим плечем професора Квірела, яскраві мов сонце малинові кігті трималися в кількох сантиметрах від його мантії.

 — Проходьте, — наказав професор Квірел. — Тепер це безпечно.

Гаррі пішов уперед, йому довелося скористатися когнітивними здібностями своєї темної сторони, щоб підтримувати спокій. Гаррі переступив розпечені краї решток дверей та поглянув на шахівницю зі зруйнованими шаховими фігурами. Білі та чорні клітинки мармурової підлоги починалися за пʼять метрів від зруйнованого дверного отвору й сягали стін ліворуч та праворуч, але з іншого боку кімнати від шахівниці до дверей теж було метрів зо пʼять. Стеля була значно вищою, ніж будь-яка зі статуй мала б бути в змозі сягнути.

 — Гадаю, — сказав Гаррі, а когнітивні шаблони темної сторони надавали голосу спокій, — що правильний розвʼязок такий: перелетіти над статуями за допомогою мітли з попередньої кімнати, бо вона насправді не була потрібна для здобуття ключа?

За його спиною професор Квірел розсміявся, і це був сміх лорда Волдеморта.

 — Іди далі, — його голос став холоднішим та вищим. — До наступної кімнати. Хочу подивитися, що ти скажеш про неї.

Тут усе зроблено Дамблдором для першокласників, нагадав собі Гаррі, МАЄ бути безпечно.

І він пройшов зруйнованою шахівницею, торкнувся ручки дверей та штовхнув їх.


За півсекунди Гаррі захряснув двері й відстрибнув.

Лише за кілька секунд він вгамував дихання, опанував себе. З-за дверей і далі лунав гучний рик та звуки сильних ударів — ніби камʼяна довбня гатила по підлозі.

 — Гадаю, — сказав Гаррі, його голос теж похолоднішав, — що, позаяк навряд чи Дамблдор і справді тримав би тут гірського троля, наступний виклик — це ілюзія, створена з моїх найгірших спогадів. Як і дементор, спогади відтворюються в справжньому світі. Дуже смішно, професоре.

Професор Квірел рушив до дверей, і Гаррі відійшов далеко вбік. Крім того, що відчуття невідворотного від професора наразі було сильним, темна сторона Гаррі, а може просто його інстинкти, наполегливо радили триматися від чорно-червоного вогню над плечем професора Квірела якомога далі.

Професор Квірел розчахнув двері й зазирнув досередини.

 — Гм. Просто троль, як ти й казав. Ну що ж. Я сподівався був дізнатися про тебе щось цікавіше. За дверима мешкає „кокоргеккус‟, також відомий як ховчик звичайний.

 — Ховчик? Що він…​ та ні, гадаю, я знаю, що він робить.

 — Ховчик, — сказав професор Квірел, і тепер він знову розмовляв так, ніби читав лекцію як професор Гоґвортсу, — шукає темних замкнутих місць, до яких зрідка зазирають, наприклад закинуті комори та горища. Він хоче, щоб його лишили в спокої, тож приймає ту форму, що відлякує тебе.

 — Відлякує? Та я вбив троля.

 — Ви без жодної думки вистрибнули з кімнати. Ховчик старається викликати інстинктивний відступ, а не створити враження справжньої загрози. Інакше він вибрав би щось більш вірогідне. Хай там як, стандартні античари проти ховчика — це, звісно, зложар.

Професор Квірел зробив жест, і чорний вогонь злетів з його плеча й пройшов крізь двері.

З кімнати почувся короткий скрик, а потім запанувала тиша.

Вони зайшли до колишньої кімнати ховчика. Цього разу професор Квірел ішов першим. Без гірського троля кімната була просто черговим величезним приміщенням, яке освітлювало холодне блакитне світло.

Погляд професора Квірела видавався відстороненим, задумливим. Він перетнув кімнату, не чекаючи на Гаррі, і сам розчахнув двері в протилежній стіні.

Гаррі йшов слідом, тримаючись подалі.

У наступній кімнаті стояв казан, стелаж з інгредієнтами в банках, дошки для нарізання, палиці для розмішування та інше приладдя для зіллєваріння. З-під арок лилося біле світло, напевно через те, що сприйняття кольору було важливе для зіль. Професор Квірел вже стояв поряд з приладдям та уважно читав довгий пергамент, який він десь тут взяв. Двері до наступної кімнати заступала завіса з пурпурового вогню, що мав би значно страхітливіший ефект, якби не почорніле полумʼя над плечем професора Квірела.

Призупинення недовіри Гаррі вже пішло у відпустку, тож він нічого не сказав про те, що справжні системи безпеки мали на меті розрізнити авторизований та неавторизований персонал, тобто мали ставити виклики, що мали різну складність для людей, що мали бути допущені, та людей, що не мали. Наприклад, хорошим викликом було перевірити, чи знала людина комбінацію від замку, яку повідомили лише авторизованим співробітникам, а поганим викликом було перевірити, чи здатна людина зварити зілля згідно з написаною інструкцією, що любʼязно була надана.

Професор Квірел кинув пергамент Гаррі, і той приземлився на підлогу між ними.

 — Що скажеш про це? — спитав професор Квірел. Він відступив назад, щоб Гаррі міг підійти та підняти пергамент.

 — А-а, — вимовив Гаррі, коли переглянув пергамент. — Перевірка, чи здатна людина розвʼязати сміховинно очевидну логічну загадку про порядок інгредієнтів — це все одно не виклик, що дає різний результат для авторизованого та неавторизованого персоналу. Нічого не зміниться, навіть якщо використати цікавішу логічну загадку про трьох ідолів чи про шерегу людей в кольорових капелюхах, все одно ти анічогісіньки не досягнеш.

 — Подивися на інший бік, — сказав професор Квірел.

Гаррі перегорнув двофутовий пергамент.

З іншого боку дрібнесеньким почерком було написано найдовший список інструкцій зіллєваріння з усіх, що він бачив.

 — Що в біса…​

 — „Зілля осяйності‟, щоб вгамувати пурпуровий вогонь, — відповів професор Квірел. — Воно створюється додаванням тих самих інгредієнтів знову й знову, щоразу трохи в інший спосіб. Уявіть собі нетерплячу юну компанію першокласників, що пройшли крізь усі інші кімнати й гадають, що вони от-от досягнуть магічного дзеркала, а на них чекає це завдання. Ця кімната й справді витвір нашого майстра зіллєваріння.

Гаррі нарочито поглянув на фігуру з чорного полумʼя над плечем професора Квірела:

 — Вогонь не може перемогти вогонь?

 — Може, — відгукнувся професор. — Я не певен, що має. Припустімо, в цій кімнаті є пастка?

Гаррі не хотів стирчати в цій кімнаті й готувати зілля заради сміху, чи хай для чого там професор Квірел так повільно веде їх цими кімнатами. Рецепт зілля мав тридцять пʼять окремих інструкцій з додаванням дзвоників, чотирнадцять додавань „пасма яскравого волосся‟…​

 — Можливо, зілля видає летальний газ, що є летальним для дорослих чарівників, але не для дітей. Чи міг бути задіяний будь-який із сотні смертельних трюків, якщо ми раптом стали серйозними. Ми стали серйозними?

 — Ця кімната — витвір Северуса Снейпа, — промовив професор Квірел, що раптом став задумливим. — Снейп — не просто сторонній глядач у цій грі. Йому бракує інтелекту Дамблдора, та в нього є намір вбити, якого в Дамблдора ніколи не було.

 — Ну, хай що тут коїться, воно не зупиняє дітей, — зазначив Гаррі. — Чимало першокласників дійшли до кінця. А якщо ти якимось чином можеш спинити всіх, крім дітей, то, з точки зору Дамблдора, це примушує лорда Волдеморта заволодіти дитиною, щоб пройти. Відповідно, не бачу в цьому сенсу, з точки зору його цілі.

 — Саме так, — сказав професор Квірел, потираючи перенісся. — Та знаєш, хлопче, в цій кімнаті немає тригерів чи пасток, що є в інших. Ані непомітних оберегів, які треба здолати. Ніби мене підбурюють начхати на зілля й просто зайти — але Снейп знає, що лорд Волдеморт достатньо проникливий, щоб це зрозуміти. Якби це й справді була пастка для будь-кого, хто не зварить зілля, то мудріше було б додати звичайні обереги, щоб не давати жодних ознак, що ця кімната відрізняється від решти.

Гаррі слухав, насупившись від зосередження.

 — Тож…​ єдиною причиною, з якої варто було б не додавати чутливі сіті — це для того, щоб змусити вас не долати цю кімнату силою.

 — Я вважаю, що Снейп очікує, що я й це збагну, — сказав професор із захисту. — А далі я вже не можу передбачити, на якому рівні він гадає я гратиму. Я терплячий, і виділив собі чимало часу на цю пригоду. Але Снейп не знає мене, він знає лише лорда Волдеморта. Він подеколи бачив, як лорд Волдеморт верещить від люті, і діє за імпульсами, що видаються контрпродуктивними. Поглянь на це з точки зору Снейпа: ніби майстер зіллєваріння Гоґвортсу каже лордові Волдеморту бути простим шкільним хлопчиком. Мені-то легко підкоритися, посміхатися в процесі й помститися потім. Але Снейп не знає, що лордові Волдеморту це нескладно, — професор Квірел поглянув на Гаррі. — Хлопче, ти ж бачив, як я пролетів повітрям над пасткою диявола, так?

Гаррі кивнув. Він ще тоді помітив своє спантеличення:

 — Мої підручники з чарів стверджують, що чарівники нездатні левітувати самих себе.

 — Так, — підтвердив професор Квірел, — саме так і пишуть у твоїх підручниках з чарів. Жоден чарівник не здатен левітувати ані себе, ані будь-який обʼєкт, що підтримує його власну вагу. Це буде ніби спроба витягнути себе за чуба. І втім лише лорд Волдеморт здатен літати…​ як? Відповідай якомога швидше.

Якщо відповідь на це питання міг дати першокласник…​

 — Хтось наклав чари мітли на ваше спіднє, а тоді ви забуттятнули його.

 — Не зовсім, — сказав професор Квірел. — Чари мітли потребують довгої вузької форми, і обʼєкт має бути твердим. Одяг не підійде.

Гаррі насупив брови.

 — Наскільки довгою має бути форма? Чи можна підʼєднати короткі палички-мітли до тканини, і літати на цьому?

 — І справді, спочатку я прикріпив зачакловані палиці до рук та ніг, але лише щоб навчитися нового режиму польоту, — професор Квірел засукав рукав мантії й показав голу руку. — Як бачиш, зараз до мого рукаву нічого не прикріплено.

Гаррі обробив це додаткове обмеження.

 — Хтось наклав чари мітли на ваші кістки?

Професор Квірел зітхнув.

 — А як мені казали, це одне з найстрашніших досягнень Волдеморта. Після стількох років та чималого використання виманології, я досі погано розумію, що не так зі звичайними людьми…​ Але ти не один з них. І прийшов час тобі робити свій внесок у цю експедицію. Ти знав Северуса Снейпа з ближчого часу, ніж я. Я хочу почути твій аналіз цієї кімнати.

Гаррі завагався, він напускав на себе задумливість.

 — Зазначу, — сказав професор Квірел, а чорно-вогняний фенікс на його плечі ніби видовжив голову, щоб зиркнути на Гаррі, — якщо ти свідомо дозволиш мені зазнати невдачі, я визнаю це зрадою. Нагадую, що Камінь — це ключ до відродження міс Ґрейнджер, а також у мене в заручниках життя сотень учнів.

 — Я памʼятаю, — сказав Гаррі, і майже тієї ж миті чудовий винахідливий мозок Гаррі дещо вигадав.

Гаррі не був певен, що про це варто казати.

Мовчанка затяглася.

 — Щось уже спало на думку? — спитав професор Квірел. — Відповідай парселмовою.

Ні, це буде непросто — боротися з розумним ворогом, що здатен примусити тебе видати щиру правду в будь-яку мить.

 — Северус, принаймні сучасний Северус, вкрай поважає ваш інтелект, — сказав Гаррі натомість. — Гадаю…​ гадаю він міг очікувати, що Волдеморт повірить, що Северус не повірить, що Волдеморт здатен пройти цей тест на терпіння, але Северус очікував би, що Волдеморт його пройде.

Професор Квірел кивнув.

 — Пристойна теорія. Чи віриш у неї ти сам? Відповідай парселмовою.

 — Вірю й ссам, — прошипів Гаррі. Може бути небезпечним утримувати інформацію, навіть думки та ідеї…​ — Тому метою цієї кімнати є затримати лорда Волдеморта на годину. А якби я хотів вас убити, вірячи в те, у що вірить Дамблдор, очевидним рішенням було б спробувати Цілунок дементора. Тобто, вони вважають вас безтілесною душею…​ до речі, це правда?

Професор Квірел завмер.

 — Дамблдорові не спав би на думку такий метод, — по деякому часі сказав професор із захисту. — Але Северусові міг би.

Професор Квірел постукував пальцем по щоці, дивився він кудись у далечінь.

 — У тебе є влада над дементорами, хлопче, чи можеш ти сказати, чи є дементор поряд?

Гаррі заплющив очі. Якщо поряд і були рани світу, він не міг їх відчути.

 — Якщо є, я не відчуваю його.

 — Відповідай парселмовою.

 — Не відчуваю приссутність життєжерів.

 — Але ти чесно вважаєш це можливим? Не мав на меті якихось хитрощів?

 — Був чессним. Жодних хитрошщів.

 — Можливо, існує якийсь спосіб приховати дементора…​ І йому могли наказати зʼїсти душу, що заволоділа чужим тілом, якщо вони таку побачать…​ — професор Квірел і далі стукав пальцем по щоці. — Не виключено, що я підпадаю під цю умову. Чи дементору могли наказати зʼїсти будь-кого, хто пройде кімнату надто швидко, чи будь-кого, хто не є дитиною. Нагадую про Герміону та сотні інших заручників-учнів. Чи використаєш ти свою владу над дементорами, щоб перемогти мене, якщо зʼявиться дементор? Відповідай парселмовою.

 — Я не знаю, — прошипів Гаррі.

 — Життєжери не здатні мене знишщити, гадаю, — прошипів професор Квірел. — І я проссто покину це тіло, якшщо вони підійдуть надто близько. Цього разу повернусся шшвидко й нішщо мене не сспинить. Катуватиму твоїх батьків роками в покарання за те, шщо ти перешшкоджав мені. Ссотні учнів-заручників помруть, включно з тими, кого ти називаєшш друзями. Я питаю знову. Чи викорисстаєшш ти ссвою владу над життєжерами, шщоб захистити мене, якшщо вони зʼявляться?

 — Так, — прошепотів-прошипів Гаррі.

Сум та жах, що й так тиснули на нього, знову запалали, а в його темної сторони не було жодних методів стримувати емоції. Чому, професоре Квірел, чому ви стали таким…​

Професор Квірел посміхнувся.

 — Це мені нагадало. Ти мене ще не зрадив?

 — Шще не зрадив васс.

Професор Квірел підійшов до приладдя зіллєваріння й почав нарізати корінь однією рукою. Ніж рухався з майже невидимою швидкістю без видимих зусиль. Фенікс зі зложару відлетів до протилежного куту кімнати й чекав там.

 — Враховуючи всі невизначені фактори, видається мудрішим витратити час та пройти цю кімнату, як пройшли б першокласники, — сказав професор із захисту. — Можемо порозмовляти, доки чекаємо. У тебе були питання, хлопче? Я казав, що відповім на них, тож питай.


Примітка автора: ті з вас, у кого є невирішені суперечки щодо таємниць професора із захисту, мають зробити свою ставку зараз, чи назавжди заспокоїтися.